Текст книги "Богдан Жолдак про Карпа Соленика, Йосипа Тимченка, Івана Піддубного, Юрія Кондратюка, Миколу Лукаша"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

ПЕРЕКИНУТИЙ СВІТ

Його в селі вже боялися не лише діти, а й дорослі.

Бо всі не раз бачили, як малий Йосип Тимченко крадькома вилазив на чиєсь чуже горище.

Потім затикав там усі щілини, й прокручував дірку. Тоді її затикав і прокручував нову в протилежному закутку.

А згодом перелазив до іншого горища.

– Чаклує! – казали одні.

– Ще, бува, запалить, – міркували інші.

Ну, що це за дитина, яка любить найдужче горища?

Дужче навіть, ніж іграшки, ігри.

Ну, хіба може якесь темне горище бути цікавішим за гру в «куці-баби»? Або в «цурки»? Або в... Та безліч же розваг для дитини є в селі, а вона весь час вештається по горищах.

– Темряви! Темряви шукає, – багатозначно говорили треті, красномовно задираючи пальця вгору.

– Ти диви, а батько ж у нього чесний селянин.

Кивали головами.

– Еге, хороший кріпак з нього.

– А дитина в чортзна-кого вдалася...

– Оце ще відьмак виросте, – зітхала громада.

– Пропали тоді наші курчата...

– ... і поросята!

Так би чутки могли дійти і до корів та волів.

Бо ніхто не знав, що все було насправді не так.

Тільки кому і як поясниш?

А почалося все з того, що якось, шукаючи капосного кошеняти, заліз на горище та, притомившись і пригрівшись там, заснув.

Коли ж прокинувся, то очі деякий час звикали до темряви.

А коли звикли, то побачив, що спить не на горищі, а у вишневому саду.

Ні – протер очі й переконався, що таки сидить під батьківським дахом, а садок той чомусь розташувався на бовдурі – великому побіленому димарі.

До того ж – і це найголовніше – садок тепер був перекинутий догори ногами!

Хлопчина підскочив, – і враз садок на димарі затулила його власна тінь.

– Що за дивина?

Побачив тоді він, що крізь маленький отвір у стрісі, який, мабуть, проколупали горобці, лине сліпучий пучок світла – і воно, падаючи на білу стіну, малює там оті гарнісінькі вишневі дерева, які тепер ростуть... гілками донизу, а стовбурами – догори!..

Ось тобі й горобці!

І ніхто не знав, що там є диво – дірочка у стрісі.

Головне – спершу звикнути до темряви.

А вже потім дивуватися з навколишнього перекинутого світу.

Як же це так? Звідкіля береться зображення?

Особливо, коли там постала матір, несучи в'язанку хворосту.

Стомлено скинула її з плеча, сперлася на стовбур трохи перепочити. Все це догори ногами.

Йосип із подивом спостерігав, як рідна матір на білій крейдяній поверхні раптом знову завдала собі ношу на плечі й рушила просто до нього.

– А-а! – хотів скрикнути він, однак вчасно затулив рота.

Бо хіба ти матері поясниш, що він бачив її на горищі? Та ще й перекинуту? Одразу тебе поведуть до всіх шептух-знахарок зіллям поїти...

Ой, ні.

А краще ту дірку заткнути. І проколупати нову з протилежного боку – й побачити, як подвір'ям ходять гуси та качки, і як одна з них плаває в калюжі – теж догори дриґом.

І кому ти потім розкажеш про таке, щоб тобі повірили, – та ще й про рідну матір, яка носить хмиз догори ногами?

Уже краще нишком проникнути на обійстя тітки Стехи, пролізти до неї на горище, позатикати там усі щілини й дірочки.

Окрім одної, звісно.

А тоді спокійно дивитися на чужому комині-бовдурі вже не на матір, а на тітку Стеху.

Як вона собі спокійненько, догори ногами стоячи, годує курей, а зерно сиплеться в неї з руки – і куди?

Та ж не вниз, як годиться, а вгору, на перекинуту землю!

Але головне диво полягає в тому, що невже ніхто раніше не помічав проколупаних дірок на горищі?

– Мабуть, у них не було такого гарного побіленого комина, – вирішив нарешті хлопець.

Бо ж комини, як заведено, закіптявлені.

– Це лише наша мама його добряче побілила, тому на ньому все так чудово видно!

Одного разу він вирішив розповісти матері про свої таємниці, та вона одразу ж почала хутко його хрестити й шепотіти:

– До церкви треба чи до ворожки.

Й заплакала.

– Мамуню, чого ти?

– Ще й питає... О, божевільний, хоче весь світ догори ногами перекинуть.

Тому Йосип вирішив узагалі нічого нікому не казати, якщо навіть рідна матір так перелякалася...

Оце мама слушно про церкву згадала. Бо якщо на неї вилізти, та поколупати дірочку – ого, як далеко можна побачити!

– Мамо, а скажіть, де б ото дістати такої чорної тканини, щоб усі вікна в церкві можна було позапинати?

Він ще не договорив, а матір уже зірвалася геть, хрестячись.

Справді, біда – де ти такого рядна знайдеш, щоби позавішувати там вікна?

Он у рідній хаті це набагато легше зробити.

Позапинав вікна свитками, одсунув дірочку – і маєш волю до перекинутих спостережень.

Побачиш хату. Та що хату – цілий ставок.

Ставок – це тобі не калюжа.

Малий Йосипок мало не покотився зо сміху – як кумедно там качки догори ногами плавають!

Особливо ж буває смішно, коли яка качка пірне вгору, у воду, та ще й зникне там!

А оно – хто то йде стежкою? Перекинутого й не впізнаєш – чи то піп, чи то вчитель...

Як же після всього побаченого не полізти знову під стріху хрещеної матері Стехи?

Бо її хата стоїть просто на шляху до Одеси.

Ото й побачиш шлях, та як по ньому перекинуті догори ногами коні везуть перекинутого догори колесами воза, та як перекинутий дядько Кирило на нім махає батогом та гейкає.

Оце дивина!

А потім хутенько злізеш із горища, вибіжиш на шлях і побачиш того ж дядька Кирила, однак уже не догори ногами, а справжнього.

– Здрастуйте, дядьку Кириле!

– Здоров, – буркне той, дивуючись, чого це в малого Йосипа так радісно світяться оченята.

– А чого це ви, дядьку Кириле, догори возом їздите?

Той про всяк випадок цвьохне на коней, та й пожене швидше од такої дитини.

Мав той дядько Кирило, окрім їхання догори ногами, ще одну дуже важливу цікаву звичку.

У вільний день він приходив під крамницю, яка правувала всім і за корчму, щоб купити там пляшку казьонки, тобто горілки.

Надпивши її чимало, виходив надвір.

А потім, допивши, урочисто розбивав пляшку об стовпа, якого наче навмисно для цього закопали поперек стежини.

Одного такого разу побачив малий Йосип, як дивовижно зблиснуло на Сонці одбите денце пляшки, перш ніж упасти в траву.

Розшукав малий те денце – і що? Зиркнув на нього, а потім крізь нього, опуклого – й отетерів: усенький білий світ навколо, заломлений у кривому склі, також перекинувся догори ногами!

Отже, не треба більше лазити чужими горищами, варто лише носити з собою отаке чарівне скло, і в будь якому місці можна побачити все догори ногами.

Навіть ставок.

Та що там ставок – навіть церкву з усіма її блискучими банями можна залегко перекинути й милуватися нею всією, скільки заманеться.

– Уже малий Йосипок не лазить чужими горищами, – гомоніли люди в селі.

– І слава Богу.

– Однак, – не вгавали односельці, – завів він собі іншу шкідливу звичку: де не побачить яке скло – розіб'є й дивиться крізь нього.

– Еге, усеньке скло біля отого Кирилового стовпа позбирав.

– Мабуть, також п'яницею хоче стати.

– Біда!

Так, мав Йосипок уже цілу торбину вигнутих і ввігнутих денець. Не кожне годилося для спостережень перекинутого світу.

Одна біда: нікому він не міг розповісти про свої важливі оптичні відкриття – бо коли старші хлопці взнають, та й пооднімають його округлі скельця.

А головне: коли й малеча про таке довідається, то повибирає всі пляшки, тож у всій волості не знайдеш жодного путнього денця!

Тим паче, що тепер для спостережень уже не потрібна темрява – стань під сонцем, наприклад, посеред пасовиська, піднеси до очей скельце – і вся череда вмить збирається докупи в тебе перед очима!

Особливо той рудий бичок, який сновигає навколо та ще й починає старших займати – ну, як тут не луснути зі сміху?

– Оно ваш Йосипок, – доповідали пастухи батькам, – вже геть із глузду зсунувся – крізь бите скло дивиться та знай регочеться!

– До ворожки, – вирішила матір.

– А потім до попа.

Бо, звісно, піп ворожити не вміє й іншим забороняє.

Але про які заборони йдеться, коли рідна дитина химери жене? Та матір задля дитини й не на такий гріх наважиться...

І водили його, й показували, й одшіптували, й одмолювали, однак хлопчина вперто мовчав, не зізнавався, знаючи, що тоді лише погіршить справу.

А справа була дедалі цікавіша, бо обростала новими ідеями: а якщо в дірку на горищі вставити таке опукле скельце?

Довго він їх до дірки підбирав та вставляв – доки не побачив на комині чудове перекинуте зображення.

І воно відрізнялося від попередніх тим, що було набагато яскравіше та чіткіше.

От!

Він аж затанцював на горищі, однак хутко принишк – ще, бува, почують тупотіння, то вже до лікаря у волость повезуть.

І тоді – прощавайте, досліди.

Якось, на горищі сидячи, несподівано почув він сусідську розмову:

– Воно наврочене, – густо шепотіла тітка Стеха. – Їй-бо, одного разу я сама бачила, як Йосипок знайшов на березі пляшку, і що?

– І що? – затамувала подих громада.

– Замість того, аби однести матері в хазяйство, він...

– Що? – не втримався люд.

– Він отако взяв її обіруч, і отако об пеньок! І розбив...

Сусіди німо витріщили очі, не ймучи віри.

– А сам, – продовжувала Стеха, – отако в битому склі колупається, та як знайде там якуюсь скляночку, та так зрадіє, та як засміється.

– О, Боже... – видихнула громада.

– Це вже треба його до фершалка у волость, – постановив дід Охрім.

– До якого там фершалка, – заперечив дядько Кирило. – Це вже саме пора ув Одесу везти та до божевільні кладовить. Це ж таки треба – цілісіньку пляшку взять і розбить! А туди ж можна й олії налити, і ґасу, або й...

Тут він не договорив, наштовхнувшись на красномовний погляд Охріма. Бо, звісна річ, для чого ота пляшка найкраще годиться.

І оце дитина потайки слухала!

Саме коли надворі яскрава днина – найкраще проступає на комині перекинуте зображення вулиці.

Він узяв вуглинку, обвів на комині її обриси.

Вийшла геть некепська картинка. Все в ній гарне – лише перекинуте догори ногами.

– Чого ти плачеш? – прокинувся посеред ночі Андрій, зачувши, як його дружина ридма ридає.

– Наш синок догори ногами перекинувся.

– Та як це може бути? Не помічав я за ним такого.

– Полізла я якось на горище, думаю, що він од нас там ховає? А знайшла його, він вуглиною малює на бовдурі. Та малює все догори ногами перекинуте.

«Що ти оце вигадав? Про що ти думаєш, синку?» – заплакала я.

«Та як би комина перекинути так, щоб малюнок на ноги став. Чи краще вулицю спершу перекинути, а тоді малювати? Чи хату? Чи таки лише комина?» – каже він.

«Навіщо?» – питаюся я.

«Мамо, – каже він, – ти лише про це нікому не кажи, бо за такі думки можна од тата й віжками схопити».

Андрій пестив свою дружину по голові.

– То нічого, – шепотів, – він хлопчина тямущий. Переросте.

Але – не переріс.

Його нові думки вабили. Ото, наприклад, зірочки – як дірочки в небі. Куди можна прозирнути

крізь них? А крізь Місяць? Куди?

Ого, куди!

Якось матір залізла на те кляте горище і зойкнула. Весь бовдур був ретельно забілений.

– А наступного дня, – плакала вона на плечі у свого чоловіка, – знову все там помальоване. І знову – все догори ногами.

– То чого ж ти так голосиш?

– Бо вже воно значно краще в нього виходить... – рюмсала мама.

Чоловік зітхав:

– Ну, якось вже буде.

– Якось? – увірвала плач мати. – А те, що він отако цілісінькими ночами на зорі дивиться?

Андрій почухав потилицю:

– Ну, а він на зорі не виє?

– Не виє.

– Ну, то й слава Богу.

Учитель із села Окіп Харківської губернії мав деяке занепокоєння стосовно Йосипа Тимченка.

Бо той невідривно й уважно дивився йому в очі, мов заворожений.

Учитель словесності вважав, що розбирається в дитячих душах, але, чувши про дивацтва цього учня, помалу почав перейматися страхом.

Чи не намагається малюк піддати його сугестивному впливу, а по-простому кажучи – загіпнотизувати? А може, цей химерний малюк намагається в такий спосіб заворожити його, наврочити, нав'язати свою волю?

Розгадка була простою – вчитель мав на носі окуляри з чудових лінзочок, набагато кращих од пляшкових денець – от вони й причарували Йосипка, бо таких досконалих скелець він ще не мав.

Стривожений словесник під час уроку якось помітив, що малий Йосип Тимченко, замість того, аби дивитися на дошку, де пишеться завдання, витріщився на окуляри, які лежали на столі.

Від них зображення, заломлюючись, падало на аркуш, одначе було надто скошене.

Правду сказати, вже й у школі трохи остерігалися цього маленького дивака, який чіплявся до викладачів часто з непростими питаннями.

Ну, що тепер він там такого побачив на столі?

А там відбувалося справжнісіньке диво: з одного вічка зображення квадратних вікон падало чомусь більшеньке, а з іншого чомусь меншеньке.

Хоча ж вікна в класі були однакові!

Чи це так тому, що одне скельце пузатіше від іншого? – думав Йосипок.

Він підніс край того папірця.

Виправив зображення. Та однаково вікна виходили різними.

Не встиг хлопчина зробити з того важливі наукові висновки, як над його вухом несподівано прогриміло:

– Ти що це робиш?!

Од несподіванки Йосипок шарпнув папірця – окуляри, зблиснувши, полетіли додолу. На мить навіть здалося, що вони розбилися – так яскраво зблиснули.

– Отак учи їх, – лютився словесник, витираючи хусточкою окуляри, – а вони тобі віддячать. Ти хоч знаєш, скільки такі окуляри коштують?

– Ні, – потупив оченята хлопчик.

– Перш ніж бити, поцікавився б.

«Скільки коштують окуляри? Дорожче за нашу хату?» – тим часом думав хлопчик.

А ще він думав: «Та ще більше коштує те, що можна побачити, наблизивши крізь таке скло».

– Ну? Чого мовчиш?

Утираючи слізоньки, Йосипок промовив:

– Я не хотів бити.

– А що ж ти хотів?

Той удихнув якомога повітря й видихнув:

– Папір же прозорий. Якщо по ньому обвести малюнок, тоді можна перекинути світ назад.

У класі запанувала мертва тиша, учні з острахом дивилися на однокласника.

– Який світ? – утер спітнілого лоба вчитель. – Навіщо? Навіщо його перекидати?

Говорив – а сам наполегливо думав, яку би покару призначити кріпацькому синові, котрий хотів цяцькатися з коштовною річчю.

Почув же він геть незрозуміле:

– Бачте, бовдура ж на горищі перекинути не можна, і картинку таку – не перекинеш. А папір – він же прозорий, якщо картинку на ньому обмалювати, то її легко поставити на місце, а не догори ногами.

Увесь клас зареготав.

Плакав лише Йосипок.

Словесник же міркував:

«Он воно що... Це гірше, ніж бити окуляри. Ще гірше – він хоче бачити більше, ніж інші. Хоче паном стати, великим паном. Може, й стане».

Тим часом той стояв і проливав слізоньки.

І що?

Його в цю мить дивувало, як вони, зволожуючи очі, дивовижно заломлюють зображення вчителя, котрий стояв навпроти.

А коли вони геть затулили зображення – лише тоді перед малим Йосипком постала мрія: безліч опуклих і ввігнутих скелець, а головне, безліч білих аркушів паперу, на яких постають послідовно всі картинки рідного села. І їх, змалювавши, можна перекинути назад у належний стан.

– Ніж ото очі за науками псувати, краще би до діла якого взявся – оно хлів стоїть нечищений, – сказав батько.

Бити не став, просто вважав, що важка фізична праця для малого неслуха буде значно тяжчою карою, ніж, скажімо, ремінь чи віжки.

Хлопчина таємно радів. Краще мати більше вільного часу для своїх таємниць, ніж ходити до сільської школи.

Бо вже давно, граючись скельцями, помітив, що деякі з них раптом міняють зображення.

А ось і жолобок, яким стікає вода зі стріхи. Поставивши свої скельця в жолобок та приліпивши смолою, можна рухати ними, доки не побачиш якусь властивість навколишнього зображення.

І робити це не конче на темному горищі – адже скельця міняють картинку й поза ним, посеред двору.

Якби Андрій побачив, як його дитина хутко впоралася з роботою в хліву, то, мабуть, вперше б запишався ним.

А той чимдуж одколупав од стіни жолобка.

І, подавшись подалі, за бур'яни, в місце, куди не було охочих потикатися та заважати, розклав там усі свої скарби – різноманітні скельця, й почав тулити їх до жолобка за допомогою смоли та глини.

Поморочився чимало, доки раптом не проблиснуло вражаюче зображення: далекий лелека в гнізді через каламутне скло вийшов не дуже чіткий, але ж – поруч! Ось він, твій!

Хоч бери його рукою.

Доки не пішли дощі й втрата жолобка не виявилася, Йосипок зберігав свого оптичного прилада на горищі.

Прокинувсь од потужного місячного променя, хлопчина затамував подих.

Дочекавшись, доки сім'я добряче заснула, тихцем, неначе кіт, прослизнув під стріху.

Розколупав її в потрібному місці, просунув туди обережненько, щоби не зсунути скельця, свого дивовижного жолоба.

Припав оком і скерував на небо. І зойкнув – стільки щастя!

Білий-білісінький, як найкращий папір, Місяць постав небаченими орнаментами й зображеннями. Йосипок навіть не дихав, бо кожен подих здриґав в окулярі далеке нічне світило. А коли хлопчина перевів нарешті подих, Місяць затріпотів йому в очах, і з нього посипалися один по одному білісінькі мальовані аркуші, й на кожному виникали різноманітні картинки...

Історія людини в історії людства

Чи може хтось нині уявити своє життя без кіно?

А були ж таки такі часи, коли його просто не існувало. І ніхто не знав, що винайде його наш земляк, простий кріпак і кріпацький син Йосип Андрійович Тимченко (1852-1924 рр.).

Офіційними винахідниками кіна вважаються брати Люм'єри (Франція). Хоча й до них було кілька попередніх винахідників – Демені, Складовський, навіть славнозвісний Едісон.

Однак Йосип Тимченко був серед них найперший.

Листопад 1893 р., Одеса, готель «Франція», на перетині Дерибасівської та Колодязного завулку – саме тут стався найперший у світі кіносеанс. Показували два кіносюжети – «Вершник» та «Метальник списа», – зафільмовані тут же, в Одесі, на іподромі.

У Політехнічному музеї міста Москви ще й досі є окрема кімната, де експонується кінокамера Йосипа Тимченка, яку він назвав снарядом для дослідження стробоскопічних явищ.

Часто можна прочитати в пресі, нібито він був російським винахідником.

Однак він жив і творив в Одесі.

Ще й досі стоять майстерні, які він збудував на власні кошти для університету. Ще й досі в Одеській обсерваторії діють його оптичні прилади.

Винайшов і створив він дуже багато, за окремі здобутки отримав на всесвітніх виставках три золоті й дві срібні медалі.

Можна поїхати до Одеси, зайти до обсерваторії й зазирнути до його телескопа, побачити зорі й на мить відчути себе Тимченком.

А можна й не їхати туди, а зайти до будь-якого кінотеатру, побачити там будь-який фільм – і що?

І також відчути себе трішечки ним, Йосипом Андрійовичем Тимченком.

МУДРІСТЬ СИЛИ

Іванко Піддубний був найдужчим у селі серед однолітків і водночас... найслабшим, бо через неповороткість програвав їм у боротьбі.

А в його роду всі згадували діда Івана, про якого ходили легенди по всій окрузі.

Згодом так само шанували Максимового тата – той був теж відомий богатир. От, бувало, загрузне в когось віз із волами, то одразу кличуть Максима Піддубного. Випрягають волів, і він, підваживши воза плечима, витягає його на сухе. Слова, які він казав у таких випадках, стали відомі на весь світ:

– Бідна худобонька – може й надірватися. Інше діло ми, люди, – мусимо худобі й допомагати!

Бувало, позбираються люди біля рівчака, де найчастіше вози грузнуть, та й ждуть, доки який застрягне.

А тоді й починається вистава – прихід дядька Максима, порятування вантажу й волів, а відтак історична фраза велетня, другу половину якої всі глядачі підхоплювали хором:

– ... ми, люди, – мусимо худобі й допомогти!

І всі разом – селяни, Максим, воли – сміялися.

Розваг у селі було замало, отож частенько мешканці Красенівки, що під Золотоношею, затягнуть у виярок важкого воза й кличуть по «швидку допомогу».

Старший Піддубний часто здогадувався, що «дорожча подія» підстроєна землячками, однак ніколи не проминав нагоди продемонструвати людям свою силу.

Бо навіщо ж вона й потрібна?

Сила була і в діда, і в прадіда – всі козацького роду. За цю силу їх і прозвали колись на Січі Піддубними, за назвою найшанованішого на Вкраїні дерева, бо й найдужчого – дуба.

Спробуйте ж і ви сісти в затінку дуба й притулитися спиною до кори – враз відчуєте, як сила переливається до вас зі стовбура.

А ось Іванко Піддубний, названий на честь свого діда, не бажав чекати, доки підросте та увійде в силу.

Не лише тому, що набридло щиглів хапати од старших братів. А ще й тому, що хотів, аби й на нього земляки дивилися та дивувалися.

Бувало, дядьки-селяни сядуть за стола в корчмі та й ну боротися руками, а малий Іван дивиться й заздрить. Потім прибіжить додому.

– Тату, – питається, – а де силу взяти?

Усі в хаті сміються. А батько розгладить вуса, прожене посмішку:

– Бач, Іванку, сила ж різна буває. Один дядько підніме найважчого лантуха, зате інший – найдалі його пронесе. То хто з них дужчий? Отак кожен має вигадувати власну науку, де ту силу брати. От, скажімо, мій дід доки кулешу пшоняного не поїсть, то й руки не здійме. А вже тато мій, так той не жив без гречаної каші, в ній, казав, уся його сила криється. От і думай.

Зачаровано слухав такі слова Іван.

– А ваша, тату, сила – в чому вона?

Тут утрутилася мама:

– Та в чому ж, як не в борщі. Ти ж сам бачиш, що тато тільки його і їсть.

Отож хлопець тихцем підлазив під порожнього татового воза, коли той стояв у дворі, й підважував його плечима доти, доки не втомлювався.

І ось настав нарешті той час, коли він одірвав задні колеса од землі й випростався, розігнувши коліна.

– Ану, годі реманент псувати! – почув він, як мама намагається не засміятися на його зусилля. – Краще б води наносив, буряки оно стоять неполивані.

– Та не лай його, – крутив козацького вуса батько. – Нехай силу моцує.

– Воно ж іще дитина, – сплескувала долонями мама.

– Ти, синку, – наче й не чув її Максим, – коли з порожнім возом упораєшся, то потім на нього мішка з борошном покладови. А тоді й знову починай усе спочатку.

У селі довідалися про нетерплячку Іванка. Тож частенько хлоп'ята підбурювали його поборюкатися на поясах.

І от яке диво – частенько його перемагали в боротьбі набагато слабшенькі, однак спритніші.

Особливо татаркуватий Охметка, син пастуха – удвічі був за нього менший, а таки примудрявся щоразу татарським борцівським засобом, – підбивши лівою п'ятою передню ногу юного богатиря, – кинути його через стегно додолу.

Як гучно ж він падав...

Однак після цього ще завзятіше брався до піднімань воза. Він свято вірив, що рано чи пізно його сила візьме гору над спритністю татарчука.

Якось, узявшись до поливання городини, він із першого ж відра відчув, що воно стало залегке.

Що за мана? Дивився на відро – все гаразд, не порожнє, повнісіньке води. А неважке!

Доки радісно не збагнув, що то в нього вже виросла сила.

Сусіди з подивом споглядали з-за тину, до якого штукарства там вдається малий Іванко – крекчучи, він примудряється підважити на плечі одразу два коромисла й нести од колодязя четверо відер води!

І важко йому, і ноги вгинаються, і тулуб хитається, – але ж упертий, пре на собі ту воду до грядок і не кориться тягареві.

– От ледащо вдалося, – гомоніли вони, – ліньки йому зайвий раз пройтися! Оно люди по одному відру носять і не вихваляються.

– А воно таке мале, а вже таке горде!

Наче й не чув того хлопець.

Бо щосили міркував, куди б це його іще два додаткові відра почепити?

А може, наврипитися та взяти ті два відра до рук, а коромислами навчитися тримати рівновагу самостійно?

Потім заспокоїв себе думкою, що про це міркувати буде тоді, коли сила його ще зросте.

Завіяли буйні вітри й почалося на вітряках перетворення зерна на борошно.

Завіявся туди й Іванко – як тільки вільна хвилина, одразу ж біг на пагорб, де оберталися велетенські лопаті вітряків.

Чому?

Бо там було повно важкеньких мішків.

Отак туди-сюди потягаєш, то, бува, дещо й за роботу перепаде – господарі одсиплять у торбинку трохи збіжжя.

Бо дехто зі старших дядьків, бувало, й удвох тягнуть одного мішка, та ще й не дуже вправно – роки даються взнаки. А воно, мале та завзяте, підхопить отакечки на спину й дріботить сходами нагору.

– Оце дивина! – скаже хтось із заїжджих. – Зроду не бачив, щоби хто малий, а був такий спритний до важкої роботи.

– Та ж він із роду Піддубних! – пояснять йому.

– А-а, ну, тоді зрозуміло! – бо слава про сім'ю богатирів розходилася далеченько. – Ото й заробить трохи для родини.

Таке пояснення влаштовувало всіх.

Лише не самого Іванка. Заробіток йому був потрібен, аби вдома його не лаяли про згаяний час.

А головного прибутку він мав потаєнного.

Секрет полягав у тому, що кращого місця для збільшення сили не було на світі.

Мішки бо дуже зручні, аби хапати їх пальцями, потім тримати на спині й хутко перебирати ногами – отож тренувалося все тіло одразу, навіть шия, якщо мішка завважити аж на карк.

Тут було зроблене ще одне важливе відкриття: для зростання сили після чималого навантаження треба одразу вдаватися до відпочинку, лягти та полежати.

Або ще краще гайнути до ставка та водою, споконвіку святою для слов'ян, освіжити втому. А вже потім лягти на рідну земельку.

– О, коник-химородник, день біжить, два дні лежить! – візьме та й «підколе» хлопчину якийсь господар.

Необачно підколе.

Усі інші, сидячи на розколотому жорні, радісно пооживали.

– Ану, дядечку, – скаже Іванко, – ану поб'ємося об заклад, хто швидше звідсіля занесе мішка із зерном до млина?

Господар нарегочеться й заставиться на півмішка борошна.

Умить навколо збирається гурт роззяв, які між собою також починають закладатися.

Не знав бо ніхто, що м'язи молодого силаня вже відновилися й натяглися новою силою. Та й хто додивиться до тих м'язів, надійно прикритих великою, не по зросту, сорочиною, яка перейшла йому од старшого брата?

Отож двоє суперечників стануть біля воза, їм навантажать на плечі по мішкові зерна. За змахом руки мірошника обидва як рвонуть з місця, як побіжать!

І що?

Маючи довші ноги, господар урвав наперед.

Однак таке зусилля хутко забило йому дух, і коли малий випередив його біля сходинок, то дядько ззаду необачно наштовхнувся на мішок Іванка, втратив рівновагу, заточився, перечепився й грьопнувся в пилюку!

Скільки радості було навколо!

А малий забіг нагору й заніс туди мішка.

Потім намагалися підвести із землі невдалого дядька, обтрушували од пилу та остюків, потім одміряли зерно, хто кому що програв.

Хтось подав глечика з водою Іванкові. Однак він одхилив його.

– Ти чого?

– Не можна одразу пити, – пояснив він. – Треба спершу добряче одхекатись.

Усі закивали головами:

– Ти ба, він ще й мудрий. Де ти такому навчився? – гомоніли дядьки.

– На буряках, поливавши. Як потаскаєш води туди та нап'єшся її одразу, то од цього сила вменшується, – поділився він досвідом.

Переможений господар важко підвівся, став і мовив:

– Звісно, вода може зашкодити, інша річ – горілка!

Усі радісно загуділи, особливо після того, як господар дістав зі свого воза сулію. Кожен приклався до неї; звісно, ніхто й не пропонував Іванкові.

Та він би й відмовився, часто-бо доводилося спостерігати, яку дію справляє такий трунок на охочих – спершу додасть сили, але потім враз усю й відніме.

Однак розумів, що сперечатися тут годі.

Він закинув півмішка здобичі за плечі та й рушив додому.

Якось по обіді з вітряка вийшов мірошник, сито мружачись на сонце.

Несподівано його очі округлилися: він не побачив поруч із млином на схилі запасного жорна.

Та воно, може, й невелике, може, й замале, може, й трохи надтріснуте, однак уже стягнуте залізним обручем, могло би прислужитися.

Хто ж міг його поцупити? Невже якийсь чужий мірошник?

Ба, ні.

Діло було так: вітер ущух і вітряк не крутився.

За два-три дні такого лиха господарі зі своїм зерном роз'їхалися по домівках. Іванко ж тинявся навколо, очікуючи – може, повіє, може, всі повернуться й можна буде донесхочу натягатися мішків?

Хлопець нудився, доки його погляд не впав на жоренце, яке сиротіло під вітряком на пагорбі, гріючись на сонечку.

«А от цікаво, якщо його підважити дишлом, то чи зможу я його поставити боком?»

Хутко притягнувши чималу ломаку, він узявся до діла.

Найважче було просунути в щілину між каменюкою і землею дерев'яного важеля. Далі, підваживши протилежного кінця плечем, хлопчина з подивом відчув, як кам'яне жорно зрушило, підвелося.

Радість хлопцева не тривала довго – несподівано враже колесо, як і належить колесові, взяло й покотилося з пагорба!

Боком, боком, дедалі швидше, так швидко, що Іван не встиг підставити ломаку й зупинити...

Жорно котилося доти, доки не перечепилося об рівчака і, подумавши, впало.

... Мірошник нарешті помітив утрачене майно. Нечутно підійшов до хлопчини.

– Ба ні, – промовив він, – сам тут не впораєшся. Тутки треба тата кликати.

Прийшов Максим, почухав потилицю.

Не тому, що жорно здалося йому заважким. А тому, що мав стосовно синочка деяку своєрідну педагогіку:

– Отже так, сам нашкодив, сам і коти його нагору.

Такий вирок збив би з ніг кого завгодно.

Однак не Івана.

Він за допомогою кілків, каменюк, важелів і нечуваної своєї впертості таки дотарганив важезне жорно нагору й покладовив його на належне й належане місце.

Правда, потім довгенько відновлював силу, бо попервах навіть ставок не допомагав...

Батьки з сумом дивилися на малого, мати кожного такого разу люто тицяла чоловіка ліктем під бік.

Однак вона чудово знала свого чоловіка – якщо він щось собі вирішив, то його вже не зрушиш.

Так було, коли біля річки загрузла карета з панством. Прибіг конюх, благав витягти її з глибокої баюри.

– А скіко там панків усередині сидить?

– Троє, – відповів конюх.

– Отож нехай лізуть у грязь та й виштовхують.

І гроші пропонували, й чималі – однак Максим чомусь уперся, й ані руш.

І жінка вмовляла, і діти. Й сусіди благали – та де там. Певно, Максим мав і щодо панків деяку свою педагогіку...

Після жорна Іванко здобув собі велике закуття м'язів – усе тіло боліло. Він і тер його, й розминав, однак біль не минався.

Брат жартував:

– Добре, що ти вибрав найменше жорно. А якби більше – ото була б тобі морока!

– Мовчи, халамиднику, – вдавав суворість тато Максим, – брат же іще малий. Може, якась силонька в нього вже є, однак суглоби ще слабі, жили ще не закоцюбли. От він і страждає. Бо дурне, не треба братися до тягаря, якого не можеш подужати.

– Аби він сам не закоцюрбився! – реготав братик, готовий щомиті дременути. Знав, що Іванко хоч і дужчий, але не такий спритний.

Сім'я наминала масну кашу, а от Іванкові чомусь не хотілося.

Він наче знав, як дати тілові перепочинок, і вже давненько здогадувався, що часом ситна їжа відбирає силу, а не додає. Часто вона стомлює аж на півдня.

Таким власним відкриттям він не міг з кимось поділитися, бо засміють.

А для сили тут найкраще – пісний борщ.

Гай-гай, скільки їх мати переварила для своєї богатирської сімейки...

Якби хто їх зібрав докупи, то зо три ставки б вийшло. І Максим цю страву любив – особливо як настоїться в льоху день-два. Ото вихваляв!

Такий борщ ніколи не втомлював, скільки його не з'їси.