Текст книги "Анатомічний атлас. Важко бути жабою"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

– Хто-хто?

– Очкарик ваш! Андрюха! Попрокурював мені все.

– Нічого не розумію, – нічого не розуміла мама Фріла.

– Пообкурював мені всі пороги, тьху, пооббивав пороги, все пообкурював. Я не хочу, щоб ваш син псував мого сина. Він у мене і без того, Господи прости, придурошний. Ви розумієте, я нещасна жінка, а в моєї сім'ї потреби…

– Я перепрошую, однак маю невеличкі сумніви стосовно того, що хтось когось псує.

– Алєу! – закипала Надія Олександрівна.

У тих випадках, коли несподівано з села приїжджала мама Вія і Дядьсірьога, ми намагалися поводити себе більш-менш невимушено. Звичайно змітали розсипану на столі траву, кудись ховали порожні пляшки, однак почували себе цілковитими хазяями, а чому ні? Ми в цій квартирі прожили більше, ніж її власники, я маю на увазі Надію Олександрівну та Дядьсірьогу. Іноді Толян починав зариватися.

– Ви взагалі не маєте права нависати на Віталіка! – кричав він. – Ви розумієте? Залишивши йому на життя дванадцять гривень, ви не з'являлися тут два місяці. Хто його годував? Хто допомагав йому у скруті? Ви? Чи, може, Юра?

– Який Юра? – не розуміла мама Вія.

– Неважливо який. Це я так, до слова, – трохи попускався Толік, але потім знову запалювався і продовжував: – Коротше, не ви і не Юра. Тому ми маємо цілковите право бути тут, у цій квартирі. Так що давайте робіть свої справи і звалюйте.

Надія Олександрівна намагалася хоч якось збагнути ситуацію, поставити себе на наше місце, а нас – на своє, і в неї нічого не виходило. Блядь, думала вона, якісь малолітні ублюдки тут розпоряджаються моєю квартирою, виганяють мене, власницю, і ще в чомусь звинувачують. Твою мать, думала вона, що вони взагалі собі дозволяють?

У принципі, вона була права. Чотири сцикуни перетворили її квартиру на кубло, вертеп розпусти та алкоголізму, навіть попередній власник, той доходяга, не міг собі такого дозволити, що дозволяли собі ми. Надія Олександрівна закочувала скандал, який плавно перетікав в істерику.

– А ти чого мовчиш? – питала вона свого чоловіка. Дядьсірьога явно боявся. У глибині душі він був за нас.

– Гуляють хлопці, то нехай гуляють, – розводив руками Дядьсірьога.

Зрештою ми були вимушені покинути Віталіка на кілька днів, поки його мама перебувала на нашій території. Через деякий час Вій видзвонював нас і казав, аби ми приходили.

– Слухай, Віталя, – якось запитав я його. – А тобі ніколи не хотілося побути самому? Ну, я не знаю, помислити, подумати, зважити все, ну, ти сам як психолог знаєш, що у людини є така потреба – побути на самоті, ну, ти розумієш? Самому побути.

– Самому? – дико глянув на мене Віталік.

– Так, самому.

– Не знаю, – відповів він.

І в його відповіді маскувалася ціла низка різних аргументів, чому він не залишається сам. По-перше, він до нас звик, так, як звикають до своєї сім'ї або до собаки, ти ж, врешті, не скажеш своєму псові, слухай, барбос, давай піди погуляй, я тут побуду на самоті, помислю трохи. А по-друге, у нього ніколи не було грошей, і за який хрін він купуватиме собі їжу, бухло, цигарки? І взагалі, хто був би розрадою в його обмеженому, повному нікчемності житті, хто б підтримував його в різних, не надто приємних ситуаціях, хто б купував йому крем «Арко» та реанімував після важких запоїв?

Чому ми жили саме так, зараз сказати напевно ніхто з нас не зможе. Навіщо ми псували свої шлунки «мівіною» та смаженою картоплею, навіщо викурювали по три пачки цигарок на день, порсалися в багні, які надприродні сили розкидали нас на межі нашого дитинства та дорослості, чому кожен день ми прокидалися в похміллі, з жовчним присмаком у роті, і взагалі, чому ми не могли купити собі хоча б дешевого грузинського чаю, а пили цей гидкий шлунковий збір номер три, від якого у нас постійно була печія?

8

Гомосексуалізмом ми не займались, і ніщо до того не йшло.

Найрозважливішим у цьому був Толян. Тоді йому було дев'ятнадцять, а його дівчині, якщо її так можна назвати, – сорок. Я вже не пам'ятаю, де вони познайомилися, здається, у тролейбусі. Толян іноді любив заводити знайомства у тролейбусах та маршрутках. Як я вже казав, їй було сорок. Не знаю, можливо, суворість та перманентна депресія виникла у Толіка саме через неї, Михайлину Вікентіївну?

Саме так звали цю жінку.

Михайлина Вікентіївна працювала редактором у місцевій газеті рекламного та афішного характеру, писала якісь поздоровлення різним фірмачам, депутатам міськвиконкому, просто поважним людям, які свого часу, на початку дев'яностих, замутили собі общак і зараз були чесними підприємцями. Одного разу Михайлина Вікентіївна навіть упхнула одне оповідання Толіка про сорокарічного самогубцю.

– Толян, – питали ми, – а звідки ти знаєш про сорокарічних самогубців?

Толян дуже болісно сприймав усі критичні зауваження стосовно його оповідання, іноді навіть ображався і казав, що ми підараси. З цим ми не могли погодитись, однак знали про хворобливе самолюбство Толіка й іноді вважали за потрібне промовчати, аніж сперечатися.

Усе в них йшло нормально, якби не один нюанс. Цим нюансом був підданий республіки Туреччина Орхан, другий чоловік Михайлини Вікентіївни. Сказати, що він ревнував, я не можу, та, певно, і ніхто не зможе, однак у Орхана були свої принципи і свій резон повийобуватись. По-перше, той турок боявся за квартиру, в якій мешкав з Михайлиною, він же не знав, що Толік керується виключно романтичними почуттями і що йому абсолютно начхати на двокімнатну квартиру в центрі. По-друге, Орхана давила жаба, що його дружина обрала дев'ятнадцятирічного хлопця, а не його, волохатого мужика. Ні, це не була ревність. Його просто давила жаба.

Іноді траплялися неприємності. Орхан телефонував Толіку і погрожував.

– Ти, підор, – казав Орхан, – я тєбя спалю.

– І як ти це зробиш? – відповідав Толян.

– Я спалю твою маму.

– Спробуй, – спокійно казав Толян, хоча особисто я був би трішки обережнішим.

– Я спалю твою маму вмєстє с полотєнцамі! – кричав Орхан зі страшенним акцентом.

Мама Толяна на ринку торгувала халатами та рушниками.

– Я тєбя трахну, ти слишишь? Я трахну твою сестру.

– Трахни, – казав Толян. Сестру йому було абсолютно не шкода.

– Єщо раз ти єй позвонішь, Михайлині Вікентіївні тобто, я тєбя найду і спалю…

Так було кожного тижня. Орхан укурювався в дрова, його навідували дивні фантазії, однією з них, очевидно, була та, де він трахає палаючого Толіка, і Орхан під владою цих збочених фантазш починав казитися, погрожувати і знущатися з Михайлини Вікентіївни.

Одного разу мені довелося бути свідком і навіть брати таку-сяку участь в оданій із сцен іншого боку приватного життя Толіка.

У мене був день народження, і ми вітали мене з цим. Як годиться, випили, я отримував подарунки, хтось дзвонив і казав, чувак, як добре, що ти є, бажаю тобі митного чоловічого здоров'я, там, успіху, грошей. Аж раптом подзвонили не мені, а Толіку.

– Ало, – сказав Толік і вийшов до іншої кімнати. Його не було хвилин п'ять, і Віталя почав уже щось вигадувати, плести якусь нісенітницю, казати, все, пацани, Толік зараз кудись поїде, мабуть, до Михайлини Вікентіївни, хоча мені вже по фіг, тому що я нализався, як паршивий одінокш волк. Так і сказав.

– Пацани, – сказав він, – я волк.

І впав у кому. Андрюха у ні був уже з годину. Він проблювався, і ми, вклавши його на навалену купу лахміття, вкрили чиєюсь курткою. З нами були ще якісь друзі, про яких мова піде трохи пізніше, були якісь дівчата і не особливо переймалися тим, що кудись піде Толік, головне, що іменинник з нами.

Я дійсно був з ними.

Зайшов Толян. Із зосередженого виразу його обличчя і з того, як розтріпалася його борода, я зрозумів, що життя дало тріщину і що вдіяти вже нічого не можна.

– Можна, – сказав Толік. – Збирайся.

– Куди? – не зрозумів я.

– Підстрахуєш мене. Турки мають відповісти і за вірменів, і за курдів…

– Чувак, – кажу я, – а до завтра це відкласти ніяк не можна?

– Не можна.

– Але ж у мене день народження, чувак. І до чого тут курди?

– А просто так. Одягайся, – сказав він, і я зрозумів, що мені нічого не залишається, як одягтися і робити те, що мені каже Толян.

Твою мать, думаю, твою мать…

9

– Може, ти, Толян, візьмеш з собою Віталіка? А? Толян? Візьми Віталіка. Толян, ну йоб ти, візьми Віталіка. У мене, як-не-як, день народження, у мене, бляха муха, свято. Мені, звичайно, не все одно, що у тебе якісь там проблеми, що тебе, можливо, сьогодні, спалять, причому спалить якась каналія турецького штибу. Давай, Толян, бери Віталіка.

Мені було не страшно йти з Толяном серед ночі, а просто було в падло. Мені було абсолютно по фіг, що мене також замочать, тим більше, почавши жити у квартирі Віталіка разом з цими пацанами, які все ж таки нормальні пацани, я перестав боятися смерті, перестав тому, що не бачив трагізму у власній відсутності. Ну нехай мене не буде, якби я був видатним хірургом або знахарем, або, зрештою, чиновником, загалом, людиною, яка має бодай якісь властивості змінювати світ, не кажу вже про те, щоб вона робила його кращим, а просто змінювати, а я ж – ні, а тому в моїй смерті не буде ані найменшого трагізму.

Я нічого не змінював, я для суспільства був ніким. Тобто моя побутова свідомість так мислила, на тому ж побутовому рівні, своїми повсякденними клопотами. Де взяти гроші на цигарки, де, блядь, мої штани або Толян, чому я? Візьми Віталіка!

– Толян? – звертався я до Толяна, шукаючи залишки совісті у його змокрілих очах.

– Поїхали, – суворо промовив Толік. – Віталік не може, Віталя вгашений.

– Я їду! – закричав Віталік. – Я з вами, пацани! Я здєсь! Я продолжаю реп чітать! Тільки куди ви?

– От балабон, – простогнав Толян.

Андрюху ми залишили на тьоток. Нехай вони пестять його худеньке, прозоре, майже дитяче тільце. Нехай.

На вулиці було жарко. Ці темні червневі ночі кудись дівали від нас наші законні сни, вони забирали наше здоров'я, наші сили, наш розум. Ми ловили машину.

Пузатий мужик погодився везти лише мене і Толяна.

– Він же вгашений, – показав воділа на Віталіка.

– Він хворіє, – сказав Толян. – Ми його до лікарні веземо.

– Якщо він мені тут нові ковріки заблює, – похитав головою мужик, – я васдо лікарні відвезу.

Ми погодились.

– Нові ковріки! – скрикував мужик кожного разу, коли Віталя видавав якісь звуки. – Нові ковріки, – ледь не плакав він, і мені було його шкода.

– Тут тормозни, – озвався Толян, коли ми вже під'їхали до будинку, в якому жила Михайлина Вікентіївна.

– Пацани, – не зрозумів воділа. – До лікарні ще п'ять кварталів.

– Зупини, – прозвучав погрозливий голос Толіка.

Воділа зупинив і зажадав суму в півтора раза більшу, ніж ми з ним домовлялися.

– Щас під'їдуть мої друзі таксисти… – пригрозив воділа.

– Зараз приїдуть наші пацани… – пояснив Толян.

– Ладно, – погодився воділа, – достали, малолєтки.

– Толян, – запитав я його, – які наші пацани?

– А я їбу? – сказав Толян.

– А я їбу своїх пацанов! – заволав угашений Віталік.

– Не кричи, придурок.

На балконі першого поверху з'явився силует. З прочиненої балконної двері було чутно, як грає Дафт Панк.

– Заході, а пєдєрастов своіх на уліце оставь.

– Толян, – питаюсь, – це хто?

– Орхан. Віталік, реально, хай почекає надворі, а ти давай пішли зі мною.

Я важко зітхнув. Віталік поривався піти з нами, але ми його заспокоїли, сказали, що трави там немає і що взагалі, Віталя, вже давно кінець світу, так що сиди і дочікуйся, коли по тебе прийде святий Петро.

Дафт Панк розривав квартиру. На кухні сиділа заплакана Михайлина Вікентіївна. У коридорі стояв Орхан.

– Де мала? – запитав Толік у Михайлини Вікентіївни про її доньку.

– У Києві, – схлипувала вона.

– Що ти з нею зробив, ти? – кинувся Толян на Орхана.

Я стояв, обпершись на шафку, і не знав, що ж його робити, знімати рюкзак чи ні, вітатися з господарями чи теж ні, і взагалі, що я тут роблю? Підстраховую?

– Я ж тєбє сказал, чтоб ти пєдєрастов своіх оставіл на уліце.

Чого ж це я пєдєраст? – не розумів я.

– Я не пєдєраст, – намагався якось захистити свою гідність.

– А ето ми єщо увідім, – пронизливо глянув Орхан у мої, мабуть-таки, злякані очі.

Дафт Панк розривав уже мене.

Бісовий Дафт Панк, думав я. Звідки ж ти лунаєш, і як би тебе вимкнути? І чого ж це він, брудний турок, слухає Дафт Панк? Може, він панк?

Об Толяна розбилася чашка.

Я подумав, що менти, в принципі, суки, але якщо вб'ють Толяна, то я точно жалкуватиму про те, що їх, сук, не викликав.

– Толян, – кажу.

– Вийди! – кричить Толік, витираючи з чола кров.

– Толян…

– На вулиці почекай.

Ментів, мабуть, я викличу пізніше.

Виходячи з будинку, я зрозумів, що викликати нікого не треба. Віталік сидів на лавочці й розмовляв зі святим Петром.

– Петре, – казав Вій, – зрозумій, що я ще не готовий до твоїх райських врат.

– Ти що, – каже ментяра, – полудурок?

– Петре, Петре, – розпачливо похитав п'яною головою Вій.

– Це зі мною, – втрутився я, – він набрався і думає, що ви святий Петро.

Сержант глянув якось підозріло спочатку на мене, потім на Вія.

– Нє, пацани, так не піде. Чого ж це він мене Петром називає, з кулаками поліз…

Сука, думаю, з якими кулаками?

Ситуацію залагодили двадцять гривень, які ментяра заховав у свій свинячий берц.

«Нє, так не піде», – ще лунало в моїй голові, і мене взяло зло. Вія мені кортіло похоронити. Закопати. Козел Віталя, думав я, ах ти ж козел! Обов'язково, як протверезіє, стягну з нього двадцятку.

Я сидів на лавці коло Віталіка і подумки ховав Толіка. Уявляв, як плакатиме його мама, вкладаючи до труни найкращі рушнички, як зустрічатиме його батько, який відійшов до того світу три місяці тому, як Орхан танцюватиме на його могилі танок із шаблями, або ні, якийсь свій, турецький танець, як приходитиме Михайлина Вікентіївна до могили, плакатиме, зрошуючи сльозами землю, з якої виросте величезний будяк, такий колючий, як іноді буває борода у Толіка. Поміж тим, я уявляв інші картини його смерті. Наприклад, як ніхто не знатиме, де він похований, а можливо, знатимемо лише ми про те, що він порубаний турецьким чингалом на фарш і спущений разом з геморойними турецькими фекаліями в глиб каналізації, як викине смердючий потік його фарш у Дніпро, саме туди, де найбільш усього рибалок, як пригодує колишній Толік своїм порубаним тілом місцину для тих самих рибалок, як наловлять вони риби, а я їстиму ту рибу на поминках і думатиму про Толіка, про його зовсім не важке, а скорші навпаки, дурнувате, як і моє, як і Вієве, як і, блядь, Андрюхине життя. Бо ми дебіли і такими, я в цьому просто не сумніваюся, помремо, тому що ми приречені померти, померти молодими. Швидко і нецікаво проживши своє життя, ми відійдемо до іншого стану, де від нас залишиться лише дух, який літатиме над дахами навколишніх будинків і лякатиме старі, понівечені часом пари. Дідусів там різних, бабусь, колишніх гебістів, просто виродків із ЖКГ, які так і просять, щоб їх налякали якісь невдахи типу нас…

Легкий вітерець задував під сорочку.

– Нєсі мєня… м-м… туда! Лєсной олєнь!

Спів Віталіка вибив мене з плину думок, я подивився на екран мобільного, було вже дуже рано.

– Толяна вбили? – запитав Вій.

– Вбили, – кажу.

– Жалко, – почав плакати Віталя. – Такий класний пацан пропав ні за що. Він, звичайно, іноді був несправедливий. Щодо своєї постійної правоти, я маю на увазі. Але… такий пацан загинув.

Із будинку вискочив пацан, що віддалено нагадував Толяна.

– На, – простягнув мені якийсь замурзаний пакет.

– Що це?

– У тебе рюкзак, от давай допоможи мені. Потягай поки. Я згодом заберу.

Я запхнув пакет до наплічника, думаючи про те, що в пакеті. Мабуть, подумав я, Орханів член. Толян молодець, відрізав член і на, каже, поноси. Та ні, для члена заважкий. Мабуть, разом з яйцями.

Про те, що відбувалося у квартирі, Толік мені майже нічого не розказав. Лише те, що Орхан, як завжди, знущався з нього, з Віки, принижував, але Толян молодець – не здавався. Це Віталя здався б, я здався б, а Толян – ні фіга, він розуміє, що це життя і тут не можна здаватися, інакше воно тебе засмокче у трясовину своєї підступної сутності і будеш ти лохом.

Так я тоді собі думав.

Коли ми приїхали додому, вже світало. Двірничка ретельно замітала чиєсь блювотиння. Пахло свіжим, майже зеленим повітрям. Я прямо-таки відчував, як щось зелене заповзає мені до легень. Можливо, то був змій…

Наступного дня ми шастали містом, пили пиво, зволожуючи наші шлунки темною хмільною рідиною, до когось ходили в гості, розповідали якісь байки. Через день знову кудись ходили, хтось до нас чіплявся, хтось вимагав гроші, на обрії наших блукань з'являлися менти.

– Пацани, – казали менти, – колюще, рєжуще, наркотики?

– Які наркотики, мужики? – відповідали ми.

– Ну не знаю, травка, димедрол. Наркотиків, на жаль, у нас не було.

– А якщо ми вас трошки обшукаємо?

– Та ладно, камандір, – казав Толік.

– Значить, щось таке є?

– Немає, сержанте.

Вони нас шмонали, заглядали в мій наплічник, але так, без ентузіазму, ну реально, що шукати цим голодним ментам у голодних пацанів? Вони ліниво гуляли сквером, дивилися, аби бомжі не гидили у фонтан, а малолєткі не захлиналися власною блювотою, а решта їх не обходило. Вони, нещасні менти, прибиті жарким білим сонечком, не хотіли навіть викликати наряд для таких жевжиків, як ми, на фіга їм ті неприємності, на фіга нам ті неприємності?

– Валіть, – сказав сержант.

– Давай, камандір, – козирнули ми і зникли за сірою будівлею готелю «Черкаси».

Чесно кажучи, у нас чомусь майже ніколи не виникало серйозних ситуацій з ментами. Можливо, ми вміли з ними розмовляти, можливо, ми були не найтупішими серед молоді, яка зазвичай потрапляла до ментів, тому ми завжди виходили сухими, за винятком двох чи трьох разів, коли нас брали просто так, бо була перша година ночі і ми о такій порі прогулювалися районом…

Ввечері Толяну знову подзвонила Михайлина Вікентіївна.

– Що на цей раз? – запитав я.

– Збирайся, – сказав Толян.

– Знову? Толян, ти не зарвався?

– Збирайся і бери рюкзак. Пакет, який я тобі давав, ще з тобою?

– Ну да, куди ж я його діну?

– Нормально.

– Толян, – запитав я, взуваючи кеди, – а що ж там таке лежить?

– РГД.

– Це що?

– Гранати, – спокійно відповів Толік, зашнуровуючи свої пожовані стіли.

– Звідки? – ледь вимовив я.

– У турка забрав. Усе нормально. Не вибухнув же?

– Толян, – лютував я, – мене ж менти шмонали. Ти розумієш, Толян, ти взагалі хоч щось розумієш? Уяви, Толян, як мене беруть з цими гранатами. Уявив? Це не трава, Толян, це навіть не гашиш. Це гранати.

– Та все обійшлося, чувак. Я сам пересрав, коли нас шмонали.

– Ти, гніда, пересрав?

– Я пересрав, – відповів Толік, не ображаючись на «гніду».

Ми зустрілися з Михайлиною Вікентіївною за два квартали від нашої комуни. Вона, не комуна, була в короткій спідниці. На плечі метлявся замшевий ридикюль.

– Привіт, – майже пошепки привітався з нею Толік. – Що він?

– Сказав, якщо ти не віддаси гранати, він трахне твою маму.

– Це моя мама його трахне, – мужньо відповів Толік. – Давай, – звернувся він до мене.

Я, про всяк випадок пригадуючи все своє життя, дістав той грьобаний поліетиленовий пакет з двома бойовими РГД.

Толян різко вирвав у мене пакет, після чого у мене вже несвідомо випливли найважливіші миті життя.

Взявши пакет у Толіка, Михайлина Вікентіївна запхнула його до своєї сумочки.

Попрощавшись, вона пішла через двір у невідомість місячного сяйва, яке освітлювало її стрункий силует. Місяць освітлював жінку, що несла гранати своєму чоловіку, який неодмінно поламає їй носа за те, що вона знову бачилася зі своїм шмаркатим коханцем.

– Але ж я забирала гранати, – виправдовуватиметься вона.

Він не зрозуміє, тому що драп, який він викурив п'ятнадцять хвилин тому, тільки-но почав його ковбасити, і Орхан знову телефонуватиме Толіку, погрожуватиме трахнути все, що має бодай якесь відношення до нього, Толяна, а Толян як завжди з холоднокровним спокоєм казатиме:

– Трахни…

10

У Віталіка була трохи інакша ситуація. Його жінці було двадцять шість. Вона була викладачем в університеті, до якого ходив Віталік, і викладала у нього історію психології.

Іноді вони лежали в ліжку, перепрошую, на матраці, і він питав у неї:

– А ти поставиш мені чотири?

Вона мовчала, адже Віталік не знав навіть на три.

Вони кохалися, після чого Віталік знову питав:

– А зараз ти поставиш мені чотири?

Можливо, тепер він і знав на трійку, але для четвірки все ще малувато.

У них були дивні стосунки. Віталік ще не був чоловіком, точніше, він ним був лише для себе, якого (себе тобто) вважав чоловіком. Так і казав:

– Я чоловік.

Віталік був ще дитиною. Можливо, деякою мірою він був самостійним, але це так, фікція, насправді усі ми, тобто я, Толян, інколи навіть Андрюха, ходили за ним з ложечкою, з тазиком для блювоти, з попільничками та іншим дитячим стафом.

З Тетяною Вікторівною, саме так звали його викладача, а за сумісництвом жінку, він поводився майже як дорослий чоловік. Він розвалювався на матраці, запалював цигарку і діловито розповідав про своє начебто доросле життя. Тетяна Вікторівна була досвідченим, наскільки може бути людина досвідченою у свої двадцять шість, психологом, вона розуміла всі його комплекси навіть краще за нас, його друзів, вона розуміла свої комплекси. Ну, звичайно, чимала дитина звалилася їй на голову, з нею вона тепер має зраджувати своєму чоловікові, капітану міліції, має піклуватися про цю дитину, також, як і ми, підгодовувати його, приносити інколи продукти, прибирати у його хаті. Вона, звичайно, здогадувалася, що прибирає не тільки за Віталіком, але й за нами, придурками, однак, здається, їй це було приємно. Не виключено, що всі ми викликали у неї неабияке сексуальне збудження…

Коли Вій хотів побути з нею наодинці, нам доводилось кудись іти. Зазвичай то була квартира Андрюхи, яка знаходилася за двісті метрів од Віталікового помешкання. Там ми чекали, поки не піде Тетяна Вікторівна. Зазвичай вона йшла швидко, так швидко, що ми навіть не встигали з'їсти усе згущене молоко, яке містилося в засіках Андрюхиної кухні.

В університеті Вій мав репутацію блазня. Попри те, що він був у маскульті і організовував різні дешеві перформанси, його вважали ідіотом як мінімум. Він постійно танцював, співав, валявся в розарії, що був висаджений перед університетом, вискакував з ліфта, зображуючи парашутиста.

– Віталік, – казали йому його одногрупники, – ти у списках на виключення.

– Ага, – казав Віталік і падав, згрупувавшись, на холодну університетську підлогу.

Тетяна Вікторівна, зустрічаючи Вія, постійно хитала головою і казала, що четвірку вона, звичайно, поставить, однак це його не врятує. Пізніше його це і не врятувало.

Ще Віталік натягував одну дівчину, в яку страшенно був закоханий Фріл.

– Чувак, – виправдовувався він потім, – я, як його учитель, маю право.

– Ти не маєш права, Віталя! – кричав я. – В першу чергу через те, що він твій друг.

– Чувак… – все, що спромагався сказати Вій, але і в цьому «чувак» я відчував безапеляційність його правоти. Зазвичай, я намагався не клювати на гачок його вміння запевняти, але іноді вівся і відчував, як зраджую Фріла, тому що він був найбеззахиснішим, саме йому треба було допомагати, саме йому необхідно купити нові окуляри…

Взагалі, всі відносини нашої четвірки мали дуже несправедливий характер, кожен мав свою точку зору, кожен був упевнений у своїй правоті, кожен вважав свої вірші кращими за вірші інших, кожен з нас був хворобливо самозакоханий, і, врешті-решт, кожен з нас був бісом як мінімум.

– Толян, – запитав якось Віталік. – А за скільки б ти продав свою маму?

– Ну, не знаю, – потягнувся за сигаретою Толік. – За багато.

– А якщо багато ніхто не дасть?

– Дасть. От ти за скільки?

– За мільйон.

Справа, звичайно, йде про долари.

– А я за шість мільярдів! – закричав Толік. – 3 кожної паскуди, що живе на планеті, по баксу. А ти, Віталя, щось продешевив.

– Та я доплатити згоден, аби вона пропала, та мамка. Чех, а ти? – звернувся Вій до мене.

Я принципово мовчав. По-перше, ніхто в мене мамку не купує, по-друге, я намагаюся тримати бодай якусь психологічну відстань від таких розмов. Чесно кажучи, якби мені хтось щось і запропонував би, я навряд чи погодився розглядати будь-які пропозиції. І головне, мовчати зараз.

– Чех боїться мамку продавати. А ми не боїмося, га, Толян?

Толян засумував і скрушно похитав головою. Мабуть, подумав Толік, продешевив я. Треба було більше брати. Андрюха, лежачи десь у кімнаті на матраці, також міг подумати про те, за скільки б оце продати свою маму, але, знаючи його характер, можу припустити, що думав він не про маму, не про гроші, а про оту свою Лєну, чи як, у біса, її звали? Він думав про те, як увечері Вій, якщо не буде зовсім п'яний, припреться до неї, скаже, привіт, Лєно, я прийшов подивиться до тебе фільм, а вона відчинить йому двері, скаже, заходь давай. Він зайде, розляжеться на дивані, його шкарпетки викликатимуть у Лєни поблажливу посмішку, їй, цій Лєні, буде, звичайно, по фіг, що у Віталіка порвані смердючі шкарпетки, але менше з тим, вона посміхнеться, можливо, заварить йому чаю, а після того Лєна спитає, Віталя, спитає вона, який фільм хочеш подивитися? Віталя скаже, ти знаєш, скаже Віталя, я щось передумав дивитися фільм, давай краще пообнімаємось, і він відчує, яким неземним теплом пашіє та Лєна, як її довге біляве нефарбоване волосся вляжеться на його неголених щоках.

– Мамо! – крикне Лєна. – Ми будемо дивитися фільм, так що не мішай.

Мама, звичайно, не заважатиме, а Віталя, брудний і голодний, наярюватиме п'ятнадцятирічну Лєну.

Вій натягував ту Лєну швидше не тому, що вона йому подобалась, а тому, що потрібно було постійно якимось чином нагадувати Фрілу, що він – ніщо, а він, себто Віталік – все, принаймні, так він тоді стверджував…

Фріл починає голосно плакати, битися, як завжди, в істериці, ми підбігаємо, чувак, питаємо, що трапилось, чому ти плачеш? Може, тобі пива налити?

– Яке, в сраку, пиво! – не вгамовується Фріл. – Ти, сука, – починає він бити Віталіка.

Віталік нічого не зрозуміє. Ще б пак, сидить чувак, плаче, тут раптом починає лізти з кулаками, мовляв, ти, сука, але чому я сука? – не може зрозуміти Вій. Тому, каже Андрюха…

Ми все ж таки наливаємо йому пива, і він заспокоюється… Не зовсім, звичайно, але так, трішки, заспокоюється, потім починає знову лізти з кулаками на Віталіка, ми вливаємо ще одну дозу пива до Андрюхиної горлянки, і він замовкає, гикає, давиться власними, з високим проміле солі, сльозами і засинає. Ми повертаємося до кухні, до наших тліючих вогників на цигарках, до нашого світла на витяжці, до нашого спокою та до нашої дешевої гармонії…

11

Інколи до нас заговорювало наше ж сумління, це було таке собі колективне роздвоєння особистостей, ми були шизофрениками, тому дослухалися до нього, до того сумління, і робили згідно з його клятими наказами. Воно іноді диктувало нам свої правила. Пацани, казало сумління, а ви не оборзєлі? Ви вже два тижні лежите на цих засраних матрацах. Пацани, продовжувало воно, це сумління, підіймайте свої зади, тим більше там вже такі пролежні утворилися, так що давайте щось робіть. Робити? – не розуміли ми – що це за дикість, робити? Так-так, робити, давайте хоч прогуляйтесь десь, хоча б до лісу сходіть або містом пройдіться, пива випийте, чуєте? Ми, звичайно, чули, але нам було відверто в падло кудись іти, тим більше, прирісши до цих матраців, ми відчували себе в такій-сякій безпеці. Все, закінчувало свої настанови наше сумління, ви мене, пацани, задрали, так що давайте без всяких відмазок.

Ми довго збирались, точніше, довго збирався Вій, вдягали якісь шмотки, вмивалися і йшли в гості. Спочатку, виходячи на вулицю, ми нічого не розуміли.

– Що це? – питав Віталік.

Якби ми самі могли пояснити, що це. Світ якийсь, люди, хто тут взагалі може бути, з цих людей нормальний, ну хто?

В гостях нам було добре. Ми перетікали, немов якась рідина, з одного цебра до іншого, з однієї квартири до іншої. Гостями, до яких ми приходили, зазвичай були наші подруги художниці. У них вдома панувала така приємна атмосфера, пахло східними пахощами, у них завжди було чисто, прибрано, якісь полотнища, підрамники, якісь чудернацькі інсталяції на стінах, засохлі дерева, дивні світлини, всякі там штучки, які ми, чесно кажучи, сприймали з іронічними посмішками. Художниці нам готували їжу, ми їли смачну їжу. Ми їли суп, врешті-решт. Ми лежали і читали свої останні поезії, а вони, ці художниці, ці, як їх там, Свєта і Юля, вони нас слухали з відкритими ротами, вони ж, дурні, не знали, що ми не вміємо писати цих віршів, що взагалі нічого не вміємо, власне, як і ми не розуміли, що ті художниці не вміють малювати, тобто одна з них, здається Юля, вміла, але погано, а друга, Свєта, навіть погано не вміла. Юлю Віталя іноді потрахував. Якось так трапилось, що Вій потрахував майже всіх знайомих дівчат та жінок. Ми були більш стримані. Ми, здається, взагалі були цнотливими. Хоча це могло нам лише здаватися…

Щодо гостей, то ми любили ходити лише до Свєти та Юлі, до інших ходити було нецікаво, одні не вміли готувати, другі взагалі не думали про те, що нам необхідно щось їсти, тобто вони не ставились до нас з батьківською ніжністю, треті взагалі були ще гірші за нас, тобто вони були пристрасними алкоголіками або безжальними наркоманами.

Хоча одне ми знали точно, що ми можемо піти до нього.

Якщо раптом так траплялося, що ми тимчасово не мешкаємо у Віталіка, то місце зустрічі було незмінним. Затертий. Затертий – це тому, що ми там частенько зустрічалися, і він (власне, хто він?) вже затерся. Затертий знаходиться на розі бульвару Шевченка та вулиці Енгельса. Це страшна загазована територія, це брутальні бетонні паркани та безкінечні будівництва незрозуміло чого, це транспортний вузол, де перетинається безліч маршрутів. На кутку стоїть ларьок з найдешевшими алкогольними виробами. На затертому ніхто ніколи не зустрічався, ну, хіба що іноді, і то лише випадково, ми ж там зустрічалися свідомо, заздалегідь забиваючи стрілу. Ми зустрічалися і потім йшли до нього,долаючи десяток кварталів, на шляху яких нам обов'язково зустрінеться десяток знайомих, що обов'язково запропонують набитися до нас у друзі, давайте, скажуть вони, ми ескортуємо вас до нього.Ми посилали їх до найглибшої сраки і йшли незмінною четвіркою.

12

У нашому місті на невеличкій відстані один від одного знаходяться два пам'ятники. Вони обидва видатним особистостям. Один з них – Шевченкові, другий – йому,Леніну. Обидва гранітні, обидва на площах, різнить їх лише одна незначна деталь. Пам'ятник Кобзарю обісраний, а Леніну – ні. На пам'ятнику Шевченку постійно сидять якісь голубки, горобці, ворони та інший пернатий люд, а на пам'ятнику Леніну – лише відбитки сонячних променів на його плішивій маківці. Не відомо чому, але птахи якось оминали гранітного вождя, можливо, то було викликано якимись їхніми, пташиними імпульсами, можливо, вони розуміли, на кого можна срати, а на кого не бажано, можливо, ті птахи взагалі нічого не розуміли, а не сідали на Леніна через те, що той постійно знаходився під палючим сонцем, це, звісно, у тому разі, якщо сонце не було заховано за хмари…