Текст книги "Легенда острова любовь (СИ)"

Автор книги: Анна Дейна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

– Що тут вир╕шувати? Ти ж саме цього хот╕в, позбавитись прокляття! – запитала я.

В╕н поклав долоню на дикуна ╕ на короткий час став людиною.

– Але це означа╓ забути тебе! Я не можу... – стримуючи б╕ль ╕ зв╕ра, сказав Олекс.

– А що робитимеш, як зв╕р не прийме тебе?

– Не знаю... Та я не хочу втратити тебе, ╕ наш╕ сп╕льн╕ спогади про дикуна, печеру, ╕ цей маленький остр╕в. – його т╕ло було мокрим в╕д поту ╕ дуже гарячим. Об╕ймаючи парубка, я в╕дчувала як йому боляче. Та не в╕д каменю...

– Ми завжди можемо створити нов╕ спогади там, вдома! Я же н╕чого не забуду, ╕ обов'язково розпов╕м тоб╕ про все! Просто я б╕льше не маю сил дивитись як ти кату╓ш себе кожно╖ ноч╕! Мен╕ серце кара╓ться, що не можу н╕чим тоб╕ зарадити!

Олекс вислухав, в╕дпустив кам╕нь на деякий час, замислився, п╕сля чого знову торкнувся його ╕ сказав:

– Я вчиню, як ти кажеш. Бо б╕льше за все не хочу зашкодити тоб╕. Об╕цяй, що знайдеш мене!

– Об╕цяю!

Кошовий, споглядавши весь цей час за нами, курив ╕ погладжував вуса. В╕н опустив люльку, в╕дчувши, мабуть, що ми д╕йшли згоди.

Пот╕м розпов╕в нам про ритуал, що приведе нас у наш св╕т. Ми почекали до останньо╖ зор╕, щоб Олекс обернувся людиною з першим ранковим пром╕нем. Олекс одягся. П╕сля чого попрощалися ╕з кошовим. ╤ зробили як в╕н розпов╕в.

Тод╕ поряд з нами з'явився дерев'яний портал. Под╕бн╕ ╓ на входах багатьох старовинних забудов.

Залишалось т╕льки пройти кр╕зь нього.

Та н╕хто ╕з нас не хот╕в зробити перший крок. Я боялася того, що буде дал╕. Олекс мабуть в╕дчув м╕й ляк, бо притис мене до серця:

– Все буде добре. Я в╕рю. – шепот╕ли його губи. Пот╕м в╕н поц╕лував мене.

– Давай зробимо це разом! – попрохала я.

Олекс тепло посм╕хнувся у в╕дпов╕дь. П╕сля того ми взялися за руки ╕ пройшли кр╕зь портал.

***

Козак ще довго дивився туди, де був портал, що зник в╕дразу п╕сля того як ним пройшли хлопець ╕ д╕вчина.

Чорт вже не стогнав, але ╕ пручатись не думав. Все ж добряче козак ╕з ним погуляв.

М'який дотик до плеча змусив отамана обернутися.

– Давно не бачилися, пан╕.

– Вони впорались? – спитала берегиня.

– Це не мен╕ вир╕шувати. Я розпов╕в ╖м як потрапити додому.

– Ти правильно вчинив, козаче. – ж╕нка примостилась на кор╕нь дерева, б╕ля якого ╕ лежав чорт. – Може ╕ нам варто залишити цей св╕т?

– Наче це можливо... – майже без звуку мовив чолов╕к.

– Все можливо, якщо в╕рити. Саме так ми ╕ потрапили в цей св╕т...

Частина восьма

Я прокинулась у сво╖й улюблен╕й схованц╕ п╕д вербою. ╤ в першу чергу, п╕сля того як прийшла до тями, поглянула на ╓кран телефону. Зда╓ться, пройшло лише к╕лька годин, хоча на остров╕ я прожила б╕льше м╕сяця.

Того ж вечора я взяла чистий зошит ╕ в подробицях записала все, що з╕ мною в╕дбулося а тому св╕т╕. Щоб не забути випадково чогось важливого.

Я пооб╕цяла Олексов╕, що знайду його, та н╕чого окр╕м ╕м'я та того, що в╕н на три роки старший за мене, згадати не вдалось.

Тод╕ я вир╕шила пошукати в ╕нтернет╕ за ╕м'ям та р╕ком народження. Та серед тисяч вар╕ант╕в з укра╖ни та десятка з Н╕кополя не було потр╕бного. Мабуть, в╕н не писав у сво╓му акаунт╕ реальн╕ дан╕. Таким чином м╕й пошук зайшов у глухий кут.

Що ж до Максима... К╕лька дн╕в по тому я зустр╕ла його на навчанн╕ та зрозум╕ла, що б╕льше н╕чого не в╕дчуваю до нього. А в╕н, як бачив мене, т╕льки посп╕хом в╕дводив оч╕. Наче соромився чогось.

***

Пройшло чотири м╕сяц╕. На двор╕ панував грудень. М╕сто було засн╕жене, що на п╕вдн╕ кра╖ни бува╓ не часто. А п╕д сн╕гом -ховалась п╕дступна ожеледиця. Я п╕сля занятть йшла додому. Та пройшла повз будинок, вир╕шивши спуститися на берег Дн╕пра, до мо╓╖ верби.

Зазвичай я не ходжу до не╖ взимку.

Посн╕жене дерево зустр╕ло мене в ус╕й сво╖й зимов╕й крас╕. Я зняла рукавичку ╕ торкнулась стовбура. Дерево наче в╕дгукнулось на м╕й дотик ╕ дещо потепл╕шало.

– Як же мен╕ знайти його? Де шукати? – не знаю, чому, та я згадала Олекса як т╕льки п╕д╕йшла до дерева.

– Серце п╕дкаже... – почалося мен╕ кр╕зь шум в╕тру. Починався сн╕гопад.

Наступний день був вих╕дним. Побачивши аф╕шу в соцмереж╕ про п╕дсумкову р╕чну виставку молодих художник╕в м╕ста, я вже хот╕ла закрити стор╕нку, коли побачила прикр╕плене до новини зображення. ╤ мо╓ серце спалахнуло в грудях. Орган╕затори обрали чомусь саме цю картину для аф╕ш╕. Ту, на як╕й був зображений наш остр╕в. Все було там, ╕ кола з дикуном, ╕ скеля, ╕ Дн╕про, ╕ наша печера з джерельцем.

На в╕дкриття виставки я вже не встигала, та всеодно п╕шла.

Коли я зайшла у залу, до к╕нця першого дня залишалось не б╕льше сорока хвилин.

Картина була на видному м╕сц╕, ╕ я в╕дразу п╕д╕йшла до не╖. Поблизу вона виглядала на багато краще, н╕ж на аф╕ш╕. Все було змальовано у таких подробицях, що мен╕ було важко в те пов╕рити. Пот╕м я почала шукати табличку з назвою та ╕м'ям автора. "Остр╕в любов╕" – так╕ слова були написан╕ на н╕й. А от фам╕л╕╖ художника чомусь не було.

– Дивна картина, – почула я ж╕ночий голос ╕ обернулася. Поряд з╕ мною стояла ж╕ночка середнього в╕ку, закутана у в'язаний шалик. – Дуже в╕др╕зня╓ться в╕д ╕нших. Гадаю це один з тих затоплених остров╕в.

– А ви не зна╓те, хто автор? – тремтячим в╕д хвилювання голосом, спитала я.

– На картин╕ повинен бути п╕дпис. – сказала ж╕ночка, нахиляючись до само╖ рами. – А от в╕н! Дуже м╕лко... Олекс╕й П... Зда╓ться правильно прочитала!

П╕сля того ж╕ночка п╕шла до ╕нших картин.

А я поглянувши на оточуючих ╕ не знайшовши н╕кого, хто був би схожим на Олекса, повернулась до картини. ╤ знову почала роздивлятися ╖╖.

Кожна деталь сповнювала мене згадками про Олекса. Картина заманювала в св╕й св╕т, ╕ я не пом╕тила як торкнулась ╖╖.

– Не торкайтесь! – схопив мене за руку невисокий с╕дуватий чолов╕к. – Масло ще не висохло остаточно. Бо Льоша ╖╖ т╕льки вранц╕ завершив. Я ╕ так ризикнув, дозволивши вив╕сити вогку картину.

– Вибачте. – схаменулася я. – Просто вона причарувала мене. Було в╕дчуття, наче я потрапила в не╖, в зображений св╕т. Гуляла на берез╕ Дн╕пра, пила смачну воду з джерельця б╕ля печери, ╕ вдихала аромат диких рослин.

Чолов╕к зм╕нив гн╕в на мил╕сть ╕ тепло посм╕хнувся:

– Таке ╕нод╕ трапля╓ться, коли художник вклада╓ свою душу в роботу. Ця картина здивувала ╕ мене. М╕й учень ран╕ше не малював н╕чого под╕бного. Якщо хочете, я покличу його.

Мо╓ серце забилося в грудях, в рот╕ пересохло в╕д хвилювання. Я змогла т╕льки кивнути.

Чолов╕к нарешт╕ в╕дпустив мою руку, ╕ обернувся до двох молодих хлопц╕в, що нещодавно повернулись з курилки.

– Сашо, Д╕мо, а де Льоша под╕вся? – спитав в╕н.

– Десь тут був. – пожав плечами перший.

– Якщо треба, я можу його набрати. – запропонував другий. А пот╕м я не встигла оговтатись, як в╕н вже говорив по телефону.

– Ти де д╕вся? Тут тебе Миколайович шукав. Угу, давай.

– Почека╓те тут? – спитав немолодий художник. – В╕н вже поверта╓ться.

Я подякувала чолов╕ку й повернулась до картини. ╤ знову поглинула думками в той св╕т.

– Добрий веч╕р. – почула я через деякий час знайомий голос ╕ обернулася. Перед╕мною стояв м╕й Олекс, правда з коротко стриженим каштановим волоссям. Я дивилась йому в оч╕ ╕ не могла пов╕рити у те, що нарешт╕ знайшла його. В╕д радост╕ серце стучало в грудях, та сил промовити й одного слова не було.

– Миколайович казав, вас зац╕кавила моя картина. – мовив в╕н.

– Я бачила цей остр╕в ув╕ сн╕. – в╕дпов╕ла я, розум╕ючи що в╕н не вп╕знав мене. – Це був дуже дивний сон. Я жила в печер╕ м╕сяць ╕з хлопцем, що вноч╕ обертався на зв╕ра, а вдень на людину. На закат╕ ми ходили до маг╕чних к╕л ╕ дикуна, в╕н тримався за нього руками ╕ таким чином боровся з родовим прокляттям.

Коли я розпов╕дала, його оч╕ зб╕льшились в╕д здивування.

– Це дуже дивно. – в╕дпов╕в в╕н. – Таке в╕дчуття, наче мен╕ знайома ця ╕стор╕я, хоча я чую ╖╖ вперше. А малювати я с╕в зовс╕м ╕ншу картину, та не встиг ╕ оком кл╕пнути, як остр╕в сам почав вимальовуватися. Та ще й в таких деталях, наче я його п╕шки об╕йшов не менше десяти раз╕в.

Ми ще трохи потеревенили про картину.

Я рад╕ла, що нарешт╕ знайшла Олекса. Та не знала, чи маю право нав'язуватись йому. Я виконала свою об╕цянку. Мо╓ серце билося в грудях, ╕ мен╕ дуже хот╕лося його поц╕лувати, поринути в тепл╕ об╕йми. Та я вагалась. В╕н не пам'ятав мене, а картину намалював випадково, замислившись, з творчими людьми таке ╕нод╕ трапля╓ться.

– До побачення, Олексе. – попрощалася я, збираючись п╕ти. Бо вир╕шила не л╕зти в його життя. А Олексом назвала за звичкою.

В╕н не в╕дпов╕в.

Почувши це ╕м'я стояв як вкопаний. ╤ дивився мен╕ у сл╕д.

Швидко одягнувшись в гардероб╕, я вийшла на вулицю. Морозне пов╕тря сво╓ю св╕ж╕стю навело лад в мо╖й голов╕ ╕ заспоко╖ло серце. Тепер я не сумн╕валася, що вчинила правильно. На душ╕ було легко, наче я щойно зв╕льнилась в╕д важкого тягаря.

– Постривайте! – вже у провулку мене наздогнав Олекс╕й. Взимку я ходжу дуже швидко, щоб не замерзнути.

– Чому ти назвала мене Олексом? – спитав хлопець, наблизившись до мене. В╕н був без верхнього одягу, мабуть дуже посп╕шав.

– Обмовилась. – в╕дпов╕ла я, потираючи змерзл╕ руки. Рукавички забула вдома. Та оч╕ не опустила. Бо хот╕ла дивитись на нього.

– Це ╕м'я дещо нагадало мен╕... – в╕н наче не чув мо╓╖ в╕дпов╕д╕. – Я згадав печеру ╕ сплячу д╕вчину в мо╖й сорочц╕. То була ти! Як це може бути?

– Може тоб╕ здалося? Фантаз╕я ╕нод╕ показу╓ нам дивн╕ реч╕.

– Я хочу роз╕братись у цьому тут ╕ зараз! – в╕н схопив мене за руку, ╕ серце знову захот╕ло вирватись з грудей. Цей дотик був майже таким самим, як той, що перед його осв╕дченням. Т╕льки б╕льш сильним.

В╕н на к╕лька секунд закрив оч╕, наче збираючись з думками, а пот╕м сказав, випустивши хмарку гарячого пов╕тря з рота:

– Я знаю це в╕дчуття... Як╕ ж у тебе маленьк╕ руки... Розкажи мен╕ все! Т╕льки не тут... Почека╓ш? Я повернусь за хвилину...

Я погодилась ╕ залишилась. Бо таким очам в╕дмовити просто не можливо.

Та вже через тридцять хвилин ми с╕дали за столик одн╕╓╖ з найкращих кав'ярень м╕ста.

Я в╕ддала йому той самий зошит, куди записала все п╕сля повернення в наш св╕т. ╤ який захопила з собою, коли виходила з дому.

П'янкий аромат араб╕ки сповнював залу. Коричне серденько на поверхн╕ густо╖ п╕ни милувало око. Кожен ковточок з╕гр╕вав т╕ло й душу.

Я смакувала м'який латте ╕ споглядала, як зм╕ню╓ться його обличчя п╕д час читання.

В╕дчувала, що дуже кохаю його.

Як ╕ те, що тепер все буде добре.

Бо нарешт╕ знайшла свого Олекса.

Грудень 2016р.