Текст книги "Легенда острова любовь (СИ)"

Автор книги: Анна Дейна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Annotation

Нове опов╕дання. Назва робоча, в майбутньому може бути зм╕нена.

Дейна Анна

Дейна Анна

Легенда острова любов╕

Анна Дейна

Легенда острова любов╕

(назва робоча)

Частина перша

Л╕тн╓ сонечко в цей день було, здавалось, найяскрав╕ше за вс╕ часи. Воно добряче попалило прибережн╕ рослини, що, якби не близьк╕сть до р╕чки, давно б засохли. Я швидко спустилася кривенькою стежиною, ╕нколи хапаючись за корен╕ орешнику, як╕ стирчали з розмитого дощами грунту.

Величезне дамбове кам╕ння було розпечне променями нещадно╖ з╕рки так, що обпектися можна. Я озернулася, шукаючи знайому стежку в бур'ян╕. Що, оминаючи крутий поворот берега, вела повз зарост╕ очерету до чи не ╓дино╖ в цих краях верби.

Дерево було кримезним й вузлуватим. Моя прабабця казала що ще д╕вчинкою гуляла п╕д його гнучними г╕лочками, що опускалися до само╖ води. ╤ створювали таким чином щось на кшталт сховища.

Камен╕ п╕д вербою були при╓мно прохолодн╕ нав╕ть у таку спеку, як сьогодн╕. Це було мо╓ та╓ме м╕сце, куди я вл╕тку зб╕гала досить часто. М╕й схованок в╕д жорстокост╕ та байдужост╕ навколишнього св╕ту.

Зручно вмостившись п╕д вербиним г╕ллям, ╕ обпершись спиною об м╕цний стовбур, я нарешт╕ дала волю почуттям.

Мен╕ було дуже боляче. Я кохала Максима. Сплило багато рок╕в, перш н╕ж мен╕ стало духу осв╕дчитись. Але в╕н сприйняв це як жарт. Пот╕шився з мо╖х сл╕в.

╢ге ж.! Це так см╕шно! Закохана до нестями д╕вчина! Вмираю в╕д см╕ху! Я оплакувала сво╓ безжально розбите серце. ╤ не знала, як жити дал╕...

Знайома ╕стор╕я?

Давн╕ легенди завжди починаються з горя та сл╕з. Мавки,

русалки – вс╕ вони д╕вчата, що не змогли пережити б╕ль, з╕брати уламки розбито╖ душ╕.

╤ я трохи не стала одн╕╓ю з них.

Поглинута горем я не пом╕тила, як с╕ло сонечко ╕ день зак╕нчилася. П╕д вербиним г╕ллям стало зовс╕м темно. Тод╕ мен╕ здалося, що за спиною щось ворушиться. А озирнувшись, побачила слизьк╕ водорост╕, що повзли по каменю до мене, залишаючи по соб╕ мокрий сл╕д. Я налякано заверещала, ╕ притислась спиною до верби. Вона була дуже теплою.

На мить мен╕ здалося, що я чула биття серця. А незабаром гнучке г╕лля охопило мене м╕цним шаром ╕ тим чином захистило в╕д водоростей. В╕дчувши себе захищеною, я трохи заспоко╖лась. Мо╖ пов╕ки поважчали, ╕ я, виснажена стражданням, заснула перш н╕ж зрозум╕ла це.

Частина друга.

Мене розбудив наймелод╕йн╕ший голос з тих, що я чула за сво╓ життя. Сп╕вала ж╕нка. Протяжно, лаг╕дно, наче дитя колисала:

Човник хита╓ться серед води,

Т╕льки одн╕ комиш╕.

З в╕тром шуткуючи на вс╕ лади,

Ворушать тишу ноч╕.

– Люба дитина, засни, засни, -

Прийде розрада душ╕.

Останн╕й рядок под╕яв на мене, ╕ я з подивом в╕дчула, що мен╕ вже не болить в грудях так сильно. ╤ т╕льки п╕сля цього – змогла побачити те м╕сце, де опинилась.

Наче до то╖ мит╕ туман муляв мен╕ оч╕.

Я сид╕ла на м'як╕й трав╕ мальовничо╖ галявини, що схилом сво╖м вклонялась Дн╕пру. Щось мен╕ п╕дказувало, що це саме в╕н. А навкруги, куди не кинь оком – були сам╕ дерева, височезн╕, аж до неба.

Поряд з╕ мною, на поваленому стовбур╕ дерева сид╕в д╕дусь, обпершись на криву втку, мов на ц╕пок. В╕н був зморшкуватий на ст╕льки, що очей майже не було видно. Його довжелезн╕ б╕л╕ вуса стелилися по земл╕.

– Прокинулася, дитино? – спитав старий. В╕н тремт╕в, з кожним рухом створюючи какофон╕ю ╕з рипучих к╕сток. Наче старе дерево, в тр╕щинах якого розгулявся в╕тер.

– Де я, д╕дусю? – не знаю чому, але я зовс╕м не боялася. Це важко пояснити, та ск╕льки пот╕м я в думках сюди не поверталась – так ╕ не змогла зрозум╕ти, чому не була налякана опинившись нев╕домо де.

– На правому берез╕, де ж ╤ще? – в╕дпов╕в старий.

Я н╕чогенько не зрозум╕ла, та вир╕шила хоч щось дов╕датись:

– Чи не зна╓те, як я тут опинилась?

– Знаю, дитино. Тебе берегиня принесла. – посм╕хнувся д╕до, демонструючи св╕й ╓диний зуб.

– Не см╕шно, старий! – не витримавши напруги, гримнула я. – Що за маячня?

Д╕д похекав ще деякий час. Пот╕м цьмокнув люльку рази три, в╕дкашлявся, ╕ знову приклався губами до не╖.

– То э правда, дитино. Вона тебе прихистила ╕ вколисала. Ще й п╕сню засп╕вала. Красиву.

– Про човник?

– То ╓ так. От бачиш, не збрехав я. – д╕до знову захекав.

Я замислилася. Галявина ╕ л╕с були мен╕ не знайом╕. Все, що я взнала в╕д старого – що знаходжуся на правому берез╕ Дн╕пра.

– Чи не зна╓те, – вир╕шивши ще раз спробувати, запитала я: – Чому вона мене принесла сюди ╕ залишила?

– Берегиня врятувала тебе в╕д злих чар, дитино. Як би не вона, ти б уже мавкою чи русалкою стала. Чи, не дай боже, чимось страшн╕шим. – в╕н прочистив горло, ╕ мовив дал╕, зд╕йнявши широк╕ брови: – Послухай старого д╕до, онучко, не просто так вона захистила тебе. Будь обережна.

– Дякую за науку. – посм╕хнулася я. ╤ т╕льки п╕сля цього пом╕тила, що д╕дусь одягнений не в як╕сь лахм╕ття, а в досить багатий одяг. Сорочка з вишивкою, шовковий широкий пояс, добротна свитка ╕ хутряна шапка. П╕д ногами в нього лежали дв╕ бойов╕ шабл╕, а з-за пояса майор╕ло ср╕бне рук╕в'я кинджалу.

– Я отаманом був колись. – в╕дказав д╕до на мо╓ безмовне запитання. – Зараз ╕з тих час╕в т╕льки одяг та зброя залишилися..

– Я гадала, колишн╕х козак╕в не бува╓.. – не впевнено мовила я.

– Не бува╓, онуко! – хекнув д╕д. – Кошов╕ бувають колишн╕ми, а от як козак – то на все життя... – старий чолов╕к задим╕в люлькою, занурившись у спогади. ╤ нав╕ть трохи задр╕мав.

– Може ви зна╓те, д╕дусю, як мен╕ до дому повернутись? – плекаючи над╕ю, я розбдила старого й зазирнула йому в оч╕.

– Знаю. Та не скажу!

– Чому?

– А що мен╕ за це буде? – хитро прищурився старий козак.

– В мене н╕чого не ма╓... – розгублено в╕дпов╕ла я. – Може чимось вам допоможу?

– Доведи мене до джерела з водою ц╕лющою тод╕, може, ╕ скажу.

Д╕ватись було н╕куди.

Я з╕тхнула ╕ подала руку. Д╕до вц╕пився в не╖, наче в╕д цього його життя залежало. Пот╕м пов╕льно п╕дв╕вся.

Ми йшли довго, майже всю н╕ч. Д╕дусь рухався дуже пов╕льно, ще й рип╕в з кожним рухом все дужче й дужче.

╤ от, нарешт╕, коли небо було вже зовс╕м св╕тлим та й готувалось прийняти сонечко, ми д╕йшли до джерельця. Д╕д не м╕г так низько вклонитися, щоб д╕статись його губами. Тод╕ я взяла шапку в кошового, ╕ напо╖ла з не╖ старого.

А пот╕м сво╖ми очами побачила диво:

З кожним ковтком д╕дусь все молодшав ╕ молодшав. Аж поки перед╕мною не став статний та мужн╕й чолов╕к середнього в╕ку. Його оч╕ палали силою. ╤ здавались дуже добрими.

– Дякую тоб╕, дочко, за пом╕ч! – посм╕хнувся в╕н, погладивши вуса. – ╤ за терп╕ння.

Шокована побаченим, я ╕ слова мовити була не спроможна.

– В подяку за добро, я в╕двезу тебе на остр╕в, де ти знайдеш те, що шука╓ш в цьому св╕т╕.

– Те, що шукаю? – перепитала я, намагаючись хоч трошки оговтатись.

– Сюди можна потрапити т╕льки в т╕м раз╕, як щось шука╓ш. Слухай свого серця, воно п╕дкаже. – чолов╕к запалив люльку, мовчазно закурив.

– Б╕льше мен╕ не можна говорити з тобою. – через деякий час, мовив кошовий, прислухавшись до чогось, що чув т╕льки в╕н.

Це було останн╓, що сказав чолов╕к. П╕сля тих сл╕в, я задавала багато запитань. Але у в╕дпов╕дь чула лише тишу.

Кошовий мовчки пров╕в мене до р╕чки, посадив у невеличкий рибацький човник, с╕в сам ╕ почав м╕рно махати веслами. А довезши до одного з остров╕в – п╕д╕йшов до сам╕с╕нького берега та висадив мене.

Постать на в╕дпливаюч╕м човн╕ довго махала мен╕ рукою, доки не розчинилася в ранков╕м туман╕.

Частина третя

Я в╕дразу п╕шла в глибину острова. ╤ почала шукати. Б╕льш за все, мен╕ хот╕лося додому. Але мо╖ пошуки годинами не приносили результат╕в. Дивно, що ╖сти та пити також не хот╕лось. До того ж, ус╕ дерева, кущ╕, стежки – здавались абсолютно однаковими.

Тод╕ я замислилася, згадуючи слова кошового: "серце п╕дкаже".

╢ге-ж, серце!

Те саме, що так рад╕сно розбив Максим. Уламки ж бо не говорять. ╤ не п╕дказують.

П╕сля цих думок, в грудях р╕зко закололо. ╤ я впала, тримаючи руку на волаючому в╕д болю серц╕. З мо╖х очей в╕д згадки про Максима потекли сльози. Я довго лежала на земл╕, рев╕ла в голос. Мо╖ пальц╕ рвали траву, н╕гт╕ царапали чорнозем.

Не знаю, ск╕льки часу я пробула в такому стан╕, аж поки не заснула виснажена стражданням. Зда╓ться, ефект п╕сн╕ берегин╕ був тимчасовим. А може, м╕й б╕ль пересилив його...

Мене розбудив крик.

Людський ╕ зв╕рячий одночасно, в╕н був сповнений болем. ╤ чимось ╕ще, що я покищо не могла роз╕брати. Не знаю, чому, та я п╕шла на ц╕ звуки.

Крики привели мене до дивного м╕сця, де на земл╕ перехрещувалися три кола з невеличких камен╕в. Серед них, на розг╕лл╕ лежав чолов╕к, тримаючись обома руками за дикар. ╤ волав в╕д болю, наче йому нестерпно пекло. Дивн╕ метаморфози в╕дбувались ╕з ним: то поростав шерстю, то ╕кла в╕дрощувались, то знову людиною ставав. Мен╕ здалося, що таким чином в╕н намагався позбутися того зв╕ра, на якого весь час обертався.

Я боялася п╕д╕йти ближче. ╤нту╖ц╕я п╕дказала, що в так╕ реч╕ не варто л╕зти. Мен╕ було досить важко спостер╕гати за тим, як чолов╕к себе кату╓. Та я трималась, в╕дчуваючи, що мен╕ потр╕бно це бачити.

Не знаю точно ск╕льки часу пройшло, доки знесилений чолов╕к не розжав пальц╕. В цю ж секунду знову перетворившись на зв╕ра. З╕бравшись з силами, в╕н у в╕дча╖ завив на луну. В ╖╖ св╕тл╕ я бачила, як по його волохатим щокам текли сльози.

Пот╕м в╕н витер ╖х похапцем, понюхав щось у пов╕тр╕, здивовано зиркнув у м╕й б╕к ╕ р╕зко з╕рвався з м╕сця. Перевертень зник так швидко, що я не встигла зрозум╕ти нав╕ть в який б╕к в╕н поб╕г.

Не знаючи, чим ся зайняти,╕ намагаючись оговтатись в╕д побаченого, я почала роздивлятися кам'ян╕ кола. На шершав╕й поверхн╕ дикуна залишились в╕дбитки великих лап зв╕ра, посеред яких знаходились трохи менш╕ – в╕д чолов╕чих долонь. Я доторкнулась до дикого каменю ╕ в╕дчула, що в╕н ╕ще теплий. Та дикун зовс╕м не обп╕кав мене. Мабуть, так в╕н д╕яв т╕льки на перевертн╕в.

Замислившись, я не в╕дразу зрозум╕ла, що хтось мене кличе на ╕м'я. А обернувшись до незнайомо╖ частини л╕су – побачила Максима. Той, кого я кохала ст╕льки рок╕в, звав мене за собою. Просив пробачення. Казав, що коха╓ ╕ хоче бути з╕ мною.

Я п╕шла за ним, бо моя мр╕я справджувалась на очах. Ц╕╓╖ мит╕ в╕н заняв ус╕ мо╖ думки.

Ми йшли н╕чним л╕сом, Максим розпов╕в, що веде мене туди, де ми зможемо стати щасливими й завжди бути разом. А п╕сля цього замовк. Та лише ╕нколи посм╕хався через плече, ╕ казав: "ще трохи, ми майже прийшли". Я тод╕ не вагаючись йшла за ним.

Нарешт╕ ми вийшли на в╕дкриту м╕сцину. Це була частина невисоко╖ ледь оголено╖ скел╕. З не╖ було видно весь остр╕в, що був добре осв╕тлений сяйвом повно╖ луни.

– Чому ми тут? – спитала я.

– П╕д╕йди до краю, ближче! – в╕дпов╕в Максим. – Подивись у низ, ╕ все зрозум╕╓ш!

Я не могла не послухатися його. Тому ╕ п╕д╕йшла до яру.

– Ближче, ╤ще ближче! – шепот╕в мен╕ у вухо Максим. – Давай, заради нашого щастя! Ближче!..

╤ нав╕ть вже коли дал╕ була лише пр╕рва, в╕н продовжував сво╖ вмовляння. Все зм╕нив н╕чний в╕терець, що ц╕╓╖ секунди р╕зко дмухнув мен╕ в обличчя. Наче прохав зупинитись.

– Ближче вже не можу. – вимовила я, обернувшись, – скеля зак╕нчилась!

– Ми повинн╕ стрибнути у двох! Т╕льки так ми зможемо бути разом! Ти станеш мавкою, я – л╕совиком. ╤ наше щастя триматиме в╕чно!

– Що? – не пов╕рила я сво╖м вухам. ╤ в╕дступила назад, на пару крок╕в. – Я н╕коли так не вчиню!

– Ти ж коха╓ш мене?! – в╕н хижо ощерився. В цю мить його оч╕ зблиснули непри╓мним червоним кольором.

– Н╕, я не буду! – заверещала я. – Ти не Максим! Хто ти?!

Тод╕ в╕н не витерп╕в, схопив мене, силом╕ць поц╕лував ╕ одночасно з цим з╕штовхнув з╕ скел╕.

Перелякана я дивилась, як швидко наближа╓ться земля. ╤ вже коли могла розл╕чити невеличк╕ камен╕ на дн╕ яру, перед очима виросли волохат╕ й тепл╕ груди зв╕ра. Який п╕дхопив мене п╕д час пад╕ння ╕ тим чином врятував в╕д смерт╕.

Озирнувшись, я побачила як постать Максима наче сполохана в╕тром розчинилася у пов╕тр╕.

Частина четверта

М╕й рят╕вник був тим самим перевертенем, за яким я спостер╕гала минуло╖ ноч╕. В╕н в╕дн╕с мене до печери п╕д скелею, б╕ля яко╖ дзюрчало невеличке джерельце. П╕сля чого обережно в╕дпустив на п╕длогу.

– Дякую за порятунок, – я спробувала посм╕хнутись рят╕вников╕, але не змогла. Надто вже перелякалась, коли мене з╕штовхнули. А в╕д накопиченого стресу знову розрев╕лася, не маючи сили стримати сльози.

Перевертень тим часом просто с╕в поряд ╕ п╕дставив мен╕ м'язисте плече.

Так ми просид╕ли доки сонечко сво╖ми першими променями не заповнило печеру. ╤ зв╕р почав зм╕нюватись, перетворившись на молодого чолов╕ка з довгим каштановим волоссям, зав'язаним у хв╕ст.

– Вам уже краще? – прив╕тавшись, запитав в╕н?

Мен╕ стало дещо соромно за т╕ сопл╕, що тут розвела. Тому я боялась п╕дняти оч╕. А у в╕дпов╕дь просто кивнула.

Тод╕ чолов╕к устав; потягнувся, розминаючи м'язи, п╕сля чого п╕шов глибше в печеру, мабуть одягатись. А я не сказала? Перетворюючись на людину, в╕н був абсолютно голим. ╤ це друга причина того, чому я не дивилась на нього.

Коли м╕й рят╕вник повернувся, одягнутий в джинси, крос╕вки та в╕тровку з каптуром; ми нарешт╕ познайомились.

Його звали Олекс╕╓м. Та я чомусь в╕дразу почала називати його Олексом. Парубок був не проти, мабуть моя верс╕я йому сподобалась.

В╕н виглядав дорослим, хоча був не набагато старшим за мене. Минуло╖ ноч╕ хлопець вкотре намагався перебороти прокляття перевертня, коли я вперше його побачила. Виявилось, що Олекс жив на цьому остров╕ вже м╕сяця зо три, ╕ весь цей час кожно╖ ноч╕ ходив до дикуна, щоби не дати зв╕ру захопити себе. Бо в╕н б╕льше за все боявся, втративши контроль, нашкодити комусь. А як спробував три дн╕ не ходити – на св╕танку четвертого отямився посеред л╕су, ╕з к╕сткою якогось м╕лкого зв╕ра в рот╕. Що, мабуть, застрягла у зубах чудовиська п╕дчас вечер╕.

П╕сля сн╕данку ╕з диких яблок та л╕сових яг╕д, ми ближче познайомились. Я розпов╕ла, як потрапила на цей остр╕в, а в╕н у свою чергу – як став перевертнем.

***

Це в╕дбулося, п╕сля того, як Олекс порвав з д╕вчиною ╕з Капул╕вки, з якою познайомився на дач╕ друга, п╕д час святкування нового року у велик╕й компан╕╖. Не справжн╓ свято, ╕ в╕дносини були так╕ сам╕. Тому Олекс╕й довго не витримав. Мабуть, правду кажуть про ж╕нок з того села, бо наступно╖ ж ноч╕ п╕ся розлучення хлопець прокинувся весь сп╕тн╕лий, з ╕клами та волохатими руками. А може д╕вчина й не мала в╕дносин до прокляття мого нового знайомого. Олекс не знав напевно. Як ╕ те, що робити? ╤ти кудись в такому вигляд╕ сенсу не було. А гугл видавав сам╕ картинки з фентез╕йними малюнками та вигадан╕ н╕кчемн╕ поради з фантастики.

╤ саме в ту хвилину, як в╕н у безнад╕╖ впав на л╕жко ╕ безсило встромив погляд у стелю, серед ноч╕, прийшла його старенька прабабуся по батьков╕й л╕н╕╖. Вона свого часу пережила в╕йну, ╕ що найменше два голодомори. З того, що вона в такому в╕ц╕ не т╕льки жива, а ще добре ходить та "при пам'ят╕" – дивувались л╕кар╕, касири у Приватбанку, та прац╕вники жеку. Ще й вела себе бабця так, наче знала, що саме вд╕ялось з ╖╖ праонуком.

Вона дала випити Олексу якийсь дивний за смаком трав'яний чай, та розпов╕ла про наш остр╕в. П╕сля того в╕н швидко заснув, а продерши оч╕ зрозум╕в, що знаходиться в ц╕й печер╕.

Виходило, що ми обидва щось шукали тут.

Я – дорогу до дому, а Олекс – зц╕лення.

***

По парубку було добре видно, як йому подоба╓ться сп╕лкуватися з живою душею, а мен╕ дуже не хот╕лось залишатись на самот╕.

Так ми почали жити разом.

Вранц╕ – висипались, пот╕м Олекс приносив овоч╕, фрукти, зелень; яких на цьому остров╕ було не мало. А я готувала з них р╕зн╕ страви. ╤нод╕ в╕н ловив р╕чкову рибу на саморобну вудку. П╕дсмажена на вуг╕лл╕, вона мала неперевершений присмак. А одного разу нав╕ть фазана пощастило сп╕ймати.

Вноч╕ – ходили до дикуна. ╤ знову м╕й волохатий друг повторював св╕й не надто при╓мний ритуал.

У печер╕ ми прожили к╕лька тижн╕в. На протяз╕ цього часу примара Максима не з'явилась жодного разу. Мо╓ роз╕рване серце по-трохи починало зц╕люватись. ╤нод╕, споглядаючи як щиро ╕ рад╕сно Олекс прийма╓ все, що наготувала, нав╕ть коли страва була з╕псована, – я ловила себе на думц╕, що не погано було б залишитись з ним у ц╕й печер╕ на завжди. Та ц╕ думки миттю зникали, як ми п╕дходили до дикуна. Бо з кожним дотиком до каменю йому бол╕ло все б╕льше. Мен╕ хот╕лось чимось допомогти, якось зменшити його страждання. Та все, що я могла – це дивитись, просто залишаючись поряд.

Якось Олекс подякував мен╕. Сказав, що коли я поряд – йому пече у тисячу раз╕в менше.

Не знаю чому, але тод╕ я в це не пов╕рила.

Частина п'ята

Кожного дня ми багато говорили про р╕зн╕ реч╕. Найб╕льше – про можливост╕ та неможливост╕, причини та насл╕дки р╕зних д╕й, под╕й ╕ випадковостей. В нашому маленькому всесв╕т╕, що складався з печери та острова; знаходячись далеко в╕д реальност╕, з яко╖ прибули – ми були в╕дсторонен╕ в╕д ╖╖ буденност╕. ╤ мали можлив╕сть подивитись на все з ╕ншо╖ позиц╕╖, дещо б╕льш вищо╖ та чисто╖. Не занапащено╖ ╕нформац╕йним шумом, який щохвилини заповню╓ м╕зки сучасно╖ людини.

Ми висували г╕потези, ╕нколи хапаючись за випадков╕ теор╕╖. Та розвивали ╖х, досхочу напуваючись яскравими фантаз╕ями.

Таким чином Олекс ╕ я розвивалися, надаючи м╕зкам необх╕дного навантаження. Ми добре розум╕ли, що без цього вижити y ворожому св╕т╕, де мене трохи не вбила примара Максима, буде дуже не просто. ╤ те, що дикун не завжди працюватиме, як нам хочеться та потр╕бно.

А коли Олекса не було у печер╕ я розм╕рковувала над тим, що повинна шукати на цьому остров╕. ╤ як д╕знатись, яким це чином "серце п╕дкаже"? Чи, можливо кошовий обманув мене? Хоча, б╕льше в╕рог╕дно, що козак чомусь не схот╕в, або не зм╕г сказати правду.

Весь в╕льний час ми витрачали на пошуки. Досл╕джуючи остр╕в, об╕йшли його к╕лька раз╕в, але н╕чого схожого на шлях додому не знайшли.

Все зм╕нилось, коли одного сонячного дня я в╕дправились до Дн╕пра, випрати наш одяг. Серпневе сонце стояло високо. Завершивши свою роботу, я розклала б╕лизну на розпечених каменях, щоби вона швидше висохла. П╕сля того помилась сама, та лягла на м'яку лугову травичку п╕дсохнути.

Я на мить закрила оч╕. А коли в╕дкрила – все навкруги стало виглядати як у негатив╕ фотопл╕вки. Небо було чорним, Дн╕про – б╕лим, а навколишн╕й св╕т мав сотн╕ в╕дт╕нк╕в с╕рого.

Раптом я почула шурх╕т ╕ озирнулась. Позаду мене стояв величезний б╕лий котисько з╕ звитими рогами по-м╕ж вухами.

Його оч╕ були червон╕, з вузькими з╕ницями, що р╕зко вир╕знялася на тл╕ с╕рост╕ навколишнього середовища.

– Я прийшов за тобою! – мовив к╕т низьким, хрипким голосом в╕д якого серце впало у п'яти. – Якщо не п╕деш по добр╕й вол╕, мен╕ доведеться застосувати силу.

– Хто ти такий? ╤ чому я винна слухати тебе?! – в мо╖й голов╕ промайнула здогадка, що в╕н – та сама ╕стота, яка обернувшись Максимом намагалась мене вбити. Та я ╕ гадки не мала, що йому в жодн╕м раз╕ не можна в╕дпов╕дати.

К╕т п╕дняв передню лапу ╕ розщепив пальц╕, демонструючи гостр╕ к╕гт╕:

– Ти моя здобич. ╤ вибору в тебе не ма╓.

Мене лякали його голос ╕ оч╕. Тому я з╕рвалась з м╕сця та й поб╕гла, загорнувшись на ходу в якусь одежину. То була сорочка Олекса.

Я весь час чула по заду звуки крок╕в ╕ дихання, щось велике наздоганяло мене. Пот╕м сильно штовхнуло, в╕д чого мо╓ т╕ло в╕длет╕ло ╕ боляче вдарилось об землю ╕ камен╕. Захлинаючись нестерпним болем ╕ намагаючись вхопити хоч крихту пов╕тря, я провалилась у темряву. Останн╓, що бачила – була пика нев╕домо╖ мен╕ ╕стоти з червоними очима, звитими рогами ╕ страшнючою нап╕влюдською пащею.

Я прийшла до тями у наш╕й печер╕. Сильно бол╕в жив╕т, ╕ ломило спину. Перше, що кинулась в оч╕ – те, що до св╕ту повернулись нормальн╕ кольори.

Поряд з╕ мною сид╕в Олекс у людськ╕й подоб╕. Трохи дал╕ лежали охайно складен╕ реч╕, як╕ я залишила на берез╕ р╕чки. На мен╕ дос╕ була його сорочка.

– Як себе ма╓ш? – спитав в╕н, трохи нахилившись вперед. Його оч╕ були сумн╕. Я гостро в╕дчула, що з ним щось не так. Намагаючись зрозум╕ти, що саме – промовчала, пильно вдивляючись в його обличчя.

– Тебе чорт хот╕в забрати. – в╕дпов╕в хлопець на мо╓ н╕ме питання. – Я викупив у нього тво╓ життя. Завтра оп╕вдн╕ в╕н прийде за мною.

– Не варто було. – я опустила голову. – Краще б про себе хвилювався.

– Зробленого не зм╕ниш. – покачав головою Олекс. – Я вчинив так, як мусив.

Мен╕ серце кров'ю обливалося в╕д тих сл╕в. Бо виходило, що з мо╓╖ провини загине той, що став мен╕ за ц╕ тижн╕ близьким. Я зрозум╕ла, що не хочу втратити його. П╕сля чого взяла себе в руки ╕ почала розм╕рковувати над тим, як перемогти ту червоноочу ╕стоту, ╕ врятувати Олекса.

– Т╕ кола, до яких ми ходимо щоноч╕, не пускають нечистих. – замисленно мовила я п╕сля не довгих роздум╕в. ╤ згадавши, що примара Максима чекала на мене за к╕лька крок╕в в╕д одного з кол.

– Знаю. – в╕дпов╕в парубок. – Я тут довше за тебе, пам'ята╓ш?

– То може вдасться якимось чином його туди заманити?

– Чорт найсильн╕ший з ус╕х нечистих. – покачав головою Олекс. – На нього може не под╕яти.

– То хай ╕ дикуна торкнеться, щоб точно под╕яло! – завзято посм╕хнулась я.

Хлопець здивовано подивився мен╕ в оч╕, ╕ тепло посм╕хнувся.

П╕сля того, ми багато годин витратили на розробку плану д╕й. Бо найг╕рше в так╕й ситуац╕╖ – опустити руки. ╤, хоча ми не знали, як за звичаями треба проганяти чорта; в╕рили, що все у нас вийде. Я боялася м╕ркувати про те, що станеться у т╕м раз╕, як не впора╓мося, або щось п╕де не так. По очах хлопця було видно, що його пересл╕дують т╕ сам╕ думки.

З часом спина ╕ жив╕т перестали мене турбувати. Мабуть, моя голова була надто зайнята Олексом, щоби думати про так╕ м╕зерн╕ реч╕.

– Зна╓ш, – на закат╕, раптово сказав хлопець, дивлячись на с╕даюче червоне сонячне коло. В╕н був роздягнений, щоби не порвати одежину. Та за цей м╕сяць я звикла до вигляду Олексового т╕ла, й була спок╕йна. ╤ лише трошки збуджена, бо воно було досить привабливим. – Якби мен╕ випала можлив╕сть пережити цей день вдруге, я би знову не вагаючись так вчинив. Бо не знаю, як жити без тебе дал╕.

П╕сля тих сл╕в в╕н знову став зв╕ром.

А я не розум╕ла, як реагувати, ╕ що в╕дпов╕сти. Т╕льки щоки палали ╕ серце чомусь сильно стукот╕ло в грудях.

Частина шоста

Наступного ранку ми не вернулися з галявини дикуна, вир╕шивши чекати на нечистого в цьому маг╕чному м╕сц╕. Тому я заздалег╕дь приготувала ╖жу та одяг для Олекса.

Не звертаючи н╕яко╖ уваги на п╕дступаючий сон, п╕дготували м╕сцину до зустр╕ч╕ з чортом: сховали камен╕ трьох к╕л п╕д г╕ллям, листям ╕ травами; присипали дикуна землею; викопали багато невеличких ям, як╕ накрили так само. Робили все, на що вистачило наших досв╕ду ╕ фантаз╕╖.

╤ оп╕вдн╕, як т╕льки ми завершили роботу та й с╕ли в╕дпочивати, прилет╕в чорт на сво╖х кажанячих крилах.

В╕н приземлився поряд ╕з нами. ╤ мовив:

– Я прийшов за тобою, хлопче.

Олекс промовчав. Ран╕ше ми домовились н╕чого не казати б╕су. ╤ в оч╕ йому не дивитись. Нечистий зрозум╕вши нашу тактику, почав мовчки насуватись на мого товариша. При цьому ще й смакуючи сам момент нападу на жертву, як╕й н╕куди д╕ватись.

А нам т╕льки того ╕ треба було – щоб необачливий мисливець став жертвою.

Та от не на ст╕льки чорт був "лисий", як нам хот╕лося. В╕н в╕дчув п╕д листям камен╕ кола, ╕ в╕дступив.

– Ви мене не обманете! Я це м╕сце добре знаю! – зареготав нечистий. – Значить боротися вир╕шили, ╕з самим чортом! А зна╓ш, хлопче, я передумав. ╤ вир╕шив, що заберу вас обох. З кого ж мен╕ почати?

П╕сля тих сл╕в б╕с р╕зко з╕рвався з м╕сця й кинувся на мене. Я зойкнула, й поб╕гла у кола. Ледь встигла! Ми нав╕ть не думали, що нечистий зм╕нить свою жертву. Адже Олекс викупив мо╓ життя. Тому я ╕ не стала у кола в╕д початку. Чорт ближче п╕д╕йти не м╕г, ╕ ми тимчасово були у безпец╕.

***

– Я п╕ду! – молодий козак зробив крок уперед.

Та не хот╕в отаман в╕дпускати. До останнього шукав ╕нший шлях, можлив╕сть. Хоч щось! Але бувають так╕ ситуац╕╖╖, коли на кону сто╖ть життя вс╕╓╖ ватаги. Не було ╕нших можливостей. Не знайшов отаман в╕дпов╕д╕ на сво╖ питання.

А лег╕нь все наполягав:

– Я п╕ду! Дайте наказ, отамане!

Отаман в╕дмахнувся в╕д молодика й обв╕в важким поглядом присутн╕х;

– Повинно бути щось, хлопц╕! З божою пом╕ччю виберемося! Я в╕рю...

Козаки мовчали, опустивши оч╕. Не перший день кошовий питав. Добами сид╕в понад мапами. Листи з с╕ч╕ вже другий тиждень не йшли.

З важким серцем прийшлося отаману погодитись на вмовляння молодого козака.

╤ п╕шов лег╕нь засланцем у ворожий таб╕р. Туди, зв╕дки не повертались. В╕н виграв отаману к╕лька дн╕в. Цього вистачило, щоб пройти непом╕ченими повз ворож╕ позиц╕╖.

Т╕льки не знав отаман, що гетьман в╕дправив йому арм╕ю на допомогу. Основн╕ сили п╕д╕йшли на трет╕й день п╕сля заслання. Об'╓днавшись, козаки знищили ворожий таб╕р. Але хлопця не врятували. Басурмани жорстоко катували ╕ пот╕м стратили парубка за те, що сво╖х не здав, ╕ брехав про ╖х позиц╕╖.

Кошовий пот╕м все життя корив себе за те, що погодився на вмовляння парубка. ╤ не дочекався трьох дн╕в.

Була в того лег╕ня молода ж╕нка, красуня. Що залишилась вдовою, ╕з малим дитям на руках. Взнавши правду, ╕ шукаючи винного, вона прокляла весь р╕д отамана, аж до сьомого кол╕на. Бо була у в╕дча╖, знесилена горем в╕д втрати коханого.

Кошовий на т╕ прокльони ан╕ слова не сказав у в╕дпов╕дь.

Жал╕ла пот╕м вдова про сво╖ слова все життя. Бо гр╕х взяла на душу, опустившись до прокляття.

Та сказаного не повернеш.

***

Ми сид╕ли в центр╕ трьох к╕л, спина до спини, ╕ щосили намагались вигадати щось схоже на план.

Нечистий втомився сп╕ткатись об наш╕ ями, бо довго його крила не тримали, та тепер сид╕в, обпершись об дерево ╕ терпляче дивлячись у наш б╕к.

Тим часом день поступово зак╕нчувався, ╕ н╕ч готувалась вийти на чергування. Ми обидва знали, що це означа╓.

– Коли я обернусь, сховайся за дикуна. А як почну битись з нечистим – б╕жи з цього острова. До берега плисти не далеко, ти впора╓шся... – тихо мовив Олекс.

– Що ти таке кажеш? Я тебе не покину тут самого! Тим б╕льш, у колах зараз найбезпечн╕ше. – впевнено в╕дпов╕ла я, пересаджуючись ╕ дивлячись йому в оч╕.

– Я в╕дчуваю, що сьогодн╕ не зможу контролювати зв╕ра. – хлопець в╕дв╕в погляд. – В╕н може зашкодити тоб╕, а я цього не переживу.

– Вовкулака чи людина, не ма╓ значення! Головне те, що всередин╕. Не залежно в╕д подоби, ти для мене завжди будеш тим Олексом, хто ст╕льки раз╕в рятував мен╕ життя, см╕явся над мо╖ми недолугими жартами, ╕ з рад╕стю приймав усе, що я так невм╕ло робила. – Я говорила те, що думала ╕ в╕дчувала, як кров пульсу╓ у скронях. М╕й товариш виглядав при╓мно здивованим.

Олекс╕й взяв мене за руку. Його пальц╕ були м'як╕ та гаряч╕. Дотик був дуже при╓мним, ╕ я зрозум╕ла що червон╕ю, бо цей молодий чолов╕к з довгим каштановим волоссям став дуже важливою людиною для мене.

– Зна╓ш, – мовив в╕н п╕сля короткого мовчання. – Не думав, що колись так скажу. Та я радий, що став перевертнем ╕ опинився на цьому остров╕. Бо тут я зустр╕в тебе. – його оч╕ сяяли внутр╕шн╕м св╕тлом, погляд був м'яким ╕ н╕жним. – ╤ б╕льше за все у св╕т╕ я не хочу зашкодити тоб╕.

Я мовчала, намагаючись усв╕домити те, що в╕н каже ╕ до чого веде.

– Зна╓ш, – Олекс в╕д хвилювання повторив це слово. В╕н сп╕тн╕в в╕д напруги, шукаючи потр╕бн╕ слова. – Я кохаю тебе.

Мене наче блискавкою вдарило ╕ громом оглушило в╕д того осв╕дчення.

З одного боку я була шокована, з ╕ншого – в╕дчувала, що знала в╕дпочатку про його почуття. Мене прив╕в до тями голос чорта:

– Що ж ти не в╕дпов╕да╓ш йому, д╕вчинко?

Пот╕м нечистий обернувся на Максима й продовжив:

– Чи ти все ще закохана в мене?

– Не слухай! – впевнений голос Олекса ╕ тепло його долон╕ допомогали триматись. – В╕дпов╕си, коли будеш готова. – м'яко додав хлопець.

Подивившись на чорта в подоб╕ Максима, я зрозум╕ла, що б╕льше н╕чого не в╕дчуваю до ориг╕налу. А стар╕ почуття згадувались просто як невинна дитяча симпат╕я. Пот╕м я знову глянула Олексов╕ в оч╕. Те, що в╕дчувала до нього, було зовс╕м ╕ншим. Б╕льш глибоким, сильним ╕ здавалося в╕чним. Так я зрозум╕ла, що кохаю його.

Швидко моя друга рука опинилась в нього на ши╖, ╕ наш╕ губи з╕йшлися в першому ц╕лунку. Паморочилось у голов╕. Серце в грудях билося мов нав╕жене. Я насолоджувалась запахом його т╕ла, п'янким смаком губ, н╕жними дотиками. Таке в╕дчуття, що та мить тривала трохи б╕льше за в╕чн╕сть.

Нечистий, розум╕ючи що цю битву в╕н програв, повернувся до свого дерева ╕ набув справжньо╖ подоби.

Пот╕м Олекс об╕йняв мене, ╕ ми сид╕ли так аж до закату. Та ╕ в той час в╕н не схот╕в хоч на секунду мене в╕дпустити. Хоча би щоб зняти одяг перед обертанням. Я рад╕ла, що взяла запасний про всяк випадок.

╤ нав╕ть обернувшись, продовжував об╕ймати мене, обережно ╕ лаг╕дно. Одяг на ньому роз╕рвався, та в╕н не звернув на те уваги.

Частина сьома:

– Нарешт╕ ти показав свою справжню сутн╕сть! – реготнув чорт. – Зв╕р, чудовисько, не людина ╕ не вовк! Зараз ти н╕чим не в╕др╕зня╓ться в╕д мене! Такий самий Нечистий. ╤ як ти став таким? Бачу, бачу, родове прокляття. А тв╕й пращур був справжн╕м нег╕дником! Послав молодого козака засланцем, за три дн╕ до приходу в╕йська козацького. Хлопець загинув н╕защо! – реготав чорт, намагаючись рохдражнити Олекса. – А дал╕ моя улюблена частина: ж╕нка того козачка прокляла твого пращура, А в╕н узяв ╕ пов╕рив ╖╖ прокльонам.

– Не тоб╕, б╕се, судити долю людську! – почувся знайомий мен╕ голос, ╕ в нап╕вм╕сячн╕м сяйв╕ я побачила того самого кошового. Що д╕дом я його до джерела в╕двела.

Отаман не втрачаючи часу в╕дразу кинувся у б╕й. Т╕льки яскравий в╕дблиск лез його шабель ╕ було видно. Кошовий, хоч ╕ втратив хисту (по його словах) за ц╕ роки, та бився так майстерно, що й год╕ казати. Ми з Олексом н╕чого под╕бного ран╕ше не бачили. В наш╕ часи це забуте ремесло.

Було в╕дчуття, наче в╕н перетворився на великий металевий вихор. Не дивлячись на вс╕ сво╖ темн╕ сили, накопичен╕ в╕ками, чорт програвав. Як спробував злет╕ти – кошовий одним махом в╕друбав йому крила, як схот╕в б╕гти – залишився без ноги. Пройшло небагато часу, а Нечистий був переможений ф╕зично ╕ безсило лежав на земл╕.

Кошовий витер леза об траву, ╕ обернувся до нас.

– Бачу, дочко, ти знайшла що шукала! – посм╕хнувся в╕н кр╕зь довг╕ вуса. Я порожев╕ла ╕ кивнула, посм╕хнувшись у в╕дпов╕дь.

– А ти, хлопче, знайшов, що хот╕в?

Зв╕р негативно замотав головою.

– Бачу, ти знайшов дещо краще. – пирхнув св╕жозапаленою люлькою козак. ╤ коли т╕льки встих прикурити?

– Дикун – то хороший кам╕нь, що працю╓ як палка для собаки. Тв╕й зв╕р бо╖ться, от ╕ не показу╓ себе. Та в тебе виб╕р не великий, бо призвича╖вся молодший брат до палки. – кошовий вс╕вся на стогнучого чорта, ╕ цьмокнувши з люльки, продовжив: – Ти повинен або потоваришувати ╕з сво╖м сус╕дом, навчившись жити ╕з ним у мир╕. Або залишити зв╕ра тут, а з ним ╕ вс╕ спогади про цей остр╕в. В якому стан╕ ти повернешся додому – вир╕шувати тоб╕.