Текст книги "Осінній сезон смертей"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Андрій Кокотюха
ОСІННІЙ СЕЗОН СМЕРТЕЙ
Детективний роман

Кохання – це різновид божевілля.

Мішель де Монтень

ЧАСТИНА ПЕРША

ТРЕТЯ ЖЕРТВА

Інколи місто нагадує величезного звіра, що дрімає, а люди – кров’яні частинки, котрі сновигають артеріями та венами вулиць і цілий день дають звірові живлющу енергію, вона згасає під вечір і надає гігантові бажаний спокій до ранку… І так з року в рік, із століття у століття…

Маячня, правда? Але подібні асоціації мені можна пробачити – п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються – мало що може стукнути у хмільну голову! А я саме в даний момент п’яний і мчу в таксі по засинаючому Великому Місту.

До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилою та пасажирами – мною і моїм не менш п’яним приятелем Сєвою – можна назвати вечерею монстра. Смішно, еге? Звірюга згамав нас і тепер перетравлює, засинаючи, і ми, перетравлені, несемося по стравоходу – центральній вулиці, несемося у пряму кишку, щоб бути викинутими в одну із клоак-околиць, як належить відходам та покидькам. Місто, між іншим, – живий організм, а в будь-якого живого організму є своя, пардон, задниця. У місті багато таких клоак-вулиць… Стривай, то це виходить, що у цього звіра багато сідниць?

Я зареготав так несподівано, що обернувся навіть водій.

– Ти чого? – кричить мені у вухо Сєва.

Бажання сміятися зникло так само несподівано, як і з’явилося, і я знову дивлюся у вікно на вогні ліхтарів та освітлені вивіски комерційних кіосків, що миготять повз нас. Слід би запам’ятати цю народжену сп’яну теорію міста-звіра й використати… Тільки боюся, що воно уже так не напишеться, як думається зараз. Але ж чимало шедеврів літератури й музики створювалося під кайфом – хіба ні? Деякі навіть спеціально експериментували з галюциногенами, правда, це більше музикантів стосується, Моррісона, наприклад…

Моя сьогоднішня пиятика не має творчої мети. Просто я свою відпустку провів на турбазі в горах, куди мене запросив один давній друг, я жив там на повному пансіоні і заплатив лише чисто символічну суму за проживання. Отож під кінець відпустки у мене заощадилася чимала сума, яку необхідно було якось процвиндрити. Отут саме й підвернувся під руку Сєва, що його я випадково зустрів у метро. Сєва неабияк зрадів мені, іще б пак, його благовірна подалася в Чернівці за шмотками, отож гуляй, козаче! Накачалися ми з ним добряче, але Сєві забаглося дамського товариства, отож він віз мене у студмістечко до своєї знайомої дівчини, у котрої є така собі пампушечка-подруга. «А скільки в ній пудів?» – запитав я, коли ми брали горілку, шампанське, лікер і шоколадку. «А тобі не один хрін?» – «Ехе, поки що ні!»

І справді, я ще непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксі. Студмістечко рідне я коли завгодно впізнаю – прожив же тут п’ять років. Пам’ятаю общагу. Номер кімнати – сорок шість. Дві подружки, нічогенькі, даремно я хвилювався… Сєва нас познайомив: «Оце Свєта, а це… забув… ага, Наталка, дуже добре, коротше, це Свєта, це Наталка, отак!»

Свєта пішла ставити чайник, Наталя хутенько узялася за картоплю. Я кинувся їй допомагати. Про щось теревенили, пам’ятаю – реготали як навіжені… Спочатку всі хильнули шампанського – по ковтку, але розібрало… Потім дикий якийсь коктейль музичний… Танцювали… Допивали… Сєва мені щось шепнув, а Наталя почала збиратися, буцімто, їй іти у свій гуртожиток, а вже пізно. Свєта не відпускала, плела про якихось маньяків… Я сказав, що проведу Наталю і порозганяю всіх маньяків…

…Далі – провали у пам’яті… Ми на темній вулиці… Я обіймаю Наталю, вона пручається, але слабко… М’які пухкі губи… Трава, м’яка на дотик… Слабке зітхання… Чиєсь нерівне дихання, може, то я так голосно дихаю?… Глухий зойк, полегшене зітхання…

…Я кудись їду. Сиджу на передньому сидінні машини, потім машина гальмує.

– Приїхали, – голос немов із колодязя…

…Я намагаюся потрапити ключем у замкову шпарину. Нарешті усвідомлюю, що ключ не той, у мене ціла в’язка ключів. На майданчику теж темно… чи це у мене в очах?…

На кухні п’ю воду з чайника. Світло горить, і я можу глянути на годинник. Пів на третю ночі! Чорт! Знов темно в очах…

…Дзвінок не змовкає, а мені ліньки відчинити двері. У черепній коробці дзвони, молоточки… А один дзвінок розколює череп. Якого хріна, кому робити нічого!

Дзвонять у двері, дзвонять наполегливо. Я рвучко підвівся. Кімната стрибає й хитається, сонячне світло боляче ріже. Дзвінок не вщухає.

– Та зараз! – кричу у бік вхідних дверей. Навіть розмовляти боляче, це ж треба!

Відчинив двері, на порозі міліціонер у формі. За ним – пом’ятий і знічений Сєва. Потім – ще люди, у формі й у цивільному. Один тицьнув посвідчення під ніс.

– Карний розшук. Збирайся, з нами поїдеш.

Це що – продовження сну?

– Прізвище? Ім’я?

– Кропива: Андрій Миколайович.

– Рік народження?

– Шістдесят восьмий.

– Місце роботи?

– Газета «Міські новини», відділ культури, кореспондент.

– Де ви були одинадцятого і дванадцятого серпня?

– Відпочивав на турбазі в Закарпатті… А взагалі-то я сьогодні останній день у відпустці… Завтра на роботу.

– Де саме ви відпочивали? З Наталією Кущенко давно знайомі?

– А хто це?

Слідчий Величко недбало кинув купу чорно-білих фотографій.

Господи… Голова мертвої молодої жінки неприродно вивернута набік, фотограф зафіксував профіль жертви. Обличчя перекошене, язик вивалився назовні з відкритого рота. І попри все – щось знайоме в цьому профілі… Не може бути…

– Упізнали?

– Т-так… Я знаю її…

Наталка! Дівчина, котра вчора пила з нами шампанське і лікер, дзвінко сміялася над моїми солоними анекдотами, танцювала зі мною… З якою я… Господи…

– Сміливіше, сміливіше…

– Ми познайомилися вчора, була вечірка. Погано пам’ятаю все, ви ж розумієте… Можна води, у роті сухо…

– Ми відволікаємося. Ви дивіться, дивіться на фотографії. Вони, я бачу, допомагають вам згадувати.

– Дайте води!

– Відповідайте на запитання! Ви стверджуєте, що познайомилися з Наталею Кущенко учора ввечері. Припустімо. За яких обставин?

– Ми випивали з Сєвою Горбуновим, і він запропонував зайти до гуртожитку. У нього є там знайома, Свєта…

– Ви самі запропонували провести Наталю додому?

– Начебто… Сам…

– А по дорозі почали чіплятися до неї? Вона пручалася, ви вдарили її в обличчя – п’яна агресивність далася взнаки! Вона втратила свідомість, ви відтягнули її у кущі бузку і зґвалтували! Пригадуєте, ні?

– Що за дурка?! Так, я був п’яний, але не настільки, щоб…

– Сядьте! Вона очуняла, почала кричати, ви спробували заткнути їй рота і задушили!

Стало душно, лоб укрився холодним потом.

– Води… Дайте води…

– Підпишемо зізнання – і скільки завгодно води. Бочка, цистерна, хоч водосховище!

– Яке ще…

– Щиросерде визнання провини! Я розумію – вам стало страшно, і ви втекли з місця злочину. І не зрозуміли тоді, що скоїли. Просто лежить дівчина, не ворушиться… Вона чинила опір, у неї величезний синець на обличчі. Ось тут фотографія, дивіться…

Фотографії обпікали мені руки, я поклав їх на стіл.

– Це дурниця якась… Нісенітниця…

– Слухайте, чоловіче, двоє свідків підтверджують, що Наталя Кущенко пішла з вами! За десять хвилин до смерті вона мала інтимний зв’язок із мужчиною! Сліди насильства на обличчі, тілі! З вами ще хтось був? Ні? Зараз експертиза по слідах сперми може встановити особу! Будемо проводити експертизу?

Слідчий Величко нагадував комара. Низенький, весь якийсь сірий: сірий костюм, сіра несвіжа сорочка, сіра краватка, сірі стомлені очі, навіть обличчя нездорового сірого кольору.

У голові мені паморочиться, отой зуд комариний давить на психіку, виводить із себе, ти можеш ганятися за набридливим кровопивцею, втративши терпець. Та тільки даремно все це, при боротьбі з комаром тільки увага, терплячість та зосередженість і допомагають.

– Послухайте, я справді погано пам’ятаю, що було вчора. Але все було із доброї згоди. А потім я поїхав у машині, дівчина казала щось про те, щоб я йшов геть… Так, точно казала!

Слідчий не перебивав, байдуже дивився на мене втомленими очима, і погляд його говорив, що для себе він давно все вирішив, а ти, хлопче, балакай-балакай.

– Раз ви точно встановили годину смерті – то знайдіть водія, який мене підвозив! – я вже втрачав терпець. – Не так багато людей їздить у такий час глухим районом! Він скаже, коли я в машину сів, він мусив час запам’ятати! Звірте час, по хвилинах порахуйте! Чого ви сидите й мовчите?

– Важко з вами, – слідчий Величко склав фотографії у конверт. – Отже, одинадцятого і дванадцятого вас у місті не було?

– До чого тут це?

– Перевіримо, – він не звернув жодної уваги на моє запитання. – Все перевіримо. Це лише початок, – його товстий короткий палець надавив на кнопку, викликаючи конвой. – А ви подумайте. Не іграшки все це. Одинадцятого серпня у студмістечку вбили дівчину. Студентку. Двадцятого – ще одну. Вчора, двадцять дев’ятого, третю. Усіх трьох задушили. Води налити?

Подумайте, сказав він… Обставини спонукають до роздумів, ось тільки думки в голову не лізуть. А добре подумати мені ой як необхідно…

Все це було б сюжетом для комедії, якби не смерть дівчини Наталки… Зняти б за цим сюжетом показовий фільм і п’яничкам показувати! Ось, мовляв, чим усе це може, придурки, скінчитися! Звинувачення у вбивстві, і не в одному! Ну, за перші два я спокійний – те, що мене не було в місті, легко перевірити… Одначе тепер я розумію слідчого – як кортить йому заарештувати проклятого маньяка і зіпхнути зі своїх пліч цю справу!

Ситуація не просто дурна – вона страшна. А вихід?

Мені раптом стало моторошно від думки, що я насправді її задушив, сам того не бажаючи. Ось тільки не кричала вона й не пручалася, я усе ж таки пам’ятаю. Але цей синець на обличчі… Я ж не бив її! Це той, хто задушив, убивця, її вдарив! Звідки він тільки взявся так швидко? Через десять хвилин після… Не можу повірити…

Голова розбухла від набридливих думок, мені здалося, що я не спав, та коли за мною прийшли і я глипнув на годинник, то переконався – день пішов на спад. Але голова була тяжка, як дзвін…

– Щастить вам, молодий чоловіче. Їй-бо, щастить.

Слідчий старанно уникав мого погляду.

– Звуть його Сердюк. Григорій Петрович, водій. Удень сьогодні заїхав сестру відвідати, що захворіла. Від чуток ідіотських весь район гуде, маньяка боїться… Отже, Сердюк згадав, що вночі біля студмістечка п’яного хлопця у таксі підібрав… Ну і подзвонив… Справді, як не дивно, він точний час запам’ятав, рівно друга ночі.

І чого йому це дивно?

– Експертиза визначила точний час смерті. Її задушили в той момент, коли ви саме сідали у машину. У нас чудові експерти і сучасна техніка.

Говорить – немов інтерв’ю дає! Згадав, що з журналістом справу має.

– Крім того, ми перевірили – вас справді не було в місті одинадцятого і дванадцятого, – слідчий Величко зітхнув і припалив чергову сигарету. – І ще різні нюанси, але це вже вам не треба… Хоча як свідок ви, можливо, ще знадобитесь…

Він не пояснив свого «хоча», але я зрозумів, що з людини, котра напилася до свинячого стану, свідок хріновий.

Хух…. Мені у скроні гамселять молоточки.

– Підпишіть ось тут і тут, і можете бути вільні.

Я підписую, намагаючись втримати тремтіння у руках.

Страшенно хотілося прийняти гарячу ванну і завалитися спати, але я відчував потребу навідати свого вчорашнього почарківця.

Побачивши мене, Сєва дурнувато посміхнувся і заметушився:

– Слава богу, а я вже думав… Давай, той… Шурки нема, пішла до подруги. Я її вранці не зустрів із поїзда, сам розумієш… Ми з тобою щас… Нерви заспокоїмо…

Я стояв, спираючись об одвірок, і байдуже слідкував за тим, як на столі з’являються ковбаса, сир, сало, солоні огірки і почата пляшка «Столичної». Чомусь саме ота пляшка викликала глибоку відразу до всього.

– Не буду. Не хочу.

– Та ти чого? Чого ти? – загугнявив Сєва. – Я хіба винен, що ти… той…

– Розповідай.

– Ну… Наталку вранці… Двірник знайшов, – Сєва теж уникав мого погляду. – Упізнали її одразу, сусідка по кімнаті сказала, що ввечері Наталка до подруги пішла. Менти, само собою, до Свєтки, а там я… Свєтка – в крик, я, хоч убий, не тямлю нічого… Свєтка їм сказала, що Наталку проводжати ти пішов… Що було робити? Вони б мене загребли, це факт, якби я твоєї адреси не сказав… Ти ж Шурку знаєш…

Логіка справді була залізна.

– Я, між іншим, загриміти міг.

– А хто тобі винен?

– Дівчата вчора теревенили про якогось маньяка… Знаєш що-небудь?

– Та дурниці всякі… Свєтка щось базікала, та хіба я пам’ятаю? – Сєва зітхнув і почухав потилицю. – Як ти хоч викрутився?

– Яка тобі різниця!

– Ну, як хочеш… Може, все-таки по грамулі?

– Шурка запах винюхає… Бувай, я пішов…

Вдома, лежачи у ванній, я думав, як мене зустрінуть завтра на роботі. Адже, без сумніву, дзвонили і редакторові «пояснили»…

Непоганий дядько наш головний. Коли кілька років тому брав мене на роботу, знав у загальних рисах, у яку халепу я встряв.

Я працював у обласному центрі, вів у місцевій газеті кримінальну хроніку. Друг, колишній опер, пішов з роботи після однієї негарної історії, в яку і я втрапив через дурість і недосвідченість. Один із місцевих мафіозі, щоб примусити друга працювати на них, розпорядився тримати мене заложником. Строку колишньому оперові дали три доби, від мене не приховували, що загрожує мені… Він упорався, мене випустили… Але потім бандити вирішили, що ми забагато знаємо… Ми виплуталися; як саме – то вже інша історія, не хочу зараз згадувати. Було багато крові, тоді я вперше в житті стріляв у людину… Нам обом порадили зникнути з міста. Я видзвонив кількох однокурсників. І отак опинився далеко від свого обласного центру, у «Міських новинах». Ті події надовго відбили в мене охоту до кримінальної тематики. Зрештою, культура – теж непогано, тут такі пристрасті – куди там блатним розбіркам…

Але сьогодні я відчув, як десь усередині ворухнулося щось давно забуте, і повільно, як ведмідь після зимової сплячки, прокидається колишній юнацький азарт, неприборкане і небезпечне бажання запхати голову у вир подій. Студмістечко, де я прожив свого часу п’ять років, бачило все, окрім маньяка-вбивці.

Традицій я порушувати не став і запізнився десь на півгодини.

– Ганьба п’яниці й дебоширу, – без посмішки привітав мене Валерка Ситник, мій безпосередній начальник, заввідділом культури, людина, на яку я міг покластися в усьому і завжди.

– Уже всі знають? – скривився я і під осудливим поглядом Тітоньки Коняки вмостився за своїм робочим столом.

Взагалі-то Тітоньку Коняку звали Алевтина Матвіївна Бойко. Колись вона займалася легкою атлетикою, навіть посіла друге місце в чемпіонаті Союзу з легкої атлетики серед жінок. Мабуть, це була її межа. Але самолюбство взяло верх, і спортсменка потай стала вживати гормональні препарати. Голос загруб, а ззовні вона все менше скидалася на жінку. Ледь не догралася – її могли дискваліфікувати, зловивши на допінґу. Але травма хребта, що сталася, зачинила перед Алевтиною Бойко двері у великий спорт назавжди. Кажуть, вона пила, потім розлучилася з чоловіком, відомим радіожурналістом.

Та згодом екс-спортсменка взяла себе в руки й несподівано для всіх вирішила стати журналісткою. І займається цим уже двадцять два роки. Вдруге вона так і не вийшла заміж, що, зрештою, не дивно. Уявіть собі незугарну постать, коротку стрижку, величезні окуляри в жахливій оправі, повну відсутність косметики, джинси, у тонких губах – незмінна сигарета. Але справу свою вона знала чудово. Тітонька Коняка – це прізвисько справді підходило їй ідеально.

– Ти у нас герой дня! – Валера відкинувся на спинку стільця. – Охоронці порядку вчора були, особу вашу, Андрію Миколайовичу, встановлювали.

– Смійся, смійся…

– А смішного мало, – буркнула Тітонька Коняка. – Ганьба, молодий чоловіче!

– Зайди до шефа, – сказав Валера.

О, господи!

Секретарки Тетянки не було. Я потупцяв хвилину перед дверима з табличкою «Головний редактор», нарешті постукав і, не дочекавшись відповіді, увійшов.

Шеф кивав головою, тримаючи біля вуха слухавку.

– Так, я згоден. Це бардак.

Хижняк мені подобався. З колективом він тримався на рівних, але нікому не дозволяв фамільярничати. До матеріалів не присікувався. Головне – щоб коректори не пропустили помилок, решта його не стосувалася. Міг нагримати на підлеглого і заступитися за нього ж таки при потребі.

Коли я вибрався із отієї халепи, він при першій можливості розпорядився, щоб мені оплачували квартиру…

– Газету у це втягувати не треба, – спокійно сказав Хижняк у слухавку. – Гаразд, пишіть. Хоч президенту. До побачення.

Він обережно поклав трубку на важіль.

– Догрався?

– У смислі?

– Твої розваги ось у мене де! – ребро його долоні черкнуло гострого борлака. – Чому я весь час мушу витягати тебе з міліції?

– А вони мене самі відпустили…

– Розібралися? – він жбурнув сигарету на стіл. – Знаєш, чим це могло скінчитися? Працівник газети «Міські новини» звинувачується у зґвалтуванні та вбивстві! П’яна бійка зимою в центрі міста…

– Я захищав честь жінки.

– Ви бачили таке? П’яна хвойда вирішила продинамити клієнта, він їй вмазав, і тут благородний гідальґо, який щойно замочив премію, лізе заступатися! А скандал на презентації видавництва «Лада»? Ти пам’ятаєш, як ти назвав директора?

– Пам’ятаю. А ви пам’ятаєте, що до путчу він був головлітівським цензором і різав усе підряд? А тепер у нього, бачте, видавництво, яке видає європейську класику українською без жодних купюр!

– На прес-конференцію ти з’явився п’яним! У нього були всі підстави викликати міліцію!

– Я випив лише сто п’ятдесят!

– Не важливо, скільки ти тоді випив! – він стомлено помовчав. – Андрію, те що сталося вчора, дуже серйозно. Що це за історія? – уже спокійніше запитав шеф.

– Яка?

– Ну, з убивствами цими… Мені слідчий так до ладу і не пояснив…

– А він і мені нічого не пояснив. Я думав, що ви знаєте.

– Ні, ми нічого не писали. Хоча у нас, як ти знаєш, нормальні контакти з органами. Але вони чомусь мовчать.

– Значить, так задумано.

– Угу, – шеф потер пальцями скроні. – Гаразд, йди працюй. Валера там зашивається.

Працювати треба, це факт. Але мені необхідно зробити ще один дзвінок…

Ми домовились зустрітися у ґриль-барі на площі біля входу. Я замовив курячі стегенця і чотири пляшки темного пива – для Василя, бо я пива терпіти не можу.

Книш з’явився у двобортному костюмі і при краватці. Якби не казенний вираз обличчя, якого він набув за три роки праці в прес-службі МУВС, його можна було б прийняти за бізнесмена середньої руки.

– У мене мало часу, – він налив собі повну склянку пива, помилувався шапкою піни і відсьорбнув.

– У мене теж.

– Ти ба, який збіг обставин! – Вася влив у себе вміст склянки, пожував курятини і налив собі ще пива.

– Ну, розказуй, – нетерпеливився я.

– Та я сам мало що знаю. Ти ж сам колись кримінальну хроніку вів, заглянь у будь-яку газету або зведення МУВС по ящику. Що там? «Знайдено труп громадянина Сидорова. Вбивцю затримано. Це Б., такий собі тип, який ніде не працює». Або: «Пограбовано й підпалено комерційний кіоск. Ведеться слідство. Підозрюється такий собі П., який ніде не працює…» І так далі. Вони дають, розумієш, лише таку інформацію: того взяли, це розкрили, там підозрюють… Не будуть же вони повідомляти: «слідів нема», «слідство зайшло в глухий кут» і тому подібне. Їм, розумієш, свою роботу треба показати. А тут самих убивств за добу в середньому вісім по місту! Кожних три години! П’яний чоловік рубонув сокирою дружину, на розбірці парочку крутих поклали, одна ДТП як мінімум, жінка чоловіка-бабника крисячою отрутою травить… Ну, і тому подібне… А щодо розкриття – хріново!

Вася раптом помітив, що говорить надто голосно, знітився і допив чергову склянку.

– Ось так і з першою дівчиною, – повів далі вже тихіше. – Уваги ніхто не звернув. Задушили й задушили. Слідство на місці тупцяє… Коротше, чутки пішли, коли другу дівку знайшли. Там же, в студмістечку. Той же почерк – ударив у обличчя, оглушив і задушив.

– Не зґвалтував?

– У тому-то й річ! Причини незрозумілі. Здається, навіть не грабував…

– Імена, прізвища знаєш?

– Якщо чесно – тільки це й знаю. Решту хлопці додумують. Все ж таки цікаво – свій чикатило в місті з’явився!

– Чутки й плітки породжує відсутність інформації.

– Розумний ти надто… Коротше, першу звали Тетяна Роднянко. Філфак, п’ятий курс. Ішла пізно від якихось друзів, наче з кимось-там посварилася, була трошки під мухою…

– «Від якихось», «з кимось»… А точніше?

– Слухай, я не слідчий! – Вася ледь не хлюпнув мимо склянки.

– Гаразд, давай далі, цікаво.

– Цікаво йому… – відпивши пива, Книш трохи заспокоївся. – Судячи по синцях на шиї, п’ястуки у цього мерзотника розміром з лопату. Сліди взуття – сорок четвертий розмір. Хоча зріст у нього трохи вище за середній, десь так метр вісімдесят. Судячи з того, як він її задушив, бугай здоровий. Ти, до речі, не тягнеш на нього абсолютно…

– Спасибі…

– Через дев’ять днів знайшли другий труп, – Вася пропустив заувагу повз вуха. – Усіх їх, між іншим, двірники знаходять. Рано-вранці. Кожен – на своїй дільниці. Другу звали Слава Корецька, себто В’ячеслава, треба ж так назвати дитину… Вона місцева, жила біля студмістечка, поверталася з общаги від подруги чи від приятеля, точно не знаю. Той же спосіб убивства… З третьою жертвою ти був, гм, до певної міри знайомий. Наталя Кущенко, четвертий курс біофаку. Тут уже два тижні після другого вбивства, так що навряд чи у нього якась система.

– Ми не психологи.

– І не сищики! Ти журналіст, я журналіст! Ми робимо висновки тільки з тієї інформації, яка у нас є!

– Не кричи, на нас озираються… Інформації ж ніякої, закрита.

– Так, закрита! Я пояснив, чому нам сказали, що вбивцю узяли, всі пожвавилися – нарешті шушукатися перестануть і плітки різні вигадувати. Тільки, бач, не пощастило слідчому, – Вася в’їдливо посміхнувся. – А Величко – не та людина, яка своє невезіння буде рекламувати. Із ним обережніше треба… У нього рідко діла глухнуть…

– Сволота він…

– Ти, Андрон, іще легко відбувся. Мені знайомий із прокуратури казав, що раз справу на Величка повісили – хана комусь буде. Скільки разів, каже, було: посадить людину, справу закриють, галочку поставлять, подяку отримає… А потім заднім числом помилки виправляє.

Вася з жалем подивився на рештки пива у своїй склянці.

– Ну, чим міг… Будеш щось писати – пам’ятай про домовленість: ти мене не бачив, і я з тобою не говорив.

– Ти ж мене знаєш, Василю!

– Не знаю! – Книш відсунув тарілку з курячими кістками. – Не знаю! Серйозних справ ми з тобою ще не крутили.

Ми вийшли на повітря.

Книш кивнув.

– Гаразд, бувай! Якщо треба буде – телефонуй. Дякую за пиво.

Побачивши світло у вікні своєї квартири, я тяжко зітхнув. Ревіння магнітофона було чутно на весь під’їзд. Відчинивши двері, я занурився в океан рок-н-ролу. У ванній шуміла вода. Наступаючи на розкидані жіночі речі, я дістався до магнітофона і вирубав його.

– Привіт! – почулося з-за дверей ванної.

«Пішла ти до бісової мами», – буркнув я собі під ніс.

Шум води припинився. Вона вийшла з ванної у розхристаному халатику. Посміхнулася, наче голлівудська красуня.

– Я не змогла зателефонувати.

Авжеж, Юлька не вважала за потрібне повідомити про свій приїзд.

Ми вчилися разом. Юлька встигла поміняти двох офіційних чоловіків. Вона дотримувалася принципів вільного кохання і повної жіночої незалежності. Мене завжди дивувало, як оце непоказне невеличке створіння так ловко обробляло нахабних донжуанів. Квіти, кіно, кафе, ресторан – все мусило бути за вищим класом, і лише потім – ліжко… А тоді ґуд бай, бебі, ти вже нецікавий.

Я колись теж пройшов оту «повну програму», але остаточної відставки чомусь не отримав, себто Юлька безповоротно перевела мене у розряд шкільних друзів. Працювала Юлька в Полтаві, але раз на два-три місяці обов’язково приїжджала у якісь незрозумілі відрядження і зупинялася в мене, щоб поповнити колекцію мужиків-лопухів, про що без усіляких комплексів і розповідала.

– Ти надовго?

– Дивовижна гостинність! – вона цьомкнула мене в щоку, заросивши піджак.

– Якщо чесно, тільки тебе мені й бракувало.

– Значить, я вчасно з’явилася… Їсти будеш? У мене курочка є, ковбаска, яйця варені.

Клята дівка, знає, з чого почати. Їсти мені таки добряче хотілося. Продуктів вона привозила купу і завжди забивала ними холодильник.

Поки я клопотався зі сковорідкою і чайником, вона вдяглася і зайшла вже у плащі.

– Якщо ти опівночі – краще взагалі не повертайся, я до смерті спати хочу. Почнеш тут тупцяти, чайником грюкати…

– Не сподівайся. Мене сьогодні точно не буде. Не кидай, дурку, стільки цукру, я худну!

– Ну, це в тебе перманентний процес…

– Дуже смішно!

У три ковтки випивши каву, вона пішла, зажовуючи лимоном. За нею потягся шлейф дорогих духів. Я вимив посуд. Машинку переніс на кухню. Заголовок мусить хапати одразу, інакше весь задум – до біса…

У СТУДМІСТЕЧКУ ПОЧАВСЯ СЕЗОН ПОЛЮВАННЯ НА МОЛОДИХ ЖІНОК

Грубувато, але в очі кинеться одразу. Пальці забігали по клавіатурі, паплюжачи літерами цнотливу чистоту аркуша.

«Протягом останніх тижнів у студмістечку було по-звірячому вбито трьох студенток: Тетяну P., Славу К. і Наталію К. Вони стали жертвами серійного вбивці. Усі троє спочатку були оглушені, потім задушені.

Причини вбивства поки що не з’ясовані. Слідчі органи, виходячи з усього, не знають, де шукати вбивцю. І неясно навіть, хто він – психічно хвора людина чи холоднокровний розважливий злочинець, який переслідує тільки одному йому зрозумілу мету. Ясно одне – політика замовчування ні до чого не призведе, вона тільки сприяє тому, що люди перебувають у постійному страху. А страх, як відомо, поганий союзник. Без союзників у цій справі слідству буде складніше викрити вбивцю».

– Ти хочеш, щоб я дозволив це надрукувати? – Хижняк відсунув від себе аркуш із текстом.

– Інформація достовірна. Я навіть прізвища знаю.

– Не в тому суть. Ти кореспондент відділу культури…

– Я передовсім маю до цього прямий стосунок! І поганий з мене журналіст, якщо я не скористаюся з цього!

– Мета?

– У нас буде привід звернутися до органів. Спочатку за коментарем. Потім – інформування читачів про хід слідства. По можливості, звичайно. Звернемося до кваліфікованого психіатра, нехай він що-небудь скаже… Я хочу писати про це, адже мені не байдуже, чим усе скінчиться. Зрештою, передплата на носі, газету будуть читати, це теж важливо!

– Добре, стратег, – Хижняк знову перебіг очима текст. – Закиди на адресу міліції надто різкі. Підправ, зроби м’якше. Особисто я не маю нічого проти… Тільки пам’ятай, у що вплутуєшся.