Текст книги "Сагайдачний"

Автор книги: Андрій Чайковський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Дібравшися до Дніпра, кого я там стрінув? Я стрінув Підвисоцького, що йшов нам на підмогу. З ним получився і Кремпський з своїми недобитками. Та вже не було кому помагати. За тим йшли із низу запорожці. Коли би було ще два дні перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива. Підвисоцький мав думку зайти їх іззаду від Дніпра.

Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.

– А як воно тепер на Січі, коли стільки народу витратилося? – питав Петро.

– Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо він не пропаде, ми ще поміряємося з ляхами, і наша земля буде вольна. На те не довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Військо в нас буде, та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити…

Оповідання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра виступав тепер щораз в ясніших зарисах той конфлікт, який витворився між тими, що мають, і між тими, що не мають нічого. Бо ж та ціла буча із-за того пішла. Пани хочуть, щоб бідні на них робили, а вони щоб безжурно панували.

Було вже пізно вніч. На небі зорі поперемінялися. Деякі вже й позаходили, інші посувалися на своїй дорозі далеко. Косарі стояли високо на полудні. Козаки сиділи при великій ватрі й куняли. Дехто поліз під шатро і захріп. Старий Пугач поліз на віз, під буду, накрився кожухом та невдовзі захропів. Коні хрупали зерно, стоячи на припоні коло возів. Десь далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за ним інші. Сторожні козаки проходжувалися повагом по замерзлому снігу, позіхаючи голосно. Петро з Марком сиділи ще при вогні, покурюючи люльки.

– Один з нас най іде спати, – каже Петро до Марка, – опісля змінимося.

– Якось не хочеться заснути. Так то оповідання залізло в голову; страхіття по мізку снується, що годі забути.

– Тепер бачимо, Марку, те, чого ми в Острозі не знали. Як воно добре, що нас доля звідти вивела. Що було б з нами сталося? Були б ми вчилися далі, переливали з пустого в порожнє, а відтак були б ми навіки приковані до їх милості, князя, кайданами вдячності, а, може, згодом були б заложили шию в панське ярмо і сталися панськими собаками, як багато інших.

– Та ще на князя Костянтина нема що нарікати, там народові добре живеться.

– А що буде потім? Він же не вічний, його ціла фортуна перейде в ляцькі руки, а тоді руський народ вийде на тих багатствах гірше. Краще, щоб їх не було.

В тій хвилі коні стали непокоїтися і форкати. Дві собаки, що повлазили на вози, посхапувалися і заворчали. Петро вже був на ногах. Старий Пугач встав теж і протер очі. Він спав чуйно, наче птиця на гіллячці. Дивився в даль. Десь далеко чути було гаркотіння.

– Тічка біжить! Гей, хлопці! До рушниці! Будемо мати гостей. Нуте, хлопці, повідв'язуйте коней.

– Коби лише не порозбігалися, – завважив Петро.

– Ти, козаче, хіба не знаєш степових коней. Побачиш, як наш степовий кінь від вовка обороняється.

Всі посхапувалися і згуртувалися при вогні. Поспускали коней. Вони стали бігати, позадиравши хвости, але ні один далеко не відбігав. Опісля один із них заіржав голосно. Голос лунав далеко по замерзлому снігу. На той знак всі коні згуртувалися в колесо, головами до середини.

– Дивись, – каже радісно Пугач, – яка мудра твар. Побачиш, як вони гарно обороняються.

А гаркотіння вовче щораз зближалося. Тепер козаки, які позлазили на вози, могли бачити чорну плахту на снігу, яка швидко тяглась до табору. Спереду бігла велика вовчиця, а те все гнало, начеб великий та широкий хвіст якоїсь потвори.

– Хлопці! – гукав Петро. – Рушниці напоготові! Як наблизяться на десять кроків – пали!

Тічка зближалася. Гукнули стріли в цілу купу. Тічка розбіглася на всі сторони і стала атакувати зі всіх боків. Багато вовків осталось на білім снігу.

– Дивись на коні, – говорив Пугач до Петра, – то варто видіти.

Справді варто було видіти. Кілька вовків кинулось на коней. Вони страшенно заквичали, наче безрогі, а відтак стали бити копитами поза себе. Кілька вовків вертілось по землі в судорогах. А коні ані рушилися. Стояли в збитій юрбі, один при однім. Понизили голови і дивились поміж ноги поза себе.

– А що, не славні, не козацькі коні? – гукав Пугач. – Не дадуться, їй-богу!

Тим часом козаки стріляли густо, вже на близьку віддаль.

– Хлопці, шпурляйте на них головні, то собі підуть до чорта.

Так воно і сталося. Набили вовків багато, а решта пішла врозтіч. Стало стихати стріляння. Тепер і собаки позіскакували з возів і пустилися за вовками. Пугач їх прикликав до себе.

– От дурні, було би вам капут, якби так вовки на вас обернулися.

З того всього тільки було шкоди, що одного коня вовк шарпнув зубами, і добре скалічив в удо. Його зараз перев'язали, засипавши рану порохом. Та вже до ранку ніхто не спав, а як лише стало на світ заноситись, приказав Петро ладитись у дорогу.

– А що з вовками зробимо?

– А вже ж поздирається шкуру, тепер під різдво кожух добрий, не пустить, – каже Петро.

– Киньте їх до чорта, – каже Пугач. – То не на козацький кожух. Козакові кожух овечий найкраще любиться. А з тим ми б цілий день возилися.

Рушили в дальший похід. Знову залунала по степу весела пісня. Веремія» була дуже гарна, погідна, хоч мороз щораз більшав.

І так ішла дорога одноманітно далі. З возами не можна було поспішати, але ніколи не кучилось. На нічлігу було весело. Стрінули кілька лісів, – і не бракло палива. Під ніч розкладали великий вогонь, який огрівав і людей, і коней.

Аж на посліднім ночлігу сталася велика пригода, яка всіх втішила.

Вже було далеко по півночі, на землю насіла велика імла, що не було нічого видно. Усі засипляли мертвецьким сном. Гукнув стріл сторожного козака, і всі посхапувались. Під табір підходили якісь люде. Вартові стали стріляти далі. Непрохані гості стали утікати щосили, чути було тупіт утікаючих коней.

Козаки розбіглися й побачили раненого татарина. Він лежав на землі з підстреленою ногою.

– От гість! – гукали козаки. – Ануте, хлопці, бийте псубрата на втіху.

Надбіг Петро і крикнув:

– Не руш його! Від нього довідаємося, чого вони хотіли, може, де недалеко більша сила татарська, підведіть його до табору.

Узяли татарина попід пахи, він зуби закушував із болю. З його йшла кров.

– Я тобі скажу, не питаючись, – каже Пугач. – Вони йшли коні красти.

Посадили татарина при варті. Петро каже:

– Давай я йому поперед усього ногу перев'яжу.

– От невидальщина, – каже один козак, – я його зараз перев'яжу ножакою по шиї.

– Не руш кажу! – крикнув грізно Петро. – І ніхто не важся мені перепиняти роботу.

Петро розтяв ножем одіж, оглянув рану. Вона не була велика. Кість була ціла. Він засипав рану порохом і обв'язав чистим полотенцем.

Татарин був старий, змарнілий дідок з ріденькою борідкою і поморщеним лицем, начеб йому шкуру ниткою перешивав. Він дивився заляканими очима на Петра і лебедів.

– Не забивай бідна Ахмет, козак. Аллах тебе благословити буде.

– Чого ви сюди лізли? – питає Петро.

– Ми йшли коні красти. У нас біда, нема їсти, – говорив Ахмет, – у мене п'ять дітей малих, голодних, я бідна, дуже бідна…

– А дайте йому, товариші, їсти, він, бідний, голодний.

Козакам це не подобалось, стали воркотіти. Петро випрямився і поглянув грізно поза себе:

– Тихо! Хто хоче з моєю рукою познакомитися, виступай! Непослуху я не стерплю. Розумів?! Який відважний різати немічного бідака. Ти покажи, що вмієш з татарином, коли він дужий… Стидайтеся. З вас мають бути лицарі, а показуєтесь вовками над падлиною. Казав: принести їсти.

Зараз втихло. Один приніс і подав татаринові кусок паляниці. Ахмет їв лакомо, аж давився.

– Дайте йому чарку горілки. Пий, небоже. Твій Магомет не заборонив горілки пити, бо її ще не було.

Ахмет вхопив Петра за руку і став її цілувати.

– Нехай тебе бог і Магомет, його пророк, благословить на твоїй дорозі, ти добра чоловік; Ахмет буде за тебе молитися.

– Не болить тебе рана?

– Пече, але то нічого…

– Ти вмієш на коні їхати?

– Кожна татарин вміє.

– Хлопці, збирайтеся, в дорогу пора. Вже годі спати… Татаринові дайте мого сивого коня.

– Що нашому осавулові сталося? – говорили між собою козаки. – Козак хоч куди, а татарина не дасть зарізати.

– Чи це послідній наш нічліг? – питав Петро Пугача.

– Перед заходом сонця будемо в Січі. І знову залунала пісня, й похід рушив.

Петро каже до татарина:

– Як зблизимося до Січі, то собі їдь з богом. На Січ тебе не поведу, бо я там не пан і не знаю, що би з тобою сталося.

– Ти добра чоловік, бог тебе благословити буде. Аллах хай тебе милує. Ти світло моїх очей, я тобі ніколи того не забуду. Ахмет вміє бути вдячний, навіть джаврові…

Петро не говорив нічого.

Вже було геть з полудня. Ярке сонце посилало останні гострі промені по замерзлій землі. На обрії було видно якісь купи, начеб осніжені гори. Із-поза них виходили густі дими. Валка стала над берегом замерзлої широкої річки. Петро питає Пугача:

– Що це, батьку?

– Це Січ-мати, хрестіться, хлопці.

Козаки познімали шапки й стали хреститися. Петро був дуже зворушений. Ось ціль його дороги, його бажань. Що його тут жде? Чи справдяться пророкування його приятелів? Чи справді жде його тут слава? В Петра шибали думки блискавкою. Серце сильно билося. Він став у душі відмовляти молитву. Чимраз ближче приходили до Січі. Усе було застелено снігом. З високого берега видно було багато будівель за валами, з яких виходили прямо вгору густі дими. Лише ворота було знати. Побіч них стояли на валах дві гармати. На валі проходжувався вартовий козак з мушкетом. Козаки стали з'їздити з берега. Петро каже до татарина:

– Нам пора розстатися, їдь собі, чоловіче, з богом. Коня тобі дарую, то це мій кінь.

Татарин знову став лепетати благословення й поїхав. Та за хвилю обернувся до Петра та й каже:

– Осавуле, до мене ходи, щось скажу.

Петро під'їхав.

– Слухай, козак, мене Магомет покарає, що я тобі зраджу своїх. Але я за тебе спокутую, ти того варт.

Він наблизився до Петра й каже півголосом:

– Бережіться, козаки: цієї весни піде велика орда татарська з Менглі-Гіреєм на вашу землю. Велике нещастя на вашу землю буде. Пограблять вас і ясир візьмуть. Всі мусять йти, кому прикаже його світлість хан. Може, і я піду, хоч я спокійна чоловік. Бережіться!

З тими словами він потиснув коня й почвалав вітром.

Петро стояв на березі Дніпра. Далеко направо й наліво розлягалась замерзла річка. Лише на однім рукаві простяглась синя лента, якої мороз не одолів…

Десь далеко грав Дніпро-Славутиця на своїх порогах.

Петро був захоплений. Він забув про все, що коло нього творилося, забув, по що сюди приїхав, забув про товаришів, що стояли під воротами матері Січі.

Петро зняв шапку й молився:

– Дніпре-Славутице, батьку! Ти, свята річко України! Чи є українське серце, яке б не забило живіше, наблизившися до тебе? Ти давній свідку нашої бувальщини, нашої величі й упадку.

…На твоїй дорозі поставив господь могутні пороги. За ними криєш ти тих бідних діток, яким тісно стало на Україні. А ці пороги – то твоя мова. Горе тому, хто її не розуміє.

…Ти сердишся, ти гримаєш на твоїх діток нерозумних, та грозиш ворогам. Доля України зв'язана з тобою на вічні часи. Україна тоді загине, як твоє русло висохне!

…Дніпре! Ти, український Йордане, свята річко!..

– Гей Петре! Осавуле! – гукали козаки. – Чого задивився?

Петро начеб зі сну прокинувся, протер очі й спустився з берега вниз…

За той час Пугач обмінявся гаслом з вартовим козаком. Відчинились ворота, й ціла ватага в'їхала.

Петро опинився в Запорозькій Січі.

КНИГА ДРУГА. ДО СЛАВИ

Частина 1

Потомъ видячи ся бить способнымъ до мензства,

Шолъ до запорозкого славного лыцерства.

З книжки «Вършъ…»

І

Запорозька Січ лежала тоді на невеличкім дніпровім острові, Малій Хортиці. Від заходу, від України, обливав її Дніпро, від сходу сонця плив його рукав, що відділяв Малу Хортицю від Великої, яка лежала між старим дніпровим річищем і новим дніпровим руслом. На Великій Хортиці ріс великий дубовий ліс з прогалинами всередині, далі, вниз, стояли малі ставки, а потім простягались мокляки.

Під ту пору українське козацтво проживало важкі хвилі свого занепаду і пониження. Солоницький погром, здавалося, погребав козацьку справу на все. Пани тріумфували. Жолкевський за своє криваве діло був обожаний між українською шляхтою. Він виріс на спасителя Речі Посполитої і українського панства, як польського католицького, так і православного. Пани успіли розбити всю козацьку організацію. Козацьких старшин з Наливайком повезли в Варшаву. Забрали всю зброю, не оставили козакам ні одної гармати, забрали коругви і клейноди, скарбницю. Над народом, що спочував козацтву, знущалися в страшний спосіб. Народ був наляканий, і ніхто не посмів піднести голови, а не було нікого, хто би мав силу взяти діло в свої руки і проти панів стати. Тих козаків, що остались живими, повернено в підданство. Пани вважали себе з боку українського поспільства цілком безпечними. Тепер можна було необмежене панувати і багатіти, коли українське хлопство буде слухняне. Тепер і з Туреччиною буде спокій, бо ж поляки поступили з козацтвом по бажанню Великої Порти. А коли з Туреччиною буде спокій, то і татарська орда не буде їх чіпати.

На цілій Україні заповідалося панське раювання. Одне лише осталось болюче місце в панському тілі, котре, мов загоєне терня, від часу до часу болюче відзивалося. Осталось Запорожжя, до якого пани не могли дібратися і яке ні раз не хотіло вложити своєї шиї у панське ярмо. Польща обмежилася на тому, що старалася відтяти Запорожжя від усієї України. Пограничним українним старостам було доручено не допускати нікого ні сюди, ні туди. Поставлено на шляху до Запорожжя густі сторожі, котрі ловили збігців, а так само запорожців, що на Україну переходили, і люто їх за це карали, одних і других. Та ці способи не могли вповні своєї цілі осягти. Гноблений панами і державцями народ втікав на Запорожжя, бо там бачив одинокий свій захист. Продирався там усіма можливими дірами і щілинами, наче вода із розсохлої бочки. Одного піймали, а десять інших таки перейшло.

Запорожці знову вміли то цим, то тим дійти до ладу з пограничними старостами, і таки приїздили у Київ добувати, чого їм було треба.

Не зважаючи на занепад, на Запорожжі безупинно велися великі приготування до того, щоб можна було невдовзі виступити збройною рукою чи проти татар, чи таки ще раз помірятись з панами на Україні за свободу українського хлопа. Завзяту агітацію у тому вели ті численні хлопські втікачі, оповідаючи про жорстокість панського володіння.

Через брак свобідної сполуки з Україною на Запорожжі ставало тісно. Там наче в горшку кипіло, і мусив наспіти час, коли та вся енергія молодої, живої та здорової республіки виладується. Панська рука була закоротка, щоб сягла аж на Запорожжя. Вправді Польща наставляла свого старшого над низовим козацтвом, та він не посмів там показатися, а запорожцям ані снилося його слухатися, і вони вибирали правильно свого старшину і зі всіх розпорядків панського старшого глузували.

Козаки з Чубової редути, приїхавши перший раз на Січ, дивились на все великими очима, бо не одне тут побачили інакше, ніж собі це уявляли. На перший погляд, не знати було тої величі, якої тут надіялися.

Значний простір землі на Малій Хортиці обведений валами з дубовим частоколом наверху. Попід валами ізсередини великі будівлі городжені хворостом та обмащені глиною, вкриті комишем, або кінськими шкурами. Таких будівель було багато. То були курені, названі від знатніших городів України. Посередині – великий майдан, а на ньому – невеликий домик для січової старшини і на січову генеральну канцелярію.

По майдані проходжувалися купками запорожці.

Пугач привів під домик старшини чубівців. По дорозі січовики його поздоровляли. Пугач пішов з Петром Конашевичем до кошового.

В світлиці під образами сидів кошовий батько Богдан Микушинський з генеральним суддею Павлом Тирсою. То були дві найстарші особи на Січі.

Пугач, ввійшовши, поклонився кошовому:

– Ваші голови! Здоров був, батьку! Ось приводжу на Січ одну вишколену чету від старого Чуба з поклоном і поздоровленням, а ватажком у них оцей молодий осавул Петро Конашевич.

Петро вклонився і передав кошовому список:

– Нас приїхало сорок людей.

– Здорові були, панове товариство! Так ти осавул, а що ж робить старий Касян Байбуза?

– Постарівся та зимовиком живе.

– Мені дивно, що Касян з Чубом розлучився. То приятелі були.

– Вони зовсім не розлучились, бо пан сотник Чуб заснував біля своєї редути слободу. Люде сходяться, мов мухи до меду.

– Ще старий Чуб на старості літ здуріє та ожениться. Та коли тебе, козаче, Чуб осавулом на місце Касяна поставив, то, здається, ти неабищо.

– Ця слобода – то його діло, – каже Пугач, показуючи на Петра, – неабияка голова, ніде правди діти, в Острозі вчився.

Кошовий став пильно Петрові придивлятися:

– Ну, гарно, йдіть тепер в січову канцелярію, хай вам пан генеральний писар курінь покаже, до якого вас припише, а завтра пополудні ти, Конашевичу, заходь до мене.

Вони вклонилися і вийшли. Зараз через сіни була січова канцелярія. Стояли тут довгі столи, а за ними сиділи підручні писарі. Генеральний писар проходжувався вздовж канцелярії.

Вже вечоріло, і всі заворушилися відходити.

Як ввійшов Петро з Пугачем, генеральний писар повернувся до них і спитав:

– А ви за чим сюди? А! Здоров, товаришу! – каже писар, пізнавши Пугача. – 3 яким ділом приходиш?

– Ми приїхали з Чубової редути, сорок чоловік. Призначи нам, пане писарю, курінь, а то прийдеться хіба на майдані на морозі ночувати.

– Із Чубової редути? Так значиться, не новики, а вже козаки-товариші. Так йдіть, небожата, у Переяславський курінь. Там найбільше людей потреба. Як є у вас список, так давай сюди, хай у реєстр заведу. Ну, добре, добраніч вам!

Як козаки вийшли до сіней, Пугач каже:

– Так, як би змовилися. Я теж з Переяславського куреня. Та там ще знайдеш, либонь, і земляка свого Павла Жмайла. Може, він який родич твого побратима Марка.

Чубівці передали коней новикам, що тут з'явилися, і пішли гуртом до Переяславського куреня.

Нічого тут замітного не було, бо всередині курінь був такий, як у Чубовій редуті, хіба що більший. Було тут кілька огнищ, на яких горів вогонь і огрівав усю хату.

Наприкінці куреня, за столом, сидів курінний отаман Грицько Жук з осавулом Павлом Жмайлом. Вони грали в карти. Пугач гукнув від порога:

– Здоров будь, батьку отамане, здорові братики! Усі оглянулися, як в курінь ввійшла ціла ватага людей. Отаман дививсь на них, прислонивши очі долонею від світла.

– Слихом слихати, видом видати. Здоров був, старий товаришу! Куди ти блукав так довго?

Жмайло його зразу не пізнав. Отаман каже:

– Не пізнав Пугача?

– Справді не пізнав, – каже Жмайло і встав вітатися. Жмайло був вже старий і сивий козак.

– Слухай, осавуло, – каже Пугач. – Приводжу тобі когось, що буде тобі, либонь, любий. Ану вгадай! Ходи сюди, козаче, – каже до Марка.

Марко виступив під світло, та осавул його не знав.

– Що тут довго вгадувати. Цей звесь теж Жмайло, а чи він рідня тобі, то самі потолкуйте.

– Ти звідки, козаче?

– Я з Кульчиць, старого Грицька Жмайла правнук.

– Рідний, мій, ріднесенький, душе моя. Та чи давно ти з Кульчиць? Кажи, що там наш рід?

– Давно вже, дядьку, ще хлопцями вивезли нас до Острога в школу, давно не мали ми вісточки з рідного краю.

– Так не знаєш, чи старий Грицько живе? Чий ти син?

– Я Степанів. Про нашого прадіда нічого не знаю.

– Я тобі стриєм приходжуся, знай! Та що ти все говориш? Ми. хто то є ми?

– А то – мій побратим Петро Конашевич, син Івана.

– Знаю і твого батька, вітай мені! Батько живий?

– Поляг, ще як я дитиною був.

– А вибач мені, товаришу, – каже осавул до Жука, – я на радощах і козацький звичай забув – перепинив цим новикам поклонитися тобі, як голові куреня.

– Ми вже не новики, – каже Петро, – ми з Чубової редути приходимо, ми – козаки.

– Вітайте, панове товариство, – каже Жук, та я вас у курінь не приймаю, бо у мене своїх людей доволі.

Старий Жмайло був заклопотаний, чи знають його земляки тутешній запорозький звичай, і чи знають, що їм на таке відповісти?

Але Петро не дав себе збити з пантелику. Виступив наперед і, кланяючись курінному отаманові, каже:

– Я говорю іменем усієї чети, бо мене над нею головою поставили. Кланяюся тобі, батьку, від старого сотника Чуба і прошу: прийми нас, сиріток, у свій славний курінь, а ми дякуватимемо і, як старий звичай каже, вкупимось.

– Не можу сам цього зробити, бо я сам нічого не рішаю, хай старшина скаже, – каже Жук. Покликали ще курінного суддю і кухаря.

– От і напасть, – каже Жук, – панове отамани. Прийшли якісь козаки та й у курінь просяться. Кажуть, що вони з Чубової редути. Як ви думаєте, чи приймемо, чи проженемо?.

– Хай вкупляться, – каже кухар.

– Ми подорожні, – каже Петро, – грошей не надбали, а випросити не було у кого, бо степом їхали. Та ось я за всіх золотого кладу. За решту вибачайте, ми відслужимо.

– Ну, що ж, панове, зробимо? – питає Жук.

– Приймемо, – каже кухар, – у нас харчів доволі, а коли б негарно велися, так проженемо.

– Ну гаразд! – каже Жук. – Будьте товаришами. А ти, пане осавуло, призначи їм місце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу каші, щоб для всіх на вечерю стало.

Для того, хто цього не знає, може, видасться дивним, що на Запорожжі у курені кухар таку замітну відігравав роль і до старшини належав. Кухар на Запорозькій Січі був тим, чим у війську інтендант. На його голові було не лише прохарчування усього куреня. Він дбав теж про одежу для всіх, вів курінну касу і з усіх видатків мусив щороку перед козацтвом докладно вирахуватися.

– А що з нашими кіньми станеться? – питає Петро старого Жмайла.

Не журись. За коні подбають другі, а ви, повечерявши, відпочиньте гаразд.

Завтра то я вам усе покажу, який тут лад на Січі.

На другий день вже сонце високо стояло, а чубівці ще спали. В курені за той час козаки повставали, вмивалися і мимрили молитви, снідали і розходилися, куди кому було призначено. Чубівці, прокинувшися, нестямилися зразу, де вони є, бо в курені було тьмаво. Через малі віконцята і піхуреві оболонки доходило сюди мало світла. Старий Жмайло вже ждав на них, і як прочуняли, водив їх по Січі і все показував та пояснював.

На січовому майдані роїлося від людей. Вони, мов мурашки, переходили в різні сторони. В одному кінці майдану вчилися молодики воєнної штуки. Одні їздили на конях, інші – таки пішки. Вчилися орудувати шаблями, списами та келепами. Інші стріляли у ціль, хто з рушниці, з пістоля, хто – з лука. Під одним остріжком стояли гармати. Одну гармату викотили на майдан, уставляли її, відпинали передні колеса, прицілювалися, лаштували, припинали знову перед і закочували в інше місце. Робилося це під командою старшого гармаша та під оком пана обозного, бо до нього вся гармата належала.

Тепер повів Жмайло земляків до одного куреня, що стояв позаду майдану. То була січова майстерня. Простора будівля з великими вікнами. Звідсіля розходився різноманітний стукіт і гамір на всю Січ.

Як сюди зайшли кульчичане, то їм аж голова кружляти стала. Чого тут не було? Тут робили вози, кували залізо, робили ланцюги, скручували линви з конопель, кували шаблі, ножі та рушниці. В однім куті під вікном сиділи кравці, шевці та шаповали.

Усе тут робилося для січового товариства про запас.

За куренем різали трачі дерево на дошки, довбали і випалювали колоди на байдаки. Другі збивали байдаки, забивали щілини клоччям і заливали смолою. Тут горів великий огонь. Робітники пороздягалися до сорочок.

Над кожною партією був поставлений отаман, котрий усьому давав лад, перемірював дерево і наглядав за роботою.

– У нас, на Січі, робиться усе власними силами, хіба заліза купуємо.

– А порох?

– Порох ми вміємо такий робити, як ніхто другий, Он там за валами наші порохові млини, бо тут небезпечно через те, що від того треба з огнем здалека.

– А як воно, дядьку, чи кожний може братися за роботу, яка йому подобається? – питає Марко.

– Куди кого старшина призначить, і хто до чого вдався.

– Я би мав охоту в майстерню піти, – каже Петро.

– Го-го! Не сюди тобі, небоже. Ти підеш чоботи шити, а швець піде письма писати? З цього-то ти вже знаєш, куди підеш.

– А ну же, дядьку, ходім між лучників, я зараз мій лук принесу і зараз вернуся.

За хвилю вернув Петро з луком і стрілами.

– Ну-же, панове товариство, прийміть мене до гурту.

– Славний у тебе лук, товаришу, панська штука.

– То княжий дар. Пустіть мене, хай спробую. Показали йому ціль. Петро зложив, і три стріли попали близь себе.

– Ти, небоже, неабиякий лучник, – каже отаман. – Такого ще тут не було, хіба покійний Байда, що про нього думу співають.

– Сагайдачний, та й годі, – каже один козак до гурту.

– Петре, – каже старий Жмайло, – ось вже тобі й імення приложили, вже тебе до смерті Сагайдачним звати будуть.

Один козак сказав, та це зараз й прийметься в цілій Січі, мов полум'ям піде.

– А що ж, – каже Марко, – воно непогано прозвали.

– Не імення тебе красить, а ти його вкраси. Такий тут звичай, і годі з цим перечитись.

Кошовий довідався про мистецтво Петра і казав собі цю штуку показати.

– Ти будеш тут молодиків вчити, а у вільну хвилю підеш під руку пана генерального писаря в канцелярію. Під вечір, як я вже вчора говорив, зайди до мене.

Як вечором Петро зайшов до кошового, він спитав:

– Чи довго ти вчився в Острозькій академії?

– Більш чотирьох років. Був би там ще богзна-як довго сидів, та лучилася така пригода, що треба було академію покинути.

– На це я не цікавий, та ось що, коли треба буде нам писнути дещо по-латині, так ти писатимеш, бо наш писар небагато з цього тямить. А, може, тут колись прийдуть які посли з далекого світу, то зараз і тебе покличено на товмача. Трапляються такі люди, що годі з ними розмовитись. А чи і твій побратим Жмайло розуміє латину теж?

– Усі ми там цього добра вчились однаково.

– А Київ ти знаєш?

– Ніколи там не бував.

– Як буде нам яке діло у Київ, то ти поїдеш. Ти бачиш, які важкі хвилі ми переживаємо? Козацтво розбите, треба зачинати паново все порядкувати. Жде нас велика праця. Живемо між двома ворогами: з одного боку Польща заприсягла нам загладу, з другого – татарва. Треба то з одними, то з другими битися, хитрити та поміж дощ ходити, поки козацтво знову не виросте в силу.

– Коли вже про татар мова, то я дещо довідався по дорозі від полоненого татарина. Я повинен був це ще вчора сказати, та знаю козацький звичай, що коли тебе не питають, не відзивайся.

– Полонений татарин звичайно бреше, хоч його огнем припікай.

– Тож-бо й є, що він по-доброму сам виговорився із вдячності, що я не дав його козакам вбити, пустив на волю, та ще й коня подарував.

– Такий, може, і правду сказав. Що ж він тобі говорив?

– Від'їжджаючи від мене, він говорив таке: «Бережіться, козаки, з весною піде на вашу землю велика орда. Сам Менглі-Гірей поведе її». Казав, що аллах його за це, певно, покарає, що своїх зраджує, але він, з приязні до мене, то і кари тої не лякається.

– Добре і те знати. Ми гаразд діло обміркуємо, та може, ще щось більше довідаємося. От добре, що ти це сказав.

Опісля Петро вклонився і вийшов

– Чого тебе кошовий кликав? – питали Петра чубівці, як у курінь вернувся.

– Та ось чого. Питав мене, чи можна кобилу навчити по-латині іржати. Та що вам я багато говорити буду, давайте краще бандуру, та повеселимось, бо мені справді чогось весело поміж вами.

Подали бандуру. Петро заграв дрібненького та став приспівувати, а козаки вдарили гопака, що аж стіни дрижали. Петро знав, чим людей до себе приєднати можна.

– А знаєш, товаришу, яке тобі імення приложили?

– Коли вже гарне, то завтра вам кілька відер горілки поставлю, а коли негарне, то й не говори, бо плакати буду.

– Гарне, їй-богу, гарне, твою горілку то так начеб вже й випили.

– Коли випили, то й закусіть, чим хто має, а я завтра вже другої ставити не буду.

– Ех! Дотепний ти, небоже, та, будь ласка, розкажи що-небудь, коли ми всі так розвеселились.

– Як розвеселились, то буде з вас на сьогодні, не об'їдайтеся. А завтра то розкажу вам дуже слезливу казку про те, як баба дідові горохів'янкою постоли з лопуха шила.

– Чому горохів'янкою?

– Бо ниток не було.

І так минали весело вечори в Переяславському курені кожної днини. Пішла слава про Сагайдачного по всій Січі, і з других куренів стали вечорами козаки сюди сходитись.

Петра відразу всі полюбили. Він був дотепний, до кожного приязний, штукар, а при тім хлопець наче мальований. Розуміється, що відтепер звали його Сагайдачним. Життя на Січі йшло одноманітно з дня на день, Але усі бачили, що на щось готується, хоч ніхто не вгадав, що воно буде. Ніхто того не знає, що кошовий думає-гадає. Особливо в майстерні йшла безвпинно робота. Сам кошовий батько усього доглядав і наганяв до поспіху. З Великої Хортиці привозили коней і об'їздили та підучували.