Текст книги "Сагайдачний"

Автор книги: Андрій Чайковський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

– Як вони вбили чоловіка, і до того духовну особу, то не конче вони такі добрі.

– Говори своє! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та ще й криво присягав, я того певний. Хлопцеві сталася із того велика кривда, то я їм не дуже-то дивуюся. Впрочім, мусило то статися не злоумишленно, а так, в суперечці, бо на диякові знайдено лиш один знак від кулака, на виску. То була, зрештою, така нездара, що не багато йому було треба. Впрочім, так бог зарядив, що вибрав собі їх на караючу десницю, кажу тобі, що диякон присяг ложно, я того певний. Коли ж їдемо? Шукай скоро того попа, що з нами поїде.

– Той піп жонатий.

– То й ліпше. Знаєш, що наші люде не люблять безженних, що за молодицями зиркають. Давай його зараз.

– Я мушу їхати, бо сотник мій приятель і благодітель моєї церкви. Щороку пришле щось і на церков, і для мене, худопахолика, але зараз то так не може бути.

О. Дем'ян нетерпеливився, але нічого було робити.

Вибралися аж третього дня. Їхали на тих возах, що з козаками сотник прислав.

На однім возі їхали оба благочинні, на другім молодий піп з попадею.

Супроводжали їх козаки, то й безпечно було.

Петро не радий був з того, що не о. Дем'ян, лише хто інший бачитиме його роботу і ревність до церкви, але годі було переломити упір сотника, котрий, як і всі запорожці, не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив і проти них воював.

Можна собі уявити, як зрадів Петро, побачивши о. Дем'яна неждано. Він цілував його по руках. О. Дем'ян поцілував його в голову. Зате Марко не хотів зразу показатися. Він почував себе винуватцем, і о. Дем'ян зараз того догадався.

– Скажи Маркові, я знаю, що він тут є, що як посвятимо церкву, то нехай прийде до мене висповідатися.

А тепер Петро нагадав свою турботу, як тут сказати сотникові, що приїхав о. Наливайко. Сотник готов підозрівати його про який підступ, про непослух проти його волі.

«Нехай діється воля Божа, коли так бог запорядив, я тут ні при чім…»

Сотник тільки що вернувся до редути з поля. Він зрадів, побачивши о. Юрка. В тім молодім догадувався попа до своєї парохії, на о. Дем'яна дивився, як на незнайомого.

– Чого ж ти, пане сотнику, так недовірчиво на мене дивишся? – каже о. Дем'ян.

– Зложилося так, що я якраз був у нашого спільного приятеля, як приїхав твій післанець, а що я знаю добре Петра і його побратима, то я з власної охоти приїхав сюди. Чи не радий такому гостеві?

– А хто ж ти, отче, будеш? Звідкіля знаєш мого осавула Петра Конашевича?

– Давно його знаю, ще зі школи Острога.

– Коли ти, отче, Наливайко, а здається, що так воно й буде[5]5
  о. Дем'ян притакнув головоюю


[Закрыть] – то нігде правди діти, я тобі не радий, і краще, щоб ти був не переступав порога моєї редути. Ім'я Наливайка на Запорожжі серед низового лицарства зненавиджене, а Северин – то, либонь, твій брат.

О. Дем'ян відразу догадався про що йде.

– Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.

– Виясниться тоді, як його козаки, піймавши, живого у землю закопають. У нас така кара, коли козак товариша вб'є, а він убив їх більш сотні… А поки те, я не хочу, щоби якийсь Наливайко у мене священнодійствував… Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми і з тобою порахуємось, – каже, дивлячись грізно на Петра. – Ти хитрий з біса, але я не позволю нікому на носі собі грати!..

Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, – він такого гніву в сотника Чуба не видів ще.

Тепер вмішався о. Юрко:

– Іване! Брате мій! Прийми мої запевнення, як твого приятеля, що пан осавул тут ні при чім. Мій друг отець Дем'ян приїхав до мене припадкове в духовнім ділі. Мені здається, що по давній дружбі ти мені повіриш, а щодо твоєї неохоти до отця Дем'яна, то розтолкуйте річ, як на статечних людей пристало, а все виясниться.

– Не треба мені ніякого вияснення, бо саме діло за себе говорить, – каже сотник.

– Поперед усього брат за брата не відповідає…

– Навпаки, – обзивається о. Дем'ян, – я на той раз за мого брата Северина відповідаю.

Сотник поглянув грізно на о. Дем'яна і хапав уже за пістоль. Положення ставалося грізне. О. Дем'ян підвів руки догори і каже:

– Можеш мене вбити, я в твоїй владі, але поперед послухай: я виправив Северина в похід з князем, щоб рятувати Косинського від неминучої смерті, бо я знав, що діло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не буде себе щадити, буде між першими, і коли не поляже лицарською смертю, то попаде в руки князеві. Я знав, який був князь лютий на Косинського, і знав, що як піймає його, то відрубати голову прикаже. А Северин мав до того не допустити, і так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров знаєш. Я тебе впевняю і моїм словом ручаю, а й побожитися можу на Євангелії, що так було. А що Косинський, попікшися раз, згорів у тім самім огні, то ні я, ні Северин тому не винен, лише його необережність і нерозважливість. Косинського ти мусив знати добре…

Сотник Чуб слухав уважно і м'як, як віск. Гнів його минався.

– Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобі боже здоровля, що ти мені діло пояснив. Велика шкода, що ніхто того на Запорожжі не знає. А може, й знає, а нумо зараз розвідаємо. Закличте сюди тих двох козаків, що з Косинським були.

Та ці два нічого не знали, чи під П'яткою був Наливайко, бо лише так у війську Косинського говорилося. Вони бачили, що з княжим військом були якісь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.

Хоч вони слів о. Дем'яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а добрячий сотник повірив. І зараз вигладилося його лице, а він каже:

– Ну вибачайте за прикре слово, і будьте гостями, у хату просимо…

Попа з попадею відвели зараз у попівство на село, а обидва протопопи зажили в сотниковій хаті в редуті. З цього усього Петро найбільше був радий.

Посвячення церкви назначили на найближчу неділю. За той час гості оглядали нову оселю. Водив їх всюди Петро і пояснював, а вони з дива не могли вийти над цими порядками, які тут Петро позаводив.

Прийшла вижидана неділя. Посвятили церкву, а опісля по службі божій звінчано шістдесят пар слобожан. Та при кінці відбулося водосвяття перед церквою і о. Дем'ян виголосив до народу проповідь. У ній згадав він і Петра:

– Люблю тебе, Петре, як рідну дитину, полюбив тебе від першої хвилі, як ми стрінулись, і я проглянув наскрізь твою щиру душу. Провидіння показало тобі дорогу, яку ти вибрав, і якою підеш. Йди усе твоє життя туди в страсі господнім, а зайдеш дуже високо. Тебе жде велике завдання між українським народом, між козацтвом, а коли господь тобі й далі благословити буде, то в твоїй руці опиниться гетьманська булава. Тоді ти пізнаєш, яка вона важка. Та тобі не вільно буде її кинути, бо тим закопав би ти талан, який тобі господь дав. Коли на своїй гетьманській шапці заткнеш чаплине перо, не здіймай її ні перед ким, хіба перед православною церквою та козацьким товариством. Не корись нікому, хіба богу та українському народові. Бог тебе вибрав, як оноді Мойсея на проводиря народові, з якого ти вийшов. Бог тобі помагати буде на славу вольного козацького народу…

І коли о. Дем'ян говорив про чаплине перо, сталося таке, що саме в цю хвилю залопотіло в повітрі й надлетіла чапля. Вона летіла низько, не лякаючись людей.

Усі не могли з дива вийти, що це сталося в тій самій хвилі. Усі брали це за пророцтво і аж ахнули з дива.

В тій хвилі подобав о. Дем'ян на якогось святого. Цей старий, згорблений чоловік, сухий, мов аскет, випрямився і говорив з жаром, а слова виходили з його уст, мов полум'я.

Петро стояв зворушений. Його налякали слова о. Дем'яна, бо так високо, аж до гетьманської булави він і думкою не сягав. Петро впав навколішки, закрив лице долонями і заплакав. Він сам повірив, що таке мусить статися… а гетьманська булава вельми важка, і він не вдержить, опустить її, а тоді треба буде перед Богом тяжко відповісти, коли почує слова: «Рабе лукавий, проч від мене!» Йому стало так лячно, що аж морозом його пройняло.

Того дня справив Чуб народові великий бенкет. Виточили з льоху кілька бочок меду, і народ веселився.

Сотник говорив весело:

– Шістдесят весіль, то не що-будь. А тепер як стануть мене усі в куми просити, то, їй-богу, не подолаю того.

XVII

Петро побув у Чубовій редуті ще два роки. За той час татарва не зачіпала їх. Раз тільки вкрали татари чубівським слобожанам табунець коней. Та не мали з того пожитку, бо не вспіли перебратися на той бік Бога, як їх Петро догнав з козаками, розгромив, а табун відбив.

Настав початок зими. Земля тільки що замерзла і вкрилася невеликим снігом. У ту пору сотник виправляв партію козаків на Запорожжя. Його редута стала справдішньою фортецею, а слобода розжилась на кількасот душ. Старий Касян жив на слободі при своїх прибраних діточках. Вже оглядався за женихом для своєї донечки.

Сотник прикликав Петра і каже:

– Люблю тебе, Петре, як рідного брата, та не вік тобі тут вікувати, тобі пора у світ. Ти йди з цим гуртом на Запорожжя; жаль мені з тобою розстатися, та годі інакше. Тебе на Січі більше треба, як тут, у редуті. Знаєш, яке тепер на Січі завелося, багато народу полягло над Солоницею з Лободою і Наливайком. Гей-гей! Коли-то ті убутки заповняться свіжим народом! Не повелось Косинському, не повелось тим двом, кому ж воно поведеться, хто освободить Україну від панського ярма?

– Замала сила була, – каже Петро. – На таке діло треба добре приготовитися, а поки не підійметься до боротьби увесь народ, то панів не поконаємо.

– Сила була замала, а незгода ще більша. Та вже не ми старі втремо цьому носа. Це велике діло на вас, молодих, жде. Я, Петре, на тебе велику надію покладаю…

– Коли Польща не ослабне, не можемо до неї братися, – каже Петро.

– А хто її ослабить, коли в нас сили не буде?

– Бачиш, пане сотнику, я не одну нічку над цим передумав, самі не можемо подоліти!

– А хто нам поможе, де знайдемо союзника? Від Москви нічого нам надіятися. Вже Косинський пробував, та не повелось. Москва лише до того руку приложить, де бачить свою користь. Куди ж звернемось?

– Я так міркував теж, але нам лишається одна Туреччина…

– Господи! Що ти кажеш! З бісурманами в'язатися? Що ж скаже увесь хрещений мир? І яка ж з того користь? Турки зайняли би цілу Україну, яничарів би з нас робили так, як роблять в Молдавії, в Волощині, в Болгарії та в Сербії. Ні, сину, ти або глузуєш, або зле обміркував діло.

– Ні, батьку, я обміркував добре. Турки ані догадаються, що вони будуть нашими союзниками на ослаблення Польщі. Бо ми їх маємо бити, палити, грабити, а чим більше їх козацтво буде мотлошити, тим більше вони будуть метатися на Польщі. Знаєш, пане сотнику, чому приходять від Польщі до козаків ті всі заборони ходити на море? То все під грозою Туреччини, з боязні перед нею.

– Тобто так: чергою, пане брате, то й батькові дістанеться, – говорив сотник, сміючись. – Та бач, з другого боку, – Польща задавить козацтво, щоби від Туреччини мати спокій.

– Ні, батьку, Польща, боячися Туреччини, лише одною рукою держати буде козацтво за чуба, а все мусить про те пам'ятати, що козацтво буде колись їй потрібне, чи на турків, чи на шведів, чи на Москву, бо і в московський огород лакоме їх око заглядає.

– Гаразд, сину. Так і роби, із того показується, що таких, як ти, на Запорожжі потреба. Ти незадовго вийдеш наверх. Ти козацький звичай знаєш, і вчити тебе не треба. Бісурманів бити, а вони битимуть Польщу – гаразд так, ти гарно це обміркував, най тебе за це обніму. Посилаю тепер з тобою сорок чоловіків, вибирай собі їх сам. Я перезимую з чим є, за той час прийде новий народ, вишколиться, а як зберу силу, то і я попробую бісурманів шарпати.

– Ні, батьку, не роби цього. Ти скількимога лиш обороняйся від тих поганих сусідів, та не пускай їх на Вкраїну, але не зачіпай їх, бо не будеш мати супокою і Чубівка буде на тім терпіти. Виховуй, батьку, твоєю мудрою, досвідною головою козацтво, а тим найбільше поможеш ділу. Поширяй свою слободу народом вільним, кріпким, а тим поможеш неньці Україні. Та не гнівись, що я, молодик, тобі, пане сотнику, старому запорожцеві, науку даю, але я привик говорити з тобою по щирості, як з батьком.

– Від тебе, любий Петре, все прийму, спасибі за щирість твою, спасибі за твоє щире товариство. Ніколи тобі цього не забуду. Ти зробив мою Чубівку славною, зробиш і Запорожжя славним, щоб вороги перед ним дрижали, а увесь світ щоб забігав у нього приязні та побратимства. Чи Марко іде з тобою?

– З Марком ми не можемо розлучитися, бо ми побратими.

– Правда, правда, а того розривати я не буду, хоч добре було б мати тут письменного чоловіка. Отож, Петре, ми зробимо так: ти будеш ватажком над тим гуртком, що на Січ іде. На проводиря, щоб ви по степу не блудили, як тоді з Острога, дам вам старого запорожця Ониська Пугача, що в мене недавно гостює, а йому дуже скучиться за Січчю. Хотів сам іти, та небезпечно одного чоловіка самого пускати. Він не лише дорогу на Січ знає, а ще й порадить тобі в потребі, розумна голова.

Стали приготовлятися в дорогу. Сотник, по прийнятому звичаю, виправляв на Січ своїх учнів одягнених, обутих і узброєних. Кожний діставав ще по коневі, які йшли відтак на власність січового товариства. До того додавав вози з харчами для усієї чети.

Так було і тепер. Вибиралось сорок козаків. Була то на той час сила, яка в дорозі не пропаде й оборониться від напасті.

Як мали вже виїздити, був лагідний зимовий день. Трошечки притрясало снігом. Козаки поставали на конях на майдані редути. Тут зібралися всі, щоб попрощати товаришів в далеку дорогу. Петро з Марком вийшли з світлиці сотника. Він вийшов теж. З'явився старий Касян, що прийшов якраз з села.

Петро, знімаючи шапку, вклонився низенько сотникові й цілому товариству і каже:

– Благослови, пане сотнику, твоїх вірних товаришів у далеку дорогу. Спасибі тобі за науку, за твою ласкавість, що нас, сиріток, пригорнув до себе. Вибач нам за нашу неслухняність, коли тебе дечим образили. Дай боже нам здоровля побачитися. Твоєї редути повік не забудемо.

На те сотник:

– Нічим ви мене не обидили, мої голуби. Тішуся, що я вас в людей вивів, хоч жаль мені з вами розставатися. Служіть так вірно матері Січі на Україні, як мені служили, а бог вас буде благословити. Я вас благословлю, нехай вас рятує свята Покрова від усякої пригоди.

Петро поцілував сотника в руку, а сотник його обняв і перехрестив. Те саме зробив і з Марком.

Петро приступив ще і до старого Касяна. Старий втирав сльози, обняв і голубив Петра, мов рідного сина.

– Боже вас провадь. Во ім'я отця і сина, і святого духа, амінь!

Петро був зворушений. Скочив на коня й став напереді. За плечима в нього були, крім рушниці, ще й сагайдак зі стрілами та сріблом кований лук, подарунок князя. Задудоніли на мості й рушили в село мовчки. Вали редути заповнилися народом, який вигукував і вимахував шапками.

А на селі згуртувалися всі на майдані коло церкви. Не було дитини, яка б сиділа в хаті. Багато людей повилазило на стріхи, щоби ліпше видіти.

Перед церквою стояв піп у ризах, повиносили й хоругви. Петро став перед церквою з своєю четою в порядку.

Піп відчитав молитву й кропив козаків свяченою водою. Між народом почувся плач. Відтак ходив поміж ряди козацькі й давав цілувати хрест.

Петро знову став насередині, перехрестився тричі і рушив. Народ супроводжував їх благословенням. Жіноцтво плакало. Залунала пісня і покотилась широкою луною по степу…

 
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі —
Заплакала Марусенька
Свої карі очі…
 

У хаті вдови Прокопихи стояла на порозі її дочка Настя. Вона затиснула бліді уста і дивилася на від'їжджаючих козаків, мов сонна.

Коли чета виїздила з воріт села, вона заломила руки і влетіла у хату:

– Мамо, моя мамо, нема вже його, що мені робити?

– Бог з тобою, моє серденько, за ким ти так побиваєшся?

– Мамо, чи є хто такий інший між усім козацтвом, як цей Петро? Боже мій, боже! Чого я його так полюбила?

Вона плакала, ломлючи руки.

– А хіба ж він тебе любить так?

– Не знаю я того, мамо, він мені того ніколи не говорив, не знаю, чи дивився на мене…

– Дурна дівчино, чого ж ти за ним побиваєшся? От, викинь дур з голови…

– Ні, мамо, не можу я його з серця викинути. Який він гарний, який бравий козак. Я би за ним на край світу пішла, якби лише словечко сказав… Не жити мені без нього…

Настя, мов божевільна, вибігла прожогом з хати і пропала.

А далеко із степу лунала ще козацька пісня…

Під різдво виловили рибалки молоде Настине тіло з-під льодової кори Синюхи.

Козацька чета щораз віддалялася від редути. На полудне погодували коней, перекусили і йшли далі. Петро їхав із Марком та січовим товаришем Пугачем напереді. Всі були веселі. Марко каже:

– Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлі на огонь летіли, чудом божим спаслися.

– Ми були ще діти. Тепер зробили б інакше. Ось хоч би те: чого ми не перезимували в діда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.

– Але нічого нам не сталося, ми пережили прикру годину, досвіду набралися і на людей вийшли.

– Як біду перебудеш, то краще живеться, чим не зазнавши її, – каже Пугач, – не одну я біду перебув, і з тим мені добре жити на світі.

– А яку ви, батьку, найтяжчу біду перебули?

– Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там перейшов, то морозом проймає, а що я лише чудом врятувався, то хіба богу подякувати.

– А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? – питає Марко.

– Підождіть, станемо ночувати, тоді й розкажу. Може, й інші схочуть послухати.

Сонце вже зайшло, і стало смеркатися. На землю насіла мряка. Поставили чотири вози, які з ними везли провізію, поприпинали коні й розвели чималий огонь. Всередині, між возами, розіп'яли шатра. На трьох коликах розіп'яли перед шатром великий котел і стали варити кашу. Накидали туди капусти і м'яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачеві, що обіцяв, і всі стали його просити, щоби розповів їм про похід Наливайка з Лободою та їх розгром.

Пугач подумав хвилину і каже:

– Нема поганіших людей на світі, як ті пани. Як їм козаків треба, як не можуть власними силами чого подолати, тоді до козаків: любчики та голубчики, поможіть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чатує, а ви – християнське лицарство, а нуте, збирайтеся, ми вам нічого не пожаліємо, – і це, і те.

– Ми – народ воєнний, і війна – то наше ремесло. Збираємось, гуртуємось, а тут показується, що нема ні зброї, ні коней, ні гармати, а панам не спішно нам помагати, а всі їх обіцянки – то грушки на вербі. Ми мусимо йти голіруч і здобувати собі усе на ворогові. А тут і пани пишуть листи, польські гетьмани, і король, його милость, а от цісар німецький, і різні князі, й княжки. Зачала собі Польща з Волощиною, султан розсердився, – гвалт! Козаки, помагайте! А ми, дурні, йдемо, проливаємо свою кров за ляцьку справу. У тій розправі багато нашого брата полягло. Нас таки добре пошарпали, і молдавани, і волоша, і турки, і татари. Але ми таки доконали великого діла. Тепер вертаємо на Вкраїну з свіжих ран вилизуватися. А пани до нас: вертайте собі, куди хочете, лише не через наші оселі. Йдіть собі попід землю або хмарою попід небо, лише не важтеся станути на нашу землю, бо ви голодні, вам їсти хочеться, а вас нам тепер не треба. А як вернете додому, то ті, що записані в реєстр, нехай остануться козаками, а уся інша голота, чернь, гайда до плуга, до роботи, бо прецінь панові працювати не ялось.

Засіли ми зимувати в Брацлавщині, то тут, то там, бо не було нам сили йти далі. Пани в крик: гільтайство та свавільство грабує нас, об'їдає, і піднесли на увесь шляхетський світ. З того вийшла велика буча, яка скінчилася аж над Солоницею. Наше військо засіло в Білій Церкві. Нас зразу не чіпали, та цілою силою кинулись на наливайківців. Нічого казати, що Наливайко неабиякий ватажок. Він відступав збройною рукою возовим табором. Відтак завернув на Білу Церкву, щоби з нами сполучитися. Хоч ми з Наливайком не були добрі, ще від часу Косинського, та мимо того не хотіли послухати панських брехливих слів, щоб на Наливайка кинутися і помогти панам його здавити. Тому-то пани і проти нас виступили. Храбрував проти нас той собака запорозький, князь Ружинський. Він у нас держав козацьку булаву, він годувався козацьким хлібом, а тепер, пізнавши всі козацькі штуки, навчившися в нас воювати, виступив проти козацтва, мов кат.

Свою дорогу значив він шибеницями й палями, на яких застромлював своїх колишніх товаришів. Найлютішим показав себе, прийшовши у Паволоцьку волость. Страшно подумати, що там творилося. Від того, що очевидці розказують, волос дибом стає. Бачить наша старшина, що то не жарти, посилає полковника Саська з трьохтисячним військом проти Ружинського. Хто його знає, чи нас господь відступив, чи Ружинському чорт помагав. Сасько поступив нерозважно. Не розвідавши гаразд, в котрім боці Ружинський та яка в нього сила, вислав у цей бік передню сторожу, яка необачно наскочила на Ружинського і він її розбив на порох. Того налякався Сасько, і вій уступив під Київ. А в Ружинського було всього-на-всього тисяча війська. Він, осмілений такою легкою побідою, підступив до нас під Білу Церкву. За ним пішов Жолкевський з своїм військом. Наш полковник Шавула виступив проти нього, бо ми довідалися, що йде до нас Наливайко. Нас було разом сім тисяч. Як бачите, як ми могли тоді Ружинського роздавити. Та йому на час наспів з поміччю Жолкевський. Ружинський напав на табір нагло. Ми збентежились. Настало замішання, бо ніхто такої сміливості не сподівався. Наш табір розірвали, і ми стали уступати. Лише за Руткою вдалося Шавулі військо впорядкувати, і тоді ми Ружинського відбили. Наспів зі своїми і Наливайко, і тоді ми Ружинського так спражили, що ледве втік. Ружинський з останками замкнувся в Білоцерківськім замку. Та тепер наспів Жолкевський. Старшина вважала неможливим давати йому поле. Ми стали уступати на Трипілля, Жолкевський пустився за нами. Нас було більше шести тисяч. Господь нас відступив. На сором козацтву ми з такою силою уступали перед на половину меншим військом Жолкевського. Ми отаборилися п'ятьма рядами возів. Усі ми були піші. До того ще Жолкевський не був тут з усією своєю силою, бо він вирвався наперед, а решта тільки наступала за ним. Та мимо того він вдарив на нас на урочищі Гострому Камені. Та не вдалося йому розірвати табору. Ми гарно відбивалися. Тоді сталося нещастя. Шавулі гарматна куля урвала руку, а Сасько таки поляг лицарською смертю. Лободи не було тоді при нас, бо він з рештою нашого війська стояв під Києвом. На місце раненого Шавули вибрано гетьманом Наливайка. Ми так збили ляхів, що Жолкевський не важився нас більше зачіпати, вернувся в Білу Церкву і вижидав підмоги. Ми пішли далі. Під Києвом ми злучилися з Лободою. У його таборі було багато збігців, жінок та дітей, що втікали перед ляхами. То було наше нещастя. Та що було з тими нещасливими бездомними робити? Годі їх було лишити на поталу ворогові. Ми пішли під Переяслав, гадаючи, що в степ не поважаться пани за нами йти.

Тепер пани взялися до давнього способу роз'єднати нас. Жолкевський написав до запорожців, обіцяючи нам цілу торбу ласк, як лише покинемо гільтаїв, себто наливайківців. Та ми його післанців ув'язнили і закували в диби. Гетьманом знову вибрано Лободу. Радили ми, що далі робити. Нам лишилося або піти у московську землю, або получитися з ханом і татарами, або оборонятися до останку, а були і такі, що раді були здатися на ласку панів. Щоби забезпечитися від Жолкевського, треба було зупинити його переправу через Дніпро. Одні човни попалили, а другі поховали по комишах на всяку потребу. Тим часом Жолкевському вдалося погромити Кремпського, що зібрався з козацтвом, у Каневі нам на підмогу. Як Жолкевський прийшов у Київ, міщани зрадили йому, де човни поховані. За те хотіли ми киян покарати. Зібравши сотню чайок, рушили козаки під проводом Підвисоцького горі Дніпром. Та Жолкевський уже стояв на березі і привітав їх гарматою. Похід не вдався. Підвисоцький трохи не втопився. Ми мусили обмежитися до спинювання Жолкевському переходу через Дніпро, і це нам вдалося. Ми гарматою затоплювали їм човни. А тим часом Лобода зачав перемірюватися з панами. І знаєте, чого Жолкевський від нас вимагав? Видати йому Наливайка і інших старших, видати цісарські хоругви і гармати. Дрібничка, правда?

– Які то цісарські хоругви?

– А, то ви того не знаєте? Як хотіли усі володарі християнського світу зробити спілку на турка, то німецький цісар прислав на Запорожжя свого посла Лясоту, він привіз запорожцям у дари хоругви, клейноди і вісім тисяч червінцями. Отож ті хоругви були панам солею в оці, і вони наважились їх відібрати.

Видавати свого товариша ворогові на смерть мученицьку – то був би страшний гріх, і Лобода це відкинув. Тепер Жолкевський пустився на хитрощі. До нас прислав двох, вони показувалися, що втікли від панів, і нас остерегли, що Жолкевський послав Потоцького геть повище Києва переправитися через Дніпро і напасти на наш табір, де були самі жінки і діти, бо ціла козацька сила стояла над Дніпром і не дозволяла Жолкевському переправитися. Ми тому і повірили. Треба було уступати ще далі. Наші човни поплили рікою Сулою, а наш табір посувався попри Сулу. Ми пішли аж під Лубни, щоби не дати себе заскочити. У нас ще була сила. Ми мали яких тридцять гармат і багато усяких припасів. Як ми подалися далі, то Жолкевському прийшлось легко перейти Дніпро. Він ішов услід за нами. Йому прийшли на підмогу литовські полки. Тепер у Жолкевського була більша сила, як у нас. Ми уступали далі, хоч гірко було йти з таким великим табором. Недалеко нам було дістатися в степ, а тоді ми врятувалися. Відгадав наші думки Жолкевський. Він розпочав з нами мирові переговори, щоби нас приспати, а тим часом послав військо повище Лубнів, що перейшло Сулу і заступило нам дорогу в степ. Кажу вам, діти, що ляхові не можна ніколи вірити, він тебе цілує, а ніж за пазухою держить. Ми стали табором над рікою Солоницею. Як ми побачили, що ляхи нас хитро взяли з двох боків, годі нам було з отабореного місця рушатися. Ми окопалися з трьох боків і стали до оборони. Ляхи окружили нас і зачалася облога. Нашого табору не можна було силою здобути, бо з трьох боків вали, а з четвертого велике болото. Було в нас яких шість тисяч війська, і доброго, і менше вдатного, а друге – стільки жінок і дітей. У нас було багато коней і скоту, яких не було де пасти, і все то гинуло. Настала страшна спека і сморід від падлини. До того мало в нас було води. Ляхи стріляли у табір з гармати і багато люду нівечили. А Жолкевський не переставав вести переговорів з нами. Із-за того наливайківці стали підозрювати нас у зраді. Повстали в таборі колотнечі, аж на одній раді Лободу вбито. Зробили це ті злодії-наливайківці.

– Хіба ж це не козаки?

– Це збиранина з усяких злодіїв. Наливайко тримав усяку дрань, розбишаків. Вони нікого не щадили, а всі їх злодійства карбовано на справжніх козаків. Але по смерті нашого гетьмана не вдалось Наливайкові захопити гетьманську булаву, бо гетьманом вибрано Кремпського. Хоч Кремпський держав усе залізною рукою, то годі було обі сторони з собою погодити. Ми, запорожці, не могли вибачити тим злодіям-наливайківцям смерті нашого батька. А як уже раз незгода вкрадеться в табір, то не може бути гаразду. Жолкевський знав про це від утікачів. Йому теж пильно було, у його війську був голод. Не можна було нічого довезти, а він знав, що в нашім таборі є подостатком поживи, і голодом нас не візьме, йому теж дуже пильно було справу покінчити. З одного боку, лякав нас своїми гуляйгородинами, а з другого боку, підпускав туману на згоду.

– Що це таке гуляйгородини?

– Це такі рухомі фортеці на колесах, високі, мов обороги. Згори можна з них, скрившись за стіни, стріляти з гармат у середину табору. Та ти, один з другим, як хочеш справді запорожцем бути, не допитуйся всього, як баба або дітвак. Ти слухай та міркуй сам, поки не виміркуєш, а коли ні, то таки колись прийде час, що сам побачиш таку невидальщину.

І ці гуляйгородини справді налякали малодухів, і вони подались на погану, зрадливу, прокляту згоду. Коли про це згадаю, то аж кров мене заливає від соро– му. Згодилися видати ляхам Наливайка, Шавулу і Шостака. Тим замарали козацьку славу на довгі віки. Треба признати наливайківцям, що і чути про те не хотіли, щоб свого ватажка видавати. Вони окружили його і ладились перебоєм видістатися з табору. Наливайко вже перелазив через вал. Зчинився такий пекельний галас у таборі, що ляхи прискакали на конях дивитися. Та Наливайка покопали, закули в кайдани і видали… Видали і наших славних полковників. Видали хоругви, клейноди, гармати і всю зброю. Тоді Кремпський, бачачи, що ціла справа пропала, зібрав коло себе вірну дружину і перебився через ляцьке військо. У тім пеклі я втратив голову і вже рішився тут загинути. Та послухайте яку штуку втяла ляшня. У пунктах угоди того не було, чого тепер зажадав Жолкевський. Було умовлено, що ми всі можемо свобідно відійти, куди нам завгодно. На те взялися жонаті козаки, щоб тим способом врятувати свої жінки та діти. Та Жолкевський уже по тім, як ми видали усю зброю і стали голіруч, додав ще один пункт, а то, щоб ті пани, що з нами були, пізнавали своїх підданців-хлопів і забирали їх із собою.

Ми кричали: «Зрада! Такого в умові не було, ми не пристаємо!» – «Як не пристаєте, то обороняйтеся, – каже Жолкевський, солоденько усміхаючись, – баталія йде далі».

Та яка ж то могла бути баталія? Ляхи були в нашім таборі, ми без зброї, а між нами голосять жінки і плачуть діти… Нас взяла розпука. Кожний хапав що під руки попало. Я виломив із воза люшню. Тоді польське військо, роззвірене, що стільки з нами намучилось, кинулось нас різати, як баранів. Не жаліли нікого: різали жінок і малих дітей… Уявіть собі, що там діялось, бо я не в силі вам цього розповісти. Польські жовніри знасилували жінок, а відтак розтинали їм животи. Малих дітей застромлювали на списи і перекидали один одному. Мене обскочили, і якийсь ляшок пізнав у мені свого підданця. Зі мною робилось щось страшне. Згинути то згинути, але мене, вільного чоловіка, в підданство брати? Я скочив на нього, як ранений кабан, і зацідив його люшнею по голові так, що мізок відразу вискочив. Дісталось також і тим, що мене хотіли живого брати. А що в тім місці табору було менше люду, то я замислив себе рятувати втечею. Я втікав щосили, поки не дібрався в комиш. Тут було велике болото, і з цього боку наш табір не був окопаний. Там я пересидів дві доби, п'ючи гнилу воду з багна. Сюди чув я страшні крики, голосіння і плач. Та вони, собаки, не мали найменшого милосердя над жінками; здавалося поганим, що в цім таборі зібрався увесь український народ та що тут все хлопство вимордують. По двох днях коли все втихло, я викрався з болота і втік…