Текст книги "Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!'"
Автор книги: Анатолій Костецький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)
– Ой, дитинко, не ходи, вава буде! Ух-ху!
Кпини приятелiв ще бiльше розлютили Сема, й вiн вирiшив, що тiльки розквашенi носи й пiдбитi очi знахабнiлої дрiбноти зможуть повернути його авторитет.
От вiн наблизився до них упритул...
От уже розмахнувся – i...
Раптом хтось ухопив його сталевими пальцями за пiдняту руку. Бевзь рвучко озирнувся – i похолов: за спиною в нього стояв дiльничний мiлiцiонер, а бiля колоди на землю осiдала хмарка куряви, яку зняли його дружки.
– Бiйку затiваєш? – грiзно запитав дiльничний.
– Та що ви, товаришу мiлiцiонер! – перелякано заклiпав Бевзь. -Це я так... прийомчики показую. Правда ж? – благальне глянув вiн на хлопчакiв.
Христофор через силу ковтнув густу слину, облизав неслухняним язиком пересохлi губи й ледь видобув iз себе:
– Еге... прийомчики... Ми самi попросили...
Дiльничний, не дуже вiрячи, оглянув друзiв, знизав плечима, але руку Бевзеву випустив i покрокував собi далi у своїх важливих мiлiцейських справах.
– Дякуйте долi, – для авторитету грiзно просичав Сем, коли постать дiльничного сховалася за рогом. – А то було б вам!
Насправдi ж вiд його лютi майже нiчого не лишилося: що не кажи, а хлоп'ята – молотки, не виказали його!
– Дарма ти наскакуєш на нас, – вiдразу посмiливiшав Христофор. – Ми тiльки хотiли тебе спитати: ти взяв наш клей?
– Який клей? Нiякого клею я не брав, нiякої вашої канiстри не бачив! – кинув Бевзь i викрив себе з головою: вiн сказав про канiстру, хоч хлопцi нi словом не прохопилися про неї.
Бевзь вiдразу зрозумiв свою помилку i, хоч було вже пiзно, вирiшив вiднiкуватись до кiнця. А щоб не дати хлопцям часу на роздуми, заторохтiв:
– Що за клей? Мабуть, дорогий? Тато й мама а-та-та дадуть за нього?
– Просто вiн дуже небезпечний! – перебив його Христофор. -Клеїть геть усе, i – мертво!
– Бреши! – гигикнув Бевзь.
– Я не брешу, а знаю точно, – образився Христофор за таку недовiру до його винахiдницького генiя. – От приклеїшся до чогось -i привiт! Так i житимеш приклеєний!
– Ти менi баки не забивай, – гримнув Бевзь. – Менi собак на шию не навiсиш! Нiчого я не брав – i квит!
– Брав! Брав! – вигукнув Христофор мало не плачучи, бо тiльки зараз збагнув, що так само, як i Сем хвилину тому, сказав зайве, розпатякавши про фантастичнi властивостi клею.
– Ну, це ще довести треба. А поки що бувайте! – махнув Бевзь недбало рукою i подався геть.
Хлопцi теж пригнiчено посунули по домiвках, так i не розповiвши Семовi, як пiдступно пiдманули його дружочки.
А вдома на Христофора ще чекала довга й важка розмова, котру обiцяв йому тато, така довга й важка, що про неї i згадувати не хотiлося...
Крiм того, батько придбав новий замок, зачинив на нього сарай-лабораторiю, закинув ключа в рiчку, а для певностi ще й набив на дверi двi дошки навхрест.
– Отак, щоб знав! – сказав вiн синовi. – Вчи краще уроки i не марнуй часу на всякi забавки.
Роздiл дев'ятий
"СЬОГОДНI УРОКIВ НЕ БУДЕ!"
Учорашнiй день був невдалим для всiх наших героїв.
Христофор, як ви знаєте, втратив лабораторiю i суперклей, чудо нашого вiку, та так i не змiг поки що повернути його.
Яким Якович поки що не здибав суперагента, щоб нарештi зiйтися з ним вiч-на-вiч у двобої.
Та й сам суперагент досi не виконав своєї обiцянки шефовi – до вечора заволодiти винаходом Христофора Тюлькiна.
Одне слово, цей день став днем суцiльних невдач, а як вiдомо, здебiльшого невдачi потроюють сили справжнiх героїв – i вони зрештою досягають мети. Поглянемо ж, що принесе їм день сьогоднiшнiй...
До початку урокiв лишалося пiвтори хвилини, коли Христофор кулею влетiв на шкiльне подвiр'я. Але потрапити сьогоднi у клас йому не судилося. I не тому, що вiн запiзнився: сьогоднi у клас не потрапив жоден учень, навiть тi, якi щодня приходять чи не за годину до дзвiнка. Та що там учнi! Навiть учителям на чолi з директором сьогоднi не судилося щедрою рукою роздавати п'ятiрки та одиницi, записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетникiв за дверi. I все через те, що...
А втiм, навiщо поспiшати? Розкажемо по порядку.
Отож за пiвтори хвилини до дзвiнка Христофор влетiв на шкiльне подвiр'я – i потрапив у справжнiй людський вир.
Учнi всiх класiв, вiд першого "А" до десятого "В", величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балiв на десять, а то й бiльше.
Помiж учнями, нiби торпеднi катери, сновигали вчителi, i там, де вони прорiзали учнiвський океан, на кiлька секунд, наче слiд за кормою, западала тиша. Та варто було вчителевi вiддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.
– Що сталося? – спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не змiг, а розiбрати хоч кiлька слiв у цьому ревищi не змiг би навiть i найдосконалiший космiчний прилад.
– Свобода, пацан! – весело гукнув десятикласник i насунув Христофоровi на носа кашкет. – Урокiв не буде! Ур-ра! – I, наче первак, пострибав на однiй нозi геть вiд школи.
Христофор поправив збитого кашкета i враз помiтив за кiлька метрiв вiд себе, у густiй юрбi, Васька. Їхнi погляди зустрiлися, Васько щось загукав. Та хiба тут почуєш! Христофор на митах показував друговi: давай сюди, вибирайся – i Васько почав проштовхуватись до нього.
Це йому вдалося напрочуд легко – вiн вилетiв з натовпу, наче корок з океанських глибин.
На його курточцi не вистачало двох ?удзикiв, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику телiпався обiрваний шнурок. Але Васько сяяв, як мiдний п'ятак.
– Живемо, Тюля! – затанцював вiн навколо Христофора. – Сьогоднi урокам – привiт!
– Зачекай, – ухопив його за комiр Тюлькiн, – заспокойся й поясни нарештi: що дiється?
– Як? – витрiщився на нього Васько. – Ти досi нiчого не знаєш?! – I, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повiтря, почав розповiдати.
Виявляється, трапилося ось що.
Першою, як i належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двiчi повернула ключ у замку вхiдних дверей i потягла за ручку. Дверi не вiдчинилися! Тьотя Клава ще кiлька разiв крутнула ключем i вже з усiєї сили шарпнула дверi. Наслiдкiв -нiяких! Тодi вона почала сiпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всiх отих силкувань було байдуже! Тодi вкрай знесилена тьотя Клава сiла на схiдцi й гiрко заплакала.
Тут i застав її директор – вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю". Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей...
Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто – анiчогiсiнько не зробив.
Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.
Нiчим не змiг допомогти навiть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар мiстечка, пiд рукою якого починали тремтiти найскладнiшi замки й запори i з покiрним дзенькотом розкривалися.
Тим часом двiр поступово заповнювали учнi та вчителi, i кожен намагався теж прикласти свої сили, аби вивести школу з несподiваної халепи.
– Спокiйно! – увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима. – Тiльки спокiйно, без панiки!
По його розгубленому обличчю було видно, що цi слова вiн повторює насамперед для себе: вiн таки справдi не знав, що ж його вдiяти!
Раптом пролунав писклявий голосочок:
– А давайте я спробую!
З натовпу вийшов не по лiтах дрiбненький, але поважний першак.
– Ти?! – глянув здивовано директор.
– Я, – кивнув той. – Ви мене трошки пiдсадiть, а я в кватирку залiзу. Оно бачите – вiдкрита. Може, дверi хто iзсередини замкнув.
Директор, а за ним i всi вчителi зиркнули туди, куди показував першак, i таки справдi побачили вiдчинену кватирку. Iншим разом за таке порушення директор, мабуть, оголосив би тьотi Клавi догану, та сьогоднi...
Фiзрук однiєю рукою пiдняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилину з-за дверей пролунало:
– Нiчого тут не замкнено, я повертаюся!
– Вертайся, – погодився директор i додав: – Та вiдчини нам хоча б вiкно.
– Не треба, я сам, – гордо вiдхилив першак допомогу фiзрука, вправно зiстрибуючи на землю.
Тепер до школи можна було потрапити через вiкно. Але ж хiба мiг директор – ви лишень уявiть цю картину! – дозволити заходити у безмежний свiт знань через вiкно?! Та й як би виглядали вчителi, котрi перелазили б через пiдвiконня? Що сталося б з їхнiм педагогiчним авторитетом? I директор прийняв єдино правильне в такiй ситуацiї рiшення. Перекриваючи галас, вiн склав долонi рупором, зiбрав усi сили й гукнув:
– Сьогоднi урокiв не буде! Всiм – додому!
Стоголосе перекотисте "ура!" шквалом пронеслося над головами школярiв, ударило в шибки, аж тi задзвенiли, i за мить шкiльне подвiр'я спорожнiло.
На ньому зосталися самi вiдiрванi ?удзики, загубленi значки, обривки шнуркiв та першаки, що безпорадно збилися навколо своїх учительок i нiяк не могли зрозумiти: як може таке бути, щоб не було урокiв?!
Христофор i Васько вирiшили пiти гарненько обмiзкувати, як виманити у Бевзя суперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школi. Але нiчого в них не вийшло.
На центральнiй площi, бiля головпошти, вони побачили натовп i, зрозумiло, подалися туди.
З розмов хлопцi дiзналися, що вночi хтось якимсь чином прикрiпив до асфальту мотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, – i все мiстечко зосталося сьогоднi без газет. А мотоцикл зрушили з мiсця лише пiсля того, як з колiс позрiзали покришки.
Узнали хлопцi й про iншi дива.
Так само, як i в школi, не вiдчинялися дверi райвiддiлу мiлiцiї, тож уранцi черговим довелося вибиратися крiзь вiкно, на що пiшло чимало часу: адже вiкно було за?ратоване!
Чиясь невидима рука поз'єднувала мiж собою всi човни на рiчцi -i тепер десятеро дужих дядькiв ось уже другу годину розпилювали їх ножiвками...
Та що там казати! Чудес, котрi очiкували мешканцiв мiстечка сьогоднi вранцi, було вдосталь!
Сумнiвiв не залишалось: такого накоїти мiг лише Христофорiв суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанiї. А що тут приклали руку i його дружки – Христофор та Васько були переконанi. Хлопцi чули, що вночi хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якiй вiн куняв, а потiм поцупив ящик горiлки, мiшок цукру й коробку вершкового масла.
Ясно, що тут дiяли здоровила, бо навiть Бевзь, при всiй своїй силi, не виважив би на плечi мiшок цукру, та й не пiшов би вiн на такий злочин.
Все було зроблено так блискавично i вправно, що сторож, якому довелося вiсiм хвилин вилазити з кожуха та штанiв, нiчого не помiтив, коли в самих трусах забiг за магазин.
Але ж хiба могли хлопцi сказати комусь про свiй здогад? Де там! Та за це таке може бути, таке, що ой-ой! Тож друзi перезирнулися й гайнули щодуху подалi вiд натовпу шукати Бевзя.
На цей раз їм пощастило.
Неподалiк вiд головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Вiн весело мугикав собi пiд носа та уважно прислухався до розмов, котрi прудкий вересневий вiтерець доносив з площi аж сюди.
– I пiсля цього ти скажеш, що не брав клей?! – вiдважно пiдступив до нього Христофор.
– Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей? -витрiщився з удаваним подивом Бевзь.
– Не придурюйся, краще вiддай, – пiдтримав друга Васько.
– А то що буде?
– Заявимо в мiлiцiю!
– Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщо навiть я взяв його – ну й що з того?
– Вiдповiдатимеш за все! – вигукнув Христофор.
– Я? – нахилився до нього Бевзь. – Жартуєш, Тюлечко. Вiдповiдатимеш ти.
– Чому? – здивувався Тюлькiн.
– А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От i вiдповiдай! – I Бевзь, полишивши отетерiлих хлопчакiв посеред вулицi, покрокував на площу.
– Стiй! – Друзi кинулись йому навздогiн. – Ми ще не все тобi сказали!
– Ну, що вам iще! – невдоволено повернувся до них Бевзь.
– А те, – почали друзi в один голос, – що твої дружочки ошукали тебе!.. – I розказали, перебиваючи один одного, iсторiю з приймачем, яку пiдслухали в кущах.
– Вигадали, мабуть, – не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопцi скiнчили.
– А ти сам спитай у них i побачиш, – запропонував Васько.
– I запитаю, – пообiцяв Бевзь, – неодмiнно запитаю! – Вiн крутнувся на каблуках i побiг на площу.
Роздiл десятий
НЕСПОДIВАНЕ ЗНАЙОМСТВО
Можна тiльки уявити, який розпач охопив друзiв, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго стояли мовчки, потiм Христофор зiтхнув i мовив:
– Ех, коли б не тато!
– А що тато? – глянув на нього Васько.
– Так вiн же замкнув мою лабораторiю.
– А до чого тут вона?
– До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.
– Щось я не дуже розумiю, – Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволiв вiд розпачу?
– Не зиркай так, зi мною все гаразд, – перехопив його погляд Тюлькiн. – Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який мiг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кiлька невеличких дослiдiв.
– Справдi, не пощастило, – зiтхнув Васько. – Ну, добре, ходiмо до скверу, подумаємо, що його далi робити.
Незважаючи на сонячну погоду, майже всi лавки у скверi були порожнi. Лиш деiнде сидiли з газетами та книгами кiлька пенсiонерiв та молодих жiнок з немовлятами на руках i в дитячих колясках.
Хлопцi вмостилися на лавi пiд розлогими вербами, гiлки яких звисали аж до землi, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, i друзi вибрали її не випадково: зараз їм хотiлося побути на самотi, а сюди навряд чи хто мiг забрести.
Вони сидiли й мовчали.
Раптом чиясь рука розсунула вербовi батоги – i перед хлопцями з'явилося обличчя чоловiка рокiв п'ятдесяти...
Спершу вигулькнула акуратна сива борiдка, за нею – такi ж самi вусики, а там i невеличкий гострий нiс та темнi гострi очi, якi, запримiтивши хлопцiв, тої ж митi розгублено заклiпали.
– Дуже вибачаюсь, – проказала сива голова, – я вас не потурбував?
– Та чого там, – не дуже ввiчливо махнув рукою Васько.
– Дякую, – зрадiла голова, i крiзь гiлки прошилася середня на зрiст чоловiча постать.
Перше, що кинулося хлопцям в очi, – це одяг чоловiка. На ньому був гарний дорогий костюм iз сiрої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-пiд ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневi новенькi туфлi, визирали махровi шкарпетки, а на руцi в нього висiв розкiшний плащ на хутрянiй пiдстьожцi. Так модно й шикарно в їхньому мiстечку не вдягався нiхто.
"Мабуть, приїжджий", – здогадався Христофор, i його враз охопило почуття гостинностi, притаманне всiм жителям невеличких райцентрiв.
– Прошу, заходьте! – пiдвiвся Христофор назустрiч.
– Дякую, я вже зайшов, – ?речно вклонився чоловiк.
– Сiдайте, будь ласка, – запросив Тюлькiн, наче був хазяїном лави, а вербовий намет – його домiвкою.
Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сiв на лаву й лагiдним голосом поцiкавився:
– Я вам часом не заважаю?
– Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно радi, – почервонiв Христофор, бо досi майже не чув, щоб дорослi так чемно зверталися до хлопцiв його вiку.
– Тодi давайте, молодi люди, знайомитись, – усмiхнувся сивобородий i простягнув хлопчакам по черзi руку, – Євген Євгенович Бублик, науковий працiвник.
– Василь, – почервонiв Васько теж.
– Христофор Тюлькiн, – ледь не згорiв Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне iм'я та прiзвище, i щоб якось вiдвернути вiд них увагу незнайомця, додав: – А ви, бачу, не з нашого мiста?
– Вгадали, добродiю, я iз столицi.
– А якою наукою ви займаєтесь? – не втримався Христофор, котрий уперше в життi бачив на власнi очi справжнього науковця, та ще – iз самої столицi!
– О! – мовив загадково чоловiк, – Це велика таємниця! – I обличчя його засяяло такою вдоволеною усмiшкою, що хлопцям страшенно закортiло розгадати цю таємницю.
Так, ви правильно здогадалися: це був нiякий не Євген Євгенович Бублик i зовсiм не iз столицi, а тим паче – не науковець! Це був суперагент Z-003, i радiв вiн зараз тому, що натрапив на хлопцiв, якi йому саме й були потрiбнi!
– Ой, ну скажiть, будь ласка! – не втримався Васько. – Ми нiкому-нiкому! Слово честi!
Незнайомець пустив у вуса найчарiвнiшу посмiшку, на яку тiльки був здатний:
– Коли так – скажу: я – всесвiтньовiдомий академiк, а до вашого мiстечка приїхав трохи вiдпочити вiд столичної суєти та всесвiтньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, iнтерв'ю, радiо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. – I академiк стомлено зiтхнув.
Хлопцi просто зомлiли вiд нечуваного щастя: вони сидять поруч iз такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть – можуть навiть торкнутися, навiть вiталися за руку.
Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькiна лiктем у бiк i прошепотiв:
– Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Бiльше такої нагоди може й не трапитись у життi.
Христофор трохи повагався, тодi зважився, набрав повнi груди повiтря й одним духом виклав Бубликовi-агенту все-все про свiй суперклей.
Тепер настала черга академiка млiти вiд щастя: цей клей, як вiн i уявляв собi, був безцiнним скарбом для його майбутньої кар'єри, i можливостi клею видавалися йому таки справдi необмеженими! Тож тiльки-но Христофор скiнчив свою розповiдь, суперагент пiдскочив, ухопив хлопчака за плечi i, дивлячись йому просто в очi, суворим голосом запитав:
– Все, що ти розповiв, – правда?
– Найправдивiша правда! – вдарив себе в груди Тюлькiн.
Академiк вiдпустив його плечi й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумнiву: бути йому генералом!
Перевiвши подих i взявши себе в руки, агент сказав:
– Христофор Тюлькiн! Мушу вам урочисто заявити вiд iменi Академiї наук: ви – генiй! Обiцяю вам при свiдках, – вiн тицьнув пальцем у Васька, – що першим рекомендуватиму вас до обрання в академiки.
– А школа? – трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсiм сподобалася другорядна роль свiдка.
– Що школа! Пхе, – махнув рукою Бублик. – Школа – дурниця. Я сам лише три класи скiнчив.
Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.
А Христофор просто шаленiв вiд радостi. В його уявi замиготiли захоплюючi картинки. Ось його в чорному лiмузинi з почесним ескортом везуть по столицi в Академiю! Ось поважнi сивi академiки влаштовують йому при зустрiчi овацiю, а сам президент Академiї чiпляє йому на груди орден! Ось вiн направо й налiво роздає автографи, iнтерв'ю, а за ним бiжать кiнорежисери i фiксують на кiноплiвку кожен його рух – для нащадкiв! Ось вiн, славетний i величний, прибуває з вiзитом у рiдну школу...
– Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! – долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, i Тюлькiн повернувся до дiйсностi. -Христофоре, тепер ви мусите облишити вашi дотепнi витiвки з човнами та дверима й негайно принести менi клей: я власноручно вiдвезу його в столицю!
– У мене його нема, – схлипнув Христофор i вiдвернувся.
– Як нема?! – вдруге пiдскочив Бублик. – Ти його весь витратив на свої безглуздi жарти?!
– Як ви могли про нас таке подумати! – образився за друга й за себе Васько. – Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.
– Але це не так страшно, – додав Христофор, – у мене є зошит, де я записав його рецепт.
– Неси, – перебив його не дуже ввiчливо академiк, – неси негайно! Я почекаю тут.
Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!
– Де зошит? – ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. – Де вiн?!
– Нема... – ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.
– Цить, дiвчисько! – гарикнув на нього академiк. – Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!
Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi -адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв! – а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.
Так безславно загинув для свiтової науки знаменитий зошит винахiдника Христофора Тюлькiна!..
Зрештою Христофор заспокоївся: нiчого, вiн ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише вiдiбрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналiз, а там, будьте певнi, розберуться в його складi! До Христофора поступово став повертатися святковий настрiй.
– Так у кого, ти кажеш, клей? – прискiпливо допитувався Бублик.
– У Бевзя, – вiдповiв Христофор i описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.
– Вiн у мене потанцює! – загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов. – Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.
– Ми з вами! – вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:
– Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.
Роздiл одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ
Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день, веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день – скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.
Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи – i вже не знали, що його робити.
– Може, пообiдаємо? – запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.
– Можна, – погодився Христофор.
Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!
– Тiльки пальчики оближете та ще попросите, – посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.
I вiн не помилився.
За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.
– Ну от, – порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, – а ви боялись! – Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: – Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!
– Ми самi помиємо, – сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.
– Помиємо, помиємо, – пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi. – Iдiть уже, а то спiзнитесь.
Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу...
– А що тепер? – поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.
– Може, до печери зганяємо? – запропонував Васько.
– А встигнемо до вечора?
– Встигнемо, гайда!..
Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!
Свого часу Христофор та Васько витратили чотири днi, а таки продерлися крiзь хащi. Вони прорiзали в чагарнику невеличкий лаз -ото тренування для майбутнього мандрiвника! – по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дiстатися до ярка. I нагородою хлопцям за наполегливiсть стало вiдкриття справжньої печери.
Вхiд до неї зяяв на майже прямовисному схилi ярка метри за два вiд пiднiжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бiк ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвiр-вхiд.
Коли хлопцi побачили отвiр i Васько спробував був залiзти в печеру, стовбур раптом голосно зарипiв, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зiскочити, тож нiчого страшного не трапилось. Але надалi друзi дiяли вже обережнiше. Вони розшукали кiлька грубих гiлляк i пiдперли ними осику, корiння якої вже струхлявiло. Пiсля цього вони спершу обережно, а потiм дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та пiдпорки тримали його мiцно. Тепер можна було лiзти в печеру.
Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у нiй легко могли розмiститися чоловiк чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинистi зеленкуватi стiни були сухi, мiцнi, наче з каменю. Вiд входу видно було весь ярок вiд початку й до кiнця. Одне слово, про таку знахiдку можна було тiльки мрiяти!
Хлопцi вирiшили обладнати в печерi свiй штаб i тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрiвника. Але вiдкриття сталося наприкiнцi лiтнiх канiкул, почалися заняття у школi, футбол, телевiзор, друзi та однокласники, – i Христофор та Васько незчулися, як наблизився кiнець вересня. Тож нема нiчого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.
I от зараз хлопцi стояли перед печерою, сподiваючись чудово провести час до тiєї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки вiдбере клей у Бевзя.
– На штурм! – скомандував Васько i перший подерся по стовбуру вгору. За мить вiн уже зник в отворi, i тiльки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лiзти слiдом, як iз печери почувся здивований зойк, i звiдти вистромилась голова його друга:
– Швидше сюди! Тут таке, таке!..
Христофор, як тiльки мiг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери – i прикипiв до мiсця: у їхнiй печерi, в найдальшому кутку попiд стiнкою, стояла коробка вершкового масла, на нiй ящик з горiлкою, а поруч – мiшок цукру, – все, що було вкрадено з магазину!
– Так от де їхня схованка! – вигукнув Христофор. – Що ж нам робити?
– Розшукати Євгена Євгеновича, – запропонував Васько. – Вiн порадить.
Друзi вибрались назовнi й помчали назад утричi швидше.
Вони вже майже добiгли до околицi, коли раптом дорогу їм заступив Бевзь!
– Вiд вовчика тiкаєте? – єхидно поцiкавився вiн. – Чи зайчика злякались?
– Пропусти, – сiпнувся Христофор, – нiколи нам.
– Диви, який зайнятий! I куди ж ти, Тюлечко-кiлечко, так спiшиш? Вiршика назавтра вчити, аби двiйочку не вклеїли? – не вiдступав з дороги Бевзь.
– Вiршика не вiршика, а скоро тобi буде ого-го!
– Що ти маєш на увазi? – перелякався Сем.
– А ми бачили, де ти зi своїми дружочками переховуєш украдене з магазину!
– Ну, ти, – обурився Сем, – говори та не заговорюйся! Який iще там магазин?
Переляк i здивування Сема були такими щирими, що Христофор, хоч i поспiшав, докладно розповiв йому все.
– От вам слово, хлопцi, щоб я на цьому мiсцi провалився, щоб мене пацюки загризли – не знав я нiчого про магазин!– присягнувся Сем. -Я думав: клей їм треба, щоб пожартувати!
– Дожартувався! – кинув Васько, а Христофор аж пiдскочив:
– Ага! От ти й признався, що вкрав мiй суперклей.
– Та признаюсь, признаюсь, – махнув рукою Сем у повному розпачi. – Та зараз треба швидше розшукати отих негiдникiв, треба негайно щось робити!
– Ми знаємо що! – гордо проказав Васько. – Побiгли, Тюля!
– I я з вами, – напросився Сем.
Майже годину трiйця нишпорила по всьому мiстечку. Нарештi їм пощастило: в одному з провулкiв вони наштовхнулися на Євгена Євгеновича.
– Що, молодi люди, не сидиться? – посмiхнувся той. – На жаль, нiчого втiшного поки що не можу вам сказати.
– Скоро скажете, – виступив наперед Христофор i гарячкове почав розповiдати Бубликовi про Бевзя, про вкраденi продукти й про те, що клей потрапив до рук Бевзевих дружочкiв – Рубильника та Бегемота.
– Якi вони на вигляд? – грiзно спитав Бублик у Сема.
– Клей у Рубильника, вiн верховода, – поквапливо пояснив Сем. -Худющий такий, довготелесий, увесь час навколо очима нишпорить. Голос хрипкий, неприємний, а обличчя червоно-сизе й припухле: дуже пиво любить.
– Досить, годi! – обiрвав його академiк. – Все зрозумiло. Чекайте мене на лавi й нiкуди не йдiть. Я все беру на себе, а вас повiдомлю, коли треба буде!
Роздiл дванадцятий
ДИВАКУВАТИЙ СЛЮСАР-САНТЕХНIК
Перш нiж вирушити на розшуки Рубильника, суперагент заскочив до готелю, щоб змiнити зовнiшнiсть. Про нього вже знали троє хлопцiв, а Z-003 поклав собi за правило: якщо тебе знають бiльше трьох осiб -мiняй зовнiшнiсть!
Замкнувшись у номерi, агент-академiк присiв над чемоданом i заходився переглядати свої речi.
– Так, бабуся-пенсiонерка не пiдiйде, – вiдклав вiн сиву перуку, спiдницю й стареньку кофтину. – Солдат у вiдпустцi – теж, -полетiла слiдом за кофтиною єфрейторська форма, – А оце, здається, в самий раз! – агент задоволено дiстав iз чемодана вузлик, на якому була бiрка з написом "Слюсар-сантехнiк".
Вiн розв'язав вузлик i розклав на лiжку заплямованi парусиновi штани, картуз iз поламаним козирком, пару нечищених черевикiв i подерту куфайку, з лiвої кишенi якої визирала голiвка пляшки.
– Так, це те, що треба! – задоволено посмiхнувся Z-003, уважно оглянувши все начиння. Вiн хутко вбрався, постояв трохи перед дзеркалом, надаючи обличчю виразу байдужостi до всього, що вiдбувається навколо, й пiшов до виходу.
На схiдцях вiн зiткнувся з русявим струнким юнаком. Той поглядом змiряв агента з нiг до голови й запитав:
– Папашо, сiрничка не даси?
– Некурящий, – входячи в нову роль, недбало кинув суперагент-сантехнiк.
Юнак з досадою здвигнув плечима й пiшов схiдцями на другий поверх. Насправдi не сiрники були йому потрiбнi. Адже Яким Якович – а це був саме вiн! – нiколи в життi не викурив жодної сигарети. Просто вiн навмисне зупинив на мить агента, i от тепер у нього в кишенi вже була магнiтна стрiчка iз записом голосу Z-003, картка з аналiзом його кровi та вiдбитки пальцiв агента – для картотеки.
А суперагент iшов вулицею i подумки радiв, що перша зустрiч нiякої пiдозри не викликала, отже вiн замаскувався надiйно!
Агент крокував собi хиткою ходою, – так, на його думку, завжди ходять сантехнiки, – й уважно зиркав туди й сюди правим оком. Рiч у тiм, що в це око було вмонтовано спецiальний пристрiй iз записом даних про зовнiшнiсть Рубильника. Цей пристрiй оглядав усiх перехожих, порiвнював їхню зовнiшнiсть зi своїми даними i, коли вони спiвпадуть, – мав послати агентовi у вухо сигнал. От Z-003 i йшов собi спокiйненько, пильнуючи лiвим оком за дорогою, щоб раптом не втрапити пiд машину.
