Текст книги "Постукай у моє вiкно (на украинском языке)"

Автор книги: Анатолий Костецкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

– Звичайно, можна! – щедро дозволив я, бо чудово знав: тато теж давно мрiяв про щось живе.

– Я трошки, поки ти вчиш, – зрадiв тато, взяв коробку з Гринею i поспiшив до себе.

А коли я впорався з уроками, ми з татом сидiли на кухнi й розмовляли. Я розповiв йому про всi нашi пригоди. А потiм тато розповiв менi про гракiв.

Виявляється, вони живуть майже по всiх куточках Радянського Союзу, а навеснi прилiтають найпершими. Гнiздяться вони величезними колонiями i з року в рiк повертаються на старi мiсця. Граки знищують шкiдливих комах, очищають лiси й поля. i що цiкаво – їх можна навчити розмовляти! Звичайно, не так добре, як людину, але хоч кiлька слiв.

– Тату, а давай Гриню навчимо, – попросив я.

– А що, спробуємо! Уявляєш, приходимо додому, а вiн нам: "Привiт!" Або хтось питає, як його звуть, а вiн "Гриня!" Здорово?..

– Здорово! – погодився я. – А як його вчити?

– Не так i просто, – зiзнався тато. Треба йому щодня повторювати одне й те ж, може, й навчиться, коли не ледачий.

– Та вiн кращий за всiх! – захоплено вигукнув я.

– Навiть за нас iз мамою? – примружився тато.

– Ой, що ти! Гриня кращий за всiх гракiв.

– Коли так – навчиться! – погодився тато й пiшов зустрiчати маму з роботи. А я прибрав на кухнi, склав на завтра портфель, пiдкинув Гринi сиру – раптом їсти схоче! – i пiшов спати.

Сьогоднi я заснув одразу. Навiть не чув, коли прийшли батьки. i всю нiч менi снилось, як ми з Гринею балакаємо про все, про все на свiтi.

Гiмнастицi – ура!

Тепер днi минали швидко й весело. А з ними непомiтно промайнули осiнь та зима.

Гриня став уже зовсiм нашим i тiльки-но помiчав когось, як вигукував своє вiтальне "кр-ри-а!". Вiн помiтно пiдрiс, i лише по дзьобу можна було вгадати, що вiн молодий. У грачиної молодi дзьоби вкритi невеличкими брунатними пiр'їнами, а дзьоби дорослих – бiлi.

Граки, шукаючи поживу, часто встромляють дзьоб у землю, от пiр'я й витирається.

Ми весь час навчали Гриню розмовляти.

Не скажу, що вийшло одразу, але...

Якось, коли я повернувся додому й кинув Гринi звичне "Привiт!" вiн не вiдповiв.

– Гриню, ти не захворiв? – схвилювався я.

Гриня сидiв на холодильнику й мовчки позирав на мене. Раптом вiн звiвся навшпиньки, витяг шию, мов пiвень, i гукнув:

– Кр-ри-iт!

– Що?! Що ти сказав? – не повiрив я власним вухам. – Ану повтори!

I Гриня повторив, та ще й як!

Що тут зi мною сталось, я зараз i не згадаю. Пам'ятаю тiльки, що я гасав по квартирi та кричав:

– Ура! Гриня говорить! От так Гриня!..

На радощах я пригостив Гриню чималим шматком татової ковбаси – на завтрашнiй снiданок – i помчав у двiр дiлитись новиною.

– Вигадуєш! – не повiрили хлопцi, коли я розповiв Про Гриню.

– Пiшли, самi почуєте! – запропонував я, i ми гуртом помчали до мене.

Тiльки-но ми переступили порiг i навiть не встигли привiтати Гриню, як почули:

– Кр-ри-iт! Кр-ри-iт!

Гриня, наш розумничок, вiтав моїх товаришiв.

Тепер усi повiрили. I хоча Гриня не дуже розбiрливо вимовляв свiй "привiт", але вiн зрештою птах, а не людина. Он скiльки людей неправильно говорять i перевчатися не хочуть! Тож Гринi можна вибачити.

Ми оточили його й почали наперебiй говорити пестливi слова.

– Досить! – зупинив нас Сергiй. – Розбалуємо його, i вiн далi не схоче вчитися.

– Схоче, схоче, – заторохтiла Вiтуня. – Вiн такий хороший! – Вона погладила Гриню.

А вiн скочив їй на плече, бо давно вже цьому навчився, i вдячно потерся об її щiчку.

– А давайте його у двiр винесем, – запропонував Славко. – Вiн уже добре лiтає, нехай погуляє на свободi!

– Не вигадуй! – обурився я. – А коли дремене кудись, тодi що?

– Не дремене, не дремене! – загомонiли всi, пiдтримуючи Славка. Такий розумний не дремене.

Коли б хто знав, як менi не хотiлося ризикувати Гринею! Та вiдмовляти друзям не хотiлося ще бiльше. Тому я погодився. Але спробував iще раз вiдмовити хлопцiв.

– А вiн не застудиться? – вагався я. – Надворi ще снiг.

– Не крути! – зрозумiли всi мою хитрiсть. – Ти сам знаєш: для гракiв снiг – нiщо. Ходiм!

I ми пiшли...

Пустити Гриню ми вирiшили на майданчику.

Я став посеред нього. За спиною була гiрка, спереду – хлопцi пiвколом, про всяк випадок.

– Запускай! – скомандував Сергiй, i я посадив Гриню на березневий пiдталин снiг.

Чи то свiже повiтря подiяло на нього, чи снiг з незвички обпiк йому лапки, тiльки Гриня скрикнув, махнув крилами – i помчав через нашi голови!

Ми аж занiмiли. А коли зрозумiли, що трапилось, помчали з диким вереском за ним. Та хiба наздоженеш молодого дужого грака, вiдгодованого на домашнiх харчах?!

Гриня летiв, як метеор. За якусь мить вiн зник за рогом будинку.

– О-ох! – видихнули ми водночас i прикипiли на мiсцi.

Але за кiлька хвилин iз-за протилежного рогу з'явився – хто б ви думали? Точно! Наш Гриня!

Вiн долетiв до мого пiд'їзду i всiвся на бетонний козирок над входом.

Коли ми пiдбiгли до дверей, Гриня спокiйнiсiнько, мов нiчого й не сталося, чистив своє пiр'я i гордо позирав на нас.

– Ну й дав! – захоплено вигукнув Славко.

– Вищий пiлотаж! – закричав Вiтько. i ми тричi гукнули Гринi "ура".

А Гриня втiшався славою i, здавалось, не думав спускатись.

– Гриню, – покликав я лагiдно, – а йди-но сюди! Нiякої уваги.

– Гриню, любесенький! – заблагала Вiтуня. – Будь хорошим, ходи до нас.

Те ж саме...

Ми кликали його на всi голоси. Яких тiльки слiв ми не вигадували! Та дарма. На Гриню нiщо не дiяло. Вiн тiльки зиркав згори на нас. Ще б пак, цiла купа людей витанцьовує перед ним!

– Ну от що! – рiшуче мовив Славко. – Зараз я тебе, розбiйника, дiстану. Не Гриня ти, а справжнiй Буцефал! Ану, хлопцi, – звернувся вiн до нас, – станьте двоє поруч, а я здеруся вам на плечi.

Далi пояснювати не було потреби. Ми чудово зрозумiли план Славка.

– Але ж вiн може втекти! – злякалась Вiтуня.

– Мовчи, – обiрвав її пошепки Сергiй, – бо почує. Краще ходи навколо й розмовляй з ним, щоб нiчого не пiдозрював.

– А про що? – поцiкавилась Вiтуня.

– Про що хочеш. Казку розкажи.

– Яку?

– От недотепа! – скипiв Сергiй. – Та хоч "Плескачика".

– Я знаю тiльки вiршами...

– Це те, що треба! – встряв Вiтько, бо Сергiй ось-ось закричав би. А кричати не можна, Гриня злякається.

– Добре, – погодилась нарештi Вiтуня й почала:

Якось каже дiд бабусi:

– Розпали вогонь в печi

та для нашої Ганнусi

ти плескачика спечи...

Вона походжала перед пiд'їздом i голосно декламувала. А Гриня сидiв на самому краєчку козирка й уважно слухав.

У цей час я та Сергiй стали спина до спини, Вiтько пiдсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечi. Але... до козирка не дотягся.

– Ставайте навшпиньки! – просичав Вiтько, який керував операцiєю. – Не дiстає!

Ми, крекчучи, бо Славко таки важив чимало, звелися навшпиньки.

– Є! – почувся Вiтькiв радiсний шепiт.

Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно пiдтягнувся i блискавично перекинув тiло на козирок. Ще якась мить – i Гриня був у нього в руках!

– Славi – слава! – закричали ми. – Хай живе найкращий гiмнаст у свiтi!

I тiльки тут я раптово помiтив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми дiставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кiлька разiв i до цього – вiн, мабуть, мешкав у сусiдньому будинку, тож вирiшив гукнути його до нас. Але вiн раптом немов ошпарений сiпнувся й так дременув – аж п'яти заблищали!

"Так це ж вiн, – одразу здогадався я, – колишнiй хазяїн Гринi!.. Ач, як дременув! Соромно стало, що вигнав бiдолашного птаха з дому!"

Я хотiв був кинути йому навздогiн кiлька "гарячих" слiвець, та мене збив Славко.

– От що таке гiмнастика! – гордо сказав вiн, коли спустився. Рекомендую всiм: найкращий вид спорту!

Ми дружно погодились i вiдразу ж вирiшили гуртом записатись на гiмнастику.

– А дiвчат беруть? – захвилювалась Вiтуня.

– Вiзьмуть, – заспокоїв її Славко. – Я за тебе попрошу.

Ми ще погомонiли про Гриню, про Славчин подвиг i про користь гiмнастики та розiйшлися по домiвках – уроки вчити. Наближались веснянi канiкули, i нам не хотiлося псувати оцiнки за чверть.

Канiкули – це добре, але...

Третю чверть я закiнчив майже на "вiдмiнно". Чому майже? Бо зi спiвiв та малювання в мене були четвiрки.

Зi спiвами ясно. Голосу та слуху в мене нiколи не було. "Викапаний тато!" – казала мама, коли ми з ним "давали концерт", тобто спiвали дуетом i натирали пiдлогу.

А з малюванням сталася прикрiсть.

Наприкiнцi чвертi нам задали намалювати склянку з чаєм. Малювати я люблю, тож одразу засiв за малюнок. Щоб усе було по-справжньому, як у життi, налив у склянку чаю та поставив її перед собою.

Коли я вже розфарбував свiй малюнок, прийшов Славко.

– Малюєш? – поцiкавився вiн.

– Малюю, – вiдповiв я. – Вже кiнчаю.

– А в мене не виходить.

– Чому? – здивувався я.

– Та знаєш, – пожалiвся Славко, – спершу я намалював, а потiм подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала з цукром, хiба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нiчого не вийшло.

– Та невже? – посмiхнувся я.

– А ти сам спробуй! – розсердився Славко й пiшов.

А я сiв за стiл i почав думати: як же й справдi намалювати чай, щоб видно було, що вiн iз цукром? Але нiчого не придумав. Тодi я просто написав на малюнку: "Ц_е_й ч_а_й – i_з ц_у_к_р_о_м!"

– Почепцов! – викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання. – Це що за жарти? – i вiн тицьнув менi мiй малюнок.

– Це не жарти, а "Чай iз цукром", – сказав я.

– А де видно, що вiн iз цукром?

– Так я ж написав!

– Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас урок м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и! – обурився вчитель i влiпив менi трояка. В результатi – четвiрка у табелi.

Та коли не зважати на це, все було не так i погано. Мама радiла й дивувалася, чому я раптом зробився майже вiдмiнником. А тато навiть промову виголосив – про позитивний вплив домашнiх тварин на учбовий процес.

А наступного дня...

А наступного дня тато рано прибiг з роботи й весело сповiстив, що його посилають у вiдрядження до Чернiгова. Мама страшенно зрадiла й одразу вирiшила, що ми поїдемо всi разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернiговi живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусi та й Чернiгiв оглянемо.

Iдея була чудовою, коли б не... Гриня! Взяти його з собою неможливо. Не кидати ж напризволяще!

– Це не проблема! – сказав тато. – Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть...

Славко й справдi радо погодився взяти Гриню до себе на час канiкул.

– Тiльки гляди, – попередив я, – не випускай його бiльше! Та годувати не забувай.

– Все буде нормально! – поклявся Славко. – Їдь i не переживай.

I я поїхав.

Майже всю дорогу до Чернiгова я думав про Гриню. "Бiдолаха, думав я, – як вiн без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?"

У Чернiговi в нас було стiльки справ, що я, чесно кажучи, навiть iнколи забував про Гриню. Та канiкули збiгли швидко, татове вiдрядження – теж, i ми поїхали додому. I знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.

Тiльки-но ми помилися з дороги й розпакували валiзки з гостинцями, як я помчав до Славка.

Постукай у моє вiкно!

Славко зустрiв мене чомусь не дуже радiсно.

– Повернувся, мандрiвник, – пробурмотiв вiн замiсть вiтання.

– Повернувся! А чого ти став такий гордий?

– Який там гордий! – вiдмахнувся Славко. – З Гринею щось не те...

– Як не те?! – злякався я. – Що з ним? Кажи! Де вiн?

– Заспокойся, он вiн, у коробцi. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тiльки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.

– Де коробка? – перебив я Славка.

– Он у кутку...

Я побiг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидiв у куточку, весь наїжачений i дуже сумний.

– Гриню, – покликав я тихенько, – я приїхав. Привiт!

Вiн тiльки скоса позирнув на мене.

– Ти не впiзнав мене? Це я, твiй хазяїн!

Гриня навiть не ворухнувся. Перед ним стояла тарiлка майже на всю коробку. Видно було, що Гриня й не торкався їжi.

– Не їсть? – поспитав я Славка.

– Не їсть...

– А навiщо така здоровенна тарiлка! – накинувся я на нього, бо не знав, що й сказати.

– Не чiпляйся до тарiлки! – огризнувся Славко. – Тарiлка в самий раз. То Гриня замалий для неї.

Я взяв коробку, вiддав Славковi тарiлку й подякував.

– Е, чого там! – кинув Славко, й очi в нього стали сумними, як у Гринi.

Ми попрощались, i я понiс Гриню додому.

Вдома я про все розповiв татовi.

– Нiчого, – заспокоїв тато, – iди лягай, все буде добре!

Заснув я аж перед свiтанком. А вранцi, тiльки-но прокинувся, вiдразу побiг до кухнi.

Там за столом сидiв сумний тато. Бiля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на пiдвiконнi нерухомо сидiв Гриня й дивився у вiкно.

– Зрозумiв? – спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.

– Зрозумiв... – ледь видушив iз себе я i, нiтрохи не соромлячись, заплакав.

– Розкис, як дiвчисько! – сказала мама й сама раптом схлипнула.

– Нiчого не поробиш, – розвiв руками тато. – Вирiшуй сам... – i вони з мамою пiшли в кiмнату.

А я пiдiйшов до Гринi, який так i припав до вiкна, i знову глянув у двiр. Там, неподалiк од майданчика, гордо й незалежно походжали чорнi-чорнi, аж металевi, граки. "А що вирiшувати! – подумав я. Тепер йому в коробцi не життя... " Я провiв долонею по його настовбурченому пiр'ю, вiдвернувся й кинувся геть.

За кiлька хвилин я оббiг наше товариство. Ми зiбралися на майданчику, посiдали на гойдалки i довго-довго мовчали. А навiщо говорити, коли й так усе зрозумiло!

Дивна все-таки рiч – тримати вдома птаха! Здається, вiн так звикає до тебе, що нiколи, ну просто нiколи-нiколи в життi вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усiх-усiх на свiтi є с_в_о_є, найдорожче, рiдне. Так-так, i в кожного птаха, як i в людини, теж є батькiвщина, друзi, батьки... А без них не може нiхто!

Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав нашi думки. Граки раптом дружно знялися в повiтря й помчали на схiд, у поля та лiси, де на них чекали рiднi гнiзда.

– Ну що, – промовив Сергiй, – пора?

– Пора... – вiдповiв я, бо чудово його зрозумiв. Я пiдвiвся з гойдалки й побiг додому.

Повернувся я з Гринею в руках. Вiн сидiв у мене в долонях i навiть не ворушився – так i прикипiв поглядом до кiлькох самотнiх гракiв, якi ще походжали навколо майданчика.

Хлопцi оточили мене, – кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Гринi. Востаннє...

– Бувай, – тихо сказав Сергiй.

– Салют, – махнув рукою Славко.

– Прощавай, – кинув Вiтько.

А Вiтуня лиш голосно схлипнула.

– До побачення! – мовив я i розтулив долонi. Гриня радiсно стрепенувся, щосили змахнув крильми i – стрiлою помчав до гракiв. До своїх гракiв!

– Навiть не озирнувся! – пробурмотiв Славко. – Правду кажуть – як вовка не годуй...

Але ми так поглянули на нього, що вiн знiтився.

– Та ну вас усiх! – кинув Славко i поплентав до свого пiд'їзду.

Невдовзi усi розiйшлись. А я ще години двi сидiв на майданчику, нiби сподiвався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не "прощавай", а "до побачення"!

Та даремно. Вiн не повертався!

Я й незчувся, як до мене пiдiйшов Зiновiй Всеволодович.

– Що, знов розмiрковуєш, куди б його об'явочку прилiпити?! пожартував вiн i хотiв був засмiятися своєму жартовi, але запримiтив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумiв: менi зараз не до жартiв! Кербуд iще з хвильку потоптався на мiсцi, нiби пiдшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою i мовчки подибав геть.

На восьмий поверх я пiднiмався пiшки i дорогою заспокоював себе:

– Це нiчого. Це так, тимчасово. Воно пройде...

Але насправдi я чудово знав, що в_о_н_о вже нiколи не пройде, що в_о_н_о засiло в менi назавжди, i вiд сьогоднiшнього дня щоразу, коли надворi вiтер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрiбнi тепло i ласка, постукає до мене у вiкно?!