Текст книги "Постукай у моє вiкно (на украинском языке)"

Автор книги: Анатолий Костецкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Костецкий Анатолий
Постукай у моє вiкно (на украинском языке)

Анатолiй Костецький

ПОСТУКАЙ У МОЄ ВIКНО

Повiсть

Справжнiй художник – це завжди особистiсть. А особистiсть ще нiкому не вдавалося затиснути в рамки звичних уявлень про творчi можливостi людини, як би широко ми цi рамки не розсували. Мабуть, саме цим i цiкаве для нас мистецтво, лiтература – новими вiдкриттями, непередбаченiстю зустрiчi.

Анатолiй Костецький прийшов у лiтературу як оригiнальний i дуже цiкавий поет. Одна за одною вийшли у свiт його збiрки вiршiв для дiтей "Джмiль про сонечко гуде", "А метеликам – весело", "Веснянi дарунки", "Все про мене", "Лист до птахiв" та багато iнших. Всi вони швидко розiйшлися по громадських i домашнiх бiблiотеках, школах i дитячих садках. Та авторовi цього виявилося замало.

З часом, не зраджуючи поезiї, вiн почав шукати нових стежок до читацьких домiвок. I виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрiдний прозаїк – зi своїми iнтонацiями, доброю iронiєю й шанобливим ставленням до свiту дитинства. До нашої збiрки ми включили одну з перших його повiстей, видрукованих свого часу на сторiнках журналу "Пiонерiя" – вона називається "Постукай у моє вiкно". Та юним читачам, напевне ж, добре вiдомi й iншi прозовi твори автора: i "Суперклей Христофора Тюлькiна, або Вас викрито – здавайтесь", i "Мiнiмакс кишеньковий дракон", за який письменниковi було присуджено премiю iменi Миколи Трублаїнi 1986 року.

Окрiм того, Анатолiй Костецький серйозно займається iсторiєю радянської дитячої лiтератури, видавничою та перекладацькою дiяльнiстю, i, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цiкавими.

Коли вдома нiкого нема...

Найгiрше для мене – вчити вiршi напам'ять. Вони чомусь не вчаться. Шепочу собi пiд нiс, до пiдручника зазираю, силкуюся запам'ятати, а в головi – хоч би що!.. Правда, iнколи вiршi самi запам'ятовуються, треба тiльки раз або два прочитати. Але таке буває рiдко.

От i зараз нам загадали вчити. За вiкном сiється колючий осiннiй дощ. Нi у двiр вийти, нi в гостi до Славка зайти – сиджу на кухнi та вчу.

Вдома нiкого нема. Тато на зборах у своєму НДi: це iнститут такий, науково-дослiдний. Мама ввечерi працює. Вона в мене вчителька, викладає мову й лiтературу у вечiрнiй школi, робiтникам. Вони вдень працюють i можуть учитися лиш вечорами. Тому для них i школу таку зробили – вечiрню.

Тiльки б ви знали, як важко бути сином учительки! Кращої мами, нiж моя, не знайти, це правда. Але чого б їй не бути, примiром, ткалею, як мама Славка, чи кондуктором, як Сергiєва? Не щастить – та й годi!

Отож удома зараз нiкого. Мама, якби прийшла, вiдразу почала б мене перевiряти. А я нiчого ще не вивчив. Хочу, а не вчиться...

Взагалi я люблю сам лишатися – роби що хочеш! Можна посидiти на балконi чи у двiр вийти. Але в такий дощ не погуляєш! От i сиджу на кухнi, бо нiчого менi й не хочеться. Хiба що Сетона-Томпсона перечитати...

Мама каже: я зовсiм очманiв од своїх звiрiв, тiльки про них i читаю, а про пiдручники геть забув. Навiть ховає мої улюбленi книжки. Але за мене вступається тато. Вiн зоолог, вивчає птахiв i звiрiв i книжки менi сам купує. "Хай читає, – каже тато. – Це ти просто заздриш, що вiн обрав мiй шлях, а не твiй". Тут мама, звiсно, не стримується – їй, по-моєму, справдi прикро – i починається...

Тодi я вмикаю телевiзор i сiдаю перед екраном. Це вiдразу припиняє суперечку. "Ось, – киває на мене тато, – результат твоєї системи. Хай краще телевiзором очi псує, нiж читає хорошу книгу!" Телевiзор найболючiша мамина проблема. Вона одразу вiддає менi книжку й вимикає телевiзор.

По правдi, так я й сам не дуже люблю його: що там хорошого? Хiба "У свiтi тварин" або "Клуб кiноподорожей". Ну, ще мультики – i все! Та й дивитися нецiкаво: екран маленький. Все чорно-бiле, навiть губи у дикторки – чорнi, а не червонi! От у Славка телевiзор кольоровий, я футбол дивлюсь у нього. Так що вам сказати? Теж не дуже. Хiба ж то колiр? Iнша рiч – кiно...

Ну ось, будь ласка! Знов мої думки не туди побiгли. А менi вчити треба!

О, що це? Наче в шибку стукають? Мабуть, здалося. Так, здалося. До нас не постукаєш: ми живемо аж на восьмому поверсi!

Ех i красота в нашому вiкнi! Весь правий берег Днiпра – мов на долонi: Палац пiонерiв, лавра, пам'ятник. Невiдомому солдату. А восени, коли дерева колiр мiняють, здається, нiби хтось Київ пофарбував. А кажуть: "Русанiвка – не дуже... " Так тiтка мамина каже. Вона сама на Печерську живе. А я вам скажу – дуже! Ще й як – дуже! Вона просто заздрить, бо з її вiкна нiчого не побачиш. От я зi свого бачу її будинок, а вона мiй – нi, бо живе на якомусь там другому поверсi...

О! Здається, хтось таки стукає! Але хто? Може, злодiй? Та вiн, мабуть, не стукав би... Пiду гляну, це в кiмнатi батькiв. Ось тiльки мамину качалку для тiста прихоплю.

I я смiливо рушив до кiмнати батькiв. На мить зупинився, набрав повнi груди повiтря i рвучко розчинив дверi.

– Руки вгору! – щосили заволав я. – Стiй, бо бачу! – гукнув у темряву – i збрехав. Нiкого я не бачив, бо в кiмнатi нiкого не було. Я обережно пiдкрався до вiкна, зиркнув у шибку, а там!.. Що я там побачив – нiхто й не вгадав би.

На пiдвiконнi, з другого боку шибки, сидiло намокле, скуйовджене граченя! Сидiло й позирало на мене сумним блискучим оком. "Ну й дива, найсправжнiсiньке граченя!" – подумав я, бо впiзнав його вiдразу. Та й ви б, напевне, упiзнали, коли б прочитали стiльки книг про птахiв.

Я довго не думав, що робити. Я вiдчинив тихенько вiкно, щоб не сполохати птаха, i став за дверима. Граченя зазирнуло в кiмнату – i смiливо стрибнуло всередину. Тiєї ж митi я вискочив зi своєї схованки i клацнув вiкном. Все! Тепер не втече!..

А граченя й не думало тiкати. Воно обтрусило пiр'я i почало роздивлятись навколо. Мене граченя не злякалось анiтрохи. Навiть спустилося на пiдлогу та дзьобнуло в капець, нiби знайомилось.

От так iсторiя! Схочеш – не вигадаєш: граченя само прилетiло до мене, ще й у шибку постукало! Птах, а знає, де йому радi.

"Але що скажуть мама й тато? – подумав я. – Тато зрадiє, а мама?.. Адже вирiшує все вона. Що ж скаже мама?!"

Як буде завтра?

Спати я не лiг, а сидiв на кухнi й чекав маму й тата.

Вони прийшли об одинадцятiй. Тато завжди зустрiчає маму пiсля роботи, i вони приходять разом, коли я вже сплю. Тож зрозумiло тiльки-но вони побачили, що я не в лiжку, як мама строго мовила:

– Це що таке?

I в цю ж мить помiтила граченя.

– А це – що?! – зовсiм iншим тоном повторила мама, не зводячи погляду з граченяти, котре сидiло передi мною на столi та спокiйно дзьобало кашу з моєї тарiлки.

– Невже ти не знаєш? – сказав здивовано тато. – Це грак звичайний, або по латинi – корвус фругiлегус. – i, поки мама не отямилась, додав: – Поширений в Європi та Пiвнiчнiй Азiї. Знищує гризунiв, комах...

– I кашу нашої дитини! – перебила його мама, але вже бiльш привiтно.

Чесно кажучи, я терпiти не можу, коли мене дитиною називають. Яка я дитина, коли в третiй клас ходжу? Але зараз сперечатися з мамою не став, бо чудово розумiв: доля граченяти в її руках.

– Звiдки воно? – кивнула мама на птаха. I я все розповiв...

Мама дослухала мене, вихопила тарiлку з-пiд носа граченяти й зiгнала його на пiдлогу. Потiм витерла стiл i сказала:

– Щоб завтра цього "фругiлегуса", чи як там його, в нашому домi не було. Все!..

Ох, це мамине "все"! Я добре знав iз власного досвiду: коли мама сказала "все!", проси не проси, нiчого не буде. Своїм "усе" мама поставила крапку, коли я благав купити папугу. Цим же словом кiнчились i мої спроби умовити маму поселити в нас бездомного собаку. Багато що кiнчалося цим словом. Як кiнчалося? Будь ласка! Папуга й досi живе в "Зоомагазинi" та зносить усякi знущання вiдвiдувачiв. Собака? Хтозна, де вiн тепер тиняється, бiдолашний... А за папугою та собакою розтанули мрiї про ключку, новий велосипед i спiнiнг. Я розумiю: "вчителька й молодший науковий спiвробiтник – не мiльйонери", як любить повторювати мама, i не можуть задовольняти всi примхи сина. Але ж хоч iнколи, хоч раз на мiсяць... Де там! Не везе менi, й годi!..

– Ось, хай ночує, – обiрвала мої думки мама й дала менi величезну картонну коробку з-пiд нашого телевiзора.

– Сподiваюсь, воно звiдси не вилiзе й не здiйме серед ночi галасу? – додала мама й пiшла до себе.

Тато винувато поплескав мене по спинi, пiдморгнув менi та пiшов за мамою.

А я взяв граченя, яке вже не тiкало вiд мене, i посадив у коробку.

Нова домiвка йому сподобалась. Граченя оглянуло коробку, пострибало з кутка в куток, настовбурчило пiр'я й заснуло.

Ще хвилин п'ять я стояв над ним i розглядав його чорне, нiби металеве пiр'я, що м'яко виблискувало при свiтлi. Менi раптом закортiло погладити його. Я нахилився над коробкою i ледь-ледь, щоб не збудити птаха, торкнув його крило. Граченя розплющило одне око, сонно глянуло на мене, хитнуло головою, наче казало "на добранiч!", i знов заснуло. Тодi я вимкнув свiтло на кухнi, побажав доброї ночi батькам i теж пiшов спати.

Лiжко того вечора було чогось незручним. Я довго лежав i думав, як же зробити, щоб граченя зосталось у мене, але нiчого придумати не змiг.

Записка вiд мами

Ранок видався веселим i сонячним, але я не зрадiв цьому. Коли б iшов дощ, граченя лишилось би в нас, а так...

Я встав i поспiшив на кухню, до коробки. З неї чувся стукiт. Певне, граченя вже прокинулось i стрибало по своїй домiвцi. Я зазирнув у коробку й побачив його, веселого й iще чорнiшого, анiж учора. Перед ним стояла тарiлка з кашею. Видно було, що граченя вже поснiдало: по всiй коробцi валялися крихти.

– Привiт! – сказав я граченятi.

– Кр-ри-и! – вiдповiло воно раптом i радiсно замахало крилами.

I тут я побачив, що з крилами в нього не все гаразд! Я витяг його з коробки й уважно роздивився. Так i є. Крила йому хтось пiдрiзав. А це означало одне: у граченяти вже є х_а_з_я_ї_н!

Годi й казати, як я засмутився. Тепер не лишалося надiї, що граченя буде моїм. Я пустив його на пiдлогу, а сам пiшов до ванної, умився, вдягся, прибрав лiжко та повернувся до кухнi – снiдати.

Вдома знов нiкого не було...

Як менi це надокучало! Майже нiколи не буває вдома батькiв, – такi вони зайнятi. Навiть нi з ким поговорити, коли тобi сумно. Не пiду ж я до Славка о сьомiй ранку! От i сиди собi й сумуй... Тато йде на роботу, коли я ще сплю, бо їхати йому далеко, з двома пересадками автобус i метро. А мама вранцi завжди кудись бiжить – то в магазин, то на базар, то ще кудись. А сьогоднi пiшла до перукарнi чергу займати. В неї вечiр у школi, й вона мусить бути красивою... Мама в мене й так завжди красива, та їй чомусь обов'язково знадобилася ще й зачiска!

Я звик, що, коли вранцi нема нiкого, мама лишає записку. Ось, до речi, й вона! Ану, погляну...

"ПЕРШЕ: не забудь прибрати лiжко".

Ну от, знов про лiжко! Завжди мама нагадує, хоч я й сам пам'ятаю... Що ж там далi? Ага!..

"ДРУГЕ: пий молоко з дитячим сирком".

Звiсно, сирок! Можна було й не писати...

"ТРЕТЄ: не забудь закрити холодильник i замикай дверi на обидва замки!"

Щоразу – "обидва замки", наче їх десять! Що там iще?

"ЧЕТВЕРТЕ: будь о третiй вдома – є важлива розмова".

Буду, куди ж я дiнусь! Хiба що зi Славком пройшлися б, так у нього тренування, вiн з першого класу гiмнастикою займається. Ну от, нiби останнє!..

"П'ЯТЕ: ми з татом учора вирiшили – граченя залишається в нас".

Менi аж дух перехопило! Я труснув головою i перечитав останнi слова. Так, я не помилився! Ось, будь ласка, чорним по бiлому:

"ГРАЧЕНЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ В НАС"!

Я пiдскочив трохи не до стелi й заверещав:

– Ура! Хай живе мама! Хай живе тато! Ура-а-а! Воно – моє, моє, моє!..

Мабуть, я своїм вереском налякав бiдолашного птаха, бо граченя зойкнуло та з розгону чкурнуло в коробку, забилось у куток i навiть не ворушилось.

Я потанцював навколо столу, ще тричi вигукнув "ура!" мамi й татовi й витяг переляканого птаха з його схованки.

– Ти уявляєш, як тобi пощастило! – почав було я, та зразу ж виправився. – Ой, вибач! Не тобi, а н_а_м, нам з тобою! Тепер ти м_i_й, а я – т_в_i_й назавжди! Розумiєш, на-зав-жди!..

I я мало не заплакав од щастя, але вчасно згадав: мужчина я чи не мужчина, як любив говорити тато, – i лише цмокнув граченя в крило. А воно, моє любе, моє хороше, дзьобнуло на радощах мене просто в плече. I зовсiм не боляче, от анiскiлечки не боляче, а по-дружньому, по-рiдному!

Звичайно, дитячий сирок я проковтнув за пiвхвилини, i вiн здався менi таким солодким, як нiколи. Тут я поглянув на годинника – i вчасно! Була вже восьма. Я хутко зiбрав портфель, попрощався з граченям, зачинив дверi на о_б_и_д_в_а замки й поспiшив до школи.

На вулицi я раптом пригадав, що не вивчив заданого вiрша, а Тетяна Микитiвна може викликати мене. Я на ходу витяг пiдручник, щоб завчити хоч рядок. Портфель я затис пiд пахвою, розгорнув книгу на потрiбнiй сторiнцi й прочитав:

Поздняя осень.

Грачи улетели...

Ну й дива, так це ж про гракiв! Я кiлька разiв пробiг очима сторiнку, й вiрш сам собою запам'ятався. I так мiцно, що я не сумнiвався: розбуди мене серед ночi та спитай – зразу ж його прочитаю!

До класу я влетiв разом iз дзвоником.

Захеканий, привiтався зi Славком i важко бухнувся на лаву.

– Ну що, вивчив? – замiсть вiтання поцiкавився Славко.

– Ще й як! – гордо вiдповiв я. – Навiть повторювати не буду.

– Тодi пiднiми руку, я не встиг, – прошепотiв Славко менi на вухо, бо до класу вже заходила Тетяна Микитiвна.

Все обiйшлось якнайкраще! Таки щастя на свiтi є! В цьому я нарештi переконався. По-перше, мама й тато лишили граченя. По-друге, п'ятiрка за вiрш теж чогось варта. I по-третє, я врятував Славка. Отримай вiн двiйку – i тренер не пустив би його на гiмнастику, поки не виправить. А Славко ж без гiмнастики – як риба без води!..

Гарно йти додому, коли тебе чекають! Навiть черевики виспiвують, а перехожi всмiхаються тобi, як давньому знайомому. Красота, коли в тебе хтось є, кому ти потрiбен!

Зрозумiло, перш за все я потрiбен татовi й мамi. Та одне – бути потрiбним батькам i зовсiм iнше – граченятi. Мамi й татовi я потрiбен, бо я їхнiй син... А граченятi – щоб я п_i_к_л_у_в_а_в_с_я про нього. А це здорово, коли тобi є про кого п_i_к_л_у_в_а_т_и_с_ь!

Я припустив дужче й уже за кiлька хвилин був коло дому. Тiльки тут я згадав, що у граченяти вже є хазяїн, i менi стало кепсько. Я уявив, що хазяїн вiдшукався та забрав граченя. I коли я зайду в квартиру, на кухнi стоятиме порожня коробка з-пiд телевiзора.

Наляканий цими думками, я забув про лiфт i майже злетiв на восьмий поверх.

Важко писати об'яви!

– За тобою що, вовки женуться? – спитала мама, вiдкриваючи менi дверi. – У тебе ж є ключi. Чи ти загубив їх?

Нi, не загубив, а просто забув про них.

– Де в_о_н_о?! – гукнув я.

– Хто "воно"? – здивувалася мама. – Граченя!

– Де ж йому бути: сидить i кашу наминає, – посмiхнулась мама, коли зрозумiла причину мого хвилювання. – Мий руки та сiдай обiдати. Заразом поговоримо, бо я скоро йду.

Я вимив руки, плеснув холодною водою в обличчя – так розпашiвся! i поспiшив до мами.

– Бач, куди вилiзло! – кивнула мама на карниз. Я глянув на вiкно й побачив, що граченя сидить пiд самiсiнькою стелею i спокiйно чистить своє чорне, аж металеве, пiр'я.

– Привiт! – гукнув я до нього.

Граченя кинуло чиститись, повело на мене оком i радiсно зойкнуло:

– Кр-ри-и!

На його мовi це, мабуть, означало: "Привiт! Я за тобою скучило".

– Якщо воно так галасуватиме, – невдоволено зауважила мама, – ми всi поглухнемо.

– Мамочко, – запевнив я, – це воно просто за мною скучило. А насправдi воно дуже спокiйне!

– Сiдай, борщ охолоне, – перебила мама й сiла навпроти мене. Отже, – почала вона урочисто, – ми з татом вирiшили...

– Мамочко, люба! – вигукнув я, та мама обiрвала мiй запал:

– Я не скiнчила! Так от, ми його лишаєм, але при однiй умовi: доглядатимеш його ти сам...

Я знов одкрив рота – запевнити, що кращої умови й не придумати, але мама строго пiдняла палець, i я став слухати далi.

– ... I, звичайно, щоб це не позначалось на уроках. Одне зауваження – i...

– Жодного! – не втерпiв-таки я. – Жодного зауваження вiд сьогоднi! Зараз побачиш...

Я вискочив iз-за столу й вибiг у коридор, де стояв мiй портфель.

– Як ти гадаєш, мамо, що це? – гордо простягнув я мамi щоденника.

– Ой! – тiльки й сказала мама, наче не вiрила очам своїм. П'ятiрка! З лiтератури! Дай я тебе поцiлую, дитинко!

Знов – "дитинка"! Але я вдав, нiби не чув, i повис у мами на шиї.

– Отже, домовились, – сказала мама, коли нарештi звiльнилась од моїх обiймiв. – i щоб ми з татом не нагадували про твої обов'язки. Ти вiдповiдаєш за життя птаха. Не забувай про це. Все!

Яке хороше слово – "все"! Кращого я, мабуть, i не чув. Зрозумiло, я доглядатиму його, бо знаю, що п_о_т_р_i_б_е_н граченятi! От тiльки крила... Сказати мамi чи нi?

– Мам, – нерiшуче почав я, бо мама вже стояла перед дзеркалом, а в такi хвилини її краще не турбувати, – послухай, будь ласка!

– Хiба ми не домовились? – озирнулась мама.

– Так, але, знаєш, у граченяти... крила пiдрiзанi.

– То що? – не зрозумiла мама.

– А те, що воно в_ж_е ч_и_є_с_ь!

– Справдi, – здивувалась мама. – Як я не помiтила?! Значить, воно вiд когось утекло. Що ж, доведеться повернути. Звичайно, коли хазяїн вiдшукається. А ти зроби ось що... – Мама на мить задумалась i закiнчила: – Напиши об'яву та повiсь на параднi дверi. З такими крилами здалеку не прилетиш. Отже, коли в нього хтось є, то вiн живе в нашому будинку. Все!..

Мама, як завжди, мала рацiю!

Я поплентав до своєї кiмнати, взяв ручку, аркуш паперу i сiв писати об'яву.

Писав я майже годину. Треба було добряче помiзкувати, щоб вийшло якнайкраще, без помилок. Врештi-решт я написав таке: –

Об'ява

Товаришi громадяни! Вiд кого в_т_е_к_л_о граченя, просимо звертатися до кв. № 50 (8-й поверх), телефон: 263-11-57. Спитати Почепцова Юрка. Дякую за увагу! –

Здається, вийшло непогано. Все на мiсцi, як у школi вчили. Навiть поверх назвав, щоб не шукали довго (краще б зовсiм не шукали!). Та над усе менi подобалось: "... вiд кого в_т_е_к_л_о граченя...". Слово "втекло" я навмисно пiдкреслив. Може, хазяїну стане соромно, що граченя вiд нього в_т_е_к_л_о, i вiн за ним не прийде. Адже з дому тiкають, коли там страшенно погано!..

Я знов переглянув об'яву й пiшов чiпляти її.

Прийде чи нi?

День сьогоднi видався по-лiтньому теплий, хоч був листопад. Перед будинком сидiли на сонцi бабусi й дiдусi та про щось гомонiли.

А неподалiк, на майданчику, зiбралося все наше товариство.

Бачите пузаня? Це Вiтько з першого пiд'їзду. В нього є величезний бульдог. Вiн хоч i товстий, а дуже хороший. Хто? Звичайно, Вiтько, а не бульдог!..

А той довготелесий, худенький – Сергiй, наш "голова"! Вiн завжди щось вигадує. Примiром, наловити двi тисячi горобцiв, зв'язати докупи й лiтати на них. Або збудувати машину, яка б усе на свiтi змiшувала. Ми поцiкавились – навiщо, – так Сергiй образився i три днi не розмовляв з нами... А на четвертий запропонував нам випити по три тисячi триста тридцять сiм склянок газованої води, щоб стати вiд газу легкими, як аеростати. Вiн усе розрахував, крiм одного – куди в нас влiзе стiльки води?.. А нинi Сергiй розмiрковує, скiльки потрiбно кротiв, щоб замiнити машини для риття метро. Уявляєте, красота яка?! Наказав кротам: "Рийте ось тут!" – i сиди собi посвистуй. А на зекономленi грошi, частину яких; звичайно, дадуть Сергiю, ми купимо справжню футбольну форму для кожного. Он як!..

А гляньте на того бiлявого, у в'язанiй шапочцi. Вiн на драбинi донизу головою висить! Точно, це мiй Славко. Ми з ним за одною партою сидимо.

Ну от, наче всi...

Ой нi, пробачте! Он, за гiркою, бачите – кiски стирчать? Помiтили? Це – наша Вiтуня! Ну й що, коли дiвча? Зате – яке! Таку пошукати... Ми всi горою за неї, бо вона серед нас найменша. Та й мами в неї нема. Кажуть, кудись поїхала. Ми-то знаємо, в чому рiч, але їй не кажемо: ще мала, не зрозумiє... Зате тато в неї – ого-го! Нас усiх запросто пiдняти може. А вмiє геть усе. Йому шпакiвню зробити чи велосипед полагодити – раз чхнути!

Отаке наше "товариство"! А коли хтось до Вiтунi не так, матиме справу з нами всiма. I, звичайно, з Вiтьковим бульдогом!

Я причепив об'яву й пiдiйшов до хлопцiв, яким досi нiчого не казав про граченя, бо не знав, як воно буде...

– Що ти ладнав там? – поцiкавився Сергiй.

– Об'яву... – сумно промовив я.

– "Мiняю книжки на хом'яка!" – засмiявся Вiтько. То вiн так жартував. Хлопцi завжди жартують з мене, бо знають, що я давно мрiю про когось живого.

– Майже вгадав! – вiдповiв я Вiтьковi. – Це об'ява про граченя.

– Просиш гракiв подiлитися хоч одненьким з тобою? – єхидно поспитав Вiтько, та побачив, що я навiть не посмiхнувся, i враз посерйознiшав: – Що там у тебе? Кажи!

Хлопцi посiдали круг мене, i я розповiв їм все-все...

– Ну й ну! – проказав Сергiй. – Треба щось придумати.

Вiн пiдвiвся й почав ходити майданчиком. По його обличчю можна було здогадатися, що вiн думає дуже старанно. Раптом вiн зупинився:

– Ось що! Ти, Юрко, йди додому i нiкуди не виходь. А ми гайнемо по квартирах. По-моєму, в нашому будинку нiколи гракiв не було, але треба перевiрити.

– Тримайся! – кинув Славко. – Гайда, хлопцi!

I вони гуртом помчали до першого парадного, а я поплентався додому – чекати: прийде хазяїн чи нi...

Вiзит незнайомця

– Нещасливi ми з тобою, – казав я граченятi, сидячи на своєму улюбленому мiсцi за кухонним столом, – зовсiм-зовсiм нещаснi. Чому ти не прилетiло до мене просто так? Невже треба було вiд когось тiкати?

Граченя, похнюплене й сумне, сидiло на плитi й косило на мене блискучим оком, нiби теж розумiло, в якiй ми скрутi.

– Тепер чекай невiдомо чого, – вiв я далi, – а менi на завтра вчити – ого-го! Ти посидь нищечком, а я-за уроки. Коли справа є, час iде швидко.

Я розклав на столi пiдручники й засiв за уроки. Граченя перестрибнуло на стiл, потiм – на моє плече, умостилося там i затихло.

Коли я скiнчив останню задачу, хтось подзвонив. Я рвучко пiдскочив, та за мить спинився.

"А може, не вiдчиняти? – майнула думка. – Може, вдати, що нiкого нема?"

– Кр-ри-а! Кр-ри-а! – заголосило раптом граченя, та так голосно, що за дверима точно почули.

– Ех ти! – кинув я граченятi й пiшов до дверей...

На порозi стояло... наше товариство!

– Ну як? – майже крикнув я.

– Люкс! – вiдповiв Сергiй, мов iнакше й не могло бути.

– Отже воно – м_о_є?! – не повiрив я.

– Не твоє, а н_а_ш_е! – виправив мене Вiтько. – Ми в_с_i хвилювалися.

Я нiчого не мав проти.

– Ну добре, наше, – погодився я.

– Давай показуй нашого, – скомандував Славко, – годi його ховати.

– Так, покажи, будь ласка, – попросила й Вiтуня. I я повiв усiх до кухнi...

– Ой, чорняве яке! – зрадiла Вiтуня, коли побачила граченя. – А гарненьке ж! Цiп-цiп-цiп! – простягла вона долоньку до граченяти, що сидiло на карнизi й позирало з острахом на багатоголосе товариство.

У вiдповiдь ми так зареготали, що в шафi задзеленчав посуд. А граченя так i пурхнуло до своєї рятiвної коробки.

– Ач, яке спритне! – оцiнив Славко його карколомний стрибок.

– О, дає! – захоплено вигукнув Вiтько.

А ми засмiялися ще дужче, бо не зрозумiли, чи це вiн про стрибок граченяти, чи про Вiтунiне "цiп-цiп".

– Годi вам! – припинив нашi веселощi Сергiй. – Птаха лякаєте... А ти не слухай, Вiтуню, вони й самi не знають, як його кликати. Навiть вiн! – i Сергiй показав на мене.

Вiн мав рацiю: я таки не знав.

– А я знаю! – похвалився Вiтько. – Його треба кликати на iм'я.

– Молодець, хлопчику! На цукерку, – пожартував Сергiй. – Тiльки в нього, здається, нема iменi...

I знов Сергiй не помилився, бо я досi не здогадався назвати граченя, хоч i знав, що без iменi – не життя. Справдi, як його кликати: "Гей, ти! Ходи сюди!"? Ну й ну...

Оскiльки я мовчав, хлопцi зрозумiли: Сергiй мав рацiю.

– А давайте, – зрадiла Вiтуня, – зараз же дамо йому iм'я!

Це нам сподобалось. Ми трохи погаласували й домовились: напишемо на папiрцях iмена для граченяти, а Вiтуня тягнутиме. Що витягне – те й буде.

Я принiс олiвцi й папiр – i почалося...

Славко сiв на пiдвiконня, втупив очi в стелю й зашепотiв щось нечутне.

Сергiй походжав iз кутка в куток, i його обличчя було рiшучим i суворим.

Вiтуня одчайдушне смоктала за столом свого олiвця, наче хотiла щось висмоктати з нього.

Лиш Вiтько настрочив одразу та вкинув папiрця в каструлю.

Я участi в конкурсi не брав, бо згоден був на все – аби граченя лишалось моїм! Та й до вигадки я не дуже...

Нарештi всi повкидали папiрцi в каструлю. Я перемiшав їх, i Вiтуня потягла.

– "Бу-це-фал"! – здивовано прочитала вона.

– Що, що?! – перепитав Сергiй.

– Буцефал, ось що! – вiдказав замiсть Вiтунi Славко, бо це був його папiрець.

– Сам ти Буцефал! – засмiявся Сергiй. – Ти хоч знаєш, що воно таке – Буцефал?

– Так зовуть мого хом'яка.

– "Хом'яка"! – знов засмiявся Сергiй. – Так звали коня Олександра Македонського. Чи, може, ти не чув, хто такий Македонський?

– Це його дядя! – устряв Вiтько.

– А ти – "тьотя", – образився Славко. – Чи не все одно, хто такий Буцефал! Красиво – i все. А ви просто заздрите, що самi такого не придумали. I вiн одвернувся до вiкна.

– Ну подумай сам, – пiдiйшов до Славка Сергiй, – хiба можна рiвняти хом'яка з птахом?

– А чому нi! – обiзвалась Вiтуня. – От мого кота звуть Вася, як i Славкового тата. Ну й що ж тут поганого?

Ми ледь не задихнулися вiд смiху. А Славко повернувся до Вiтунi, зблиснув очима, та... лиш махнув рукою:

– Сама ти Вася! Ну добре, тягни ще. Вiтуня дiстала другого папiрця i прочитала:

– "Гри-ня"!

– Ну як? – захвилювався Вiтько, i ми зрозумiли, що це його папiрець.

– Наче непогано, – розважливо мовив Сергiй i повторив: – Гри-ня...

Я хотiв заперечити, що це надто просто для грака, та з коробки раптом залунало:

– Кр-ри-а! Кр-ри-а!

Здавалось, граченя повторює: "Кр-ри-а!" – "Гриня!"

– Ось i йому подобається! – зрадiв Вiтько. Це мене переконало.

– Згода! – сказав я. – Хто за? Проти? Одноголосно! I ми всi порадiли, що так легко вирiшили цю складну проблему – дати граченятi iм'я.

– А як тобi спало на думку назвати його Гринею? – поцiкавився я у Вiтька.

– Дуже просто. Коли ми дзвонили до тебе, я почув, як воно кричить, то вiдразу й подумав: дуже схоже на "Гриню".

Я забув вам сказати, що наш Вiтько – поет. Вiн завжди щось римує або шукає однаковi слова, примiром – чайник-чайка-чашка або ще якось... Правда, нам Вiтько свої вiршi не читає. I ось чому. Колись, тiльки-но ми переїхали до нашого будинку й познайомились, вiй вибiг у двiр i спитав:

– Хочете, вiршi вам почитаю? Сам склав!

– Давай, – не дуже щиро зрадiли ми, бо якраз обговорювали останню перемогу київського "Динамо".

Вiтько здерся на гойдалку, змахнув невiдомо навiщо рукою i почав:

Свiтило сонце, птах спiвав,

а я додому крокував.

Аж раптом iз-за рогу

з гучним веселим "гав!"

рудий i клишоногий

з'явився пес i став.

– Привiт, кудлатохвостий!

я привiтався з ним.

Ходiм до мене в гостi,

ти, певне, зголоднiв?

Я дам тобi варення,

цукерок повну жменю,

солодку скибку динi.

Ну що, рудий, ходiмо?

Та пес у гостi не схотiв,

дослухав пес мене – i втiк...

"Тим гiрше для рудого!"

подумав я про нього,

подумав – i покрокував.

А надi мною птах спiвав.

Що тут почалось – не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю, бо смiх просто Душив нас.

– Ну як? – поцiкавився Вiтько.

– Вищий клас! – гигикнув Славко.

– Карл-сон-чик наш! – продекламував Сергiй, i ми ще дужче розреготалися.

Тут Вiтько зрозумiв, що смiємося ми не з вiршiв, а з нього, товстого й червонощокого, мов дiвчисько. Вiн схлипнув i кинувся геть. За кiлька днiв ми помирились, але вiршiв своїх Вiтько нам бiльше не читає.

"Нiчого, – думав я, – аби не кидав писати. Стане колись всесвiтньовiдомим, i ми згадаємо, як чули його перший виступ!"

Такий вiн, наш Вiтько! Тож ясно, що придумати якесь там iм'я – для нього пусте!

Нарештi всi надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в дверi. Я попросив хлопцiв зачекати й побiг вiдкрити.

За дверима стояв незнайомець. Пiд пахвою в нього був чорний облiзлий портфель, а на головi сидiв чудернацький зелений капелюх.

– Здрастуйте, молодий чоловiче! – якось надто ввiчливо привiтався вiн. – Це ви – Юрко Почепцов?

– Так, – вiдповiв я.

– I це ви повiсили об'яву?

– Яку... об'яву? – почав я, та раптом усе зрозумiв. "Вiн! Хазяїн Гринi!.." – подумав я, i в грудях менi похололо...

Скажи "привiт!"

– Може, запросите мене до квартири, чи так через порiг i розмовлятимем? – порушив тишу незнайомець.

– Вибачте! – знiтився я. – Заходьте, будь ласка.

– А це що за збори? – поцiкавився вiн, коли побачив хлопцiв.

– Нiякi не збори! – заперечив я. – Ми просто так... Ви проходьте на кухню, воно там.

– Що – "воно"? – здивувався незнайомець.

– Не "що", а "хто"! – поправила його Вiтуня. – Бо воно живе.

– Звiсно, "хто"! – сказав я. – Ваш Гриня.

– Пробачте, але я не дуже розумiю, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене нiяких Гринь!

– Як нема?! – здивувався тепер Сергiй. – А ваше граченя?

– А, так ви про граченя! – нарештi зрозумiв незнайомець. – Так би й казали, а то "воно", "Гриня"! А ви чому, власне, вирiшили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?

– Звичайно, знаємо! – вiдповiв Славко. – Ви його хазяїн.

"Поганий хазяїн!" – подумав я, та змовчав.

– От i не вгадали! – посмiхнувся незнайомець. – Я – ваш новий кербуд! Хе-хе...

– Ви... правду кажете? – не повiрила Вiтуня.

– Дiвчинко! – суворо обiрвав її кербуд. – Запам'ятай: Зiновiй Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!

– Вибачте нас, Зiновiю Всеволодовичу! – загомонiли вiдразу всi. Ми теє... ну, ми того...

– Я бачу, що ви "теє" i трохи, мабуть, "того", але, – i вiн подивився на мене, – запам'ятайте раз i назавжди, громадянине Почепцов: нiяких об'яв без мого дозволу вивiшувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районi, бiля першого парадного є спецiальна дошка для об'яв та оголошень. Дверi – не для цього! Ясно?

– Ясно! – вiдповiли ми як один.

– Тодi бувайте i про це не забувайте! – заговорив раптом вiршами кербуд i сам здивувався. – Ти ба, поет!.. Ну добре, пiшов. А об'явочку знiмiть, "товаришi громадяни"!

– Здається, в_с_е! – сказав Славко, i ми полегшено зiтхнули.

– Нам теж час. Бувай! – попрощалися хлопцi. – А об'яву ми знiмемо.

Вони помахали Гринi – н_а_ш_о_м_у Гринi! – i пiшли, а я нагодував граченя й сiв за уроки.

Скоро прийшов тато.

Вiн зазирнув до кухнi й одразу – точнiсiнько як я у хлопцiв спитав у мене:

– Ну як?!

– Люкс! – вiдповiв я Сергiєвим слiвцем, i тато щасливо посмiхнувся.

– Ти уроки робиш? – помiтив вiн. – Роби, роби, потiм розкажеш.

Тато вiдрiзав хлiба й сиру, налив чаю i спитав:

– Ти пробач, я на хвильку. Можна, я побуду з ним... з граченям?