Текст книги "Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке)"

Автор книги: Анатолий Костецкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

Z-003 уже був обiйшов усi центральнi вулицi, так i не почувши сигналу, коли раптом пригадав Бевзевi слова про те, що Рубильник дуже любить пиво, – i подався на околицю, де, як вiн знав зi свого шпигунського довiдника, найчастiше трапляються пивнi точки.

Бiля кожної точки вiн зупинявся на кiлька секунд i по черзi наводив око-пристрiй на любителiв пива. Чимало з них нiби нагадували Рубильника: такi ж зсутуленi, з червоними припухлими обличчями. Та пристрiй мовчав – i агент iшов далi. Щоб не викликати зайвої пiдозри, йому щоразу доводилося випивати кухоль пива, тож не дивно, що пiсля п'ятої точки вiн уже ледве пересувався i мiг бiльше не вихилятися навмисне: хода його й так зробилася хиткою.

Раптом, звiдки не вiзьмись, йому на плече сiв електронний горобець.

– Прилетiла, пташечко! – зрадiв той. – Ну, показуй, що принесла. – Вiн квапливо розкрив горобця й аж вискнув вiд радостi, побачивши грошi та жуйку.

– Тепер вони в мене швидко все позабувають! – промовив суперагент, розкладаючи пакетики з гумкою по кишенях. Жувальна гумка теж була одним iз його найулюбленiших засобiв шпигунства: по-перше, для пiдкупу, а по-друге, для лiквiдацiї свiдкiв. Агент знав, що багато хлопцiв люблять жувати гумку, а вiд постiйного жування дитячий розум тупiшає, мозок працює лiниво – i дитина, зробившись дурником, забуває про все на свiтi, окрiм гумки, звичайно. Отак за допомогою гумки Z-003 намiрявся лiквiдувати наших хлопцiв.

Коли ж вiн прочитав листа вiд шефа, то тiльки зловтiшне посмiхнувся: "Ач, пiдвищення за клей обiцяє! Та я, викравши клей, генералом стану, хо-хо!" – I, забувши про конспiрацiю, голосно розреготався.

У пiднесеному настрої Z-003 почвалав далi. I не встиг вiн наблизитись до чергової пивної бочки, як у вусi його пролунав сигнал. Агент стрепенувся й побачив просто перед собою Рубильника. Z-003 вiдразу зосередився, висмикнув зi штанiв давно непрану сорочку без ?удзикiв, поправив у кишенi пляшку, щоб її можна було помiтити ще здалеку, й пiдiйшов до молодика.

– Ех, i гарно ж, мабуть, у такий вересневий деньок пивка попити! – заговорив агент, сiдаючи на лаву поруч iз Рубильником.

Той важко повернув голову, втупився каламутними очима в непроханого гостя i прохрипiв:

– Ти що, батя, знущаєшся? Ану, дуй звiдси!

– Ну, ну, голубе, – заспокiйливо поплескав його по плечу "батя", – я ж по-доброму.

– От i вiдвали по-доброму, – скинув його руку Рубильник, – а то тебе зараз у "швидкiй допомозi" повезуть!

– Ви не так мене зрозумiли, – улесливо мовив агент. – Я просто хотiв запросити вас до компанiї, разом по кухлику випити!

Погляд Рубильника трохи прояснiв, вiн уже примирливiше, але все ще недовiрливо зиркнув на "батю" – ач, сам п'яничка, а балакає, наче культурний! – i про всяк випадок мовив:

– Пиво – це добре, але де гульденiв узяти?

– Я пригощаю! – пiдхопився агент i витяг iз кишенi пачку грошей. – За цим дiло не стане, менi б тiльки з хорошою людиною побалакати.

"Пришелепкуватий якийсь, – подумав Рубильник, – та ще при таких грошах! Щось тут нечисто..." Але розбиратися в своїх млявих думках не став, а хутко посунув за "батею" до бочки. Пiсля другого кухля Рубильник повеселiшав i спитав:

– А ти, батя, ким будеш? Багатенький Буратiно?

– Слюсар я, сантехнiк, – скромно опустив очi агент.

– Ги-ги! – реготнув Рубильник: так вiн йому й повiрив! Але вголос нiчого не сказав, бо вiдчув: тут можна погрiти руки.

– Чого тут балакати, – кивнув агент на чергу, – ходiм, у ресторанi посидимо, поговоримо про життя.

"Здається, щось накльовується!" – зрадiв Рубильник, i вони подались до ресторану "Затишок", найкращого в мiстечку...

Тепер Рубильник був у Z-003 в руках – вiн заковтнув наживку! I, щоб не затягувати справи, агент уже пiсля другої чарки заговорив про клей.

Спочатку Рубильник вiдмовчувався, потiм вiднiкувався, та коли сантехнiк запропонував йому за кожну краплину клею по десять карбованцiв, подумав: "Ото щастя пiдвалило! За поганий смердючий клей – така грошва! Все чисто, благородно, бери грошики й катай на пiвдень, до моря й пальм! Але якщо йому так уже потрiбен цей клей, дивись, не продешеви!"

– Нема дурних! – пiдвiвся, вдавши ображеного, Рубильник. – За такий товар – жалюгiднi копiйки...

– Стривайте! – злякано схопив його за рукав агент, – Вашi умови?

Рубильник над усе боявся продешевити, тож тiльки незрозумiле поворушив пальцями в повiтрi.

– Двадцять? – пильно глянув йому в обличчя Z-003.

Рубильник заперечливо хитнув головою

– Сорок! – вiдразу перескочив через десятку сантехнiк.

"Тримайся, щасливчику, тримайся!" – подумки стримував себе Рубильник, якому вже кортiло заплескати в долонi вiд радостi. Та коли агент назвав цифру "сто" – нерви його не витримали! Вiн пiдскочив i, ковтнувши пожадливо слину, вигукнув:

– Згода!

– Тодi рiвно о шостiй я чекатиму вас у скверi, на третiй вiд входу лавi. Ви приносите клей, весь, до крапельки, а я грошi! – I вони вдарили по руках, обоє вкрай задоволенi собою.

У цю мить з пiдвiконня за їхнiми спинами знявся горобець, який тихо сидiв пiд час усiєї розмови дiлкiв, i полетiв на розшуки лейтенанта Євдокименка...

Роздiл тринадцятий

БЕГЕМОТ У ПАСТЦI

Хiба можна собi уявити хлопця, котрий спокiйнiсiнько десь сидiв би, коли навкруги таке дiється? Тож не дивно, що Христофор, Васько та Бевзь – пробачте! – Семен досить скоро почали непокоїтись.

– I скiльки можна чекати отого вашого Бублика? – першим не витримав Семен. – Сидиш отут, скнiєш, а там, може, свiт перевертається!

– I не кажи! – зiтхнув Христофор.

– Нема чого тут стирчати. Давайте хоч до печери збiгаємо! -запропонував Васько.

– Навiщо? – здивувався Семен.

– А туди зараз може навiдатися хтось iз твоєї компанiї.

– По-перше, – образився Семен, – вони менi вже бiльше не компанiя! А по-друге, що їм там робити?

– Та хоча б випити, адже там горiлка, – пояснив досвiдчений Васько.

– Щось у цьому є, – пiдтримав друга Христофор, а Семен лише захоплено глянув на Васька: диви, який малий, а метикований.

Невдовзi хлопцi вже сидiли в густому чагарнику неподалiк вiд печери. Сидiти мовчки, без жодного руху було страшенно важко: то спина починала свербiти, то в носi лоскотало, аж сльози наверталися. Та хлопцi мужньо терпiли все, аби не викрити себе.

Так вони просидiли, напевне, з пiвгодини, i Христофор, терпець якому увiрвався, хотiв був уже запропонувати кинути це дiло, коли раптом з-за кущiв навпроти виткнулася голова.

– Бегемот, – прошепотiв Семен.

Голова покрутилася навсiбiч, поклiпала вицвiлими безбарвними очицями, i з-за кущiв видерся один з колишнiх Семенових дружкiв, пом'ятий i скуйовджений, з'їхав по схилу на дно ярка й подряпався по стовбуру осики до печери. I тiльки-но вiн зник в отворi, як Васько лiктем штурхонув Семена й гарячкове зашепотiв:

– Вiн у пастцi! Треба лише вибити з-пiд стовбура пiдпорки – i все!

Христофор та Семен вiдразу зрозумiли хитрий Васькiв план. Всi троє по-пластунськи вибралися зi своєї схованки й пiдповзли до стовбура. Семен ухопився за гiлляки своїми дужими руками, а Христофор та Васько навалилися на осику.

– Раз, два, три! – пошепки скомандував Васько, i Семен висмикнув пiдпорки.

Стовбур натужно зарипiв, повiльно хитнувся – i враз гухнув на стiнку яру, щiльно закривши вхiд у печеру. Лиш невеличка хмарка куряви знялася.

– Все! – витер спiтнiле чоло Христофор, i хлопцi всмiхнулись один одному.

I наче у вiдповiдь йому iз печери почулися несамовитi зойки, щось важко загупало. Це замурований там Бегемот волав вiд переляку й з розгону кидався плечем на стовбур, який навiть не ворухнувся. Нараз Бегемот отямився й затих, прислухаючись: мабуть, почув голоси. Виглянувши у невеличку шпаринку, вiн побачив хлопцiв, а з ними -Сема.

– Ану, пацани, кидайте жарти, а то!.. – люто загукав вiн.

– А ти спершу вийди! – пiдморгнув хлопцям Васько.

– У, придурку, дожартуєшся в мене! – оскаженiв Бегемот. – Та коли я вийду, тебе ж мама рiдна не впiзнає, жоден годинникар не збере по деталях! – I вiн з потрiйною енергiєю знов навалився на стовбур. Дарма! Осика усiєю своєю багатолiтньою вагою намертво запечатала печеру.

Тодi Бегемот спробував пiдкопатися пiд стовбур, але тiльки обламав нiгтi. Це й зрозумiло: адже стiнки печери, як ви пам'ятаєте, були сухi й твердi, наче камiнь.

Нарештi злодiй збагнув, що без сторонньої допомоги йому нiяк не вибратись, i вирiшив змiнити тактику.

– Ну, годi вже, пустунчики, – лагiдно за лебедiв вiн. – Я оцiнив ваш жарт. А ти, Бевзику, виявляється, розумничок! Таку штукенцiю утнув! От розповiм корешам – ох i посмiються! Гаразд уже, випускайте мене, а то тут темно.

– Так зразу, – хмикнув Семен, – розiгналися! Нiякий це не жарт!

– Ти що варнякаєш?! – злякався Бегемот.

– А те, що чуєш, – вiдказав Семен. – Попосидь трошки, скоро за тобою приїдуть i вiдвезуть, куди слiд.

– Так ти своїх продаєш?! – знов загупав Бегемот у стовбур. -У-у! О-оо! А-аа!

– Гупай, гупай, – посмiхнувся Семен. – Може, голову розгупаєш та не брехатимеш бiльше.

Бегемот покинув гупати i знов заговорив улесливо:

– Та ти що, Бевзику, хiба я колись тобi брехав?

– А приймач? – крикнув той.

– Ну, е-е... – спершу розгубився Бегемот. – То був лише жарт. Розумiю, не дуже вдалий, не те, що твiй iз стовбуром. Ну, можеш бiльше грошей не давати, згода?

Але вiдповiдi не було.

– Ну, хочеш, я тобi й тi, що давав, поверну? – пiддобрювався Бегемот. – Навiть iще пiдкину, га?

– Не треба йому ваших грошей! – встряв у розмову Христофор. -Краще мiй клей вiддайте!

– Ага, – кивнув Семен, – де клей сховав?

– Який клей? – Бегемот удав, що здивований.

– А той, за допомогою котрого ви з Рубильником магазин пограбували! – сердито вiдрiзав Семен.

– Та я не грабував! – заскиглив Бегемот. – От слово даю, не грабував! Це мене Рубильник клятущий змусив. А сюди я прийшов, щоб усе забрати й вiднести в мiлiцiю! Ви менi своїми жартами не даєте почати нове, чесне життя! – I вiн голосно зарюмсав.

– А що, може, вiн правду каже? – пожалiв злодiя Христофор. -Може, випустимо?

– Та ти що?! – обурився Семен. – Вiн тобi таке потiм зробить, i радий не будеш!

– Не зроблю, ой, хлопчики, дорогесенькi, не зроблю! – ще голоснiше забiдкався Бегемот, вiдчувши, що хлопцi вагаються.

На цей раз i Семен трохи засумнiвався. Вiн почухав потилицю й мовив:

– Гаразд, ти почекай трохи, ми з одним чоловiком порадимось.

– З яким iще чоловiком? – перелякався Бегемот.

– Є в нас один, академiк знайомий. Вiн клеєм дуже цiкавиться.

– Клеєм? – перепитав Бегемот. – Та що вони, подурiли на цьому клеї? То якийсь сантехнiк за нього золотi гори обiцяє, то академiк цiкавиться...

– Сантехнiк?! – аж пiдскочив Христофор. – Який сантехнiк?!

– А хто його зна, – вiдказав Бегемот. – Менi про нього Рубильник розповiв. Вони десь на вулицi познайомились, i той пообiцяв Рубильниковi по сотнi за кожну краплину клею, йолоп! Оце сьогоднi вони о шостiй зустрiчаються у скверi й торгуватимуть клей. То, може, випустите, га? – спитав Бегемот знову, але хлопцi його вже не чули: вони щодуху мчали до мiстечка.

Роздiл чотирнадцятий

"ВАША ВЗЯЛА! ЗДАЮСЯ..."

Нiхто, нiколи й нiзащо в свiтi, напевне, не змiг би здогадатися, що за третьою вiд входу лавою, де мала вiдбутися зустрiч суперагента з Рубильником, у гiллi розлогої верби замаскувався... лейтенант Євдокименко!

Так, так! I в цьому нема нiчого дивного. Адже Яким Якович iз раннього дитинства почав готувати себе до майбутньої роботи i зрештою так досконало оволодiв усiма її хитрощами, що йому нiчого не варто було замаскуватись навiть на голому мiсцi.

I от зараз життя змусило лейтенанта Євдокименка продемонструвати свої здiбностi в усiй своїй красi.

Задум Якима Яковича був простим i водночас мудрим. Суперагент та Рубильник мали зустрiтися на лавi пiд лейтенантом – про це йому сповiстив електронний горобець! – отже Якиму Яковичу лишалось тiльки дочекатися їхньої появи i, коли Рубильник передасть у руки Z-003 клей, взяти його на гарячому.

Лейтенант Євдокименко спокiйнiсiнько чекав, . грiвся на лагiдному вересневому сонечку й уважно позирав на вхiд до скверу.

Аж ось на алеї з'явився Z-003! На цей раз, як вiдзначив лейтенант, вiн знову змiнився i був уже не сантехнiком i не академiком, а звичайним заслуженим пенсiонером, що прийшов посидiти в скверi й подихати п'янким осiннiм повiтрям. Суперагент, човгаючи ногами, прочапав до лави й, важко кахикнувши, сiв. Потiм розгорнув газету, в якiй заздалегiдь проколупав двi дiрки для очей, i, в даючи, нiби читає, почав пильно роздивлятися навкруги.

Рiвно о шостiй з-за дерев у кiнцi алеї вигулькнула постать Рубильника. Вiн весь час озирався, i такий був у нього зляканий вигляд, що вiн помiтив агента лише тодi, коли той пiдвiвся йому назустрiч i промовив:

– Молодий чоловiче, вечiр добрий! Посидьте з дiдусем, якщо не поспiшаєте.

Рубильник злякано блимнув на агента, не впiзнав його й кинув:

– Одчепися, дiду! Теж менi, знайшов компанiю!

Та коли Z-003 пiдморгнув йому – мовляв, усе гаразд! – Рубильник упiзнав колишнього сантехнiка й гигикнув:

– Ну, ти даєш, батя!

Вони потиснули один одному руки й сiли на лаву.

"Ну от, – подумав спокiйно лейтенант, – ще кiлька хвилин – i справу закiнчено!"

– Товар принесли, молодий чоловiче? – приступив до дiла агент.

– А чого б я приходив! На тебе помилуватися? – вишкiрився Рубильник.

Вiн видобув з кишенi невеличку плескату пляшечку вiд потрiйного одеколону з густою зеленкуватою рiдиною.

Очi агента хижо зблиснули, й вiн потягся рукою за дорогоцiнною пляшечкою, але Рубильник спритно сховав клей у кишеню:

– Ша, батя! Без рук! Спершу – гульдени.

– О, пробачте, – трохи знiтився агент, – ось вони, ось! – I заходився витягати з кишень пiджака тугi пачки.

– Скiльки тут? – вiд такого видовища Рубильник аж очi витрiщив i у вухах йому разом iз шелестом грошей залунав лагiдний шепiт морських хвиль, гомiн пiвденних пальм i ревисько ресторанного оркестру.

– Вистачить, – вiдказав недбало Z-003, – як i домовлялися: крапля – сто карбованцiв. Давайте зважимо товар, а тодi вже й розрахуємось.

Агент видобув iз кишенi мимохiдь поцупленi у мiськiй аптецi лiкарськi терези.

– Нема дурних! – вiдсунувся Рубильник. – Бачили ми таких: ти йому клей, а вiн тобi – дулю, i тю-тю!

– I не соромно вам! – удав агент, що образився. – Та невже я, чоловiк похилого вiку, можу обманювати? Та коли б я й хотiв утекти, ви, молодий i здоровий, легко наздогнали б мене.

– Хо! – пихато посмiхнувся Рубильник. – Од мене, батю, не втечеш! Але грошики – наперед.

Агент зрозумiв, що зважити клей не вдасться, i спересердя махнув рукою:

– Що з вами робити! Тримайте!

Вiн почав вiдраховувати грошi, а Рубильник розсовував їх по кишенях i голосно шморгав носом вiд задоволення. Зрештою грошi з рук агента перекочували в кишенi злодiя, й той весело сказав:

– От i ляля! Тримай, батю, свiй смердючий клей! – I простягнув агентовi заповiтну пляшечку, в якiй важко бовталось майбутнє Z-003.

"От i все!" – подумав суперагент i всмiхнувся.

"От i все!" – подумав лейтенант Євдокименко, дiстаючи з-пiд пахви пiстолет.

I саме в ту мить, коли рука агента стиснула пляшечку, а рука лейтенанта – пiстолет, до скверу влетiли Христофор, Васько та Семен.

Вони вiдразу ж побачили Рубильника й Z-003 й на все горло заволали:

– Держiть їх, ловiть! Це злодiї!..

Лейтенант Євдокименко блискавично вискочив зi схованки i на всю потужнiсть своїх могутнiх легень – а вiн був майстром спорту з плавання! – вигукнув:

– Руки вгору! Вас викрито!

Та недарма Z-003 був суперагентом вищого класу. Вiн теж блискавично оцiнив ситуацiю, швидким рухом сунув пляшечку з клеєм у праву бокову кишеню й щосили турнув отетерiлого Рубильника на Якима Яковича. Злодiй незграбно змахнув ручиськами, поточився i, щоб не впасти, вхопився за руку лейтенанта.

Тої ж митi вiн вiдлетiв метрiв на десять, важко гупнувся на асфальтову дорiжку, встиг на льоту зойкнути: "Ой мамо!" – i знепритомнiв. Але цiєї митi, поки лейтенант провiв прийом самбо, цiлком вистачило агенту, щоб вiдскочити метрiв на три вбiк i щодуху кинутися навтьоки.

Лейтенант невдоволено хекнув i рвонув навздогiн.

Вони бiгли порожнiми вулицями мiста, – всi мешканцi в цей час сидiли перед своїми телевiзорами, бо показували останню серiю багатосерiйного детективу "Слiдство ведуть знавцi", – i їхнi кроки лунко вiдбивались у прозорому осiнньому небi, лякаючи зграйки горобцiв.

Вiдстань мiж лейтенантом Євдокименком та суперагентом поступово, але невблаганно скорочувалась – адже Яким Якович був чемпiоном столицi з бiгу на дальнi дистанцiї! Вiн уже чув важке сопiння агента й на ходу подумки пiдсмiювався: "Давай, голубе, давай! Ще трiшечки -i твоя кар'єра скiнчиться. Я тебе, знесиленого, вiзьму голiруч!"

Небезпеку вiдчув i Z-003. Вiн нiяк не мiг перейти на друге дихання. У грудях йому кололо, вiн жадiбно хапав ротом повiтря, силкуючись збiльшити швидкiсть, але ноги майже не слухались його. I тут Z-003 прийняв рiшення...

Лейтенант устиг помiтити, що агент на якусь мить пригальмував, повернувся до нього обличчям i ледь помiтно змахнув рукою.

"Ага, – подумав Яким Якович, – уже здаєшся!" Але тої ж митi суперагент знову рвучко помчав далi, а лейтенант раптом наче за щось перечепився i сторчголов полетiв на асфальт.

Коли б вiн не був чемпiоном району з боротьби самбо, то, мабуть, здорово забився б. Але Яким Якович вправно зiбрався в повiтрi й пружно приземлився на ноги.

"Дивно! – подумав лейтенант, вiдчувши досить сильний удар у п'яти. – Невже втрачено форму?" – I глянув на ноги.

Подиву його не було меж: вiн стояв у самих шкарпетках! Лейтенант озирнувся й побачив, що його туфлi стоять посеред вулицi з розiрваними шнурками.

"Ну й ну!" – похитав головою Яким Якович. Вiн хотiв був пiдняти туфлi й далi переслiдувати агента, але не змiг, незважаючи на свою богатирську силу, навiть зрушити їх з мiсця. I тут вiн зрозумiв: це ж агент хлюпнув йому пiд ноги клеєм, i його туфлi – назавжди! -приклеїлись до тротуару, а сам вiн вилетiв iз них!

Цей пiдступний хiд противника нагадав лейтенантовi, що вiн має справу iз суперагентом вищого розряду, тож надалi Яким Якович вирiшив бути обережнiшим i босонiж припустив за агентом, котрий уже повертав за рiг у якусь вуличку.

Яким Якович увiмкнув вiдразу другу швидкiсть i – з розгону проскочив вуличку. Довелося гальмувати й розвертатись. Та коли вiн прочитав назву вулички, куди повернув агент, то лише посмiхнувся: ця вуличка упиралася в п'ятиметровий цегляний мур!..

Лейтенант перейшов на крок. Вiн поволеньки чвалав собi вуличкою i насвистував щось веселеньке.

Та знову ранувато вiн заспокоївся!

Z-003, який чималу частину свого шпигунського життя провiв у джунглях, умiв лазити навiть по дзеркальнiй поверхнi – що йому якийсь там цегляний мур!

Яким Якович з тривогою побачив, що агент спритно подряпався вгору. Ось вiн уже на серединi! Ось – вище!.. Ось закинув руку й ногу на гребiнь муру й навалився на нього грудьми!.. Ще мить – i вiн зникне...

Лейтенант вихопив пiстолет i, гукнувши: "Стiй, стрiляю!" -бабахнув у повiтря.

Суперагент, почувши пострiл, злякано притиснувся грудьми до муру й завмер. Це дало виграш у кiлька дорогоцiнних секунд, за якi лейтенант Євдокименко встиг добiгти до муру й ухопитися за ледь помiтний виступ, щоб дертися вгору. Та тiльки-но вiн зробив перший рух, як почув стогiн.

Вiн звiв очi й побачив, що Z-003 чомусь нерухомо лежить на гребенi у тiй же самiй позi й стогне. Лейтенант спершу здивувався, а тодi подумав, що агент уже зовсiм знесилiв, переможно посмiхнувся й наказав:

– Опiр даремний! Злазьте!

У вiдповiдь суперагент лиш нервово сiпнувся, а слiдом долинув його здушений голос:

– Ваша взяла, здаюся! Але злiзти не можу...

Роздiл п'ятнадцятий

МАЙБУТНЬОМУ НАЗУСТРIЧ

Того вечора Христофор Тюлькiн довго не мiг заснути. I нiчого дивного в цьому не було: адже день видався напрочуд багатим на незвичайнi подiї.

Батьки ще не повернулися з роботи, телепередачi скiнчилися, тож Христофор просто лежав собi в лiжку й дивився у стелю, де, наче кiнокадри, знову й знову проходили перед його очима подiї останнiх годин...

Мабуть, найвеселiше було, коли агента знiмали з муру. Виявилось, що це не так уже й просто. Як ви пам'ятаєте, пiсля пострiлу лейтенанта Євдокименка агент втиснувся в мур i раптом закляк. Питаєте чому? А тому, що вiн ненароком роздушив пляшечку з клеєм, яка лежала в правiй боковiй кишенi пiджака, – i зрозумiло, вiдразу приклеївся до муру!

Це досить швидко збагнув Яким Якович i заходився шукати способи, як спустити агента додолу.

Спершу вiн зателефонував у пожежну частину, коротко пояснив суть справи й попрохав допомоги. Невдовзi у вуличку з гучними сиренами в'їхали двi пожежнi машини з найкращою в областi пожежною командою, котра ось уже протягом п'яти рокiв посiдала на всяких конкурсах першi мiсця.

Поки машини розверталися та пiд'їжджали до муру, де знешкоджений агент злякано лупав очицями, пожежники повистрибували з кабiн, розмотали шланги, пiдключили їх до кранiв i заходилися швидко розсувати драбини та виймати багри.

Побачивши цi приготування, суперагент так затiпався, заверещав, що вороняча колонiя, котра мешкала у парку за стiною, злякано знялася в повiтря, прикривши, на мить чорною хмарою сонце, – i зникла за лiсом. Та агент даремно перелякався. Пiхто не збирався здирати його баграми. Пожежники почали дружно гупати ними у мур пiд самим животом агента, щоб вивiльнити його iз цегляної пастки.

Мур i живiт агента лунко вiдгукувались на кожен удар – та жодна цеглина не випала з кладки й навiть не трiснула.

Пожежники спробували вилущити агента з його одягу, але тут на нього навалилась iнша халепа. Горобцi, що голосно цвiрiнькали навколо, раптом запримiтили соняхи на трусах суперагента й гайнули до них.

Вони один за одним, наче маленькi бомбардувальники, пiдлiтали до Z-003 i з розгону дзьобали в те мiсце, яке прикривали труси. Хiба ж знали горобчики, що то були несправжнi соняхи? I якщо дзьобики звичайних горобцiв були не такi вже й дошкульнi, то сталевий дзьоб свого колишнього напарника-зв'язкiвця агент упiзнав вiдразу...

Рiч у тiм, що серед мiстечкових горобцiв був i електронний, якого лейтенант Євдокименко за покликом свого доброго серця та за дозволом полковника Семенова звiльнив вiд пристроїв i випустив на волю.

Електронний горобець вирiшив оселитися зi своїми природними колегами й почати нове життя.

Лейтенант побачив, що загрожує агентовi, вiд зловiсних намiрiв якого нiчого вже не лишилося, пожалiв бiдолаху, спритно видряпався на мур i прикрив його своєю нейлоновою курточкою.

Z-003 вдячно глянув куточком ока на Якима Яковича – i скупа сльоза скотилася по його обличчю. Та плакав агент не лише вiд вдячностi, а й вiд того, що за муром побачив двоповерховий особняк, який пiзнав за описами дiдуся, а на ньому – о, примхи долi! -табличку: "Мiська хорова капела жовтенят". Iз вiкон особняка лунала духова музика. Це грав оркестр, iнструменти для якого було придбано за скарб агентового дiда: жовтенята знайшли його й здали державi...

Так безповоротно розтанули всi мрiї Z-003...

Тим часом командири обох команд пожежникiв вiдiйшли вбiк i почали тихо радитись мiж собою.

– Ми безсилi, – розвели вони руками, – треба викликати бульдозер.

Довелося Якиму Яковичу знову дзвонити й чекати. Хвилин за п'ятнадцять почувся вiддалений гуркiт, стiни навколишнiх будинкiв затрусилися, вiкна задзеленчали – i на вулицi з'явилися два найпотужнiшi бульдозери, якi тiльки знайшлися в мiстечку. Вони, не спиняючись, з ходу атакували мур, де лежав агент, – але дарма! Мур стояв непорушне, як i сто рокiв тому. А от бульдозерам не пощастило: один погнув нiж, а в другого вiд натуги заглух двигун.

– Нi, – похитали головами бульдозеристи, – тут дiла не буде! -I, прив'язавши заглухлого бульдозера на буксир до першого, iз гуркотом посунули назад.

Суперагент уже став поступово втрачати всякi надiї визволитись i вирiшив готуватися до безславної загибелi пiд горобиними дзьобами, як раптом до Якима Яковича пiдiйшов уже знайомий вам першокласник, той, що лазив у школу крiзь прочинену кватирку.

– А нащо ви ото робите? – поцiкавився вiн,

– Iди, хлопчику, не заважай, – легенько вiдсторонив його лейтенант. – Не до тебе зараз, менi отого дядю зняти треба! – I вiн показав на агента.

– Отого? – перепитав малий, зиркнувши вгору. – Та це ж дуже просто!

– Як?! – аж пiдскочив лейтенант.

– Звичайним лобзиком, – зневажливо кинув малий, – узяти лобзика й випиляти його!

– Генiй! – зрадiв лейтенант Євдокименко, пiдхопив першака на руки й тричi пiдкинув угору. – Тримай! – Вiн дав йому величезну шоколадну цукерку, яку про всяк випадок завжди мав при собi, i побiг до телефонної будки.

Зрозумiло, вiн не став просити лобзика. Вiн лише скористався iдеєю малого – випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й технiки мiстечка й попросив позичити лазер.

Цього разу вiн домiгся успiху. Через пiвгодини агент, випиляний з муру лазерним променем, уже сидiв на землi та обтрушувався вiд цегляного пилу. Звестися на ноги вiн не мiг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялися вiдрiзати, аби не завдати шкоди агентовi. Отже, тепер вiн мiг пересуватися лише на чотирьох.

– Що ви зi мною зробите? – перше, що спитав Z-003, коли трохи стих регiт цiкавих спостерiгачiв.

– Завтра ж вiдправимо додому, – вiдказав лейтенант, бо знав: тепер суперагент шкоди не зробить.

– Тiльки не це, благаю вас! – аж заволав агент, як тiльки уявив, що йому буде тепер вiд шефа.

Яким Якович усмiхнувся й кинув:

– Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз – за мною, на вокзал!

I лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слiдом за ним – агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землi...

Далi Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох iз Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до вiддiлення мiлiцiї.

– Це що за опудало? – здивувався начальник райвiддiлу, коли хлопцi затягли злодiя в приймальню й поклали на пiдлогу, важко вiдсапуючись.

– Один iз тих, хто обiкрав магазин! – виступив наперед Семен i розповiв начальниковi все, що знав.

В самому кiнцi розповiдi Рубильник нарештi розклепив повiки, побачив над собою постать у мiлiцейськiй формi й вигукнув:

– Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровiльно!

– Я бачив! – посмiхнувся начальник i сiв складати протокол.

Рубильник швидко назвав свого спiльника, а хлопцi пояснили, де його шукати.

– Ну й богатирi! – похвалив їх начальник, i вони всi разом поїхали на мiлiцейськiй машинi по Бегемота.

З ним теж довелося повозитися. Хлопцi й начальник райвiддiлу навiть учотирьох не змогли вiдсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. I тiльки-но стовбур вiдсунувся, вiдкриваючи вхiд У печеру, як звiдти, просто в обiйми начальниковi, випав Бегемот. Вiдчувши сталевi обiйми влади, Бегемот заплющив очi й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на пiвдень, до моря та пальм, а зовсiм у протилежному напрямку...

Христофор зiтхнув i повернувся на другий бiк.

А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковниковi Семенову – доповiдав про завершення справи.

– Доповiдає лейтенант Євдокименко! – вiдрапортував вiн у трубку, коли та вiдповiла голосом полковника.

– Не знаю такого! – несподiвано мовила трубка.

– Як це?! – отетерiв лейтенант.

– А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, – нi!

Яким Якович не зразу збагнув, що Вiкентiй Вiкторович у такий спосiб поздоровляв його з пiдвищенням у званнi за вдало проведену операцiю, – i вуха його почервонiли вiд задоволення.

– Пробачте, – отямився вiн нарештi, – доповiдає старший лейтенант Євдокименко!

– Ну от, iнша рiч! – весело мовила трубка й додала: – Мiж iншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сiрникових етикеток?

Почувши традицiйне несподiване питання Вiкентiя Вiкторовича, старший лейтенант Євдокименко вiдразу зрозумiв, що його вже чекає нова, ще бiльш цiкава й небезпечна операцiя, i щасливо вигукнув у трубку:

– Сiрниковi етикетки? Та я все життя мрiяв про них!

– От i чудово, – зрадiла трубка. – Приїздiть швидше, вони вже чекають на вас...

За п'ятнадцять хвилин вiд перону мiстечка вiдiйшов столичний експрес, у якому назустрiч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже – колишнiй...

I тiльки-но червонi вогнi останнього вагона зникли за поворотом, як дверi в кiмнату Христофора прочинилися й на порозi з'явилися батьки, якi вже все-все знали.

– Не спиш? – вибачливо зiтхнув тато.

– Не спиться, – i собi зiтхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним -i мрiй про всесвiтню славу.

– Ти не сердься на нас, – присiла мама до нього на лiжко. – Ми з татом вирiшили подарувати тобi сарай пiд лабораторiю.

– Я допоможу обладнати її як слiд, – пообiцяв тато.

– Правда?! – пiдскочив на лiжку Христофор.

– Правда, синку, правда! – нiжно вклала його на подушку мама. -Тепер вигадуй, винаходь, що душi заманеться! – Вона поцiлувала сина в макiвку, й батьки вийшли.

А Христофор ще довго лежав без сну i посмiхався в темрявi своїм думкам. Вiн знав: у нього ще все попереду, i вiн неодмiнно винайде знову щось дуже й дуже потрiбне людству!

Нарештi Христофор стулив повiки i тихо поплив у радiсному снi назустрiч майбутньому.