Текст книги "Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке)"

Автор книги: Анатолий Костецкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Тiльки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.

– Як це зрозумiти? – першим оговтався Сидiр. Силовий. – Ти чому тут, а не в лiжку?

– Уроки на завтра вчу, – нiчого кращого не мiг вигадати син, якого спiймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто iнший, як Христофор.

– Уроки?! – ступив батько до поличок i зняв пляшечку iз залишками соляної кислоти. – Це – уроки?! I це? – Вiн по черзi тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокiйнiсiнько перебували у шухлядi "Побутова хiмiя".

При цьому в нього був такий грiзний погляд, що син зрозумiв: попереду серйозна розмова! Вiн вирiшив мовчати, як герой.

Батько наче прочитав його думки.

– Чого мовчиш! – пiдвищив вiн голос. – Я вимагаю пояснень!

– Нема чого пояснювати.

– Як – нема?! Ми з мамою мiсця собi не знаходимо, гадаємо, що у нас у домi дiється, а це, виявляється, наш рiдний синочок сюрпризи влаштовує.

Раптом Сидiр Силович замовк i втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомiтно заштовхати пiд стiл якусь невеличку полiетиленову канiстрочку. Але Сидiр Силович помiтив! Вiн пiдскочив до сина:

– Ти що ховаєш вiд мене, негiднику?! Ану, показуй! – I нахилився, щоб вихопити канiстрочку з-пiд столу: вона була, як вiн уже розгледiв, з якоюсь зеленкуватою рiдиною. Але син заступив йому дорогу.

– Звiдки це? – ще бiльше розсердився батько. – Признавайся, де вкрав!

– Не крав я! Назбирав грошей – i купив! Два тижнi морозива не їв i кiно не дивився!

– Давай сюди! – наказав Сидiр Силович, простягаючи руку.

– Не дам! – чомусь страшенно перелякався син i – вiдштовхнув батькову руку.

– Ти глянь! – отетерiв Сидiр Силович. – Так ти ще й рiдному батьковi перечиш?! – Щиро кажучи, Сидiр Силович розгубився вiд несподiваної рiшучостi сина i навiть не знав, що вдiяти. Зрештою вiн махнув рукою i вже трохи спокiйнiше сказав: – Добре! Зараз – спати, а завтра розберемося.

Роздiл п'ятий

СХОВАНКУ ВИКРИТО...

Але наступного ранку Сидору Силовичу не довелося поговорити iз сином про нiчнi пригоди. По-перше, пiсля бурхливих нiчних подiй батько просто не змiг рано прокинутись. По-друге, на ранок вiн уже трохи охолов. А по-третє, син уже о сьомiй ранку вислизнув на вулицю, прихопивши iз собою таємничу полiетиленову канiстрочку.

Невдовзi вiн уже стукав у дверi свого друга Васька. Христофор знав звичку цiєї родини вставати разом iз сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама й старша сестра Васька щоранку до роботи бiгали кiлометри по три – "од iнфаркту", – а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою i готував для всiх снiданок.

Такий режим вiн виробив для себе ще з другого класу, бо мрiяв у майбутньому стати всесвiтньовiдомим мандрiвником. Для цього йому треба було мати сталевi м'язи, не боятися нежитю й грипу i, зрозумiло, вмiти готувати їжу: адже в далеких мандрах мами коло тебе не буде!

Отож навiть вiд такої прозаїчної i, на перший погляд – зовсiм не хлопчачої справи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бо й вона з кожним днем наближала його до омрiяної мети.

От i зараз вiн зробив зарядку, похукав пiд крижаним душем i вже розбивав на гарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у дверi постукали.

– Що сталося? – перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозi й нiяк не мiг вiдсапатися пiсля швидкого бiгу.

– Та так, – непевно вiдказав той. – Вийди на хвилинку, справа є.

– Заходь краще до мене, – запропонував Васько, – тут поговоримо, а то яєчня згорить. Христофор ступив за порiг.

– Ну, що там у тебе? – повернувся до розмови Васько, знiмаючи з плити яєчню.

– Ось, треба сховати, – Христофор розстебнув портфель i видобув з нього канiстрочку.

– Що тут? – зиркнув одним оком Васько.

– Поки нiчого не питай. Розкажу згодом!

– Згодом так згодом, – здвигнув плечима Васько. – А зараз давай краще перекусимо.

На цю пропозицiю Христофор пристав дуже охоче: вiн так поспiшав утекти з дому, поки не прокинувся батько, що навiть не встиг перехопити бодай скибочку хлiба.

Хлопцi хутко впоралися зi снiданком, запили яєчню гарячим чаєм, Васько швидко й вправно – теж тренування для справжнього мандрiвника! – вимив посуд i нарештi взяв до рук канiстру.

– Ану, що ж воно таке? – Вiн оглянув її з неабияким iнтересом. Для чогось постукав пальцем, подивився на свiтло, погойдав, прислухаючись до важкого плюскотiння зеленкуватої рiдини, й намiрився був вiдкрутити кришечку, але в ту ж мить Христофор, мов ужалений, зiрвався з мiсця, схопив друга за руки i несамовито заверещав:

– Обережно! Не чiпай!

Васько так перелякався несподiваного зойку, що вiдскочив крокiв на три, впустивши канiстру. Та на пiдлогу вона не впала: її на льоту пiдхопив Христофор i з полегшенням притиснув до грудей.

– Ти що? Здурiв?! – отетерiв Васько.

– Злякався! Ця штука небезпечна, от i злякався за тебе.

– А коли небезпечна, давай її про всяк випадок краще не вдома ховати, а десь у саду.

– Давай у саду, – кивнув Христофор. Хлопцi взяли у сараї заступ i вийшли в сад.

– Отут i сховаємо, – показав Васько на купу бадилиння пiд парканом. – Ямку викопаємо, а зверху замаскуємо – жодна жива душа не знайде!

Христофор погодився, й незабаром канiстрочка з таємничою небезпечною рiдиною тихесенько лежала собi в ямi пiд чималим шаром бадилиння.

I тiльки-но хлопцi обтрусили землю з рук, як над ними пролунав пронизливий свист. Вони глянули вгору – й побачили Бевзя! Той сидiв верхи на парканi й посмiхався.

– Привiт, жевжики! – помахав вiн рукою. – А я до вас в ранковий час за боржочком: не хочеться чогось до вечора чекати! – I Бевзь зiскочив з паркану в садок.

Христофор вiдразу мовчки тицьнув йому грошi, якi вчора виручив за пляшки.

Бевзь покрутив монетки, вдав, що пробує їх на зуб, тодi сховав у кишеню й тяжко зiтхнув:

– Гарна штука, та мало!

– Як домовлялися.

– Воно то так, але ж ти пiзно заплатив, от я й думаю: а чи не пiдвищити тобi проценти?

– Ми так не домовлялися, – злякано глипнув Христофор. – Та й у мене бiльше нема.

– Нiчого, захочеш – знайдеш. Ти хлопчик розумненький, -посмiхнувся Бевзь. – Хай дружочок допоможе. Одне слово, – тут у голосi його забринiла погроза, – щоб увечерi ще трохи пiдкинули, менi треба!

– Та де ж ми вiзьмемо? – втрутився Васько.

– А це мене не обходить. Де хочете – там i берiть! Та не тремтiть, я не який-небудь грабiжник: все, що принесете, врахую вам у наступний внесок.

– Спробуємо, – кивнув Христофор, бо згадав, що один хлопець саме сьогоднi обiцяв повернути йому давнiй борг.

– Мiж iншим, – звернувся Бевзь до Васька, який все ще тримав заступ у руках, – що ви тут копаєте? Скарб шукаєте? Давайте поможу, а знахiдку – подiлимо.

– Не скарб, а черв'якiв, – викрутився Васько. – По лящiв завтра пiдемо. А тобi що?

– Ти поварнякай менi! – розiзлився Бевзь. – Я тобi таких лящiв надаю, що й черв'яки не знадобляться! – I, радий своєму дотепу, дав Христофоровi по носi щигля й перескочив через паркан на вулицю.

Тюлькiн мовчки почухав носа, а Васько сердито сказав:

– От уже Бевзь, так Бевзь! Ну, постривай, скоро ти в нас iншої заспiваєш! – I вiн гордо помацав свої поки що досить слабенькi м'язи.

Друзi поставили заступ на мiсце, схопили портфелi, ще раз глянули на купу бадилиння, пiд якою ховалася канiстра, й помчали до школи.

Дорогою Васько знову спробував розпитати у друга про таємницю, але той лиш вiдмахнувся:

– Пiсля урокiв розповiм, почекай!

Васько погодився – бiльше чекав! – i вже не" чiплявся до Христофора.

А пiсля урокiв Христофор, як i обiцяв, розкрив нарештi друговi таємницю свого генiального винаходу.

– Ну, ти даєш! – захоплено вигукнув Васько, дослухавши Тюлькiна. – То давай скорiше експериментувати! – Вiн, щиро кажучи, в глибинi душi дещо сумнiвався в необмежених можливостях суперклею, тож хотiв на власнi очi пересвiдчитися, що Тюлькiн не помиляється.

За кiлька хвилин хлопцi вже були в садку у Васька. Вони хутко розкидали бадилиння й заходились просто руками розгрiбати пухку землю. Вони гребли та гребли, але з кожною пригорщею землi їхнi обличчя видовжувались i видовжувались.

– Здається, нема... – ледь вичавив iз себе Христофор, коли яма була їм уже по лiктi. – Ми так глибоко не закопували.

– Може, ми помилилися? – не вiрив очам своїм Васько. – Може, вона там? – непевно показав на другу купу бадилиння, крокiв за десять вiд першої, хоча й вiн сам, i Христофор чудово пам'ятали, що закопували клей саме тут.

– Давай перевiримо, – погодився Христофор, аби не стояти на мiсцi.

Певна рiч, пошуки нiчого не дали. I коли Тюлькiн уже от-от мав заплакати, Васько раптом вигукнув:

– Та це ж, мабуть, Бевзь поцупив!

– Точно! – так i пiдскочив Христофор i раптом жахнувся: -Негайно бiжiмо! Треба його розшукати, щоб не сталося бiди! Адже коли вiн спробує скуштувати клею або намастить ним руку й прикладе до чогось – йому кiнець!

Васько аж сiпнувся з переляку, побачивши стривожене обличчя свого друга. Хлопцi стрiмголов вискочили на вулицю.

Роздiл шостий

"ВАШ ПЛЕМIННИЧОК ЖЕНЯ..."

В цей час у тринадцятому номерi мiстечкового привокзального готелю сидiв за столом огрядний сивовусий та сивобородий чоловiк рокiв п'ятдесяти i щось старанно виводив на маленькому аркушику тонкого паперу.

Нарештi вiн поставив крапку, гигикнув, задоволено потер руки й перечитав написане, виправляючи граматичнi помилки:

Люба тiтонько!

Племiнничкiв поки що я не бачив. Але скоро ми зустрiнемося i приїдемо до вас погостювати.

Обнiмаю та цiлую.

Ваш племiнничок Женя.

Радiсно мугикаючи, сивовусий поклав папiрець на стiл, пiдiйшов до дверей, перевiрив, чи замкненi вони, i зник у ваннiй кiмнатi.

За кiлька хвилин там задзюрчала вода i почулося хекання. Та ось вода перестала бiгти, по пiдлозi зашльопали босi ноги, дверi ванної прочинились, i на порозi з'явився рудий, кирпатий чолов'яга без жодної волосини на обличчi i в трусах з яскравими соняхами. Тiльки зростом вiн був такий же, як сивовусий.

Вiн прочалапав до стiнної шафи, дiстав чемодан i, розгорнувши рушника, якого тримав у руцi, видобув з нього... борiдку й вуса! Потiм старанно струсив з них краплi води, вiдкрив чемодан i засунув усе те причандалля на саме денце. Тодi витяг з-пiд подушки невеличку пластмасову коробочку i знову сiв за стiл. Зробивши зi свого папiрця малесеньку кульку, вiн розкрив коробочку. Звiдти вiдразу ж випурхнув горобець, стрибнув на стiл, спритно дзьобнув паперову кульку, голосно цвiрiнькнув – i вилетiв крiзь кватирку за вiкно.

Напевне, треба було б упiймати нахабного горобця – адже той проковтнув листа тiтоньцi! Та рудий i вухом не повiв, а лише весело реготнув i коротко кинув:

– Технiка!

I коли б хто почув його, певне, не зрозумiв би, що вiн мав на увазi. А рудий мав на увазi горобця, бо той був нiякий не справжнiй, а – електронний!..

Тут, мабуть, час уже пояснити, хто ж вiн насправдi – цей рудий чолов'яга. А був вiн надсекретним агентом iноземної розвiдки! Справжнього iменi вiн не мав, лише код – "агент Z-003". Цей код помiж агентами його країни вважався одним iз найпочеснiших. Лiтера "Z" означала повну довiру начальства, гарантувала щомiсячну надбавку до основного заробiтку й давала право мрiяти раз на тиждень без усякого контролю. А таке право в його країнi мали навiть не всi мiнiстри. Адже коли людина почне мрiяти безконтрольно, вона неодмiнно намрiє щось дуже й дуже хороше, потiм захоче це хороше втiлити в життя – а тут уже один крок до революцiї! Цього ж слова у тiй країнi боялися гiрше вiд вогню, тому й тримали величезний штат рiзноманiтних агентiв i не дозволяли нiкому мрiяти.

Звичайно, надсекретнi агенти класу Z були винятком: за них нiхто не боявся, бо вони мрiяли тiльки про найстрашнiшi й найогиднiшi речi.

Цифра 3 означала, що цей суперагент був не звичайний, а потомственний, третiй в роду, тобто шпигунством заробляли на хлiб i його батько та дiд. Два нулi перед цифрою свiдчили, що цей агент усе бачить i помiчає, бо дивиться завжди тiльки в обидва ока.

Z-003, який за своє шпигунське життя викрав три тисячi сто п'ятдесят сiм секретних документiв, поцупив у агентiв-конкурентiв сiмсот тридцять одну таємницю, засадив до в'язницi сто сiмдесят вiсiм безневинних людей, котрi дозволили собi помрiяти без дозволу верховної влади, й власноручно влаштував дев'яносто дев'ять державних переворотiв у далеких пiвденних країнах, зараз повертався додому пiсля здiйснення ювiлейного, сотого перевороту i радiсно очiкував на пiдвищення.

Ви, любi читачi, напевне, дивуєтесь: а яким чином цей суперагент опинився в нашому райцентрi? Що ж, послухайте!

Колись давним-давно, ще до революцiї, у мiстечку мешкав дiд агента – помiщик i ледар. Вiн тiльки те й робив, що спав, їв та обдирав бiднякiв. Тож коли вибухнула революцiя, вiн вiдразу второпав: йому не простять його здирства. Не встигнувши навiть скласти валiзу, дiдуган чкурнув за кордон. А там, аби якось прохарчуватися – працювати ж вiн не вмiв! – i подався в шпигуни, тим самим започаткувавши родинну професiю. Коли ж помирав, то розказав онуковi, що, тiкаючи, закопав у саду свого маєтку скарб: золотi прикраси, дiаманти й чимало iнших коштовностей.

Вiдтодi Z-003 марив ними раз на тиждень, коли було дозволено. Тепер, коли в нього випало кiлька вiльних днiв пiсля останньої операцiї, вiн вирiшив, гарненько замаскувавшись, зазирнути до нашого райцентру та розшукати дiдiв скарб.

Вiн прикинувся туристом, що хоче познайомитися з нашою країною, й опинився в готелi Христофорового мiстечка. А щоб не марнувати час, суперагент за своєю шпигунською звичкою перш за все послав свого електронного горобця стежити за мiсцевими хлопчаками: раптом узнає щось цiкаве!

То був один з його улюблених i перевiрених методiв шпигунства: хто ще, окрiм хлопцiв, хоч де б вони мешкали, знає всi найпотаємнiшi таємницi, а то й навiть бiльше?!

Горобець, зрозумiло, стежив не за всiма хлопцями пiдряд. Вiн вибирав тих, котрi ховалися подалi вiд дорослих i про щось таємниче шепотiлись. Саме тому вiн почав нишпорити по околицях – i натрапив на Христофора й Васька!

Пiдслухавши й записавши на мiкромагнiтофон усi їхнi розмови про клей, горобець примчав до хазяїна. А той, коли прослухав запис, аж затанцював" по номеру: от так щастя, от так радiсть! Хiба мiг вiн сподiватись на таку дорогоцiнну знахiдку у маленькому райцентрi! Та вiн i не уявляв собi ранiше, що такий суперклей може iснувати!

Зрозумiло, вiн вирiшив поки що вiдкласти пошуки скарбу й зайнятися дорогоцiнним клеєм. Невимовне щастя розпирало груди агента. Вiн вiдразу ж послав до шефа електронного горобця-зв'язкiвця з термiновим донесенням про племiнничкiв. Насправдi ж там було зашифровано ось що:

Пане шеф!

Я трохи затримуюсь, бо натрапив на неймовiрне вiдкриття. До вечора його вкраду i привезу вам.

Вишлiть грошей та жуйки.

Суперагент Z-003.

Пiсля цього агент лiг на нерозстелене лiжко, щоб набратися сил перед тим, як вирушити на розшуки клею. Нараз погляд його впав на вiдривний календар, що висiв коло дверей, – i Z-003 радо зойкнув: сьогоднi минув рiвно тиждень вiдтодi, коли вiн мрiяв востаннє. Отже, вiн може знову помрiяти!

Агент iз насолодою заплющив очi, уперся пiдошвами босих нiг у спинку лiжка – i загойдався на м'якеньких крильцятах мрiй...

Спершу вiн помрiяв про те, як можна використати клей. Зрозумiло, нiяких труб, ключок та будинкiв вiн клеїти не збирався. А от склеїти iз багатьох-багатьох бомб одну здоровенну-прездоровенну, а тодi я-ак шарахнути! Ух! Тiльки б курява та попiл вiд усiх непокiрних на свiтi! Кр-расота!

А скiльки прекапосних диверсiй у тих країнах можна вчинити – аж дух забиває! Заливай собi клей, примiром, у верстати, машини, всiляку iншу технiку – от вам i тю-тю! Ррраз – i заводи стоять, транспорт не ходить, харчова промисловiсть гине – а з ними й людоньки мруть та мруть собi! Ух!

А ще можна наробити клееметiв – i вперед, на вiйну! Солдатики до землi прилипають, вiдiрватися не можуть, танки клякнуть, лiтаки в повiтря не злiтають! У-у-ух!

А ще можна!..

Та годi переказувати всi отi бридкi й страхiтливi картини, якi малювала розбурхана уява суперагента. Вiн так захопився мрiями, що аж схопився з лiжка та забiгав по номеру, не розплющуючи очей, вимахуючи руками й горланячи:

– Б-бах! Бум-бб-бум! Та-ра-ррахх! Тр-рр-рах!

Вiн так розбiгався, що з розгону вдарився головою об вiдчиненi дверi ванної – i впав на пiдлогу. Очi його враз розплющились, вiн озирнувся кругом себе, згадав, де вiн, i знову плюхнувся на лiжко -мрiяти далi.

Тепер вiн уявив себе в кабiнетi свого шефа, та вже не бiля дверей, як ранiше, а в шефовому крiслi, за його столом. А шеф – уже тепер колишнiй! – стояв перед ним виструнчившись i рапортував;

– Пане генерал! Прибув за вказiвками!

Пiсля тих слiв Z-003 вийняв би iз золотої скриньки дорогу сигару, вiдрiзав би срiбним ножичком, поцяцькованим дiамантами, її кiнчик i недбало сiпнув генеральським еполетом, що мало б означати: гей ти, дурню, тобi надається честь пiднести своєму хазяїновi запальничку!..

В агента нервово затiпалися плечi, нiби вiн уже вiдчув солодку вагу еполетiв.

Бам-бам-бам! – долинуло з вулицi.

Агент порахував удари привокзального годинника – i встав: треба братися за дiло.

Роздiл сьомий

"ЧИ ЛЮБИТЕ ВИ ПТАШОК?"

Коли стрiлка годинника на вокзальнiй вежi показала чверть на першу, до станцiї важко пiдкотив столичний експрес. Тричi на тиждень вiн робив тут хвилинну зупинку, з нього скидали мiшки з поштою, й експрес, поволi набираючи швидкiсть, рушав собi далi.

Сьогоднi, окрiм мiшкiв, вiн привiз i пасажира, що траплялося не так уже й часто. Це був високий, стрункий, русявий юнак рокiв двадцяти п'яти з голубими очима. На юнаковi були теж голубого кольору потертi джинси, старенька ковбойка в сiру клiтинку, пiд якою вигравали тренованi м'язи, а на плечi – темно-синя спортивна сумка.

Прибулець спритно скочив з пiднiжки, не чекаючи, поки поїзд зупиниться, помахав на прощання провiдницi, котра вiдповiла йому чарiвною усмiшкою, i, бадьоро насвистуючи, закрокував до готелю.

Вже через п'ять хвилин Яким Якович Євдокименко – так звали юнака – з великою насолодою хлюпався в гарячiй ваннi, змиваючи дорожну пилюку. Трохи згодом вiн перейшов пiд прохолодний душ i, млiючи пiд його лоскотливими струменями, пригадав свою останню зустрiч з Вiкентiєм Вiкторовичем Семеновим.

...Яким Якович, котрий завжди прокидався о шостiй, того ранку був вихiдний. Вiн прокинувся лиш о сьомiй i солодко нiжився в лiжку, коли раптом у його квартирi пролунав телефонний дзвiнок. Євдокименко неохоче потягнувся до нiчного столика, на якому поруч iз розкритим томом "Британської енциклопедiї" стояв телефон, i лiниво зняв трубку:

– Слухаю!

– Пробачте, що турбую у вихiдний, – сказала трубка знайомим голосом полковника Семенова, – але тiльки одне запитання: чи любите ви пташок?

От iще манера – починати розмову iз загадок! Нi, Яким Якович, звичайно, любив i поважав свого начальника, любив вiн i пташок, але спробуй розберись, коли той жартує, а коли говорить серйозно. Щоправда, за роки спiльної роботи Яким Якович твердо засвоїв: коли полковник Семенов починає розмову з несподiваного питання – сталося щось важливе.

Євдокименко труснув головою, скинув залишки сну i спитав:

– Яких пташок, Вiкентiю Вiкторовичу?

– Звичайних. Синичок, наприклад, повзикiв, горобчикiв.

– Зрозумiло, люблю!

– От i чудово! – зрадiла трубка. – А ви часом не хочете поглянути на один дуже рiдкiсний екземпляр горобчика?

– Кого, кого? – перепитав Яким Якович.

– Го-роб-чи-ка! – по складах повторив полковник.

– Та невже й горобцi тепер стали рiдкiсними? – здивувався Євдокименко. – Адже їх усюди повно!

– Ет, – засмiялася трубка, – то горобцi взагалi, звичайнi, так би мовити. А цей, кажу вам, дуже й дуже рiдкiсний i, мабуть, єдиний у свiтi.

"Ото ще вигадав! – подумав Яким Якович. – Ну що рiдкiсного може бути в горобця?" Але в трубку сказав:

– Ну, коли так, я б охоче поглянув на нього!

– От i добре, – пробасила трубка. – Тодi швиденько вдягайтесь – i до мене! Машина вже чекає.

Яким Якович поклав трубку, скочив з лiжка, нанiс кiлька вправних ударiв невидимому противниковi – для розминки, поприсiдав то на лiвiй, то на правiй нозi й пiдiйшов до вiкна. Так i є: машина полковника вже чекала пiд домом.

Вiн хутко вмився, почистив зуби, надiв джинси й ковбойку, мимохiдь пригладив неслухняний русявий чуб – i вискочив за дверi.

Всю дорогу в машинi вiн думав, що б могло критися за словами полковника, але так нiчого й не придумав...

Перед кабiнетом Вiкентiя Вiкторовича його зустрiв секретар полковника й вiдразу розчинив дверi:

– Полковник чекає, проходьте, товаришу лейтенант!

Яким Якович чiтким кроком зайшов у кабiнет i виструнчився:

– Лейтенант Євдокименко за вашим наказом прибув!

– Який там наказ – прохання, – перебив його полковник. Вiн стояв коло вiкна, спиною до Якима Яковича, i щось уважно вивчав на пiдвiконнi. Нарештi вiн обернувся й запитав:

– Ну, як вам цей екземплярчик?

Лейтенант Євдокименко теж наблизився до вiкна й побачив на пiдвiконнi невеличку клiтку, в якiй вiдчайдушне стрибав звичайнiсiнький горобiйко, наче хотiв грудьми розбити грати й вирватись на волю.

– Горобець як горобець, – здивувався лейтенант. – На волю пташцi хочеться! – I Яким Якович хотiв був просунути у клiтку палець, та полковник перехопив його руку:

– Не варто, Якиме Яковичу! Це не зовсiм безпечно.

Лейтенант iз подивом глянув на начальника, а той усмiхнувся й мовив:

– Добре вже, не буду вас бiльше iнтригувати. Сiдайте й уважно слухайте...

Виявляється, сьогоднi вранцi нашi радари на кордонi зафiксували дивнi сигнали: якийсь незрозумiлий i незнайомий об'єкт з надзвуковою швидкiстю наближався до нашого кордону з явною метою порушити його.

У повiтря негайно пiднялися по тривозi три лiтаки-перехоплювачi -i через сiм хвилин доставили на землю у спецiальному контейнерi порушника.

Можна лише уявити здивування начальника прикордонної застави, коли вiн, вiдкинувши кришку контейнера, побачив у ньому горобця! Начальник простягнув руку, примовляючи: "Через наш кордон навiть горобець непомiтно не пролетить!" – i хотiв був узяти пташку, щоб випустити на волю, та раптом зойкнув i впав непритомний...

– Сильний електрошок, – встановив лiкар, оглянувши потерпiлого. – Три днi постiльного режиму.

Пiсля цього заступник начальника застави був обережнiший. Вiн надiв гумовi рукавицi, пересадив небезпечного горобця в невелику клiтку, яку взяв у сина, – i за годину ця клiтка вже стояла на пiдвiконнi в кабiнетi полковника Семенова.

Найкращi фахiвцi з електронiки й кiбернетики швидко встановили, що горобець насправдi є електронним роботом з програмовою поведiнкою. Замiсть нутрощiв йому було вмонтовано мiнiатюрну електронно-обчислювальну машину, яка наказувала, куди i з якою швидкiстю летiти, а також капсулу для шифровок.

Як ви вже здогадалися, це був горобець агента Z-003.

Щоб розшифрувати донесення агента, знадобилося зовсiм мало часу. Причому, окрiм самого тексту, фахiвцi вiдновили ще й усi подiї, котрi передували його написанню, – люди полковника Семенова вмiли й це! Отож полковник тепер знав геть усю бiографiю суперагента.

– Ну як, лейтенанте, – спитав Вiкентiй Вiкторович, закiнчивши розповiдь, – беретеся за цей горiшок?

– Хоч зараз! – виструнчився щасливий Євдокименко. Ще б пак! Адже вiн давно мрiяв зiйтись у двобої зi справжнiм суперагентом найвищого класу! I от – така чудова нагода! Нарештi лейтенанта чекають справжнi небезпеки й випробування, а не дрiбнi операцiї по знешкодженню другорядних агентикiв, котрi здавалися вiдразу, тiльки-но бачили перед собою струнку постать Якима Яковича.

– Тодi тримайте! – простягнув йому полковник квиток на експрес. – Далi все залежатиме вiд вас. Дiйте! – I Вiкентiй Вiкторович на прощання мiцно потис руку лейтенанта.

– Хвилинку! – зупинив його полковник уже бiля дверей. – Забув попередити: програму горобця ми, так би мовити, пiдправили: тепер вiн працюватиме на нас. Отже, стежте за ним – i дiйте!

...Все це пригадалося Якиму Яковичу, коли вiн мився пiд душем. Бадьорий i свiжий пiсля купання, вiн одягнувся i пiшов на головпошту подзвонити Вiкентiю Вiкторовичу.

Пошту лейтенант розшукав вiдразу, бо знав мiстечко, як свої п'ять пальцiв: дорогою, в експресi, вивчив його план. Вiн зайшов у будку мiжмiського телефону-автомата й набрав номер полковника. У цю мить до примiщення пошти влетiв горобець i вдарився об скло будки, де стояв Євдокименко.

Дiвчата-телефонiстки роззявили вiд подиву роти, а Яким Якович, котрий уже встиг поговорити з полковником, хутко вискочив iз будки й пiдхопив горобця на долоню.

– Це мiй вихованець, – чарiвно посмiхнувся вiн до дiвчат. – Я його колись порятував вiд котячих пазурiв, от вiн i полюбив мене.

– Ах, яка добра i чуйна людина! – щебетали дiвчата за спиною в лейтенанта, коли вiн iшов до виходу з горобцем у руцi. – А який симпатичний!

Цей щебет Яким Якович сором'язливо пропустив повз вуха i вийшов на площу. Зайшовши за велику чавунну тумбу для афiш, вiн натис горобцевi на дзьоба. Пташине черевце розкрилось, i лейтенант видобув з нього солiдну пачку грошей, пакет жувальної гумки й папiрець. Грошi й гумку вiн засунув назад, а папiрець почав старанно вивчати. Це було послання шефа суперагентовi – адже горобця, тiльки-но Яким Якович вирушив у дорогу, вiдразу ж випустили. Вiн злiтав до шефа, – на кордонi його вже не затримували, – i ось повертався назад. Але перш нiж летiти до агента, вiн завернув до лейтенанта.

– Так, так! – кивав лейтенант, читаючи записку, в якiй було ось що:

Любий мiй племiнничок Женя!

Якщо ти менi привезеш трошки вишневого вареннячка, я дам тобi цукерку.

Цiлую в носик.

Твоя тiтонька.

Шифром Яким Якович володiв не гiрше вiд самого суперагента, тож невдовзi йому вдалося прочитати:

Суперагент Z-003!

Якщо дiстанеш клей, чекай пiдвищення в посадi.

Дiй обережно.

Твiй шеф.

"Хо-хо! – посмiхнувся подумки лейтенант. – Так уже й дiстав! Зачекай трошки, i сам зловишся разом з клеєм!" Вiн скатав папiрець у кульку, засунув його в горобине черевце i пiдкинув пташину вгору.

Роздiл восьмий

ДОКАЗIВ НЕМА...

Христофор iз Васьком, шукаючи Бевзя, оббiгали все мiстечко, але той як у воду впав.

– А ти певен, що клей i справдi небезпечний? – засумнiвався Васько, коли хлопцi повернулися до нього додому, вирiшивши почекати, коли Бевзь i його дружочки зберуться на шкiльному майданчику.

– Питаєш! – хмикнув Христофор. – Адже Бевзь зовсiм не вмiє ним користуватися! Вiн, якщо сам не постраждає, то комусь шкоди наробить. Варто розлити хоч крапелиночку – i хтозна-що трапиться. Вiн не зовсiм висихає, якщо до нього не притулити якийсь iнший предмет.

– Ну й що? – Васьковi здавалося, що ця властивiсть клею не таїть нiякої небезпеки.

– А те, що коли, примiром, на клей раптом наступить хоча б собака чи курка, то вiдразу прилипне – i назавжди! Тодi хоч ногу вiдривай!

"Щось не дуже вiриться!" – подумав Васько, та вголос нiчого не сказав.

Нарештi пробило три години. У цей час Бевзева компанiя збиралася на майданчику, i хлопцi поспiшили до школи.

Ще здалеку вони побачили, що прийшли вчасно. На гiмнастичнiй колодi, вкопанiй у землю, сидiли двоє здорованiв, недбало смоктали цигарки й про щось балакали. Бевзя поки що не було.

– Давай заховаємося в кущах i почекаємо Бевзя, – запропонував Христофор, i вони з Васьком тихцем пролiзли в чагарник, що рiс метрiв за п'ять вiд колоди, за спинами здорованiв.

– Слухай! – раптом прошепотiв Христофоровi на вухо Васько. -Вони, здається, про Бевзя балакають.

Хлопцi затамували подих, нашорошили вуха – i недаремно, бо почули ось що.

– I де це Бевзь валандається! – невдоволено мовив один.

– Його за смертю посилати! – кинув другий.

– А здорово ми його тодi пiддурили!

– Еге ж, краще не вигадаєш!

– Пам'ятаєш, як ми йому коробку з-пiд приймача пiдкинули? Го-го-го!

– Ги-ги-ги! Авжеж, пам'ятаю!

– А вона ж... Го-го-го!

– Порожнiсiнька! Ги-ги-ги! Здоровила схопилися за животи, ледь не падаючи з колоди.

– Це все я придумав, – похвалився один.

– А я деталi дiстав, – додав другий.

– Одне слово, ми – розумнички! – Вони обнялися i знову зареготали.

Iз подальших балачок Бевзевих дружкiв хлопчаки зрозумiли, чому Сем так змiнився. Виявляється, його знайомi зловили Бевзя в пастку.

Якось увечерi вони сидiли на майданчику. Коло них на колодi стояв транзисторний приймачцi наживка". Насправдi ж це був бракований корпус вiд приймача, набитий усякими радiодеталями, що давно вийшли з ладу. Задум у здорованiв був простий: хтось iз хлопчакiв попросить покрутити приймача, той розсиплеться – адже корпус був поламаний! – i вони здеруть з "винуватця" грошi за "попсовану" рiч.

I треба ж такому статися, що на цю "наживку" клюнув Сем!

– Можна покрутити? – нерiшуче запитав вiн, пiдходячи.

– Та чого там, крути, пацан, не жалко! – Вони переморгнулися.

Сем обережно торкнув приймача – i злякано вiдскочив! Той пiсля першого ж дотику розвалився навпiл, i з нього посипались деталi.

– Ага! – загорлав один.

– Ого! – загорлав другий.

– Зламав! – загорлали обоє. – Тепер плати четвертак, бо iнакше!.. – I два кулаки промовисто замелькали перед Семовим носом.

– Де ж я стiльку дiстану? – жахнувся Сем.

– У дружочкiв своїх! – реготнув один.

– У колег меншеньких, – реготнув другий.

I хоч як Семовi не хотiлося обдирати малечу, iншого виходу вiн не бачив: мама категорично вiдмовила йому. Отак вiн поступово, наклавши на хлопчакiв уже вiдому вам данину, спершу iз Семена перетворився на Сема, а невдовзi став Бевзем.

Щоправда, в глибинi душi вiн дав собi слово: тiльки-но виплатить борг, вiдразу вiдмiнить данину. Та лишалося ще дванадцять карбованцiв...

– Ну й ну! – Васько та Христофор переглянулися. – Треба йому розказати всю правду! – вирiшили вони.

Аж тут з'явився i сам Бевзь.

Христофор i Васько вилiзли iз своєї схованки i пiдiйшли ближче до компанiї.

– Семе! Можна тебе на хвилинку? – тихо покликав Христофор.

– Чого вам, шмаркачi? Грошики принесли? Давайте!

– Нема в нас грошей, – виступив наперед Васько. – Ще не дiстали.

– Чого ж тодi приперлися? – пiдвiвся з колоди Бевзь. – Шпигуєте за мною, хочете директоровi настукати? А от я вас! – I вiн зробив крок до хлопцiв.

– Нiкому ми стукати не збираємось, у нас до тебе особиста справа. Пiдiйди на двi хвилини, – попросив Христофор.

– Тобi ж краще буде! – додав Васько.

– Що-о-о?! – ревонув Бевзь вiд такого зухвальства. – Ви мене залякувати?! – Вiн пiдсмикнув рукава на курточцi й посунув на хлопцiв, якi лише вiд самого Бевзевого вигляду так i заклякли на мiсцi.

А здорованi вiд реготу аж попадали на землю й задри?али ногами, гукаючи вслiд Бевзю:

– Ой, Бевзику, надають же тобi малявки! Ех-хе!