Текст книги "Цiлющий камiнь "

Автор книги: Анатолий Давыдов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Давыдов Анатолий
Цiлющий камiнь (на украинском языке)

Анатолiй Давидов

ЦIЛЮЩИЙ КАМIНЬ

Iсторико-пригодницька повiсть

Анатолiй Давидов за освiтою природознавець, педагог. Це врештi й визначило коло його письменницьких уподобань.

Вiн увiйшов в лiтературу з глибоким i щирим переконанням, що написане має не лише iз захопленням читатися, а й активно працювати на очищення людських душ. Кожен його твiр – це насамперед прозора думка, заклик, застереження: знайте природу, любiть її, бережiть. Навiть у невеличке оповiдання вiн умiє закласти серйозну наукову iнформацiю. Ось чому до творiв письменника охоче звертаються школярi, всi, хто цiкавиться дивосвiтом природи.

Повiсть "Цiлющий камiнь", яка друкувалась в "Пiонерiї" в 1981-1982 роках, виявилася дещо несподiваною для його творчостi. "Це, без перебiльшення, прекрасний художнiй твiр, – писав у тi часи Вiктор Близнець. – А. Давидов звернувся до теми з життя первiсних людей, а тема ця вимагає неабиякої сили уяви, вимагає, вмiння будувати гострий драматичний сюжет (бо ж повiсть iсторична), вмiння лiпити образи i образи людей дуже вiддалених епох, вмiння змалювати обставини i обстановку, якi разюче не схожi на пiзнiше, цивiлiзоване життя людей. I Давидов з усiм цим упорався блискуче: вiн продемонстрував ще одну, трохи несподiвану для нас, зате яскраву грань свого таланту. В душi бiолога, виявляється, давно i непомiтно жив письменник-iсторик!" Пропонуємо вашiй увазi -цю повiсть.

Анатолiй Давидов – лауреат республiканської лiтературної премiї iменi Лесi Українки.

Вигнання

(Напад мамонтiв. Кер рятує Священний вогонь.

Суворий закон. Приготування в далеку дорогу. Супутниця)

Мамонти трощили все з такою ненавистю, нiби хотiли помститись за своїх родичiв, з кiсток яких було складено отi жалюгiднi житла. Ватажок стада осатанiло топтався своїми широченними ступнями по Священному вогню, аж задимiла на ньому густа шерсть. Тодi вiн переможно заревiв, вiдкинув хоботом товсту шкуру, якою було вкрите головне – Материнське житло, й подався до рiчки. За ним рушили iншi.

Кер, сидячи на високому деревi, ще довго спостерiгав, як тварини бовтались у водi, обливаючи одна одну, а коли переконався, що тi вже не повернуться, з острахом наблизився до зруйнованих жител. Десь тут, пiд понiвеченими шкурами, кiстками i бивнями, лежить старий Ор. Скiльки й пам'ятає Кер, хоч би куди вирушав рiд – на полювання чи, як зараз, по корiння, – Ор лишався бiля Священного вогню. Старий не знав голоду: бiля його житла завжди лежала їжа, навiть тодi, коли голодували всi. Але й Ор не мав спокою – вдень i вночi вiн пiдтримував Вогонь. Нiхто не мав права, навiть Мати роду, самочинно запалити вiд того Вогню бодай скалочку. Це робив тiльки Ор.

– Ор! Ор!.. Де ти? – тихо покликав старого Кер. Анi звуку. Кер пiдiйшов до Священного вогню. Розкиданi довкола головешки ледь жеврiли.

"А що як Вогонь помре?" – вжахнувся хлопець. Багаття завжди зiгрiвало всiх у холоднi ночi, на ньому смажилося м'ясо, Вогонь захищає людей вiд нападу хижих звiрiв.

Кер озирнувся i побачив Ора. Старого не можна було впiзнати: так понiвечили його звiрi. Хлопець кинувся на допомогу, але Ор зупинив його:

– Дай Вогневi їсти!

– Боюся, Ор! Священний вогонь може не прийняти вiд мене... Я не оборонив його вiд мамонтiв!

– Швидше, бо вiн сконає! I тодi всi загинуть... – прохрипiв старий. Голова його безвiльно впала на землю, а тiло здригнулося. Кер зрозумiв, що Ор помирає. Тодi хлопець заплющив очi, повернувся обличчям до Вогню й кинув у нього кiлька галузок.

Кер боявся розтулити повiки, йому здавалося, що ось-ось вдарять громи i на нього впадуть вогненнi блискавицi. Але довкола стояла тиша – i вiн розплющив очi. Вогонь горiв веселим полум'ям. Хлопець упав на колiна i звiв до неба руки. Вiн плакав. Чи з горя, чи з радостi, а чи з великого страху.

Таким його й застали тi, хто повернувся.

Мати роду, висока, владна жiнка, одразу все зрозумiла й гнiвно запитала сина:

– Чому не сповiстив про напад?

Кер не знав, що вiдповiдати. Сказати правду, що тесав iз кiстки рибину i не помiтив, як мамонти напали на селище, не зважився.

– Проспав?

Хлопець хитнув головою.

– Ти негiдний годувати Вогонь! – сказала Мати й звернулася до юрмиська, що мовчки стояло довкiл.

– Нут стерегтиме Священний вогонь!

З натовпу вишкандибав сивий чоловiк. Це був брат Ора, дядько Матерi роду. Колись мужнiй i дужий мисливець тепер страждав на ноги i займався лише збиранням корiнцiв, ягiд, молюскiв, трав.

Нут принiс сухого хмизу й кинув у полум'я. Потiм став перед Вогнем на колiна. Хмиз спалахнув, полум'я пiднялося вище. Довкола пролунало:

– Вогонь любить Нута!

Мати пiдiйшла до свого житла, покликала чоловiкiв, щоб тi забрали тiло її батька. В очах – нi сльозинки. Лише хода видавала, яке тяжке горе спiткало її.

А люди вже зносили уцiлiлi кiстки i шкури докупи, а потрощене – до глибокого яру.

Кер стояв як укопаний. Нiхто до нього не пiдходив, не звертався. Мати хоч i не сказала свого вироку, але хлопець знав, що вiн буде суворий.

Постоявши ще трохи, Кер стежкою спустився до рiчки. Продерся крiзь густi заростi очерету, на якусь мить зупинився в розлогих кущах верболозу.

– Кер! – почув притишений голос.

З кущiв вийшла Оле. Кер був iще малий, коли її знайшла немовлям його мати на мiсцi селища сусiднього роду. Нiхто не знав, чому дiвчинку кинули напризволяще. Керова мати виростила Оле й, коли була в доброму гуморi, кликала сина до себе й казала, що невдовзi, як Кера посвятять у мисливцi, дозволить йому одружитися з Оле. Дiвчина подобалася хлопцевi. Вона вмiла швидко бiгати, спритно лазити по деревах, ловила не гiрше за iнших рибу, а ще в неї були довгi чорнi коси й великi-великi очi. Часто вечорами, коли натомленi люди влягалися спочивати, Кер з Оле йшли до рiчки й довго там сидiли, аж поки хтось iз вартових кликав їх додому.

Кер тривожно дивився на дiвчину. Невже й вона його звинувачує?

– Ти справдi проспав?

– Нi, Оле. Я тесав для тебе ось цю рибину, – дiстав з-пiд шкури, перекинутої через плече, невеликий амулет.

– Вiзьми. Вона принесе тобi щастя!

Оле вихопила з рук фiгурку й жбурнула у воду.

– Вона принесла тобi горе, то й менi принесе...

Кер простягнув руку, хотiв погладити її волосся, та вона вiдсторонилася.

– Тебе проженуть, я знаю! На розтерзання звiрам!

– Я не боюсь!

– Але знай: i я пiду з тобою. Вiзьмеш? – i, не дочекавшись вiдповiдi, зникла у верболозi.

Кера судили усiм родом. Мати, як завжди, сувора й незворушна, мовила одне слово:

– Вигнати!

Керове серце закалатало, вiн знав, як любила його мати i як нелегко було їй сказати це слово. Але такий звичай – хлопець мав спокутувати свою вину.

– Вигнати! – знялися вгору списи, полетiло камiння.

I Кер пiшов. Очi забiгали слiзьми, та вiн не витирав їх.

Аж коли переступав жердину, що перетинала стежку до селища, бiля Священного вогню стрепенувся Нут.

– Схаменiться, – вигукнув вiн. – Кер врятував Вогонь. Я чую, як Вогонь прощає хлопцевi провину.

Юрба, невдоволена втручанням Нута, загула, завирувала. Люди не звикли поступатися звичаями. Кер завинив i повинен був розплатитися за це.

– Кер мусить покинути нас, – промовив брат Нута, мовчазний Рум, найкращий у селищi знавець лiкувальних трав. – Але вiн може й повернутися до нас, якщо знайде Цiлющий камiнь. Пiд час нападу мамонтiв камiнь зник. А чим я лiкуватиму поранених, – рослини не завжди допомагають! Нехай Кер шукає Цiлющий камiнь. Якщо знайде, ми простимо його.

– Хай буде так! – суворо мовила Мати, i очi її потеплiшали. – Йди, сину, вниз по рiчцi, аж до гiр, там у глибоких розщiлинах скель шукай Цiлющий камiнь. Який вiн – бачив! Ми чекатимемо тебе.

Так, Кер не раз бачив Цiлющий камiнь. Навiть тримав його в руках, як допомагав Румовi готувати з нього лiки. Старий одкришував од темно-коричневої грудки декiлька шматочкiв, товк їх на порошок, а потiм змiшував iз жиром. Мазь допомагала гоїтися ранам. Старий дуже берiг камiнь, витрачав ощадливо, адже майже жодне полювання на великого звiра не обходилося без поранених. I ось тепер люди залишилися без лiкiв...

– Я повернуся з Цiлющим каменем! – присягнувся перед Священним вогнем Кер.

– Чекаємо! – загукали всi й опустили нарештi руки iз списами.

Керовi дозволили переночувати в селищi. Хлопець готувався в далеку дорогу. Вiн зламав кiлька молодих грабiв, кам'яною сокирою обрубав гiлки й у полум'ї обсмалив верхiвки. Так загострив списи. Потiм вибрав два наймiцiiших i метнув у розiп'ятий на кущi старий шматок шкури. Побачив у нiй дiрки й, задоволений, поставив списи бiля дерева. З оленячого рогу зробив собi молоток.

Помiтивши, що Кер виготовляє зброю, Ой, один з його друзiв по риболовлi, принiс дротик iз кiстки.

Мати передала шило, голку i гострий крем'яний нiж. Бiльше йому не треба було нiчого, i хлопець влiгся бiля пiднiжжя велетенської ялини. Втома, переживання збороли Кера, сон полонив його одразу. Хлопцевi снилися височеннi гори, ущелини, всiянi Цiлющим каменем..

Розбудив його легенький дотик до щоки. Хлопець стрiпнувся й скочив на ноги, – нiде нiкого, тiльки погойдується гiлочка на кущi, певно, тут таки хтось був.

"Мати", – здогадався хлопець i став збиратися в дорогу.

Коли все було готове, окинув поглядом селище, над яким вився димок вiд врятованого Кером Священного вогню, й, зiтхнувши, попрямував до рiчки. Вирiшив iти вздовж берега. Так було легше, а якби напали звiрi, мiг ускочити у воду й перепливти на другий бiк.

Виблискували роси, сонце пiдiгрiвало землю, здiймався легенький туман, застилаючи далекi обриси рiдних жител.

Ще недалеко вiдiйшов од селища, як почув, наче хтось iде слiдом.

"Невже погоня?" – злякався, бо сховатися нiде. Вода не врятує його вiд людей, якi вмiють плавати й пiрнати не гiрше вiд нього.

"Буду захищатися!" – вирiшив, та за хвильку опустив списа: перед ним стояла захекана Оле.

– Кер! – мовила вона. – Оле пiде з тобою. Мати роду вiдпустила мене.

– Як знаєш! – удавано байдуже сказав юнак. – Гори далеко звiдси. Колись Нут розповiдав: щоб дiйти до них – одного лiта мало. Навколо звiрi, чужi люди, можна й не повернутися.

– Я пiду з тобою! – Оле взяла у Кера один iз списiв. – Ходiмо!

У дорозi

(Снiданок. Кер полює на щуку. Пастка. Напад вовкiв.

Оле вбиває орла. Небезпечнi зустрiчi)

Довго йшли мовчки. Сонячне промiння розганяло срiблясту поволоку туману, спадала роса, та хода мандрiвникiв сповiльнювалася.

– Кер! – торкнула хлопця за плече Оле, – давай вiдпочинемо. Я стомилася!

– Так ми довго добиратимемося до Цiлющого каменя, – невдоволено мовив Кер, однак зупинився.

– Їсти хочеться!, – тiльки зараз вiдчув, що, в ротi й риски не було з учорашнього дня.

А Оле вже оббирала з листя червоної лози невеликих равликiв.

– Бери! – подала йому цiлу пригорщ.

Вони всiлися спина до спини – так завше сiдали мисливцi, коли вдвох були на полюваннi, щоб їх не захопив зненацька звiр, – i смакували молюсками.

– Мало! – сказав Кер, i Оле знову подалася до прибережних лоз.

Наївшись равликiв, вони рушили далi. Сонце пiднялося високо. Туман упав, i їм добре було видно заплаву. На другому, крутому березi лiс пiдступав до самого урвиська. Височеннi дерева розкинули своє вiкодавнє вiття, бiля них кучерявилися кущi. Кер заздрiсне глянув на той берег, однак, змiрявши поглядом ширину рiчки, подумав, що Оле подолати її несила. Невдовзi дорогу їм перетнув бурхливий потiк, що впадав у рiчку. Вони спробували перебрести його, але переконались, що це неможливо, й почали шукати брiд.

Кер стрибав з купини на купину, сподiваючись зловити хоч трохи риби. Велетенська щука поволi випливла з-пiд кущiв й ушнипилася зеленкуватим поглядом у хлопця. Мить – i її пронизав спис. Ще мить – i Кер сидiв на нiй верхи, затиснувши пальцями очi хижачки. Це був його несхибний прийом паралiзувати здобич. Вiн завжди виручав хлопця на риболовлi, викликаючи у його однолiткiв повагу i заздрiсть. Однак у передсмертнiй судомi щука стрiпнулась так, що Кер втратив рiвновагу. Риба випорснула. Течiя пiдхопила їх i потягла до ями, де все вирувало й пiнилося. Помiтивши в нiй корчi, хлопець злякався – там йому й кiнець. З останнiх сил рвонувся вбiк i схопився рукою за гострий виступ червонуватої кам'янистої брили, що навпiл роздiляла потiк. Пiдтягнувся. Огледiвся. У вирi крутилася поранена щука. Та вона вже не цiкавила нi Кера, нi Оле, яка злякано стежила з берега за тим, що коїлося.

Кер напружив усi сили й пiдтягнувся вище, потiм вибрався на брилу. Тiльки зараз вiн збагнув, у яку халепу попав. Це була пастка: навколо вирували водянi буруни.

Оле тривожно бiгала вздовж берега, не знаючи, чим допомогти друговi.

Сонце нещадно палило голову, але хлопець не помiчав цього, вiн роздумував, як вибратися з пастки.

Та ось Керову увагу привернув стовбур дерева, що неподалiк застряв мiж камiнням. Хлопець розрахував точно: дострибнути до стовбура, перебiгти по ньому, а там по чистiй водi вiн допливе до берега.

Невдовзi Кер уже сидiв на березi. Була спека, а його лихоманило, зуб iз зубом не зведе. Оле Накинула хлопцевi на плечi козячу шкуру, яка правила їй за одяг, а сама подалася в заростi.

Дiвчини довго не було, i Кер занепокоєно оглядався довкола. Аж ось зашелестiли кущi, й Оле сiла бiля нього.

– Їж! – подала вона друговi шматок риби. Кер здогадався, що Оле бiгала вниз за течiєю шукати щуку.

Вiн зiв шматок щуки, пiдвiвся, вiддав Оле шкуру i сказав, що треба вирушати в дорогу.

Хоч як обережно вони йшли, уникнути зустрiчi зi звiром не вдалося.

Оле перша помiтила двох вовкiв, вовчицю i вовченя, якi спостерiгали за ними з кущiв. Пошепки повiдомила про це Кера.

– Може, першi на них нападемо, – запропонувала. – Звiрi злякаються й повтiкають!

– Нi, удаватимемо, що не помiтили їх, – сказав Кер. – А як стануть нападати – будемо бити списами. Я вовчицю, ти – вовченя...

Не встиг закiнчити, як вовчиця стрибнула до них. Кер швидко наставив списа, i вона, настромившись на нього грудьми, збила хлопця з нiг. Оле метнула списа у вовченя. Воно завищало й кинулося в кущi. Смертельно поранена вовчиця встигла роздерти Керовi литку, та вiн добив її крем'яним ножем. Потiм цим же ножем Оле почала знiмати з вовчицi шкуру.

– Буде й тобi, Кер, одяг! – усмiхнулася, задоволена перемогою.

Хлопець спустився до води, обмив рану, тодi пiдiйшов до дiвчини й почав їй допомагати. Вони зав'язали в шкуру великий шмат м'яса й рушили далi. Рана в Кера кровоточила, нога болiла, та й надворi посутенiло. Треба було влаштовуватися на нiч.

Вони вибрали розлоге дерево, зручно вмостилися у верховiттi. Деннi пригоди так натомили їх, що вони швидко й мiцно поснули, не чуючи навiть, якi трагедiї дикого свiту розiгрувалися пiд деревом. Не розбудили мандрiвникiв i завивання нiчних хижакiв. Тiльки вранцi, коли до лиця Оле доторкнулися лагiднi сонячнi променi, дiвчина розплющила очi й розбудила Кера.

Оглянули рану. Вона пiдсохла, однак Кер знав, що її добре було б перев'язати м'якою заячою шкуркою, а ще б краще прикласти мазь, яку виготовляв Рум. Хлопець лише зiтхнув, i вони злiзли з дерева.

Снiдали знову молюсками, цього разу водяними, їх на березi рiчки тьма-тьмуща, бiльших i значно смачнiших вiд тих, що на червонiй лозi.

Дорогу мандрiвникам кiлька разiв перебiгали усiлякi невеликi звiрки, але Кер не хотiв їх убивати, у них був добрячий шмат вовчого м'яса.

У молодому гаю натрапили на гриби. Бiля них походжав олень, та як тiльки помiтив людей, одразу втiк. Оле i Кер трохи поласували шапинками. Спрагу вгамували ягодами й пiшли собi мiж деревами далi.

Стояла друга половина лiта. Бiльшiсть птахiв уже вивели пташенят, i тi весело щебетали у верховiттi дерев. Аж ось у небi з'явився велетенський орел. Вiн сторожко вибирав собi здобич. Неподалiк вiд мандрiвникiв на молодому деревцi звили гнiздо строкатi сизоворонки. Вже вдруге самиця висиджувала яйця. Орел пiднявся вгору так високо, що видно було тiльки цяточку. Оле уважно спостерiгала за птахом, i коли орел каменем падав на дерево, де завмерли з переляку сизоворонки, метнула в нього спис. На якусь мить хижак застиг у повiтрi, а потiм, ламаючи гiлля, упав на землю.

Кер захоплено глянув на супутницю.

Спис пронизав орла навилiт. Удар, гiдний справжнього мисливця! Хлопець вирвав iз хвоста гарну пiр'їну i застромив її дiвчинi у волосся. Вона усмiхнулася:

– Вiзьми й собi!

– Нi, це твоя здобич!

Вони залишили мертвого птаха, зiгнали сизоворонок i повипивали теплi яйця. Потiм спустилися до рiки, щоб угамувати спрагу холодною водою. Та захотiлося справжньої їжi, i Кер розiслав шкуру з вовчатиною.

– Якби ж вогонь! – мовила Оле. – Тодi й найтвердiше м'ясо легко їсти.

Кер знову зiтхнув, згадавши, що всього кiлька днiв тому в них були i вогонь, i оселя, i рiднi. Хлопець з нiжнiстю поглянув на Оле. Що було б з ним, якби не вона? Вигнання з селища завжди означало смерть. Поодинцi гинули в лiсi навiть найдосвiдченiшi мисливцi.

Притулившись одне до одного спинами, вони задрiмали.

Розбудило Кера передчуття небезпеки: вiн першим побачив, як до них пiдкрадаються троє чоловiкiв: кремезних, темноволосих, з широкими лобами, посмугованими глибокими зморшками. Кер смикнув сонну Оле за руку, дiвчина пiдхопилася, i вони чимдуж помчали до лiсу. Чоловiки довго переслiдували їх, але наздогнати не змогли. А коли втiкачi добиралися вже до хащi, де їх нiхто не знайшов би, один iз переслiдувачiв метнув навздогiн списа. Кидок був навдивовижу сильний. Спис застряв бiля самих Керових нiг. Хлопець вирiшив забрати його собi, та ледве витяг iз землi. Переслiдувачi, зрозумiвши, напевно, що їм не наздогнати прудких утiкачiв, повернувся до того мiсця, де вiдпочивали Кер i Оле, й почали роздивлятися залишенi речi. Кер i собi оглянув трофей: спис був важкий, його наконечник зроблено з якогось твердого каменю й майстерно прикрiплено до букового деревка жилами.

– Знову ти лишився без одягу, – сумно сказала Оле, побачивши, як один iз переслiдувачiв напинає на себе вовчу шкуру.

– Iз таким списом, – промовив Кер, – я швидко собi здобуду iншу шкуру.

Вже пiд вечiр повернулися вони до рiчки й, не змовляючись, кинулися у теплу воду. Досхочу накупавшись, сплели з лози вершу й стали рибалити. Уловом похвалитися не могли, та кiлька прудких окунцiв i два молодих твердошкiрих осетри все ж таки потрапили їм на вечерю.

Перед сном Оле надумалася ще раз скупатися. Пiшла понад берегом, вибираючи глибоке мiсце, де можна було б досхочу попiрнати, й помiтила бобрiв. Цi звiрi водилися й неподалiк вiд їхнього селища. Пiдлiтки влаштовували на них засiдки, убивали їх палицями. М'ясо в бобрiв смачне, а невеликi м'якi шкури використовували як пiдстилки для немовлят. Тутешнi бобри, напевно, ще не знали людей i на Оле не зважали. Вони вовтузилися бiля заростiв осики, заготовляючи собi їжу. Дiвчина трохи постояла, спостерiгаючи, як звiрята "пиляють" звалену осику на частини, потiм поманила пальцем Кера. Разом вони убили двох великих бобрiв.

... Ночувати влаштувалися у невеликiй печерi, заваливши вхiд зсередини камiнням.

Прокинулися пiзно. Кер хотiв було одсунути камiнь, та Оле зупинила його.

– Там хтось ходить, – прошепотiла.

Хлопець припав до щiлини мiж камiнням i стiною печери й побачив вiддалiк переслiдувачiв. Той, що накинув на себе вовчу шкуру, розглядав якiсь слiди на землi. Друзiв порятувало те, що до печери вони пiдходили травою i ранiшня роса пiдняла її.

Кер з острахом дивився на переслiдувачiв. Сьогоднi їхнє темне волосся було змащене якимось жиром i перев'язане над головою, а лоб розмальовано чорним. Люди були озброєнi короткими списами, пiдперезанi шкiряними пасками, за якi просунуто кам'янi сокири.

Оле злякано притулилася до Кера. Вони знову у пастцi. Хоча б переслiдувачi не помiтили їх!

Чоловiки знайшли вершу, якою Кер i Оле ловили рибу. Не збагнувши, що воно таке, почали надiвати один одному на голову, встромляти туди то руки, то ноги. Потiм вiдiйшли трохи далi й посiдали їсти. Дiстали шматок вовчого м'яса, який залишили Кер i Оле, розрiзали його крем'яним ножем... В Оле i Кера тiльки слина покотилася. Бобри лежали у них в печерi, але вони боялися навiть поворухнутися, щоб не виказати себе.

Наївшись, чоловiки голосно заговорили. Той, що був у вовчiй шкурi, показав рукою в бiк лiсу, куди вчора втекли Кер i Оле. iншi, певно, наполягали, щоб iти понад рiчкою. Рушили все-таки берегом, розмахуючи списами. Незабаром вони дiйшли до поселення бобрiв, i звiдти почулися їхнi войовничi гуки. Кер i Оле обережно вiдсунули камiння i, намагаючись не порушити тишi, подалися в глиб лiсу.

– Тепер ночуватимемо у лiсi, – промовив Кер. – Тут багато дерев, є де сховатися.

Гостювання

(Добрi люди. Жаданий подарунок. Голод. Поєдинок.

Залицяння Зура. Знову в дорозi)

Минали днi, тижнi, а Оле й Кер все йшли та йшли вниз по рiчцi у пошуках Цiлющого каменя. Широкi луки змiнювалися дрiмучими лiсами, гористою мiсцевiстю. Кер обстежував розколини скель, однак того, що шукав, не знаходив. Цiлющий камiнь часто ввижався йому увi снi. Вiн бачив величезну темно-коричневу брилу, якої вистачило б на лiки не лише для його роду, а мабуть, усiм людям, що жили на берегах широченної рiчки, вздовж якої вони йшли з Оле. А iнодi йому ввижалися дрiбненькi камiнцi, що зiрочками сяяли i вабили до себе. Вiн хутко простягав до них руку, ось-ось мав схопити i тут же прокидався... Ноги у мандрiвникiв не раз збивалися до кровi, пiдошви ще бiльше загрубiли, та це не рятувало вiд гострого камiння. Уже й похолодало. Хоча їхнi плечi прикривали шкури добутих звiрiв, уночi було холодно спати, i тодi вони стрибали, щоб хоч трохи зiгрiтися. Кер з острахом вiдчував наближення зими, яку без вогню й теплого житла хтозна, як перебути.

Одного дня вони спустилися до рiчки, щоб назбирати молюскiв, i знову побачили людей. Тi ловили рибу. Оле й Кер причаїлися в очеретi. Їм добре було видно трьох юнакiв, якi, перегородивши потiчок лозовою лiсою, руками хапали рибу й викидали на берег. Потiм хлопцi подалися за вигин рiчки, щоб, напевне, i там зробити таку ж пастку. Кер наказав Оле сидiти на мiсцi, а сам, влучивши мить, метнувся до улову, вхопив двi найбiльшi рибини й хотiв було вертатися назад, та цiєї митi почулися голоси: незнайомцi помiтили Кера й закричали. Тодi вiн викинув одну рибину, а з другою помчав до Оле. Узявши свої речi, вони подалися в гори, зрiдка порослi лiсом.

Бiгли швидко. Однак i погоня не вiдставала. Раптом Оле зачепилася за повалене деревце, упала й уже не мала сили пiдвестися. Кер зупинився, кинув рибину, взяв в одну руку спис, у другу дротик i став ждати переслiдувачiв. Тi, здавалося, цього не чекали й теж зупинилися. Потiм один з них вiдокремився од гурту, пiдняв догори руки, аби Кер бачив, що у нього немає зброї, i почав наближатися до мандрiвникiв.

Юнак iшов, не зводячи очей з Кера. Стрункий, високий, з довгим волоссям, що спадало на плечi. На шиї в нього висiв амулет – кам'яна фiгурка риби.

– Оле, – придивився до амулета Кер. – Вiн зроблений з Цiлющого каменя.

Незнайомець стояв перед ними i привiтно усмiхався. Насмiлившись, Оле доторкнулася до амулета пальцем.

– Так, – пiдтвердила, – це Цiлющий камiнь. Не вбивай його, нехай покаже, де взяв.

Кер грiзно пiдступив до юнака, не опускаючи списа:

– Кажи, де взяв Цiлющий камiнь?! Iнакше – смерть! Але хлопець не злякався, а ступив до рибини, що лежала на землi, i подав її дiвчинi. Потiм махнув рукою своїм. Тi теж пiдняли руки вгору й рушили до гурту. Про Цiлющий камiнь нi слова.

– Кер, давай утечемо! – запропонувала дiвчина.

– Бачиш, вони не збираються нас убивати. А нам треба дiзнатися, де вони беруть Цiлющий камiнь.

Незнайомцi пiдiйшли до Кера й поплескали його по плечу. Вiн усмiхнувся, тицьнув пальцем в амулет. Хлопцi показали вниз за течiєю рiчки: там, у горах, подибується цей камiнь. I жестом запросили йти за ними. Вони поводилися мирно, без жодного натяку на ворожнечу, тому Кер погодився.

Йти довелося довго. Дорогою незнайомцi розговорилися, їхня мова багато в чому була схожа на мову Кера й Оле, але хлопцi вживали й невiдомi їм слова. За горою, до якої так i не встигли добiгти вигнанцi, вiдкрилося плато, поросле колючим чагарником та невисокими деревами. Коли вони спустилися вниз, Кер i Оле побачили в кручах багато печер, звiдти тягнувся сизуватий димок. Нiс лоскотали гострi пахощi смаженого м'яса. Старший пронизливо гукнув, i з ближньої печери вискочила юрба дiтей. Вони насторожено поглядали на Керову зброю й трималися вiд прибульцiв на вiдстанi. Оле стояла поруч з Кером, i вiн вiдчував, як вона тремтить од страху.

– Не бiйся, – усмiхнувся Кер i тихо додав: – Якщо нападуть, будемо битися!

З великої печери вийшов сивоголовий чоловiк. Вiн перемовився кiлькома словами з старшим юнаком, потiм простягнув до мандрiвникiв руки догори долонями, пiдiйшов, поплескав їх по плечах i повiв до себе.

У великiй печерi горiло багаття. Кер i Оле стали перед ним на колiна й пiдняли вгору руки. Те саме зробили й їхнi провiдники. Сивоголовий вийняв з вогню смажене козеня, зачекав, поки воно охолоне, роздер на шматки й кращi з них простягнув гостям, а решту дав своїм. Керовi й Оле заважала їсти зброя, але вони не знали, що з нею робити. Сивоголовий показав Керовi, щоб той поставив зброю в куток, i хлопець скорився – вiднiс туди списи, а сокиру поклав бiля себе.

Старший з юнакiв, котрого звали Зур, певно, розповiв сивоголовому, що Кера цiкавить камiнь, з якого зроблено амулет. Сивоголовий пiшов у глиб печери, принiс невеликий шматок Цiлющого каменя i поклав перед Кером. Хлопець зрадiв.

– Нам?! – вигукнув.

Сивоголовий похитав головою. Це був Цiлющий камiнь його роду. I нiхто, навiть Сивоголовий, що берiг, як колись старий Ор, Священний вогонь, а також лiкував хворих та поранених, не мiг вiддати цей камiнь нiкому. Але ж за звичаєм роду гостевi вiдмовити не можна. Тодi старий узяв Керову сокиру i розбив нею камiнь навпiл, одну частину простяг хлопцевi,. Розчулений, Кер подарував старому шило iз заячої кiстки.

Можна було йти. Оле все пiдштовхувала Кера, щоб той збирався в дорогу. Та невдовзi небо потемнiло вiд хмар, знявся вiтер, його холоднi пориви дiставали аж до вогню, Кер виглянув з печери – надворi розгулялася осiння негода.

Старий Лот узяв Кера за лiкоть, пiдвiв до вогню. Тепло розморило мандрiвникiв, i вони заснули, схилившись одне до одного.

На ранок Кер i Оле побачили навколо себе багато жiнок i чоловiкiв – сильних, розмальованих охрою, озброєних списами i палицями. Кер кинувся до свого списа, але йому заступила дорогу дужа жiнка, котра, певно, була Матiр'ю роду. Вона, нахилилася до хлопця й теплою рукою провела йому по пiдборiддю, заглянула в очi. Кер не мiг витримати того пронизливого погляду, що нiби випитував якусь таємницю. Мати роду сказала, щоб вiн скинув з себе шкуру. Хлопець стояв перед нею напружено, здавалося, вiн зараз рвоне звiдси й нiяка сила його не зупинить. Але поруч сидiла Оле, i жiнка зрозумiла: вiн не покине дiвчину саму. Лот, так звали Сивоголового, подав жiнцi вуглину iз Священного вогню, вона доторкнулася нею до Керових грудей. Це означало, що вiдтепер вони люди одного вогню, їм нiчого остерiгатися одне одного! I Мати вiддала Керовi його зброю.

Потiм вона повела їх до невеличкої сусiдньої печери, i мандрiвники зрозумiли – їм пропонують залишитися тут.

– Нi! – хитнув головою Кер. – Ми повиннi повернутися додому.

Мати показала рукою на темнi хмари, що облягали небо, на жовте листя, що падало з дощем на землю.

"Пересидьте холод, а там iдiть собi... " – так зрозумiли її гостi.

I вони залишилися.

Паморозь вкривала дерева й трави. В лiсi вже не було грибiв, вiдлетiли птахи, i тiльки зграї ворон крякали над мисливцями, що ось уже вкотре поверталися до печер без здобичi.

Кер та Оле й собi ходили в гори. Там, де вони колись жили, теж були холоди, але голоду їхнiй рiд майже не знав. У тiй мiсцевостi водилися мамонти, й мисливцi полювали на них. Треба було мати великий хист, щоб загнати такого велетня в яму. Потiм тварину закидали камiнням, вцiляли списами. Забитого мамонта вистачало надовго, а кiстки й шкура йшли на житла. Правда, багато мисливцiв гинуло пiд час полювання. У Кера стискалося серце, коли вiн згадував, як на останньому полюваннi мамонт пiдхопив його батька на бивнi.

Якось Кер i Оле забралися дуже далеко. Надходила нiч, зiрвалася завiрюха. Треба було шукати якогось притулку. Оле перша помiтила печеру. У нiй було на диво тепло, i це насторожило Кера. "Тихо!" шепнув вiн Оле, а сам полiз у глиб печери. Раптом його рука торкнулася грубої шерстi.

– Ведмiдь! Тiкаймо, Оле... – звелiв вiн дiвчинi й сам кинувся до виходу.

Але ведмiдь не переслiдував їх.

– Може, вiн мертвий? – запитала Оле.

– Живий, – вiдповiв Кер. – Через те й тепло в печерi.

– Давай уб'ємо його i залишимося тут жити... – запропонувала Оле.

– Ай справдi, давай попробуємо. Голодують Мати, Лот, дiти... Того м'яса вистачить на весь рiд!

– Ти добрий, – зронила Оле так, нiби й не чекала iншої вiдповiдi.

Кер зi списом подався до входу.

У темрявi вiн ледь розгледiв звiра. Це був величезний печерний ведмiдь. Кер прицiлився i всадив у нього списа. Звiр дико заревiв, пiшов на хлопця. Важкий удар лапою вiдкинув мисливця в глиб печери. Проте упав i ведмiдь.

Оле знайшла Кера непритомного. У розпачi вона заголосила, пiдхопила хлопця пiд руки й потягла до виходу.

На повiтрi Кер поворухнувся, розплющив очi.

– Де ведмiдь? – запитав.

– Там, – кивнула дiвчина на печеру.

– Живий?

– Мертвий. Ти проткнув його списом.

Оле приклала до Керового чола мокру долоню i все питала, що йому болить. Кер мовчав. Спробував пiдвестися, але не змiг.

– Я залишуся тут, – сказав вiн, – а ти бiжи до людей.

Коли мисливцi прийшли до печери, Кер був уже на ногах. Мисливцi швидко впоралися iз здобиччю. Розпанахали тушу на кiлька частин, щоб легше було нести, а Керовi вiддали шкуру. Мати роду подякувала юному мисливцевi за впольованого звiра...

Минали днi. Кер i Оле так i жили в невеличкiй печерi, куди привела їх Мати роду. Обом подобалася ця спокiйна сива жiнка. Керовi вона нагадувала його матiр.

"Як добре, що ми потрапили до цього селища, – думав хлопець. Гарнi люди нам стрiлися: i Цiлющим каменем подiлилися, i притулок дали. Та тiльки-но пригрiє сонце – одразу ж додому!"

Проте гостинне селище довелося покинути ранiше.

Кер помiтив, що Зур, так звали хлопця, який колись першим пiдiйшов до них, виявляє до Оле надмiрну увагу. А Зур був сином Матерi роду.

Одного разу Кер запитав Зура, чому той досi не одружений, адже серед їхнiх дiвчат багато красунь.

– Жодна з них менi не подобається, – стримано вiдповiв на те Зур.

Кер засмiявся й пообiцяв хлопцевi, що вiзьме його з собою, як повертатиметься додому. -У їхньому родi, мовляв, багато вродливих дiвчат. Та Зур залицяється до Оле, – це зрозумiв Кер. I коли Мати роду зайшла якось до їхньої печери, серце хлопця пойняла тривога.