Текст книги "Відьма у Вальпургієву ніч (СИ)"
Автор книги: Александр Гребёнкин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)
Відьма в Вальпургієву ніч
містичне оповідання
З приходом весни Ганна часто відчувала занепокоєння. Невідома зірка вабила її.
Тридцяте квітня було задушливим днем, і до вечора гроза відчинила небеса, обдавши землю холодними цілющими струменями, освіживши ароматом квітів і трав. Сміливий вітерець забрався в нещільно закрите вікно, кинувши на підвіконня гілку жасмину.
Під миготіння синіх блискавок і коливання дерев Ганна вийшла в сад і повільно скинула з себе покривало. Тисячі крапельок увійшли в неї, ще мільйони заструмували по обличчю, вмили тіло, і душа її рвонулася вгору до клекотали хмари, сизі і чорні, як ніч. Небесний світ ніби чекав її, і коли хмари вилили накопичену вологу, промивши світ наче скельце, в сірому небі з'явилася крилата тінь. Це була величезна летюча миша, що коливала в повітрі гігантськими перетинчастими крилами. Місяць лукаво визирнув з-за хмар, і в цей час годинник на дзвіниці пробив північ.
Кажан затулив місяць і закрутився над Ганною, немов закликаючи до себе. З лапок він кинув помело, яке повільно, ніби пір'їнка, опустилося на мокру траву.
Ганна все зрозуміла. Як тільки вона взялася за помело, як воно стало тягнути її за собою в небо.
Хвилюючись, вона повільно піднімалася, спостерігаючи, як навколишній світ не поспішаючи перевертається вниз, як високі гілки дерев шелестять зовсім поряд з нею, а в гніздах завмерли напружені птахи.
Ганна глянула вниз на землю, прекрасну в її трав'яних, смарагдових фарбах, у блиску діамантів місячної роси.
Вона бачила, як тіні дерев то нестримно, то навпаки, повільно і ліниво кралися, пробігали по землі, стелячись химерними мінливими фігурами.
Вона піднімалася над двосхилим черепичним дахом, відчуваючи свіжі потоки повітря. Здавалося в них можна купатися, як у хвилях океану, і з радісним вигуком вона зробила лихий кульбіт в повітрі.
Лише зараз Ганна пригадала, що гола, але дивно, вона не відчувала ні холоду, ні ніяковості. Вітер поступово розганяв ліниві перлинно-сірі хмари, раптовими поривами коливав дерева, що упускали холодні краплі. Він заграв, немов оркестр, звуки якого склалися в мелодію. Ганна впізнала музику Мендельсона і, поки звучала увертюра, вона вже легко летіла над садом, міцно стискуючи помело.
У вихорах повітря вона бачила метушливих, гамірних людей, що весело готувалися до шабашу. Її погляд змінився: бар'єрів тепер не існувало, частенько око бачило те, що недоступно необізнаній людині. Тепер вона спостерігала не лише безліч істот, звірів і птиць, що прокидаються у вихорах весняного карнавалу.
Вона могла споглядати сонмища різноманітних – добрих і чарівних, злих і огидних духів, що за мить опанували повітря й одразу ж миттєво відлітали геть, неначе за чиїмсь потужним покликом.
Темно-коричневі дахи і світло-сірі стіни будинків на мить ставали прозорими, й можна було розгледіти все, що відбувалося усередині.
Прекрасні, абсолютно оголені дівчата і такі ж голі, потворні старі бабища, бородаті чаклуни з веселими очима і зухвалі горбаті карлики натиралися чудодійними мазями, ворожили у розжарених чанів з чарівним варивом.
Хтось стрибав у вогонь до гнучких вогняних саламандр, деякі пили магічні відвари; інші шаруділи пожовклими сторінками древніх книг або крихкими, скриплячими манускриптами, ласкаво погладжуючи жирних і волохатих павуків, пірнали в казани з киплячим молоком, набували сліпучої краси, а потім, розкривши ширше за вікно і двері, а також через димарі і горищні виходи злітали в сіро-блакитне небо.
Флюгери на вежах крутилися, звучали, ніби музичні шкатулки, вітаючи сотні голих, або покритих легкими пелеринами тіл. Вся ця гола дивна маса парила у повітрі, мчала вперед, використовуючи в якості літального засобу хто на що здатний! Одні летіли, осідлавши пухнасті мітли, гострі рогачі й вила, а також сівши на круглі сковорідки, інші, немов пані – на віденських стільцях. Хтось сів верхи на кажана, чорного півня чи цапа; деякі молоді відьмочки воліли летіти на кабанах, а баби – чаклунки використовували звичні ступи або дерев'яні лопати. Чаклуни, чарівники стрімко розрізали простір на алебардах, камінних щипцях або на товстій тростині – описати все просто немислимо! Поруч з Ганною, осідлавши шпагу, летів невисокий, витончений чоловік із сумним обличчям у фраку і в циліндрі. Їй здалося, що це цирковий клоун або фокусник. Він подивився на неї сумними очима. Ганна, летячи поруч, крикнула йому щось веселе і підбадьорливе, і він, нарешті, посміхнувся у відповідь і, як ніби зірка проклюнулась в хмарах.
Голі тіла відьом летіли над гостроверхими дахами, купаючись в місячних променях, що ллються струменями з зоряного неба. Одна з відьом – стара в ступі, з синіми губами і пожовклим зубом, закружляла над Ганною, знизилася і простягнула кістляву руку. У розкритих пальцях її з обламаними, почорнілими нігтями, сяяв незвичайної краси місячний камінь. Ганна на деякий час зависла в повітрі, милуючись незвичайною коштовністю.
Вона заглянула в грановану площину і ахнула! Там було вся її життя, її дитинство, батько і матір, нещасливий шлюб сестри, її захоплюючі зустрічі з коханим, розгубленість, коли він її не зустрів, гіркі сльози і страждання після розлучення, зустріч з офіцером... Це були її минулі роки і дні.
– Хочеш подивитися своє майбутнє? – прошамкала стара. Ганна здригнулася, на мить задумалася, а потім заперечливо похитала головою. Стара відьма залилася потворним сміхом, крикнула щось і рвонула далі.
Місто, здавалося, не спало, принаймні частина його жителів була у захваті від весняного карнавалу. Множилися і розліталися вогні, мелькаючи по вулицях, у парках і садах.
По кам'яній бруківці бродила галаслива юрба молодих людей. Їх юнацькі веселі голоси, а також дзвінкий розкотистий сміх дівчат змушували дрижати скла, відкривати вікна, щоб помилуватися на нічні безумства.
Невпинно бринькали гітари і звучно співала сурма. Молоді люди спочатку танцювали на широкій алеї в бузкових променях ліхтарів, потім добігли до міської площі, викладеної кам'яними плитами. Тут палало велике багаття, навколо якого купчилися, пили і веселилися нічні бродяги.
Потім вони запалили смолоскипи, що палахкотіли по вітру блакитними вогнями. Закохані юнаки, немов змагаючись один з одним, співали надривні серенади, а нарядні дівчата відповідали їм знаками прихильності, витончено гублячи з балкона рукавичку або квітка.
Таємні коханці, користуючись міцним, непробудним сном чоловіків в таку ніч, невпинно рвалися до своїх коханок, намагаючись залізти до них по кучерявому винограду, або по водостічній трубі, а ті, до кого вони так прагнули, зі сміхом кидали їм на бруківку ключі з блакитними або червоними стрічками. Сріблястий заливистий сміх, лютий регіт, співи перемежовувалися з жалібними криками і скорботними стогонами.
Ганна бачила, як привид одного старовинного кам'яного будинку з башточкою хрипко і невпинно волав до інших, не маючи можливості вибратися з замкнених стін, поки, нарешті, йому не підказали зі сміхом:
– Піч ... димохід ... труба, телепень!
І він, вислизнувши з пічної труби, приєднався до сонмища духів, що летять на північ.
Сильні удари стрясали трохи тріснуті стіни іншого старого будинку. Черепиця падала вниз, обвалювалась фігурна ліпнина з фронтонів. Скелет замурованої людини стукав об стіну лобом, тонкими руками і гострими колінами. Нарешті стіна впала. Мрець в зотлілих шатах, немов казковий скороход, помчав до виходу з міста.
По бруківці крокував довгими тонкими ногами, немов циркуль, худий ляльковий майстер, добре знайомий Ганні. Поруч з ним шкутильгали його потворні і прекрасні створення – ляльки різного дивовижного виду.
Вилізлий з підземелля напівзруйнованого будинку страшний одноокий карлик рився і скрипів під корінням старого дуба. Нарешті він виволік зі схованки скриню, з якої спадали грудки землі. Зламавши кришку, він набив кишені золотом.
Згодом, вийшовши на вулицю, він розкидав гроші. Вони падали дощем, підстрибуючи на каменях.
– Беріть, розбирайте скарби! Відтепер всі вони ваші!
Зі сміхом молоді хлопці і дівчата, моторошні нічні бродяги і обшарпанці, кажани і сови кружляли і юрмилися навколо, підбираючи гроші. Карлик ж оглушливо свиснув. Коли до нього з'явився білий крилатий єдиноріг, він швидко осідлав його і полетів геть з міста.
В одному з будинків сидів старий, який помер ще двісті років тому. Тепер він ожив, схилився бородою до солом'яно – жовтого до Священного писання і, стуливши худі руки, шепотів молитви. Його зморщені пальці, прикрашені коштовними перснями, виблискували в сяйві свічок.
Натовп бурхливими струмочками розтікався по міській бруківці, часом вихоплюючи з темряви світлом смолоскипів напівпрозорих духів, з тих, шо навівають сплячим солодкі сни.
В окраїнних будинках несамовито гавкали і рвалися з ланцюгів собаки, а потім, зібравшись в зграї, мчали геть з міста.
Усе це спостерігала Ганна, коли пролітала над містом. Ось пропали міські квартали, і учасники свята полетіли над димними луками, де цвіли незвичайні нічні квіти, що горіли, немов вогники.
Тут Ганну ледве не збила карета, що летіла в повітрі, запряжена трійкою гнідих коней.
– Геть з дороги, заб’ю! – кричав, розмахуючи батогом, мавпоподібний кучер, в чорному циліндрі і довгій синій лівреї з золотими гудзиками.
Ганна злякано відскочила в бік. Гнівно і ображено крикнула у відповідь:
– Що, місця мало ?!
З карети виглянув страшна, як мрець, людина з худим обличчям, витягнутим підборіддям, який, здавалося, діставав до носа.
Ганні стало моторошно, і вона полетіла геть, у бік чарівного і дикого лісу, що розкинувся в напівтемряві.
Округлий місяць, звільнившись від покривала, висів в небі, як щит.
Коли над Ганною потягнулися нескінченні ліси з галявинами, вона зрозуміла, що і там святкують цю дивну ніч.
Дерева, наче стародавні велетні, пересувалися з місця на місце і шелестіли, сперечаючись один з одним. У глибині лісу ухав і реготав, немов божевільний, пугач. Ось з гущавини вийшов величезний дикий вовк, і залізна шерсть на його спині іскрилася.
На пагорбі, біля старої хатинки, сиділи дивні мовчазні люди з риб'ячими головами. Вони дивилися вгору і холодними очима проводжали Ганну.
На березі сріблястої річки, що розрізала ліс, легкі, немов повітря дівчата і чубаті обшарпанці танцювали жигу. Вогні багать виблискували на їх вільних тілах, і клуби диму приховували цікавих духів.
Болото світилося гнилицями у темряві, і Ганна легко знизилася над ним, розглядаючи чудові вогники. На берегах вона побачила огидних товстих бородавчатих, розмірено дихаючих жаб. На їхніх шиях і лапках висіли червоні і сині стрічки з дзвіночками. Коли вони з шумом пострибали в воду – дзвіночки задзвеніли якийсь знайомий марш.
На одній з галявин кошлаті відьми пили якесь вариво, сьорбаючи з казана замість ложок кістками з плечей зотлілих мерців. Узрівши Ганну, вони голосно вітали її і пропонували своє питво, але дівчина лише помахала їм здалеку.
Вона полетіла далі над лісом. Незабаром під нею місячної чашею блиснуло озеро, і Ганна спустилася до прибережних буйних кущів трохи відпочити. Вона влаштувалася на галявині на стовбурі поваленого дерева. У глибині лісу тужливо голосила сова. У кущах заливалися солов'ї, а у високій траві чувся крик деркача.
Раптом, відокремившись від місячного сяйва, до Ганни прилетів нічний метелик, великий, розміром з капелюха. Присів на дерево, помахав крильцями, з яких сипалися сріблинки, а потім щез, але замість нього на стовбурі залишилася личинка з людською головою.
Ганна скрикнула, злякано відсахнувшись. Але личинка чарівно посміхнулася їй, скорчивши сміховинну пику, поповзла в сріблястий ореол світла, де її чекала не помічений раніше величезний рогатий равлик з панциром чорно-червоного кольору. Ганна з полегшенням спостерігала, як вони розчинилися в високій і густій луговий траві. Зітхнувши, вона зручніше всілася на дереві, насолоджуючись свіжим запахом листя і трав, запашним ароматом нічних красунь – фіалок, спокоєм і місячним світлом, що огорнули все навколо. Чулося далеке дзюрчання джерела. Лісові цвіркуни несамовито награвали на своїх скрипочках.
Раптом ніби відкрився другий зір, і Ганна стала помічати більше чудес навколо. Ось засяяли ліхтарики світляків…З квітки на квітку, махаючи прозорими синювато-золотистими крильцями, перепурхували майже повітряні ельфи, говорячи між собою тоненькими голосами. Ось хруснув сучком і прошкандибав повз сміховинний кролик в пенсне, в синіх штанях з підтяжками, несучи під пахвою парасольку. Зупинившись на віддалі, він вийняв з кишені годинник, клацнув кришкою, зітхнув і пропав в темній норі. Мелькнувши чорною тінню пролетіла і зникла сова, несучи в лапках величезний фоліант. Під деревами, шарудячи травою, кралася чорна кішка, що світила фосфоричним оком.
Повз прослизнула висока тінь. Шелестнули гостролисті гілки. Анна придивилася – світло місяця осяяло вродливого юнака в ошатному костюмі. Він крокував, не помічаючи краси нічного лісу, чарівності місяця і зірок.
Далеко чувся жіночий спів. Ганна швидко підхопилася з дерева і, намагаючись ступати нечутно, таємно пішла за ним.
Юнак зупинився у дрімаючого озера, в дзеркальній воді якого відбивалися тремтячі зірки. Тут вітер не мав влади: сонно стояли латаття, не шелестів комиш і очерет.
Молодик став біля верби, що полоскала свої коси в озері. Він почав кликати когось. Незабаром спів стало наростав і з'явилася річкова мавка. Її довге волосся немов плило по воді, переплітаючись з водяними ліліями, а потім охопило її гнучкий стан.
Русалка стояла в муаровому платті, що привабливо обліпило її струнку фігуру. Юнак став говорити їй про свою любов.
– Мені приємні твої слова, милий! Чуєш, як струмує вода, як хлюпається риба, як стрибають жаби з дзвіночками на шиях. Всі вони – піддані мого царства, я не можу покинути його. Мій батько живе у підводному палаці і хоче познайомитися з тобою. Підемо ж зі мною ...
Ганна хотіла була затримати юнака, жахаючись його неминучої загибелі в чорному вирі, але гілки верби щільно обплутали її тіло, аби не дати зрушити з місця. І лише коли юнак, взявши дівчину за руку, зник з нею під водою, гілки відпустили Ганну. Розуміючи, що не в її влади щось тут змінювати, Ганна повернулася до поваленого дерева, схопила помело і піднялася до самих хмар, крізь які блимали цікаві зірки.
Вона полетіла далі, ніби якась невідома сила кликала, тягла її вперед. Цілий дощ світлячків обсипав галявини, пагорби і долини, виблискуючи в травах і кущах смарагдами.
На одній з галявин страшно гарчали люди з собачими головами. Вони вчепилися в штани лиходія і вбивці, звалили його додолу і стали рвати на шматки.
Величезна рука мчала у повітрі низько над темною травою, намагаючись схопити жалюгідного головастого чоловічка.
Ганна озирнулася на свист і побачила такий же величезний ніс, який летів над верхівками кущів.
Затремтівши від жаху, Ганна хутчіш полетіла далі. Вона побачила церкву, давно покинуту, з якої вискакував сонм рогатих чортів, злих духів і страшних, волохатих гномів. Тринадцять чаклунів, зібравшись разом з тринадцятьма відьмами, водили хоровод.
Раптом над храмом сяйнула блискавка, опромінивши стіни багряним світлом. Від страшного звуку грому застигли чарівники. Їх чаклунські книги, розкладені на зарослій травою кам'яній площі, спалахнули, подібно до смолоскипів ... Ганна вважала за краще триматися від цієї публіки подалі.
***
В мальовничій долині, між скелями, порослими соснами, на лисій горі височів похмурий старовинний замок. Навколо нього беззвучно носилися кажани. Під горою білосніжною піною бив струмок.
Неподалік, в імлистій пелені долини, облямованої деревами і кущами, зібралася велике і різношерсте товариство. Вогнів не засвічували, тільки лише світло місяця і численних зірок осявало фігури, що прибули на святкове дійство.
Витончені артисти, спритні циркачі, червоногубі упирі, хитрі цигани з золотими зубами, буйні юродиві, жахливі карлики, зловісні демони, потворні і прекрасні відьми, похмурі чаклуни, тремтливі привиди і скелети померлих, поважні гноми в великих капелюхах, страшні вовкулаки і багато іншого страхіття злетілися, примчали сюди з усіх околиць.
Всіх прибулих зустрічали і ввічливо приводили до юрмища. Частина святкуючих піднімалася до каплиці всередині старого замку, несучи сплетені гірлянди з квітів і висловлювали свої заповітні бажання.
І любов ... Любов – вона цвіла, вирувала, грала в цю ніч: шуміли дерева, тремтіли кущі, ламалися гілки ... Стогін пристрасті, крики захоплення – все це змішувалися з хвилюючою музикою незвичайного оркестру іменитих артистів з кінськими, котячими, собачими головами.
Ганну зустріла дивна істота з довжелезним дзьобом. Незнайомець з головою пелікана дивився пильно в очі, ніби пронизуючи її. Її обступила ще пара дивних людей. Один з головою грифа – стерв'ятника, а інший – пугача обходили Ганну, оглядаючи її різних сторін. І раптом ще одна істота – з тулубом людини і головою крокодила підскочила до Ганни і кажучи щось невідомою мовою, вказала на перстень на руці жінки. Усі навколо загомоніли…
***
Коли Зміїний князь, піднявшись з трону, висловив промову про свято що приходить, розливається вогнями, радуює, наповнюючи все живе новою кров'ю і згасає, як осіннє сонце, як тут же пролунали привітальні крики, заклики досхочу гуляти і насолоджуватися!
Загорілося безліч вогнів, освітивши долину, і Ганна помітила, як всі присутні чарівно змінилися, повернувши собі людську подобу. Неприємна трапеза за величезним бенкетним столом, що почалася з огидного поїдання кінського м'яса і плоті померлих, пиття кривавого вина з висохлих людських і звіриних черепів, раптом набула казкових змін.
В один момент стіл став ошатним, пишним, заставленим різноманітною смачною їжею і вишуканими напоями ...
Ганна глянула на Зміїного князя, котрий височів на мармуровому троні і була вражена! Тепер там сидів невисокий на зріст літній чоловік, з зморшкуватим обличчям, сивим волоссям, і більмом на оці. Колубер (саме так його звали) спирався на палицю і каламутними світлими очима оглядав присутніх. Чорний ворон подавав йому в дзьобі ласі шматочки, і Колубер не поспішаючи ковтав їх, відкинувшись на троні. Поруч з Колубером сиділа рідкісна красуня – відьма, обрана княгинею цього балу.
Бенкет затягувалося. Великий канцлер, розпорядник балу з орлиним виглядом (вже знайомий Ганні), весь в чорному, лише біліючий коміром мереживний сорочки, плеснув у долоні і стіл пропав, ніби його й не було!
Розпочалися танці, та й сам оркестр змінився: ніхто вже не грав на людських кістках, на струнах з волосся, не бив в копита. Музиканти були у вишуканих фраках, звучали флейти, скрипки, альти, контрабас та інші інструменти. Більше не було голих тіл, мерців й вампірів. У шаленому вальсі закрутилося найбільш вишукане товариство, яке можна було уявити.
Кавалери і дами були одягнені по моді вісімнадцятого століття. Ганна з подивом оглянула себе – вона теж була в старовинній сукні! Підбігла до найближчого дзеркала, дбайливо поставленому біля ясеня і з задоволенням подивилася в нього.
Чарівне вино запаморочила голову Ганні, усе подальше свято перетворилося для неї на суцільне різнокольорове коло.
Вона пам'ятала, як Колубер встав на пагорбі і відразу казково виріс. Його старечі з роздутими венами руки спиралися на посох. Одним рухом він зупинив хвилі музики, іншим – змусив завмерти пари в їх святковому кружлянні і голосно сказав:
– Подамо один одному руки і будемо водити хоровод в світлі зірок і чудового місяця цієї ночі.
Місяць, закутаний в туманне вбрання, посміхався з небес.
Квітень 2018 року.
* Дане оповідання є дещо переробленим уривком з роману «Шелест забутої книги».
