Текст книги "Знахідка в бібліотеці"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

– Я дуже радий цій розмові, – сказав сер Генрі. – Мені весь час хотілося з вами поговорити.

– Про Рубі Кіні? Нічим не можу допомогти. Я не знаю, хто її вбив, і дуже мало знаю про неї. Вона мені не довіряла.

– Дівчина вам подобалася? – поцікавилась міс Марпл.

– Не дуже. Але ненависті до неї я теж не відчував. – Говорив він якось байдуже, недбало.

– Отже, ви нікого не підозрюєте? – спитав сер Генрі.

– На жаль, ні. Я б сказав Гарперові, якби щось знав. Мені здається, це один із тих підлих злочинів, коли немає ні доказів, ні мотивів.

– Двоє людей мають мотив, – заперечила міс Марпл.

Сер Генрі гостро глянув на неї.

– Справді? – здивувався Раймонд.

Міс Марпл уперто дивилася на сера Генрі, і той знехотя промовив:

– Її смерть дасть, мабуть, п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів місіс Джефферсон та містерові Гаскеллу.

– Що?! – вражено вигукнув Раймонд. – О, але ж це безглуздя… цілковите безглуздя. Місіс Джефферсон… Та ні, вони не могли цього зробити. Це неймовірно!

Міс Марпл прокашлялась і лагідно промовила:

– Боюсь, ви ідеаліст.

– Я?! – Старр засміявся. – Тільки не я! Я страшний цинік.

– Гроші, – сказала міс Марпл, – мотив дуже вагомий.

– Можливо, – гаряче кинув Раймонд. – Але жодне з тих двох не могло б так холоднокровне задушити дівчину… – Він замотав головою, потім устав. – А ось і місіс Джефферсон прийшла на урок. Спізнилася. – В голосі його вчувалося задоволення. – На десять хвилин спізнилась.

Стежкою до них швидко крокували Аделаїда Джефферсон і Гуго Маклін. Вибачаючись усмішкою за спізнення, Едді вийшла на корт. Маклін сів на лавку і ввічливо спитав, чи міс Марпл не буде проти, якщо він закурить. Розпаливши люльку, Гуго кілька хвилин мовчки пахкав димом, спостерігаючи за двома білими постатями на корті. Врешті сказав:

– Не розумію, навіщо Едді ці уроки? Пограй собі, та й досить. Ніхто не має від цього такої насолоди, як я. Але навіщо уроки?

– Хоче краще грати, – пояснив сер Генрі.

– Едді й так непогано грає, – заявив Гуго. – Та й на біса це їй? Вона ж не має наміру брати участь в Уїмблдонському турнірі! – Якусь хвилину він мовчав, потім спитав: – А хто цей Раймонд? Звідки тут узявся професіонал? Щось дуже він нагадує мені латиноамериканця.

– Він із роду девоншірських Старрів, – відповів сер Генрі.

– Що?! Невже?!

Сер Генрі кивнув головою. Гуго Макліну ця новина вочевидь не сподобалась. Він дужче насупився і сказав:

– Не знаю, навіщо Едді мене викликала? У всій цій справі з неї, здається, й волосина не впала. Едді ще ніколи не мала такого гарного вигляду. І нащо було мене викликати?

Сер Генрі не без цікавості спитав:

– А коли вона вас викликала?

– Е-е… коли все це сталося.

– По телефону? Чи телеграмою?

– Телеграмою.

– Цікаво, коли місіс Джефферсон її послала?

– Ну, я напевно не знаю…

– А коли ви її отримали?

– Власне, я її не отримував. Мені прочитали її по телефону.

– Чому? А де ж ви були?

– Річ у тім, що напередодні ввечері я з Лондона виїхав і зупинився в Данбері-Хед.

– Що?! Недалеко звідси?

– Смішно, правда ж? Дізнався, коли скінчився раунд у гольф, і одразу ж сюди.

Міс Марпл замислено дивилася на нього. Гуго був збуджений і тримався невпевнено.

– Я чула, що в Данбері-Хед дуже мило й недорого, – промовила міс Марпл.

– Так, недорого. Я не можу дозволити собі платити дорого. Там дуже гарно.

– Треба буде якось поїхати туди, – запропонувала міс Марпл.

– Що? А-а… так, треба буде… – Маклін підвівся. – Краще піду нагулювати апетит. – Мов задерев'янілий, він рушив від них геть.

– Жінки не бережуть тих, хто їх обожнює, – сказав сер Генрі.

Міс Марпл усміхнулась, але промовчала.

– Вам не здалося, що він зануда? – спитав сер Генрі. – Мені цікаво почути вашу думку.

– Інтереси в нього не вельми широкі, – сказала міс Марпл. – Але здібності він має. І досить чіткі.

Сер Генрі встав.

– Мені пора – маю справи. Он до вас іде місіс Бентрі.

Місіс Бентрі прийшла заспана. Важко зітхнувши, вона сіла поруч із міс Марпл.

– Я розмовляла з покоївками, – почала вона. – Але все марно. Нічого нового! Думаєте, дівчина фліртувала з кимось у готелі й ніхто нічого не знав?

– Питання цікаве, люба моя. Однак заперечувати цього не ризикну. Якщо таке було, то хтось про це знає. Але дівчина, певне, поводилася дуже розважливо.

Місіс Бентрі перевела погляд на тенісний корт.

– Едді робить у тенісі успіхи. А цей тренер – симпатичний молодик. Едді просто цвіте. Вона й досі приваблива жінка. Не здивуюсь, якщо вона знову вийде заміж.

– І дуже розбагатіє, коли помре містер Джефферсон, – додала міс Марпл.

– О, Джейн, у вас завжди такі чорні думки! І чому ви й досі не розгадали цю таємницю? Схоже на те, що ми тупцюємо на місці. Мені здавалося, ви одразу здогадаєтесь, хто це зробив, – докірливо промовила місіс Бентрі.

– Ні, люба моя, здогадалась я не одразу, а тільки згодом.

Місіс Бентрі звела на неї переляканий, недовірливий погляд.

– Ви вже знаєте, хто вбив Рубі Кіні?

– Ну звісно, знаю! – відказала міс Марпл.

– Джейн, хто це?! Зараз же скажіть мені!

Міс Марпл рішуче похитала головою і підібгала губи.

– Вибачте, Доллі, але я цього не зроблю.

– Чому?

– Тому що ви жінка необачна й усім розповісте. А якщо й не скажете відверто, то натякнете.

– Та ні, не скажу. Жодній живій душі не скажу.

– Люди, які отак запевняють, дотримують слова найменше. Нічого не вийде, люба. До цього ще далеко. Ще дуже багато чого неясно. Найгірше в цій справі те, що з самого початку всі були надто легковірні. Не можна вірити всьому, що кажуть люди. Коли трапляється щось підозріле, я просто нікому не вірю. Я, бачте, знаю людську натуру.

– Ви ніколи не вірите в те, що вам кажуть люди, так? – з гіркотою в голосі перепитала місіс Бентрі. – Але я не така вже й дурна. Ви, певне, гадаєте, ніби я не знаю, про що йдуть розмови у Сент-Мері-Міді, в усьому графстві? Всі кажуть те саме: немає диму без вогню. Коли дівчину знайдено в бібліотеці Артура, то він конче має щось знати. Кажуть, нібито дівчина була його коханка або позашлюбна дочка й шантажувала його. Мелють язиком кому що в голову вдарить. І так воно й триватиме! Спочатку Артур нічого не розумітиме. Він-бо такий милий старий простак, що й не припустить, ніби люди можуть таке про нього подумати. Його уникатимуть, і тоді він нарешті замислиться: що ж сталося? Помалу йому почне прояснятись, і раптом його ошелешить! Він замкнеться в собі й день при дні страждатиме. І я приїхала сюди, щоб вивідати все! Це вбивство треба розкрити! Якщо ні, тоді життя Артура обернеться на пекло, а я цього не допущу. Нізащо! Я не хочу, щоб мій старий Артур зазнавав мук за те, чого не робив! Я залишила його вдома й приїхала до Дейнмута з однією метою: знайти правду.

– Я знаю, люба, – сказала міс Марпл. – Я приїхала сюди з тією самою метою.

17

У тихому готельному номері Едвардз шанобливо слухав сера Генрі Клітерінга.

– У мене до вас кілька запитань, Едвардзе. Але спершу я хотів би пояснити вам свій статус. Коли сталася ця трагедія, ваш господар послав по мене. Свого часу я був комісаром поліції у Скотленд-Ярді, а тепер на пенсії. Містер Джефферсон попросив мене скористатися моїм досвідом і з'ясувати правду. – Сер Генрі на мить замовк.

Едвардз, трохи схиливши голову, пильно дивився на співрозмовника. Потім сказав:

– Саме так, сер Генрі.

Клітерінг поволі, розважливо повів далі:

– У будь-якому розслідуванні є багато інформації, яку приховують. Роблять це з різних причин – або вона стосується сімейних таємниць, або люди вважають, що вона не має до справи ніякого відношення й навіть може поставити когось у незручне становище.

– Саме так, сер Генрі, – знову проказав Едвардз.

– Сподіваюсь, Едвардзе, тепер ви чітко уявляєте собі всю складність цієї справи. Покійна дівчина ось-ось мала стати прийомною дочкою містера Джефферсона. Двоє людей були зацікавлені, щоб цього не сталося, – містер Гаскелл і місіс Джефферсон.

Очі в слуги зблиснули, і він запитав:

– Дозвольте поцікавитись, сер: вони під підозрою?

– Арешт їм не загрожує, якщо ви хотіли почути це. Але поліція змушена підозрювати їх до кінця розслідування.

– Становище в них неприємне, сер.

– Дуже неприємне. І тепер, щоб добути правду, слідству треба зібрати всі факти. Багато важать реакція, слова й жести містера Джефферсона та членів його сім'ї. Як вони почувалися, що робили, що казали? Я питаю вас, Едвардзе, через те, що про це можете знати тільки ви. Вам відомі настрої господаря.

Спостерігаючи за ним, ви, певне, здогадуєтесь, чим вони викликані. Я питаю про це не як поліцейський, а як друг містера Джефферсона. Тобто якщо сказане вами не стосуватиметься справи, то поліції я його не переповім. – Він замовк.

– Я вас розумію, сер, – поволі мовив Едвардз. – Ви хочете, щоб я говорив щиро і розповів про те, про що й не згадував би, а ви й не мріяли б почути, якби йшлося про звичайне розслідування.

– Ви дуже розумний чоловік, Едвардзе, – сказав сер Генрі. – Це саме те, що я мав на увазі. Якусь хвилину Едвардз помовчав, тоді повів далі:

– Звичайно ж, я знаю містера Джефферсона дуже добре. Я з ним уже чимало років і бачив його всякого – й бадьорого, й засмученого. Часом, сер, подумки питав себе: чи варто так боротися з долею, як бореться містер Джефферсон? Це йому обійшлося дуже дорого. Якби він зміг здатися, стати нещасним, самотнім, зламаним старим чоловіком, йому було б легше. Але для цього він надто гордий. Вмерти, але не здатися, – ось його гасло. Однак це виснажує його нерви, сер Генрі. На вигляд він чоловік урівноважений. Але я бачив, як він задихався від люті. А найбільше його вбиває обман.

– Ви маєте на увазі щось конкретне, Едвардзе?

– Так, сер. Ви просили мене бути щирим.

– Саме так.

– Тоді, сер Генрі, я вам ось що скажу: ота молода жінка, якою захопився містер Джефферсон, цього не варта була. Відверта кажучи, вона не заслуговувала доброго слова, їй було начхати на містера Джефферсона. Вся ця гра в повагу і вдячність – звичайнісінький обман. Не думаю, що дівчина йому якось шкодила, ні, просто вона була не така, якою він її бачив. І це дивно, сер, адже містер Джефферсон такий проникливий, розважливий джентльмен, його не легко обманути. Та чого не буває з джентльменом, коли йдеться про молоду жінку. Бачте, місіс Джефферсон, якій він завжди симпатизував і сам залежав від цієї симпатії, за літо дуже змінилася. Містер Джефферсон це помітив і сприйняв боляче. Розумієте, він любив її. А містера Марка ніколи не любив.

Сер Генрі перебив його запитанням:

– І все ж він постійно тримає містера Гаскелла біля себе?

– Так, але це – данина пам'яті про міс Розамунду, тобто місіс Гаскелл. Містер Джефферсон її дуже любив, вона була його втіха. А містер Марк – чоловік місіс Розамунди. Містер Джефферсон тільки так його завжди й сприймав.

– А якщо, приміром, містер Марк знов одружиться?

– Містер Джефферсон лютуватиме, сер.

– Навіть так? – звів брови сер Генрі.

– Він цього не покаже, але буде саме так.

– А якщо вийде заміж місіс Джефферсон?

– Містерові Джефферсону це теж не сподобається, сер.

– Прошу, розповідайте далі, Едвардзе.

– Я вже казав, що містер Джефферсон захопився тією дівчиною. З джентльменами це трапляється, мені вже не раз доводилося таке бачити. На них находить, мов хвороба. їм хочеться захистити дівчину, вберегти її від лиха, осипати дарами, і в дев'яти випадках із десяти дівчина сама здатна дати собі раду й добре бачить свій шанс.

– Отже, ви вважаєте, що Рубі Кіні була інтриганка?

– Бачте, сер Генрі, дівчина була молода й недосвідчена, але задатки неабиякої інтриганки мала і стала б нею, якби ввійшла в смак. За п'ять років з неї вийшов би справжній експерт у цьому ділі.

– Я радий почути вашу думку про неї, – сказав сер Генрі. – Це дуже важливо. А тепер ви не пригадали б, коли містер Джефферсон говорив про це з членами родини?

– Таких розмов було дуже мало, сер. Містер Джефферсон висловлював свою думку й не допускав ніяких заперечень. Містерові Марку, що любив побалакати, він просто затикав рота. А місіс Джефферсон багато не говорила, вона жінка тиха. Але переконувати його не дуже поспішала.

Сер Генрі кивнув головою і спитав:

– Що ще? Як сприймала все це сама дівчина?

– Для неї це був, я б сказав, тріумф, сер Генрі, – не приховуючи відрази, сказав слуга.

– Тріумф, кажете? А вам не здається, що… – Сер Генрі добирав слова, прийнятні для Едвардза. – Що… е-е… її прихильність трималася на чомусь іншому?

– Містер Джефферсон руки їй не пропонував, сер. Він мав намір її удочерити.

– Гаразд. І все ж таки що ви про це гадаєте?

– Я, сер, був свідком одного випадку… – неквапом почав слуга.

– Це вже цікаво, розкажіть.

– Може, в цьому нічого такого й немає, сер. Просто якось Рубі розкрила сумочку, і звідти випав невеличкий фотознімок. Містер Джефферсон глянув на нього, мов шуліка на жертву, й сказав: «Егей, дівчинко, а це хто такий?» На знімку був молодик, смаглявий такий, з розтріпаним чубом, а краватка в нього була пов'язана недбало. Міс Кіш вдала, ніби нічого про це не знає, і сказала: «І не здогадуюся, Джеффі. Не збагну навіть, як він попав до моєї сумочки. Я його туди не клала».

Але містер Джефферсон, сер, був не дурень. Негарна це історія… Він розсердився, насупив брови і хрипко промовив: «Не прикидайся, кицю, ти добре знаєш, хто це такий». Тоді Рубі враз поміняла тактику. Вона злякалась і сказала: «Я його впізнала! Колись він приходив сюди, і я з ним танцювала. Але як його звати, не знаю. Якийсь ідіот підкинув мені в сумочку його знімок. Ці хлопці такі придурки!» Вона відкинула назад голову, засміялась і все зам'яла. Але дівчина сказала неправду, сер. І не думаю, що містер Джефферсон їй повірив. Після того кілька разів він змірював її пильним поглядом і часом допитувався, де вона була.

– А ви коли-небудь бачили в готелі того, хто був на знімку? – поцікавився сер Генрі.

– Я його не знаю, сер. Я, звісно, не часто буваю внизу, серед пожильців.

Сер Генрі кивнув головою, спитав ще щось, однак Едвардз нічого додати вже не міг.

У поліційному відділку Дейнмута Гарпер ставив запитання Джессі Девіс, Флоренс Смолл, Беатріс Геннікер, Мері Прайс та Ліліан Ріджвей. Дівчата були приблизно одного віку й відрізнялися лише розумом. Дуже різні за походженням – дочки дрібних дворян, фермерів, власників крамниць, – вони розповідали те саме. Того нещасливого дня Памела Рівз поводилась як завжди, жодній з подруг нічого не сказала, крім того, що збиралася піти до «Вулворта», а вже звідти поїхати автобусом додому.

У кабінеті Гарпера в кутку сиділа літня жінка. Дівчата її, мабуть, і не помітили. Бо якби помітили, то їх, певне, зацікавило б, хто вона така. На службовця поліції жінка не була схожа. Дівчата, видно, подумали б, що вона теж свідок, якого допитуватимуть. За двері вийшла остання дівчина. Старший поліційний офіцер Гарпер витер чоло, обернувся до міс Марпл і подивився на неї допитливим, але безнадійним поглядом. Міс Марпл, однак, твердо заявила:

– Я б хотіла поговорити з Флоренс Смолл.

Гарпер звів дугою брови, проте кивнув головою і натис кнопку. З'явився констебль.

– Запросіть Флоренс Смолл, – наказав Гарпер.

Дівчина ввійшла в супроводі констебля. Це була дочка заможного фермера – висока, гарне волосся, якийсь пустотливий рот і налякані карі очі. Вона заламувала руки й дуже нервувала. Гарпер глянув на міс Марпл, і та кивнула йому головою. Старший поліційний офіцер підвівся і сказав:

– Ця леді має до вас кілька запитань, – і вийшов, причинивши за собою двері.

Флоренс неспокійно глянула на міс Марпл. Очі в дівчини були цієї хвилини такі, як у корів на фермі в її батька.

– Сідайте, Флоренс, – мовила міс Марпл. Дівчина слухняно сіла. Не впізнаючи сама себе, вона раптом заспокоїлась, відчула себе як удома. Чужа й важка атмосфера поліційного відділка розвіялась, у кабінеті стало затишно.

– Розумієш, Флоренс, – почала міс Марпл, – нам дуже важливо знати все про бідолашну Памелу. Що вона робила в день своєї смерті?

Флоренс пробурмотіла, що все розуміє.

– І я певна, ти постараєшся нам допомогти? Дівчина кивнула головою і насторожено подивилася на міс Марпл.

– Замовчувати будь-який факт – це означає чинити дуже серйозний злочин, – пояснила міс Марпл. Дівчина міцно стисла пальці в кулаки.

– Я роблю скидку на те, – провадила міс Марпл, – що ти перелякана через цей виклик у поліцію. Ти боїшся також, щоб тебе не звинуватили, що ти й досі мовчала. Може, навіть шкодуєш, що вчасно не зупинила Памелу. Але ти повинна бути сміливою дівчинкою і щиро у всьому признатися. А якщо відмовишся, то це вважатимуть фальшивим свідченням. За це, як ти знаєш, можна потрапити до в'язниці.

– Я… я скажу…

– А тепер, – різко мовила міс Марпл, – жодного нещирого слова, Флоренс! Негайно розказуй мені про все! Намела не їздила до «Вулворта», так?

Флоренс облизувала губи язиком і благальне дивилася на міс Марпл, як тваринка, що її хочуть убити.

– Тут щось пов'язане з кіно, так? – спитала міс Марпл.

Неймовірна полегкість у переміш із вдячністю засвітилася в очах Флоренс. Стіна, що досі стримувала дівчину, впала. Задихаючись, Флоренс прошепотіла:

– Так, так!

– Я здогадувалась, – сказала міс Марпл. – А тепер розказуй усе до ладу.

Флоренс прорвало:

– Ох, я так хвилювалася! Бачте, я пообіцяла Пам, що нікому нічого не скажу. А потім, коли її знайшли в машині… О, це був такий жах! Я тоді думала помру, адже це я винна. Я повинна була її зупинити. Але ж я не знала, що там щось негаразд. Потім, коли мене спитали, чи того дня я не помітила в ній чогось незвичайного, я навіть не встигла й подумати й відповіла: «Ні». А тоді вже не знала, що казати далі. До того ж я справді нічого не знала – тільки те, що мені сказала Пам…

– І що ж тобі сказала Пам?

– Ми саме йшли стежкою до автобуса, щоб їхати на збори. Вона спитала, чи вмію я тримати таємниці, і я сказала, що вмію, а Пам змусила мене заприсягтися, що я мовчатиму. Після зборів вона збиралася їхати до Дейнмута на кінопробу. Пам зустрічалася з одним продюсером – він саме повернувся з Голлівуда. Йому потрібен був типаж, і вона якраз підходила. Він попередив її, щоб вона не дуже розраховувала, бо наперед нічого не скаже, поки не побачиш людину на фотографії, ви ж знаєте. Може, мовляв, нічого й не вийде. у потрібна була молоденька дівчина, власне, школярка, що їздить з естрадним артистом і робить дивовижну кар'єру. Пам чудово грала в шкільних спектаклях, і продюсер бачив, що вона змогла б грати, тільки для цього треба багато над собою працювати.

Флоренс Смолл перевела дух. Міс Марпл аж занудило від цієї нестримної балаканини про кінозірок, Голлівуд, шалений успіх і гроші.

– Отож вони про все домовилися, – правила своєї Флоренс. – Після зборів Пам мала приїхати до Дейнмута, зустрітися з продюсером у готелі, а звідти він повіз би її до їхньої невеличкої студії в Дейнмуті. Це він так сказав. А після проб вона могла сісти в автобус і поїхати додому. Про наслідки проб він мав повідомити їй через кілька днів, і якби проби виявилися вдалими, то бос, містер Гамстайтер, приїхав би до неї додому, щоб поговорити з батьками.

Звичайно, на словах усе було чарівно! Я зеленіла від заздрості! На зборах Пам поводилась як завжди, – по ній ніколи нічого не скажеш. Потім вона заявила, що їде до «Вулворта», і лиш підморгнула мені.

Я бачила, як вона йшла тротуаром. – Флоренс заплакала. – Я повинна була зупинити її! Повинна була! Я мала знати, що це неправда! Я мала сказати… О господи, краще б я сама вмерла була!

– Ну ж бо, ну! – Міс Марші погладила її по плечу. – Все гаразд. Ніхто тебе не звинуватить, Флоренс. Ти дуже добре зробила, що мені про це розповіла.

Якийсь час вона ще втішала дівчину, а через п'ять хвилин переповіла все Гарперові. Той був дуже засмучений.

– Розумний гад! – заявив він. – Ну постривай же, попадешся ти мені! Це відкриває справу зовсім з іншого боку.

– Так.

Гарпер подивився скоса на міс Марпл.

– Вас це не дивує?

– Я щось таке передбачала.

Старший поліційний офіцер не без цікавості запитав:

– А чому ви вибрали саме цю дівчину? Всі вони були смертельно перелякані, і як на мене, поводились однаковісінько.

– У вас немає досвіду вислуховувати, як брешуть дівчата. А в мене є. Пригадайте, Флоренс як і решта дивилася вам просто в очі, стояла серйозна і тільки переступала з ноги на ногу? Але ви не бачили, як вона виходила за двері. Я одразу ж здогадалась: дівчина щось приховує. В таких випадках людина вмить розслаблюється. Так завжди робить моя молоденька покоївка Дженет. Вона переконливо доводить, що край пирога обгризли миші, а як тільки вийде за двері, одразу ж видає себе самовдоволеною усмішкою.

– Я вам дуже вдячний, – сказав Гарпер і замислено додав: – Ленвілльська студія, так?

Міс Марпл підвелась.

– Боюсь, мені треба поспішати, – відповіла вона. – Рада була допомогти вам.

– Ви назад до готелю?

– Так, спаковувати речі. Треба швиденько повертатися до Сент-Мері-Міда. У мене там багато справ.

18

Міс Марпл вийшла на терасу, попростувала доглянутою стежкою в своєму садку за ворота, завернула до вікарія, перетнула садок і, підступивши до вітальні, легенько постукала у віконницю. Вікарій саме готував недільну проповідь. Його молода гарненька дружина втішалася успіхами свого малесенького нащадка, що бавився на килимку біля каміна.

– Можна до вас, Грізельдо?

– О прошу, міс Марші! Ви тільки погляньте на Девіда! Він сердиться, що вміє повзати тільки задки. Щоразу поривається вперед, а рачкує задки до коробки з вугіллям!

– Він такий славний, Грізельдо!

– Правда ж, нівроку? – хвалилася молода мати, намагаючись бути безсторонньою. – Я не дуже ним клопочуся. Всі книжки кажуть, що дитину якомога довше слід залишати саму.

– Це дуже розумно, люба, – підтвердила міс Марпл. – Гм… Я прийшла спитати, чи ви не збираєте часом на щось гроші?

Вікарієва дружина здивовано подивилась на міс Марпл.

– Та зборів ціла купа! – І вона почала перелічувати їх на пальцях.

– Мене влаштує будь-що, – сказала міс Марпл. – Я могла б обійти людей… із записником, якщо ви даєте мені таке повноваження.

– Щось розслідуєте? Розумію… Звичайно ж, я дам вам повноваження. Зберіть пожертвування на добродійні заходи. Гроші дуже потрібні, – розповідала Грізельда, проводжаючи гостю до дверей. – А може, ви скажете мені, що там таке? – уже на прощання спитала вона.

– Потім, люба, – відказала міс Марпл, поспішаючи.

Із записником у руці міс Марпл швидко крокувала за село до перехрестя. Тут вона повернула ліворуч, поминула «Блу Боар» і вийшла до Четсворта, більше відомого як «Новий будинок містера Букера». Завернула у ворота, підійшла до дверей і рішуче постукала. Відчинила молода блондинка на ім'я Діна Лі. Косметики на ній було менше ніж звичайно, але сама дівчина мала якийсь брудний вигляд. Вона була в сірих штанях і яскраво-зеленому джемпері.

– Доброго ранку! – весело привіталася міс Марпл. – Можна до вас на хвилинку? – Розмовляючи, вона ступила в дім, і Діна, захоплена зненацька, не встигла й отямитись. – Дякую, – мовила міс Марпл, привітно всміхаючись і обережно вмощуючись на старовинний бамбуковий стілець. – Досить тепло як на цю пору року, еге ж? – торохтіла міс Марпл, випромінюючи добродушність.

– Так, справді… – відказала міс Лі. Не знаючи, як бути в такій ситуації, вона розпечатала коробку сигарет і запропонувала гості: – Може, закурите?

– Спасибі, я не курю. Я зайшла спитати, чи не змогли б ви щось пожертвувати для нашого добродійного розпродажу наступного тижня?

– Для добродійного розпродажу? – повторила Діна Лі так, ніби проказувала іноземні слова.

– У будинку вікарія, – уточнила міс Марпл. – Наступної середи.

– О! – щелепа в міс Лі відвисла. – Боюся, що не зможу…

– Зовсім нічого? Навіть півкрони? – Міс Марпл показала свого записника.

– О… е-е… Ну гаразд. Стільки, мабуть, зможу. – Дівчині полегшало, і вона закопирсалась у сумочці.

Міс Марпл окинула гострим оком кімнату і відразу ж зауважила:

– Я бачу, у вас немає килимка перед каміном.

Діна Лі озирнулась, потім втупилася в гостю. Вона не могла помітити, що стара леді дуже уважно її вивчає, та, крім легенького роздратування, це не викликало в дівчини ніяких емоцій. Міс Марпл завважила це й сказала:

– Так воно й небезпечно, скажу вам. Жарини, буває, випадають і псують килимок.

«Дивна стара пліткарка», – подумала Діна, але відказала досить приязно, хоч і непевно:

– Колись він тут був. Але я не знаю, де він дівся.

– Певне, такий пухнастий, вовняний? – поцікавилася міс Марпл.

– З овечої шкури, – аж сама дивуючись, пояснила Діна. «От стара шкапа!» Вона дістала півкрони: – Ось, візьміть.

– О, спасибі, люба! – Міс Марпл узяла гроші й розгорнула записника. – Е-е… як мені записати ваше прізвище?

Погляд у Діни відразу став важкий, зневажливий. «Ти ба, носата стара видра! – подумала вона. – То ось чого ти прийшла, шукаєш, де пахне скандалом!» І дівчина чітко, вочевидь задоволене відповіла:

– Міс Діна Лі.

Міс Марпл спокійно глянула на неї і сказала:

– Цей котедж належить містерові Безілу Блейку, так?

– Так, а я – міс Діна Лі! – Голос її пролунав задирливо, голова відкинулася назад, блакитні очі спалахнули.

Міс Марпл подивилася на неї ще спокійніше й промовила:

– Дозвольте дати пораду, хай навіть вона здається вам зухвалою.

– Вона вже здається мені зухвалою. Краще нічого не кажіть.

– І все ж таки, – мовила міс Марпл, – я скажу. Хочу порадити вам, і то неодмінно: перестаньте називати себе в селі своїм дівочим прізвищем.

Діна вирячила на неї очі й спитала:

– Що… що ви маєте на увазі?

– Дуже скоро, – щиро мовила міс Марпл, – вам, певне, знадобиться людське співчуття і добра воля. Вашому чоловікові теж. У старомодній провінції упереджено дивляться на людей, які живуть разом неодружені. Вас обох, либонь, тішить удавати з себе таку парочку й відштовхувати людей, отих «старих зануд», як ви їх називаєте. Але й від старих зануд буває користь.

– Звідки ви знаєте, що ми одружені? – спитала Діна.

– О люба моя! – ухильно відказала міс Марпл і всміхнулася.

– І все ж таки, – наполягала Діна, – як ви дізнались? Ви що… були в Сомерсет-Хаусі [5]5
  Офіційна установа в Лондоні, де зберігаються папери про народження, шлюб та смерть громадян країни.


[Закрыть]?

– У Сомерсет-Хаусі? О ні! Про це не важко було здогадатися. В селі, знаєте, чутки розходяться дуже швидко. Скажімо, про ваші сварки… У молодят таке трапляється частенько. А от коли люди живуть разом неодружені, цього не буває. Коли шлюб незаконний, люди куди обережніші. Їм треба враховувати одне одного і взагалі краще не сваритися. Одружені, я помітила, дістають насолоду від сімейних баталій і, е-е… взаємовигідного примирення. – Вона замовкла, лагідно кліпаючи очима.

– Ну, я… – Діна загнулась і засміялась. Потім сіла й закурила. – Ви просто чудо! – сказала вона. – Але чому ви хочете, щоб ми чесно призналися, хто ми насправді?

Міс Марпл спохмурніла й промовила:

– Бо вашого чоловіка щохвилини можуть заарештувати за вбивство.

19

Якусь мить Діна вражено дивилася на міс Марпл, потім недовірливо спитала:

– Безіла? За вбивство? Ви жартуєте?

– Анітрохи. Ви хіба не читали в газетах?

Діна перевела дух.

– Ви маєте на увазі ту дівчину з готелю «Меджестік»? Ви хочете сказати, що Безіла підозрюють у вбивстві?

– Так.

– Але ж це дурниця!

Знадвору долинуло гудіння автомобіля, грюкнули ворота. Безіл Блейк розчахнув двері й переступив поріг, тримаючи в руках пляшки.

– Джин і вермут. Ти… – почав він і затнувся, перевівши погляд на сувору, випростану гостю.

Задихаючись, Діна заголосила:

– Вона, мабуть, збожеволіла! Каже, що тебе заарештують за вбивство Рубі Кіні.

– О господи! – вихопилось у Безіла Блейка. Пляшки попадали у нього з рук на канапу. Похитуючись, він дістався до крісла і впав у нього. Затуливши обличчя долонями, чоловік усе проказував: – О господи! О господи!

Діна кинулася до нього, вхопила його за плечі:

– Безіле, подивись на мене! Це неправда! Я знаю, це неправда! Я не вірю!

Він обійняв її і промовив:

– Господь з тобою, мила!

– То чому ж вони кажуть… Ти ж її навіть не знав, правда?

– Чого ж, він її знав, – озвалася міс Марпл.

– Заткни рога, стара відьмо! – люто кинув Безіл. – Послухай, Діно, люба моя. Я її майже не знав! Випадково зустрівся з нею раз чи два в готелі «Меджестік». Оце й усе – їй-богу, це все!

– Нічого не розумію, – спантеличено промовила Діна. – Чому ж тоді тебе мають підозрювати?

Безіл застогнав. Він затулив долонями обличчя й сидів, похитуючись уперед і назад.

– Що ви зробили з килимком? – спитала міс Марпл.

– Викинув його на смітник, – машинально відказав Блейк.

Міс Марпл гірко прицмокнула язиком.

– Ви вчинили безглуздо, дуже безглуздо. Добрі підстилки на смітник не викидають. У ній, певне, заплуталися блищики з її сукні?

– Так, я не міг їх повибирати.

– Що ти кажеш? – закричала Діна.

– Спитай її. Вона, здається, знає все.

– Коли хочете, я можу розповісти, як усе було, – промовила міс Марпл. – Містере Блейк, поправите мене, якщо я казатиму не те. Думаю, після гострої сварки з дружиною на вечірці та чималої дози… спиртного, ви приїхали сюди. Я не знаю, о котрій це було.

– Близько другої ночі, – сумно мовив Безіл Блейк. – Я хотів був податися до міста, та, коли виїхав на околицю, передумав. Гадав, що Діна поїде туди вслід за мною. І повернув сюди. У будинку було темно. Я ввійшов, ввімкнув світло й побачив… я побачив… – Йому перехопило в горлі, і він замовк.

Міс Марпл почала розповідати далі:

– Ви побачили, що на підстилці перед каміном лежить дівчина. Дівчина в білій вечірній сукні, задушена. Не знаю, чи ви впізнали її тоді…

Безіл Блейк похитав головою:

– Я не міг на неї дивитись. Я тільки помітив її синє, опухле обличчя. Вона була вже мертва й лежала… отут, у моїй вітальні. – Він затремтів.

– Ви, звісно, були сам не свій, – лагідно промовила міс Марпл. – Ви були п'яні, а нерви у вас слабенькі. Вас, певне, охопила паніка. Ви не знали, як бути…

– Я боявся, що ось-ось з'явиться Діна й побачить мене з мертвою дівчиною, подумає, що це я її вбив. Потім мені прийшла в голову одна ідея. Тоді… Не знаю чому, але вона здалася мені блискучою. Я подумав: а чому б не підкинути дівчину в бібліотеку старому Бентрі? Той старий пихатий тип завжди на все дивиться звисока, зневажливо так, артистично, по-жіночому. «Хай знає, старий бундючний грубіян, – міркував я. – Ох і дурний же він матиме вигляд, коли побачить блондинку на своєму килимку». І, щоб пояснити все до кінця, додав: – Я був трохи п'яний, знаєте. Це було як розвага. Старий Бентрі з мертвою блондинкою!

– Атож, атож, – мовила міс Марпл. – У малого Томмі Бонда теж була така сама ідея. Досить вразливий хлопчик із комплексом неповноцінності. Він казав, що вчителька чіплялася до нього. Посадив у настінний годинник жабу, і та вистрибнула на вчительку. Ви вчинили так само, – провадила міс Марпл. – От тільки труп – куди серйозніша річ, ніж жаба.