Текст книги "Знахідка в бібліотеці"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Упорядник О. I. Микитенко

Редактор Ю. С. Чикирисов

Ілюстрації художників: B. А. Радько, О. Ю. Федоренко, C. В. Цилова, Ю. И. Шерстобитова

АГАТА КРІСТІ (1891–1976) – відома англійська письменниця, майстер детективного жанру, автор 85 гостросюжетних романів, численних оповідань і п'єс, що перекладені багатьма мовами світу. Оповідання «Червоний сигнал» уперше опубліковано 1933 року.

«Свідок обвинувачення» (1953) – одне з найкращих оповідань А. Крісті, на його основі авторка створила п'єсу і кіносценарій. Однойменний англійський фільм з успіхом демонструвався і в Радянському Союзі.

Повість «Знахідка у бібліотеці» (1942) належить до найвідоміших творів письменниці.

Агата Крісті
ЗНАХІДКА У БІБЛІОТЕЦІ
Повість

Переклад: Володимир Мусієнко.

Перекладено за виданням: Agatha Christie. The body in the Library. Agatha Christie. Puzzles. Wyssaja Skola, 1983.

1

Місіс Бентрі снилося, ніби на виставці квітів її горошок посів перше місце. Вікарій, у сутані й стихарі, вручав у церкві нагороди. Повз вікарія пройшла в купальнику його дружина. Але так уже ведеться у снах, що це не викликало в парафіян ніякого осуду, хоч наяву було б зовсім навпаки. Місіс Бентрі; розкошувала в своєму сні. Її завжди тішили такі передранкові видіння. Та от біда – їх щораз уривав вранішній чай.

Десь у глибині свідомості місіс Бентрі відбивалися хатні звуки цієї пори. Ось по карнизі забряжчали кільця – то одна покоївка відслонила на сходах штору; ось почувся віник і совок – то друга заходилася підмітати в передпокої; десь далеко на вхідних дверях важко відсунувся засув. Починався новий день.

Внизу, у вітальні, хтось відчиняв важкі дерев'яні віконниці. Місіс Бентрі це чула й ніби не чула. Ще з півгодини долинатимуть звичайні хатні звуки – обережні, притлумлені, не дратівливі, бо добре знайомі. Їх завершать швидкі, впевнені кроки в коридорі; зашелестить сукня з вибивного ситцю, ніжно дзеленькне чайний прибор на таці, коли й поставлять на столик за дверима, потім почується легенький стукіт у двері й увійде Мері, щоб розсунути штори. Уві сні місіс Бентрі насупилася. Крізь дрімоту промкнулося щось незвичайне для цієї пори й насторожило її. Кроки. Поквапні кроки в коридорі. Але чому так рано? Її вухо мимоволі чекало, коли дзеленькне порцеляна… І не дочекалось. Натомість у двері постукали. Машинально, ще не прокинувшись від сну, місіс Бентрі гукнула:

– Увійдіть!

Двері відчинилися. Зараз забряжчать кільця на карнизах… Але кільця не забряжчали. Із зеленої кімнатної сутіні долинув голос Мері, здушений, істеричний:

– Мадам! О мадам! Там, у бібліотеці… труп!

І дівчина, нестямно заридавши, кинулася з кімнати. Місіс. Бентрі сіла в ліжку. Або в її сні стався якийсь дивний поворот, подумала вона, або…

– Не може бути, – вголос промовила місіс Бентрі. – Це мені приверзлося.

І все ж таки вона дедалі дужче переконувалася, що це не сон, і Мері, її старша, найвихованіша покоївка, таки вигукнула оті неймовірні слова.

Місіс Бентрі ще якусь хвилину розмірковувала, а тоді почала ліктем будити чоловіка:

– Артуре! Артуре, прокинься!

Полковник Бентрі щось буркнув і перевернувся на другий бік.

– Прокинься, Артуре! Ти чув, що вона сказала?

– А чого ж! – непевно кинув полковник. – Я цілком згоден з тобою, Доллі. – І вмить знов заснув.

Місіс Бентрі заходилася термосити його.

– Та послухай же, що сказала Мері: у бібліотеці труп!

– Е-е, як?

– У бібліотеці труп!

– Хто сказав?

– Мері.

Полковник Бентрі нарешті прочумався.

– Дурниці, стара! Тобі приснилось.

– Та ні ж бо! Спершу я й сама так подумала. Але вона справді заходила і сказала, що в бібліотеці труп!

– Заходила Мері й сказала, що в бібліотеці труп?

– Так.

– Та не може бути! – здивувався полковник Бентрі.

– Авжеж. Звичайно, не може бути, – непевно промовила місіс Бентрі й, опанувавши себе, додала: – А чого ж Мері сказала, що він там є?

– Не могла вона такого сказати.

– Сказала!

– То ти, мабуть, усе вигадала!

– Нічого я не вигадувала.

Полковник Бентрі остаточно прокинувся й вирішив у всьому розібратися. Почав він дуже лагідно:

– Доллі, тобі все приснилося. Це через детективне оповідання «Зламаний сірник», яке ти читала. Пригадуєш, там лорд Едгбастон знайшов на килимку перед каміном труп чарівної блондинки? У книжках трупи завжди, трапляються в бібліотеках. А от у житті я про таке не чув.

– То, може, зараз почуєш, – мовила місіс Бентрі. – Так чи так, Артуре, а ти повинен піти й подивитись.

– Та, їй-богу, Доллі, це тобі наснилось. Так часто буває – прокидаєшся, і здається, ніби все те діялося з тобою насправді.

– Але ж мені снилося зовсім інше – виставка квітів, вікарієва дружина в купальнику… – Місіс Бентрі підхопилася з ліжка й розсунула штори. Спальню залило світло чудового осіннього дня. – Мені не приснилося, – рішуче заявила вона. – Артуре, негайно вставай! Піди вниз і все з'ясуй.

– Ти хочеш, щоб я зійшов униз і спитав, чи є в бібліотеці труп? Щоб на мене дивились, як на дурня?!

– Нічого не треба питати, – правила своєї місіс Бентрі. – Якщо труп є – бо, може, Мері просто з глузду з'їхала чи їй щось привиділося, – тоді про це хтось одразу скаже, а ти мовчки послухаєш.

Невдоволено буркочучи, полковник Бентрі загорнувся в халат і рушив за двері. Він пройшов коридором і спустився на перший поверх. Унизу біля сходів стояла гуртом прислуга; хтось схлипував. Дворецький якось підкреслено ступив наперед:

– Радий, що ви прийшли, сер. Я розпорядився нічого не чіпати до вашого приходу. Накажете зателефонувати до поліції, сер?

– Зателефонувати до поліції?! Навіщо?

Дворецький співчутливо покосився на високу жінку, що істерично ридала на плечі в кухарки.

– Я думав, сер, що Мері вам уже сповістила. Вона сама так сказала.

– Я страх як злякалася! – задихаючись, промовила Мері. – Я сама не тямила, що казала! На мене таке найшло… Ноги підкосились і всередині все перевернулося! Коли я побачила… О-о-ой!

Вона знов упала на плече місіс Еклз, і та не без задоволення заходилася її втішати:

– Годі, годі, люба моя!

– Мері, звісно, сама не своя, сер, адже це вона перша побачила отой жах, – пояснив дворецький. – Вона, як завжди, ввійшла до бібліотеки, щоб розсунути штори, і… мало не перечепилася через труп.

– Ви хочете сказати, – суворо промовив полковник Бентрі, – що в моїй бібліотеці лежить труп… У моїй бібліотеці?!

Дворецький відкашлявся.

– Мабуть, сер, вам краще подивитись самому.

– Алло! Алло! Так, це поліційне відділення. Слухаю! Хто дзвонить? – Поліційний констебль Полк однією рукою застібав мундир, а в другій тримав телефонну трубку. – Так, так. Госсінггон-хол. Що?.. О, доброго ранку, сер! – Голос у Полка змінився – де й поділась його нетерплячка й офіційність, як тільки він упізнав окружного мирового суддю і щедрого патрона на всіх спортивних змаганнях у поліції. – Так, сер. Чим можу допомогти?.. Перепрошую, сер, я не зрозумів – ви сказали, труп?.. Так?.. Будь ласка, сер!.. Безперечно, сер!.. Молода жінка, кажете, незнайома?.. Цілком, сер!.. Так, покладіться на мене!

Поліційний констебль Полк поклав трубку, протяжко свиснув і знов узяв трубку, щоб зателефонувати старшому офіцерові. З кухні – звідти смачно пахло смаженою шинкою – визирнула місіс Полк і спитала:

– Що сталося?

– Неймовірне! Такого ще не було, – відповів Полк. – У Госсінгтоні, в полковниковій бібліотеці, знайдено труп молодої жінки.

– Вбита?

– Нібито задушена.

– Хто така?

– Полковник каже, що ніколи її не бачив.

– Що ж вона робила в його бібліотеці?

Полк докірливим поглядом урвав дружину й офіційно заговорив у трубку:

– Інспектор Слек? Це констебль Полк. Щойно надійшло повідомлення: сьогодні о чверть на восьму ранку знайдено труп молодої жінки…

Телефонний дзвінок пролунав у ту мить, коли міс Марпл одягалася. Вона насторожилась: адже о цій порі їй звичайно ніхто не дзвонив. Розмірене життя старої дівки було влаштоване так, що кожен несподіваний дзвінок викликав найстрашніші здогадки.

– Господи! – вигукнула міс Марпл, спантеличено дивлячись на телефонний апарат. – Хто б це міг бути?

У містечку сусіди й друзі дзвонять одне одному вранці – з дев'ятої до пів на десяту. О цій порі люди складають собі плани на день, запрошують одне одного в гості. Різник дзвонить до дев'ятої, коли бачить, що будуть труднощі з м'ясом. За день телефон озивається кілька разів, однак дзвонити після пів на десяту вечора тут вважають поганою манерою.

Правда, Раймонд Вест, небіж міс Марпл і письменник, а отже, й дивак, може зняти трубку коли завгодно. Якось він зателефонував майже опівночі. Але ж прокидатись так рано не додумається навіть Раймонд Вест. Ні він, ні хтось інший із знайомих міс Марпл не повинен був дзвонити раніше ніж о восьмій. А до восьмої ще цілих чверть години. Зарані навіть для телеграм, адже пошта відчиняється о восьмій. Мабуть, хтось помилився номером, вирішила міс Марпл, підійшла до телефону й узяла трубку.

– Слухаю, – сказала вона.

– Це ви, Джейн?

– Так, я. А ви сьогодні раненько, Доллі, – здивувалася міс Марпл..

– У нас тут такий жах! – промовила, задихаючись від хвилювання, місіс Бентрі.

– О господи!

– Ми щойно знайшли в бібліотеці труп!

– Що-що ви знайшли? – На якусь мить міс Марпл подумала, що її подруга трохи зсунулася з глузду.

– Я розумію, в таке важко повірити, правда? Таке буває тільки в книжках. Сьогодні вранці мені бозна-скільки довелося сперечатися з Артуром, поки він зійшов униз і подивився сам.

Міс Марпл спробувала зібратися з думками й запитала:

– Чий труп?

– Блондинки!

– Що?

– Блондинки. Вродливої блондинки. Такі бувають тільки в книжках. Ніхто з нас ніколи її не бачив. Вона лежить у бібліотеці мертва. Ось чому ви негайно повинні приїхати.

– Ви хочете, щоб я приїхала?

– Так. Я посилаю по вас машину.

– Ну звісно, люба, якщо я зможу вас утішити… – непевно промовила міс Марпл.

– Не треба мене втішати. Але ж ви так добре знаєтесь на трупах!

– Ой, та що ви! Мої скромні успіхи були суто теоретичні.

– Але ж ви добре розумієтесь у вбивствах. Її, бачте, вбито. Власне, задушено. Я так собі думаю: коли вже в домі сталося вбивство, то треба якось дати йому раду. Ви зі мною згодні? Ось чому я прошу вас приїхати, допомогти мені знайти вбивцю і взагалі розкрити цю таємницю. От цікаво – просто жах, правда?

– Ну звісно, люба, якщо я зможу допомогти…

– Чудово! Бо з Артуром так важко… Він, схоже, гадає, що я взагалі не повинна втручатися. Я розумію, це дуже прикро і таке інше, але ж я не знаю, хто та дівчина… Коли ви побачите її, то одразу збагнете, чому я кажу, що вона якась не така.

Затамувавши подих, міс Марпл вийшла з машини Бентрі; дверцята їй відчинив шофер. На сходах її зустрів здивований полковник Бентрі:

– Міс Марпл? Е-е… дуже радий вас бачити.

– Мені зателефонувала ваша дружина, – пояснила міс Марпл.

– Чудово! Просто чудово! З нею хтось має побути, а то вона не переживе. Доллі тримається добре, але ж ви знаєте, як воно…

Цієї миті з'явилася місіс Бентрі й вигукнула:

– Вернись і поснідай, Артуре! Бекон захолоне.

– Я гадав, це приїхав інспектор, – пояснив полковник.

– Він буде дуже скоро, – сказала місіс Бентрі. – Тому вернись і швиденько поснідай. Це тобі треба.

– Доллі, тобі теж не завадить поснідати.

– Я за хвилинку прийду, – пообіцяла місіс Бентрі. – Не стій, Артуре.

Полковника Бентрі випровадили до їдальні, мов неслухняну дитину.

– А тепер ходімо, – переможно промовила місіс Бентрі й швидко рушила довгим коридором до східного крила будинку. Біля дверей бібліотеки на варті стояв констебль Полк. Він владно загородив місіс Бентрі дорогу.

– Боюся, мадам, сюди нікому не можна. Так наказав інспектор.

– Дурниці, Полк, – відповіла місіс Бентрі. – Ви ж добре знаєте міс Марпл.

Констебль Полк заперечувати цього не став.

– Вона має оглянути труп, це дуже важливо, – правила своєї місіс Бентрі. – Не будьте таким упертим, Полк. Зрештою, це моя бібліотека чи не моя?

Констебль здався. Це було у нього в крові – звичка поступатися перед дрібним дворянством. Зрештою, подумав він, інспекторові не конче про все знати..

– Тільки ні до чого не торкайтесь і нічого не беріть у руки, – застеріг Полк.

– Ну звісно. Ми знаємо. Якщо хочете, можете ввійти з нами й самі пересвідчитись, – нетерпляче відрубала місіс Бентрі.

Констебль Полк цим дозволом скористався. Власне, він цього й прагнув. Місіс Бентрі урочисто провела свою подругу через усю бібліотеку до великого старомодного каміна й там драматично сказала:

– Ось!

Міс Марпл одразу збагнула, чому подруга назвала дівчину якоюсь не такою. Бібліотека була дуже типова для її власників. Велика, обшарпана, безладна, з великими просидженими кріслами; на масивному столі валялися люльки, книжки, ділові папери. На стінах – гарні давні сімейні портрети та поганенькі, акварелі вікторіанської доби, кілька картин із сценами полювання, задуманих у гумористичному плані. В кутку – велика ваза з квітами. Сама кімната темна, якась невиразна, занедбана. Все тут лежало давно, мало своє призначення й давні традиції.

А впоперек вичовганої ведмежої шкури перед каміном виднілося щось чуже, страшне й водночас трагічне. То було тіло дівчини з неприродно білим волоссям, зачесаним назад і викладеним чудернацькими кільцями та кучериками. ЇЇ худенька постать була одягнена в білу атласну вечірню сукню з блискітками й глибоким вирізом на спита. На обличчі багато косметики – товстий шар пудри якось безглуздо виділявся на посинілому й опухлому виду, туш із вій густою плямою впала на спотворені щоки, а жирно наведеш червовою помадою губи скидалися на рану. Нігті на руках і ногах покриті яскраво-червоним лаком. Взута дівчина в дешевенькі сріблясті сандалі Ця простенька, позбавлена смаку, крикливо одягнена фігурка являла собою цілковиту протилежність солідному, старомодному затишку б полковника Бентрі.

– Тепер ви бачите, що я мала на увазі? Вона якась не така, – притишено мовила місіс Бентрі.

Міс Марпл кивнула головою, уважно й замислено дивлячись на розпростерте тіло. Потім тихо озвалася:

– Вона дуже молода.

– Атож, здається, молода. – Місіс Бентрі мала такий здивований вигляд, ніби щойно зробила відкриття.

Перед будинком загальмувала машина.

– Це приїхав інспектор! – похопився констебль Полк.

Щоб не вбити в ньому безмежну віру в порядність дворян, місіс Бентрі відразу рушила до дверей. Міс Марпл поспішала за нею.

– Все буде гаразд. Полк. Констебль із полегкістю зітхнув.

2

Поквапно ковтаючи запитий кавою останній шматочок грінки з повидлом, полковник Бентрі вибіг у вітальню і побачив, полковника Мелчетта, начальника поліції графства, що саме виходив з машини: вслід за ним із дверцят з'явився інспектор Слек. Мелчетт і Бентрі були друзі. Слека начальник поліції брав з собою вкрай рідко – той, всупереч своєму прізвищу [1]1
  Slack– повільний, млявий (англ.).


[Закрыть], був енергійний, метушливий і не дуже зважав на почуття людей, а надто простих.

– Доброго ранку, Бентрі! – привітався Мелчетт. – Краще б я приїхав сам. Випадок, здається, незвичайний.

– Це… це… – Полковник Бентрі не міг дібрати потрібного слова. – Це просто неймовірно!.. Фантастично!

– Навіть не здогадуєтесь, хто ця жінка?

– Анітрохи. Зроду її не бачив.

– Може, дворецький знає? – спитав інспектор Слек.

– Лоррімер не може до тями прийти, як і я.

– Гм, цікаво, – мовив інспектор.

– У їдальні готовий сніданок, Мелчетт. Може, поїсте? – запропонував полковник Бентрі.

– Ні, ні, одразу до діла. Гайдок має бути тут з хвилини на хвилину… Ага, ось і він!

Під'їхала ще одна машина, і з неї вийшов кремезний, широкоплечий лікар Гайдок – поліція залучала його як медичного експерта. Друга машина привезла двох у цивільному – один із них був з фотоапаратом.

– Усі зібралися? – спитав начальник поліції. – Гаразд. Ходімо. Слек каже, в бібліотеці.

– Це неймовірно! – простогнав полковник Бентрі. —Знаєте, коли вранці дружина почала запевняти мене, нібито прибігала покоївка і сказала, що в бібліотеці труп, я просто їй не повірив.

– Так, так, я добре вас розумію. Сподіваюся, ваша дружина не дуже цим пригнічена.

– Вона просто молодця, справді. Доллі запросила з містечка стару міс Марпл.

– Міс Марпл?! – Начальник поліції так і вкляк на місці. – Навіщо?

– Ну, жінка хоче, щоб поруч була жінка, хіба не зрозуміло?

– А я думаю, ваша дружина хоче доручити їй приватне розслідування, – усміхнувся полковник Мелчетт. – Ця міс Марпл – справжній містечковий детектив. Слек, пригадуєте, як вона колись утерла нам носа?

– То була справа інша, – промовив інспектор Слек.

– Інша?

– То був місцевий випадок. Та стара леді справді знає про все, що діється в містечку. Але тут вона не потягне.

– Та ви й самі ще до пуття не знаєте що й до чого, Слек, – сухо зауважив Мелчетт.

– Дарма. Ось побачите, сер, я з цим швидко розберусь.

А тим часом місіс Бентрі й міс Марпл снідали у вітальні. Прислуживши гості, місіс Бентрі відразу ж запитала:

– То як, Джейн?

Міс Марпл трохи спантеличено подивилася на господиню:

– Вам це що-небудь нагадує? – з надією допитувалася місіс Бентрі.

Міс Марпл славилася тим, що вміла співставляти дрібні містечкові події із сумними заплутаними випадками й так проливати на них світло.

– Ні, – замислено відповіла міс Марпл, – нічого… Поки що нічого. Мені чомусь спала на думку найменша дочка місіс Четті – Іді. Пригадуєте? Але тільки тому, що ця бідолаха теж гризла нігті, й передні зуби в неї трохи стирчать. Оце й усе. Та ще хіба, – розвивала свою думку міс Марпл, – Іді теж полюбляла дешеву пишноту.

– Ви маєте на увазі її одяг? – уточнила місіс Бентрі.

– Так, геть нікудишній атлас, ніякого смаку.

– Розумію. З тієї злиденної крамнички, де все коштує одну гінею, – мовила місіс Бентрі. Тоді враз похопилася: – Стривайте, а що сталося з Іді?

– Дівчина просто перейшла на іншу роботу і там їй, гадаю, нівроку, – відповіла міс Марпл.

Місіс Бентрі сиділа трохи розчарована. Здається, з цієї містечкової історії нічого не вийде.

– Ніяк не збагну, що їй було робити в Артуровому кабінеті, – здивовано промовила вона згодом. – Полк каже, нібито вікно виламано. Може, вона прийшла сюди разом із зломщиком? А потім вони посварились… Але це вже, мабуть, якась дурниця, правда?

– Навряд щоб так одягалися на крадіжку, – замислено сказала міс Марпл.

– Авжеж, вона вбрана як на танці чи на вечірку. Але ж ні в містечку, ні в околицях нічого. такого й близько немає.

– Н-немає, – непевно погодилася міс Марпл.

– Вам щось спало на думку, Джейн? – одразу пожвавішала місіс Бентрі.

– Цікаво, а…

– Що?

– Безіл Блейк.

– Ну що ви! – гаряче вигукнула місіс Бентрі, ніби пояснюючи свою думку, додала: – Я знаю його матір.

Жінки перезирнулись. Міс Марпл зітхнула й похитала головою:

– Я вас розумію.

– Селайна Блейк чарівна жінка. А який гарний у неї бордюр із квітів! Я аж зеленію від заздрості, коли його бачу. І вона така щедра на живці.

– Але ж ви знаєте, скільки було всяких розмов, – заперечила мій Марпл, не звернувши уваги на міркування про місіс Блейк.

– Знаю, знаю. До того ж Артур аж міниться, коли згадують про того хлопця. Безіл був із ним дуже грубий, і відтоді Артур не може про нього нічого й чути. У Безіла образлива манера говорити, як у більшості теперішніх хлопців. Вони люблять поглузувати з людей, що вихваляють свою школу. Британську імперію і таке інше; А ходить він у чому? Люди кажуть, – провадила місіс Бентрі, – мовляв, у провінції можна носити що завгодно. Більшої дурниці я зроду не чула. Саме у провінції людина у всіх на виду. – Помовчавши, додала: – Він був такий ловкий, коли його маленького купали!

– Минулої неділі в газеті друкували чарівний дитячий знімок чевіотського вбивці, – докинула міс Марпл.

– Невже ви гадаєте, Джейн, що він?..

– Ні, ні, люба. Я мала на увазі зовсім не те. Такий висновок був би надто поспішний. Просто я намагаюся збагнути, як тут опинилася та молода жінка. Це так не схоже на Сент-Мері-Мід… Та й потім, мені здається, що єдине пояснення – саме Безіл Блейк. Адже він влаштовує вечірки. До нього приїздять із Лондона, з кіностудій… Пригадуєте, що було в липні? Крики, співи, страшний галас, кругом п'яні, на ранок усе догори дном, бите скло, – так мені розповідала стара місіс Беррі, – а у ванній спала зовсім гола молода дівчина!

– То все, певне, кіношники, – поблажливо промовила місіс Бентрі.

– Цілком можливо. А потім, – сподіваюся, ви про це чули, – він привіз сюди молоду жінку – яскраву блондинку.

– Невже це вона?! – вигукнула місіс Бентрі.

– Та ні, я просто міркую. Звичайно, я ні разу не бачила її зблизька – тільки коли вона виходила з машини або сідала в неї… Та ще якось угледіла її в садку біля котеджу у шортах і в ліфчику. А от в обличчя не бачила. Але всі ці дівчата – з їхньою косметикою, зачісками й нігтями – такі однакові…

– Так. Може бути. Це ідея, Джейн.

Саме цю ідею обговорювали й полковник Мелчетт із полковником Бентрі. Начальник поліції, оглянувши труп і простеживши, як його підлеглі взялися за звичайну свою роботу, перейшов із господарем до кабінету в протилежному крилі будинку. Полковник Мелчетт на вигляд був запальний і мав звичку посмикувати коротенькі свої руді вуса. Отож тепер він саме це й робив, раз у раз скоса поглядаючи на співбесідника, аж поки, зрештою, не витримав:

– Послухайте, Бентрі, зніміть мені з душі камінь. Ви справді не знаєте, хто ця жінка?

Господар одразу гаряче заперечив, але начальник поліції урвав його.

– Так, так, друже, але подивіться на справу ось із якого боку: вам довелося б з біса сутужно… Сімейний чоловік – любить дружину й таке інше. Але тільки між нами: якщо ви були зв'язані з дівчиною, то краще признатися відразу. Бажання приховати це цілком природне, я б і сам так діяв: Але марні надії. Йдеться про вбивство. Факти випливуть на поверхню. Чорт забирай, я зовсім не хочу сказати, нібито ви її задушили. Ви на таке не здатні, я знаю! Але ж дівчина прийшла у ваш дім! Хай так: вона вдерлася сюди й чекала вас, а якийсь тип вислідив її і задушив. Цілком можливо. Ви розумієте, до чого я веду?

– Я зроду не бачив цієї дівчини! Не такий я чоловік!

– Тоді все гаразд. Ви ж бачите, я вас не звинувачую. Ви людина світська. І коли вже так заявляєте, то питання ставиться інакше: що вона тут робила? Дівчина не тутешня, факт.

– Це якийсь кошмарний сон! – вигукнув розгніваний господар.

– Питання, друже, полягає ось у чому: що вона робила у вашій бібліотеці?

– Звідки мені знати? Я її сюди не запрошував!

– Так, звичайно, але дівчина прийшла саме сюди. Схоже, вона хотіла зустрітися з вами. Ви не одержували якихось дивних листів або чогось такого?

– Нічого я не одержував.

– А що ви робили вчора ввечері? – делікатно поцікавився полковник Мелчетт.

– Їздив до Мач-Бенхема на засідання місцевого відділення консервативної партії. На дев'яту вечора.

– А коли повернулися додому?

– З Мач-Бенхема я виїхав одразу по десятій. Дорогою мав клопіт з колесом – довелося заміняти. Вдома був за чверть до дванадцятої.

– В бібліотеку не заходили?

– Ні.

– Шкода.

– Я був стомлений. Одразу пішов спати.

– Хтось чекав на вас?

– Ні. Я завжди. беру з собою ключа. Лоррімер лягає спати об одинадцятій – це якщо я не даю йому ніяких вказівок.

– Хто замикає бібліотеку?

– Лоррімер. В цю пору року десь о пів на восьму вечора.

– А ввечері він туди не заходить?

– Без мене ні. Тацю з віскі й склянками він залишає у вітальні.

– Зрозуміло. А ваша дружина?

– Вона міцно спала, коли я повернувся. Може, звечора вона й сиділа в бібліотеці чи у вітальні. Я її не питав.

– Гаразд, скоро ми знатимемо всі деталі. Як ви гадаєте, чи може бути причетний до цього хтось із слуг?

– Я в це не вірю, – похитав головою полковник Бентрі. – Вони дуже порядні і працюють у нас уже багато років.

– Це правда, не схоже, щоб хтось із них був до цього причетний, – погодився Мелчетт. – Судячи з усього, дівчина приїхала з міста – мабуть, з якимось молодиком. І все-таки чому вони надумали проникнути в цей будинок?..

Бентрі перебив його:

– З Лондона. Це найшвидше. Бо в нас тут нічого такого немає… Хіба…

– Що ви маєте на увазі?

– Слово честі! – вигукнув полковник Бентрі. – Безіл Блейк!

– Хто він такий?.

– Один молодик, зв'язаний з кіно. Противнющий юний виродок. Моя дружина завжди його захищає – вона вчилася в школі з його матір'ю. Але з-поміж – усього зіпсутого непотребу отих жовторотих нахаб… Найбільше наривається, щоб йому дали духу. У нього отой модерний котедж на Леншем-роуд. Влаштовує там вечірки – завжди галас, крики, на вихідні приводить дівчаток.

– Дівчаток?

– Атож. Була там одна минулого тижня – з отих яскравих блондинок. – У полковника враз відвисла щелепа.

– Яскрава блондинка, кажете? – замислено промовив Мелчетт.

– Так. Стривайте, Мелчетт, ви гадаєте…

– Це ниточка, – жваво заговорив начальник поліції. – Здається, така сама дівчина була у Сент-Мері-Міді. Мабуть, зараз я поїду й побалакаю з отим юним Брейдом… Блейком… Як, ви сказали, його прізвище?

– Блейк. Безіл Блейк.

– Як ви гадаєте, він зараз удома? – спитав Мелчетт.

– Дайте подумати… Який сьогодні день? Субота? Інколи він приїздить сюди в суботу вранці.

– Що ж, побачимо, чи є він там, – похмуро промовив Мелчетт.

Котедж Безіла Блейка мав усередині всі вигоди, але зовні являв собою жахливий, наполовину дерев'яний будинок у псевдотюдорівському стилі. Для його архітектора, Вільяма Букера, і поштових властей це був своєрідний Четсворт [2]2
  Відомий середньовічний замок в Англії.


[Закрыть]. Безіл Блейк і його друзі називали котедж «Уламки історії», а мешканці Сент-Мері-Міду – «Новим будинком містера Букера». Котедж стояв за чверть милі від містечка на новій ділянці, придбаній заповзятливим містером Букером, якраз за пансіонатом «Голубий вепр», і виходив фасадом на справжню сільську стежку. Госсінгтон-хол був на цій самій дорозі, але на милю далі.

Новина про те, що «Новий будинок містера Букера» купив знаменитий кіноактор, викликала в містечку неабиякий інтерес. Появу легендарної особи люди чекали нетерпляче, й ім'я, Безіла Блейка, слід сказати, не сходило з уст. Невдовзі, однак, з'ясувалося, що ніякий він не знаменитий і навіть не кіноактор. Безіл Блейк був дуже молодий і значився чи не п'ятнадцятим у списку тих, кому належало розставляти декорації у Ленвіллі, головній кіностудії компанії «Брітіш Нью Ера Філмз». Дівчата втратили до нього інтерес, а найзапекліші в містечку старі дівки засуджували поведінку Безіла. Тільки власник «Голубого вепра» не переставав цікавитися Блейком та його друзями – адже відколи хлопець тут поселився, прибутки пансіонату зросли.

Поліційна машина зупинилася біля перекошених, грубо збитих воріт, створених уявою містера Букера. Полковник Мелчетт, з відразою глянувши на спотворені форми напівдерев'яного Четсворту, рушив до вхідних дверей і рішуче затарабанив у них залізним кільцем. Двері відчинилися значно швидше, ніж він сподівався. Молодик із прямим, трохи задовгим чубом, в оранжевих вельветових штанях і яскравій синій сорочці сердито кинув:

– Ну, що вам треба?

– Ви містер Безіл Блейк?

– Звичайно, я.

– Я б хотів поговорити з вами, містере Блейк, якщо ваша ласка.

– Хто ви такий?

– Полковник Мелчетт, начальник поліції графства.

– Невже? Цікаво! – нахабно заявив Блейк.

Йдучи за молодиком, Мелчетт уже добре розумів, чому полковник Бентрі так відгукнувся про нього. Мелчетт і сам ледве стримувався, проте заговорив досить ввічливо:

– А ви рання пташка, містере Блейк.

– Навпаки. Я ще й не лягав.

– Справді?

– Але, сподіваюсь, ви приїхали сюди не для того, щоб розпитувати, коли я лягаю спати. А якщо для того, то ви тільки марнуєте час і гроші графства. То про що ви хочете зі мною говорити?

Полковник Мелчетт відкашлявся:

– Як мені стало відомо, містере Блейк, минулої суботи у вас гостювала е-е… одна юна леді, блондинка.

Безіл Блейк утупився в нього, потім закинув назад голову і на все горло зареготав.

– То це вам накапали на мене оті старі відьми з містечка? Про мою поведінку? Чорт забирай, але ж моральність – справа не поліції! І ви про це знаєте.

– Цілком справедливо, – сухо погодився Мелчетт. – Ваша моральність мене не цікавить. Я приїхав до вас через те, що юну блондинку з е-е… екзотичною зовнішністю знайдено вбитою.

– Та ви що? – Блейк вирячив на полковника очі. – Де?

– У бібліотеці в Госсінгтон-холі.

– У Госсінггоні? У старих Бентрі? От тобі й маєш! Цікавенько… Старий Бентрі! От стерво старе!

Кров спалахнула на обличчі в полковника Мелчетта. Він різко урвав веселе розпатякування молодика, що сидів напроти:

– Вибирайте слова, сер! Я приїхав спитати вас: що ви можете сказати з цього приводу?

– Ви приїхали спитати мене, чи не згубив я блондинку? Ви це мали на увазі? Я правильно зрозумів? А чому це… Стривайте… що там таке?

За воротами саме зупинилася машина. З неї вискочила молода жінка у просторій чорно-білій хламиді. Губи яскраво-червоні. Вії нафарбовані чорним, волосся яскраво-біле. Вона підійшла до дверей, широко їх розчахнула і гнівно вигукнула:

– Чому ти покинув мене?!

Безіл Блейк устав.

– О, а ось і ми! Як же мені було тебе не кинути? Я тобі запропонував їхати, а ти не захотіла.

– Чого це я повинна їхати тоді, коли тобі заманеться? Я веселилася!

– З отим паскудою Розенбергом? Ти ж знаєш, чого він вартий!

– Ти просто приревнував мене, ось і все.

– Не викручуйся! Просто гидко дивитись на дівчину, яка тобі подобається, але не знає міри в пиятиці, та ще й дозволяє бридкому німчуряці мацати себе!

– Це брехня! Ти сам набрався й лазив кудись із тією чорною іспанкою!

Вони люто дивились одне на одного. Полковник Мелчетт вибрав хвилю й голосно відкашлявся. Безіл Блейк крутнувся до нього.

– О, а я й забув, що ви тут! Пора, здається, вам звідси забиратися, еге? Давайте я вас познайомлю: Дайна Лі – полковник Блімп із графської поліції… А тепер, полковнику, коли ви побачили, що моя білява жива-здорова, то, сподіваюсь, нарешті по-справжньому візьметеся за того старигана Бентрі. Ходіть здорові!

– Раджу вам, юначе, розмовляти чемніше, а то накличете на свою голову біду, – порадив полковник Мелчетт і, важко ступаючи, пішов. Обличчя його було червоне від люті.

3

У Мач-Бенхемі полковник Мелчетт слухав і аналізував у своєму кабінеті донесення підлеглих.

– Отже, ситуація досить ясна, сер, – підсумовував інспектор Слек. – Після вечері місіс Бентрі ще посиділа в бібліотеці. Спати вона пішла незадовго до десятої. Виходячи з бібліотеки, вона вимкнула світло, і туди, схоже, ніхто вже не заходив. Прислуга лягла спати о пів на одинадцяту, а Лоррімер – після того, як поставив у передпокої віскі, тобто за чверть до одинадцятої. Ніхто не чув нічого незвичайного, крім третьої покоївки. Зате ця почула аж надто багато: і стогін, і крик, від якого кров у жилах холола, і лиховісні кроки, і хтозна-що іще. А друга покоївка, яка живе з нею в одній кімнаті, заявляє, ніби та цілу ніч спала як убита. Саме через них у нас і. плутаються всі карти.