Текст книги "Вибрана поезія"

Автор книги: Адам Міцкевич

Адам Міцкевич
ВИБРАНА ПОЕЗІЯ

ОДА ДО МОЛОДОСТІ

Und die alten Formen sturzen eir

P.F. Schiller[1]1
  Старі форми руйнуються. Ф. Шиллер (нім.). (Прим, перекладача).


[Закрыть]

 
Hi серць, ні душ – то кістяків народи;
Дай, молодосте, крила!
Хай злечу над мертвим світом
До оман ясної вроди,
Де старі перегороди
Новизни могутнім квітом
Розбиває твоя неприборкана сила.
Хай вже ті, що йдуть до ночі,
Хилячи долу поорані чола,
Стільки побачать довкола,
Скільки засягнуть погаслі очі.
Ти ж, молодосте, лети
Над просторами високо,
Ти людства безмірні світи
Пронизуй, мов сонця око.
Дивися вниз, де вічна мла встеля
Безмір лінивства, бруду повен:
То земля!
Глянь, як з вод її гниющих
Вибивсь гад у шкаралущах.
Він сам собі стерно, моряк і човен;
Він повзає по хвилях, западає у вир,
Іде навпереверти, навзверти,
Меншого змія хоче цей, більший, пожерти,
А втім він вибухнув на скелі, як пузир.
Ніхто не знає ні його життя, ні згуби:
То самолюби!
Молодосте! Обернеться гіркотою
Нектар життя, випитий на самоті;
Радість небесна напоїть серця тільки ті,
Що поєднані ниткою золотою.
Разом, юні побратими!..
Спільне щастя до мети вестиме:
Розумні шалом, єдністю дужі,
Разом юні побратими!..
Щасливий той, хто впав при зброї,
Хто тіло в смертельній стужі
Дав іншим на східець до слави нової.
Разом, юні побратими!..
Путь стрімлюща і ковзка,
Сила й страх – то вражі вої,
Хай же сила силу відтиска,
Вчімось бороти переляк змолоду, як герої!
Хто дитям у колисці вдушив змію,
Що потім йому кентаври?
Він видере з пекла долю свою,
До неба піде по лаври.
Сягай, куди зір не сяга;
Ламай, що розум не зломить:
Молодосте! Орлина твоя снага,
Плечі твої – мов громи.
Гей! Рамено до рамена! Землю навкруг
Обвиймо руками, браття!
Думи зістрільмо в спільне багаття
І в спільне багаття – дух!..
Встань же, брило, з ями світа, —
На колії нові пора;
Як злізе з тебе плісняви кора,
Згадаєш зелені літа.
Справді, в безмірі тьми і безладь,
Де сили стихійні в роздорі,
На підвалинах мусили стать
З волі Божої Всесвіту речі;
Шумлять вітри, клекочуть глибонечі,
А блакить освітлюють зорі —
В битвах жадоби лиш людський рід,
Лиш людство в нічному полоні;
Та гудуть вогні проломні,
З хаосу вийде духу світ:
Молодість його зачне на своїм лоні,
А дружба дасть йому теплінь в долоні.
Суремлять весняні води,
Передсудів гинуть льоди.
Встань, зоренице свободи,
Порятунку сонце, веди!
 

ДО М…

 
Геть із моїх очей!., корюсь одразу,
Із серця геть!., що ж, треба відійти.
Геть з пам’яті!., та ні… цього наказу
Не виконаємо – ні я, ні ти.
Я – ніби тінь: все ширші в неї крила,
Що далі відлітає од вогню, —
Що далі відступлю од тебе, мила,
То більшим сумом дух твій затемню.
На кожнім кроці, кожною порою,
Де ми ридали, де зазнали втіх,
Я буду біля тебе і з тобою,
Як слід болінь і радостей моїх.
Чи підійдеш до арфи в самотині
І співом сколихнеш вечірню тьму,
Згадаєш раптом, що о цій годині
Ту пісню вже співала ти йому.
Чи сядеш грати в шахи – мить зажури,
Король у сітях, здатися пора,
Згадаєш: ти втрачала так фігури,
Як гралася остання наша гра.
Чи на балу, де одяги кармінні,
І музика, і щебетання дів,
Побачиш вільне місце при каміні,
Згадаєш – там зі мною він сидів.
Чи будеш ти читати про кохання,
Навік розбите присудом творця,
Подумаєш, одклавши те читання:
«Таж то про наші писано серця…»
Якщо ж (по волі автора, звичайно)
Закохані зійдуться врешті знов,
Загасиш свічку і зітхнеш печально, —
Чом наша не скінчилась так любов?!
Втім блискавки сіяння таємниче
Ніч розітне, як вістря палаша,
Сич у вікно заб’ється й закигиче…
І скажеш ти, що то моя душа.
На кожнім кроці, кожною порою,
Де ми ридали, де зазнали втіх,
Я буду біля тебе і з тобою
Як слід болінь і радостей моїх.
 

Вірш, написаний 1823 року

СПОГАД

 
Лауро! Чи тепер, мов сон, перед тобою
Найкращих наших літ зринає дивина,
Коли закохані і юні, як весна,
Ми забували світ, затьмарений журбою?
Струмочок жебонить у лузі під вербою,
В жасминових кущах альтана потайна…
Там темрявою ніч ласкава й чарівна
Обкутувала нас, як ніжності габою.
А місяць осявав з блакитної путі
То білосніжну грудь, то персні золоті,
Тобі надаючи свого причарування.
Мруть очі у в очах, душа в душі щемить,
Стрічаються уста, і горнуться в ту мить
Сльозина до сльози, зітхання до зітхання.
 

МЕНЕ ВІД МЕНЕ БОРОНИ

 
Мене від мене борони, прошу зарання,
Бо наскрізь бачу я не раз Твої Писання;
Так сонце дивиться крізь млу, що золотою
Здається людям лиш, а сонцю – темнотою.
Та люди більші сонць, бо знають: поволока
Не темно-злотяна – то все лиш витвір ока.
До Тебе сонячні звертаю я зіниці,
Руками я ловлю Тебе за дві правиці,
Волаю голосно: відкрий же таємниці!
Ти зверхність доведи
Свою – або ж без бою
Зізнайся: рівня ми в усіх ділах з Тобою.
Свого початку Ти не знаєш, а чи взнало
Племено людське, де, коли на землю впало?
Досліджуєш Себе – що ж робить людство, глянь-но, —
В своїй історії гребеться ненастанно.
Не в силі розум Твій збагнути власне вміння, —
Чи не такий же ум і в людського створіння?
Безсмертний Ти, а ми – так само невмирущі,
Блукалець Ти, і ми блукаєм, як у пущі.
Не відаєш Свого кінця, – а нам він буде?
В єднанні ділишся – так само чинять люди.
Ти різний – ми також думками розмаїті,
Єдиний – серцем ми з’єдинені й зігріті.
На небі Ти владар – вивчаємо там зорі,
На морі дужий Ти – ми плаваємо в морі.
О Ти, що світиш нам щоночі і щоднини,
Скажи, а чим же Ти відмінний від людини?
Ти всюди борешся з могутнім сатаною,
Ми ж боремось в душі з жадань своїх маною.
Ти людську брав Собі подобу сонцелику.
Скажи: чи брав на мить, чи був Ти в ній одвіку?
 

ПЕТЕРБУРГ
ДОРОГА ДО РОСІЇ

 
Летить до все дикішої країни
Кибитка по снігу – так вітер лине;
І мої очі, ніби два орли,
Кружляють над безмежжям океану,
Несе їх буря в далечінь незнану,
Чужа стихія виринає з мли,
Нема де їм спочити, скласти крила,
Вниз дивляться і знають: там – могила.
Не стріне погляд міста. Ні гори,
Ні пам’ятника з давньої пори,
Земля пустошня, дика й неозора,
Так начебто її створили вчора.
Та прецінь мамонт з цих земель встає,
Моряк, що принесла його потопа,
І селянин московський не второпа,
Що каже він про давнє житіє,
Як ця земля, де Ной шукав причалу,
Вже з Азією торг вела помалу.
І книжка, крадена під час облог
На заході, говорить, многотрудна,
Що ця земля пустошня та безлюдна
Є матір’ю народів багатьох.
Тут нурт потопу вирив глибочизни,
Та не лишив доріг своїх риття,
Народів орди йшли з ції вітчизни,
Не кинувши слідів свого життя.
І десь далеко на альпійськім схилі
Слід залишили звідси гнані хвилі,
І пам’ятають Рима куполи
Розбійників, що звідси надійшли.
Порожній край і білий, як папір,
Готовий, щоб писать на ньому твір.
Та чи писатиме тут палець Бога,
Добро творивши між людьми щомога,
Чи Він накреслить віри пізнання,
Те, що керує людством дух любові,
Що тільки жертва – світу надбання?
Чи Божий ворог, що життя спиня,
Мечем напише і слідами крові,
Що над бажанням людської снаги
Повинні бути тільки батоги?
На білім полі вітер шаленіє,
Заметів брили розриває, б’є,
Та море снігу здуте не чорніє,
Вітрами кликнуте, летить, встає,
Та знову, ніби раптом скаменіле,
Спадає вниз одноманітне, біле.
Враз вилітає грізний ураган
Із полюса, в бігу не знає стриму,
Він здиблює рівнини океан,
Метає снігу хмару непрозриму,
Як той самум, що при Канопі впав,
В пісках людей навіки закопав.
Поверхні білих, мерехтких снігів
Подекуди пробили чорні стіни,
Щось на зразок ледь зримих островів, —
То північні смереки і ялини.
Подекуди лежить деревина —
Горизонтально складені колоди,
В цих стосах є щось ніби дах, стіна —
Вони хатами звуться. Людські роди
Там сховані; тих стосів тисячі,
І всі вони однакові, над ними
Летять дими хмаринками блідими,
Як плюмажі, віконечка вночі
Блищать, як патронташі; бойовими
Рядами йдуть хатки, мов на загин;
Зоветься містом полк таких хатин.
Людей стрічаю – кремезні рамена,
Широкі груди, шия товстеленна,
Як звірі північної сторони,
Здорові й повні свіжості вони.
Обличчя кожного, як їх вітчизна, —
Порожня і відкрита диковизна.
Бо з їх сердець, як той вулкан з землі,
Вогонь ще не пробивсь – його немає,
В розвогнених вустах він не палає,
Не застигає в зморшках на чолі,
Як в людських лицях з Заходу і Сходу,
Через котрі пройшло мільйон подій,
Легенд і стільки жалів і надій,
Що кожен вид – то пам’ятник народу.
Тут людські очі, як тих місць міста,
Великі й чисті. Та душі не чути,
Зіниць не зрушать жалісливі нути,
Не крикне дух крізь мовчазні уста.
Все оддаля – принадливе і чудне,
Всередині – порожнє та безлюдне.
Мов кокон, тіло цих людей, а в нім
Душа, мов гусениця, має дім;
Вона зимує там, пряде і крила
Для себе тче, що їх давно наснила;
Як сонце волі зблисне, звідтіля
Що вилетить – мотиль ясний, чи тля,
Чи ясний дух злетить понад обочі,
Чи тьма впаде, гидке створіння ночі?
Через пустелю тягнуться дороги,
Та їх придумав не купецький дар,
їх не пробили караванів ноги, —
В столиці пальцем їх накреслив цар,
Як натрапляв на польські села й храми,
На польські замки – все з землею він
Зрівняв і навіть залишки руїн
Позасипав військовими шляхами.
Не видно між: снігами тих доріг,
Та в пущах видно і не з високості,
Ідуть вони на північ – довгі й прості,
І світять, ніби в скелях річки біг!
Хто ж ними їздить? Там летить кіннота,
Вся в інеї; шеренгами навстріч
Піхота суне чорна вся, як ніч,
Вози, гармати, вирвані з болота.
На північ з півдня маршем йдуть полки,
Така ж бо воля царського указу,
А там прямують інші – навпаки,
Із півночі на південь, до Кавказу;
Ніхто не зна навіщо. Спроквола
Іде монгол з кривим, маленьким оком,
І селянин з литовського села,
Блідий, ступає хворобливим кроком,
Англійські кріси вояки несуть,
А там калмики з луками ще йдуть.
їх офіцери? Тут сентиментальна
Фігура, німець, Шиллера чита,
А там француз, натура ліберальна,
З начальником калмиків він іде,
Філософ бідний, бесіду веде,
Як би харчі дешевше закупити
Для армії – хай гине солдатня,
Щось можна з каси і собі злупити,
А там міністр підвищить їм звання,
Цар за ощадність (але це між; нами!) —
Відзначить їх напевно орденами.
А тут летить кибитка. Всі дають
Дорогу їй – вози, гармати, коні.
Летить вона в шаленому розгоні,
Командувач, і той звільняє путь.
Летить кибитка. Б’є жандарм на козлах
Візницю, не жаліє кулака,
А від бича страшного візника
Тікають всі. Іде лякливий послух:
Куди? Хто їде? Смілості нема
Спитати. «Там жандарм – коло візниці.
Може, когось везуть там силкома?
А може, той жандарм – із-за границі?
Може, когось піймав. Може, король
Французький, прусський, а чи пан саксонський,
Чи інший, може, німець фанфаронський
В царя позбувся ласки? Ні, дозволь…
Цей пан поводиться занадто строго,
Може, везуть Єрмолова самого?
Хто зна? Той в’язень, хоч сидить в соломі,
Так дико дивиться! То гордий зір!
Великий пан! Можливо, царський двір
Позаду їде, речі невідомі…
Поглянь, як сміло дивляться вони,
Мов камергери або генерали, —
Я міркував, що то значні пани,
А то якісь хлоп’ята тут промчали;
Це дітвора якогось короля,
І я це добре бачив оддаля!» —
Начальство розмовляє, в ті хвилини
Кибитка просто до столиці лине.
 

ПЕРЕДМІСТЯ СТОЛИЦІ

 
Вже видно з далини, що то – столиця.
Обабіч пишної дороги йдуть
Ряди палаців.
Тут – немов каплиця
З хрестом, а там імперії могуть —
Бундючні статуї, мов сіна стоги,
Снігами вкриті, там, уздовж дороги,
Стоять шеренги еллінських колон,
Там – поміж них – японський павільйон,
А там з часів класичних Катерини —
Змавповані античності руїни.
Будинки різних видів, як звірня,
Привезена з усіх кінців планети,
Через залізні дивляться штахети,
Неначе з кліток. Никле хатченя —
Це крайової видумка натури,
Палац тутешньої архітектури.
Яка ж чудовна тих домів робота!
Скільки каміння посеред болота!
Щоб цезарям звести театр, колись
Пролито в Римі цілу річку злота.
А тут, щоб ці палати возвелись,
Падлючі слуги і царі-тирани
Пролляли сліз і крові океани;
Щоб камені звезти для цих будов,
Скільки придумано таємних змов,
Скільки невинних вигнано чи вбито,
Скільки зграбовано несамовито
Країв – щоб закупити все, що є —
В Парижах, в Лондонах – ну, що там ціни
За кров Литви, за сльози України,
За злото Польщі – все добро сіє
Збудовано, возведено чертоги,
Вином шампанським вимито підлоги.
Тепер тут порожньо. Зимує двір
У місті, а за падлом царським мухи
Придворні гоняться. Лиш завірюхи
Товчуться тут і виють, наче звір.
Цар із панами – в місті. Сніжно, зимно.
Дванадцяту пробили дзиґарі.
Летить кибитка в Петербург нестримно,
На захід сонце хилиться. Вгорі
Склепіння неба отверзлось широко,
Хмариночки не видно там ніде.
Воно безбарвне, тихе і бліде,
Як змерзлого подорожана око.
Вже видно місто. А над містом вгору
Підносяться стовпів і стін ряди,
Кружганки дивовижного узору,
Як вавилонські виснучі сади, —
То диму піднімаються колони,
Із двісті тисяч димарів – одні,
Як мармур, світять, інші – іскряні,
В них ще гуляє полум’я червоне;
Вершини їх згинаються наздив,
Встає з них муру дивного масив,
Стін і дахів малюється громада,
Так, наче місто, що встає, мов тінь,
Із середземноморського свічада,
Чи вибухне з лівійських мерехтінь
В пустелі й вабить око мандрівниче —
Зникає вічно, але й вічно кличе.
Вже знято ретязь. Брами відчиняють.
Обшукують, допитують, впускають.
 

ПЕТЕРБУРГ

 
Колись давно, за еллінських часів,
Люд будувався біля храмів Бога,
На горах, посеред святих лісів,
Куди дістатись ворогу незмога —
Постали так Афіни, Спарта, Рим.
В добі готичній біля веж барона,
Де всіх околиць була оборона,
Хати ставали під валом крутим,
Або, пильнуючи торгівлі й сплаву,
Росли вони над ріками на славу.
Так місту кожному життя дало
Лицарство, божество чи ремесло.
Чом захотілось цій державі йти,
Залазити в болотяні кути,
Що їх вона в чухонців одібрала?
Земля тут не для житла, а для лоз
Розкинулась, шумлять сніги та сльоти,
У кліматі мінливі ці широти,
Як настрій деспота – жара й мороз.
Та цар собі сподобав трясовицю
Болотисту і наказав звести
Не місто людям, а собі столицю,
Явив свою могуть на всі світи.
Цар наказав загнати в багновище
Сто тисяч паль та ще втоптать тіла
Ста тисяч москалів, щоб, як скала,
Там піднімався ґрунт все вище й вище,
А далі до тачок, возів, човнів
Запріг тиран наступні покоління,
Щоб звозили колоди і каміння
З далеких суходолів і морів.
Згадав Париж – і площі, як в Парижі,
Збудовані, побачив Амстердам —
І греблі вже прокладені, а там
Почув про римські вілли-дивовижі, —
Й такі ж – собі, а вразила колись
Венеції прекрасної столиця,
Мов напівриба і напівдівиця, —
І вже мости високо піднялись,
І вже каналами потяте поле
Болотяне, а на воді – гондоли.
Він має другий Лондон і Париж,
Крім їх краси, що дух несе на виш.
У зодчих є прислів’я пречудове:
Рим будували люди, а богове —
Венецію; та скаже той, хто зна,
Як Петербурга зводились будови:
Творитель цього міста – сатана.
Всі вулиці до річки поспішили,
Широкі, довжелезні, мов яри.
Доми – то цегла чи камінні брили,
На глині мармур, глина знов згори.
Все рівне, наче лінія армійська,
Усе шиковане, мов корпус війська,
А написів, таблиць! Із-під карнизів
Говорять букви й звуки різних мов,
Ти начебто у Вавилон прийшов.
Напис: «Ахмет, великий хан киргизів,
Начальник управління польських справ,
Сенатор». Напис: «Пан Жоко, збирає
Податки за горілку, мови знає,
З вимовою паризькою навчає,
Звання наглядача для шкіл дістав».
Ще напис: «Італієць із Верони,
Робив для фрейлін царських сальцесони,
Тримає пансіон, де вчать манер…»
Ще: «Дінер, пастор і місіонер,
Орденів царських повний кавалер,
Сьогодні проголошує з амвону,
Що цар – то Папа Божого закону,
Пан віри і сумління, а при тім
Запрошує прийти у Божий дім
Социніан та ще анабаптистів,
Братів католиків і кальвіністів,
Щоб, як це каже імператор-цар
Та друг його, пруссаччини владар,
Прийняти нову віру і пораду,
І, врешті, всім зійтись в одну громаду».
Ще написи великої ваги:
«Дитячі іграшки» і «Батоги».
По вулицях вози, карети, кочі[2]2
  Коч (польськ. kocz) – коляска. (Прим., укладача).


[Закрыть]
Летять без лоскоту на ковзанах,
Неначе марева посеред ночі
У панорамних, чародійних снах.
Візник на козлах од морозу синій —
І бороду, і брови, й вуса іній
Накрив йому, а попереду в млі
На конях їдуть хлопчики малі,
В кожухах, діти вітру, до знемоги
Кричать і розганяють люд з дороги;
Тікають від карети саночки,
Як на воді од корабля качки.
Тут люди бігають, їх стужа гонить,
Летять, щоб не замерзла їхня кров,
Всі уникають вуличних розмов,
І кожен руки тре й зубами дзвонить.
Із кожних вуст видихувана пара
Стовпом виходить і летить, мов хмара.
І думаєш, побувши надворі,
Що то по місту ходять димарі.
А біля стада черні хідниками
Повільно посуваються ряди,
Як скреслі на ріці тяжкі льоди
Чи як процесії із хоругвами;
На холод нечутливі, йдуть вони,
Як соболів розкішні табуни.
О цій порі тут модні прогулянки,
Хоч стужа тисне, йди на тротуар,
Бо тут не раз проходить пішки цар,
Царицю тут вигулюють панянки.
Отож ідуть, неначе на парад,
Найвищі урядовці, пишні дами
Шикованими, рівними рядами,
Мов карти, що їм шулер знає лад.
Старі і юні, чорні і червоні,
Ідуть вони в роздвоєній колоні,
Обабіч вулиці по хідниках,
Гранітом стелених, ідуть гонорні
Попереду чиновники придворні;
Той в хутрі, той розстібнутий, щоб – ах! —
П’ять орденів побачили прохожі,
Повзе, як жук, пихатий черевань,
Шука на себе схожого вельможі,
Але нема такого, де не глянь.
А там гвардійські йдуть молокососи,
Прямі, тонкі, блискучі, мов штики,
У поясах затягнуті, мов оси;
А там – чиновники, гнучкі панки,
Що стежать, як, коли й кому вклонитись,
Від кого непомітно віддалитись;
Прислужництво гидотне – їхня суть,
Як скорпіони, всі вони повзуть.
Між ними дами – мотилі пістряві,
Плащі і капелюшки, світський шик,
І колена ніжка, ніби на забаві,
Показує хутряний черевик;
Он та – як сніг, а та, мов рак, рум’яна.
Втім почет став. Зупиночка неждана —
Двір од’їжджає, підійшли вози,
Немов човни до пливаків на морі,
Влсе перші сіли, зникли надто скорі,
За ними й піші подались низи.
Сухотник там закашляє нервово,
Та скаже: «Як гуляли ми чудово!
Царя я бачив, голову схиляв
Перед міністром, з пажем розмовляв!»
Йшло декілька людей у тому тлумі,
Що відрізнялись виглядом своїм.
Вони на місто в подиві й задумі
Дивились, розглядали коясен дім.
Чіплялись до гранітів їхні очі,
Так ніби пробували, чи робочі
їх міцно вмурували, чи сидить
В стіні незрушно кожна цегла й брила,
І думали в скорботі, що несила
Людині те каміння розвалить!
І розійшлись. Лиш пілігрим один
Із одинадцяти зостався… Мстиво
Ударив кулаком у твердь цеглин,
Так ніби місту він грозив злостиво.
А потім очі, ніби два ножі,
Загнав у царський дім, де охорона
Ходила, розвивались плюмажі;
Тоді він був подібним до Самсона,
Закутого, узятого в полон,
Лежачого у храмі, між колон.
І тінь на нього впала в ту хвилину,
Мов чорне накриття на домовину,
І страшно потемніла твар бліда,
Сказати б, ніч вже на лице спадала
Спочатку, звідти розійтися мала,
Його всуціль залити, як вода.
Напроти нього у вечірній млиці
Якийсь печальний чоловік стояв.
То був, напевно, мешканець столиці,
Бо милостиню вбогим подавав,
І кожного він кликав поіменно,
Так ніби з кожним бачився щоденно.
Всіх відпустивши, спершись на граніт
При березі каналу, він очима
Впивався в царських мурів моноліт,
Та не були то очі пілігрима;
Він опускав негайно скорбний зір,
Як там проходив жебручий жовнір,
То, знісши руки до небесних полив,
Так ніби хтів почути правди глас,
Дививсь, мов янгол, що із неба зволив
Зійти між чисті душі, та нараз
Побачив покатовані народи,
Впізнав, що їм терпіти ще віки,
Допоки прийде з Божої руки
Спасіння – час жаданої свободи.
Він плакав, душу виливав благу,
А сльози бігли й гинули в снігу.
Та Бог полічить їх і позбирає,
За кожну море щастя дасть безкрає.
Було вже пізно. А вони стояли
Самотні в глибині нічної мли;
Втім один одного спостерігали,
Та на знайомство смілості не мали.
Озвався першим той, від балюстради,
Він мовив: «Брате, ти в самотині,
Покинутий, один, та, Бога ради,
Що потребуєш, розкажи мені.
Християнин я і поляк. Вітаю!
Погонею[3]3
  Погоня – назва національного герба Литви та Білорусі. (Прим, перекладача).


[Закрыть]й хрестом благословляю!».
Та пілігрим був зайнятий собою,
Він стрепенувся й нишком одійшов.
Але йому згадався вранці знов
Той чоловік з журбою світовою;
І стало жаль, що не спізнався з ним;
Як ще його зустріне пілігрим,
То спинить; жаль, що він не роздивився
Його прикмет, але душі тепло
В його словах і голосі було.
А може, пілігриму він приснився…
 

ПАМ’ЯТНИК ПЕТРУ ВЕЛИКОМУ

 
Два юнаки стояли під дощем,
Накрившись, як брати, одним плащем;
Один – сваволі царської офіра,
Із Заходу прибулий засланець,
А другий – то Росії дух і віра,
На Півночі прославлений співець.
Знайомі кілька днів, але одними
Надіями – давно вже побратими,
їх душі вищі за найвищий пік,
Як дві спокревнені альпійські скелі,
Хоч розірвав навіки їх потік,
Не чують шуму ворога з долини,
До себе прихиляючи вершини.
Був перед ними цар з тупим лицем,
І бард російський мовив так тихцем:
«Тут першому цареві будувала
Цариця друга пам’ятник. Вже цар,
Зі спижу литий велетень-моцар,
На бронзового всівшись буцефала,
Ждав, де б йому податись на коні,
Бо рідні замалі царю простори,
Тож: послано по ґрунт йому за море,
На фінські узбережжя кам’яні.
Там горб гранітний вирвано з відроги
Гори, і він пливе, біжить мерщій,
Покірно падає цариці в ноги,
Як раб, готовий послужити їй.
Багатовладний цар у римській тозі
Летить на скелю по крутій дорозі,
Там прірва дно показує своє,
Кінь на диби над прірвою стає.
Ні, не в такій поставі невеселій
У Римі світить цезар Марк Аврелій,
Тим славен, що, як лиш при владі став,
Донощиків і шпигунів прогнав;
Як знищив здирників домашніх зграю,
Як варварів на Рейні розгромив,
На Капітолій, до свойого краю,
Вертається спокійний і щаслив.
Шляхетний вид, без гордощів і чванства,
І піднята рука, неначе він
Благословляє юрми громадянства,
Шле власному народові поклін.
А другою рукою він тримає
Вудила, щоб не басував тут кінь;
Здається, чути, як народ волає:
«Наш батько-цезар їде! Шапку скинь!»
А цезар звільна їде, рівним кроком,
Всіх прагне втішити отецьким оком.
Але ж і кінь той знає, як і де
Ступити має, знає, що на ньому
З війни вертається отець додому,
І люд, і дітвора на нього жде;
І діти можуть батька вздріти зблизька,
Торкнутись можуть до його кониська,
Що, добре вдумайся, в безсмертя йде!
А цар Петро вже випустив вудила,
Він розтоптав когось, і вже несила
Скаженого коня в бігу спинять;
Над пропастю кінь вгору зніс копита,
Кінчається їзда несамовита —
І кінь, і цар в безодню вже летять…
Летять, немов замерзлий водоспад,
Немов з гранітів складений каскад,
Що, скутий льодом, над проваллям висне;
Та як свободи сонце нам заблисне,
Як теплий вітер з Заходу повіє, —
Що станеться з каскадом тиранії?»