Текст книги "Відьми і любов"

Автор книги: Лерія КОТ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Та пройшла уже багато,

Ідеалів й тривог.

Урівноважена, свідомість-золото, І зрозуміла, що люди не ворог.

Чому та доля не дає,

Не дає нічого і не радує.

Лиш несе збитки,

Чорного горя нитки.

Чому пригод нема,

Це не моя вина.

Бо здається я сама,

Не в тому місті в потрібний час.

І так доля не зведе в одне місце нас, Нас: тебе і мене.

І так вік мине,

А думка віком гулятиме.

Загадка тихого моря,

І сльоза упаде моя.

І відчую ноти того горя,

А сльоза очистить душу.

Куди іти, де тебе знайти?

Хоч на край світу йти,

Тебе я не знайду.

Краще тут у синім морі,

Утоплю сою біду,

У тихім цьому горі.

Відступлю на двісті кроків,

І піду хоч сто років.

Тебе знайду, я знаю,

В руках віру тримаю.

Серце б’ється сильно,

Я слідкую пильно.

Іду до цілі як стріла,

Я ціль собі поставила.

Лечу, біжу як стріла,

Таємна як загадка в млі.

Загадка тихого моря,

Загадка великого горя.

І крові калюжі,

І корабля пожежі.

Сумом дана радість,

Привела мене у кут.

Дурна радість кричали всі,

І знову як не у казці тут.

Бо деякі люди так злі,

І силою печалі:

Убити віру готові,

Ударити по голові.

Вибити те щастя,

Лиш щоб добре було їм.

А я, то так, як тінь,

Мимо всі проходять.

Іду завжди за кимсь,

І просто так ..ть.

Без слів розуміти всіх,

Не реально, не правда.

6

Лиш сум і горе,

Радує народ, добро боре.

Коли сльози мої йдуть,

Я розумію життя суть.

Потрібно бути сильним,

Потрібно бути вільним,

Потрібно бути пильним,

І в житті розумним.

Бо народу море.

І нападе велике горе -

І тебе воно уб’є.

Якщо тільки -

Ти плакати будеш,

Лише плакати.

Ти не плач – посміхайся,

Ти не плач – розважайся.

Досить моралі й ідеальності,

У мене їх цілий блокнот.

Підемо туди у даль,

Де ніхто не читає мораль.

Де говорять не по-нашому,

А по будь-якому іншому.

Сон солодкий снився,

Алан в гаю бився.

Королева прокидалась,

І слізьми умивалась.

До ворожок бігала,

Екстрасенсів викликала.

А ночами все ридала,

Все частіше і частіше.

Серце добре мала,

А сльози лила марно,

Сльози лила дурно.

Бо битва значить «щастя»,

Уві сні де навколо листя.

Листя у саду де Алан,

Був взятий у полон.

Досить тих балад,

Все тут не на прокат.

Історія королеви,

На будь-якої мови.

Була закопана в гаю,

Щоб син був у раю.

В гаю де снилась битва,

В гаю де снилась тьма.

І хрест стоїть, як на кладовищі, Та й забитий спогадом,

Та закритий гвіздком.

Тепер ви зрозуміли,

Чому ви сльози лили.

А тепер забули,

І все вибачили.

7

Мені набридли ці слова,

Час іти далі.

Набридла англійська мова,

Не хочу такої долі.

Чому всім щастить,

А мене щастя оминає.

Чому всіх світ любить,

А за їх гріхи мене карає.

Задаю питання сотий раз,

Ходячи кругами.

Чому все тільки зараз,

І не відомо, що буде з нами,

В далекому майбутньому,

В далеких тих світах.

В серці кожному,

В запалених очах.

Та так дізнатись хочеться,

Піти у небуття.

Набридло тут морочиться,

Чи піти з життя?

Та тримає на світі дорога,

Дорога до любові.

Доки не дійду її порога,

Буду жити.

Та набридло йти мені,

По стежці, що сказала ворожка.

І повернуся назад,

Удома з'їм пиріжка.

З котами поговорю,

Все їм я розкажу.

Як пливла по морю,

І світ знайти допоможу.

Хоч і не знайшла,

Тої любові.

Та я змогла

Стати врівноваженою.

Це в житті головне,

І лише тоді воно не мине.

Та я зрозуміла,

Що маю йти далі.

Чи я зовсім здуріла,

Відмовитися від зоряної долі.

Відмовитись від щастя,

Відмовитись від любові.

Але отримати каяття,

Яке мені взагалі не потрібно.

І саме коли помилку

Я визнала,

Вкинула в копілку

Знань слова.

Коли визнаєш помилки,

Тобі стає краще.

Поставиш над питанням галку,

І багато ще.

Я світ обійшла,

Де ж ти приз.

Я що віру вивчала,

Просто для стриманості.

В пустелі горіла,

Води криваві проходила.

Ах, то я забула,

Морозів Антарктиди ще не відвідала.

8

Антарктиди люди не прості,

Вони не злі, але й не добрі,

Не роблять різні пакості.

Там не посидиш й на заборі,

Лише гонять, мовляв "Холод несеш".

І чому я тут маю вчитись?

Їх чи ти брешеш

Зовсім не хвилює.

Терпіння тут вчитись,

Стримувати емоції?

Так чому ж не боротись?

Дійду до останньої сходинки.

Дізнаюсь сама.

А зараз хочу спати,

І з'їсти ухи з сома.

Але чомусь хочу ридати,

Я ж голодна, а ніхто й не пощадить.

Як можна так,

Від душі холодить,

Такі злі.

Їх серця маю розтопить,

Бо цю сходинку мені не перейти.

Що ж таке зробити,

Треба їм допомогти!

– Привіт, ти хто?

Озвусь до жінки

– Де? Що? То?

– Розкажу їй билинки

Свого життя,

Може душу розтоплю.

Те каяття...

Якщо це можливо...

– Я шукаю хлопця,

З яким проживу вік.

Ці морози мені не до лицю,

Та я маю пройти цей пік.

Коли повернуся додому,

Урівноважена як золото,

То все буде по моєму:

І зелене олово.

– Що за дурниці?

Твої нісенітниці -

Мені не по душі.

Так хто ти?

– Ворожка наказала,

Пройти білий світ.

Я ридала,

І ридала б цілий вік.

Але це майже кінець,

І тут я маю набратись мудрості, Що всім і тобі притаманне.

Я вже багато знаю,

І скоро моє весілля.

Але ще два роки маю,

Щоб прибути на нього.

Та чи зможу?

Яких людей лиш не зустрічала,

Нікому не вгоджу -

Хоч різні всі.

– Які вони скажи,

Чому ти прийшла

Розкажи.

– Від дому я пішла,

Без житла було холодно.

До пустелі дійшла,

Стало все рівно.

Помирати думала,

Та ріка врятувала.

Але про горе не знала,

І краще б не чула.

Є люди: злі, плачучі,

Мудрі й терплячі.

А ви бездушні,

У вас душа крижана.

Хоча ви в тому не винні...

– От тобі на,

Дожились, мораль читає.

Та в наших краях,

Моралі ніхто не знає.

– О це ах,

Як не знає.

Я жила лиш нею...

– Той хто не знає, лиш спочиває.

– Вірно-вірно – спокій

Несе безлад,

Та не спокій.

Треба навести лад.

– Який ще лад,

Ти, що говориш?

Потріскається лід,

Від того, що ти несеш.

– Ти кричиш,

А ми навіть не познайомились!

Що мовчиш?

Чи вже засмутилась?

Тиша у відповідь мені,

Яка безкультурність.

Не говорить нічого,

Застигла мов лід.

– Ти єдина за п'ять років,

Хто зі мною говорив.

Я, що дарма пройшла мільярди кроків?

А ти все рівно мовчиш.

– Іра, ти мене вразила,

А як Арем і ваше весілля?

Ти, що його убила,

Чи знову якесь зілля?

– Ти хто,

Звідки мене знаєш?

Не то,

Що, не відьма не переконаєш.

– Антарктида тепер пеклом зветься, Тут, а не під землею хаос.

Як ти говорила, так і сталося, Все зруйнувалося.

– Віка – це ти?

– Тихіше, а то почують.

– Але ж ти лишилась у раю жити.

Що, не відьма не переконаєш.

– Знаєш, люди з часом проклинають, Я не знаю, як тут опинилась.

Жила-жила,

І лиш оп, і тут я.

Я не пам'ятаю,

Як сюди прийшла.

– Звісно, це та відьма,

Що, Арема забрала.

Як мені набридла ця тьма,

Це вона тебе сюди принесла.

– А, що ж сталось – поясни.

– Ми їхали в авто з весілля,

А по дорозі купа піни:

Я ж не знала, що то зілля...

Вийшла, а відьма Арема,

Арема мого викрала.

І сказала, що Арему світить тюрма.

І якщо я пройду, я майже пройшла, То поверне його.

Але звідси дороги нема...

– Чому це, чого?

Я знаю вихід.

– Нема виходу навкруги тьма.

– Є, я просто відчула,

Що, ти маєш прийти,

Тому я і не йшла,

Бо вірила, вчилась вірити.

– Та я не розумію тієї відьми, І жорстокість Арема того дня.

Але все було добре, і ми

Їхали додому.

– Не плач, це все явно

Не по простому.

– Може тому, що я не пила вино?

– Ти зав'язала?

Повір, я цього не знала.

Ти добре зробила...

Ой, пробач я себе збила.

Побігли скоріш,

А то ти зовсім замерзнеш.

Чому стоїш,

Чекаєш доки полетиш?

– Знову твої жарти,

Хоча чому знову?

Ти кинула карти,

І почала жартувати.

– В тебе сміття в голові,

Яке жартувати?

Та по антарктидній волі,

Про це заборонено й казати.

І в пеклі не жартують:

Тут язиками лід лижуть,

В льодяну воду голяка плигають, Та ще багато чого витворяють.

– Так, але це не пекло,

Мені тут так не звикло.

Ти пам'ятаєш, що таке пекло?

Це не антарктида – тьма,

Пекло й досі є в землі...

А тут ілюзія нечиста,

Дивись, он в білій млі,

Видно якісь міста.

– Де ти в антарктиді

Бачила міста?

Де в пеклі, великій біді,

Була поблажлива правда чиста?

– Це відьма те зробила.

Ненавиджу її...

Лиш ночами вила...

– Скажи хто, може знаю я її.

– Ім'я таке у неї дивне,

Що не розумію я.

Та в ньому є щось певне,

Все одне й одне "Але".

– Алея, Гура, Луханея?

– Ні-ні чи Лора, чи Гвінея.

– А може нечиста Лугвінея?

– Та ні, це Луксівея.

– Луксівея?

– Так вона.

– А ти нічого не плутаєш?

– Це її вина.

– Ні, не її вона.

Ковтнула б вина,

Але хочу сказати оце:

Луксівея моє відьмацьке ім'я.

А я цю капость зробити не могла.

– А може Луксінея?...

Ти зробити це не мала...

А може тебе підставили?...

– Так напевне,

Певен світ ілюзій різних.

Але до чого я тут?

І до днів твоїх непростих.

А зізнайся в горі в муках,

Чи любиш ти Арема?

В цих сльозах і розлуках.

І чи не вигадала сама

Собі, покарання йти вічно:

Щоб, досягти спокою.

Скажи чесно...

Не будь брехухою такою,

Не бреши мені!

І не обманюй себе.

– І лиш чари Віки,

Охопили мій розум,

І я повірила її словам,

І упала у відчай.

– Та як зрозуміла це, о ні.

Але ж я люблю Арем тебе,

А ти кинув мене

На другий день весілля.

Тобі це так просто не мине.

От Віко – це твоє зілля.

Навіщо ти його в чари огорнула, Я гадала, що любив.

А то ти це втнула,

Зілля... і він на любов забив

Дізнавшись про це.

Тепер ходжу я світом.

Була для нього: котик, сонце,

А зараз відьма.

Стерла б йому пам'ять,

Якби відьмою була.

Та як могла в це вірити,

Навіщо я блукала?

Він не з тих хто любить,

Він з тих хто мусить -

До смерті і після неї мене любить, Аж доки сам не дізнається...

Віко, що мені робить?

Ти ж все зіпсувала.

Можеш і не ридати,

Ти мою мрію зруйнувала.

– Пробач, як зможеш,

Я хотіла як краще.

І тобі не вгодиш,

Що хочеш ще???

Я здійснила твою мрію,

Арем тебе любив.

– А я дивлюсь і млію,

Як Бог тебе до раю пропустив?

І що ти робиш тут,

Ти ж янгол?

І тут тобі капут,

Ненавиджу тебе.

Уб'ю тебе сьогодні,

Не гаю ні хвилини.

Проходили дні,

А я не бачила твоєї провини.

Ходила немов дурна,

"Любить мене Арем".

Ця спроба марна,

У Арема цілий гарем,

Шанувальниць море.

І всі краще ніж я...

Навіщо мені це горе?

Віко, Віко,

Ти не станеш краще.

В тобі відьмацький дух,

А до того ще -

Ти більш мені не друг.

– Заридала і побігла я,

В думках нечистих.

Як про все дізналась я,

На душі стало так тяжко, их.

Чому як Віка та померла,

Воскресила я її?

І навіщо знала відьма Марла,

Брата Арема мого.

Як ніколи з ним по душам,

Не говорила я.

Поставлю двійку твоїм думам,

Бо он, що втнула я.

Покарала себе тим,

Що мусила іти.

Невідомо куди за ним,

А про Аремчика й не мріяти,

Бо не заслуговую його.

Дурню таку собі,

До голови внесла.

І нашкодила собі.

Пройду і, що нічого?

А чому ж я йшла?

Це все для кого?

Сама ж себе знесилила.

Якби повернути час назад,

Щоб Віка не потрапила в пекло – душепад.

І прожила б довше,

Так для всіх було б краще.

Піду тоді до Бога,

Всю історію перекажу.

Те, що торкнулась Сатани рога, І тепер жити не можу.

Попрошу одне,

Щоб повернув він все назад.

Хай лихе все відійде,

І рай і пекло – душепад.

І Арем не в чарах,

І я не в хмарах.

Гори сліз,

Над головою дощовий бриз.

Бог те вислухає й скаже,

Що, зробити це все зможе.

І лиш зробить зауваження,

Що минуле вже не повернуть.

Та мені вже все рівно,

Бо не хочу бути відьмою.

Це бездна, дно,

Краще бути німою:

Ніж нечистою,

Ніж чорною,

Ніж злою,

Ніж проклятою.

Бог сплеснув у долоні,

Я закрила очі.

І знов у кохання полоні,

Я, що кожної ночі.

Про минуле забула,

А якби пам'ятала

Якою я була,

Що, коханою Арема стала,

Була б від щастя я розтала.

9

Я люблю тебе,

А ти мене ні.

Гадала за роки пройде,

Та не пощастило мені.

І в снах ти марився -

Принцом на коні.

Що ночі снився,

Я прокидалася "О ні".

Я мріяла про диво,

Дивлячись на небо.

Пила пиво,

Не вино бо

Закінчилося вечора того,

Коли я сумувала.

Скажеш ого,

Бо я скількись бутилок відкривала.

А від чого сп'яніла

Сама я не скажу:

Чи від того, що коли бачила тебе мліла, Чи все ж від вина.

І пиво закінчилося,

Ну горілки я не п'ю.

І тут я схаменусь,

Я ж здоров'я гублю.

Гублю, убиваю,

В алкоголі топлю.

Ночами ридаю,

В сумліннях томлю.

А заради цілі

Нічого не роблю.

Мої думи на це невмілі,

Цим надії свої гублю.

І найменший шанс,

Піде по світу гуляти.

Піде та не вернеться...

Тепер буду знати.

Кажуть є в Арема дівчина,

Далеко за селом.

Кажуть любить він її сповна.

І збирає металолом:

Щоб, возити її по кафе,

По ресторанам і по клубам.

Носить вона галіфе,

Міні, а сама бам-бам.

Знань зовсім не має.

Батько її олігарх.

Вона в сукнях все кружляє.

А старання Арема на прах:

Бо хоч вік працюватиме,

20 мільйонів не здобуде.

І любові її не матиме,

Так це все і буде.

Не красива кажуть люди,

А пластичну операцію -

Робити не дозволяють.

Вони мають рацію,

За здоров'я переживають.

Пилинки з Сніжани здувають,

Раби всі для неї -

Яким вона не дає жить.

Може їх посварю,

Бо хочу бути нею.

Дурниць їй наговорю,

Бо хочу бути з ним.

Та, що я марю,

Себе я з ним не бачу.

Та бажанням горю,

Бути з ним хочу.

Думками вже зізналась,

В горі в печалі.

Що, я закохалась,

У хлопця зі сталі.

Я не в сенсі сильного,

Я не в сенсі врівноваженого.

Я в сенсі байдужого,

І незвичного.

І горю бажанням пустим,

Бути з тим

Хто не розуміє мій світ.

І не зрозуміє ще мільйони літ.

І скільки мені страждати?

Кажуть треба

Три роки перечекати,

І любов сама мине.

Кажуть любов це хвороба.

І зараз я її раба.

І чи воно мені треба?

Так вирішили мучити,

Але хто і навіщо?

Бо не можу навіть мріяти,

Тяжко на душі, що

І жити бажань нема.

Але я мушу – а навіщо?

І наступила тьма,

У серці моєму.

Напишу я листа,

Щоб освітлити душу.

Використаю до ста:

Виразів, фраз та слів.

Передам душу,

Почуття свої усі.

Я просто мушу

Терпіти біль,

Біль, біль, біль лиш біль.

Лист(мій)

" Травнева зірка рано встала, І 33 найбажаніших бажання

У феї забажала.

А фея їй сказала:

– Досить жалюгідних думок,

Висловів і фраз.

Досить думати про замок,

З видом на Париж.

– Зірка глянула на неї,

Заридала і упала.

А я бачила її,

І бажання загадала.

Загадала, щоб збулося,

Збулося неможливе.

Щоб воно в світ втілилося,

І радість несло.

Я тобі усміхнулась,

Та ти відвернувся.

Я сказала привіт,

Та ти оглянувся.

Я хотіла привернути увагу,

А ти це не так зрозумів.

Я хотіла закохати й захопить,

Та ти забув.

Я хотіла стати твоєю зіркою,

Та ти не зрозумів.

Я умивалася сльозою,

Ти співчував.

Та ніколи не були ми разом,

І день і вічність.

Не доходила до цілі розумом,

А ти цього і не хотів.

Ти уникав зустрічі зі мною,

Немов я смерть тобі з косою.

Чи здаюсь тобі стіною цегляною: Не проломленою, безсердечною.

Наші погляди часто зустрічались.

Ми один на одного дивились.

Може – хвилину,

Може – секунду.

Та твій погляд чарівний,

Здавався мені вічністю.

Та і сам такий гарній,

Що милувалася б тобою

До темної ночі.

Бо темрява настане,

І тебе не побачать мої очі.

Я ж не кішка -

Бачити серед ночі,

Лежачі біля ліжка,

Згорнувшись клубочком.

А дарма я не кішка.

Дарма.

Навкруги і в день,

Блукає в лісах тьма.

Ну все, я кінчаю свого листа,

Повір, написала його не з проста.

Не можу я жити так,

Моя любов – пропасті знак.

Я гину в день,

З тугою на серці.

Я гину в ніч,

Перучі хустинки в відерці.

Я гину вранці,

Плачучи, що прокинулась.

Я гину вечором,

Краще б я соколом перекинулась.

Я б літала над тобою,

Милуючись твоєю красою.

А ти б дивився на мене гордовито, Ідучи: де поле, де жито.

Ти б думав, яка ж то птаха літає, Своїми крилами мене вітає.

Хоч горда та птаха,

Та в душі лиш синиця.

В душі горобець,

Який боїться котів,

Боїться зізнатись в коханні своїм, Сказати слова які ти почути хотів."

Тоді я пішла -

До тину Арема.

Поштовий ящик знайшла,

І залишила записку.

Арем прийшов,

Мій лист знайшов.

Прочитав,

А потім в голос сказав:

– Хто ж моя фанатка?

Напевно це мулатка.

Лиш підпис не лишила,

І мої думи сполошила.

Хто ж вона, хто.

Лишу я записку,

Та й почну переписку.

Лист(Арема)

"Привіт красуне крилата,

Де є твоя хата?

Хочу глянути на сокола,

Який все бачить довкола.

Гордий, непереможний,

А сам такий тривожний.

Що ж красуне ти мовчала,

Чи на чудо все чекала?

Горобцем не треба бути...

І не треба губи дути,

Що я не помічаю.

Давай поп'ємо чаю.

І я тебе помічу,

Помічу й погляду не відведу.

Й секунду й хвилину,

А може й годину -

Погляду не відведу,

Якщо ти схочеш.

Зацікавила мене ти,

Як літаючі комети.

І підпис не лишила,

І мої думи сполошила.

Дякую за лист красуне,

Мені ніхто ніколи не писав.

І прощай мій соколе

Відколи -

Лист я цей вже дописав."

Арем хутко з крісла встав,

В пошті лист свій залишив.

Він надіявся, що я знайду його, І думи свої зшив.

Я лист таки знайшла.

І так почалася переписка.

Я й цього вечору йшла -

До поштового ящику.

Та в кущах затихла,

Лист дістала,

І пошепки собі

Перечитала.

Лист(мій)

"Рада я, що відповів,

В щастя світ мене повів.

Я знаю ти мене не любиш,

Зі мною лише душу згубиш.

За переписку щиро вдячна,

Та продовжити її не можу...

Серце рветься на шматки.

Осипається як квітки.

Великий ризик

Втрати свідомості,

Стоячі з тобою -

В Франції на мості.

Я Іра, якщо знаєш

Моє ім'я.

Як пригадаєш -

Іра – чесна любляча.

Прощавай,

Мене не шукай.

Знай лиш люблю,

Що ночі плачу.

Душу гублю."

Лист я згорнула,

Поцілувала і пішла.

В почуттях я тонула,

Емоціями переповнена.

Легким кроком

Я пішла.

І зірким оком -

Арема знайшла.

Червоною фарбою облившись немов.

Я кинула лист,

А Арем його знайшов.

Здивований фразами,

Він гучно упав.

За голову взявся,

Ще трохи б й не встав.

Я серце розбила:

Йому і собі.

Хоч його любила,

І тала в журбі.

Він бачив мене,

Він знає хто я.

Переписка не мине

Просто так.

Десь зачепить душу.

А все це чи не так?

Десь у пам'яті

Лишиться,

Нема за що,

Нам битися.

Не любов -

Не біда -

Не розриває душу.

10

Все зовсім не так,

Як бажалося тоді.

Коли минуле повертала,

Все вже набридло, годі.

І за Вікою сумую,

Хоч і відьма вона.

Як все повернути мудрую,

І розбила пляшку вина.

І Арема так не любила,

До смерті аж.

І сльози свої не губила,

Не малювала на нього саж.

Так би я сказала,

Якби те все згадала.

І зараз б заридала,

І в Бога випрошувала:

Повернути минуле.

А він би не повернув,

Бо воно потонуле.

Навіть якби думки почув.

За весь цей час, я не знала:

Що я Бога бачила,

З Сатаною розмовляла,

Розмовляла і кляла.

І якби я знала,

Що Арем мене любив,

Свідомість втратила б і впала.

Цими словами Бог мене убив!

Коли явивсь у сні

До мене.

Я прокинулась "О ні", Яка дурна колись була.

Напевне на душі було

Так, що лиш смерть – вихід.

А тепер все загуло,

Шах і мат. А конем хід?

У безмежжі простору,

Як і життя моє щезло

Навіки.

Це добро, це зло.

Була колись

Така щаслива,

І це щось?

Зламало все.

Чи це любов та – нещаслива,

Чи це я така примхлива?

Чи що? Запитання,

Мої зітхання.

І тут за спиною,

Брюнетка в чорному

Ступне ногою,

І промовить:

– Відьми не забувають.

Я все пам'ятаю.

Відьмам пам'ять не стирають.

Я тебе вітаю:

Врятувала Арема,

А мене кинула.

Говорила, що я тьма,

А сама добром линула

В зло.

В чорне вимазалася,

А воно по душі поповзло.

Тоді ти покаялася.

– А чисту правду

Сказати не можеш?

Не було такого,

Ти мені брешеш!

– Не хочеш, не вір,

А як згадаєш,

Думки перевір.

Ще пожалкуєш.

– Навіщо мені ти?

Звідки мене знаєш?

Є бажання тебе проклясти.

– А чому не розумієш?

– Ні не розумію.

– Бо проклинала вже.

– Я стою і млію,

Що вона каже.

Коли я проклинала,

Я не пам'ятаю.

Я такого не чекала,

І за це себе лаю.

То Бог зі сну, то правда,

А я гадала марево.

Звісно я в нього вірила,

І в молитвах сльози лила.

А щоб говорити,

Я й не мріяла.

Можете голодом морити,

Не повірила б.

Та потім Лорія з'явилась,

І мою пам'ять освіжила.

Я тоді так розізлилась,

Що перерізала Лорії жила.

В юянема9 заключила,

І молила, все молила

Повернути це все.

Тримаючи мертву

Відьму у полоні,

Я впала навколішки

Святої Богородиці іконі.

І стала благати

Повернути втрачене,

Молитву їй читати,

І слізьми заливати.

Богородиця Діво, радій

Всіх благ даруюча Маріє,

Господь з Тобою;

Благословенна Ти в жінках

І плід черева твого

Як спасіння народила

Душ наших.

написано: 3 лютого 2013 року

Таємниць більш нема

1

Я йтиму мети поки,

Поки б'ється серце,

Палає любов в ньому доки.

Доки жива вона,

Не покладу ані на хвилину

Рук своїх.

І до тебе полину,

На крилах неземних.

Ти будеш мій -

Я знаю.

Не зіпсує все чортів змій.

Бо в руках віру тримаю.

Я іду до цілі,

Дорога чарує очі.

Хоч руки на те не вмілі.

Не покладу їх до темної ночі.

Я вірю в кохання,

Не вірю в біду.

Від втоми зітхання,

Я зараз впаду.

Хай тіло неспроможне,

Цілі дійти,

Та сила й дух непереможне.

І я можу діяти.

Прошепчу я останні слова,

Що зачеплять твою душу.

Ти забудеш, що таке мова.

Та піти я мушу,

Повернуся я чекай,

Але не скоро -

Знай.

Зовсім не скоро,

Сил я не маю.

Хоча словами -

Долю проклинаю,

Клятими я вами.

Та, що з тих слів пропащих -

Коли не донесла -

Я думок найкращих,

До серця твого,

Слів життя мого.

Люблю – прощальне слово.

Тону – прощай кохання.

Але я донесла:

Слізки і зітхання.

Та, що з того, що зізналась,

Картина ж в пам'ять -

Не ввірвалась.

Хоч разів зо п'ять

Старалась,

Донести того життя:

Краплю море.

Те каяття,

Велике горе.

І чи Бог поверне все,

Чи кінець, що добро боре.

Немов зі сну прокинулась,

Арем поруч.

Чи все примарилося,

Всього жах наснився.

Ні, Арем мовчить,

Поглядом відкидає мене.

Чи йому набридло жить,

І він не знає чи це мине.

Важко перекидає

З руки на руку книгу,

Потім в бік її кидає,

На сніг в сьогоднішню відлигу.

– Ареме, що з тобою?

Злий чому ти?

– Скучив за тобою.

Чекав тебе я віком,

А ти мене лишила,

Віддала відьмі на спокусу.

Ти ж мене любила,

Як могла ти?

– Пробач, гадала я, що

Віка в чари огорнула.

А так би повір нізащо,

Я б тебе не покинула.

Віка розуму лишила,

А я гадала подруга.

А вона лише грішила,

І темною як була так і є.

Як я вірити їй стала,

Думати, що за розум взялася.

Я перед її волею тала,

А вона брехала.

До Бога зверталася,

Молитви читала.

Щоб не сталося,

Все мене питала.

І тут виявляється,

Що вона любов мою викрала.

Чарами вихваляється,

А сама мене оббрехала.

До Бога прихилялась,

На всіх божих святах

У церкві тусувалась,

І вилітала в кінці служби немов птах.

Плювала й мені в обличчя,

Й обманювала Бога.

А я вірила їй,

Не бачила її рога.

– Вона хотіла виліпити

З тебе відьму.

Щоб світ захопити,

Взяти в тьму.

– Я знаю, що апокаліпсис -

Утворити все хотіла.

Щоб родився син Диявола,

Та зробити це невміла,

Голову мені не тим забила.

Ареме, любов моя,

А якби вона змогла?

Що зі мною зробити мала?

– Ти б від темряви сохла,

І виконувати її прихоті мала.

– Апокаліпсис чекає нас,

Шанси виграти цю війну малі.

Я не лякаю вас,

І не прошу у вас жалю.

А відьма Віка,

Сина Сатани породити має.

Не дожила свого віку,

Зате як погубити світ знає.

Я все рятувала,

Її від нього крала.

А вона брехала,

Грала в гру зі мною.

Та гру почала не з тою.

Вагітну Віку -

Смерть чекає,

А бідна цього не знає.

Цю війну я виграти маю.

Цього разу не за любов.

Хоч дурницю роблю – знаю,

Та за Аремчика порву.

Хотіли його вкрасти в мене,

Та я його сама люблю,

І любов моя не мине.

Люблю, його не погублю.

Любов здобувши -

Бережу її.

А біди забувши -

Не чекаю їх.

Вони самі приходять,

Та як приходять, так і відходять.

А за любов,

Порву любого.

Не боячись:

Ні чорта, навіть і не Бога.

Хоча люблю його,

Як і Арема.

Та згрішити не побоюсь,

Використавши юянема9.

Тут Арем зірвався,

Пхнув мене у бік.

В ньому терпець увірвався,

Він не хотів зі мною жити вік.

Він люто, але терплячи сказав, Очі мені на правду відкрив:

– Не люблю тебе я зовсім,

По-правді яму тобі рив.

Ти планам Віки,

Заважала всі віки.

Тоді я не чарував

На кохання,

Пропаще зілля готував,

На Вікине бажання.

Та ти змінила плани,

Сказавши, що любиш.

Потім відьом попросив.

Викрасти мене.

Вони казали: – Що ти робиш,

Ти ж її душу губиш,

Серце навпіл рубиш.

А в дорозі тій,

Померти ти мала.

– Ареме ти мене не любиш,

Я це відчувала.

– Божа матір,

Тобі очі відкрила.

Ти все згадала,

І в чудо повірила.

Що ж, ти незломна,

Скажу я тобі.

Та про тебе знаю сповна.

Не бажай удачі собі.

Твої плани -

Відомі мені.

Тож поїж супу з сої,

Та поплач над кінцем світу.

Тьма запанує,

Ніщо не врятує.

А ти мені нічого не зробиш,

Бо ти мене любиш.

Любов – пропаща сила,

Та цього разу вона

Погубить весь світ.

Випий бокальчик вина,

Перед смертю хоча б.

– Ні Ареме,

Не люблю я тебе так,

Як землю, добро й Бога.

Потуплю я твої рога.

Ти не свій й не нечистий,

Ти не за добро,

Ти не за зло.

– Зламаю тобі ребро,

Як будеш дурість говорить.

– Тобі з келиха

Смерті не надпити.

Ти смертний, зазнаєш лиха.

Ти заради Віки готовий життя погубить?

Що ж губи,

Губи, померай.

Та не потрапити тобі у рай.

– Ти мене не карай,

Не тобі то знати дано.

Я переплюну й Сатану й Бога.

– З глузду з'їхав певно?

Зла більше,

Так я згодна.

Вас всіх багато,

Я одна.

Та я сильна,

А ви нікчемні.

Бог мені допоможе,

Відхилити те, що негоже.

Віці Бог життя дав,

Має право його забрати.

А ти пітон, удав,

На змія спокусителя -

Так схожий.

Але кривий, негожий.

Як історія про Адама і Єву,

То він там хоч красивий,

А ти он бач вже сивий.

Кінця світу не буде,

Ваш дурний план загуде.

– Ще побачимо.

– Дивись,

Та не полети увись.

І як мені світ врятувати?

Коли мій ворог -

Кохана людина.

Я не бачила його ріг,

Була як дитина.

Любила й страждала,

Горя й не чекала.

Тепер мов вовк поранений,

В силах не впевнений.

В діях своїх,

В зітханнях твоїх.

Користувався почуттями,

Знав, що кохаю без тями.

Смерті моєї хотів.

Я мов сотні поранених котів.

Досить винити когось,

Ніхто тут не винен.

Знайшла собі ось

Мету дня -

Віку потрібно вбити,

Плани чорні збити.

Та в пекло не потраплю,

Навіть віддавши

Крові останню краплю,

Чи душу.

Та я мушу!

Це я дала

Гадині життя.

А чи мала?

Ніхто не змушував.

Прокляті почуття!!!

Друг була мені,

По моїй вині.

Апокаліпсис прийде,

Він швидкість набирає,

І до нас іде.

2

Віка – зрадила мене,

Їй ця зрада не мине.

Вбивши подругу – згрішу,

Мені в пекло стежина,

Та я мушу.

Я немов дитина,

Не знаю як вчинити.

А так собі спокійно,

Хоче душа жити.

А якби Бог вчинив?

Простив!

У гріху не винив!

Відпустив!

А за що її карати?

А за що її прощати?

Карати за що є,

За серце розбите моє.

За зраду, за брехню,

За підсунуту свиню.

Годі голову ламати,

Треба зустріч вимагати.

Ритуал я проведу,

Віку з пекла виведу.

Віка вийде. Де-не-де

Поглядом хижим проведе.

Очі в неї вже чортячі,

А вуста такі гарячі.

Погляд хижий як в чорта,

В череві ростить чорта.

Гострі зуби як в потвори,

Та, що вилізла з комори.

Не Віка вже, а Сатана,

Закрашена в лихі тонна.

А голос наче писк щурячий,

Погляд гірше ніж хижачий.

Та я не втечу від страху,

Якого б не зазнала жаху.

Перехрещуся і піду,

Я до суті все ж дійду.

– Що з тобою подруго

Милая моя?

В пеклі не туго?

Як твоя сім'я?

І знову видасться той писк,

Я від зляку п'ю вже віскі.

– Я хотіла в історії буть,

Революції хотіла.

– Забудь!

Нема в тебе ані духу, ані тіла, Не до того ремесла

Твоя душа влетіла.

Почни все з чистого листа,

Хоч знаю, ця дорога не проста.

– Я хотіла, та вже пізно.

Видавсь писк вже люто й грізно.

У вухах аж залящало,

Як це чудо пропищало.

Хоч бери тікай,

Та й край.

Та мирної дійти угоди

Маю,

За будь-якої нагоди.

Знаю

Що у цій потворі

Живе душа людська.

Та схована в коморі,

На 33 замки.

А дух ненависті стереже,

Душу цю від світла береже.

Та як?

Від писку шаленію.

І ніяк,

Ніщо проти нього не вдію.

Та тут згадаю я минуле:

Першу зустріч,

Віку – дитя в гріхах потонуле.

І зрозумію в чому річ.

Перехрещу потвору,

Й молитву прочитаю.

Та від потвори скільки ору,

Що я вже тікаю.

Добігши до бездонного,

Коридору дзеркального,

На коліна впала,

І молитву прочитала.

Бог до мене не явився,

Щоб в пеклі не перевівся.

Лиш записочку прислав:

"Бога милая ти слав,

Сатану ти зневажай.

Планам не чесним заважай!

Я хоч могучий,

Та не всесильний.

Оскільки люди втрачають

Віру, віру в мене забувають.

І до нечисті прихиляються,

І грошима вихваляються.

Вирішуй як знаєш,

Мені ж довіряєш.

Я прощу помилку твою,

Якщо її втнеш ти.

Я люблю тебе – дитину свою.

Не гай часу, треба йти.

Та пам'ятай,

Шлях легкий – не завжди вірний!

Ти ж потрапила в рай!

Знайди вихід мирний.

Та що вже діять,

Не треба було тоді зерна сіять

Щоб плоди гіркі не збирати.

Треба про розум свій дбати.

Я сказала лиш – "Прости,

Віко дівою зрости."

І геть побігла.

Що лиха Віка знаючи.

Я б могла,

Врятувати все кохаючи.

Якби Віка не монстром була – благословила, Та монстра благословивши – прокляну.

Я напевно все таки згрішила,

І вже визнаю свою вину.

Визнаю, плачу, благаю,

Боже відправ її душу до раю.

Хоча сама знаю,

В пеклі їй горіти.

За чорні думки себе караю,

Хоча в світле вірити маю.

Якщо Віка помре зараз,

Апокаліпсису не буде.

Та я втрачу сенс життя в раз,

І моя світла місія за гуде.

Та я не знаю як вчинити,

Діяти як, що робити.

3

Вечір тихий,

Немов нечисть готує план лихий.

Перед дзеркалом розчісуючи волосся, Бачу на ньому вінок із колосся.

Та знаю, що ніякого вінка

На голові нема.

Чи ілюзія тонка,

З книги заклять Юянема9?

Ні не ілюзія,

Та й не я то.

Нечиста дивізія,

Прийшла навідати мене в Іванове свято.

Та як могла забути,

Що сьогодні Івана Купала.

І як же мені бути,

Я від жаху ледь не впала.

Нечистість могуча сьогодні,

Треба було рахувати до цього дні.

Вінок оберіг сплести треба було, Ой лишенько все загуло.

Очі в дзеркалі чортячі,

Ікла вже видніються.

Я все з думкою "О ні,

Що зі мною діється."

Коли краще придивилася.

А то Віка.

Де ж її потворність ділася,

Вона ж була каліка.

І очі замигали і стали голубими, І іскри червоні залітали над ними.

Дзеркало розбити не можу,

Бо лише нечисті вгоджу.

Нікуди тікати,

Нікого лякати,

Та й нічим.

Зараджу собі чим?

Та Віка не вбити прийшла,

І я втіху собі знайшла.

У пекло манила,

На Лису гору кликала.

Сльози лила,

І на мене блимала.

Віко не піду,

Я не відьма.

Накличу на себе біду,

Знищить мене тьма.

– Повелитель нечисті

Не відпускає мене на землю,

Говорячи, що нечисть -

Ходить в цю ніч по ній.

А я буду завадою.

– Щось ти приховуєш.

Сходи за водою,

Чуєш?

Зустрінемось біля колодця,

Тікай від свого чортового отця.

Та я мудра,

Знаю план лихий.

Я не видра,

Та й не чорт лихий.

Я підступна і я хитра,

Але я добра.

Я ж потрапила в титра

Вірних божих людей.

До колодця не піду,

Я в біду там попаду.

Там на мене нечисть чекає,

Як піду, то в раз налякає,

За добрі справи скарає,

А може і гірше, хто знає.

Біжу по стежині до річки,

Жуючи жменю порічки.

Багаття купальське перестрибну, Загадавши таємницю дрібну.

А ця таємниця

Моя спасителька-сестриця.

Бажання в цю ніч,

Скинути ноші з пліч,

Як сокіл летіти,

Як безсмертний жити,

Як ведмідь страшити,

Як змія шипіти.

Перекинулася білою кішкою й майнула, Річку перепливла і не потонула.

Як папороть знайду,

Нечисті в біду.

А як квітку я зірву,

Плани злі розірву.

А в кошачій шкурі,

Мене бояться й кури.

Я біжу – як сокіл летить,

Я живу – як закортить,

Я шиплю – як змія шипить,

Я м'явчу – як кіт м'явчить.

Та від кого я тікаю?

Сама того не знаю.

Лиш знаю, що врятуюсь,

І побороти зло зможу.

Світу білому,

Чорним ділом не вгоджу.

Бо Івана купала є язичницьке свято, Не звірилася в свої сили я то.