Текст книги "Відьми і любов"

Автор книги: Лерія КОТ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Лерія КОТ

Відьми і любов

Хмельницький

Видавець Стасюк Л. С.

2015

Відьми і любов

1

Я люблю тебе,

А ти мене ні.

Гадала за роки пройде,

Та не пощастило мені.

Думала піду до річеньки

Та втоплюся,

А потім до темної ніченьки

Схаменуся.

Я жити хочу,

Та без тебе…

Я промовчу,

Та пошлю до тебе

Сестру рідну свою,

Хай листа тобі несе.

Та перестане бути злою,

Та заплаче на те й се.

На мою записку…

Та й розтане її душа,

Погляне на померлу пташку,

Та й розтане записка наша.

Прийде й скаже мені:

– Ось так та так, не донесла.

Та й начитається дурні,

Про великі ремесла.

То піду тоді я в сад,

Вішатись піду.

Скажу, не любиш клятий гад.

Та на твою біду

Мотузку я забула,

І додому побрела.

Та на все те чхнула,

А потім ще подумала:

Люблю не люблю, не твоє діло,

Та ось мені

Тупе таке в голову влетіло.

Та заплачу: ні ні ні.

Тоді піду на бал танцювати,

Посиджу там в куточку.

А потім піду гадати,

Тебе приворожу.

Та серце любить,

Не може вчинити так.

Надії губить,

І це любові знак.

Пробач, і знов депресія,

Голову морочу.

І провалилась місія,

Нічого більш не хочу.

Лише любить тебе,

Одного чарівного.

Та хай не любиш ти мене,

Та я люблю тебе й такого.

Ах, знову сльози лила,

Знов зітхала на все те.

Знову посуд мила,

Та про те

Всю до однієї побила,

Вгорі.

Бо тебе я любила,

Любила тебе дужче ніж зорі.

Зорі, що на небі

Сузір’ями світять.

Все це тобі,

Знаками мітять.

Та сяду біля вікна,

Та на небо задивлюся.

Вип’ю бокал вина,

Та над бокалом зігнуся.

П’ю вино одна-одна,

Без тебе та без друзів.

Та не моя провина,

Що всі вони в далі від мене.

Та й Новий рік мине,

І ялинка сяє.

Не любиш ти мене,

Чи мене нема, чи я є.

А ти проходиш мимо,

Та й не глянеш.

Любо, але це все не вимолимо.

Букет квітів несеш,

Мені подумаю.

Та пройдеш мимо й швидко.

Не мені, тепер я знаю,

От тяжка життя ти нитка.

Та букет не дівчині,

А у вазу – в клас.

От халепа і мені,

Бо немає квітів в нас.

Піду додому,

І ти йдеш по дорозі.

Промовчу по тому,

Що я живу на розі.

Ах, і ніч настала,

А потім й день настав.

Зима все замела,

Замерз і став.

І все навколо наче в казці,

Де мрії всі збуваються.

Пройду в масці,

Може зацікавишся.

Ах, ні. Піду на вулицю,

Й замерзну,

Хоч це мені не до лицю.

Встану.

Встану і піду.

Піду на дорогу, чи до рейс.

Чи може під поїзд потраплю,

Та знайомий лютий фейс4,

Забрав, сказав "додому".

А я все пишу пісні:

То по малому,

А то й про дні.

Ах, пройдуся повз хати,

І побачу хай тебе.

Та й серце потрібно мати,

Щоб любити тебе.

Пройдеш скажеш «привіт»,

Я всміхнуся.

Та цей зламаний димохід -

Повіє, і я в диму опинюся.

Засміється й побіжить:

– Я запізнююся.

– Ах, як без тебе жить,

За життя помолюся.

І урок тяжкий й задачі,

Знову вчити сидіти.

Думаю, що я на дачі,

Вмію лише мріяти.

Мрію я про тебе,

Мрію про мільйони.

Задумавшись про себе,

І двійка за всі трильйони

Задач, розв’язаних неправильно.

Та не по математиці.

Я знаю про тебе все погано:

Чи в тебе ратиці,

Чи крила,

Чи чортові вила?

Ах, сльози пролила,

Бо відьма з пекла заявила:

Що тебе вона любила,

І заворожити хотіла,

Й заворожила.

І в пекло потрапила.

І ти в її чарах,

Як на небі у хмарах.

Ходиш по барах,

Весь в своїх дарах.

А чари зняти не можу.

Скажу йому ось так та так,

Та йому не вгоджу.

І так і сяк і знято,

Та не те є свято –

Сказав, що марю я,

Сказав, що мало знаю я.

2

Й заклинання прочитала,

Щоб в пекло потрапити.

Потрапити туди мала,

Щоб ту відьму проклясти.

Вбити, чари зняти,

І замахнулася ножем.

Постаралася серця не мати,

Але ми християни так не можемо.

Тихо відійшла щоб злякати,

Та вона безстрашна.

Як це так серця не мати,

А вона не має, й світу вона винна.

Винна, що долю людську

Зламала в свою користь.

Проколола як кульку,

Де ж у відьми є совість?

В чари огорнула,

Та слідкувати демонів послала.

Відьма б любов подарувала,

Якби не кришталеву мала.

Бо кришталева горда, зла,

Бо кришталевої й шматка жаль.

Бо кришталеву не змогла,

На те вона й кришталь.

І любов не подарувала,

І з життя пішла.

Та перед смертю не розчарувала, А лише заплакала.

А мені тепер з тобою возитися, Розчарувати просити.

Чи мені тобі вклонитися,

Чи навчити тебе любити?

Ах, кому я говорю,

Серцю кришталевому.

Пропливеш по морю,

Та пропливеш не по справжньому.

Бо любити ти не вмієш,

І ніколи не вміла.

Ах, так може ти не хочеш,

А тільки чарами мучила.

– Ах – зітхає на все те.

– Я вміла і любила,

Та зимою серце снігом замела.

Тоді ще я бездумною була,

Була як ти – немов у чарах,

Сиділа немов зачарована.

Шпигувала поглядом за ним по барах, Хоча й любила не мільярдера сина.

– Ах он як ти – крикну я.

– Лише гроші дорогі тобі.

Зачарована його сім’я.

Побажала серця б ти собі.

– Не зупиняй відьму на півслові, Бо не бачити тому хлопцю волі.

Волі від чар моїх неземних,

Від очей, що сняться моїх.

– Ах ти так, то слухай,

Прийшла сюди тебе проклясти.

То чому тягну, ай ай ай.

Тепер можеш і не мріяти,

Проклинаю я тебе.

І все, сказати нічого.

Те що в світі мені любе,

Не зачіпне й краєчка серця мого.

Відпусти його, чари зніми,

Не муч мене і його.

– Ой боже, які ми стали,

Ой ой ой ой .

А роги золоті не хочемо?

Чи такого попросити не можемо?

Ах, бо в нечистої сили просимо.

Та ні, ти змовчиш.

– Ні, не змовчу ніколи,

І доб’юсь мети без зла.

– І було таке коли,

Я б і без зла все змогла.

– Сльози з очей впали,

І відьма немов розтала.

– Що з тобою відьма?

Чи ще проклясти словами сімома?

– Ах, якби ти благословила,

Душу мою невинну.

Я ж тоді як ти була!

То чари прожену.

– Що злякалася?

Тобі померти не хочеться.

Ти забарилася,

Тобі прощення хочеться.

– І вже розтала як сніг,

Провела рукою й мовила

– Він любити мене не міг,

А я все ловила його на думках.

Так знай, чари вже знято,

Не політаю в небесах,

Не потрібне мені й золото.

–А що ти хочеш дика?

– Не зви мене так.

– Жареного, вареного індика,

А все це чи не так?

– І вже хриплим голосом

– Як знай, а мене не забувай.

Хай і коса моя колосом,

Та мене не покидай.

– От чого ти забажала,

Тут я не лишусь.

– Відьма тихо заридала,

І тут я схаменусь.

Це не демон, це не тьма,

Це колишня безпомічна леді,

Яка колись любила кого і я.

Та як могла я це впустити,

І думати як зла з землі.

З землі де чисті душею люди.

Та не по своїй волі,

Я до такого дійшла.

Любов голову з крутила,

І ледь ось ця відьма не померла.

Не довго я думала,

І відьму запитала:

– Що ти хочеш?

– Це ти мені говориш?

– Та що мовчиш?

– Благослови, не пожалкуєш…

– Ох це так, благословляю.

А про це не пожалкую?

Тебе я прославляю.

А чи чим не захворію?

– Ні, дякую тобі,

І все сказати нічого.

Але ж вже не собі,

А тобі добро зробити можу.

І на твоє благословення,

Таке щире й чисте.

На тобі моє прощення,

Таке щире й золоте.

Я піду, а тобі в рай потрапити, І щастя мати.

– Якби так все не забути,

І мені потрібно собою бути.

Ну все прощай-прощай,

Удача словом не мине.

– Мене не забувай,

І думками згадуй мене.

3

Ах, чорним магом

Виявилась моя любов.

Як стояла за порогом,

Бачила все-все.

Він читав те заклинання

На любов мою.

Нечистої сили закликання

На любов мою.

А я ж його любила,

І вірила й грішила.

А я ж за ним ридала,

І на картах ворожила.

Але його зілля не карти,

То ціле зілля.

Він що хоче померти,

Померти, і в пекло?

Жаб’ячі очі, риб’ячий хвіст,

Жайворонка лапки.

І все в великий піст:

Крила орла і пелюстки ромашки, Порох та очі свинячі,

Шерсть котяча,

Та ще й кість собача.

Все зварив, приготував,

Зве мене.

З вином змішав,

І пригощає.

Доки він вийшов,

Викидала все в сміття.

А як прийшов,

Думав, що в пеклі життя.

– А я й без чар люблю!

– Звідки ти знала!

– Чарами тебе не згублю,

Але за тобою шпигувала.

– Ах, який я дурень.

– Та ти сам в чарах був!

– Присіла на пень.

– Ох Віка та дівиця,

Зачарувала і до пекла пішла.

– Ах, чортова дівиця,

А я все думав, що люблю.

– Добра її душа, чиста,

Благословенна мною у раю.

– А ти теж туди, ох прудка.

– Ні послухай прокляла,

Прокляла я тую сучку.

Але ледь вона не померла,

І я вхопила совісті ручку.

– Ах прийде в життя вб’є,

І мене в тебе відіб’є.

– Та кого вона уб’є,

А інше почулось – тихим морем.

– Що почулось без озирання?

– Про любов слова любі.

Не хочу іншого кохання,

Очі твої голубі.

– Ой, знову про бовтався.

– А як часто ти?

– Коли я закохався,

Бути з тобою були всі мети.

А коли ти була в тумані…

– А зламаний димохід.

– Я думав, що був в омані,

І відправився в похід.

Бо снилась ти мені у хмарах.

Невже і це сон?

– Ах, я в тумані, ти у хмарах, Немов на небі он.

– Ах, не говори так, ні,

Ці слова у сні моїм були.

– Ні це не сон.

– Ах любов, як той наркотик…

– А ти мій маленький котик.

– Віка життя так попсувала.

– А я за тобою цей час так сумувала.

– Це просто божевілля щастя,

– Яке не купити за золото.

– Ах, богиня щастя – Настя.

Люблю тебе як свого нового,

Нового хлопця.

А де ще знайти такого:

Вродливий та найкращий.

А голос солов’їний,

Ти для мене просто кращий.

А талант, я просто тану.

– А твій голос журавлиний,

А краса – та я мовчу.

Ах любов, я твій єдиний,

І бути лиш твоїм хочу.

– Дякую.

– Прощаю.

– За що прощаю? – тривожно.

– За все, що робила ти,

Погано і необережно.

– І я, за довгу пропозицію,

Бути твоєю зіркою.

І що тягнув віком,

Щоб я була твоєю дівчиною.

4

Ах,любов і все ура,

Як би відьма не ще одна.

Була: краля й мура…

А тепер все кінчено,

Ах, заплачу, ні зтерплюся,

Із сумного стану.

За любов і за життя помолюся,

І піду як не я.

Відьма біла й вже проклята,

Звати її Лора.

Та приворожила не та,

З нею я безсила.

Вона чарами його огорнула,

І в пекло ледь не забрала.

Його приворожила,

А мені сказала:

– Іди не псуй пейзаж, ах.

Вже не полюбить він тебе.

– А ти вугілля й сажа,

Ти на шляху моїм не перша.

– На що ти натякаєш,

Вбити мене хочеш?

Мене ти уникаєш.

Чому під ніс щось шепчеш?

– Прочитала заклинання,

Щоб чари було знято.

Добрих сил закликання,

В Іванове свято.

– Чари знято, відьму вбито,

Все як у раю.

І на зло закляття збито,

І відьма вийшла із гаю.

Вітрами вила,

Злістю кричала.

Силою мене в сторону кидала,

А я мовчала і тихо ридала.

Та мій хлопець прийшов,

І відьмі сказав:

– Я зайшов в чари й вийшов,

І не повернусь по вік.

Ти послухай заклинання:

Сили швидко прибувайте,

Бо це пелостор заклинання.

Душі сили побажайте.

– Відьма щезла, дух пропав,

Де вина тому хто ловив гав.

І тому хто заклинання не знав.

І разом ми знову!

5

Лист (мій)

Проблеми в горі, горе-горе.

Та горе це мені,

Сліз в мене море-море.

Погрози летять на мене,

Все говорять, що не лінь.

Вибиваю горе зла з себе.

Все кінчаю амінь.

Лист (Арема)

Ах, і мені без тебе тяжко,

Не розповідаю про тебе.

Та правди втримати важко,

Ледь не видавлюю її з себе.

Та хлопці бити хотіли,

Бо мовчав я про тебе.

Вони про це мріяли,

І я здався – розповів.

Лист (мій)

Ах, мені б твої біди,

А то сварки, бійки.

Що зараз за люди,

Ах, не люди, а зло.

Не маю вже друзів,

Сумно мені.

У колоді тузів,

Тісно дамі.

Лист (Арема)

Ось і мій теж час,

Друзів не маю.

Та то мій час згас,

І в думках літаю.

Сумую за тобою,

Тяжке життя у в’язниці.

Вийду ціллю будь-якою,

Передавай привіт сестриці.

Лист (мій)

Я знаю, ти невинний,

То відьма Лорія зробила.

Я знаю ти був зачарований,

То відьма Лорія любила,

Але погано вчинила.

І я сумуючи чари візьму,

Щоб в’язниця тебе не погубила.

Це буде правильно по-моєму.

Лист (Арема)

Ні ні ні, не гріши по вині,

В’язниця не мине.

Не роби добро, злом мені,

Бо в світ зла винесе.

Ось і друзі вже в раю,

Померли в горі.

Поховані в гаю,

На високій горі.

Лист (мій)

Світ магії сильніше,

Відьом повен світ.

Повертайся вже скоріше,

Прийшов радісний звіт.

Та горе наступило,

Я почарувала.

Мене бажання полонило,

А про звіт не знала.

Лист (Арема)

Все твоя душа в пеклі,

Не мине нещастя.

Та знайома відьма Лілі,

Побажала щастя.

Одне бажання виконає,

І я загадав, щоб ти потрапила в рай.

Хоча відьма щось знає,

Та то моя хрещена фея.

6

Все чарівно і погано,

Бо волі вже немає.

Магією вчинила я не гарно,

І тепер біда.

Ах, як схожа я на Віку -

Відьма, що в раю.

Не знати спокою до віку,

Навіть не сидячи на обриву краю.

В дзеркалі часто бачу відьму,

Відьму Віку.

Та я вічно проклинала тьму,

І проклинатиму до віку.

Чим я схожа на ту відьму?

Коханням до одного хлопця?

Порадіти б щастю моєму,

Як би воно було справжнє.

Може в мене таке ж біле волосся, Чи очі такі голубі.

Чи губи тонкі і красиві,

Віка, що я зробила тобі?

Чому ти на мене схожа?

Але в душі пекельна, зла,

І зовсім не гожа.

І забута в світі ти.

Піти змінити імідж,

Грати в карти, в казино,

Грати в покер, в бридж,

І не пити більш вино?

Змінити одяг на дизайн,

Щоб не було ні в кого такого одягу, Одягу від фірми «Лайн»,

І взуття від «Гу-гу».

Ні в дзеркалі вона ж,

Та вже чорнява я.

Може то дзеркальний міраж,

Бо вже й рукою махає.

Чи галюцинації від нервів,

Нервувала, коли воювала.

Куди той світ мене вів,

Чому я плакала?

Тепер я сильна,

Сильна й віруюча в диво.

Тепер я пильна,

І спостерігаю за всіма

Бо я знаю зло це сила.

І тут з дзеркала діалогом:

– Яка сила – мила?

– Ти розмовляєш?

– Ні мовчу.

– Ти мене чуєш?

– Так. Ти не лякайся.

– Так це була ти!

А я вже думала, що я,

І всі мої мети

Не допомагали.

– Я прийшла сказати,

Що я вже в пеклі.

Можеш не заздрити,

Я тепер в зла тлі.

Що мені робити,

Я не хочу так?

Не можу мріяти,

Про краще аж ніяк.

– А до чого я тут?

– Ти схожа на мене – йди до пекла.

– Ні.

– Ну ти й жмут.

– Не жмут я, не бути мені в пеклі!

– На день на два, будь-ласка!

– Ні ні ні ні зникни.

Чому на тобі обличчя мого маска?

Зникни, щезни – нечиста сила!

– Ні облиш нечисте,

Чиста я як янгол.

– Не мели те,

Клятий ти диявол.

– Ах, як так кинь в мене щось, Може зникну.

– Ах, та на тобі ось...

А-а, це підстава!

– Чому ж не кидаєш?

Чи ти подумаєш?

Ти зовсім не знаєш,

Що утрачаєш.

– Це ти втрачаєш,

Ти померла в шістнадцять.

А тепер вже не погадаєш,

Бо життя в тебе нема.

І закляття не прочитаєш,

Бо нема кого приворожити.

Що ти зітхаєш,

Тобі самій набридло жити.

– Ти не знаєш, що таке пекло,

Чому несеш образи.

І сліз не мало протекло,

Бо винна там.

Сто років буду тут,

Та через вашу Лорію.

Сказала, що я жмут,

І в раю не поворожу.

Та не знала як їй довести,

Що не можу.

І довелося сили звести,

Щоб заворожить.

А Бог те бачив,

Земні гріхи то пропустив,

А мене з раю вивів,

І сказав: – «Ти помилилася»!

І демони сюди віднесли,

Та сказали, що магії цариця.

Коли всіх відьом знесли,

Сказали, що Демону сестриця.

Та я заперечила це,

І тепер в дзеркальному полоні.

Може допоможеш,

Своїй відьмі-донні.

– Бачу, що не брешеш,

Нечисті душі так не з’являються.

Та нічим не допоможу.

А ти помолися!

– Як? Як? Як?

– Так як на землі,

А не як ти ніяк.

Так як ти читала привороти,

Тільки молитву прочитай,

А не приворот.

Мої слова запам’ятай,

І підеш до раю воріт.

– Дякую подруго,

Ще зустрінемося.

Хоч тут самій туга,

Та все одно помолюся.

– Відьма молитву прочитала,

Нечиста сила запанікувала.

Не одна відьма верещала,

А Віка тихо плакала.

– Що ти наробила?!!

– кричав ненависті дух.

– Я так не хотіла,

Але не ваша я.

Самі винні, що закрили тут,

І ваша Лорія.

– Так замурую тебе в кут,

Що ніхто не знатиме де ти.

– Замурував,

У цегляну стіну.

І демонів послав,

На її вину.

І знову чую я,

Зі стіни стогін.

Знаю Віка то.

Вийду я на вигін,

Бо чути тяжко.

Чи помолиться знову,

Так за неї страшно.

Та не забула Віка мову,

І прочитала молитву.

Голосно кричала,

Демони рот закривали, ламали голову.

Та одне Віка знала,

Скоро їхні голови по відвалюються, Скільки думати-мудрувати.

– А я ще помолюся!

– Сказала Віка і почала дивувати.

Бог те почув,

І янголів по Віку послав.

А Сатана все гув,

І янголів проклинав.

Віддати Віку вимагав,

Але сторонився від святого.

Як говориться довго гавкав,

Від непорозуміння того.

Але більш в дзеркалі,

Віки я не бачу.

Не чую: не в стіні, не в скелі, А почути хочу.

7

Все було добре,

Магії море.

Із ставка хтось оре,

А за ставком, сам трактор оре.

То ділянка духів,

Не розносять про них слухів.

Бо мало хто в це вірить,

Та й не робити різних рухів,

Бо можна їх злякати,

Або ж гірше – розлютити.

Та я прислухуюсь серйозно,

І в цей час можу мріяти.

Та на землі Халеона5,

Наступили демони.

Зникла до духів шана,

Тепер не божественні вони.

Демони зачинили всіх

В царстві води.

Не досить навіть сил моїх,

Та й не зможуть люди

Врятувати духів-землеробів:

Які пильнують за всіма.

Ніхто не врятує демонів рабів, Бо це не можливо зовсім.

Та серед духів є один,

Той хлопець якого я любила.

Та він в тому не винен,

Що грабіжниця його вбила.

Він був моїм янголом-охоронцем, І завжди був чарівний,

Навіть коли зло оточувало.

Та він не винний,

Адже з силою мага не зрівняється.

Та й сил в нього мало,

Як це все мені не подобається.

Та не тільки мені не пощастило, Хоч в діалог з Сатаною вступила.

Я його запитала:

– Яке ваша армія на це право мала?

– Повір дівчино вона не знала.

– Що не знала, як зло чинити?

– Ні, як їх всіх погубити,

І те, що ти проти.

– Ах, та як духам жити?

– Згинь добра сила,

Ти мені розум знесилила:

Тим, що говорила,

Тим, що дурість заявила.

– Ти когось любив?

– Так.

– Той тебе за собою вів?

– Так.

– То відпусти духів,

А я поверну твоє кохання.

– Відпущу,

Та як ти повернеш Віку!

– Що, цього ніколи не буде.

– Моє весілля загуде!

– Та де таке буде?

– Та будь де:

В пеклі, не в раю,

На землі в гаю.

– Я це добре знаю,

І щастя тобі не побажаю.

– То і твоєму щастю ні.

– Теж мені.

Та по вашій вині,

Не подобається в пеклі донні.

– Та що зробиш?

– Цих слів я чекала,

Тепер з пекла вийти не зможеш: Але сувала ан джеала1,

А потім вклонилася природі,

Її чарівній вроді.

Що є першою в моді.

– Там в воді,

Замкнені твої раби.

Як би допомогла ти їм,

То вже зібрані були б твої гриби, І ти б була гарніша.

Дух природи з відповіддю не забарилася.

– Як ти можеш так,

Ти розмовляла з Сатаною.

Ти підписала погибельний контракт.

– Я не підписувала!

– Мало ти знала.

– Я лиш бажала,

Та чому вірити йому мала.

– Та не потрібні тобі духи,

Без того хлопця.

Літають на світі мухи,

І ті знають, що він не в полоні.

– А де ж тоді?

– Він не в біді,

А зі мною навіки.

Лиш згадує вроду Віки,

А тебе вже забув.

Ваша любов як поїзд загув.

– Але духи теж не винні,

То по моїй вині.

Може хоч їх визволиш.

– Та ні, ти облиш,

Бачу не дуже хочеш.

– Ти для них силою значиш.

– Не обманюй себе,

Духи не для тебе.

І вже давно на волі,

І в їх вже інші долі.

– Передай Арему:

Що хай не забуває.

Коли він впав у бід яму,

Я його врятувала.

– Це передам,

Бо любов у твоїх очах.

– Щедра ви мадам,

Вклонилася б я вам.

Та цього не можу,

Бо вам цим не вгоджу.

Не корч ти свою рожу,

Бо ти жадібніша і гірша

Ніж Сатана,

Бо він хоч любить.

– Не моя вина,

І він душі губить.

– І Віку хоче погубити,

Хоче її душу вбити.

Щоб самому жити,

А їй яму рити.

От така дика пригода,

Побачити світ нагода.

І за все проста нагорода,

З глиняного стакану живлюща вода.

Духів не визволила,

А лише Сатану розізлила.

Духа природи молила,

Щоб з полону любові відпустила

Арема мого,

І любов його.

Позаздрила б собі,

Якби було добре мені.

8

Дух вже рік Арем,

Сльози ллються морем.

Обернулося все горем,

Бо тебе я люблю.

Духа любити не можливо:

Бо чути його не можу,

А чи бачу вже не важливо.

Як би Арем прийшов в життя,

Відправилися б в небуття

Неземного щастя,

Королева якого Настя.

Та прийшла у Халеона4,

Вклонилася й сказала:

– Не моя вина,

Я про твою смерть не знала.

Якби ти прийшов,

В життя мов.

– І дух тихо мовив:

– Я тебе за собою вів.

– Але вже трьох полюбив!

Духа природи живої...

– Я ще не бачив дівчини такої, Вона з чарівними очима.

Ах, ті очі тьма…

І Віка, чи знов приворожила,

Чому так стала мені мила.

Мене в чари охопила,

До себе поманила.

– Я так цього не хотіла.

– Не сумуй бо третя ти.

Із тобою хочу бути,

Із тобою хочу жити.

Не потрібні й хетоїти,

До життя як повернутись.

І куди скрутитись,

В який час схаменутись.

Чи заснути і забутись?

– Я не піду до Сатани -

Ми з ним запеклі вороги.

І ті чари: такі вони,

Що виростуть чортові роги.

Я у Бога попрошу,

Я йому молитву прошепчу.

І скажу, що хочу,

Щоб ти прийшов в життя.

І так зробила я,

Бог Арему життя дав.

Він не відмовляв,

А просто так подарував.

І за одно Віці попросила,

Віку радість охопила.

До Віки друзів я не мала,

Але мати бажала.

Ура, тепер природи дух відпала, Та вона Арема й не кохала.

Хоча про це все мало знала,

Та любові жадала.

А Віка… навіщо їй життя дала?

Я так довго домагалась,

Бажань своїх, що розуму лишилась.

І про любов Арема до Віки забула, І так сумно стало,

З того, що я зробила.

Мені ж любові мало,

А я здалася і забула.

Повернувся Арем в образ,

Лишив гори образ,

За порогом.

Так легше для всіх нас.

Але й любов мою відкинув,

В яму, в бездну її кинув.

І про неї навіки забув,

Як трактор почуття загув.

А як все було…

Як в чарівній казці.

Та все загуло,

Бо лише казки так кінчаються.

І не щастить мені,

А час той летить.

Не по моїй все вині,

Та я ціню ту з Аремом мить.

Та не довго я думала,

Бо Арем прийшов до мене з діалогом.

– Про що замріялась?

– З якимсь темним монологом.

– Та так мрії,

Як ти говориш нездійснені.

Попросила б матері Бога Марії, Щоб здійснила, та не можу.

– Облиш слова,

Тепер ми друзі.

Ось браслет із олова,

Це браслет вірної дружби.

– Дякую на добрім ділі,

Та якось не вмію це носити,

На це руки мої невмілі,

А ти не міг коханій подарувати?

– Я хотів їй із срібла,

Бо вона така добра,

А ще й дуже мудра.

– Я б сказала видра!

– Ти їй не завидуй.

– Що знов приворожила?

– Та ти не вигадуй,

По душі вона мені мила.

– То піду тоді я в сад,

До Віки я піду.

Скажу – не любить клятий гад!

Та на твою біду,

Я знаю ти приворожила.

Що ти говорила!!!

Яке закляття читала?!!

– Навіщо запитала?

– Бо ти в друге нечиста!

Чому Сатані тебе не віддала!?

– Та кажу, я вже не та,

І наміру не мала.

– Я засмутилась і пішла,

Ідею собі знайшла.

Пішла до річеньки губитись,

І не буду більш за долю битись.

Закрила очі і впала,

Та того не чекала…

Відьма мене викрала,

І щось наказала.

– Сиди і мрій на своїм горі,

Скажи дякую Лорі.

Що ти забула в цьому морі,

Золота чи срібла?

– Нічого, лиш любов.

– Ой, ось внесіть

Ті сльози,

Які не давали жити.

– Які ще сльози?

– Ти плакала в це море,

Зі сліз складалися мімози.

Та вже не горе,

Сльози ті – перлини.

Гарного кольору маслини,

Записані в морські билини.

Тому навіки тут ти.

– Ні, я не можу,

Краще хай перлини ваші будуть.

– Ну чим я тобі вгоджу,

Життя вже не зможу дарувати.

І я заплачу гірко-гірко,

Та й Бог почує те.

І пошле мене на землю швидко,

Бо просила я за Віку і Арема.

Пройдусь, зупинить мене Арем.

– Що тобі треба?

– Ти пропливла морем,

Може з дна океану привезла раба?

– Ні він мені не потрібний,

А час такий дрібний.

– Я в тому не винний,

Хоча…. Пробач.

Ось браслет із срібла,

Бо Віка не така чуйна як ти.

Лише на лиці мила,

З нею не зможу жити.

І ті хетоїти4,

В яких колись пропонував жити –

Мені не потрібні.

Бо я можу з тобою мріяти.

– І у що ж ти віриш,

І про, що ж ти мрієш?

– А як гадаєш?

– Не знаю, це не розгадаєш!

– Мрію піти до ставку з тобою, Піти за журбою.

Завітати до раю,

І де поховані друзі гаю.

– А Віка, що з нею?

– Сум і сльози на очах,

І вже хоче на деревах інею.

Вона в хвороби чарах.

– А чому чари не застосує,

Щоб зняти погань?

– Вона себе ледве втримує,

Яке тільки пиво не пила, і «Рогань».

Але не діє заспокійливе,

Навіть як в сон попливе.

Легше не стане,

Хай від горя відтане.

– Все ж було добре, я в це не вірю, То може я марю.

Краще закурю,

Бо думати важко.

Піду до Віки,

Над ліжком зігнуся:

– Я з тобою навіки,

Хай тобі наснюся.

– Ні стій, я не сплю,

Я лише сльози ллю.

І думки малюю,

Краще помрію.

– А що сталось,

Чому ти захворіла?

– Бо Арем мене кинув,

Але ти ж цього хотіла.

Він любов до тебе повернув,

І тепер мені тяжко.

А тобі без Арема як було?

– Я пила собі « Толожко»,

Таке заспокійливе з трав.

– А чи допомагало хіба?

Якби ти була край неба,

Духом, що живе в хетоїтах4,

Сто п’ятдесяти поверхових.

То знала б як життя не мати,

Коли ще й Сатана хоче відібрати: Останню краплю сліз,

Останню краплю крові.

– Щоб не бачити в небі віз,

І малу ведмедицю.

– Так, напевно ти права,

Бо на деревах не трава.

І вже навіть не листя,

А сніг з пелостора3 юсіття7.

– Ні тут магії нема,

То може прочитати юфан8,

Чи другу повість юянема9.

– Ні, я вже не магії клан,

Досить звати мене «відьма».

Бо не люблю це слово тьма.

– Ой, від твого авто рама,

Відвалилась до чортів.

– Віку розлютила,

У Віки червоні очі.

Вона забушувала,

Бушувала до темної ночі.

А потім знесилилася,

І Бог її на небо забрав.

Вона гадала, що їй сниться,

Бо Бог в пекло не відправив.

А Віка стала захисницею,

Доброго народу сестрицею.

І впала з небес гирею,

Щоб попрощатися.

А мені не сумно,

Бо я хотіла, щоб вона зникла.

Мені не дурно,

Бо я так звикла.

Тепер все добре,

Так казки усі кінчаються.

Перечитала казок море,

А про погане щось не читається.

А час летить швидко,

Я не встигаю за ним.

Та й думати вже бридко,

Бо думок нема.

9

Це кінець і я щаслива,

Бо у мене з Аремом весілля.

Хоч дуже я примхлива,

Та це свято по душі.

– Ареме, а ти мене любиш,

Чи лише надії губиш?

І все рани серця рубиш?

– Так скажу тобі з добра,

Іра, ми з весіллям поспішили.

І ти не віруюча тепер.

Краще кинемо все, пішли…

– Арем розвернувся і пішов тепер.

– Стій, я просто запитала,

Про крихкість твого серця не знала.

А лише думала,

Лише гадала.

І весілля загуло,

Все не як у казці.

А, що далі було,

За маскараду масці.

Юфан8, юсіття7, юянема9,

Відкину їх у бік,

Для мене їх нема.

І закрию книгу пелостора3,

Бо магії мені не треба.

Бо магія край неба,

В якого є я раба.

І молитву не прочитаю,

Молитву демону не прочитаю.

Лише помрію і Богу помолюся.

Знову помрію,

І Матері Божій уклонюся.

– Дякую тобі Маріє,

За Арема красеня.

Про, що він зараз мріє,

Знала б я…

– А Марія не забарилася,

І каже.

– Ти молися,

Молися частіше.

І душа від пелостору3,

Відмиється вона.

Стоятимеш край простору,

Молися й там.

– Дякую тобі Маріє.

– За що? – здивовано.

– Хай помріє.

– Сказала так схвильовано,

Що мене в жар кинуло.

Щось в голові загуло,

Що ж то було?

А в цей час – авто замело,

Повідомлю про це Арема:

– Ареме, авто замело!

Пройти нема де, тьма,

А так щастя мало.

– Не плач.

На довше в готелі лишимося.

Покоївка ж не палач,

І Богу помолимося.

– У мене лише одна ікона,

Що Віка на прощання дала.

На іконі біла кана,

Будемо молитись на цю ікону.

– Добре, але я молитов не знаю, І «Біблії» не маю.

Я з цього нічого не розумію.

– Я навчу,

Повторюй за мною.

– Може краще в ночі завчу?

– Ні, зараз.

Отче наш

Що є на небесах

Та святиться Ім’я Твоє,

Та прийде Царство Твоє,

Та буде воля Твоя

Як на небі так і на землі.

Хліб наш насущний

Дай нам сьогодні

І лиши нам борги наші,

Як же і ми лишаємо

Боржникам нашим,

І не веди нас до спокуси,

Та захисти нас від лукавого.

В ім’я Батька і Сина і Святого Духа

Амінь.

написано: 25 грудня 2011 року.

Дорогами життя

1

Два роки ми з Аремом жили,

І зовсім ми не тужили.

Жили ми у добрі і згоді,

Любили один одного.

Та сталося горе,

Якось дня одного.

Лорія вирвалася з пекла,

І очима своїми

Моє щастя обпекла,

Тепер поранене воно.

Арема забрала,

А мені наказала:

– Обійдеш весь світ – знайдеш.

Якщо дійсно кохання в серці є, То ти на край світу підеш.

А знайдеш його -

То віддам.

– Мучиш мене чого,

І всю мою долю.

– Якщо зіб’єшся на шляху,

Втратиш сили волю.

То ніколи більш в житті,

Не побачиш Арема свого.

Він загине в небутті,

Зілля чорного мого.

Я на шлях твій,

Пастки поставлю,

Щоб Арем лишився мій.

Та й тебе прославлю,

Як закохану безнадійно.

І можеш не йти,

Бо тяжкі пастки поставлю,

До останньої тобі не дійти.

А ще й твої мрії сплавлю

На невдалі думи.

Хай сміється з тебе:

Вся рідня і куми.

– Я не знала

Намірів Лорії,

Тому не чекала

Такої історії.

2

Холодно так стало,

І думати ні про що.

Але серце відтаяло,

Запитаю навіщо?

Було тоді так добре,

Мило й просто.

Хотілося співати до, ре.

Було в душі так чисто,

Чисто як в озері,

Озері прозорому.

Так добре коли в грі,

Потрапляються самі козирі.

Але тепер все гірше,

Тепер тьма настала.

Тепер холодніше,

Чи я хворою стала.

Ні, це думки нові,

Та про, що не знаю.

Не знаю на якій вони мові,

Та дізнатись бажаю.

Бо розум щось шепче,

А серце не чує.

Розум сказати хоче,

Та вітер в голові гуляє.

Тяжко донести й вібрацію

Того, що можливо.

Так, я маю рацію,

Але це вже не важливо:

Бо серце і розум,

Вже не друзі.

Хто в тому винен,

Чому все так?

Винуватити когось без смислу,

Бо винна сама.

Про волі думку згаслу.

Крапка, тире, кома.

Сум, чому слова,

Безліч різних дум.

Яка їх мова?

Знає цю мову розум.

Все, так час прийшов,

Чому ж то він мовчав?

Куди він сам йшов?

Час проти слів повчав.

3

Так жарко стало,

І тіні ніде нема.

Погано як небувало.

Змінила б тему,

Та змінити не можу.

Якби хоч дощ пролив.

Навкруги брусків наложу.

І мене хтось уколов.

Ці кактуси в пустелі.

Їх море, море, море:

Як вікон у готелі,

Як землі, що трактор оре.

І дощ пролив у пустелі,

Це не можливо.

Стоять передімною скелі,

Чого не важливо.

Бо лиш одне я знаю,

Вони мені подобаються.

Вони те, що я мрію,

Вони з неба сиплються.

Це дощовий рай,

Рада сильно я.

Серця мого не край,

Бо щаслива я.

Дощовий рай,

Дощовий рай,

Серця не край,

Щось інше бажай.

Тоді я пішла -

Бо то міражі.

Я не по річці пливла,

І в ній були не вужі.

То не вужі мене кусали -

То кактус мене колов.

То не вужі повзали,

І говорили безліччю мов.

Пішла тоді далеко,

У місто чи у даль.

Запахло молоком,

Побачилась вода – кришталь,

Де журавель сам.

Він одинокий як я.

Чи це сон якийсь?

Ні це реально.

Бо Бог почув зітхання,

І райський дощ пролив.

Було моє бажання,

Як у раю мов.

4

Серед пустелі самотності

Лише двоє нас.

Досить, нуль наглості,

Тут лиш я і ти,

Я і ти пустеле.

Та не друг мій ти,

Ой леле.

Потрібно діяти.

Бо здається, що сум

Полонив мене.

Безліч різних дум,

І це все не мине.

Цей історії сюжет,

Загадка світу.

Це бізнесу бюджет.

Не подякую літу,

Бо в пустелі горе:

Кактусів море,

Якийсь дух оре.

І трактор пустелю оре.

Невже щось можна вдіяти,

І виходу нема.

Куди тепер іти,

Тут бездна, яма.

Але вдалі я чую слова,

І манить мене у даль.

Це радості мова,

Покидає мене печаль.

Біжу, лечу як стріла,

На голос, що в далечині.

Як його почула,

Всі невдачі забула.

5

Море тихе стало,

Яке не бувало.

Хвилі не бушують,

Русалки не співають.

Кораблі затонулі,

На дні спочивають.

І риб в тому морі

Немає давно.

Все заснуло в чорнім горі,

І в крові, і в печалі.

Лиш на дні затонулий лист,

То королеві Англії звіт.

Весь із золота і сталі,

А всередині просте:

«Моя пані мила,

Ми вже близько.»

Та лист від короля Артура,

Не дійшов і по сей день.

А королева Хавсі Лура,

Сльози лила цілий вік.

Не впустила короля,

Бо звіту не мала.

А звіт той в кривавому морі,

Матінка природа забрала.

Я пройдуся по берегу моря,

Хлипну рукою води.

Хоч не відчую того горя,

Та не побачу тієї біди.

Та якась мутна думка,

Дійде мені до голови.

Обламається у корабля гілка,

І почую хвилю цю.