Текст книги "Северин Наливайко"
Автор книги: Юрій Сорока
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)
Юрій Сорока
I
II
III
ІV
V
VІ
VII
VIII
IX
Х
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
Юрій Сорока
Северин Наливайко
I
За вікном повільно повзли одноманітні степові пейзажі, особливо похмурі від вигляду чавунних хмар над головою, розбитої стрічки Кучманського шляху і шурхоту мілких добових крапель. Колеса ридвану жалібно скреготіли, потрапляючи в численні вибої порізаної дощовими струмками дороги. Кучер, чия зіщулена постать бовваніла на козлах, щільніше кутався в кобеняк, цвьохав батогом і щось роздратовано буркотів собі під ніс. Час від часу він перемовлявся кількома словами з жовніром, який їхав поряд на великому рудому туркомані [1], тримаючи над головою довге ратище з біло–червоним прапорцем під рихвою. Лати жовніра зовсім почорніли і, подекуди, вкрилися помаранчевими плямами іржі, а по його хвацько підкрученим догори вусам стікали прозорі дощові краплі.
– Триклятий дощ, – повторював жовнір, – заливає без перестану вже майже тиждень!
Станіслав Жолкєвський роздратовано смикнув вишиту мереживом завіску. Він не міг бачити більше цієї пустелі. Його дратував набридлий дощ, сирість, від якої боліли суглоби, він хотів якомога швидше полишити позаду цю дику країну. Його роздратований жест було одразу ж помічено.
– Цілком з вами згоден, ваша ясновельможність, дощ пригнічує. Він, принаймні, дивний у цих краях, адже зараз початок літа. Я, здається, наскрізь просяк клятою вологою! – почув Жолкєвський моложавий баритон Райнольда Гейденштейна.
Німець обіймав посаду особистого секретаря коронного гетьмана Речі Посполитої Яна Замойського, тому дратував пана Станіслава не менше дощу. Він підозрював Гейденштейна у доносах на себе, тому був неприємно здивований, коли німець сів до його ридвану в Лубнах. Хоча Жолкєвський міг не звертати уваги на такий дріб'язок. Звичайно, йому не потрібен такий співрозмовник, але він може, віддаючи данину ввічливості, підтримати розмову. Зрештою надвечір вони прибудуть до Києва, через десять–дванадцять діб будуть у Львові, а звідтам вирушать до Варшави, до тихого замку над Віслою, де тепло і затишно, а постріли можна почути хіба що під час полювання. Бунт щедро залито кров'ю бунтівників і Жолкєвський сподівався, що до кінця року він не матиме потреби повертатися в Україну.
– Для вас залишається можливим дивуватися будь–яким речам серед цієї Богом забутої пустелі? – скривив він губи. —Verbum nobiles [2], мене не здивує навіть звістка, що небо над нами розверзлося, а мої жовніри перетворилися на ченців у сутанах. О пан Єзус! Я завжди був радий полям Марса, але ці мене стомили!
Гейденштейн співчутливо замахав головою.
– Пан має рацію, кляті хлопи досить довго витримували облогу коронного війська.
– Коронного війська! – з пафосом процитував Гейденштейна Жолкєвський, – де ви, я перепрошую, бачили коронне військо?
– Але ж під орудою у пана були сімнадцять тисяч жовнірів!
– І де вони тепер? – глузливо подивився Жолкєвський на німця.
– За нами, не враховуючи обозу, йдуть неповні три хоругви. Якщо ви маєте на увазі війська нашого вельмишановного панства, помилуйте, як я можу причислити їх до коронного війська? Мені, польному гетьманові, коштувало титанічних зусиль примусити їхніх милостей коритися командам рейментаря. Тому хлопство мало змогу так довго випробовувати моє терпіння. А якщо прийняти до уваги той факт, що серед козаків добру третину складали жінки і діти, можна сміливо викреслювати таку вікторію з переліку власних заслуг.
Гейденштейн зробив заперечливий жест.
– О, ви надто суворі до себе, пане гетьмане. Повірте, вам нічого соромитися. Окрім жінок та дітей в Солониці ми обложили Наливайка, Лободу, Кремпського, Саулу, Шостака і ще кілька тисяч справжнісіньких горлорізів. За всіма цими lоtrо [3]гірко плакав зашморг. Клянуся мантією імператора Рудольфа, ви зробили справу потрібну для спокою Речі Посполитої!
Жолкєвський роздратовано засопів. Він жодною мірою не потребував співчуття або оцінки своїх дій від пихатого іноземця, яким був Гейденштейн.
– Мені це відомо, пане Райнольде. Саме з цієї причини за нами ідуть підводи з закутими реблізантами, а мої жовніри не зводять з них очей ні вдень, ні вночі. Погодьтеся, простіше було б стяти їм голови ще в Лубнах. Але я доправлю їх до Варшави, щоб нобілітет Великопольщі міг на власні очі спостерігати страту злочинців, які наважилися зробити замах на статути Речі Посполитої і обагрити руки кров'ю її шляхти.
Німець одразу ж відчув настрій Жолкевського.
– Немає ніякого сумніву щодо мудрості вашої ясновельможності, – схилив він голову, примруживши очі. – Однак ми обидва надто сильно піддаємо себе всім неприємностям довгої подорожі крізь просякнуту дощовими струменями пустелю. Повірте, в таких умовах немає нічого кращого за келих доброго вина. Воно зігріє серце, прожене нудьгу і вилікує від клятої вогкості.
З цими словами Гейденштейн дістав зі своєї, обтягнутої темною шкірою валізи, кришталеву карафу з прозорою рідиною, дві срібних чарки і кілька пласких порцелянових посудинок. Швидко і охайно розмістив усе на невеличкому відкидному столику.
– За мить до від'їзду я покликав челядь, зробив кілька вказівок і ось! Відмінна ґданська горілка, сир і паштет із заячої печінки. Просто, але цілком пристойно.
– Я звик обідати в більш сприятливих умовах, – сухо відмахнувся Жолкєвський, але Гейденштейн запротестував:
– О майн херц! Хто мовить про обід?! Як кажуть французи – а ля гер – ком а ля гер! Тож мусите спробувати. Пан Замойський ніколи не гребує такими простими речами, коли нам з ним доводиться долати довгі милі шляхів.
Жолкєвський мимоволі зморщився. Йому були не до вподоби зауваження на кшталт того, яке дозволив собі Гейденштейн. Він був підлеглим Замойського на королівській службі, але не звик вважати себе менш значущою особою. А щодо здібностей полководця, тут… Одне слово, багато хто з вищих кіл Варшави вже не раз тішив самолюбство пана Станіслава тим, що ставив під сумнів раціональність підпорядкування нинішнього польного гетьмана коронному.
– Що ж, у такому разі обов'язково спробую, – все ж зверхньо посміхнувся він.
– І ви не пожалкуєте! – взявся за карафу Гейденштейн.
Після кількох чарок настрій дійсно поліпшився, а дощ перестав турбувати, як і нескінченний шлях попереду. Жолкєвський відсунув завіску на вікні і навіть розстебнув золоту застібку киреї. Задумливо почав досліджувати поглядом приховані завісою дощових крапель простори Наддніпрянщини.
Там, в долині, що полого розляглася праворуч від шляху, зеленіли недозрілими хлібами ниви і виблискували темними від негоди плесами кілька ставків. На обрії темніла широка стрічка старезного лісу. Навіть на відстані кількох миль вражали товсті стовбури дубів на узліссі, їхні широкі крони, розщеплені блискавками верхів'я. Неподалік від шляху самотньо стовбичив вітряк, манівцями торохкотіли кілька навантажених хмизом возів. Налякані виглядом коронних хоругв, селяни чимдуж мчали геть за очі.
– Ці люди добряче налякані, – почув Жолкєвський зауваження німця.
– Маю надію…
– Пане гетьмане, ви вважаєте що бунт подавлено? – раптом запитав Гейденштейн.
Жолкєвський відзначив, що після ґданської горілки це запитання його майже не роздратувало. Натомість він саркастично посміхнувся.
– Чому вас це турбує, пане Райнольде? – відповів запитанням на запитання.
Гейденштейн знизав плечима. Він з німецькою охайністю склав до валізи судки і напівпорожню карафку, після чого ретельно обтер руки серветкою і поглянув на співрозмовника:
– Бачите… Навколо нас створюється історія, пане Станіславе. Вельможне панство здіймає лицарську зброю, щоб здійснити подвиги, щоб навіки занести свої імена в її золоті скрижалі. Такі славні воїни, як ви, пан Замойський, десятки інших не менш достойних синів Речі Посполитої… Всі віддають свої сили, молодість і лицарський досвід на олтар служіння вітчизні. Вони достойні того, аби їх імена і діяння були донесені до потомків. Адже це прекрасно, чи не так? Тому я, ваш щирий слуга, мав сміливість взяти на себе роль менестреля, який збереже силою пера відбитки слави і звитяги. Але для цього, люб'язний пане Станіславе, замало лише сухої мови імен, чисел і дат. Я повинен відчути, що рухало вами і рештою лицарів, примушувало класти життя на чашу терезів у кривавих битвах при Чорному Камені і Солониці. Я хотів би знати чим керувалися і ті, хто протистояв вам, терпів голод і муки, приймав смерть навіть… Донер ветер, навіть заради можливості здобути фураж для коней! Тоді моя праця виглядатиме більш живо, буде сповнена відчуттям часу і характерами людей.
Жолкєвський відкинувся на обшиту блакитним оксамитом стінку карети.
«Пихатий індик» – подумав він, розглядаючи Гейденштейна. – «Справжній пихатий індик, який уявив себе Геродотом і Корнелієм Тацитом разом узятими. Але, власне, чому б не уявити себе Цицероном? Принаймні, є можливість відволікти свою увагу від залитих дощем краєвидів».
– Ви запитуєте чи бунт подавлено, пане Райнольде, – почав Жолкєвський тоном ментора. – На мою думку цього не відбулося.
– Але ж…
– Так, так, ваша милість, я не помилився. Він навіть не придушений. Ми лише, якщо бути відвертим, отримали тимчасовий перепочинок.
Гейденштейн улесливо посміхнувся.
– Пан Станіслав надто скромний, як і личить справжньому лицарю. Він не бажає випинати власних заслуг перед короною, справедливо вважаючи, що вони промовляють самі за себе. Так, я розумію. Але будьте певні, ваш покірний слуга буде першим, хто надасть вашим заслугам гідної шани. Чітке керівництво регіментами війська, блискавичні маневри, переправи, марші. Ви цілком і повністю оволоділи ініціативою на всій площі театру бойових дій. А ця дотепна шпигунська гра! Чого варта одна лише комбінація з уявною переправою через Дніпро? Адже козаки дійсно повірили, що ми йдемо на Переяслав з ціллю зненацька захопити їхні сім'ї і майно. Втративши всього кілька возів, кілька човнів… Геніально!
– Двадцять чотири вози і десять човнів, якщо бути точним, – відповів Жолкєвський. Крім того, ця, як ви зволили висловитись, комбінація коштувала мені двох товаришів гусарської хоругви, яких було відряджено до Наливайка в якості перебіжчиків.
– О, Беллона [4]потребує кривавих жертв за свою прихильність!
– Без сумніву.
– Крім того у вашому обозі, – продовжив Гейденштейн, – стриножений Наливайко. Двадцять чотири гармати, знамена імператора Рудольфа, ерцгерцога Максиміліана захоплені у козаків. На мій погляд це перемога, ваша ясновельможність, і перемога остаточна!
– Ви бачите лише те, що лежить у вас під носом, мій друже, – поблажливо мовив Жолкєвський. – Так, ми побили багатьох… Багатьох надовго відучили від поганої звички вимагати стації [5]з маєтків шляхти. Але скажіть мені, чи багато часу пройшло від вбивства Косинського?
Гейденштейн на хвилину замислився.
– Три роки, пане Станіславе. Якщо мене не зраджує пам'ять, Косинського було вбито під час п'яної бійки в одному з шинків у Черкасах. Його зарубав хтось з пахолків Олександра Вишневецького.
– Лише три роки, пане Рейнольде! Це дуже сумно, запевняю вас. Того реблізанта від нинішнього, який рипить зубами десь позаду нас, відрізняла невизначеність. Він ще чітко не знав чого хоче. Все просто, скажете ви: гроші і влада. Але справжній бунтівник крім них має ще ідею, якою може згуртувати навколо себе незадоволених… І от, лише через три роки після того як його вбито… До речі, ви чули які нісенітниці складено про смерть Косинського в Україні?
– Лише те, що я вам сказав.
– Є ще одна цікава версія. Начебто Сейм і я особисто, хитрістю заманили його на церковний собор у Брест, де заарештували і, присудом трибуналу, замурували у підземеллі одного з кляшторів. Як вам подобається?
– Банальні чутки.
– Так, чутки. І чутки вельми небезпечні, тому що надають покійному козацькому ватажкові романтичний ореол, такий собі образ мученика… Але я відступив від теми нашої розмови. Отже минуло лише три роки і ми маємо Наливайка. Козацтво це тисячоголова гідра, пане Гейденштейн!
– З якою ви, ваша ясновельможність, цілком успішно ведете боротьбу.
– Так, успішно, хоча і ad infinitum [6]. Але навіть не це мене турбує. Мене турбують причини за яких ця гідра з'явилася на теренах Речі Посполитої.
– Ви хочете сказати, що таких причин декілька?
– Десятки! – вигукнув Жолкєвський. – Але основних три. І вони цілком пояснюють чому ми повинні переносити свою увагу з вирішення зовнішніх питань, на те, щоб владнати негаразди всередині королівства. Досить важлива проблема, але особисто я не маю уявлення як з нею покінчити, не втративши позицій.
Гейденштейн витягнув з кишені невеличкого блокнота і взяв до рук олівець.
– Якщо вас не обтяжить, я хотів би почути перелік таких причин, – офіційно заявив він.
– Не обтяжить, пане Райнольде, – іронічно посміхнувся Жолкєвський. Він зручніше вмостився на своєму дивані й почав загинати пальці. – Перша з причин, як це не банально, закони нашої держави, головним чином Люблінська унія 1569 року. В Україні внаслідок неї ми отримали тисячі й тисячі людей, існування котрих закон взагалі не передбачає. Вони не є шляхтою, вони не міщани, але вони не бажають бути панськими хлопами.
– Ви маєте на увазі козаків?
– Саме їх. Адже ні для кого не таємниця. що козаки здавна володіли цими землями. Вони озброєні, дикі, як степовий вітер і мають власне уявлення про гонор. Але тепер вони не вписуються в наш світ, тож мають зникнути. Або через надбання шляхетних привілеїв, до чого я особисто маю вкрай негативне ставлення, або, і це мені подобається більше, методом переселення на панські ґрунти, під владу староств і повітів. Особисто я упевнений, що так повинно бути, але для них мова йде про власне виживання, тож вони мають протидіяти, чим і успішно займаються. Крім того, вони завжди знаходять підтримку в хлопства, адже до Люблінської унії agrikolaе [7]жили за Литовським статутом і були вільними у відносинах зі своїми панами. Тепер ми їм цього не дозволяємо і вони є нашою власністю. Тож цілком природно, що це їм не подобається.
Другою причиною, на мій погляд, є релігія. Не можна забувати, що козаки нерозривно пов'язані з грецьким обрядом вже шість сотень літ і вважають свою віру несправедливо приниженою. Ви помітили, як Наливайко пристрасно руйнував костьоли і уніатські церкви? Так, так, ідея підпорядкування православних патріархатів святійшому папежу для них все одно що червона ганчірка для тура. Я помічав такі тенденції і у Косинського, але Наливайком вони висловлені яскраво, як ніколи раніше. Згадайте, як вони шаленіли в маєтках уніатського епіскопа Терлецького! Каменя на камені… і, до речі, не тільки в Терлецького! Зараз я вже не маю впевненості у своєчасності підписаної минулого року в Бресті унії католицької та православної церков. Що до останньої, третьої причини, яка може бути і найпершою, це не що інше як земля. Ви здивовані, пане Райнольде? – звів брови гетьман, помітивши заперечливий жест німця.
– Я лише хотів сказати, що землі в Україні значно більше ніж рук, здатних її обробляти, – розвів руками Гейденштейн.
– Розумію вас, – змахнув головою Жолкєвський. – Ми бачимо навколо себе тисячі десятин пустки, голого степу. Але це лише перше враження .Ноrа ruit, tempora mutantes [8]. Ще століття тому Польща могла забезпечити нас усім, у чому ми мали необхідність. Та кількість населення невпинно зростає, а наші землі не безкінечні. Вони не можуть створити новому нобілітету того, що йому повинно належати за статусом, який йому надав сам Бог. Наслідки не примушують на себе довго очікувати, тож для нашого часу стало звичним явищем існування людей, які поєднують шляхетне походження і злидні, в яких проживають. Для них Україна є чимось на зразок такого собі Ельдорадо. Отже, всі ці тисячі голодранців з околичної шляхти різними правдами і неправдами добувають для себе привілеї на українські землі, які відійшли короні внаслідок тієї ж Люблінської унії. Доброго чорнозему, прошу помітити! Тож в Україні протягом останніх двох десятиліть з’явилася велика кількість шляхтичів, які поділили її землі, слідом за чим почали шукати робочі руки для її обробки і захисту від кочовиків. Зайве казати, що ці руки мають належати своїм панам так, як вони належать в Польщі, тобто в цілковитій власності. Такі руки були в людей, які здавна жили в Україні. Маємо поневолення не лише поспільства, а й козаків. А такі дії викликають бунти. Все надзвичайно просто. Тому я не потребую співу дифірамб з приводу зрубання голови чудовиська, на місці якої ось–ось виросте десяток нових.
Гейденштейн зацікавлено вислухав палкий монолог польного гетьмана і знизав плечима:
– Але ж, ваша ясновельможність, якщо вам відомі причини заворушень, ви цілком гарантовано можете уникнути бунту, усунувши їх.
Жолкєвський зміряв німця презирливим поглядом.
– Здається, ви нічого не зрозуміли, пане Райнольде. Навіть якщо уявити, що усунення цих причин можливе фізично, – мовив вій холодно, – є ще така річ, як бажання шляхти змінювати закони, створені нею для захисту власних інтересів. Такого бажання немає. Річ Посполита є державою шляхти. I ніхто, повторюю, ніхто не примусить шляхтичів йти на поступки хлопству. Тому що це ганебно, принизливо і суперечить самому духу польського шляхтича. Ми краще покладемо всі до єдиного свої голови, але не дозволимо забруднити гонор такими поступками. Дякувати пану Єзусу, необхідність у таких жертвах не виникає, а наша військова міць дозволяє диктувати свою волю з позиції сили.
Гейденштейн щось похапцем почав занотовувати.
– Що ви пишете? – запитав у нього Жолкєвський.
– Пан Станіслав мовить надзвичайно цікаві речі! – не відриваючись від писання, відповів німець. – Мушу вести записи, аби потім, впорядкувавши їх, вплести в перелік чисел і дат, як красуня вплітає яскраву шовкову стрічку у своє волосся.
– Як бажаєте, – потис плечима гетьман. – Речі, про які я вам оповідав, не несуть у собі державної таємниці, до того ж вони банальні й лежать на поверхні для будь–кого, хто вважає себе людиною освіченою і цікавиться політикою.
Пан Станіслав замовк і повернувся до розглядання краєвидів. Дощ нарешті вщух і на заході навіть з'явилася тоненька стрічка чистого від хмар неба, у яку, тієї ж миті, заглянув грайливий сонячний промінь. Він пробігся по жовтоверхим будівлям недалекого хутора, які тулилися за високим дубовим частоколом, серед неглибокої, але досить продовгастої балки, куди петлею збігала дорога. Висвітлив срібло на плесі невеличкого ставка і заграв у мокрих травах навколо діамантами дощових крапель. Ніби у відповідь йому міріади цикад вздовж шляху озвалися своїм оглушливим шелестінням. Жолкевському нестерпно захотілося відчути себе на вузьких вуличках Варшави, серед натовпів людей, а звуки степу поміняти на цокіт копит до кам'яної бруківки, луною відбитий від склепіння високих будинків над головою. Він пригадав палкі обійми пані Хелени, тепло каміну, поблизу якого приємно сидіти, загорнувши ноги в теплу медвежу шкіру, пити старе угорське, або читати старенький томик Гая Светонія Транквіла. До цього Едему залишалося близько семисот миль і майже два тижні шляху. Так, грізний каратель українського народу Станіслав Жолкєвський мріяв про тихий відпочинок і сподівався більше не повертатися в Україну, принаймні цього року.
II
За чотири сотні кроків позаду коронного польного гетьмана і його супутника, в оточенні хоругви панцирників, йшли окремо від обозу два вози, запряжені четвіркою добрих коней кожен. Повільно і урочисто пливли крізь степ рухомі в'язниці, щільно оточені суворими жовнірами. Станіслав Жолкєвський надто довго полював за своїми бранцями, щоб дозволити бодай найменшу можливість для звільнення їх швидким відчайдушним наскоком з поля. Тому ціла хмара вимпелів на верхівках ратищ в’ється над возами, грізно дзвенить залізо обладунків, похмуро позирають навкруги уважні очі з–під залізних місюрок.
Але бранці не сподівалися на чудо. Вщент розбите могутнє військо, розвіяна над степами козацька слава і нікому прийти на допомогу тим, кого везуть на ганебну страту. Хмільні після кривавого бенкету лежать братчики в чистому полі і ніхто їх не зможе підняти крім сурми страшного суду. Повільно і урочисто пливуть вози… У першому їдуть закуті по руках і ногах козаки Северина Наливайка. Їх було шестеро, з яких двоє досить значних: полковий суддя Федір Мазепа і київський сотник Яків Кизим. Другий займав сам Наливайко у товаристві чотирьох озброєних секирами і пістолетами охоронців.
Мовчав бунтівний отаман, лише гірко зітхав, пригадуючи безглузду зраду своїх козаків і пекельну різанину, яку в нагороду за неї вчинив їм Жолкєвський. Він лежав на оберемку соломи, закинувши голову догори, вдивлявся у важку пелену темно–сивих хмар, яка щільно вкривала небо. Його могутнє тіло, вкрите горою м'язів, навіть обплетене пасмами ланцюгів і зодягнуте в рам'я, крізь численні проріхи якого було видно синці і поразки, виглядало по–богатирськи. Здавалося, він легко може розірвати свої ланцюги, лиш замислився і лежить так доки, щоб скоро встати і легко струснути з себе залізні пута. Але ні! Міцні ланцюги тримають Наливайка. Прикутий він ними до грубих дошок возу. Пильно позирає варта, виблискують на сонці гострі леза сокир. Вкотре зітхає Северин. Чому ж продали, рятуючи власні життя, свого отамана ті, про чию долю він так турбувався, кого водив у бій і з ким ділив «хліб козацький»? А ділити було що, бо ж знав Северин Наливайко науку бути добрим полководцем і мав щасливу долю. Здобич золотим дощем сипалась на голови сміливим. Лише у Слуцьку п'ять тисяч литовських кіп срібла. А Луцьк? З виглядом покірливості луцький біскуп і його шляхта склали біля ніг Наливайка мішки з десятьма тисячами злотих, і навіть це не врятувало місто від погромів… Продали! Зграєю вовків вдерлися до шатра. Накинулись всі разом і, стриноживши, доправили в табір Жолкевського, перед очі Струся, Собеського, Ходкевича й інших, котрі вимагали помсти. Скреготів зубами у безсилому відчаї Северин. «Чому ж, чому ж так сталося?» – вкотре думав він і не міг знайти відповіді. А може мав рацію пихатий Струсь, коли плюнув йому в очі оте: «Хамське поріддя не має гонору! Заради свого нікчемного життя вони продадуть будь–кого. А якщо пан накаже, зашмагають до смерті власного батька. І все заради того, щоб самим животіти, мов бидлу!»
Ні, не так все було і Северин знав це. Немало грошей потратили пани, аби здійняти в таборі козаків ту бучу, яка призвела до поразки. По одному купували Іуд, які потім підбурювали козаків. Але їх було в десятки разів менше, ніж палких сердець, для яких гонор важив не менше, чим для польського шляхтича. Гарячих голів, котрі легко дали себе задурити і в них було поселено чутки про зраду самого Наливайка. Та не зраджував він їх, не зраджував! І неодмінно примусить всіх повірити в свою чесність. Там, у Варшаві, на ешафоті, змушений до дна випити свою гірку чашу…
Розмірено похитується віз і ляпотить багно під копитами коней. Жовніри від нудьги перемовляються між собою, пригадуючи добру мальвазію, яку пили напередодні і жалкують, що тепер змушені мокнути на дощі. Вони, тисяча чортів, відчувають як злиплись їх горлянки, адже в них від ранку не було жодної краплини вина!
– І все через тебе, лотре! – без злості в голосі мовить один з жовнірів, літній вже чолов'яга, чия багряна пика виглядає з–під моріона [9], немов гарбуз з–під невеличкого листка. – Заманулося тобі, пся крев, бунтувати? Тепер ось четвертують тебе, дурня. I то є бардзо добже. А може настромлять на палю… Особисто я б дав розпорядження, щоб тебе, скурвого сина, колесували. Щоб тягли з тебе жили по колесу. О, то є добряча кара для такого банити як ти! Минулого року я бачив як пускали по колесу одного бідолаху. Матко боска, як він верещав! Клянуся свєнтим паном Єзусом, кров стигла в жилах. А коли малодобрий [10]почав кліщами ламати йому кістки, хрускотіло, немов ламають старого паркана. Тисяча дзяблів, він все верещав і верещав… Ти теж заслуговуєш таку кару альбо ще більшу, адже дякуючи тобі чесні люди змушені мокнути під клятим дощем, аби ти не утік. Сто кіп дзяблів пану в пику, на мені не залишилося бодай однієї сухої нитки! А яка дяка? Навіть чарки нікому піднести…
І важко зітхає жовнір, обурений несправедливою долею. Але хіба він не звик до несправедливості провидіння? Що з того, що ти шляхтич, а твій герб старий і вкритий славою предків, коли за душею ані шеляга? Тому доводиться нести важкий хрест свій, прислуговуючи тим, кому фортуна звикла показувати обличчя, а не спину.
Мовчить Наливайко. Йому немає діла до бід цього підпанка–невдахи. Він не зазирає наперед, щоб побачити себе в руках ката, перед тисячами очей у яких блищить жадоба крові. Десь попереду, у ридвані, їде Жолкєвський, виїздять на чолі своїх хоругв шляхами притихлої України пани Щасний–Гербурт, Ковачевський, Гурський, Сладкевський, Зембжидовський, Порицький, Пшерембський, Плєснєвський і Улясніцький. О, він не раз бачив страх у їхніх очах. Зовсім не так поглядали вони, коли трусив їх гамани і комори, як поглядають тепер, коли він прикутий до триклятого воза, немов звичайний розбійник. І Северин занурився у згадки, намагаючись там знайти втіху, заховатися за їх широкою ширмою від реалій дня, де він, наче зацькований звір, веде нерівну боротьбу з власним відчаєм…
III
За дверима почувся гуркіт кованих залізом підбор і Северин побачив голову з скуйовдженим чорнявим волоссям.
– Батьку, запорожці приїхали, – видихнув ще до того як забігти до світлиці козачок, зодягнений в червоні китайчаті шаровари і шовкову вишиванку. Він важко відсапувався, рукою притримуючи завелику для нього шаблю. Очі малого відсвічували такою радістю, ніби він довідався про приїзд власних братів.
– До вони? – підхопився Наливайко з–за столу, відкинувши листа, якого саме читав.
– Стали кошем на стріл лука від міських мурів, – скоромовкою відповів джура.
– Скільки? – Северин відчув як швидко почало стукотіти серце у грудях. Він надто багато надій покладав на Січ, надто велику роль призначив братчикам у своїх планах на майбутнє. Джура почухав потилицю.
– Возів півтораста мабуть, ще комонні, багато. Запорізька старшина біля воріт, питає дозволу зайти.
Северин швидко одяг видрову шапку, увінчану пером павича, і широким кроком попрямував до дверей.
Він, тамуючи напруження, проминув сходи високого різьбленого ґанку, виставлені в рядок гармати на міцних дубових лафетах, кілька пустих мажар і діжу поблизу колодязя, біля якої поралися, напуваючи худобу, жінки. Пройшов бруківкою замкового майдану і наблизився до громаддя в'їзної вежі. Ось і ворота. До Наливайка підійшов курінний Щур, якому була доручена охорона замку від колишнього господаря і його пахолків.
– Пане отамане… – почав було він, але Северин змахнув рукою:
– Відчиняй!
– Козаків би зібрати, – не вгавав Щур. – Озброїти…
– Відчиняй, Юхиме, – змахнув чубом Северин. – Вони мені не вороги.
– Панська воля, – знизав плечима Щур.
З важким рипінням відчинилася кована грубим залізом, брама, а в лотках, розташованих всередині надбрамної вежі, заторохкотіли грубезні ланцюги – кілька козаків повільно прокручували чималий коловорот, опускаючи підйомний міст.
Наливайко застиг, вперши руки в боки, під аркою воріт. Уважним поглядом спостерігав за невеликою купою вершників на тому боці рову. Запорожці терпляче очікували, доки дубова рама мосту ляже на гранітну підпірку з їхнього боку рову.
Вигляд прибулих так кричуще промовляв про їх належність до легендарного ордену лицарів, які здавна сиділи в низов'ях Дніпра і наводили страх на великі території південно–східного кутка європейського континенту, що Северин мимоволі замилувався ними. Міцні, широкоплечі, з обличчями темними від засмаги і поглядом схожим на зрізи мушкетних стволів, вони як влиті сиділи в сідлах прудконогих татарських бахматів, чиї гриви мало не торкалися землі, а рондики виблискували золотом галунів і сріблом численних прикрас. Одягнуті в кармазин і шовк, крицю кільчастих панцирів і хутро червоноверхих шапок. Озброєні цяцькованими золотом турецькими шаблями, оздобленими самоцвітами пістолями, крем'яними мушкетами англійських та голландських майстрів, запорожці походили на казкових богатирів Дикого Поля, билини про яких складали ще за часів Руських князів.
Попереду всіх сидів у сідлі, підбоченившись, кремезний козарлюга з довжезними, кольору воронячого крила, вусами. Неквапно пахкотів люлечкою–носогрійкою з коротким череп'яним чубуком. З–під кошлатих брів він похмуро позирав на Северина, мугикаючи собі під ніс щось мало схоже на мелодію.
Нарешті пройшли кілька надзвичайно довгих хвилин і міст з глухим стуком впав перед суворими відвідувачами, запрошуючи їх заїздити до передових укріплень Брацлава. Запорожці торкнули коней і неспішно втяглися у напівтемряву надбрамної вежі. Козак з довгими вусами і люлькою в зубах зупинився перед Наливайком. Дивлячись зверху вниз, пожував губами.
– А що, хіба чекаєш на кого? – запитав у Северина сиплуватим, зірваним у боях голосом кавалериста.
– На добрих людей, – примружився Наливайко.
– І що, трапляються?
– Часом.
Запорожець витягнув з рота згаслу люльку і неквапно витрусив з неї попіл.
– На добрих людей, кажеш…
– На них.
– То ти від них колодами браму підпер?
Северин знизав плечима.
– А добрим людям що? Покличуть – я відчиню. Якщо вони добрі.
– А як ні?
– Чому не відчинити? Тільки, аби їм зле не стало.
Повільно, немов силкуючись, прибулий одяг на обличчя посмішку, більше схожу на оскал лісового сіроманця. Вкрите безліччю великих та дрібних рубців, його обличчя зморщилося, показалися міцні білі зуби, а очі жбурнули швидкі блискавки на Наливайка. Одним стрибком скочив він з коня і завмер перед Северином, розкривши обійми.
– Северине! – загудів мов у діжу.
– Григорію! – розвів руки і Наливайко.
– Ну що стоїш, мов ідол, почоломкаєшся, чи що?
Почоломкалися тричі, навхрест. Запорожець провів рукою по своїм, схожим на гадюку вусам, і озирнувся навкруги.
– Важно! – мовив він. – На біса і ковінька їх матері, як не важно! Ну веди в свої пенати. До речі, а як же ти просто взяв і сів собі в Брацлаві?
Наливайко запрошуючим жестом повів гостей до внутрішнього двору.
– А чому мені, пане Григорію, – говорив він, – не сісти?
– Ну, хоча би тому, що Брацлав центр староства і воєводства… А ти, як мені відомо, не є рейментарем коронного війська.
– Та який в біса рейментар… Так, простий собі чоловік.
– Отже?
– Я не до турка прийшов у Царгород, не до татарина у Бахчисарай. Хіба козак має менше права стати на лежі у Брацлаві, чим, приміром, Замойський з кварцяним військом у Кракові, чи Радзивіл у Вільно?
