355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Мицик » Св. Петро Могила » Текст книги (страница 2)
Св. Петро Могила
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 04:55

Текст книги "Св. Петро Могила"


Автор книги: Юрій Мицик


Жанры:

   

История

,

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

На сьогодні відомо п’ять прижиттєвих зображень святого. На стіні Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі була фреска, на якій св. Петро Могила зображений на весь зріст (у клобуку та мантії). Другий портрет дійшов до нашого часу в ілюстраціях до «Истории Малой России» Д. М. Бантиш-Каменського. Третій, ктиторський, портрет зберігся у фресці «Моління» в церкві Спаса на Берестові, виконаній на його ж замовлення афонськими майстрами у 1644—1646 рр. Четвертий знаходився у Петербурзькій академії художеств і був опублікований у журналі «Киевская старина». П’ятий, подібний до попереднього, портрет, виявлений недавно в рукописі 1632 р., що належав самому святому, містить його автограф і увійшов згодом до зібрання Софійського собору в Києві. Виконаний аквареллю, цей малюнок художника Лаврентія Яковича зображує 35-річного Петра Могилу в образі св. Іоанна Золотоустого. На думку сучасного дослідника П. Попова, саме три останніх портрети і є найвірогіднішими.

Перша половина життєвого шляху

Майбутній київський митрополит народився 21 (31) грудня 1596 р. в одній з тогочасних столиць Молдавської держави – Сучаві, або в Яссах. Український православний шляхтич – мемуарист Юхим Єрлич – повідомив про смерть Петра Могили проти ночі на 1 (11) січня 1647 р. і зазначив, що покійний прожив повних 50 років. Останнім часом дослідники дискутують щодо року народження святого, але тут справа виглядає набагато простішою. У 1983 р. О. Білодід та В. Харламов на підставі прочитання посмертної таблиці митрополита вирішили, що він народився не 1596, а 1574 р. Дана точка зору різко суперечить джерелам, фактам біографії святого. Відомо, наприклад, що майбутній митрополит, осиротівши, перебував під опікою. Під опіку брали тоді неповнолітніх або розумово неповноцінних, психічно хворих. Якщо взяти до уваги нове датування, запропоноване Білодідом, то виходить, що Могила був саме таким, але це абсолютно не відповідає дійсності. Є й інші аргументи на користь 50-річного віку святого, наведені І. Гаюком та С. Семчинським. Зокрема, останній провів палеографічне дослідження таблиці й підтвердив, що на ній зазначений 1596, а не 1574 рік. Таким чином, крапку над «і» було врешті поставлено.

Невідомо й те, яким іменем звався господарич до прийняття чернечого постригу. З огляду на досить поширену традицію давати ченцям імена на ту саму літеру, з якої починалося їхнє хресне ім’я, можна припустити, що майбутній митрополит був охрещений, скажімо, як Павло. Про його дитячі та юнацькі роки майже нічого невідомо. Окремі джерела містять його нотатки. Вони засвідчують, зокрема, атмосферу глибокої релігійності в сім’ї майбутнього митрополита, містять указівки на певних осіб із батьківського оточення, в тому числі русинів-українців. Так, Петро Могила згадує про юнака Стефана, русина з Кам’янця-Подільського, який служив кравцем у батьків господарича, потім постригся в ченці під іменем Афанасій. 5 жовтня 1605 р. господарич побував у Сучавському монастирі і зустрівся там зі Стефаном-Афанасієм. Саме в Сучаві лежали мощі св. мученика Іоанна Нового, який вважався покровителем роду Могил. Невипадково глибоке враження на господарича справили паломництва до мощів святого до Сучавського монастиря. Він переповів також і розповідь свого дядька, господаря Єремії Могили, про поляка-католика, сотника Уяздовського. Цей сотник ганив мощі св. Іоанна Нового, через що тяжко захворів і став одержимим. Тільки звернення до другого дядька господарича, митрополита Георгія, «иже бе муж благочестив и святий», повернуло сотникові здоров’я. Про це св. Петро Могила згодом написав у своїх нотатках: «написано ж се есть и в книгах митрополии Сучавской. Но убо и аз от родителей моих, самовидцев бивших, се повідающих, слышах, и сам же онаго Уяздовского, аще и вельми мал тогда бых, памятствую». Судячи з того, що Петро Могила робив наголос на освіті, книгодрукуванні й підтримці Православної Церкви, можна припустити, що саме в такому дусі його навчали й у сімейному колі в дитячі роки.

Осиротівши вже в 11 років (ймовірно, він став уже круглим сиротою), господарич не міг залишатися в Молдавії, де гору взяли прихильники протурецького спрямування. Мабуть, тому рідня з Речі Посполитої організувала його виїзд в еміграцію наприкінці 1607—1608 рр. На жаль, досі немає конкретних відомостей про місця проживання та навчання святого. Більшість авторів, виходячи з посередніх вказівок джерел, робить достатньо обґрунтоване припущення, що господарич проживав насамперед у Львові, а навчання продовжував у Львівській братській школі. Львівський дослідник Василь Кметь слушно вказав на таку важливу причину ймовірного перебування господарича у Львові, як міцні зв’язки з цим містом його батька Симеона та дядька Єремії, котрі були одними з найбільших благодійників Православної Церкви. Донька Єремії – Анна – підтримувала діяльність Львівського Старопігійського православного братства у 30-х рр. ХVІІ ст. Науковець припускає, що й «початкову освіту Петро Могила міг здобути у Львівській братській школі», а пізніше брав участь у шляхетських сеймиках, що відбувалися в Судовій Вишні, присутність на яких господарича занотована в актах уряду. Частина дослідників дотримується близької думки, вважаючи, що господарич міг здобувати освіту при дворі Жолкевських. Припущення про навчання св. Петра Могили у Львові чи в Жовкві, врешті, у Замості – на кордоні етнічних українських земель, є логічним. Галичина знаходилася близько до батьківщини Петра Могили – Молдавії, у Західній Україні ще домінувала православна віра, а в Молдавії вона мала статус державної; тут були родові гнізда споріднених з Могилами українських та польських князів. У зв’язку з цим варто згадати про опікуна господарича, яким став магнат Станіслав Жолкевський (його родове гніздо знаходилося в Жовкві під Львовом). Але на думку деяких дослідників (І. Гаюк), у Жовкві господарич з’явився вже по закінченні навчання, не раніше 1617 р. Жолкевський обіймав важливі державні посади в Речі Посполитій, зокрема був київським воєводою (1608—1618), а потім гетьманом польним коронним (1588—1618) і гетьманом великим коронним і водночас великим канцлером коронним у 1618—1620 рр. Уже сам перелік посад, що їх обіймав Жолкевський, може також опосередковано свідчити на користь перебування Могили у Львові та Жовкві, а також у Києві, Барі, Грубешові, Калуші, Кам’янці-Подільському, Рогатині та Яворові. Є відомості про те, що господарич у 1618 р. разом зі своїм молодшим братом Мойсеєм побував у Молдавії та Волощині, скориставшись тим, що його брат Гавриїл став правителем Волощини (з липня 1618 по червень 1620 р., причому він був господарем і в серпні 1616 р.).

Останнім часом з’явилися дані, які опосередковано підтверджують це припущення, стало відомим навіть ім’я одного з учителів Петра Могили. Уже будучи київським митрополитом, він з теплотою згадував про свого вчителя, ієромонаха Христофора Волковицького, на спомин душі якого він подарував 21.04.1635 р. із власноручним дарчим записом «Служебник» (К., 1629) Грушевському Щеплотському монастиреві, де був похований згаданий ієромонах. Коло знайомств молодого господарича вже тоді було достатньо широким. До нього входили представники молдавських, українських, білоруських, польських та литовських шляхетських і магнатських родин, зокрема Даниловичі.

Після закінчення Львівської братської школи, можливо з короткочасним перебуванням у Київській братській школі, господарич міг продовжити навчання у славетній Замойській академії, що знаходилася в родовому гнізді князів Замойських – Замості, місті на польсько-українському етнічному прикордонні. Гіпотеза про навчання Петра Могили в закордонних університетах чи академіях при всій її вагомості й нині залишається гіпотезою, а твердження низки авторів про навчання господарича у паризькій Сорбонні чи в якомусь із голландських університетів поки що не знайшли документального підтвердження. В усякому разі, господарич, досягнувши повноліття, мав за своїми плечима прекрасну освіту, добре знання не тільки рідної молдавської мови, але й української (русинської), церковнослов’янської, польської, латинської, грецької, можливо, і французької. Поза сумнівом, він наполегливо займався самоосвітою все своє життя, колекціонував книги, і це дало блискучі результати. Насамперед слід сказати про глибину історичної освіти господарича, який прекрасно був обізнаний з українською, польською й молдавською історіографією та публіцистикою, особливо ХVІ—ХVІІ ст. У своїх творах він посилався на цілий шерег історичних праць, насамперед польських (польсько– та латиномовних), на друковані хроніки В. Кадлубка, Б. Ваповського, М. Кромера, «Історію Польщі» Я. Длугоша, «Трактат про дві Сарматії» М. Меховського, «Хроніку польську, литовську, жмудську та всієї Руси» М. Стрийковського, трактати єзуїта Б. Гербста, якісь українські та російські літописи («кронику руську», «кронику московську»). Святому були відомі книги гуманістів доби Відродження – Н. Макіавеллі, Т. Кампанелли, Ж. Бодена й, що особливо важливо, ранньобуржуазних теоретиків держави і права реформаційного спрямування – Юста Ліпсія та його учня Гуго Гроція. Як слушно зазначала українська дослідниця, філософ Віра Нічик, серед ідей, що розвивалися в цих книгах, святий сприйняв ідеї природного права, спільного блага, тенденцію до зближення права й моралі, яка була співзвучна українським традиціям звичаєвого права, а також ідею сильної державної влади, освіченого й вольового володаря.

Хоча господарич формально перебував під опікою Жолкевського аж до загибелі останнього у 1620 р., він не проводив цей час, пасивно споглядаючи дійсність. Без сумніву, в польських панівних колах Петра Могилу розглядали як імовірного потенційного кандидата нового покоління на молдавський чи волоський престол, отже, перед ним були відчинені всі двері. Не випадково в нього налагодилися дружні стосунки з князями Замойськими, про що можуть свідчити й виявлені нами документи. Піднесення цього роду пов’язане з іменем славнозвісного Яна Замойського, підканцлера коронного у 1576—1578 рр., канцлера коронного у 1578—1605 рр., великого гетьмана коронного у 1581—1605 рр. Саме Ян Замойський командував військами під час австро-турецької війни 1593—1606 рр., саме він керував походом у Молдавію проти турків і мав якнайтісніші контакти з господарями з династії Могил. Господарич ще у світський період свого життя зробив певні послуги синові Яна Замойського – Томашу (помер у 1638 р.), який був київським воєводою у 1619—1628 рр., краківським старостою у 1628—1638 рр., підканцлером коронним у 1628—1635 рр., канцлером коронним у 1635—1638 рр. Отже, не тільки освіта та Церква, але й майнові справи (Могила вже мав під Жовквою деякі маєтності) займали вільний час господарича. Те, що його опікуном була друга після короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ Вази особа, багато про що свідчило. Одне тільки перебування у почті свого опікуна, який проводив активну військову, адміністративну й політичну діяльність, переважно в Україні, де раз у раз стикався з козаками, дало майбутньому митрополитові величезний досвід, що не пропав даремно. Очевидно, у 1619—1622 рр. господарич брав участь у роботі місцевих сеймиків, навіть сейму Речі Посполитої, що сприяло накопиченню ним цінного досвіду в галузі державного та політичного життя.

Саме в цей час Османська імперія розпочинає останні потужні походи, маючи на меті встановлення своєї гегемонії в Європі (1620—1621, потім у 1677—1678 і 1683 рр.). Власне, війни 1620—1621 рр. були продовженням війни 1593—1606 рр. Цього разу султан Осман ІІ намірився завдати потужного удару Речі Посполитій, остаточно утвердитися в Молдавії, захопити Поділля й розвивати експансію далі на північ, у напрямку Львова, Кракова та Києва. Ситуацію в Європі ускладнювало те, що якраз у 1618 р. вибухнула Тридцятилітня війна, перший прообраз світових війн ХХ століття.

Жолкевський вирішив зупинити ворога за межами Речі Посполитої, у Молдавії. Вирішальна битва відбулася тоді на Цецорських полях на р. Прут, неподалік від тодішньої молдавської столиці – Ясс. У цьому поході Жолкевського, очевидно, супроводжував молодий господарич, який уже самою своєю присутністю мав ствердити в очах місцевого населення легітимність дій польського полководця. Поза сумнівом, тут могли б стати в пригоді і глибокі лінгвістичні знання Могили, і його дипломатичні здібності. Самому господаричу похід давав неоціненну можливість побачити рідний край і рідну столицю. Слід підкреслити, що св. Петро Могила ніколи не забував про своє молдавське походження, неодноразово згадував у працях про те, що він є «воєводич земель Молдавських» (у родинному гербі, попри всі його модифікації, містилися герби Молдавії та Волощини), надавав допомогу своїй Батьківщині, навіть найближче коло своїх слуг сформував із молдаван, хоча там були й українці та білоруси, як-от Остафій Виговський – батько майбутнього гетьмана України Івана Виговського. У війську Речі Посполитої був і чигиринський сотник Михайло Хмельницький, і його син – майбутній гетьман України Богдан Хмельницький, і родич св. Петра Могили – князь Самійло Корецький.

Цецорська битва (19—21.09.1620 р.) закінчилася тяжкою поразкою польського війська і загибеллю його командувача. Лише невеликій групі вдалося врятуватися від погрому, і в її складі був св. Петро Могила.

Наступний, 1621, рік став роком реваншу Речі Посполитої за цецорську поразку. Цей реванш значно вможливила підтримка Польсько-Литовської держави силами Війська Запорозького. Натхненний успіхом, султан Осман ІІ сам повів свою армію на Україну, аби захопити Кам’янець-Подільський та Львів, але під Хотином його зустріли війська Речі Посполитої, що ними командував досвідчений полководець Карл Ходкевич. Це були польські, литовські, білоруські, німецькі, угорські та молдавські загони, яких, однак, бракувало, щоб зупинити ворожу армаду. Але своє плече підставили запорозькі козаки (понад 40 тис.) на чолі зі славетним гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Хотинська війна тривала понад місяць, і врешті її виграла Річ Посполита. 3 жовтня 1621 р. турки мусили зважитися на невигідний їм мир і відмовитися на досить тривалий період від ведення війни в цьому напрямку.

Джерела однозначно засвідчують участь господарича в цій кампанії, а можливо, і в інших походах проти турків, де він добре себе зарекомендував. Він, без сумніву, добровільно пішов на війну, від результату якої багато в чому залежала доля його батьківщини – Молдавії й другої батьківщини – Речі Посполитої, особливо православної України. Будучи при боці Ходкевича, господарич налагодив приязні стосунки з королевичем Владиславом, майбутнім королем Речі Посполитої (у 1632—1648 рр.). Там він познайомився і з гетьманом Петром Конашевичем-Cагайдачним і його полковниками, побачив у дії хоробрих козаків, борців за віру православну.

Приблизно в цей час у свідомості господарича відбулися глибокі зміни, які визначили його подальші кроки. Перш за все він залишив Белзьке воєводство, де знаходились його власні маєтності (Великі Очі, Змієвисько й Могилова Слобода) і перебрався до Києва, придбав під Києвом низку маєтностей, насамперед Рубежівку, де й жив, села Мухоїди та Опачичі (нині це село поблизу гирла Прип’яті, на південь від Чорнобиля), підтримував контакти з київським воєводою Томашем Замойським та відомим діячем православного табору Адамом Киселем. У цей же період він зблизився і з українським православним духовенством, передусім з київським митрополитом св. Йовом Борецьким, очевидно, був присутнім на похороні гетьмана Сагайдачного, який помер 20 (10) квітня 1622 р. Господарич зробив запис про смерть Сагайдачного в розповіді про чудесне зцілення лікаря – грека Олександра Музелі, активного діяча Луцького братства. Святий не поривав з Річчю Посполитою та її панівною елітою, але поволі став віддалятися від неї й водночас зближуватися з упослідженим православним українським народом, доля якого мала тоді чимало спільного з долею його рідного народу.

Варто наголосити також на значенні впливу на свідомість майбутнього митрополита українських православних письменників-полемістів, передусім полоцького архієпископа Мелетія Смотрицького, віленського архімандрита Леонтія Карповича, архімандритів Києво-Печерської лаври у 1599—1624 рр. Єлисея Плетенецького і його спадкоємця та родича, лаврського архімандрита у 1624—1627 рр. Захарії Копистенського, а особливо – св. Йова Борецького. Уже сам факт добрих стосунків молодого господарича з «козацьким митрополитом» був достатньо крамольним щодо короля й уряду Речі Посполитої. Не слід забувати, що висвячення єрусалимським патріархом Феофаном та ще двома митрополитами нової православної ієрархії було організоване Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Сагайдачним та православними братствами всупереч усім перешкодам, що їх чинила католицька верхівка Речі Посполитої. Король Сигізмунд ІІІ навіть вимагав прибуття на суд київського митрополита св. Йова Борецького та єпископа Мелетія Смотрицького за те, що вони, на його переконання, незаконно висвятилися, на голови церковних діячів посипалися необґрунтовані звинувачення в державній зраді та шпигунстві на користь Туреччини. Тому дії св. Петра Могили, який у цей момент став на бік дискримінованої Православної Церкви, на бік гнобленого українського народу, не можна пояснити якимись кар’єристськими міркуваннями, політичною кон’юнктурою, особистими амбіціями. Ставши уніатом, тим паче римо-католиком, він міг би розраховувати на значно швидше сходження вгору, на куди безхмарніше життя. Але св. Петро Могила вчинив інакше. Це був свідомий і жертовний крок патріота Молдавії та України, вірного сина Православної Церкви. Як слушно зауважив український дослідник життя й діяльності св. Петра Могили Аркадій Жуковський, «поглиблення зв’язків з митрополитом Борецьким вплинуло на вироблення релігійного світогляду Могили, який почав брати активну участь в церковних справах. Ця участь ґрунтовно змінила життєвий шлях молдавського воєводича, який покинув світське життя, приймаючи чернечу рясу».

Майже всі дослідники біографії святого зупинялися на чинниках, що зумовили нову парадигму його життя, але визначали їх по-різному. На жаль, немає особистих свідчень святого щодо цього найважливішого кроку в його житті. В зарубіжній історіографії, особливо в радянській, наскрізь просякнутій атеїстичним духом, зазвичай шукали якоїсь матеріальної вигоди в діях господарича. У кращому разі чимало науковців (наприклад, А. Брюнінг) вбачали в діях св. Петра Могили політичний інтерес: мовляв, безпосереднім поштовхом до прийняття ним чернечого постригу був крах його сподівань на посідання молдавського престолу після Хотинської війни 1621 р. На наш погляд, така аргументація не є коректною. Варто згадати хоча б про посідання молдавського престолу Мойсеєм Могилою (братом святого) у дещо пізніший час. Отже, справа не в краху політичних амбіцій.

В усі часи дійсно віруючі православні християни приймали чернецтво або священицький сан насамперед задля служіння Господу, для піднесення й возвеличення Православної Церкви, а те, що господарич був глибоко віруючим християнином, він довів своїм життям. Навіть ті з сучасників, котрі вимогливо й підозріло ставилися до його діяльності, як от вищезгаданий Юхим Єрлич, який з незрозумілою ворожістю ставився до молдаван («волохів») узагалі, мусив визнати: «Він жив благочестиво, гарно, тверезо, практикував добрі справи і піклувався про цілість Церкви Божої». Звичайно, не може не впасти у вічі той факт, що господарич став ченцем у досить молодому віці (до 30 років), але це не так суттєво. Досить згадати, наприклад, про святих Феодосія Печерського чи Димитрія Ростовського (Туптала), котрі прийняли постриг у набагато молодшому віці, ніж св. Петро Могила (св. Димитрій Ростовський став ченцем у 17 років!). Тут слід замислитися тільки над тим, що безпосередньо прискорило реалізацію намірів господарича.

На наш погляд, варто знову звернутися до подій війн проти Османської імперії у 1620—1621 рр. Саме тоді господарич утратив двох своїх опікунів (С. Жолкевського та К. Ходкевича), став свідком масової загибелі десятків тисяч людей від ворожих шабель, куль чи ядер, від пошесті, голоду та холоду, поневолення ординцями мирних жителів, у т. ч. й одноплеменників – молдаван. До того ж, 1622 року помер від тяжкого поранення Сагайдачний і майже одночасно сконав у турецькому полоні знаменитий родич Могил – князь Самійло Корецький. Уже цього достатньо, щоб переглянути чи скоригувати світогляд будь-якої людини, особливо віруючої та вразливої. Можна припустити, що і сам господарич був поранений чи тяжко хворів під Хотином. Особливо цінними є дані про те, що він, будучи тяжко хворим, чудесно зцілився у 1624 р. від мощів старця Гарасима, які знаходилися у Крехівському монастирі під Львовом, а зцілившись, зрікся (!) молдавського та волоського престолів на користь молодших братів.

Коли людина перебуває між життям і смертю, то в її свідомості не може особливо гостро не постати споконвічне питання: «Що буде зі мною по моїй смерті?» В такій ситуації навіть невіри та маловіри часто звертаються до Бога, дають Йому певні обітниці. Досить для прикладу згадати про знаменитого Ігнатія Лойолу. Хоробрий офіцер, який не був надто релігійним, Лойола цілком змінився після тяжкого поранення й тривалої боротьби за життя, став ченцем і засновником ордену єзуїтів. Такий злам, безперечно, відбувся й у свідомості господарича, який змінив після Хотинської війни своє життєве кредо.

Вибір Петром Могилою нового життєвого шляху збігся в часі з новим етапом (1620—1632) боротьби між католиками та православними, який розпочався з відродження вищої православної ієрархії України та Білорусі в 1620 р. і завершився її легалізацією в Речі Посполитій. Перший період відповідного етапу проходив надзвичайно гостро і потягнув за собою кровопролиття у Вітебську у 1623 р. За таких умов обидві сторони стали шукати компроміс, навіть прагнули скликати спільний Собор задля того, щоб «Русь не нищила Русі», але кожна сторона по-своєму бачила шляхи виходу з кризи. Господарич спочатку виступав лише як один з активних світських православних вірних, зокрема, він узяв участь у реставрації православних храмів. Опосередковано про це може свідчити його запис від 14.10.1625 р., в якому зафіксована кількість внесків на відбудову Десятинної церкви в Києві.

31 (21) березня 1627 р. помер архімандрит Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський. Найважливіший монастир у православному слов’янському світі лишився без свого пастиря. Ченці на місце покійного обрали спочатку о. Феофана Боярського, але король не затвердив цього вибору. Очевидно, Сигізмунд ІІІ намірився передати ігуменство претенденту з уніатського табору – о. Герману Тишкевичу, який був до того ж родичем київського воєводи, католика Тишкевича. Однак православні ченці категорично відмовилися прийняти уніата, бо це означало б і втрату православними своєї головної святині. Тож залишилися два кандидати: Василь Копистенський, ігумен Дятловицького монастиря, який був родичем покійного архімандрита, і св. Петро Могила. Як не дивно, кандидатуру останнього не сприймала тоді частина печерської братії, що закидала йому молодість, певною мірою і молдавське походження, а головне – приятелювання з архієпископом Мелетієм Смотрицьким, проуніатські тенденції якого дедалі ставали виразнішими. Однак суттєвих звинувачень на адресу цього кандидата не пролунало, а його високе походження та зв’язки давали небезпідставні надії на поліпшення становища монастиря і всієї Київської митрополії в цілому. Варто підкреслити, що важливу роль у підтримці кандидатури св. Петра Могили відіграв київський митрополит св. Йов Борецький.

26 (16) вересня 1627 р. з ініціативи капітули Києво-Печерської лаври був скликаний провінційний сеймик у Житомирі, на якому все духовенство разом зі шляхтою новим архімандритом одностайно обрало св. Петра Могилу як «чоловіка высоце знаменитого» й адресувало королю прохання про затвердження на цій посаді господарича. Новообраний архімандрит мусив поспішати, бо Тишкевичі не змирилися з поразкою. Вже надвечір дня елекції св. Петра Могили по келіях лаври були розкидані погрозливі листи Германа Тишкевича. За кілька днів, 3.10.1627 р., київський воєвода наблизився до монастиря з кількомастами чоловік піхоти та кінноти, в’їхав кінно до одного з приміщень і став вимагати від ченців, щоб ті відмовилися від свого вибору і підтримали королівського кандидата, тобто Германа Тишкевича. Але ченці були незламними, і Тишкевичам довелося відступити, хоча київський воєвода і надалі їм погрожував. Клопотання св. Петра Могили не лишилося, однак, без наслідків, і король 29 листопада 1627 р., переконавшись у стійкості православних, мусив затвердити акт його обрання новим архімандритом Києво-Печерської лаври. Висвячення св. Петра Могили архімандритом відбулося у грудні 1627 р. Варто знову звернути увагу на хронологію подій. Собор, на якому господарич ще світська людина, відбувся 18 (8) вересня 1627 р., а обрання Петра Могили на сеймику – 26 (16) вересня 1627 р. Таким чином, у тижневому проміжку між цими двома подіями господарич і постригся у ченці. Ставши ченцем і, мабуть, тоді ж – священиком, він вів аскетичний спосіб життя, суворо постився, навіть носив вериги, багато молився і вдень і вночі, не рідше двох разів на тиждень служив Літургію.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю