Текст книги "Заборонені ігри"

Автор книги: Юрко Покальчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

I вона спитала – чи в мене вже щось було.

Я чесно відповів – ні!

А далі було просто і, мабуть, як у всіх, ми роздяглися, вона пестила мене, а потім ввела мого стрижня в себе, і я відчув щастя плоті, яке, думаю, ніколи ніхто не забуває зі свого першого разу, але кінчив дуже швидко, ми полежали трохи, і я хотів ще, а потім ще.

Отак все продовжувалось кілька годин. Я одягнувся по третьому разі, щасливий і готовий до нових зустрічей, але вона сказала:

– Прощавай, будь здоровий і щасливий!

І закрила за мною двері. Тобто вона мене потрахала і відіслала геть.

Потім я збагнув, що ми навіть не познайомились, і я її навіть толком не розгледів, бо горіла лиш настільна лампа, а потім світло було погашене. Я навіть адреси не запам’ятав, а вона вочевидь не хотіла нових зустрічей.

I я знову мучився сам майже три роки, і тупо дрочив, тепер згадуючи отой вечір, вже конкретно переживаючи всі відчуття наново в сотий раз, аж доки не трапилася мені нарешті Настя, і ми з нею почали трахатися, і я в неї закохався, і так минуло два роки, і ми одружилися, і оця хуйня тривала аж до моїх двадцяти восьми, і ми розійшлися, і тепер залізти на якусь бабу мені зовсім не важко, але появився якийсь жахливий стопор – або жінка пахне відворотно, або з рота в неї смердить, або волосся неохайне, і все враз якось пропадає, бажання ніякого, і хочеться втекти геть, а не зачіпатися на якісь інтими далі.

Ми не надбали дітей з Настею, але вона не хотіла – ще рано, а потім ми почали сваритися, і так мирно розійшлися, як в морі кораблі.

Та ось десь за рік після розлучення набухалися ми на якійсь випадковій гулянці в нашій центральній друкарні, здається, було восьме березня, і біля мене сиділа якась баба і говорила мені компліменти, і ми якось душевно з нею вели бесіду, і я поступово наклюкався так, що мені вже було все байдуже, а вона сіла біля мене і почала мене гладити, а мені стало сумно, і вона почала мене цілувати, a потім рукою повела в мене по штанах і конкретно по хую, і я подивився на неї, і сказав, просто і зумисно грубо – ти що, хочеш, щоб я тебе виїбав?

– Так, хочу!!! Виїби мене, будь-ласка, виїби мене!

Я аж протверезів від несподіванки. Так жінки мені ще не відповідали, та ще матюком – виїби мене!

Поїхали ми до неї, я бачив все в тумані, але в хаті ми пробирались через прохідну кімнату, вона приклала пальця до губ – тихо, діти сплять. I я подивився на ліжко, на якому поруч спало двоє маленьких хлопчиків-близнкжів, років по шість-сім, на дворі було літо, діти були в одних трусиках, і розкидані в різні боки їхні руки і ноги виявляли таку розкритість і безпомічність, таку, сказати б, відкритість небу і добру, і всьому кращому, чого ще чекає від світу несвідоме чисте дитинча, що в мене на очі від розчулення навернулись сльози.

– Ти – щаслива людина! – сказав я їй, переконаний у глибинності своєї п’яної філософії.– Ти маєш таке диво в хаті! Таке щастя!

– Так! – зітхнула вона, – але це диво треба доглядати, треба на них грошей, і часу, і всього, всього. А хочеться жити і собі. А чоловік... Його фактично нема, може, й не буде ніколи більше, а може, й вернеться. Зараз невідомо!

А далі все було, як в тому анекдоті – їбу і плачу!

Коли я вранці прокинувся, вона вже встигла дітей відвести до садочка, так я їх і не бачив. Потім ми випили кави і більше я з нею жодних інтимів ніколи не мав. Ми десь ще пересікались випадково, але тільки приязно вітались і на тому все.

Але цих сплячих дітей я запам’ятав і про них не раз думав, воно все здалеку добре, гарно і легко, a діти виростають всякі, і життя всяке, і кожен – інший! Але то була гарна картина, і це те, чого мені в житті також бракує й досі. Хоч я собі кажу – ще не вечір!

А в міжчасі я знову трахаю свою швидку допомогу, їй вже під сорок, вона без претензій на одруження, у неї дорослі діти. Вона то зводиться з чоловіком, то розходиться, він якийсь пияк і знає, що вона з кимось трахається і йому ніби пофіг, щось таке, у що я не хочу влазити, але трахатись вона завжди готова – і це клас. Але ж так не можна жити завжди... I дітей в мене досі немає і дружини не видно на горизонті, і спливають роки, і хочеться чогось іншого, а одружені колеги кажуть – який ти щасливий!

А я, коли злюся, то просто починаю розмовля-ти із собою самими матюками, і мені ніби від цьо-го легше. Бо ніби звільняєшся від рамок і умовностей, а говориш напряму – грубо і просто, але правду. Сувору і пиздувату!

Отака от хуйня, малята! – кажу я собі, і тупо визнаю, що заздрю чужому коханню, божевільній історії, в якій так багато різної біди, але багато такого, що вивішує все, опромінює іншим світлом, і що трапляється дуже й дуже рідко!

...ну і що робити ці блядські суди нічого не тямлять... я ще досі нерозлучений... вона байстрюка народила від того виродка циганського і ще треба довести що то не мій і тоді нас розлучать... це якась мара а не життя... добре що діти у моїх батьків та я забєрусь із цього Луцька назавжди і так зрозуміло але хону помсти за свою ганьбу хочу помсти не me слово то її хата пішла вона на хуй... я й так вже не живу... але ти подумай як мені зараз бути... не розумію просто виходить посиділа два місяці і все гаразд... ти думаєш... ти переконаний та якщо так то треба блядь довести все до кінця... їй сказали в суді аби до того циганчука не підходила на гарматний постріл a вона... ти точно знаєш... а як це зробити... підстерегти... допоможи брате то я буду знати що я..., я помщений..., 6о курва в мене зараз такі ревнощі з’їдають душу що не в силах тобі описати... просто лють до неї... просто лють... і більше нічого... я навіть зі своєю червоноградською не можу нормально трахатись... бо мене тіпає від однієї думки що якесь мале гівно мало того що лазило на мою бабу майже рік та ще тепер і далі продовжує... ні цього я не витримаю поки не вирішу до кінця цієї історії... кажеш можна засадити її вже надовше... вона порушила умови свого звільнення... так так це умовне покарання a якщо порушить умови то вже на повну катушку... це і зі злодіями так буває... класно... отже її треба просто приловити з міліцією коли вона з ним і все тут... допоможеш... та наш участковий непоганий чувак але я ні з ким сам говорити не можу... я от схуд уже курва як хорт... тільки й думаю про свою ганьбу... хону просто вбити цього циганчука... не зв’язуватись із циганами... нічого не буду зв’язуватись a om міліція суд і за ґрати бабу це кльово... так і зробимо... ...вони в мене обоє будуть знати почім фунт лиха... закоханий бачите а вона про dummy нашу подумала.., як вона буде її сприймати потім... що я скажу їй про маму яка блядує з дітваком... що вона їй колись скаже... ні, я мушу цю курву Любку засадити таки мушу... а якщо він ще до неї бігає... то сам Бог велів... от шкода що його теж не можна засадити за це... батько дитина яка є рідня моїй доньці через маму... курва ненавиджу циган взагалі завжди їх не любив а зараз просто ненавиджу... ну, дасть Бог буде і на моїй вулиці свято... я її таки засаджу... так що давай брате допомагай ти все ж таки і родич і друг справжній що б я без тебе робив... маєш машину то придивляйся вечорами а там заяву в міліцію і вперед... буде курва знати як родину ганьбити...

Невеличке приміщення судового засідання було вщерть заповнене людьми. Перед старим триповерховим будинком в центрі міста, де містився обласний суд, товпилося чимало людей, очікуючи результату незвичайного судового процесу, що сколихнув населення і міста і всієї області.

Засудять її чи не засудять. I наскільки. I що буде далі. Про це велися балачки зараз в юрбі, де було багато тих, хто знав підсудну, але доволі й таких, хто прийшов через розголос у пресі й телебаченні, аби на свої очі побачити незвичного типу злочинницю.

На площі було чимало й циган. Жінки у звичаєвих картатих спідницях і з хустками на плечах, чоловіки й молоді хлопці, переважно в джинсах і шкіряних куртках... Розмовляли неголосно, або просто мовчали. Кілька циганчат бігали одне за одним поміж старшими, граючись як завжди, і не дуже зважаючи на доволі похмурий і напружений настрій натовпу.

Врешті почали виходити. Засідання скінчилося.

В натовпі прошелестіло – їй дали три з половиною року ув’язнення.

Старша, сивувата циганка виходила поволі, важко вдивляючись вперед себе, вочевидь шукаючи поглядом своїх. Вона була огрядна, у темній куртці і, як і всі циганки, в широких спідницях і картатій хустці. Стара циганка підійшла до підлітка, одягнутого, як всі цигани, зовсім юного, з густим чорним кучерявим волоссям по плечі, який не дивився на неї, навіть не зиркнув, а лиш далі напружено вдивлявся у двері, з яких виходили ті, хто був на суді.

– Все, Васильку! Три з половиною роки вона дістала. Добив-таки суд той її колишній чоловік! Щоб йому на тому світі від цього зле було!

Василько лиш провів рукою по волоссю, звичним жестом відкидаючи його ніби назад, зблід лиш і мовчав.

– Все, синку! Ходімо додому!

Але хлопець мовчав, напружено вдивляючись у людей, що виходили.

I коли врешті побачив високого дебелого світловолосого чоловіка, що йшов, з кимось розмовляючи, із виразно задовленим виразом обличчя, раптом кинувся вперед, вихопивши складного ножа з криком:

– Я уб’ю тебе зараз, падло! Я уб’ю тебе і все!

I, розштовхавши натовп, вдарив ножем, цілячись у живіт, того високого чоловіка...

Той, почувши крик, вчасно відсахнувся, і ніж ковзнув по його руці, роздираючи сорочку.

Але Василько встиг ударити ще раз, вже не тямлячи себе і не вирізняючи цілі, в яку мітив, бо в цей час ззаду схопили його люди, відтягаючи від жертви, а той чоловік, закривавлений, поволі осідав на землю.

Вискочили із приміщення суду міліціонери і схопили Василька, який істерично кричав, що вб’є Миколу рано чи пізно, виривався і махав у всі боки ножем, поки ножа з його рук не вибили і не скрутили йому руки.

Він вже лежав на землі із заломленими ззаду руками, і все ще звивався і кричав:

– Я все одно уб’ю його колись! Я помщуся за неї! Я помщуся!

За кілька хвилин появилась міліцейська машина і хлопця заштовхали туди.

Циганка в плачі заломлювала руки, її оточили родичі-цигани. Публіка з жахом і трепетом дивилася на те, що сталося на п очах.

Але головна частина трагедії була вже позаду.

Врешті вивели із приміщення суду Любу Попа-дюк, яка ледь не втрачала свідомості, так що міліціонери вели її під руки, і посадили в тюремну машину. I це був кінець вистави.

За годину площа перед судом спустіла. I все затихло.

У понічному саду палало багаття, довкола якого сиділи цигани. Всі мовчали досить довго, тільки хтось підкидав хмиз у вогонь час від часу. Усі чоловіки, різного віку і вигляду, вони очікували на щось, і в повітрі панувала сторожка і химерна тиша, здавалося, зараз щось станеться, і напруження загальне було таке велике, що майже чутно було биття їхніх сердець серед чорної ночі. Тільки місяць повний і червоний світив невмолимо і суворо, і зірка біля нього, велика й осяйна, закликала до думок.

Врешті Ром Баро встав і сказав:

– Час!

Всі цигани встали колом довкруж багаття і взялися за руки.

– Сьогодні, у п’ятницю, на повному місяці і при яскравому світлі Вовчої зірки, ми, цигани з роду Вовків, звертаємо наші погляди до місячного світла і до проміння Вовчої зірки. Ми жили багато років у страхові й покорі, з покоління в покоління передавалося наслане на нас прокляття. I всі, хто вмирав насильницькою чи випадковою смертю у своїх двадцять років, затиснуті прокляттям Вовка, не знайшли спокою і вічного миру на тому світі, їхні душі жили між нас усі ці роки і вимагали від нас сягнути прощення, вимагали наших життів і почуттів, аби звільнитись назавжди і знайти спокій на Заході Сонця!

Сьогодні іменем Вовчої зірки, яка була, є і буде завжди якнайближче саме над нашим племенем, я закликаю вас усіх разом піднести наші душі до Неба і у братерському циганському ланцюгові відтворити силу, яку ми недавно знайшли. Один із нас, його немає тут, спромігся несамохіть подолати прокляття роду, сягнувши вершин такого кохання, заради якого старша за нього жінка пожертвувала своєю родиною, становищем у світі, майже своїм життям і в біді, у в’язниці не відреклася від нього, народивши йому двох дітей, які вже сьогодні живуть з нами.

Звертаючи наші погляди до світла Вовчої зірки, згадаймо всіх тих, хто загинув молодими від прокляття, і помолімося мовчки, щоби їхні душі знайшли спокій і щоби назавжди прокляття полишило нас і Рід Вовка жив у спокої і мирі!

Він замовк, і, поки цигани молилися подумки, раптом ніби струм пробіг через їхні сплетені руки і усе довкола затрусилось на мить, як в пропасниці. І раптом небо осяяла велика блакитна блискавка, кінець якої спирався на землю в центрі кола, яке творили цигани, і оббігав ніби циганське коло, і no цій блискавці вгору полетіли вогні один за одним, і циган трусило і трусило, а потім раз усе затихло, блискавка зникла і знеможені усі повалились чи просто попадали на землю.

Багаття ще ледь жевріло.

Врешті Ром Баро встав і сказав:

– Всі бачили? Ніхто нікому ні слова!

Це наша таємниця.

їхні душі заспокоїлись і ми вільні. Наш Мічений Вовк виграв свою вовчу війну!

Ще треба йому Дзеркало Світла. Але воно прийде. Воно вже поруч. Він усе виборов.

Він вже не Мічений, він просто циган, як і ми всі. А наше прізвище Вовк – відтепер тільки прізвище.

Але ми ніколи не забудемо, що наша покровителька, яка була неласкава до нас, несе в собі не тільки помсту і руїну, але й велику Любов, і тепер вона повертається до нас світлим своїм промінням!

– Хай буде так!

I цигани піднялися, і могутній чоловічий хор задзвенів нічною піснею волі – хай буде так!

Перемовки з Вованом мене часом хоч і діставали, але були на загал для мене особливо плідними, та й Вованові вочевидь було зі мною цікаво сперечатися. Це у нас звичайно йшло на кінець дня, коли більш-менш робота закінчувалась, або хто із нас залишався чергувати по номеру, а інший ще закінчував роботу і, закінчивши, валив по пиво, і так по канапці і по пиву – і поїхали.

Сьогодні були чергові літературні дебати. Я сказав, що вичитав у Кіплінґа, що піднесення розумової й енергетичної діяльності людини особливо високе в постпубертатний (Вован тут же вставив, та скажи вже просто, коли яйця виростають) період, a y віці двадцять два – двадцять три людина переважно тупіє.

Ну і далі понесло-поїхало.

Ти вважаєш, що ми з тобою вже тупі придурки, а ці сцикуни, які тільки вчора почали дрочити по-твоєму генії і інтелектуали!

Та ти вийди на вулицю і подивись на цих геніїв. Гральні автомати, драп і секс... I ще пива випити, a TO й горілки. Ото й усе, що в них у голові.

От послухай анекдот. Про школу. Тобі ж цікаво.

«У класі новий вчитель. Іде перекличка:

– Іваненко!

– Я.

– Яцишин!

– Я.

– Х...Хуїв!

– Я.

– Що це в тебе за прізвище? Може, написали неправильно?

– Hi. Bee правильно. Просто я болгарин.

– А-а-а. Ну сідай, болгарин... Хуїв.»

– А щодо малолітнього сексу, – Вован не вгавав, – то я тобі пісеньку нагадаю. Народ скаже, як зав’яже.

– Мамо, я женитися буду!

– He женися, сину,

Біда тобі буде,

Будеш спати, цілувати,

А хліба не буде.

He послухав мами,

Взяв та й оженився,

I до жінки Катерини

Раком причепився.

Ой цілує нічку,

Ой цілує днину,

Стара мати руки ломить —

Схаменися, сину.

Як націлувався,

Як наобіймався,

Під очима почорніло,

А живіт запався.

Задзвонили дзвони

I y неділю рано,

Поховала мати сина

Через цілування.

– Ти, звичайно, крутий, Воване, і жарти в тебе кльові. Але одномірні. От тобі здається, що все це фігня, бо ти не можеш її схавати, і ти вже не проти, і все тобі тут не подобається. А я бачу зараз все зовсім інакше. Раз на раз не приходиться. Один малий за віком, а вже дорослий фізично. А інший за віком ніби вже мав би бути чоловіком, а фізично – ще не дозрілий.

Так що кожному – своє!

Я заперечував йому спокійно, бо знав, що маю рацію, хоч позірно Вован ніби казав правду. Ту правду, в яку вірили всі довкола. За винятком кількох людей. I серед тих кількох тепер був і я.

А Вован не вгавав.

– Котра година? – питають у чувака.

– Без п’яти одинадцять.

– Гм. Це що – шість? Чи як?

Я навіть йому трохи заздрив, скільки в нього веселої енергії, і живеться йому не так-то вже й добре, але отак із жартами, напевне простіше все переносити. Я так не вмію, бо все переживаю глибоко, ношу в собі, і якщо й не показую іншим, то no мені однаково видно, що я знову втрапив у якусь психологічну халепу.

Вован:

– А от ще про любов!

Дзвонить мобільний телефон. Чувак вмикає і каже: «Це ти, кохана?»

Дружина відповідає: «Та ні, це я!»

Отак ми й розмовляли завжди. Мені – Ґессе, йому – Муракамі, мені Кіплінґ – йому Бегбедер, мені – «Пінк Флойд», йому – «Фактично самі». Він читав те, що я, я читав те, що він, але уподобання наші були різні, і ми втикали собі з ним годинку-другу частенько, і це було кльово.

От лиш я часом замислювався, чому в мене якісь уподобання ніби старомодні, а Вован – крутий неформал, як каже мій малий.

3 Женькою в мене дуже дружні взаємини, більше того, я його дуже люблю і він мене теж. Але різниця у віці в чотирнадцять років далася взнаки дещо пізніше, коли Женька підріс. Бо до того він ходив за мною по п’ятам і у всьому намагався мене копіювати, до смішного.

А одного разу захотів бути собою, і пішло-поїхало. От тобі і пубертатний період. Я сам, я знаю, а ти не розумієш, а тут ще дівчата за ним чередою – мій Женька дуже симпатичний, гарніший за мене це точно, ну і трахатись почав доволі рано, і тут вже в нього попер такий собі самець маленький, ще дурний, але вже пуцько в нього стирчить і він кричить – я сам все знаю і вмію.

Колись ми з ним отак завелись і він каже – Любко, ти загалом прикольний чувак і до тебе всі добре сташіяться, так що не переймайся, що ти не такий крутий, як Вован...

– Я й не переймаюсь, я живу собі так, як я можу і вмію.

– Та ні, не те. Ти трохи часом переймаєшся, я бачив. Але от для прикладу, твій шеф, Іван Васильович, теж зовсім не старий чувак, а це галі мий відморозок, мамо ховайся! Він ще з мезозойської ери, недавно на птеродактилях їздив.

– Птеродактилі, до речі, літали...

– Ну на бронтозаврах. Він точно що позавчорашній, ти лиш глянь, як він вдягається, і як говорить. Відстойний недодєлок! Ати, ти кльовий, просто якийсь трохи інший... А так у тебе все тіп-топ!

Те, що я якийсь інший, я давно вже відчув. I не те, щоби хотів бути, як всі, далеко ні. Але це мене якось внутрішньо віддаляло від таких, як Вован і мій Женька.

От вони би ні за що не влазили в цю загадкову історію Василька і Люби. Напочатку цікаво, що малий забрюхатив училку. Це круто. Потім ще раз – на і зашибись. А далі – їм вже нецікаво.

А мені не так саме трахання цікаве, як от любов, отак божевільна, всепоглинаюче кохання Люби і безумне шаління малого циганчука, який через секс пізнає поняття кохання і провалюється в нього назавжди і так глибоко, що зметає з себе родове прокляття і обоє стають вільними.

Мені це цікаво, мене це зворушує, я вже душею з ними. Але хіба я можу пояснити Вованові чи Женьці, чому я цим так поглинувся. Мабуть, ні.

3 такими думками я подався додому і узявся дочитувати кіплінґівського «Кіма» і з ним і заснув, і приснився мені знову якийсь химерний сон, що не мав ні найменшого відношення до кіплінґівської Індії.

Я захожу кудись у двір і раптом до мене назустріч кидається величезний білий пес, він стрибає мені на груди, і на зріст стає такий, як я, і він шалено радіє мені, обіймає мене за плечі, десь там облизує мені вухо, а я радісно занурюю обличчя в його велику волохату шию і почуваю щастя, просто ma¬cro, отаке от якесь полегшення і приплив радісної енергії, ніби я зустрів найближчу на світі людину, але щось більше ніж людину, просто зустрів щастя.

Я прокинувся здивований сном, і не позбавився цього радісного відчуття цілий день, в мене увійшла якась енергія, якась нова сила, я ходив замислений і думав – що це означає. Але насправді відчуття було більше за осмислення, і я перестав шукати значення цього сну, я просто згадував його, і мені ставало на душі радісно і тепло.

За всіма фольклорними і міфологічними ознаками і символами пес – це друг. Отже, я мав би набути якусь велику дружбу, когось, хто звільнив би мене від сумного вантажу спогадів, дав би мені нову радість життя.

I я розумів, це не повинен бути сексуальний зв’язок, це поза тілом, вище, це духовна близькість, тепло душі, проста віра.

Але нічого на видноколі мені поки що не світило, жодних нових друзів я не мав, і на цій веселій і приємній ноті вирішив чекати з моря погоди. Коли-небудь що-небудь можливо десь і появиться.

Але сон був, попри все, дуже приємний, і я його ніколи не забув.

Після довгих пошуків я, врешті, з’ясував, що неповнолітній Василь Вовк, отримавши три роки позбавлення волі за збройний напад на громадянина Попадюка, перебуває у Прилуцькій виховній колонії. Діставши дозвіл на журналістське розслідування, я дістався Прилуцької колонії і мені вдалося порозмовляти з Васильком.

Коли я прибув до колонії, керівництво вже знало, за чим я приїхав – таке в мене було відрядження. I на моє запитання, що вони можуть сказати мені про Василя Вовка, начальник колонії усміхнувся.

– Нічого. Чудовий хлопець, трохи дивний, але дуже хороший. Нічого поганого, за два роки, що він тут у нас, жодних порушень, жодних зауважень, всі тут знають його історію, і, треба сказати, пацани в певному сенсі його поважають за те, що він кинувся на її колишнього чоловіка. Так би мовити, пацаняче відчуття честі і захисту своєї коханої, яка б вона не була, але це моя жінка. У них тут свої поняття, свої кодекси, як ми не намагаємось їх виховувати, все ж у кожному колективі є своє розслоєння, так би мовити, no рангах.

Василько – авторитетний хлопець, порядний, ї дуже працьовитий. Вчиться на столяра, спочатку в ПТУ у нас вчився, а потім почав працювати. Він трохи дивний, його, невідомо чому, хлопці навіть побоюються, бо коли якась сварка – він як подивиться на когось, то той зразу знітиться, йому і битись не треба – у нас це взагалі заборонено, але всяке буває. А цей лиш гляне – і його супротивник замовкає одразу. В ньому є сила, певність себе, і отака от дивна навіть не хлопчача, а доросла сила. І справа не в його дітях і його статевому житті до колонії. Він просто має в собі, ну як вам сказати, отаку от свою самість. Є такі пацани, що він ніби і є, але його ще нема насправді, він ще себе не зробив, не вибудував. А цей – є! Василько Вовк – таки є!

Знаєте, дехто тут вчиться, аби так собі, все одно треба навчитись якоїсь спеціальності. I працювати. У нас тут для вихованців – півдня школа, обід, а потім праця. Вони зайняті цілий день.

Так от Вовк намагається навчитись столярної справи насправді. Каже, що буде працювати столяром, як звільниться. Хороший фах, копійку собі заробить, як захоче.

I ще одне – отакі, як він, що потрапляють за грати волею збігу невдалих обставин, вони не злочинці насправді, в них немає злочинної психології, просто так сталося в їхньому житті, і вони виходять і ніколи більше не потрапляють до в’язниці. А от злодії – тут вже біда бідою, в них народжується бажання украсти, бо це ніби такий спорт, небезпека, але бажання, як нині можна казати, підіймає адреналін у крові, і все – тут його не зупиниш. I ці часто потрапляють, як вони кажуть – «на тюрму», знову. Особливо, коли звільняються ще зовсім молоді і діватись їм нікуди – роботи нема, вдома, як завжди в таких випадках, негаразди... Ну, і повелося...

Ну, але то таке, то наші біди.

Вовк ще й малює чудово. От у нас тут один письменник журнал випускає з творів і малюнків наших вихованців. To Вовк йому всі обкладинки малює і ілюстрації робить для журналу. Талановитий хлопець.

Але що далі з ним станеться, то вже, як кажуть, буде видно... Але він себе вважає дорослим – двоє дітей – і каже, що його головне завдання стати на ноги і заробляти на утримання родини...

Та побалакаєте з ним самі, побачите. Ми його на сьогодні звільнили від школи і від праці – так що можете з ним пробути скільки хочете...

Я знав що вона вагітна все вже було давно позаду ми вже були разом двісті разів чи триста чи скільки я на початку рахував до ста... а потім вже було як завжди я дочікувався коли нікого не було в школі і знав що вона чекає мене в учительській... a тут е школі це завжди була небезпека і в цьому теж була принада і зваба переступити всі закони всі пороги саме тут де ніхто не міг підозрювати такого саме тут... де я просто учень сьомого класу...я тут трахаю свою учительку вже який сотий чи двухсотий раз і шалію від цього... нагнувши її на столі на який вона лягає грудьми виставляючи переді мною вже безсоромно свої білі круті сідниці від самого вигляду яких я одразу млію і штани е мене вже розстібнуті стрижень напоготові і я вже завченим рухом входжу в неї і вона вже давно мокра... бо сама чекає цієї миті... і ми починаємо наш шалений шкільний вальс і рухаємось в такт... і вона рухається мені назустріч як завжди ми рухаємось разом... і я кінчаючи в насолоді ледь стримуючи стримую свій яскравий могутній переможний і щасливий крик радості і перемоги... давлюся хрипло і гарчу б’ю ногами як дикий звір... я знаю я знаю хто я і що я... я знаю але зараз я в ній з нею я це я той який ким би я не був я з нею це справжній я і я кінчаю в неї як завжди ніколи не випускаючи насіння... все одно буде наша дитина... ми колись будемо разом... і в знемозі я лягаю на неї і коли кінчаю просто в шалі кусаю її в потилицю в спину виючи від шалу... і вона щаслива тримає мене обома руками за сідниці в такт притискаючи мене до себе... ніби сама трахає мною себе... і мені від цього ще краще і ще млосніше і не виходжу з неї я лежу на ній і вона знає вже це... я лежу на ній кілька хвилин... потім починаю ворушитися всередині потім труся об неї потім знову встаю і коли почуваю що мій стрижень напружився всередині неї не виходячи з піхви та починаю рухатися me-пер довше... і вона у ще більшому шалі трахає мною себе ледь стримуючи виск... тихо але радісно тоненько таки вищить і щаслива... і це наповнює мене гордістю і я вже довше тепер пробиваюсь до нового закінчення... і ми кінчаємо разом і я знаю щоби не було потім аби світ завалився... цю жінку я люблю і буду любити до кінця своїх днів... можу поклястися перед Богом і людьми... я маю її я хочу її я люблю П...

– Скільки того в нас було? – Василько усміхнувся і почав думати.

Ми вже сиділи з ним три години і майже заприязнилися. Симпатичний пацан, справді гарний зовні, можна собі уявити, що коли в нього ще чорні кучері по плечі, то хоч в кіно знімай у ролі головного коханця.

Зразу напружений і не дуже доброзичливий, стриманий і небагатослівний, а зараз він уже тріпався зі мною як із давнім знайомим, так принаймні мені здавалося.

I я подумав – от цигани, курва мать, наш би ще довго закривався і недовіряв. А цей вчував правду, що я не сука, як вони кажуть і не прийшов на журналістську малинку на халяву про гаряче бабок заробити, що мене це справді якось зачепило. I якщо я щось напишу, то напишу правду...

– А чого це вас так цікавить? – він уже жартував.

А потім не чекаючи на відповідь казав:

– Якщо по правді, то разів триста а може й чотириста – в той перший період, у тих вісім місяців.

– Знаєте, я от став старший на чотири роки, відколи то все почалося, і можу побачити себе, як пацана, який був божевільно закоханий. Чуєте – БОЖЕВІЛЬНО.

Це був не я, мені здавалося, що мене нема, що це не я, я хотів її щодня зранку до вечора, я хотів бути з нею, біля неї. Думав про неї, уві сні вона мені снилась і я хотів її, як хоче старший юнак свою кохану, з якою у нього вже почалося нормальне трахання.

У мене були хвилини, коли мені було так добре, що я хотів умерти, щоб не вертатись від цього щастя до іншого світу.

Бо я мусив лишати її, я весь час мусив лишати її, і чекати нової зустрічі.

Ви знаєте, у циган не так, як у вас. Ви ото пристроїтесь на якусь роботу і пашете зранку до вечора, і завтра теж, і так завжди. А в нас такого нема. Працюєм вільно, але вкалувати мусиш – мамо не горюй. Ото перепорудування, мандри по всій країні, торгівля, закупка товару, організація вагонів, перевозка, здача товару... це все нелегка робота, це клопоти, ризик, проблеми.

Але це робота, яку ти вибираєш.

У мене батько давно загинув у бійці, зарізали ножем.

Мама у нас в роду головна, як вона скаже, так і буде. У нас старшого не можна ослухатися ні в чому.

I коли почалася в мене любов, вона мене закликала і сказала – ти дуже молодий, що з тобою діється, ти сам не свій, сину.

Я сказав чесно – я її люблю, я хочу з нею одружитися, і ні з ким більше і ніколи, тільки з нею.

Я все розповів мамі, і вона сумно так на мене подивилась і сказала – буде в тебе велика біда з твоїм коханням, але потім все буде добре.

Я вірив їй, я знав, що вона то знає краще за всіх.

Але я теж знав.

Розумієте, якось я приніс їй малюнок – це Люба мені дала – там отой Амур голий з луком і стрілами – і кажу: «Бачиш, який з давніх часів образ любові».

Вона довго думала і каже: «Бо любов завжди молода і дурна, і тому стріляє з того лука дитина, бо сама не втямить куди вцілить. А з другого боку любов – це малий голий хлопчик – як ти от! Це власне ти! Ти сама любов зараз – тільки стрілу ти направив на себе. Бережися, синку!»

– Розумієте, вона мені не сказала – не ходи до неї, тобі зарано жити сексуальним життям, вона для тебе застара – всю оцю херню, яку кожна мама би сказала у вас своєму синові і очі побігла видряпувати отій, яка його звабила.

He вона мене звабила, я її звабив. Я даю вам слово честі.

Ще з другого класу, як я на неї дивився, в мене вставав. Так-так, років у дев’ять вже вставав, а в десять я вже дрочити почав, бо так воно в мене рано закрутило в яйцях.

Я пропускав школу, і не бачив її два роки, бо ми мандрували, і я трохи ходив у школу, трохи не ходив. Аж тут у шостому класі я приходжу в школу у вересні і раптом приходить вона на урок і в мене одразу все всередині мліє, просто мліє.

Я аж дивитись на неї не міг. Така вона була гарна, ще гарніше, ніж раніше, така свіжа, усміхнена і чиста.

Якесь світло в ній було, чи що.

Мені бракує слів, тоді був малий.

Але я просто одразу захотів її, так отак тупо по-пацанячому, мріяв – от би її трахнути.

Але я добре малював, і зараз ніби нічого малюю, і вона побачила і сказала, що в мене безумний талант і вона зі мною сама займеться малюванням, бо й вона малює, і десь трохи малюванню вчилась.

Зрозуміла річ, я щасливо погодився, ми почали лишатись після уроків і вона вчила мене малювати, а я в підчасі вдихав її запахи, доторкався до неї ближче, горнувся до неї і вже був щасливий, вже. А вдома мало не кожен день дрочив, думаючи про неї. I це трохи давало мені заспокоєння, але не багато, бо я знову бачив її.