Текст книги "Нить життя (на украинском языке)"

Автор книги: Юрий Сафронов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Сафронов Ю
Нить життя (на украинском языке)

Сафронов Юрий Павлович

Нить життя

Щось вiн сьогоднi знову не в дусi. Вже з мiсяць у нього кепський настрiй. З кожним днем Нiрф стає все дратiвливiший. Треба було б поговорити з ним, та вiн ухиляється вiд розмови. I Рен, знову вдавши, мовби нiчого не помiчає, спокiйно сказала:

– Допоможи менi, Нiрфе. В оранжереї назбиралося до смутку роботи. Треба замiнити живильнi розчини, пiдрiзати галузки, промити корiння, перевiрити жировi й бiлковi установки. Менi не впоратись самiй. А ти вже кiлька тижнiв не допомагаєш менi.

– Невже? – здивувався Нiрф. – Як швидко летить час! Гаразд, Рен. Та тiльки не зараз. Я мушу пройти до мiкроскопiв.

– Iди, – вiдгукнулась Рен. – А за пiвгодини – в оранжерею. Домовились?

Рен глянула чоловiковi вслiд, зiтхнула й узялася до роботи.

Оранжерея була найбiльшим цилiндричним вiдсiком корабля; дiаметр вiдсiку – близько п'ятнадцяти, довжина – бiля ста метрiв. Ця велетенська труба, як i вся решта вiдсiкiв, рiвномiрно оберталася навколо поздовжньої осi всерединi мiцного зовнiшнього корпуса. Так створювалася штучна сила тяжiння. По осi оранжереї з кiнця в кiнець тяглася тонка труба-лампа, що свiтилася й замiнювала сонце. У прозорих резервуарах-акварiумах пiд свiтлом слiпучо-бiлих ламп швидко росли й розмножувались мiкроскопiчнi голубi водоростi, багатi на бiлки й жири. Два невеликих стакани-автомати виробляли з водоростей масло й борошно. В iнших резервуарах рiвненькими рядами росли овочi й ягоди.

Рен пiдстригала галузки i думала про Нiрфа.

Вже шiстдесят рокiв вони летiли разом, i щодня вона бачила поруч себе радiсну, захоплену своєю справою людину. Та останнiм часом Нiрф змiнився. Зробився неуважний. Не вiдповiдає на запитання, намагається усамiтнитися.

Нi, вона нiяк не розумiє, що могло схвилювати Нiрфа. Але якась-то причина повинна бути? Можливо, неприємнi новини? Вона була дуже заклопотана i не чула останнiх передач.

– Кiбо, – покликала Рен, – мене цiкавлять повiдомлення за останнi два-три тижнi.

– Повiдомлення за останнi два-три тижнi? – в ту ж мить вiдгукнувся механiчний голос. – Чекайте одну хвилину.

Рен зiрвала i поклала на прозору тарiль чотири запашних плоди-пiвмiсяцi й двi бiлi їстiвнi квiтки їхнiй смачний сiк знiмав утому. Сьогоднi Рен хотiлося особливо гарно накрити обiднiй стiл.

– Виконую наказ! – пролунав голос кiби. – За останнi три тижнi зв'язок був, як звичайно, нестiйкий. Записано змiст математичної книжки, двох художнiх творiв i кiнофiльму.

– Що з цiєї iнформацiї дивився Нiрф?

– Тiльки останню математичну книжку

– Тодi що ж могло засмутити Нiрфа?

У завдання центральної кiбернетичної машини, або, як скорочено називали її Рен з Нiрфом, кiби, входило спостереження за тисячами процесiв на кораблi, в тiм числi й за станом його екiпажу. За допомогою бiологiчних датчикiв високої чутливостi машина вловлювала бiоструми мозку й могла судити про настрої людей

– Що з цiєї iнформацiї могло його прикро вразити?– перепитала Рен.

– його вразила не iнформацiя

– Тодi що ж?

– Голубi свiтнi мiкроби, якi вiн побачив у мiкроскоп.

– Коли це сталося?

– Двадцять сiм дiб дванадцять годин тому.

– Як же вiн реагував на появу голубих мiкроорганiзмiв?

– Облишив спостерiгати. Довго сидiв, вiдхилившись на спинку крiсла. Потiм ходив з кутка у куток. Увесь час мовчав. Кiлькiсть голубих мiкробiв збiльшується з кожним днем.

– Це невiдомий нам вид мiкроорганiзмiв?

– Так. Ранiш таких не було.

– Гаразд. Дякую.

Кiба замовкла так само покiрно, як i ввiмкнулася в роботу. Вона була незамiнним секретарем. Вона вмить оцiнювала обстановку в космосi, контролювала траєкторiю польоту корабля, регулювала роботу двигунiв, стежила за температурою, тиском i складом повiтря – одне слово, була невсипущою пам'яттю корабля, без якої тривалий багаторiчний космiчний полiт був би просто нездiйсненним завданням.

Рен поправила довге корiння фiолетової рослини, що плавала у поживному розчинi, i замислилась.

За шiстдесят рокiв польоту у них з Нiрфом було чимало рiзних труднощiв. На десятому роцi кiба вибула з ладу. Автомати, якi ранiш керувалися й настроювались центральною кiбою, тодi залишились без нагляду й майже щогодини вмикали аварiйнi дзвiнки, вимагаючи, щоб до них пiдiйшли й перевiрили режим їхньої роботи. То були важкi днi. Спати доводилось не бiльше чотирьох годин на добу. Невдовзi вони буквально падали з нiг. Якось Рен не помiтила, як заснула у вiдсiку двигунiв. Вона проспала понад п'ятнадцять годин, а коли прокинулась, то побачила, що Нiрф вiдiмкнув другоряднi автомати, скинув чохла з кiби й намагається знайти пошкодження в цiй фантастично складнiй машинi. Рен зрозумiла, що Нiрф прийняв єдино правильне рiшення, хоч за iнструкцiєю й заборонялося розкривати кiбу. Цiлий тиждень вони промарудилися з машиною й нарештi полагодили. Правда, їхня вiдремонтована кiба втратила пам'ять, i довелося просити, щоб їм знову передали усi давнiшi вiдомостi, якi зберiгалися в нiй. А була ж мить, коли здавалося, що все втрачено й доведеться повернутися назад.

На тридцять шостому роцi польоту почав перериватися зв'язок з батькiвщиною. Потужностi вузькоспрямованих випромiнювачiв, як i розраховували, цiлком вистачало для зв'язку. Але вся труднiсть полягала в тiм, щоб точно спрямувати цей промiнь на їхнiй корабель. Найменшi вiбрацiї антени призводили до того, що кiнець променя завдовжки декiлька свiтлових рокiв кидався всерединi окружностi радiусом у сотнi тисяч кiлометрiв, лише зрiдка проковзуючи по кораблевi. Тiльки величезна швидкiсть передачi забезпечувала прийом.

З кожним днем перерви ставали усе довшими й довшими. Здавалось, батькiвщина прощається з ними. I це вони пережили разом. Чом же зараз Нiрф затаює вiд неї свої думки? Невже голубi бактерiї небезпечнiше за все, що було за цi роки?

**

*

Залишивши дружину в оранжереї, Нiрф пройшов у лабораторiю, до мiкроскопiв. Поспiхом переглянув учорашнi результати й заходився аналiзувати проби, взятi сьогоднi...

Методику дослiджень, якою користувався Нiрф, було вироблено ним ще до польоту, понад шiстдесят рокiв тому, коли вiн вивчав горiшнi шари атмосфери.

Нiрф провадив свої дослiди на тiй висотi, де проходить нечiткий кордон помiж атмосферою й космосом. Якось вiн виявив у пробах повiтря, взятих на цiй висотi, мiкроорганiзми.

Повiтрянi вихори, лютi урагани й смерчi, що проносилися над планетою, пiдхоплювали у стрiмкому русi з поверхнi океанiв тонни води, закидали високо в небо силу грунту, пiску... Коли ураган затихав, майже все те падало на Землю, окрiм найдрiбнiших пилинок та крихiтних крапельок води, яких не розгледиш простим оком. Довгi роки лiтали вони у горiшнiх шарах атмосфери.

Нiрф не здивувався, коли на кордонi з космосом виявив мiкроорганiзми. Адже в кожному кубiчному сантиметрi грунту перебуває декiлька мiльярдiв бактерiй, поцвiлих грибiв та спор. Чи треба дивуватися, що на найдрiбнiших пилинках, занесених угору, збереглися бактерiї? Давно, правда, було вiдомо, що деякi мiкроби гинуть у глибокому вакуумi. Деякi, але не всi "мiцнiшi" мiкроорганiзми переносили космiчну порожнечу без усяких захисних пристосувань. Iншi вмерзали в мiкроскопiчнi залишки грунту, у кристалики криги, що ставали для них своєрiдними скафандрами, допомагали вижити.

Та все ж дивним було iнше. Нiрф пiдiймався так високо, що довкола практично вже не було повiтря; тiльки зрiдка траплялися окремi молекули газiв, i разом з ними, щоправда, також дуже зрiдка, попадались мiкроорганiзми. Деякi з них оживали пiсля того, як їх переносили в iншi умови...

Питання про можливiсть iснування мiкроорганiзмiв на великих висотах все бiльше й бiльше цiкавило Нiрфа. Почалося справжнє полювання за мiкробами.

Вже тодi йому допомагала Рен. Одного разу вони виявили мiкроорганiзми, якi залетiли так далеко вiд планети, що їм не судилось повернутися назад.

– Послухай, Нiрфе, – запитала його тодi Рен, – як ти гадаєш, що за сила змушує мiкроорганiзми остаточно залишати планету?

– Те ж саме, що примушує молекули газiв втiкати з атмосфери планети! впевнено сказав Нiрф. – Тиск свiтла. Адже ти знаєш, що за кожною планетою обов'язково тягнеться гiгантський газовий хвiст. Свiтло вибиває з горiшнiх шарiв атмосфери молекули газiв та мiкроорганiзми.

– А куди вони дiваються пiсля того, як покинуть планету?

– Тобто як куди? – перепитав Нiрф. – Втiкають у космiчний простiр.

– Однак коли це справдi так, то, можливо, й з iнших планет також вислизають у космос мiкроорганiзми?

– Звичайно. Найменша пилинка, в яку вмерзають мандрiвники-мiкроби, мовби корабель з вiтрилами. Свiтло кожної зiрки – не наче вiтер на вiтрилах корабля: воно вiдштовхує пилинку вiд себе. Пилинка прагне летiти в той бiк, звiдки надходить менше свiтла Воднораз кожна зiрка притягує пилинку силою тяжiння. Мабуть, траєкторiя руху пили нок в основному й визначається цими двома силами – тиском свiтла й силою тяжiння У кожнiй точцi космiчного простору може бути знайдена рiвнодiйна цих сил од усiх зiрок, планет, астероїдiв та комет, якi тiльки є в Галактицi. И, виходить, таке просторове поле. що наїжачилось пiками векторiв рiвнодiйних сил, увесь час змiнюється. Рухаючись у цьому полi, пилинки описують у порожнечi загадковi кривi. Мабуть, можна знайти траєкторiю руху мiкроорганiзмiв у космосi. Можна визначити i дiю магнiтних полiв...

– Нiрфе! Ти сам не розумiєш, про що говориш! Адже ми справдi можемо визначити цi рiвнодiйнi сили!

– Ну, то й що?

– Отже, ми таки справдi можемо обчислити траєкторiю польоту мiкроорганiзмiв! Ми можемо визначити тi дiлянки Всесвiту, звiдки вони летять до нас. Люмiно-гравiтацiйне поле видимої частини Всесвiту досить добре вивчене...

– Ти гадаєш, що ми зможемо скласти бiологiчну карту зоряного неба?

Через кiлька рокiв вийшла перша книжка з бiокартографiї. В нiй Нiрф i Рен описували свої дослiди застосування бiотелескопа. З багатокiлометрової поверхнi антени телескопа, що плаває за межами атмосфери, в космосi, збиралися за допомогою електричних пристосувань мiкроорганiзми, якi прилетiли з невiдомих глибин Всесвiту.

У книзi публiкувалася перша наближена бiологiчна карта. Накладена на звичайну карту зоряного неба, вона давала уявлення про те, в яких частинах Всесвiту слiд шукати органiчне життя. Яскраво-червоними кiльцями було помiчено тi райони, де мiкроорганiзми були схожi на давно вiдомi бактерiї.

I Нiрф, i Рен висунули смiливу гiпотезу: "На тих планетах, де iснують схожi мiкроорганiзми, мають iснувати й подiбнi високоорганiзованi живi iстоти".

Без спецiальної перевiрки не можна було нi заперечити, нi пiдтвердити цiєї гiпотези.

Нiрф i Рен запропонували перетворити бiотелескоп на бiонавiгатор. Вони хотiли полетiти назустрiч мiкробам, використовуючи їх як вказiвну стежину в космос, як вказiвник шляху до планети з живими iстотами. Й ось їхнє бажання здiйснилося.

Вони навiть не знали точно, скiльки ще летiти до загадкової планети. Зараз вони могли судити про неї тiльки з мiкроорганiзмiв, що попали на їхнiй бiонавiгатор. Треба було змусити їх заговорити про далекий чужий свiт.

I мiкроорганiзми заговорили. З сили-силенної мiкроорганiзмiв Нiрф i Рен видiлили патогеннi мiкроби, якi могли жити й розвиватися тiльки на планетi, населенiй тваринами. Нiрф i Рен ретельно дослiдили також хiмiчний склад бактерiй, процес їхнього живлення й дихання i виявили склад атмосфери та поширенiсть деяких поживних хiмiчних сполук на поверхнi передбачуваної планети.

– Вони говорять! Вони говорять! – радiв з кожної удачi Нiрф. – Хто б мiг подумати, що їхня мова буде зрозумiлою мешканцям iншої планети! Га, Рен! Адже ми з тобою розшифрували невiдому досi мову бактерiй!

Результати своїх спостережень вони передавали на рiдну планету.

Щодня у пробах мiкроорганiзмiв, взятих з космiчного простору, кiлькiсть патогенних бактерiй коливалася навколо деякого середнього значення, яке Нiрф назвав "фоном". Певно, в перiоди, коли кiлькiсть бактерiй бiльш чи менш вiдповiдала фоновi, органiчне життя йшло розмiрено, без якихось серйозних потрясiнь.

Та часом на середньому фонi зненацька фiксувався рiзкий сплеск, раптове збiльшення кiлькостi патогенних бактерiй. Сплески були досить короткими. Вiдтак наставало чергове затишшя.

На думку Нiрфа, цi викиди були зв'язанi з життям самих тваринних органiзмiв. Рен зумисне намагалася захищати iншу точку зору, аби Нiрф мiг краще обгрунтувати й продумати свою. Вона майже завжди виступала в ролi опонента, хоч частiш була згодна з iдеями Нiрфа.

– Чому не можна, наприклад, припустити, що цi викиди пов'язанi з сезонними або клiматичними умовами на планетi? – сказала Рен одного разу.

– Бо в них немає нiякої строгої перiодичностi. Вони випадковi. А змiна сезонiв, обумовлена положенням осi планети, проходить через певнi iнтервали.

– Можливо, на планетi колись були епiдемiї, й ми вловлюємо вiдгомони цих епiдемiй? Кожна з них дає сплеск, збiльшення кiлькостi якогось виду бактерiй.

– Оце вже ближче до iстини! – зрадiв Нiрф. – Епiдемiї – цiлком реальна рiч, iнтервали мiж ними можуть бути довiльними, а мiкроорганiзми при кожнiй епiдемiї також можуть бути iншими. Це якраз збiгається з нашими спостереженнями. – Рен уважно слухала. – Якщо на планетi все ще є спалахи заразних захворювань, це свiдчить про певний матерiальний i культурний рiвень розвитку її розумних мешканцiв. Адже у нас давним-давно нема епiдемiй. Отже, у тих, до кого ми летимо, iншi умови життя. Або вони зовсiм не вмiють боротися iз захворюваннями, або не можуть налагодити масової боротьби з ними. Можливо, в них на планетi все ще iснують ворожi угруповання, а може, в них ще бувають вiйни...

– Це вже занадто!

– Нi, Рен! Я провiв ретельнiшi дослiдження i переконався, що деякi сплески не можна пояснити просто епiдемiчними захворюваннями. Швидше за все вони пояснюються вiйнами, коли за короткий вiдрiзок часу гине велика маса людей. А вiйни можливi

тiльки за класового суспiльства. Ось про що розповiдають мiкроорганiзми. Вони виявилися куди балакучiшими, анiж ми могли собi уявити на початку польоту.

– Але ж суспiльство розвивається...

– Звичайно. Я кажу про той рiвень розвитку суспiльства, який вiдповiдав уловленому нами потоковi мiкроорганiзмiв. Ми бачимо риси такого суспiльства, якого нинi на цiй планетi може й не бути. Зараз iз поверхнi планети, можливо, вже втiкають iншi мiкроорганiзми.

Кожен день їхнього польоту дорiвнював мало не роковi життя на планетi, до якої вони летiли. Бактерiї ставали життєздатнiшими, частiш оживали пiсля вiдтаювання i швидше розмножувалися. Проте у загальному потоцi бактерiй все менше й менше ставало тих, якi, на думку Нiрфа i Рен, були небезпечними для живого органiзму. Змiнився склад бактерiй, що мешкали в грунтi. Серед них з'явились новi, яких не було в минулi роки. Вони жадiбно засвоювали з повiтря азот у величезних кiлькостях.

Цi факти говорили Нiрфу й Рен багато про що. Очевидно, високоорганiзованi живi iстоти планети пiзнали природу бактерiй, знищували хвороботворнi i всiляко заохочували розмноження корисних бактерiй, якi збiльшують врожаї полiв. А це можливе за високого рiвня знань.

Тепер Нiрф був остаточно переконаний у тому, що вони обов'язково зустрiнуться з високорозвинутими живими iстотами, з багатою матерiальною культурою й цивiлiзацiєю...

Рен цiлi днi проводила бiля телескопiв, розглядаючи найближчi зорi. За допомогою кiби вони визначили, що планета розташована неподалiк вiд оранжевої зiрки, до якої залишилося усього два з половиною роки польоту.

Тяглися нуднi останнi мiсяцi. Нiрф почав давати лад записам, узагальнювати спостереження за увесь шiстдесятирiчний полiт. Нiчого нового вiд вивчення мiкроорганiзмiв та найдрiбнiших пилинок вони з Рен вже не чекали. I ось...

Це сталося нещодавно. На яскравому екранi мiкроскопа Нiрф побачив двi частинки, що свiтилися голубим свiтлом. Ранiше таких вiн не бачив нiколи. Субмiкроаналiз хiмiчного складу частинок забрав усього декiлька хвилин. Нiрф вiдмовлявся вiрити результатам. Перед ним були не мiкроорганiзми, а найдрiбнiшi пилинки радiоактивного стронцiю-90!

Нiрф подивився ще кiлька десяткiв проб. Майже в усiх вiн виявив частинки, що свiтилися. Отже, це не випадковiсть! З горiшнiх шарiв атмосфери планети, разом з мiкробами й пилинками, вислизають частки радiоактивної матерiї.

Сам Нiрф нi разу не бачив, як вибухають два шматки урану, коли їх з'єднують. У них уже кiлька сотень рокiв тому було назавжди покiнчено з ядерними вибухами. Комунiстичне суспiльство обходилося без них. Керованi ядернi реакцiї давали людям величезну кiлькiсть енергiї, не заражаючи атмосфери.

Так, вони з Рен мали рацiю. На планетi, до якої вони пiдлiтали, iснувало високорозвинуте суспiльство. Але мешканцi чужої планети ще допускали в себе ядернi вибухи...

Вiн так i не сказав Рен про радiоактивнi частинки, що свiтилися. I тепер регулярно дослiджував новi проби. Ледве помiтнi на екранi мiкроскопа свiтнi частинки обертались пiсля переобчислень десятками тонн отруйної пилюги, загрозливою хмарою, що висить над планетою. Поступово радiацiя зростала...

Вiн провiв на графiку червону риску – межу життя. Якщо рiвень радiоактивностi перевалить через неї, все живе на планетi перестане iснувати.

I ось учора вдень... Крива зiгнулась i помчала вгору так, мовби її пiдстьобнули. Увесь екран мiкроскопа був покритий цятками радiоактивної речовини, що свiтилися.

– Що це? – охнув Нiрф. – Невже в них почалася ядерна вiйна? Ми можемо прилетiти на мертву планету,– прошепотiв вiн, вiдходячи вiд телескопа.

– Що ти сказав? – перепитала Рен.

Нiрф здригнувся. Вона ще нiчого не знала. Ну що ж, можливо, це й на краще. Вiн мусить пережити все це один.

– Нi, нi, нiчого, – поквапливо вiдповiв вiн. – Оранжева зiрка дуже гарно освiтлює планету...

Вiн говорив з Рен про якiсь буденнi справи, а сам нiяк не мiг вiдiгнати страхiтливої думки: якщо наростання радiацiї пiде такими ж темпами, то завтра на цю годину життя на планетi припиниться...

Не зiзнаючись собi, вiн навмисне затягував час, щоб довше не входити в лабораторiю, йому не хотiлось бачити криву, яка перекреслює життя на планетi.

Зрештою вiн не витримав i, залишивши Рен в оранжереї, пройшов до мiкроскопiв...

Крива перегнула червону риску. Бiльше сподiватися було нi на що. Попереду мертва планета.

Нiрф обiперся на спинку крiсла, заплющив очi.

Вибухи знищили цивiлiзацiю, знищили життя. Тiльки холодний вiтер господарював тепер на руїнах, перекидав уламки, завивав там, де колись були квiтучi мiста, де врунiли розкiшнi поля.

Треба було на щось зважуватись. Можливо, показати Рен радiоактивнi частинки? Власне кажучи, яке вiн має право приховувати вiд неї...

Дверi вiдчинилися, й у лабораторiю вбiгла Рен з тарiллю в руках.

– Що сталося, Нiрфе? – запитала вона схвильовано. – Адже ти хотiв допомогти менi в оранжереї! Отже, справдi лихо?

Нiрф пiдiйшов до неї, забрав тарiль iз фруктами й посадив дружину в крiсло. Ще хвилину тому вiн не знав, чи говорити Рен про все, а тепер вiдчув, що розповiсть їй правду. Вiн сказав усе.

– Згадай, Рен, заради чого ми летимо. "Там, де схожi мiкроорганiзми, мають бути й подiбнi високоорганiзованi iстоти". И потiм... адже, якщо ми не заправимося тут пальним, ми не зможемо вже нiколи вернутися додому.

Вона заговорила гаряче й схвильовано:

– Але я не вiрю, чуєш, не вiрю, щоб цивiлiзацiя зникла цiлком, до останньої людини! Ми допоможемо цим людям повернутися до культури, передамо їм свої знання. Ми зробимо все, аби вони жили так само мирно, як наш народ. Хiба заради цього не варт летiти?

**

*

Незадовго перед наближенням до планети їм сповнилося по сто два роки. Кiлька мiсяцiв їм потрiбно було для того, щоб зменшити швидкiсть до першої космiчної, яка вiдповiдала масi Гамми, як називали вони планету.

Вона була третьою за чергою вiд свого неяскравого сонця.

Нiрф вивiв корабель на орбiту довкола Гамми. До поверхнi було тепер шапкою докинути – якихось три з половиною тисячi кiлометрiв. Та одразу сiсти було б нерозумно. Годилося уважно оглянути поверхню планети.

Пiсля перших же обертiв стало ясно, що на Гаммi не вiдбувається змiн пiр року.

– Дивися, Рен, дивись, – казав схвильовано Нiрф, притулившись до iнфрачервоного телескопа. – На обох полюсах шапки криги.

– Так, – пiдхопила Рен. – Тут тисячолiттями формуються льодовиковi щити. Вiд них здавна второваними руслами вода стiкає в екваторiальнi моря.

– Клятi хмари! Заважають спостереженням! – засмучувався Нiрф, переходячи до екрана радiолокацiйного телескопа.

– Чудова планета! – захоплювалась уголос Рен. – Зразу ж бiля крайкiв криги, що тане, коло полюсiв розташована зона вiчного лiта i тропiки!

Майже всю екваторiальну частину планети займало велетенське кiльце океану.

Зробивши черговий оберт, корабель увiйшов у тiнь Гамми. Внизу була непроглядна темiнь. Рен i далi марила собi вголос:

– Уявляєш, iдеш лiсом, довкiл заростi невiдомих рослин, кожна з яких може бути цiлим вiдкриттям, на кожному кроцi небезпеки.

– Я бачу вогнi! Бачу вогнi! Рен, це мiсто! – перебив її Нiрф. Величезне мiсто! Там люди!

Рен припала до окуляра телескопа. Далеко внизу, у великому розривi хмар, на темнiй поверхнi планети сяяли тисячi золотих вогнiв. Вони розходилися довгими променями вiд центра, перетиналися пiд правильними кутами. Так могло бути освiтлене тiльки велике мiсто, що живе звичайним нормальним життям.

На тiньовiй поверхнi планети вони помiтили ще кiлька великих мiст. Нiрфу навiть здалося, що в самому центрi екваторiального океану вiн бачить маленьку цятку, яка свiтиться, – прожектор самiтного корабля, що перетинає воднi простори.

– Рен, виходить, життя на Гаммi йде як належить, незважаючи на радiоактивне зараження?

– Очевидно, так.

– Як же це може бути? Адже тутешнi мешканцi – не дiамантовi жучки, на яких не дiє радiацiя. Пам'ятаєш таких жучкiв? Вони живуть у попелi.

Корабель виходив iз тiнi планети на освiтлену частину. В цю мить заговорила кiба, заговорила рiзко й уривчасто. Рен з Нiрфом здригнулися вiд несподiванки:

– Азимут – двiстi тридцять п'ять, кут мiсця – сорок шiсть градусiв. До нас наближається великий метеорит або штучний супутник Гамми. Швидкiсть зближення – три кiлометри за секунду. Увага! Приготуватися до змiни курсу корабля!

Корпус корабля здригнувся. Рен i Нiрф ледве втрималися в крiслах. Зi столу на пiдлогу полетiли книжки, посуд, що не б'ється. Кiба змiнила курс корабля, щоб уникнути зiткнення з невiдомим тiлом. Нiрф кинувся пiднiмати книжки, та в цю мить знов пролунав голос кiби:

– Невiдомий предмет також змiнив курс i далi переслiдує наш корабель. Роблю другий розворот.

Корабель шарпнувся вбiк.

– Вони можуть збити нас! Скафандри, Рен. негайно скафандри!

Рен поспiшала, але вiд хвилювання нiяк не могла розправити тканини скафандра. Спливали дорогоцiннi секунди. Нарештi м'який скафандр обтягнув тiло. Рен увiйшла в жорсткий зовнiшнiй скафандр, що нагадував середньовiчний рицарський обладунок. Вiн був розстебнутий по шву на грудях, немов розрубаний мечем. Рен стала зручнiше i натиснула кнопку. Половини скафандра зiйшлися, наче стулки морської черепашки.

[Image10.tif]

Нiрф у скафандрi сидiв бiля пульта керування. Тепер вони перемовлялися по радiо.

– Ну, що? – запитала Рен.

– Погано, – вiдповiв Нiрф. – Нас переслiдує ракета. Дивись! – Вiн показав на екран кольорового телевiзiйного телескопа.

Рен побачила довгастий предмет. Один бiк його був яскраво освiтлений промiнням оранжевого сонця, другий-затiнений, зовсiм чорний. Навiть побiжного огляду було достатньо, щоб визначити: це ракета. Вона летiла за кораблем, впевнено наздоганяючи його.

– Невже вони справдi хочуть нас збити? – запитала Рен.

– Не знаю. Важко повiрити.

– Що ж ми робитимемо? Втiкатимемо?

– Втекти ми, звичайно, зможемо. Навряд чи їхня ракета розвине швидкiсть, бiльшу за наш корабель. Та це ж не вихiд! Хiба для цього ми летiли сюди?

– Дивись! – перебила його Рен. – Що це?

На носовiй частинi ракети, яка переслiдувала їх, спалахнула червона зiрка. Вона була така яскрава, що негайно спрацювала система зменшення чутливостi телевiзiйного телескопа. Екран став зовсiм чорний. Рубiново-червона точка – єдиний предмет, який свiтився на ньому, наче око казкового дракона.

– Що вони хочуть зробити? – видихнула Рен. – Вони розплавлять оболонку корабля...

– Розплавлять – катапультуватимемось разом з новим вiдсiком, – рiшуче вимовив Нiрф. – Стривай-но! Здається, вони нам просто сигналять!

Рубiнова цятка дивно замиготiла. Спалах – пауза. Спалах – пауза. Спалахи довшi. Кiлька спалахiв коротших. Довга перерва. Потiм знову така ж серiя спалахiв.

– Вони намагаються зв'язатися з нами. Увiмкни кiбу для розшифрування сигналiв, – сказала Рен.

Нiрф посмiхнувся.

– Кiба не всемогутня. Звiдки їй знати систему сигналiзацiї на Гаммi?

– Увiмкни, я прошу тебе!

Минуло декiлька секунд, i раптом кiба заговорила:

– Сигнали закодованi за старим земним кодом – азбукою Морзе. – Кiба одразу ж почала перекладати: – Вони сигналять: "Ми iз Землi! Ми iз Землi! Дайте вiдповiдь нам. Ми iз Землi! Ми iз Землi...".

– Тут якась помилка! – вигукнув Нiрф.

– Сигналь їм бортовими прожекторами: "Вас зрозумiли. Ми також iз Землi!".

Ракета, що переслiдувала їх, прийняла сигнал i одразу ж замиготiла у вiдповiдь. Кiба перекладала: "Нiрфе, Рен, збавте швидкiсть! Збавте швидкiсть! Не бiйтеся нас!".

– Вони знають нашi iмена! Гальмуй, Нiрфе, гальмуй! Це друзi.

**

*

Тiльки-но вiн увiйшов всередину корабля, одразу зникли всi сумнiви. Це був свiй, земний! Справжня земна людина, одна з тих, яких Нiрф i Рен не бачили понад шiстдесят рокiв. Ще як слiд не розгледiвши космонавта,

Нiрф i Рен кинулись до нього. Вони всмiхалися, перебиваючи одне одного, щось питали, тут же закидали запитаннями й, не дочекавшись вiдповiдi, ставили новi. Радiсть переповнила всiх.

Першою отямилась Рен. Вона раптом вiдчула себе господинею, до якої в дiм зайшов дорогий гiсть.

– Скидайте скафандри! Сьогоднi в нас буде святковий обiд. Нiрфе, приймай гостей, але без мене нi про що не розпитуй. Я зараз!

Вона спритно вискочила iз свого скафандра i швидко подалася в оранжерею.

Космонавт скинув жорсткий скафандр i пригладив рукою русявого скуйовдженого чуба.

– Мене звати Iваном Коршуновим. Я командир космiчного корабля, посланого по вас iз Землi.

– Iван! – iз задоволенням повторив Нiрф, вдивляючись у вiдкрите лице космонавта. – Iван! А де ж решта членiв вашого екiпажу?

– Внизу, на планетi! Вони буквально нарозхват. Всi хочуть їх побачити. Доводиться багато їздити.

– Хiба планета не мертва? – дивом здивувався Нiрф.

– Хто це вам сказав?

– Тут має бути смертельний рiвень радiацiї.

– Нi. Вони ще не знайомi з ядерною енергiєю.

– Але в мене збереглися всi проби. Останнi кiлька мiсяцiв вiд Гамми йшов потужний потiк радiацiї. А ви хiба його не зафiксували?

– Нi... Стривайте-но! – Коршунов засмiявся. – Ну, звичайно ж! Усе ясно. Ви ловили радiоактивнi частинки не з Гамми, а з нашого корабля!

– Що?!

– Останнiм часом ви летiли услiд за нами. Атомнi двигуни нашого корабля були увiмкнутi. Ми почали тодi гальмування. Напевне, ви ловили вiдходи нашого "пального". Ми можемо порiвняти режими роботи наших двигунiв i криву росту спiйманих вами часток. Я певен, що вони збiжаться...

– Нiрфе! Менi ж теж цiкаво! -долинув з оранжереї голос Рен. – Ходiть сюди!

Нiрф з Коршуновим пiшли на її голос. Вона встигла надягти бiле святкове плаття й накрити на стiл. Просто над їхнiми головами з гiлок звисали соковитi плоди.

– Як у раю! – всмiхнувся Коршунов. – Даруйте менi! – крикнув вiн i вибiг з оранжереї. – Я зовсiм забув на радощах передати подарунок, – сказав вiн, з'являючись знову з великим пластмасовим цилiндром у руках. – Це члени нашого екiпажу зiбрали вам квiти з усiх континентiв Гамми.

Вiн розкрив цилiндр, вийняв великий барвистий букет i простяг його Рен. Вона засмiялась.

– Поглянь, Нiрфе, це найкращий букет у нашому життi!

Коршунов дивився на щасливих Рен з Нiрфом i усмiхався.

– Я ще не сказав вам найголовнiшого. Ми посланi сюди, щоб допомогти вам повернутися на Землю. Адже ваш корабель не в змозi здолати зворотної путi. Тут пального для нього нема.

– Але яким же чином це вдасться? Коршунов знизав плечима.

– З моменту вашого вiдльоту з Землi минуло близько трьохсот рокiв. Створено досконалiшi кораблi. Люди пам'ятають про ваш вiдважний i ризикований рейс. I нас послали, так би мовити, на обгiн часу. Ви полетите на нашому кораблi. Ми летiли сюди усього дев'ять рокiв. Отож мушу ще сказати, що ваш метод бiокарти допомiг встановити зв'язок з багатьма населеними свiтами. Ми давно перемовляємося iз деякими з них i знаємо їхнє точне мiсцезнаходження, 3 iншими – шукаємо засобiв спiлкування.

– А як же наш корабель?

– Залишимо на Гаммi як подарунок вiд мешканцiв Землi. Люди Гамми хочуть зберегти його навiчно.