Текст книги "Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»"

Автор книги: Юрий Андрухович

СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ

1. ЄДИНОРІГ

 
Єдина.
В лісах застає мене темна година,
як музика в місті зненацька за рогом.
Я чую: пасеться узліссям єдино-
ріг (не плутати з носорогом).
 
 
Я брав тебе, як фортечні мури,
я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг.
А зараз ніч, як великий мурин,
і тужно голосить єдиноріг.
 
 
Він рідкісний звір. Я галопом розсуну
пахучі кущі і галявини. Там
він пив, наче воду, кожну красуню,
та я навіть подиху з тебе не дам.
 
 
Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра —
зламається спис назавжди, мов жердина.
Я навзнак засну біля вбитого звіра,
прохромлений рогом.
Єдина.
 

2. ПТАХОРІЗКА

 
Це рясне гуляння вбогих при музиці,
під мурами, де випивка і тінь.
Це триває свято поїдання птиці
при світлі відлітань і тріпотінь.
 
 
Треті птиці лунко прокричали ранок,
і ринок забуяв, як райський ліс.
Тож тяжкі тіла знекровлених коханок
закутує в пітьму пан птахоріз.
 
 
По його робітні в'ється чорне пір'я,
і руки в нього, кажуть, золоті.
Музика на ринку. Вивіска «Вампірня»
ясніє, ніби кров у темноті.
 
 
Він виймає з тіла теплу душу птичу
(його небіжчик тато – знаний кат),
а вночі приводить у закляклу тишу
крилатих і співаючих дівчат.
 
 
Злякані амури. Під'яремні псиська
шукають у жаливі кість крила.
Це розправа з ангелами – ангелорізка,
це пісня жолобками потекла.
 
 
Ми ж, умивши пивом пересохлі мізки,
згорнувши небеса в густий рулон,
та й гостимось на паперті птахорізки
у місті, що зоветься Вавилон.
 

3. ЄХИДНА

 
Повертаємся, всіявши зойком оази:
кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинене місто, мов острів прокази,
або клітка, в якій єхидна.
 
 
Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тавро: єхидна.
 
 
Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком невидна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.
 
 
Рідні панни зів'яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.
 
 
Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.
 
 
Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босим піти за твоєю труною,
рідна панно, стара вітчизно.
 

4. ГРИФОН

 
Мій пане, який нерозумний світ!..
Яка на румовище сходить журба!
Під небом, чорним, ніби графіт,
конаю в піску. І грифон з герба.
 
 
З дерев погаслих кричать граки.
Я впав з коня і програв турнір.
Тепер крізь мене ростуть гілки,
пробивши в панцері триста дір.
 
 
Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча. То був лютні гриф.
 
 
А ту, що чекає, що ймення мої
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І замовклу її
у землю сховай від облуд і образ.
 
 
Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
І п'єш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.
 

5. ГАСПИД, АБО Ж ДІДЬКО

 
Зійшла комета, Господи прости!
Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.
Розпущені убори і хвости,
запахло спиртом, сіркою і цапом.
 
 
Він – той, що креше рогом до камінь,
і всюди починається розпуста.
І входять назавжди в солодку тінь
дівчата, смарагдові, мов капуста.
 
 
І б'ється в бубон вогке копито,
і замовляння світяться крізь писок
під шапкою нічного шапіто,
де акробати труться об кларисок,
де криють юнок вижовклі діди…
 
 
Це тіло, цю сполохану клепсидру
рятуй мені. Я ждав її завжди,
я сам її з вертепів ночі видру
і сам її пораню. В кожну п'ядь
ввійду, вповзу в ці брами, що розкрились…
І ярмаркові діти прилетять
з пекучими надрізами для крилець.
 

ЯРМАРКОВІ ПАТРЕТИ

1. ПАВЛО МАЦАПУРА, ЗЛОЧИНЕЦЬ

Павло Мацапура – ніжинський полковий кат, страчений 1740 р. за «ядение человеческаго мяса і прочия богопротивныя злодеяния».

З коментарів до «Енеїди» І. Котляревського

 
наша змора нічна ти давиш на дух як маґніт
що за черево бідне носило сей капосний плід
прогорів у злобі своїй ніби отруєний ґніт
мацапура павло скверносій солодій содоміт
 
 
аж тепер йому страта мотузка амінь і гаплик
аж із вуст його темних повисне язик наче шлик
погойдаєшся чорною грушею павлику пане
кличмо з неба музик биймо в бубни
                                                тим паче в тимпани
 
 
повилазить усе навіть очі якими нас пік
а із неба комета рогата фініта і шиш
заговорена кров двадцяти і семи чоловік
перемелені кості монети серця і гашиш
 
 
чорний квіте ночей маґістре залізних тортур
збур ходячий ганьба сім'ї мацапур
людоїд рукоблуд єзуїт зорекрад
продавець вінків рушників дівчат
 
 
і зійшовши павло на хиткий на досмертний поміст
і говорить павло побачивши яма яка
ніжні ніжинці оскоромлені в піст
може був я лиш сумнів у Божих руках
 
 
а тепер полечу в нічний вавилон вавилон
і нікого з вас не болить не болить не скубе
що жив на світі такий павло
аби благими ви чули себе
 
 
та й поліз у петлю ніби там анаша
або херувимська музика ніжна
і хоч зашморг
                    вийшла на світло душа
і кружляла над площею міста ніжина
 

2. ВАНЯ КАЇН

За мотивами старого московського лубка

 
знову в руськім царстві пиятика
навіть голуби на храмах сизі
брате каїн ця сльоза велика
на твоїй неголеній мармизі
 
 
що вона таке й куди тікає
перепив чи перетовк задуже
і дрижиш мов каїн брате каїн
мій рудобородий п'яний друже
 
 
мій косоворотий темний роте
в Бога просиш різки паче ласки
знов на стайнях батогом пороти
від москви до самих до аляски
 
 
прагнеш
аж кожух під ноги кинеш
топчеш як топтав чужу князівну
рвеш каптан бо ніби й справді гинеш
у безкраю ніч ведмежу й зимну
 
 
плачеш і дзвениш немов сокира
що з небес упала у недеї
рвеш сорочку та під нею шкіра
здерта з мене десь на єнісеї
 
 
братні руки до розправи скорі
для обіймів п'яних розпросториш
відпусти мене на ясні зорі
я вже вічний ти мені не сторож
 

3. АРІЯ ОЛЕКСИ РОЗУМОВСЬКОГО

 
єлисавет божественна
                                феміна з меду й криці
у вінку монархинь окраса белль-роз
аки змій залізши я до лігва цариці
арлекин єхидний підступний малорос
 
 
гоп-ля фортуни фаворит цур обаво згинь
голова відвалиться хіба від забав
напудрений троянець
(троянський кінь)
августійше серце в кишеню забрав
 
 
похукав
розтануло
так зійшов указ
гетьман у перуці гуляй лицарство славне
голови на палях і голод і сказ
пощипують фрейлін петербурзькі фавни
 
 
(а сірома босо майдани топче
голови в канавах чума і жах
голубе наш тихий гетьмане отче
чи бачиш проміння в нас на ножах)
 
 
соловій син кобзи півчий дух капели
повернув печать булаву права
козачки про що ви там
                                по закапелках
гетьман у шляфроці вольниця жива
 
 
так орфей хохлацький в'юсь під клавікорди
лихо закаблукам так і перетак
лотри і лакеї
                ордени і морди
голови в темницях
                рококо-гопак
 

4. ПАСТУХ ПУСТАЙ, ПОЕТ, БАРОНСЬКИЙ СИН

Михайло Пустай – оповідач і казкар, лемко зі Східно-Словацького краю. Був пастухом громадських кіз. З його вуст записано багато казок, серед них і «Баронський син в Гамерици», що дуже перегукується з «Подорожами Сіндбада».

 
а за морем першим гамерика з плюшу
а за морем другим гамерика з терну
щоб не так гостро цілили в душу
одягни їй дурня броню панцерну
 
 
а на дні гамерик золоті схрони
а ти й на різдво ходиш у дірявій куцій
реп'яхами латаний пастуший бароне
драпаєшся одвіку на стовп екзекуцій
 
 
кози повмирали пішли за обрій
пусткою пустаю віє від стада
коби впав із неба діамантик добрий
щоб не так люто судила громада
 
 
бо за морем першим гамерика з меду
а за морем другим гамерика з воску
виглядаєш із неба бодай комету
і болить світло в темницях мозку
 
 
так йому тісно між отих гамерик
бо хоч кам'яний берег але він твій берег
і росте з нього мов покруч хвора черешня
рана твоя прийдешня
луна вчорашня
 
 
в'язко мені казко
гнітко мені квітко
мілко мені гілко
гірко мені зірко
 
 
марно мені сарно
хлипко мені рибко
хрипко мені скрипко
сухо мені суко
 

5. КОЗАК ЯМАЙКА

 
О скільки конику-братику крутих чудасій на світі
дивився б допоки круки очей не вип'ють
                                                               а мало
по сей бік багама-мама
                                          по той бік пальми ґаїті
і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунґало
 
 
і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари
якого лисого чорта з яких попідземних фаун
та й зрадили нас у битві морські косарі корсари
а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун
 
 
а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром
а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне
дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром
і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне
 
 
кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком
кажу йому схаменися покайся кажу паскудо
невже коли ти європа то вже не єси чоловіком
якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо
 
 
а дік то химерна штучка плекає папугу пугу
плеще мене позаплічно заламує руки в горі
оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу
to be or not to be каже і булькає I'm sorry
 
 
невільницю каже маю зі шкірою мов какао
купи сизокрилий орле маркотно ж без господині
город засівати не конче прицмокує так лукаво
город на ній проростає
                                 тютюн ананаси дині
 
 
наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша
тільки ж ярму не дається шия моя душа
та вже його і не чую плюю на плюгаву супліку
конику мій невірнику апостоле мій хома
піду на зорю вечірню
                               зріжу цукрову сопілку
сяду над океаном
                           та вже мене і нема
 

6. САМІЙЛО НЕМИРИЧ, АВАНТУРНИК, ПОСАДЖЕНИЙ ЗА ҐВАЛТ У ВЕЖУ, САМОМУ СОБІ

 
вчора був ти герой одягався у плащ
їздив кіньми і саньми співав пияцьки
нині сівши у вежу ридай пропащ
зґвалтувавши дівча що розносило пляцки
 
 
може сп'яну а може скосив тебе шиз
бо не бачу причин для такого лайдацтва
тож лежи в ланцюгах лунко кинутий вниз
ти що пив і стріляв і мав купу багацтва
 
 
мав півміста друзяк і півміста курвів
розважався маґнацьки цицьки мав і цяцьки
та знеславив себе і родину і львів
і дівча і курвів і вітчизну і пляцки
 
 
ти тепер найостанніший князь волоцюг
за невинне дівча що не з'їло б і муху
цокоти у пітьмі і лижи свій ланцюг
і лежи мов лантух окаянний свинтуху
 
 
недостоєн єси щоб кишки твої псам
запитає суддя та не в янка чи в яцка
а у тебе хоча ти не відаєш сам
чи дівчини хотів чи хотів її пляцка
 
 
чи кохання хотів що неторкане ще
пролітає над ринком де рила і туші
ну бо що це за світ і куди він тече
коли в ньому лиш тюрми і вежі й катуші
 
 
якось так воно все у глибокій дірі
і на Бога на чорта це личенько біле
от хіба що лишень упирі і щурі
і на цьому амінь бідолашний дебіле
 

БАТАЛЬНІ СЦЕНКИ

КОЛОМИЙСЬКИЙ ПОЛК У ПАРИЖІ. 1815

 
палаце правосудний тріумфів арко
обскубані когути плюмажні офіри
машируючи під арков переможно шпарко
співаємо хрипко немов обозні фіри
 
 
слава нашим генералам конюхам слава
слава Богу пройшли-сьмо рим і крим і півпекла
в'ється в небі фана рвана як халява
сто фортець добуто і згага запекла
 
 
миром пахне як миртов лопочуть газетки
же конець усім войнам же канони відблискали
на ковчегах бальконів
                               гризуться гризетки
що то йде за вояцтво з обгорілими писками
 
 
а то ми машируючи полями і битвами
принесли свої кулі коломийки ранці
розмальовані шаблями ніби бритвами
світимося наскрізно рана на рані
 
 
а то ми серед парижу табором стали
острови плинуть річкою вальсуй версале
скінчилась війна і вина сім бочок
сеною плине яворовий листочок
 
 
пам'ять ніби сурму виносимо з бою
сім держав перейдемо вмиємось чисто
чи ж дійдемо до тебе
                               столице нашого болю
коломиє писанко коломиє місто
 

ЧЕРНІГІВСЬКА МІСЬКА АРТИЛЕРІЯ

 
у місті де вже забуто процес уживання апострофа
і йодом багата ріка всихається гінко
стали над урвищем валу 12 чорних апостолів
а внизу ходять мешканці повз дерево ґінкго
 
 
залізний атракціон під назвою «пушкі»
охлялі та охололі немов зужиті повії
стережуть гойдалку і невеличкого пушкіна
вогнепальні колись уламки якоїсь росії
 
 
і от
 
 
під валом довкіл розляглася чорнична губернія
де груші в садах мов ядра все гуп та гуп
збирайте на схилах сурми порослі терням
вкладайте в губи огрубле тремтіння труб
 
 
наведемо на місто черні чоренні жерла
пустим півня по мезонінах мов на гарман
але ядер нема і дула задуха сперла
і лише горобці вилітають з гармат
 

НАРБУТОВЕ «А». 1917

Видатний графік Георгій Нарбут 1917 року в Петрограді починає створювати високомистецький варіант національної абетки.

 
нема електрики
                     і хліба і держави
якому ще вклонитися провидцю чи пресвітеру
отечество лежить собі двоглаве та іржаве
а ми вчимось писати нашу першу літеру
 
 
абетка починається на А
Артерія
Асирія
АптекА
АренА рАн глибокА мов трунА
історія кричить немов АбеткА
 
 
відкрите А мов Арф рАхмАннА грА
мов хор кАлік безкрАю ноту тягне
комусь АрАл
комусь Афон-горА
лети ж нАд нАми обгорілий Ангеле
 
 
нАш перший нАш голодний птАше нАш
зАкрите А нА шибениць глАголАх
впАде перо як тлінний АдАмАшк
нА Азію що вихололА й голА
 
 
кричуще А нАуки тА письмА
як АмбрАзури в аркАх АкАдемій
це Аполлон якого в нАс немА
Або АдАм в розтерзАнім едемі
 
 
нема лікарень борошна паперу
універсали розстріли декрети плач амвонів
абетку починаєм ніби еру
вчимось писати спалахи червоні
 

ЗАГИБЕЛЬ КОТЛЯРЕВЩИНИ,

АБО Ж БЕЗКОНЕЧНА ПОДОРОЖ У БЕЗСМЕРТЯ

 
I
носаток надцять перехилено
то й замакітрилось на гамуз
а ті що з крилами і з вилами
губами бамкають bibamus
 
 
тут навіть coitus не коїться
носаток надцять перехилено
і непорушність нижче пояса
мов гузна цвяхами присилено
 
 
мов шиї зігнуто і змилено
глитай щокате і пузате
носаток надцять перехилено
допоки будеш пановати
 
 
мов дух опухлої кунпанії
зітхаєш ревно і знесилено
ще по одній панове панії
носаток надцять перехилено
 
 
о ганусівко чикилдихо
та прочі випиті напої
в ліси свічок сумирно тихо
відходять шльохи та герої
 
 
II
ставайте свічками почвари дідони сивілли свічада
паліть воячки непоборні салютами з люф
іде молодичка з косою кривою ставайте свічками
як буква і дух або блазенський бубон і буф
 
 
вогнями ставайте моргухи фіндюрки і цьохлі харцизні
джиґунство й богунство як віхті гарячі в груді
вже сказано голосно й чисто любов ік отчизні
мов камінь у річку слова і круги по воді
 
 
світися як вістря зоря нерозтлінна й ребриста
над морем і полем де в мандрах обсмалений рід
заводить у тартар крючок баламут і юриста
хоча і йому не минути вогню сковорід
 
 
то хто буде завтра й позавтрім і потім і завше
іти по слов'янську латину в папірусну хлань
крізь морок і мор голоси як вузли зав'язавши
над попелом пасік парсун і пісень і повстань
 
 
косу замашну і петлю мотузяну і блискітку кулю
стрічайте герої бурлацтва святі бахурі
вертеп не зачиниться з нього показано дулю
отчизні і жизні і смерті і ясній зорі
 

ВЕЧЕРЯ В ШАБЛЕКОВТАЧА

 
він має щось від різника або від самурая
його ножі то попурі для джазових музик
уста розкрито як врата все до мікрона грає
важливо губи розтягти і зберегти язик
 
 
дванадцять дуже гострих страв
                                            ножі стилети фінки
гімнастика для щік зубів трахеї язика
та тільки шабля над усе дивіться українки
бо шабля зоряна сестра для нього козака
 
 
вона це промінь що гряде в його жертовне тіло
ковтай ковтай ковтай її коли як не тепер
повітря геть легеням зась і серце в низ осіло
а він порожній наче дух і чуйний мов сапер
 
 
вона зникає в ньому вся наткнувшись на кишечник
ми кричимо давай давай лякай своєю грою
від наших вигуків банзай цинічних недоречних
на ньому проступає біль і він стікає кров'ю
 
 
а ми дивилися на все волали біс і браво
немов у цирку чи на з'їзді зрештою або
на кінофільмі де герой життя віддав за справу
аж ружа крові процвіла крізь горло і жабо
 

КРИМІНАЛЬНІ СОНЕТИ

НІЖНІСТЬ

 
По той бік пристрасті народжується ніж…
Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а втім, йому видніш).
 
 
Він пописав їй черево й горлянку,
аж весь шалів, аж весь упав у дріж.
Вона ж одно твердила: «Хоч заріж,
я присягла навіки свойму Янку».
 
 
(Той саме відбував за зґвалтування).
Вона була любов його остання —
і так пішла, небога, ні за гріш.
 
 
Кохання – то велика дивовижність:
там, де лише народжувалась ніжність,
за хвильку може виникнути ніж.
 

АЗАРТ

 
У карти, так обшмульгані, що аж,
засіли пан різник і пан музика.
Була спокуса виграшу велика,
а за вікном був гомін і пейзаж.
 
 
І все зійшло б гаразд, якби не піка.
Вона не йшла – музика впав у раж,
сказав собі: «Ти в пику його вмаж!
Дивись, яка паскедна в нього пика!»
 
 
І різнику в чоло зацідив прасом.
Той більш не буде торгувати м'ясом,
він горілиць лежить і ні мур-мур.
 
 
У супроводі ґречних поліцаїв
музика йде навік, мов у Почаїв,
кудись далеко, певно, у тюрму.
 

ЖИТТЄПИС

 
Зиновій Блюм, король шинків і яток,
рожевих лярв улюблений кумир,
літав по крамарях, немов упир,
і, ніби кров, смоктав із них податок.
 
 
Його стрічали радісним «вей мір!»
Під усмішкою, що солодша паток,
він позбавляв їх золота й дівчаток,
але, на жаль, порушив міру мір.
 
 
З тюрми його звільнили вже совіти —
сяк-так почав по-руському триндіти
і висунув на службу сам себе.
 
 
По лікті у кишках, немов анатом,
навчився водку жрать, ругаться матом
в енкаведе, а згодом емґебе.
 

МАФІЯ

 
На розі Кармелітської та Духа
Святого двометровий зимний хлоп
лежав, зацвівши оком, як циклоп
(античний). Потекла на брук з-під вуха
 
 
його червона юха, мов сироп
(малиновий), а в центрі капелюха
прострелено діру. Літала муха
над ним, і плач дівочий із утроб
 
 
летів до неба, де злодійський рай,
де кожен сутенер або шахрай
знайде в кущах навік собі малину.
 
 
В присутності лягавих та собак
старенька мати думала: «Ось так
ти гідно шлях життя завершив, сину».
 

ПОСТРІЛ

 
Ти заповзеш, нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш
 
 
до кабінету, де – вершина змови.
Тебе чекає мрець – очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,
спрямуй на нього дуло тридюймове.
 
 
Ти станеш в цю хвилину шестикрилим,
а він повільно зсунеться на килим,
потягне канделябр і каламар.
 
 
Ти скинеш рукавички (щойно з пральні)
і, розпізнавши натяки астральні,
почуєш, як видзенькує комар.
 

ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО

(ТЕМНИЦІ)

 
Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.
 
 
«Було тут кілька темниць», – сказав
Неборак. О відлуння колишніх льохів
з назвами, як у дівчат чи винарень, —
«Доротка», «Під ангелом» і та найлютіша —
«Татарня», де очі вмирали найперше,
і світло ховалось під пахви,
в роти без'язикі!
 
 
Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не
меморіал. І не річку загнано в труби.
 
 
Хоч кожен з нас міг би сказати:
«Липи в час доцвітання – гаснучі зорі.
Повні трамваї дівчат».
 

(РІЧКА)

 
Зійшовши до річки, ми воду
торкнули руками.
 
 
У липні так любимо тіло води,
що втікає між пальців.
Сто млинів було там, сто млинових
коліс і зелені застояні плеса,
де риба ловилася в руки.
Очерет, наче царства, держави з латаття —
усе було річка.
 
 
Теплі схови в піску
залишалися наші й не наші,
хололи до ранку.
 
 
Скільки нас не збулось,
переходячи міст понад Полтвою,
скільки
перейшло через міст і назавше
пропало в гущавині правого берега?..
 

(ЦВЯХАРНЯ)

 
Хтось казав: «Ми не ті.
Ми присутні в тунелях і вікнах,
але нам не дійти до старої цвяхарні
за рогом».
 
 
Зостається сідати на сходах,
співати.
 
 
Може так подолаємо стіни, припнемо
голоси до камінних цурпалків
і витремо очі?
Може так і почують нас ті,
що чекають за рогом?
 
 
Зостається шукати себе,
і останній сірник, що в найдальшій
кишені,
колючий, як цвях.
 

(ПИВО)

 
Ми терпляче прожили годину
липневої спеки.
Мотоцикли минулих епох і старі арбалети
лишились позаду.
 
 
Золота незасвічена Роза[1]1
  Золота Роза – колишня синаґоґа у старому Львові.


[Закрыть]. Й сімсот
неспокійних та спраглих атлетів
з пересохлими вусами й нервами.
 
 
Море, рятуй нас! Купання
для гострих твердих борлаків
чоловіцтва в загарбаній вежі.
О як ми слухняно чекали!
 
 
Кожен ковток є причастям.
Рани від стріл проступають
під сорочками.
 

(ДУХ)

 
Дозволь мені кружляти над тобою.
 
 
Я знав Йосифу Кун[2]2
  Йосифа Кун – черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка книжечки віршів «Прегарні околиці львівські», написаних німецькою мовою.


[Закрыть], я знав ще кількох жінок.
Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,
а черниці з вулиці Сакраменток
ховалися в нішах.
 
 
Ані разу не вигнав мене Макольондра,
я завше мав гроші і розум.
 
 
Покажи  с в о є  місто. Я хочу
йти за отими дівчатами
в сукнях червоних.
 
 
Я хочу дзвонити
з оцих телефонних кабін.
Я хочу набрати номер Йосифи Кун
і почути,
як вона скаже:
«Дозволь мені кружляти над тобою».
 

(ЗАБУТТЯ)

 
Так, наче брама – то вхід.
 
 
Є міста, до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо
зайти.
 
 
І приносять великий ключ, і шукають,
куди б устромити, але
брам немає, сторожа зітерлась
на порох. Сім вітрів розкошують
на площах і в залах.
 
 
Навсібіч передмістя відкриті, сторожа
виростає зелена й пругка.
 
 
«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —
перелічуєш майже вголос,
та ніяк не згадаєш, як зветься
дерево,
до якого вона вже не ходить…
 

(РЕБРО)

 
Я віддав би своє ребро
в анатомічну майстерню.
 
 
Там велетенські серця різників і коханців,
обвислі й надуті легені курців,
трубачів і склодувів,
меланхолійні пияцькі нутрощі,
татуйований орден героя (якраз над соском)
і руки останнього ката
по дванадцятім вироку…
Ані слова про інші витвори.
 
 
Я віддав би своє ребро.
 
 
Може, щось вийшло б із нього —
якась рибина,
чи жінка,
чи гілка
забутого дерева
ґінкго…
 

(ЗАМОК)

 
Прогулянка кіньми – велика приємність.
 
 
Та нам зостаються лиш кухні
в задвірках сецесій —
просторі прокурені гнізда,
де гори немитого посуду й чаші
з піщаними квітами, де
у кранах сухих ледь пульсує
волога зелених боліт.
 
 
Посіймо попіл на стіл
і пролиймо невипиті краплі.
Брате, намацай отам на стіні вимикач —
я не бачу тебе,
бо до ранку ще триста хвилин.
 
 
А панство і челядь поснули,
і коні поснули,
і нам не ввійти в ці кімнати.
В о н и  не покличуть.
 

(РИНОК)

 
Замок зіходив на землю все меншими замками,
з одною-єдиною баштою,
де графи колишні ставали поволі
фігурами з воску, жокеями,
фотопортретами.
 
 
Здрібніння квартир і мансард,
навіть шахових партій в альтанках,
відбилось на нашому настрої —
хотілося пити.
 
 
І врешті, зійшовши по Лисенка, де
обличчя у вікнах немов стародруки,
побачили ми,
як доми продаються, полотна, гравюри,
дівчата.
 
 
З «Татарні» світило підземне крило.
 

(КОЛО)

 
Місто немов сузір'я.
 
 
Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!..
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?
 
 
Як часто шукали ми гирло,
і міст, і причал
в опівнічних пустинях дворів,
та хто нам повірить, що річка була тут?
 
 
Тільки крізь нас переходять міста
у непам'ять.
Ми вимовляємо їх
і знаходимо іншими. Втім,
вранці виходиш на площу і все пізнаєш:
 
 
Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.