Текст книги "Перверзія"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Вапоретто із Респондентом на борту відплив у напрямку свого дальшого маршруту (острови Сан Мікеле і Мурано). Припускаю, що з острова Мурано Респондент міг наважитися на ще віддаленішу подорож (до островів Бурано і Торчелльо). Мета Респондентового плавання залишилася мені неясною (хоча версія з пограбуванням церкви при цьому не відпадає – чого-чого, а церков там усюди як гною!). За невдачу прошу якомога суворіше спитати з Церіни (коли не помиляюся, Монсиньйор саме їй доручив більшу частину справи). Церіна останнім часом активно використовує свої суто жіночі впливи, внаслідок чого їй багато що прощається (перепрошую за прямоту). Якби Монсиньйор був суворішим із такими (не хочу вживати міцнішого слова) легковажницями, то найбільш ретельні і віддані Монсиньйорові одиниці (маю тут на увазі навіть не обов'язково себе) не мусили б виконувати подвійну (не раз потрійну) працю. Здається, поведінку Церіни варто розглянути і в третьому особливому підкомітеті (поки що з метою профілактичною).

На закінчення хочу з Монсиньйором поділитися своєю великою радістю: мені таки вдалося придбати кілька вкрай рідкісних екземплярів (що робить мене майже щасливим). Це: астронотус окатий (astronotus ocellatus) – коричневе тло з чорними плямами, шкіра товста і м'яка, здається оксамитною, на хвостовому плавнику – виразне чорне очко в червоному обрамленні; крім того, синодонтіс ангельський (synodontis angelicus) – чарівний тлустий сомик, білі горошини на оксамитно-чорному тлі; і нарешті, нарешті – піранья червона (serrasalmus nattereri) з яскраво-червоним анальним плавником! Кожного виду вдалося знайти по парі (хоч кажуть, ніби синодонтіси в акваріюмах не розмножуються).

Готовий до смерті (хе-хе) служити Монсиньйорові – Доктор.

P. S. Тільки Монсиньйорові дано оцінити мої зусилля по справедливості (маю тут на увазі не конче підвищення).

Я, Антоніо Делькампо, шістдесяти дев'яти років, вікарій церкви Сан Мікеле, мешканець сестьєре Каннареджо, маю потребу і вважаю своїм обов'язком розповісти про зустріч, яка трапилася ввечері першої неділі по великопісній середі, а саме 7 березня ц. р. Спонукає мене до цього передусім те, що не так давно, хоч і з великим запізненням, я довідався про одне нічим не пояснимо зникнення, за яким багато хто схильний вбачати самогубство. Можливо, моя розповідь допоможе пролити більше світла на цю нез'ясовану історію і розкриє деякі дотепер не враховані обставини.

Як відомо, острів Сан Мікеле, де мені доводиться відправляти Службу в однойменній церкві, належить до найсумовитіших островів не тільки нашого веселого міста, але й, мабуть, усього Божого Світу. Адже на ньому розташовано міський цвинтар, через що острів слушно називають містом мертвих. Живі приїздять сюди лише або поклонитися неживим, побути біля них у тиші смутку і вічній зелені кипарисів, помолитися за їхні душі і хоч трохи зосередитися на незримому. Я, упродовж двадцяти восьми років чи не щотижня буваючи на острові й з Божою поміччю здійснюючи всі необхідні ритуали як усередині церкви, так і в каплиці Емільяні чи на місцях поховань, звик до острівного спокою, до тамтешніх кипарисів і птаства.

Того дня я прибув на острів пополудні, бо переді мною була тільки вечірня служба пам'яті всіх померлих, яку називаємо Ангел Господній. У церкві було всього декілька осіб – справа йшла до недільного вечора, надворі ледь сутеніло, і денні відвідувачі могил уже переважно встигли відпливти до міста.

По закінченні відправи я повинен був ще годину– другу залишатися в церкві. Крім мене, в ній не було нікого, якщо не рахувати старезного Анджеліко, церковного служку і сторожа. Як і належиться цього дня (нагадаю, що все діялося першої неділі по великопісній, інакше званій попільною, середі), я заглибився у роздуми на тему 14-ї глави Євангелія від Матея, стихів з 22-го по 34-й. Особливо великого значення набули для мене рядки: «I коли відпустив народ, пішов на гору помолитися на самоті. Як звечоріло, Він був там сам один». Тим часом до церкви зайшов не першої молодості чужинець – із тих чоловіків, на яких звертаєш пильну увагу не лише на безлюдді. Уперше я помітив цього прибульця двома годинами раніше, адже до Сан Мікеле ми припливли тим самим човном. Зійшовши тоді на берег, він рушив у глибини цвинтаря, хоч, безперечно, ніхто з близьких йому людей у цій землі не похований. Я прийняв його за такого собі туриста, що, відбившися – навмисне чи випадково – від групи, шукає для себе вражень самотужки.

Тихим і якимось аж здушеним голосом привітавшися зі мною (тут я переконався, що він чужинець), молодик почав оглядати церкву. Мушу сказати, що храм Сан Мікеле, в якому маю дяку служити Господові, й справді заслуговує якнайпильніших оглядин, збудований у часи Ренесансу за проектом Мавро Кодуссі, якого маю за найвиразнішого з тогочасних венеційських архітекторів. Однак протягом довгих років душпастирської праці я навчився бути уважним і розуміти не тільки людські слова, але й рухи, жести, спосіб дихання і вглядання. Мій досвід підказував, що не архітектурні принади і не внутрішнє облаштування церкви цікавлять у цю хвилину самотнього чужинця. Неспокій та сум'яття читав я з нього, а також вагання і сумніви. Каюся, був навіть момент, коли я мимоволі запідозрив його в недоброму, наприклад, у можливому пограбуванні. На щастя, ця моя підозра виявилася безпідставною. Іноді я ловив на собі його швидкі погляди. Я знав: щось мусить бути далі, однак не квапився і не втручався поки що, даючи змогу його збаламученій душі дозріти власними зусиллями.

Зненацька вирісши перед! мною, він запитав, чи зміг би я поговорити з ним англійською мовою. Я ламано відповів йому, що, на жаль, знаю не більше п'ятдесяти англійських слів, тому не впевнений, чи така розмова дасть необхідні плоди. Але якщо б він володів також німецькою, то наша розмова все ж може відбутися на значно пристойнішому рівні – замолоду, коли я ще не був священиком, я добрих кілька років прожив у Франкфурті, де грав і співав у рестораційці «Мамма Роза». Чужинець утішився з цього і, легко перейшовши на німецьку, назвався Станіславом. «Я хотів би висповідатися, отче Антоніо, – випалив він, лиш тільки я назвав йому себе. – Я йду від церкви до церкви і ніде не можу знайти священика, який би мене зрозумів. Нарешті ви, отче!» Посівши своє місце у сповідальниці і поблагословивши його, я вже наготувався було допомогти йому кількома вступними запитаннями, але тут почув: «Перепрошую, отче Антоніо, чи не могли б ви порушити тайну моєї сповіді?» Я не зовсім його зрозумів, подумавши, що довгі роки невправляння в німецькій мові таки зробили своє. Тож я підтвердив, що тайна святої сповіді є непорушною. «Але я, я сам, я хотів би, щоб ви її порушили!» – ясніше висловився Станіслав. «Уперше чую щось подібне, сину мій», – суворо відповів на це я, щоб дати йому до зрозуміння всю дикість і неприпустимість такого бажання. «Повірте, отче Антоніо, це дуже важливо. І я дозволяю вам за якийсь час розповісти всім, кому повважаєте за потрібне, те, що я тут скажу», – наполягав на своєму впертюх. «Ти дозволяєш? – похитав я головою. – Як смієш ти дозволяти чи не дозволяти щось таке, до чого не маєш права? Чи знаєш ти, що коли діється одна з великих Божих тайн, то ми, раби і слуги Господні, не повинні до неї втручатися зі своєю затятою самоволею?» Він трохи помовчав, а тоді знову спантеличив мене: «У такому разі, отче Антоніо, я прошу не вважати це сповіддю в церковно-канонічному сенсі. Я прошу вас лише про розмову». «Але в такому разі, – знайшовся я, – це буде тільки розмова двох звичайних людей. І не більше. І ти не сподобишся Божої ласки і не дістанеш відпущення гріхів». «Але мені важливо, щоб мене вислухали», – твердив своє Станіслав. «Для цього не конче йти аж до церкви, – заперечив я. – Виговорися перед першим-ліпшим п'яничкою з остерії й матимеш те, до чого прагнеш». По цих словах я відчув, що завдав йому болю – він замовк, уражений моєю невблаганністю, тож я, наслідком кількахвилинної душевної боротьби, дещо зм'як і все ж запропонував йому розповідати. Адже сила слідування Богові не лише в букві. Святий Тома Аквінат учив про значення винятків для духовної практики. А якщо навіть і не вчив, то вважаймо, що й без Аквіната я вчинив за підказкою серця – чи не достатній це аргумент?

«Я великий грішник, отче Антоніо, – почав свою розмову Станіслав. – 3 усіх заповідей Божих я не порушував, здається, лише одну. Не пам'ятаю її порядкового номера, однак пам'ятаю, що звучить вона „Не вбивай“.» «Це п'ята заповідь, сину мій», – нагадав йому я, бо він і справді міг би бути моїм сином. «Дякую, отче, я теж думав, що п'ята, – продовжив він. – Але й навіть її я збираюся ближчим часом порушити!»

Це змусило мене стрепенутися і вслухатися з усією можливою уважністю – внутрішнім наслуханням. «Я приїхав сюди з дуже далекої країни. Ви можете й не знати про неї, отче Антоніо. Досить сказати, що я народився в малому містечку серед гір, зовсім близько від центру Європи», – говорив Станіслав. Тут мені здалося, що він не цілком сповна розуму. «Про що ти кажеш? – здивувався я. – Хіба це так далеко звідси? Хіба центр Європи не знаходиться десь у Швейцарії?» «Ні, отче, в інших, зовсім інших горах, далеко звідси!» – наполягав він. «Може, в Уральських горах?» – пригадав я собі дещо зі шкільних викладів географії. «Ні, не в Уральських, а в Карпатських горах, отче, – виправив мене він. – Деякі з вас ще називають їх Кавказькими». «Зачекай, зачекай, – ворухнулося щось у моїй пам'яті. – Я чув про такі гори! Це там, де буває повно снігу не лише на вершинах, але й в долинах?» «Так, отче, – відповідав він, – іноді там випадає стільки снігу, що ми змушені пробиратися в ньому по шию, розгрібаючи його перед собою спеціяльними легкими лопатами. А ще в нас бувають такі холодні зими, що всі люди місяцями сидять по хатах і нікуди не вистромлюють навіть носа, бо вже за мить він може відмерзнути і відпасти».

Це несамовито зацікавило мене, і я вирішив ще дещо довідатися від Станіслава про його дивовижну країну. «А як виглядають мешканці твоєї вітчизни?» – запитав я. «Вони схожі на мене, отче, – була відповідь. – Або не схожі на мене. Бувають різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі. Щоправда, в мене трохи кращі зуби, ніж у багатьох із них. Зате я маю значно гірший зір». «А чи шанують у вас Господа нашого Ісуса Христа? – ступив я ближче до головної теми. – Чи може, моляться до якихось кам'яних бовдурів? Як, приміром, відзначають ваші люди Свят– вечір напередодні Різдва Христового?» «Це в нашої людності одне з найперших свят», – запевнив Станіслав.

– Увесь день перед тим ми постимо і молимось, а як тільки з'являється на небі перша зоря, сідаємо до містичної вечері. На вечерю подаються лише пісні страви, але їх мусить бути обов'язково дванадцять, за числом святих апостолів, бо кожна страва уособлює собою одного з апостолів і тому при столі не вільно називати її власним іменем, а тільки апостольським. Скажімо, не можна просити «А подайте-но мені тушкованої капусти», лише, «подайте-но мені Якова Алфіїва» і не можна просити «А подайте-но мені тертого маку», лише «подайте-но мені Матея-митаря». «Яке марновірство!» – не витримав я, можливо, мимохіть ображаючи його родинні почуття. «Крім того, – провадив він далі, – у Свят-вечір не вільно подавати одне одному руку через поріг, розсипати сіль і бити дзеркала. Крім того, не вільно казати „юшка“, а тільки „борщ“, бо протягом року в домі будуть нестатки. Також чоловік не сміє цього вечора доторкнутися до своєї жінки вказівним пальцем лівої руки, але їсти повинен лише з її тарілок, докінчуючи те, що вона залишить. Цього вечора треба співати різдвяні пісні, які в нас називають „гаївками“, бо, за нашими віруваннями, Діва Марія народила Боже Дитятко не в яскині, а у священному гаю неподалік Вифлеєму. Що стосується Водосвяття, то це теж надзвичайно пишне свято. У цей день бувають найтріскучіші морози, так що вкриваються льодом не лише річки та озера, а й обидва моря – Чорне і Азовське. З крижаної товщі вирубують величезного крижаного хреста (так зване „крижмо“) і, поливши його червоним грецьким вином, установлюють прямовисне під сонячне світло, від чого хрест спалахує рубіновим вогнем. Вино мусить бути грецьким, бо ми належимо до грецького обряду, як вам відомо, отче Антоніо». «Тепер я знаю! – проясніло мені. – Я згадав, коли і від кого я вже чув щось подібне. Мій дядько, мій рідний стрий, старший брат мого тата, Мікеле дель Кампо, один із перших авіапілотів Італії, колись подався на ваші терени, та там і канув під час першої війни. Щось подібне він описував у листах! Чи знайоме тобі це ім'я, чужинче, – Мікеле Скіпіо дель Кампо?» «Кожен у нашій країні глибоко шанує його», – схилив голову Станіслав.

Тоді я все ж вирішив бути прихильнішим до нього і таки поговорити про те, що йому болить. «Ти шукаєш примирення з Богом і заспокоєння для душі, сину мій, – нагадав я. – Чи не можеш більше розповісти про свої гризоти і докори?» «З радістю, отче Антоніо, – як завжди, здалеку почав Станіслав. – Говорити про себе – одна з найбільших доступних мені втіх. Я так люблю цю справу, що навіть найтяжча сповідь не приносить мені страждань, а саме тільки задоволення». «Про сповідь забудь, – остеріг я його. – Ми просто бесідуємо». «Тоді я просив би вашого дозволу спершу трохи пограти на органі, отче Антоніо», – виявив Станіслав. «Ти граєш на органі?» – не приховував я свого ошелешення. «У моїй країні майже всі вміють грати на органі, – пояснив Станіслав. – Хто гірше, хто краще. Я – посередньо». Це повідомлення не на жарт зацікавило мене і я, вийшовши зі сповідальниці, повів його нагору, де показав наш невеличкий, а проте вельми прецизійний, підвладний лише добрим майстрам інструмент. По цьому я знову зійшов на низ, а Станіслав, не довше п'яти хвилин повправлявшися, зненацька і без особливих видимих зусиль та відчутних погрішностей відтворив знану канцону № 3 G-dur Фрескобальді, після чого з іще більшою впевненістю і, я сказав би навіть із вишуканістю, – його ж таки, Фрескобальді, токату «Per I'Elevazione» [29]29
  «Для підняття чаші» (італ.), страва.


[Закрыть]. «Щоразу сильніше змушуєш ти мене дивуватися, чужинче, – визнав я, коли він зійшов униз, розробляючи свої довгі музичні пальці. – Якщо так у твоїй країні грають посередності, то що тоді говорити про кращих?» «Я вчився музики в однієї старої органістки з мого рідного містечка. Вона була єврейка і померла на сто восьмому році життя. А, може, й не померла», – відповів Станіслав, але це нічого не пояснювало.

І тут мені сяйнула незла ідея. «Слухай, а чи не вийти нам трохи на повітря? – запропонував я. – Вечір нині теплий і тихий, кипариси пахнуть гарно, Венеція на тому березі вже засвічує вогні. Я маю тут поруч таку спостережну крапку, з якої видно півміста!» «А мерці?» – запитав мій гість. «Ви таки справді забобонні у вашій дивній країні! – заспокоїв я його. – Ну що мерці? Ми ж не потурбуємо їх даремно!»

Тоді я гукнув Анджеліко, щоби приготував усе необхідне, і за недовгий час ми вже сиділи під кипарисами, неподалік цвинтарного муру, з кількома пляшками юної вальполічелли, головкою сиру та іншими добрими перекусками, маючи перед собою тихі води лагуни, тепле смеркання і спалахи світел у будинках міста, а поза муром – западаючі в пітьму гробниці.

«Слухай, – звернувся я до нього з усією поважністю, на яку лише здатний, після того, як ми – кожен по-своєму – помолилися. – Хоч Беда Достохвальний (а може, хтось інший) і твердить, ніби недобре згадувати Господа при випивці, я, однак, не вірю, що ми аж так сильно цим Його ображаємо. Себто цей перший келих я хотів би підняти за число один, за Єдиність, за єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі і всього видимого й невидимого, а таким чином – і за першу заповідь Божу. Вся ця краса, – я повів рукою навколо, – і ця тиша належить Йому, і ми теж належимо Йому і не забуваймо про це ніколи з вдячністю!»

Вино було шляхетне, а сир і овочі лише підтримали в нас це відчуття, тож я без довгих зволікань наповнив знову келихи, щоби належним чином ушанувати число два, себто випити за дві природи Господа нашого Ісуса Христа, за два світи – видимий і невидимий, за дві головні заповіді любові, за дві Тайни мертвих, за Друге пришестя, за Второзаконня, за Каїна та Авеля, за хліб і вино, за дві рибі (на жаль, більше в нас на столі й не було).

«Бачу, що ти чоловік не пустий, – промовив я до Станіслава, відламуючи кусень риби, від якої той відмовився. – Як же опинився ти тут, чужинче? Що привело тебе?» «Велика самотність, отче Антоніо, – відповів він. – Нема в мене ні дому, ні близьких, ні рідних. Одно тільки залишається – блукати світами і до Бога промовляти з різних церков, соборів». Мені така відповідь сподобалася, і я продовжив розпитування: «А що, ти яко чоловік мирський не маєш собі жінки?» «Колись мав, отче Антоніо. І дуже її любив», – по цих словах він видобув з-під сорочки нагрудний медальйон і, розкривши його, показав мініятюрний овальний портретик цілком юної жінки, напівдитини, а решти я не роздивився, бо вже добре таки стемніло. «Гарна?» – спитав чужинець. «Як ангел», – не збрехав я.

«Тепер знаю, отче Антоніо, за що ми вип'ємо, – сказав по хвилі мовчання Станіслав. – За число три, себто за Пресвяту Трійцю!» «Безумовно, – погодився я, – але не тільки. Адже число три – священне і досконале число. Це перше з чисел, що має заповнену структуру: початок, середину і кінець. Це символічне і багато значуще число. Тож вип'ємо не лише за три Особи Божі, про що ти вже цілком слушно сказав, але й за трьох царів зі Сходу, що прийшли поклонитися малому Ісусові. Також за три дні і три ночі, проведені Йоною в китовому череві, а відтак – і за Третій день взагалі, бо то – день Воскресіння. Можемо тут згадати ще Сима, Хама та Яфета або, скажімо, Даниїла, Давида і Соломона». Випивши по цих словах, я гукнув старому Анджеліко, щоби виніс із захристії якого-небудь ліхтаря й пару інструментів для музикування. Тим часом запитав у чужинця: «Чи у твоїй країні всі дівчата такі гарні?» «Вони їдуть з моєї країни, – відповів той. – Скоро їх не лишиться жодної. Будь-якої. Знаєте, отче Антоніо, це так, як із міні-спідницями. Спершу їх одягають лише гарт дівчата з гарними ногами. Трохи пізніше – негарні дівчата з гарними ногами. Ще пізніше – гарні дівчата з негарними ногами. Слідом за ними – негарні дівчата з негарними ногами. А тоді вже – всі інші дівчата», Я похвалив його за дотепний силогізм, хоч це, може, й не був силогізм, а тоді, взявши до рук принесену старим чортом Анджеліко мандоліну, виконав у подарунок своєму гостеві прегарний мадригалик «Si, si, ch'io v'amo!» [30]30
  «Так, так, я кохаю Вас!» (італ.).


[Закрыть], укладений блаженної пам'яті Клявдіо Монтеверді ще на початку XVII віку. Коли, вислухавши його, мій молодий товариш почав голосно плескати в долоні, я зробив йому зауваження, щоби все-таки поводився тихіше: ми ж бо на цвинтарі, – й він відразу споважнів.

Так виникла відповідна павза для нового наповнення келихів – над нами вималювалось число чотири. «За чотири святі Євангелія», – почав Станіслав. «Але не тільки, – доповнив я. – Бо є ще чотири моральні чесноти – мудрість, справедливість, мужність і повздержливість. Крім того, є чотири останні речі, які теж мусимо вшанувати: смерть, суд, небо і пекло. Понад те є чотири гріхи, що кличуть про помсту до неба, серед яких не лише навмисне чоловіковбивство, содомія, скривдження беззахисних, але й – не знаю чому – затримки із заробітною платнею. Однак, аби не завершувати цією грізною нотою, вип'ємо ще й за чотирьох шестикрилих істот, які повсюдно супроводжують святих євангелістів: Ангела, Вола, Орла і – певна річ – Лева!»

Виразна тінь біди і скорботи перебігла лицем Станіслава після випитого. Привчений до спостережень за тінями тіней, я зрозумів, що причина була в нагадуванні йому про волаючі до неба гріхи. Я вирішив помаленьку щось із нього вивідати, але без тиску і поквапу – важливо, щоб він сам прийшов.

Поки Анджеліко відносив спорожнілі пляшки і приносив нові – тільки вже не з вальполічеллою, а з соаве, – мій гість Станіслав узявся до невеличкого зграбного бандолеона і трохи пограв якихось своїх мелодій, однак невдовзі вийшов на необхідну тональність, аби виконати (без уловних вухом неточностей) «La venenosa» й відразу після неї «La lusignola» незабутнього Тарквініо Мерулі. Я дуже похвалив його за спосіб виконання – дещо затвердий як на італійську музику, але тим і своєрідний. «Чи у вас також є любовні пісні?» – поцікавився я. «Наші любовні пісні покидають нас разом із нашими дівчатами. Вони хочуть жити в інших країнах», – була відповідь. «Твоя жінка поїхала до іншої країни?» – «Так, але не до Америки», – була відповідь. «Хай їй там добре ведеться», – зітхнув я, оновлюючи вміст наших келихів молодим соаве. «Окрім як за П'ятикнижжя, я не знаю, за що б іще нам випити», – зізнався розгублений Станіслав. «Як? – розворушував його я. – А п'ять Тайн живих? А п'ять хлібів? А п'ять отворів людського лиця, створених Богом? А п'ять отців церкви, яких, сам не знаю за що, люблю найбільше: Климент Александрійський – раз, Іполіт Римський – два, Амброзій Медіолянський – три, Зенон Веронський – чотири і Августин Блаженний – п'ять, хоч цей п'ятий і заперечував музику?..»

Мій перелік справив на нього враження, і ми осушили келихи до дна. Тут, не відійшовши ще далеко від числа п'ять, я ніби ненароком запитав: «До речі, ти почав нині, здається, з того, що нібито збираєшся порушити п'яту заповідь?» «Я мушу це зробити, отче Антоніо», – сказав він ущерть набитим бринзою ротом. «А ти свідомий того, що неминуче будеш за це покараний – навіть, якщо тобі сто разів удасться надурити земне правосуддя? Чи свідомий ти того, що сподобитися прощення і спасіння за такий тяжкий гріх украй нелегко? Що це – одна з найкоротших доріг до занапащення душі, отже, й до пекла? Що, відбираючи комусь життя, людина свідомо повторює злочин Каїна? То, може, варто спинитися? Невже аж так мало сили в тобі, що не годен ти побороти цього змія-людовбивцю?» «Але якщо я цього не зроблю, то вб'ють мене», – була відповідь.

Я мусив це трохи обміркувати, тож налив до келихів ушосте. Навколо нас згустилася велика темрява. Лише принесений Анджеліко ліхтар висвічував наш дерев'яний столик і гарні предмети на ньому – пляшки, хліб, сир, рибину, трохи цибулі й винограду. Над Венецією сходив блідий півмісяць. Звідкілясь із-під могил, з-за наших спин уже виклубочувалися сизі липкуваті дими. Знову заповідалося на нічний туман. Робилося зимно, і ми щільніше закутались у свої плащі. Відтак пошанували число шість, випивши за шість істин віри, за шість днів творіння Господом світу, за Авеля, Ісаака, Йосифа, Мойсея, пасхальне ягня та мідяного вужа. «За шість разів по сто одинадцять», – підморгнув мені з темряви Станіслав. Я схопив рукою його густу і шовкову на дотик чуприну й боляче смикнув за неї. «Намну тобі вуха, як будеш так жартувати», – попередив я його, і ми обидва зареготали, а потім одночасно схаменулися.

«За останні декілька років я звик до цвинтарів, отче Антоніо, – знову заговорив по кількох хвилинах тиші Станіслав. – Був такий час, коли я працював гробарем. Я на цвинтарях розуміюсь як мало на чому. І тут я проблукав нині пополудні добрих дві години. Мені здається, мертві прислухаються до нас». «Наділений такою чутливістю душі, музикальністю, внутрішнім потягом до добра, невже ти гадаєш, ніби спроможний убити?» – підійшов я до нього з іншого боку. «Не знаю, отче. Мабуть, ви занадто добре про мене думаєте. Дякую вам за це», – і, взявши від мене мандоліну, Станіслав зі знанням діла вибренькав на ній «Пробу струни» непутящого Джанамброзіо Дальца – твір не надто вибагливий, але вельми рідкісний, коли йдеться про всілякі репертуарні збірники з антикварних крамниць, а потім провістив мовою своєї землі пісню, зміст якої пізніше переповів мені. Йшлося в ній про хлопця, який з великого кохання отруїв свою дівчину (аналогічний випадок стався у Бергамо два з половиною роки тому), за що отримав сім років каторжних робіт. Хлопця звали Грицем – на честь східного святого Григорія Теолога, як я собі думаю. Упродовж кожного із семи років той Гриць прилучався до чергової таємниці. Перемінений і втаємничений, повернувся він, відбувши строк покарання, додому. І тут віднайшов свою кохану живою – виявляється, вона проспала сім років непробудним сном, дуже схожим на смертний. Так вони знову щасливо поєдналися. Мелодія була досить солодкозвукою, а мова слів могла би навіть сподобатися, коли б не завелика кількість шиплячих.

«Ось і підійшли ми, друже, – сказав по тому я, не забуваючи про наші келихи, – до числа особливого і вельми символічного, що знаменує собою повноту і цілість. Вшановуючи його, про що передусім пам'ятаємо?» «Про сім небес», – не знітився Станіслав. «Але й так само про сім кіл пекла і сім кіл чистилища, – звів я догори вказівний палець. – А ще – про сім святих Тайн, сім дарів Святого Духа, сім діл милосердя для душі і сім діл милосердя для тіла; про сім прохань Господньої молитви і сім соборних послань; про сім церков Азії, а отже, про сім зірок і сім світильників золотих; про п'ять хлібів і дві рибі і про сім повних кошів», – завершив я. «А також – про сім сплячих юнаків ефеських», – цілком доречно нагадав мій гість. І втішений такою його обізнаністю, я плеснув його по плечу, хоч і майже не бачив у темряві. Після цього ми випили.

Тоді, налаштувавши до гри принесену Анджеліко гітару, я вирішив згадати дещо з молодих часів, коли й сам був не старший за мого чужинського приятеля. І виконав одну за одною «Che pena e questal cor», «Adiu, adiu» та «I'vo bene» [31]31
  «Як тяжко серцеві», «Прощавай», «Я люблю» (італ., діял.).


[Закрыть]. У відповідь на це Станіслав, вихопивши звідкілясь із кущів лютню, пречудове відтворив «Dove», «Ahi! Filli» [32]32
  «Де», «Ох, діти» (італ.).


[Закрыть], чотири річеркари, одну віллянеллу і одну сальтареллу. «Мерзотнику, – розчулено сказав я, – маючи таке серце до музики, ти ще смієш говорити – та ні, думати – про якесь там убивство? Та хай би всохла тобі твоя геніяльна рука!» «То відрубайте її», – він простягнув мені свою правицю. «Анджеліко! – загорлав я на півцвинтаря, в чому каюся. – Неси-но сюди сокиру або пилу! Що-небудь гостре!»

Виринувши через деякий час поруч із нами, старигань був немало подивований таким моїм бажанням. Однак усе-таки приніс із собою зі своєї повітки не тільки сокиру, дві пилки, садові ножиці і заржавілий меч дожа Дандольо, але й величенький тесак для риби. «Що це ви, отче духовний, надумали?» – підозріливе запитав Анджеліко. «Хочу позбавити цього йолопа правої руки. Щоб не надто спокушала його! – пояснив я старому. – Але спершу послухай, як він грає!» Тоді Станіслав прегарно видав «О, come vaghi…» та «О, viva fiamma!» [33]33
  «О, як хвилює…» та «О, живий вогонь!» (італ.).


[Закрыть], що й навіть глухуватий Анджеліко пустив кілька сліз. Щоб йому двічі не ходити, я розлив по келихах решту соаве і таким чином наблизились ми – тепер уже втрьох – до числа вісім. «За вісім євангельських блаженств!» – згадав я нарешті, а потім, ще більше напружившись, доповнив: «Число вісім, яке містить у собі силу Воскресіння, є прообразом майбутнього світу, каже Оріґен. Число вісім – це сповнення нашої надії, приєднується до нього святий Амброзій, що його шаную з особливою ревністю». «За вісьмох безсмертних», – вирішив щось своє докинути Станіслав, але я відхилив його ідею, позаяк ні про жодних вісьмох безсмертних нічого не знаю. Коли ж Анджеліко зник у темряві з порожніми пляшками, щоб оновити їхню наповненість – тільки вже не соаве, а чимось нарешті міцнішим – темним венеційським токаєм, – коли ми знову лишилися вдвох, я запитав у свого невидимого співрозмовника: «Хочеш, я заховаю тебе від твоїх ворогів так, що ніхто й не знатиме, куди ти подівся?» «Тільки не це, – здригнувся Станіслав. – Мої вороги настільки могутні, що вони знищать і вас, отче Антоніо!» Почувши таку нісенітницю, я щиро зареготався. «Та мені начхати на їхню всемогутність! – вибухнув я, відгоготівши. – Господь учить нас бути мужніми й незламними в обороні правди і справедливості. Якщо святі великомученики не боялися бути колесованими й роздертими, якщо пророк Даниїл, покладаючись на Бога, не боявся перебувати в одній ямі з голодними левами, то чим мене злякати? Чого мені боятися?» «Не чого, а кого, – твердо сказав мій гість. – Їх. Вони всюди. Навіть тут», – було це так промовлено, що я, буду щирим, мимоволі відчув спиною перебігаючих мурашок. Тож саме вчасно нагодився Днджеліко з оновленими пляшками. «Ще не рубали?» – поцікавився він, зиркаючи в бік Станіслава. «Ти нічого не розумієш, старий шкарбане», – скрушно похитав я головою, і Анджеліко, щось бормочучи, відійшов у туман.

«Але невже ти не можеш утекти з цього міста к бісовій матері? – спересердя вилаявся я і, щоби виправити цю свою провину, нагадав про велич і силу числа дев'ять. – Ось іще одне Боже число. Чи пам'ятаєш, любий Станіславе, як урочисто і гідно вшанували ми нині число три? Так от, уяви собі, що число дев'ять слід ушанувати з такою ж, але потрійною гідністю! Адже це – тріяда тріяд, а дехто навіть каже, що, намалювавши на стіні три дев'ятки, ми віддаємо свій дім під недремну опіку Божу». «За три дев'ятки!» – прийняв мої думки Станіслав і відсалютував своїм келихом. «За дев'ять плодів Святого Духа, – означував я. – За дев'ять ангельських чинів. За відповідності воїнства небесного у вояцтві земному. Я маю на увазі три трійки непереможних, про яких читаємо в поета: „Ангели летять, як воскреслі пілоти, по три“. Отож за короля Артура, Карла Великого і Ґотфріда Бульйонського – трьох найбільших лицарів християнства! За Ісуса Навина, царя Давида і Юду Маккавея – найудатніших войовників юдейських! За Гектора, Олександра Македонського і Юлія Цезаря – найдоблесніших проводирів поганських!» Звертання до славетних імен настільки зміцнило мене на дусі, що вже після того, як ми випили, я додав: «Жоден засранець не сміє зазіхнути на твоє життя, любий Станіславе, інакше матиме справу зі мною! А зі мною жарти недобрі!» Я підніс йому до самих окулярів, аби він таки побачив, мій добрячий кулачисько. «Що на це скажеш?» – переможно спитав я.

«Гадаю, не один ніс було розквашено цією штукою», – чітко відповів Станіслав. «Отож-то!» – підтвердив я його правоту і ми обидва зайшлися сміхом.

Тоді, пригадавши собі, для чого ми тут сидимо, Станіслав ухопився за гітару і без надриву, як те іноді трапляється в іноземців, але мужньо проспівав «Оgпі amante e guerrer» [34]34
  «Кожен закоханий є воїн» (італ.).


[Закрыть]. «Щось мені здається, друже Станіславе, ніби ти закоханий. Так воно чи ні?» – вирішив я з'ясувати. «Я маю нещасливе кохання, отче Антоніо», – була відповідь. «Тобто?» – не задовільнився я. «Моя кохана є заміжньою жінкою. Я пожадав жінку ближнього. Я готовий усе на світі зробити для неї», – по цих словах він гикнув. «І що далі?» – не полишав його я. «Одного разу вона віддала мені своє тіло. Але тепер мені здається, що душа її лишилася невідданою». «Отже, ти не досить добре впорався з її тілом, – виснував я. – Розкажи мені докладніше, як це було». «Я зробив для неї все, що міг, і їй було нестерпно добре. Стіл, на якому вона лежала, ходив ходором під нею». «Не вдавайся аж до таких подробиць, хлопче, – зауважив йому я. – Не потребую знати твого з нею modus coiti [35]35
  Спосіб грання (латин.).


[Закрыть]. Скажи мені краще, як вона на тебе дивиться: з відданістю, ввічливістю чи закритістю?» «Я сказав би, що із ввічливою закритістю, отче Антоніо», – відповів він на це. «Тоді вітаю! Вона любить тебе!» – запевнив його я. І зненацька поставив питання руба: «Ти хочеш порішити її чоловіка?» «Що ви, отче, – розвіяв він мої підозри. – Вони й без того розлучаються. Невдовзі їдуть до Риму по дозвіл на розлучення». «Ну, тоді тим більше – не скисай! І завжди май надію на Бога, – нагадав я йому. – І на святого Валентина, який сприяє в таких аферках!» По цьому я спом'янувся, що час настав на вшанування числа десять, тож келихи було наповнено по вінця. «За десять заповідей Божих, – почав я, однак довго не міг згадати якусь іншу прикметну десятку. Нарешті здобувся на ще одне. – За десять кар єгипетських!» А ще через хвилину доповнив: «І за десять міст палестинських». Коли число десять було належним чином пошановано, а келихи осушено, постановив я вдатися до музики і, повернувши собі лютню, підібрав на ній спершу «Duolsi la vita», а тоді – без будь-яких переходів – «Ессо la primavera» [36]36
  «Солодощі життя», «Ось весна» (італ., арх.).


[Закрыть]. однак лютня якогось біса перестала мене слухатися, можливо тому, що робилося чимраз холодніше і в мене задубіли пальці, до того ж я переплутав слова. «А скажи-но, хлопче, забув, як ти називаєшся, – звернувся я через хвилину до чужинця, – чи не потребуєш ти якої-небудь зброї для самозахисту? Можу подарувати тобі, наприклад, цей меч. Або пістолет. Добрий маю пістолет! Можемо трохи постріляти з нього в он те дерево. Візьми його, я собі новий куплю». Однак Станіслав дуже чемно подякував і від зброї навідріз відмовився. «То що я можу зробити для тебе?» – наполягав на своєму я. «Простити мої гріхи, отче», – сказав він. «Ну то прощаю тобі!» – махнув я рукою, і він вдячно поцілував кожну фалангу мого пальця. Губи в нього були теплі і розм'яклі від вина. Я обійняв його, і ми знову випили, тільки з одинадцяткою справа пішла вельми тяжко, і я спромігся лиш на те, щоби виголосити тост за одинадцятий член символа віри (хоч він є справді ключовим, бо звучить «очікую воскресіння мертвих»). «Очікую воскресіння мертвих», – повторив Станіслав і затремтів від холоду. Я гадав, що по цих словах вони і справді попідводяться, але на цвинтарі все залишалося по-старому, хіба що сова запугукала і туман згустився. Венеції вже не було видно і здавалося, що лишилось нас тільки двоє, останніх, для останнього оголошення. Станіслав, напевно, теж відчував щось подібне, бо раптом затягнув не надто сильним, але напрочуд милим для слуху, дещо хрипкуватим баритоном славну «Ave Maria» Тромбончіно. І чи міг я втриматися, щоб не підтягнути йому своїм ледве тріснутим тенором, за який ще в семінарії кликали мене не «Делькампо», а «Бельканто»? Адже наші голоси були єдиним, що зв'язувало нас тут, у цьому збезлюднілому і зажерливому світі. А славити співом Пресвяту Мадонну ніколи не гріх. І так почули ми себе серед вод Океанських у малесенькому човні, яким Вона опікується і про порятунок якого вічно благає свого Сина.