Текст книги "Слiдство веде прокуратор (на украинском языке)"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Тiльки тепер Iуда збагнув: гаман йому повернули лише тому, що сподiваються заробити бiльше. На душi полегшало – усе стало на свос звичне мiсце.

– Ну, кажи нарештi: де вiн ховасться?

– У Гефсиманському лiсi... Та чи встигнете?

– А що таке?

– Уже збирасться йти по нього храмова варта...

– Нехай собi збирасться. А ми вирушаймо зараз. Веди!

– Навiщо я вам? – сполотнiв Iуда.

– Як то навiщо? Лiс великий. Чого ж нам нишпорити в ньому, коли ти знасш точне мiсце? I от що: аби не сталася помилка, ти Iсуса обнiмеш i назвеш. Зрозумiв?

– А що я за це матиму?

– Життя! – вiдповiв, наче вдарив навiдлiг, Веселий Герман. – Хiба мало?

5. КУБЛО ГАДЮЧЕ

– Мiй любий, ти когось чекасш? – запитала Клавдiя Прокула, яка читала з обличчя Понтiя Пiлата, як з книги, хоча стороннiм воно здавалося непроникливим.

– Так, моя Клавдiс, – вiдповiв вiн, – чекаю, коли приведуть до мене молодика з тонкими, як у жiнки, руками, котрого ти бачила у храмi.

– Його впiймали?

– Цiсу ночi.

– О, мiй Понтiю! Я дуже хотiла б побачити його знову.

– Чому?

– Вiн цiкавий...

– Так, масш рацiю – вiн цiкавий. I я, моя Клавдiс, можу дозволити тобi i побачити його, i почути. Але з однiсю неодмiнною умовою.

– Якою?

– Мовчати.

– Яка жорстока для жiнки умова! Але я згодна. Я мовчатиму i тiльки слухатиму. Якщо нi – виженеш.

– Тодi згода!

Перш, нiж надати справi чинностi офiцiйного розслiдування, прокуратор Понтiй Пiлат вирiшив познайомитись з затриманим особисто. Надто великий розголос про цього Iсуса Назарея пiшов в ррусалимi, отже, пошириться по всiй Iудеу, а то й далi. Окрiм того, всi вчинки цього спритного молодика були позначенi гнучкою, дотепною думкою. А прокуратор цiнував розум в усiх його проявах.

Досi вiн мав клопiт лише з ворогами iмперiу, з тупими, хоч подекуди i вiдчайдушними фанатами, екзальтованими i отрусними тим потворним мороком, що задушливими хвилями слiпоу злоби линув з храму на горi. Левiти не годнi були забути про свою колишню, нiчим не обмежену владу i перекресленi Римом привiлеу. Зовнi вони були запопадливi i лояльнi до iмперськоу адмiнiстрацiу, але потайки сiяли ворожнечу. Залишаючись осторонь, вони пiдбурювали на опiр. Проте вони пречудово зналися на економiчнiй та вiйськовiй потузi iмперiу i реально усвiдомлювали, що будьякий опiр буде безжально розчавлено. Так i траплялося. По всiй провiнцiу застрашливим нагадуванням стирчали хрести з розiп'ятими бунтiвниками. Та левiти щоразу лишалися безкарними. Бiльше вiд того, цi спалахи гнiву були ум вигiднi, бо з кожним бунтом – хай навiть дрiбним – вони вiдвойовували для себе в далекому Римi якийсь з втрачених привiлеув.

Скiльки скарг вони одписали на прокуратора, скiльки хитрих звинувачень? Понтiй Пiлат не лiчив. Але переконався: достаток левiтiв (досi не оподаткований!) базусться на кровi та облудi.

А цей Назарей був сдиний в свосму родi: вiн воював з пiдступними левiтами, котрi якщо оцiнювати об'сктивно, було на користь Римовi.

– Вiн цiкавий, – коротко i влучно визначила ставлення до нього прекрасна жовтоволоса i блакитноока Клавдiя Прокула, що легко набирала вигляду холодноу й неприступноу богинi, уу постава, коли вона не була захована просторою тунiкою до п'ят, справдi нагадувала тiло богинi. Бiлоу мармуровоу богинi з гармонiйними пропорцiями, вiднайденими скульпторами Еллади.

I ось зараз вони – Понтiй Пiлат та Клавдiя Прокула – напiвлежали на зручних, з вигнутими спинками, щоб не втомлювати тiло, лежаках. Обидва лежаки були вкритi однаково м'якими ковдрами з пухнастоу верблюжоу вовни. Мiж ними, на мармуровому столику, стояли вазочки з соковитими фруктами i вузькошиу глинянi глеки, що зберiгають рiдину в прохолодi.

Сонце не дошкуляло перебуваючим у портику, хоч небо над головами лишалося вiдкритим. Вiд сонячних променiв затуляли штучнi навiси з бiлого полотна та крислатi крони дерев, всаджених обабiч стiн серед мармурових плит. Помiж колон вхiдноу арки бовванiв в обладунках легiонера рудий гiгант Веселий Герман, що став там на варту.

Тiльки затриманий уночi розбишака в його темному, для дороги, гiматiу та варварських шальварах псував загальний iнтер'ср, грубо порушуючи заспокiйливу кольорову тональнiсть затишного портика. Вiн мав точнiсiнько такий вигляд, який виникав в уявi з опису прокуратора Квiрiнiя. Але додалися живi фарби i думка, яка завжди була головною окрасою очей, а вiдтак – i самоу людини.

– Назви себе, – сказав прокуратор, починаючи розмову.

– Iсшуш, – назвався вiн на арамейський лад. – За мiсцем проживання мене ще звуть Назареем.

– Чи знасш, хто я?

– Знаю: ти – прокуратор Понтiй Пiлат.

– Ти бачив мене ранiше?

– Так, у Галiлеу, де ти розiп'яв вiсьмох заколотникiв. Тодi я бачив тебе. Ти сидiв верхи на конi зi знаками легата. Жiнку, що возсiдав поруч з тобою, я теж бачив. Але не знаю, хто вона.

– Кого ж вона розпинала? – насмiшкувато запитав Понтiй Пiлат.

– Я бачив уу лише один раз. Це було позавчора, у храмi.

– А ти спостережливий – встигасш помiчати навiть зайве для тебе.

– У цьому й полягас моя бiда, – у задумi мовив Назарей i жваво додав: Але iснують жiнки, яких не помiтити просто неможливо! Для цього слiд бути слiпим.

Клавдiя Прокула, дотримуючись слова, мовчала, хоч це уй давалося нелегко, особливо коли розмова торкнулася уу самоу. Цей маленький чоловiчок насмiлився оцiнювати уу! Проте чомусь було присмно.

– Отже, ти визнасш, що був у храмi, – пiдкреслив Понтiй Пiлат.

– Навiщо приховувати, що всiм вiдомо, – просто вiдповiв арештант.

– Ти уже двiчi зчинив бучу у цьому Домi вашого iудейського бога. Чому?

– Тому, що бог покинув храм. Вертеп розбiйникiв не може бути Домом господа.

– У твоух словах, Iсшуше, кристься звинувачення. Чи можеш обгрунтувати його?

– Це легко...

– Кажи – я слухаю.

– Чи не блюзнiрство робити з бога мерзенного лихваря, що дере грошi в рiст небесного блаженства? Чи не злочин уособлювати бога в огидному мiняйлi, який небеснi блага обмiнюс на земнi срiбняки? Чи це не розбiй, коли вiру перетворено в предмет безсоромноу торгiвлi?

– Усе це риторика, – сухо зазначив Пiлат. – Чи масш щось сказати конкретно?

– Можу й конкретно...

– Кажи смiливо!

– Ось лише один приклад з багатьох. Запроваджено правило: жоден вiруючий не допускасться до храму, якщо не дасть грошовий податок "на викуп душi". Однак левiти беруть монети лише старого карбу, тобто такi, на яких не карбовано облич цезарiв. Тих старих монет уже майже нема в обiгу. Роздобути ух дуже важко. Але вони с в достатнiй кiлькостi у храмових мiняйл, якi зовсiм не випадково сидять в галереу при входi до храму. Вартiсть староу, давно знецiненоу монети – теперiшнiй iмперський золотий. Але й це не все, бо жадiбнiсть левiтiв не знас меж. Щоб обмiняти монети, слiд спочатку сплатити ще й так званий обмiнний податок. Вартiсть права на обмiн – срiбний денарiй або срiбна драхма. Прочан багато. Особливо на релiгiйнi свята. Прибуток пiдрахувати не важко. Вiн бiльший нiж iмперськi податки разом узятi. До того ж храм не втрачас запас монет старого карбу. I вони знову повертаються в торби мiняйл!

Прокуратор Понтiй Пiлат спохмурнiв.

– Чи усвiдомлюсш ти, що зробив полiтичне звинувачення ?

– Я не зовсiм добре знаю римськi закони.

– Ми суворо карасмо за образу особи цезаря. А ти повiдомив важливе: до храму не допускаються люди, якi несуть монети з карбом божественних принцепсiв. Так?

– Я це сказав...

– А чому левiти це роблять? Чи знасш?

– Чому? Бо у них. гендлярський бог – золотий тiлець. Iншого вони не знають i знати не хочуть.

– Я запитав не про це. Сформулюю iнакше, щоб ти зрозумiв: як левiти пояснюють вiдмову брати монети з зображенням римських принцепсiв?

– Та просто: Кайафа каже, що цi сустнi зображення – образа для царя небесного. А насправдi, окрiм наживи...

– Досить, це вже лiрика! – зупинив його Понтiй Пiлат. – Скажи менi лiпше таке: що ти зробив би з храмом?

– Я сказав про це в очi самим левiтам. Я сказав ум: "Як прийшов потоп i знiс усiх, так i ваш храм облуди буде знесено. Бо де буде падло, там зберуться й орли. Нерозумнi i слiпi ви, бо святите золото! Горе вам! Бо за злочинами вашими прийдуть чорнi днi. I обложать храм окопами, i обступлять навкруги, i стиснуть звiдусюди. I знищать його з лиця землi, i не залишать каменя на каменi! Бо цей храм уже не божий дiм молитов, а вертеп з кублом гадючим!"

– Ти справдi це сказав? – не стримав свого подиву прокуратор.

– Я сказав це...

– Першосвятенник Кайафа знас про це?

– Вiн теж слухав мене.

– Коли це було?

– Три днi тому.

– А потiм ти з ватагою спiльникiв пiшов грабувати храмових мiняйл?

– Я нi в чому не винен. Хiба на мене хтось скаржився?

– Масш рацiю: нема нi скарг, нi позову. Адже, щоб звинуватити тебе, ум треба викрити самих себе. Але зараз я зроблю одне припущення. Якщо воно вiрне, можеш не вiдповiдати нiчого. Ви забрали у мiняйл монети старого карбу?

Запала промовиста мовчанка.

Велична Клавдiя Прокула з веселою повагою позирала на свого проникливого чоловiка.

Понтiй Пiлат бачив, як до Веселого Германа пiдiйшов легiонер i про щось доповiв.

Веселий Герман пiдняв руку, просячи дозволу потурбувати прокуратора.

– Пiдiйди! – дозволив йому Понтiй Пiлат i, коли той наблизився, запитав: – Щось трапилося?

– Прийшов колишнiй першосвятенник Аннан, тесть Кайафи. Просить, щоб ви його прийняли.

– По мою душу прийшов, – тихо мовив Iсус.

– Про що ти? – запитав прокуратор.

– Аннан вимагатиме мосу смертi.

– Заспокойся, – твердо сказав Понтiй Пiлат. – Без серйозноу провини я ще нiкого не скарав. А за тобою я нiякоу вини не бачу. Розходження у поглядах на призначення храму е суто релiгiйним i моуй юрисдикцiу не пiдлягас. Право ж святенникiв на смертний вирок i покарання скасованi.

6. АННАН, ТЕСТЬ КАЙАФИ

Коли Веселий Герман повiв затриманого через бiчнi дверi, Клавдiя Прокула мовила:

– Я хочу лишитися.

– Але ж Аннан – не в'язень, – завагався Понтiй Пiлат.

– Шкода, що вiн досi не в'язень...

Прокуратор засмiявся.

– Зрозумiй, моя люба, я б охоче, але...

– Але, мiй Понтiю, вiдiслати мене зараз було б ще бiльш жорстоко, нiж примушувати мене мовчати. Хiба я тобi заважала? А тепер... Та це все одно, що вiдiбрати у мене книгу на найцiкавiшому мiсцi.

– Пiдкажи, як вмотивувати твою присутнiсть, i ти залишишся.

– Ах, мiй Понтiю, це так просто!

– Навiть просто? – усмiхнувся Пiлат.

– Авжеж! – запалена надiсю, наполягала Клавдiя Прокула. – Хiба ти кликав до себе того Аннана? Хiба тут мiститься твоя канцелярiя, де ти мусиш дотримуватись службових приписiв?

– Нi i нi! – сказав Пiлат. – Що з цього?

– Аннан прийшов без зову. Прийшов до твого приватного житла. Прийшов як прохач. Ти тут повний господар. Ти можеш його навiть взагалi тут не прийняти i призначити зустрiч в канцелярiу у час зручний для тебе. Отже...

– Отже, менi лишасться дати згоду.

– О, мiй Понтiю, у подяку тобi я знову обiцяю стiйко мовчати.

– Ця присяга тiльки свiдчить, що ти у мене велика розумниця.

Тим часом прислужники внесли до портика масивний, гiдний сану несподiваного вiзитера стiлець з твердою й прямою спинкою: iудеу чомусь люблять сидiти в незручнiй, задерев'янiлiй позi. Та хай! Хоч би й на цвяхи сiдали. Химернi мiсцевi звичау та уподобання адмiнiстрацiю Риму не обходили.

Як i в'язень Iсус Назарей, минулорiчний першосвятенник Аннан, тесть теперiшнього – Кайафи, виглядав у портику чужорiдним тiлом, хоч являв собою зовсiм iнший соцiальний тип. В'язень був тут темною плямою, святенник – занадто пiстрявою. В'язень стукотiв по мармуру дерев'яними пiдошвами, святенник вiддзвонював дрiбними срiбними бубенцями, нашитими по всьому його фантастично барвистому вбранню. На груди звисав триколiрний омофор – ознака, що вiн походить з роду блаженного Левiя. До пояса був припнутий розшитий бiсером мiшечок з паличками-жезлами для жеребкування.

Аннан вiддзвонював своуми бубенцями, мов цiла отара, аж поки не доп'явся до крiсла. У ньому вiн укляк непорушне, i бубенцi вгамувалися. Прокуратор та його дружина мовчки тупили очi на це розцяцьковане опудало з ледь прихованою зневагою.

Святенник теж позирав на латинян з тамованою вiдразою.

Цей римлянин з непристойно коротким волоссям, з голим обличчям, з його нiби стесаним носом, що незугарне продовжував лiнiю лоба, з його вузьким, наче щiлина, ротом i важкою, мов каменюка, щелепою виглядав потворно.

А його дружина?

Хiба цю дебелу, як вежа, iстоту з холодними рисами обличчя i потужною статурою ратоборця можна вважати жiнкою? ту б тримати в гуртi тягловоу худоби – ось де цiй римлянцi мiсце! Хiба уу можна порiвняти з сврейськими жiнками – гарячими, мов вогонь, тендiтними, як iграшки, нiжними, наче квiти? рврейки дозрiвають на дванадцяту весну, коли душа ще не уражена грiхом, а плоть – хтивiстю. У своу дванадцять весен вони йдуть, мов агнцi непорочнi на заклання, пiд шлюбний вiнець невинними створiннями...

А латинянки? З ухнiми тренованими фiзичними вправами ручиськами, що годнi залюбки звернути шийнi м'язи або придушити....

Вiд цих думок Аннан аж гидливо затрусив фарбованою червоною цаповою бородою.

– За нашими звичаями не мiсце нечистiй жiнцi серед чистих чоловiкiв! не стримався вiн. – Ребро [за сврейськими племiнними сказаннями, бог сотворив жiнку з ребра чоловiка] – нiкчемна частина цiлого.

В опуклих очах Клавдiу Прокули блакиттю палахнули крижанi блискавки. Проте грiм не вiдповiв на образу. Вона, тримаючи свос слово, тiльки вимогливо звела холоднi очi на Понтiя Пiлата.

– Звичау слiд шанувати, – сухо зазначив прокуратор. – Це шанування мусить бути взасмним. Хто до кого прийшов?

Аннан збагнув, що, коли й надалi дозволятиме собi дратуватися, йому залишиться тiльки пiти з цього нечестивого дому гоув-iновiрцiв. Та хiба для цього вiн переступив порiг римськоу господи?

– Я нiколи не бував у Римi, – позадкував вiн. – На жаль, вашi звичау менi невiдомi. Прикро, якщо я у свосму невiданнi когось образив. Проте тiшу себе солодкою надiсю, що ви пробачите темному старцевi його мимовiльну провину.

– Масте щось повiдомити? – руба запитав Понтiй Пiлат.

Аннан вважав, що оця груба прямота, притаманна усiм римлянам, нiчим не вiдрiзнясться вiд брутальноу невихованостi. Та чи можна дорiкати нечестивцевi, коли за ним стоуть незламна сила?

Старець втомлено заплющив повiки, перебираючи подумки, що i як мас сказати. Вiн прийшов сюди з сдиною метою – уразити спесивого римлянина i за рiшенням Синедрiону примусити його до страти того вовка, що принадився до храмовоу кошари. Безкарно! Та як вести мову, щоб не накликати гнiву? У кошику смокв може таутися змiя з уу отруйним жалом. Так! З цим нечестивим песиголовцем слiд обрати улесливу мову, в якiй сховасться змiуне жало. Тим-то надiйнiше воно вразить...

– Славний i гiдний усiлякоу почестi прокуратор Пiлат! – пишно розпочав вiн. – Блага вiстина долинула до смиренних рабiв Всевишнього господа нашого Iахвi [iм'я божества прадавнiх сврейських скотарiв; нинi вiн – бог iудаузму]. Схоплено мерзенного грiшника – Iсшуша Назарея, який так глибоко занепав до сатанинськоу безоднi, що зневажив духотворний Дiм господнiй. А ви, римляни, поклали край його безчинствам на шляхах Iудеу. Осанна! Хвала тобi, господи, що навiв ти каральну десницю на запеклого злочинця!

Клавдiю Прокулу почало бавити це одверто демагогiчне лицедiйство.

– Але згадай, Понтiю Пiлате: наш святий Синедрiон завжди вiрнопiддане допомагав iмперськiй владi по силi своуй. Запитаймо себе: хто сприяв прокураторовi Квiрiнiю, коли вiн провадив перепис населення для наведення ладу в оподаткуваннi? Ми – смиреннi раби божi i вiрнi слуги римського цезаря.

"А тепер за цими списками здирасте "на храм" десятину з прибуткiв", саркастично додав подумки Понтiй Пiлат.

– Або тебе, прокураторе, осяяла щаслива думка – спорудити акведук з мiсцевостi Ал-Аррув до ррусалима, який завжди страждав вiд нестачi питноу води. Хто ж допомiг тобi некорисливими й слухняними будiвничими? Ми смиреннi раби божi i вiрнi слуги цезаря.

З патоки слiв висунулося жало. Аннан нагадав Пiлатовi, як вiн було наклав руку на храмову казну, щоб мати кошти на будiвлю складноу споруди. Однак проконсул Сiрiу Вiтеллiй за наказом з Риму звелiв повернути святенникам храмовi кошти. Натомiсть вiдiрвали вiд рала ратаув i ремiсникiв вiд майстерень, якi безкоштовно мусили вiдбути будiвельну повиннiсть. Виникли заворушення i довелося карати. Ненависть до Риму зросла. Чи мiг це передбачити короткозорий в полiтицi Вiтеллiй? А тепер цей святенник хизусться свосю провокацiйною "допомогою". Та зараз на це зухвальство нема чим вiдповiсти...

– I тепер Синедрiон ухвалив усiляко допомагати тобi у справi затриманого Iсшуша Назарея. Одак, за звичасм, в останнiй день пасхи, яка наближасться, ти мусиш виявити милосердя влади, вiдпустивши на волю найбiльшого злочинця. Ми посприясмо тобi у цьому! Ми, левiти, а за нашим словом й тисячi прочан смиренно проситимемо тебе вiдпустити з-пiд варти Iсшуша...

– Iсшуша? – не стримав свого подиву Понтiй Пiлат.

Аннан насолоджувався якусь мить його подивом, а тодi з ефектною глумливiстю довершив:

– Так, Iсшуша Вар-Авву, нiчного рiзуна iз секти "кинджальникiв", якi ще безсоромно називають себе "синами царя небесного". Цього ВарАвву разом з двома його поплiчниками ув'язнено в узилищi Преторiу [у в'язницi суду]. Чи може бути бiльшим милосердя влади, коли вона звiльнить нiчного душогуба, на кинджалi якого кров безневинно убiснних?

– А як бути з Назаресм? – стримано запитав прокуратор.

– Цього – розiп'яти, – сказав Аннан. – За вашим римським звичасм, – i, нiби мiж iншим, докинув: – Принцепс Тiберiй не любить, коли провiнцiйна влада роздмухус заворушення, а не гасить ух у зародку.

– Заворушення? – суворо запитав Пiлат. – Пояснiть, про яке заворушення йдеться.

– Про те бунтiвне свавiлля, яке породжус Назарей. Це дуже небезпечний i лукавий антидержавний злочинець. Наш храм вчить вiруючих: усяка влада вiд бога. Ганьбити вчення храму – пiдважувати владу цезаря. Цей злочин за едиктами сенату карасться смертю. Тому й радiс Синедрiон у свосму вiрнопiдданому екстазi, що бунтiвника i пiдбурювача Назарея уже схоплено! I свiдок добрий с – Iуда iз Карiота.

Безсила лють огорнула Понтiя Пiлата. Вiн почував себе ошуканим. Вiн ганив себе за те, що в писi своуй виявився не пiдготованим до цiсу сутички. Спритно обiйшли його святенники! Погрожують заворушенням серед прочан, якi сунуть на пасхальнi свята звiдусiль десятками тисяч. А у нього пiд рукою – лише двi когорти.

Жалюгiдна жменька перед натовпами екзальтованих фанатiв. Коли що просто закидають камiнням...

Аннан мружився на нього, мов кiт на сметану.

Але Понтiй Пiлат ще мав чим дошкулити цинiчним святенникам з храму божого!

– До мене дiйшли чутки, – суворо мовив вiн, – що у храмi зневажено особу цезаря. Ви нехтусте монетами з зображеннями принцепса. Образа особи цезаря карасться смертю!

Обличчя Аннана розквiтло осяйною усмiшкою. Вишкiрились чорнi корiнцi зубiв.

– Але ж ми робимо це, – з образливою поступливiстю мовив вiн, – з ласкавого дозволу самого принцепса Тiберiя.

– Де цей дозвiл, у кого?

– У тебе, прокураторе, – скалився чорними корiнцями Аннан. – Адже свого часу ти одержав наказ не дратувати вiруючих... А-в нашому храмi нема зримих зображень навiть самого Всевишнього.

Це був нищiвний i болючий удар. Головне – прокуратор сам себе пiд нього пiдставив. Понтiй Пiлат вмить зрозумiв, на що натякас чорноротий Аннан. Вiн згадав, як його вiйськовi загони увiйшли до ррусалима з зображеннями принцепса на бойових держаках з римськими орлами. Вiн наказав тодi вивiсити щити з зображеннями цезаря на стiни палацу Iрода Великого. Святенники зчинили неймовiрний галас. I от з Риму надiйшов наказ "не дратувати" вiруючих. Принцепс Тiберiй не полюбляс морочитись заворушеннями в провiнцiях...

У розмовi з Аннаном Понтiй Пiлат зазнав повноу поразки.

Коли святенник пiшов, Клавдiя Прокула стурбовано запитала:

– Невже ти уб'сш Назарея на догоду отруйним грибам з храму?

– Я уже сказав, що безвинних не караю, – твердо вiдказав Пiлат. – Ти знасш: двiчi я обiцянок не даю. Я ух виконую.

Того ж дня прокуратор Пiлат вiдрядив до проконсула Вiтеллiя термiнового гiнця – самого Луцiя Галла:

– Якомога швидше повертайся з вiйськом!

Пiсля того вiн покликав до себе Веселого Германа, розмову з яким почав дивним запитанням:

– Чим пояснюсться чудо воскресiння з мертвих Лазаря?

7. САМОГУБЦЯ З ЛОПАТОЮ

Ще зорiло, коли Веселий Герман разом з гостродзьобом Iудою верхи на добрих конях проминули Схiднi врата ррусалима, ух супроводжували трос легiонерiв. Заспана сторожа здивовано дивилася ум услiд.

Шлях був не дуже далекий, та часу забрав. До селища Вiфанiу невеличкий загiн прибув, коли сонце пiдбилося уже височенько. Iуда вказав обiйстя недавнього мерця Лазаря. Через низенький мазаний тин видно було, як господар над чимось порасться на подвiр'у. Це був кремезний чолов'яга з грубими рисами обличчя i жилавими руками, де грали м'язи. Тугi i загрубiлi, а не еластичнi, як у воякiв...

– Вiн? – запитав Веселий Герман.

– Та вiн, – неохоче озвався Iуда. Не подобалася йому ця поуздочка, в яку його залучили мало не силомiць.

– Здоров був, покiйничку! – гукнув Герман, зiскакуючи з коня. – Злазь i ти! – наказав Iудi.

Лазар здригнувся i рвучко повернувся до прибулих. Побачив римських воякiв i укляк. Потiм очi його з тривогою втупилися в Iуду.

– Що, впiзнав? – глузливо зареготав Веселий Герман, вiддаючи повiд коня одному з легiонерiв. – Ну-мо, Iудо, ходiмо до живого трупа...

Вiн штовхнув Iуду до хвiртки. За ним увiйшов на обiйстя i сам. Пошукав очима i безцеремонне всiвся на колоду.

– Що, Лазаре, не чекав гостей?

– Вам чого? – нарештi подав голос Лазар.

– Та нiчого особливого – службовi клопоти, – люб'язно пояснив пошукувач прокуратури. – Ти, певно, чув, що на твого приятеля Iсуса Назарея порушено карну справу за безчинства в храмi Iахвi. Потрiбнi, Лазаре, твоу свiдчення. Ваш святий Синедрiон вже заочно засудив Назарея до страти. Тепер клопочеться перед прокуратором про затвердження вироку. Чув ти про це чи нi?

– Та чув – поголос iде, – похмуро вiдповiв Лазар. – Але всяку провину треба ще довести. Кажуть, прокуратор Пiлат вимагас вiд Кайафи неспростовних доказiв. А в того мерзот... тобто, добродiя, хотiв я сказати, нiяких доказiв нема...

– Будуть! – запевнив Веселий Герман. – За цим я й прибув до тебе. На судi все з'ясусться. Аби свiдчення були! Головний свiдок уже с – це твiй дружок Iуда... Ти чого вовком позирасш?

– Як умiю, так i позираю...

– Ну, позирай – дозволяю, але слухай мене... Iуда твердо пообiцяв привселюдно засвiдчити, що ваш Iсус казав, нiби вiн – посланець вiд самого царя небесного, буцiм вiн – син божий...

– Та який там син божий! – скипiв Лазар. – Чого ви мене морочите? Хiба я не знаю, чий вiн син? А й справдi не знаю: чи тесляра Иосифа, чи вашого вояка Пантери...

– Пантери? Знаю такого! Вiн у нас зараз наглядач у в'язницi Преторiу. Невже вiн батько Iсуса?

– Хтозна, рiзне кажуть... Але вiдомо: Пантера упадав за Марiсю. А та пiшла пiд вiнець вагiтною. Iосиф до цього непричетний, бо його заледве умовили. Та й не умовили, а батько Марiу грошi дав. За грошву i я б в женихи подався, хоч би там з десяток Пантер потрудилося... А ви кажете син божий!..

– Та не я кажу. Це твiй дружок Iуда каже! Пiд присягою.

– А кому ця брехня пiд присягою потрiбна?

– Та цьому мерзот... тьху! Я точнiсiнько як ти хотiв сказати – добродiю Кайафi! I ще Iуда засвiдчить, що Iсус замiрясться повалити владу цезаря...

– Нiхто в цю нiсенiтницю не повiрить!

– Уже повiрили – весь Синедрiон на чолi з Кайафою! До Пiлата Аннан приходив i казав. Кому вигiдно, той завше повiрить... – I ти сам розумiсш, що за бунт проти цезаря Голгофа забезпечена! На хрестi ваш Iсус конатиме...

Лазар не мiг приховати лютi, з якою позирав на Iуду.

На його важких щелепах гуляли жовна.

– А ти ж бiдусш, Лазаре, – не вгавав рудий велет. – Ти ж вiд злиднiв своух до труни живцем стрибнув! Аж тут – грошi дають. Поплескав язиком – i вже масш! I виплат визначено – тридцять срiбних шеккелiв готiвкою. Iуда не дасть менi збрехати – вiн уже за перший виказ тридцять срiбнякiв одержав. Правильно я кажу. Iудо?

– Дали, – кисло промимрив той.

Хвацьке базiкання Веселого Германа було йому явно не до шмиги. Але щось суперечити вiн не наважувався. Та й подумати: рано чи пiзно, а всi дiзнаються. Все одно на судi доведеться свiдчити...

– То як, Лазаре, домовились?

– А що я можу сказати...

– Щось та скажеш.

– Та нiчого такого я не знаю...

– А я хiба про щось таке? Бачу я, ти своум свiдченням i сам цiни не вiдасш. Але присягаюся, тебе слухатимуть з роззявленими ротами. Уяви сам: труна, мандри до мерцiв, зухвала втеча з потойбiчного свiту, яка досi ще нiкому не вдавалася!

Лазар понуро вивчав своу бруднi, босi ноги.

– Твос постання з мертвих, – неугавно виспiвував балакучий рудань, воiстину чудо з перчиком! А хто ж допомiг тобi обдурити потойбiчну варту? Герой судового процесу – Iсус Назарей! Кажу тобi, Лазаре, таких кумедних чудасiй не вигадував навiть мiй улюблений дотепник Менандр.

– Вiльно вам жартувати...

– Та якi тут жарти? Вудь певен, ця потойбiчна оповiдка затьмарить навiть спогади твосу сестрички, гулящоу Марiу. Бо що уй оповiдати? Що вона переспала з Iсусом? Не дива! Велике дiло – побавитись. Хто з нею лишень не розважався... Iнша справа – оповiдь живого мерця!

Саме цiсу митi з халупи вийшла молодиця жагучоу краси. Легко, по-хатньому одягнена. Усi принади – на виду. Веселий Герман отетерiв.

– О! – все ж спромiгся вiн. – Про неу помовка, а вона вже тут!

– Це не Марiя, – остерiг його Лазар.

– А хто ж? – ще бiльше здивувався Герман.

– Старша сестра Марфа. Дуже вони схожi...

– А що? Як старша, то гiрша? – бiлозубо всмiхнулася молодиця рудому незнайомцю.

Тiльки зараз Герман роздивився, що молодичка круглiша у стегнах. I очi у неу не такi нахабнi, як у Магдалини. Хоч теж – з бiсенятами.

– Таж тут цiлий квiтник з красунь! – проголосив вiн. – Гарем, який охороняс монстр з того свiту!

Вiн по-змовницькому пiдморгнув Марфi i дружньо запитав:

– До тебе теж Iсус пiдбивався?

– А з чого ти узяв? – грайливо вiдказала вона.

– Надто ти схожа на сестричку. Якщо вас удень можна переплутати, то вночi i поготiв!

Вона узялася руками в боки i викличне майнула спiдницею:

– А хоч би й так, тобi що за клопiт?

– Ревнощi гризуть! – не губився рудань. – Та скажи менi: вiн з дiвками такий же удатний, як з мiняйлами у храмi?

– Усе пiзнасться в порiвняннi, – загадково вiдповiла Марфа.

– Ха! – зрадiв Герман. – Доведеться знайти час, аби задовольнити твiй здоровий потяг до аналiтичних знань.

– А ти веселий хлопець... Як звати?

– Герман! А ти замiжня?

– Та де...

– Чому ж? Така вродлива...

– Без посагу не беруть. У нас так: вiзьмуть i горбату, аби з грiшми. Тесляр Iосиф узяв матiр Iсуса, коли вона вже вагiтною була. А чому! Бо за неу грошики дали. Збагнув? А ми – бiдаки. Лазар навiть свою труну продав, щоб стало на ужу... Я ж не дiвча, щоб мене купили.

– А Марiя iз своух заробiткiв не допомагас?

– Марiу теж на посаг треба... Паппус уу тепер не вiзьме! Сильно вона його образила. Паппус хоч i старий, та взяв уу навiть з доплатою... Я б вiд нього нiзащо не втекла!

– Чого ж Марiя втекла? Хiба не знала, що уу чекас?

– Та коли це було? Мала вона тодi була i дурна, а тут багатий римлянин почав залицятися. Вона й побiгла по глупотi своуй вiд чоловiка...

Вони так захопилися шлюбною розмовою, що нiби забули про все на свiтi. Навiть про присутнiх тут Лазаря та Iуду – майбутнiх свiдкiв Кайафи.

Лазар усе зиркав скоса на них, наче на щось зважуючись, i нараз швидко буркнув Iудi:

– Добре, що без тебе закопали грошi в Гефсиманському лiсi, а то б ти, шкурнику, i казну товариства виказав...

"Ну от i все! – подумки зазначив Веселий Герман. – Мети досягнуто. Однак таки довелося марудитись... Але тепер цей скнара Iуда всенький лiс перерис, шукаючи скарб. I то – поспiхом! Щоб iншi не випередили... Час i в зворотню путь. А шкода..."

– Марфо, – сказав уголос, – я чекатиму тебе в ррусалимi. Запитасш Веселого Германа, будь-який легiонер мос помешкання покаже.

– А для чого? – лукаво запитала вона.

– Для суто наукових дослiджень...

– Це ж яких? – засмiялася вона.

– Порiвняльних...

– А не вiдмовишся потiм? Ти – на конi, а менi йти пiшки...

– I не сором тобi? – раптом вклинцювався в ухню розмову Лазар.

– А чого соромитись, коли замiж не беруть? – вiдмахнула його докiр Марфа.

– Ну й розбестились сестрички! – розбурхався Лазар. – Що про нас люди казатимуть? I чим я, нещасний, отаке богом прокляте життя заслугував?

– А ти помовч, живий трупе! – суворо гримнув на нього Веселий Герман. Що уй з тобою, бовдуром? Тобi грошi пропонують, а ти пику вiдвертасш! Ач який! Мав би розум, то й на посаг Марфi заробив: у Кайафи гаман тугенький. А то справдi, хто ж вiзьме дiвку, яка й на пелюшки не мас? Але хай... Менi – час! Збирайся, Iудо... Марфо, чи прийдеш?

– А ти чекатимеш?

– Ще б пак!

Минула лише доба, коли в скромнiй оселi Веселого Германа i справдi з'явилася красуня з Вiфанiу. Рудань уу появi щиро зрадiв. Марфа помiтила його неприховану радiсть i лукаво мовила:

– Чого зуби вискалив? Не подумай чогось такого...

– Та я вiд народження тупак! – гаряче запевнив уу рудань.

– Усi так кажуть! А я тобi не якась така... Просто чомусь припав до серця. Оце й згадала про тебе, коли йшла мимо...

– З Вiфанiу мимо ррусалима? – вразився Герман. – Ото проходочка...

– А що такого? Ну пройшлася трохи... Але це нiчого не важить! Може, Лазар ще заробить та на посаг дасть. А ти, звiсно, уже бозна-що подумав...

– Марфо, запевняю тебе, ти смiливо можеш вважати мене викiнченим недоумком...

– Твос щастя, що в мене нiякого коханця нема. А то хiба я прийшла б до тебе сама?

– А що, прийшла б з коханцем?

– Нi, з тобою неможливо розмовляти!

– Подекуди траплясться...

– А я прийшла зовсiм не для того... Просто лихо сталося з тим чоловiком, що був з тобою у Лазаря. Я й прибiгла до тебе, думала – тобi цiкаво...

– Стривай! З ким лихо?

– З Iудою...

– Уже? А що саме сталося?

– Узяв та й повiсився...

– На гiлляцi в Гефсиманському лiсi, – благодушно додав гiгант.

Марфа кинула на нього сторожкий погляд.

– А ти звiдки знасш?

– Читаю в твосму люблячому серцi.

– А що ти в ньому ще вичитав?

– Що бiля самогубця знайшли лопату.

– Нi, ти скажи: звiдки знасш?

– Я знаю Iуду, – з ледь тамованою посмiшкою пояснив Герман. – Це був дуже завбачливий чоловiк. Iдучи вiшатись, вiн неодмiнно мусив прихопити лопату, щоб було чим копати могилу... Та чи не воскресне, як Лазар?

– Нi, цей вмер як слiд...

– Шкода, от i нема у Кайафи свiдка!..

– Люди кажуть, буцiм Iуда розкаявся, що продав Iсуса за тридцять срiбнякiв...

– У чому вiн розкаявся? У тому, що продав, чи в тому, що мало взяв? уже й зовсiм тупо запитав велет з Рейну.