Текст книги "Михайло Грушевський"

Автор книги: Юлія Тагліна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Лідер ліберально-демократичного науково-художнього об’єднання «Стара громада» професор Володимир Антонович став науковим керівником молодого Грушевського. Саме за підтримки Володимира Антоновича майбутній великий історик та політик займався вивченням історії України, починаючи з самих ранніх її періодів. Під керівництвом професора Грушевський працював з арабськими, перськими літописами та іншими маловідомими документами. У багатьох тогочасних історичних джерелах було безліч помилок щодо української історії. Але студент Грушевський старанно шукав правду, він намагався знайти відповідь на запитання, що не давало йому спокою: де лежить причина занепаду України, чому така нелегка доля українського народу.

Збираючи докупи факти, нанизуючи їх мов на нитку, молодий історик розповідав про справжній розвиток української нації, вказував на приховану силу й живучість свого народу. Наукова діяльність Грушевського мала велике значення, бо до цього часу український народ не мав власної історичної науки. Всі історичні факти, пов’язані с українською нацією, невід’ємно були переплетені з історією Московського князівства і завжди розглядались вкупі. Замість того, щоб починати свою історію від появи Московського князівства, російські історики приєднували і Володимира Великого, і Ярослава Мудрого, і галицьких визначних князів (Ярослава Осмомисла) та галицько-волинських (Романа та Данила) – до своєї історії. Об’єднавши таким чином українських та руських князів, російські історики взагалі переставали згадувати про Україну аж до того часу, коли Богдан Хмельницький звільнив її від влади Польщі.

Першою історичною працею Грушевського стала робота «Южно-русские господарские замки в половине XVI века». Після написання кількох історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах, на третім курсі університету Грушевський взявся до праці на запропоновану своїм керівником, професором Антоновичем тему: «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века».

Ця робота отримала золоту медаль, бо була вже доволі серйозною, «достиглою», як казав про неї сам Грушевський. В 1891 році її видали у Києві, а молодого вченого зробили професорським стипендіатом на кафедрі руської історії.

Грушевський пише про ці події в автобіографії: «Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тих семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887 p., а кілька разів потім перероблена): «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» – моя перша історична «праця» (перед тим було кілька історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах – вони вказані в покажчику «Наукового збірника» 1906 р.). З курсів і приватної лектури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему: «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века». Праця дістала золоту медаль, і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом по кафедрі руської історії. Се була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана (Київ, 1891, ст. XVI – 520), вона викликала дуже похвальні відзиви в наукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на кафедру історії у Львові».

Грушевському пощастило з науковим керівником. Володимир Антонович був одним з головних представників українського національного руху другої половини XIX століття. Незважаючи на численні тактичні компроміси, головний курс громадської діяльності Володимира Антоновича був завжди послідовним, виправданим і патріотичним. Крім того, Антонович був найвидатнішим українським істориком того часу, фундатором традиції документалізму в української історіографії, саме він заснував першу українську школу істориків.

Вже своєю першою історичною роботою Грушевський спростував російський погляд на українську історію. Спираючись на історичні документи різних народів (арабського, перського, польського та багатьох інших), молодий історик довів, що київський період належить саме до української історії, а московська історія бере свій початок від заснування Московського князівства. Подібних поглядів на українське історичне минуле дотримувалися деякі польські історики.

Але поляки вважали, що українська історія закінчувалася часом, коли українські землі увійшли до складу Польщі.

Грушевський у своїх наукових працях показав, що, хоча певний час українські землі належали полякам, народ боровся за існування своєї мови, звичаїв та традицій, тому нема підстав змішувати українську історію з польською.

У цей же період починається захоплення Грушевського соціологією. Великий вплив на формування соціологічних поглядів Грушевського мало його знайомство з ідеями О. Конта і Г. Спенсера. Ще з 1890-х років Грушевський вивчав праці представників французької соціологічної думки, насамперед Габріеля Тарда, Еміля Дюркгейма та Люсьєна Леві-Брюля. Як мислителю, що формувався під впливом народницької школи, йому імпонували погляди Е. Дюркгейма та його однодумців, які прагнули віднайти колективістське підґрунтя явищ історії і культури.

Коли Михайло Сергійович вже мав чимало зібраного матеріалу, йому почало здаватися, що чогось все ж не вистачає. Але він пам’ятав про обіцянку не брати участі в ніяких студентських гуртках. Тим часом політична ситуація у країні не змінювалася – українську мову за царським наказом повсюди забороняли. А молодий історик вже добре розумів, якою важливою є для нації власна мова. Крім того, Грушевському хотілося, щоб весь написаний ним матеріал побачив світ, потрапив до тих людей, кому була присвячена ця праця. Тому, незважаючи на батьківський наказ, юнак згодом починає свою широку соціальну діяльність. Під кінець свого навчання в університеті Грушевський вже був частим гостем у літературних і політичних українських кружках. Потім він самостійно займався організацією подібних гуртків.

Згодом молодий і талановитий публіцист став брати участь у закордонних українських виданнях, у виданні перших книжок «Записок Наукового товариства імені Шевченка». Перша така книжка вийшла у 1892 році і розпочиналася статтею Михайла Грушевського «Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці», що було для молодого вченого доволі почесно.

На початку 1891 року В. Антонович повернувся з подорожі по Галичині і розповів своєму найкращому учневі Михайлу Грушевському про плани кафедри української історії Львівського університету. Антоновича хотіли зробити її завідуючим, але він вже почував себе недостатньо енергійним для цього. Тому замість своєї кандидатури він запропонував молодого й перспективного Михайла Грушевського.

Грушевський не міг стримати радощів з приводу того, що його активна праця почала приносити плоди, що його поважають визнані вчені. Він добре знав і про українське культурне становище на Галичині, і те, що зацікавлені кияни сподівалися створити там всеукраїнський культурний, літературний і науковий центр. При концентруванні письменників і учених всієї України на Галичині можна було б ефективно використовувати сприятливі умови для боротьби проти заборони української мови в Російській імперії.

Молодий Грушевський відчував у собі великий потенціал. Скільки б не було написано або зроблено, йому завжди цього здавалося замало. Вже тоді, мабуть, відчував він, що на ньому лежить велика відповідальність за його народ. Думки про створення кафедри української історії не йшли з його голови ні на мить. Чи вартий він того, щоб стати завідуючим кафедрою? Ці сумніви змушували молодого Грушевського постійно самовдосконалюватися і працювати з великою віддачею.

У пошуках наукових джерел Михайло Сергійович працював на Поділлі, а саме у місті Кам’янець-Подільський, разом із своїм науковим керівником В. Антоновичем. Тут він вивчав у фондах історичного музею різноманітні рукописи, брав участь у засіданнях Подільського єпархіального Історико-статистичного комітету.

У цей час на дністровських кручах поблизу Старої Ушиці, біля Ушицького скельного монастиря доби XII—XIV століть, проходили розкопки, які очолили В. Антонович і Є. Сіцінський. Долучився до цих розкопок і Грушевський.

Під час цієї праці між Грушевським і Єхимом Сіцінським зав’язалася дружба. Сіцінський вирізняв молодого Грушевського з-поміж інших як дуже талановитого історика. Спеціально заради Грушевського Сіцінський протягом 1891—1893 років розшукував на Поділлі документи з проблематики, якою цікавився Грушевський. У цих пошуках йому допомогли священики сіл Летичівського повіту (Радівці, Галузинці, Липовці, Явтухи, Васютинці, Віньківці та ін.). У своєму листі до Грушевського від 1 грудня 1891 року Сіцінський писав: «Вельмишановний Михайло Сергійович! Висилаю Вам оригінал відповідей семи священиків… Зверху на відповідях я поставив адреси священиків на випадок, якщо буде потрібно Вам звернутися до кого-небудь з проханням пояснити написане…» Всі ці матеріали були використані Грушевським в статті «Етнографічні дані про Барську околичну шляхту до кінця ХVШ ст.» та в книзі й дисертації «Барське староство».

Дружба двох істориків згодом стала такою міцною, що все написане вони у першу чергу надсилали один одному на рецензію. Про це свідчить їхнє листування. У листі від 5 листопада 1891 року Сіцінський пише: «Сердечно дякую за надіслану книгу «Історія Київської землі». Не торкаючись її наукових принад (про що я не можу говорити), скажу тільки, що крізь серйозну наукову оболонку Вашої праці проглядає щира любов до свого рідного краю».

Після одержання книги «Акти Барського староства» Сіцінський відгукнувся у листі від 8 лютого 1894 року: «З великим інтересом прочитав Ваш… 1-й том VIII частини «Архива Юго-Зап. России». Дай Бог Вам сили й здоров’я і далі трудитися. Цікаво побачити 2-й том Вашої праці».

З приводу монографії Грушевського «Барське староство» Є. Сіцінський виразився просто й коротко: «Ця робота вельми цінна». У своєму листі від 17 квітня 1892 року він писав: «Дозвольте, перш за все, подякувати Вам за прислану брошуру про Барську шляхту, а за сим звернутися до Вас з уклінним проханням… знайти брошуру «Списки актових книг Центральних архівів». У листі від 2 березня 1893 року Сіцінський відзначає: «В останній час я зайнявся історією Кам’янця і мені необхідно познайомитися з сучасним устроєм міст, а книга, «O городах»… автора я не пам’ятаю… прошу повідомити мені, якщо книга буде знайдена».

У листі від 8 травня 1893 року Сіцінський дякує Грушевському «за вказані статті професора Владимирського-Буданова «Німецьке право».

Таким чином, ми бачимо, що Сіцінський неодноразово звертався до Грушевського за допомогою у пошуках необхідних джерел. Грушевський подарував Кам’янецькому історичному музею книгу «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава на кінця XIV ст.» (1891 р.). Крім того, Михайло Сергійович надіслав книги і відбитки статей «Опис подільських замків 1434 року», «Королівський дозвіл на викуп Камінецького староства 1456 року», «Барське староство», ряд томів своєї книги «Історія України-Руси».

Пізніше у листі до Грушевського від 16 листопада 1927 року Сіцінський написав: «Одержав… новий випуск Вашої велетенської праці «Історія української літератури», т. 5… я щиро дякую за присилку цієї книги… за пам’ятування про мене».

На жаль, всі твори Грушевського протягом 30—60-х років XX століття були вилучені радянськими адміністративними органами з бібліотек Сіцінського і Кам’янецького музею. Сьогодні ця унікальна колекція вважається втраченою для сучасників.

Але повернемось до навчання майбутнього історика в університеті. Наступним важливим етапом в житті Михайла мав стати магістерський іспит, без успішного складання якого мрія про кафедру української історії залишилася б лише мрією. Це були найважчі з усіх студентських років Грушевського. Професор В. Антонович, який залишався науковим керівником Грушевського, обрав для нього тему «Барское староство. Исторические очерки», присвячену історії окремої адміністративно-територіальної одиниці Польщі XV—XVI століть з переважно українським населенням.

Щоб виконати цю роботу належним чином, Грушевський провів багато годин в архівах Києва. Як згадує Михайло Сергійович в автобіографії: «[…] тема – піддана мені тим же В. Б. Антоновичом – була вибрана досить нещасливо. Прийшлося вложити масу праці, щоб зробити з неї щось відповідне, і хоч в результаті вийшла книга досить цінна (хоч і дуже спеціяльна)…»

В цей час молодий Грушевський майже зовсім перестав спілкуватися з друзями, присвятивши свій вільний час магістерській роботі. Було дуже складно здобувати необхідний матеріал, бо суспільно-національна історія Поділля XIV—XVIII століть не була описана повною мірою. Окрім основного тексту роботи, Грушевський ще склав два томи актових матеріалів. Часто він почував себе знесиленим і обуреним тим, що результати роботи у порівнянні з потраченими на неї силами і часом майже мізерні. Але ще за малих літ Михайло привчив себе не покидати роботи посеред дороги, тому він ретельно перебирав сотні книг у архівах Києва, Варшави і Москви.

У1893 році Грушевський здав магістерський іспит, а в травні 1894-го він захистив свою працю, як дисертацію на степінь магістра. У тому ж році «цісарським рескриптом» у львівському університеті була заснована кафедра всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи. Михайло Сергійович дещо засмутився цим фактом: було змінено первісний план заснування кафедри української історії, і це вже йшло в розлад з його метою. Зміну було мотивовано тим, що українська історія не може вважатися конкретною наукою.

У листі від 12 грудня 1894 року з приводу призначення Грушевського на посаду завідувача кафедрою Львівського університету Сіцінський писав: «Перш за все…хоч і пізно – вітаю Вас на новій ниві. Сердечно бажаю Вам щастя. Дай Бог Вам здоров’я і сім’ї у Вашій важкій, але великій праці».

Грушевський писав у автобіографії: «Я кинувся в сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи ще тих розчарувань і трудного положення, яке чекало мене в Галичині. […] Ще прикріше було переконатися, що ті надії на прихильні обставини для українського культурного й спеціяльно-наукового розвою, на прихильність до національної української ідеї зі сторони правительства й Поляків, з яким я йшов до Галичини, покладаючися на запевнення ліпше обізнаних з галицькими обставинами Киян старшої генерації, – опираються на фальшивих запевненнях зі сторони Поляків, які дорогою «угоди» і ціною деяких подачок на культурно-історичному полі хотіли задавити всякий опозиційний, свободолюбний рух серед «галицьких Русинів». Скоро прийшлося переконатися, що мої київські приятелі глибоко помилялися в своїх симпатіях до «угоди» й «угодовців», що Поляки нічим не хочуть поступатися в своїм пануванню й не розуміють інших відносин до Русинів, як відносини пануючої народности до служебної. На сім пункті прийшлося мені більше або менше різко розійтися навіть з найближчими приятелями, зблизившись з кругами різко опозиційними. З другого боку, відносини до польської університетської колегії, які хотіли мати в мені покірного послушника польського панування, скоро зіпсувалися вповні і давали чимало прикростей. Я сильно з того всього захворів, так що ледве міг працювати».

Але навіть різко виступивши проти «угодовців» і зблизившись з радикальними елементами, Грушевський разом з ними взяв участь в реформі галицького народовецтва в дусі радикально-поступовім. Реформа була проведена у кінці 1899 року, і разом з кількома відомими радикалами Грушевський увійшов в екзекутивний комітет реформованої партії, як місто-голова (головою зістався старий проводир народовців Романчук). Однак скоро переконавшись, що проведена реформа не звільнила народовецьку партію від її старих прикмет, він через кілька місяців вийшов з комітету, разом з д-ром Франком, відмовившись від участі в партійній діяльності народовців і не раз виступав проти похибок їх політики.

Становище Михайла Сергійовича в університеті, його близькість до української університетської молоді і рішучість, з якою він проводив ідею національної рівноправності українців з поляками (і росіянами), викликали в польських кругах негативне ставлення до Грушевського. У 1901—1903 роках польські націоналісти влаштували справжню травлю Грушевського в вуличній пресі, жадали його усунення з університету та віддання під суд.

У 1904 році в Росії вийшов «Очерк истории украинского народа» і статті Грушевського по українському національному питанню. Після цього його знайомі з офіціальних російських кіл попередили Грушевського, що йому не можна приїздити до Росії.

«В такій тривожній войовничій атмосфері не легко було вести наукову роботу, що вимагає спокою й скуплення, – писав Грушевський. – Тим часом її не убувало, а прибувало». Читаючи лекції студентам, молодий вчений водночас почав працювати над своєю головною історичною працею – «Історією Украини-Руси». До того часу ще ніхто не видавав подібної наукової праці, тому відповідальність автора була дуже високою.

Спочатку Грушевський планував видати тритомний твір. Але поступово він переріс у десятитомник, до того ж незакінчений, бо Михайло Сергійович хотів закінчити кінцем XVIII століття, а довів тільки до 1658 року.

Грушевський узагальнив у своїх працях результати досліджень попередників та своїх власних спостережень. Головною метою його роботи було довести, що першою самостійною українською державою була Київська Русь. На підтвердження тези про походження української держави Михайло Сергійович навів велику кількість історичних даних з археології, етнографії та філології, що були взяті з архівів трьох земель: української, руської та польської.

Почавши зі стародавніх часів, Грушевський доводив, що предками українців були племена антів. Потім він переходив до питання про виникнення Київської Русі. На відміну від більшості представників російської науки, спадкоємицю Київської Русі Грушевський вважав не Володимиро-Суздаль-ську землю, а Галицько-Волинську, яка потім поступово почала втрачати незалежність і інкорпорувалася сусідніми державами – Литвою, Польщею та Угорщиною.

Роль Великого князівства Литовського, на думку Грушевського, була певною мірою рівнозначною з Москвою, тобто існувало два центри об’єднання староруських земель. Але з причини його покатоличення і полонізації посилилися суперечності між католиками-литовцями і православними східними слов’янами (білорусами та українцями), внаслідок чого останні переорієнтовувалися на Московську Русь. Поступово і східні, і західні українці втратили самостійність та виступали опозицією до Московської Русі та Речі Посполитої відповідно. З особливою прикрістю Грушевський в своїй роботі визнавав, що всі українці були пасивним об’єктом управління протягом довгих років.

Треба зазначити, що вивчення Грушевським соціологічної теорії мало вплив на зміну методологічної орієнтації «Історії України-Руси» у бік соціологізму. Як зазначають дослідники, починаючи з 1903 року Михайло Грушевський вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод, розроблений на межі XIX—XX століть європейськими позитивістами. Після перебування в Парижі у 1903 році він з історика, що досліджував соціально-економічні та суспільні явища, перетворився на історика-соціолога.

Основою соціологічних інтересів Грушевського стали фактори соціальної еволюції та закони суспільного розвитку. Михайло Сергійович вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов’янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні.

Після переїзду Грушевського на Галичину помер професор Омелян Михайлович Огоновський, відомий український мовознавець, етнограф, педагог, громадський діяч, засновник товариства «Просвіта» у Львові. Ця людина очолювала наукове представництво Галицької України. Після його смерті це почесне місце посів Грушевський, що постійно вів публічні лекції. Паралельно з цим взявся за організацію наукової роботи в щойно реформованім Науковім товаристві імені Шевченка. Ця науково-культурна громадська організація довгі роки фактично виконувала функції всеукраїнської академії наук і мала великий вплив на розвиток української мови, культури та науки.

«За приїздом моїм до Галичини слідом умер проф. Огоновський, і на мене спало, так сказать, наукове представительство Галицької України, – писав Грушевський в автобіографії. – Окрім університетських курсів, які мусіли забирати на перших роках дуже багато часу, я повів публічні виклади, взявся за організацію наукової роботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не виведенім на наукову дорогу Науковім товаристві імені Шевченка. Перейняв на себе редакцію Записок (формальним редактором став з 1895 р., фактичним же – скоріше), зреформував їх з однорічника на квартальник, потім двомісячник, сам давав до них багато праць, справоздань і рецензій, а поруч них заложив (1895 р.) в товаристві інші, спеціальні публікації – Жерела до історії України-Руси, Етнографічний збірник й ін., сам займаючись редакцією їх перших томів. При тім показалося, що надії на участь українських учених з Росії в сій (мовляв так пожаданій для російської України і потрібній) науковій роботі були марні: одні обіцяли й не давали нічого, інші викручувалися різними вимівками. Навіть книжки чи справки тяжко було допроситися, хоч як смертельно тяжко було працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудь бібліотеки з порядним добором літератури й періодик до української історії чи іншої української дисципліни».

Наукове товариство ім. Шевченка заснували у Львові в грудні 1873 року (спершу як Літературно-наукове товариство ім. Шевченка) силами свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини. Головною метою товариства було «вспомагати розвою руської (малоруської) словесності».

Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874—1885), С. Громницький (1885—1886), Д. Гладилович (1886—1892). У цей період вийшли два річники журналу «Правда» та «Дослідження у галузі руської мови» О. Огоновського. З 1885 року товариство перебрало на себе видання журналу «Зоря», який став всеукраїнським літературним органом і поширювався у Наддніпрянській Україні. Наприкінці 1880-х років товариство перетворилося у виключно наукову установу та було перейменоване у Наукове товариство імені Шевченка.

З 1892 року почав виходити головний друкований орган товариства – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». Але період найвищого розвитку Наукового товариства ім. Шевченка розпочався лише у 1894 році – після переїзду до Львова Михайла Сергійовича Грушевського. У 1894 році він очолив історично-філософську секцію. Всього у товаристві їх існувало три: історично-філософська, філологічна та математично-природознавчо-лікарська. Сходини секції відбувалися два або три рази на місяць, теж під керівництвом Грушевського.

Михайло Сергійович став душею секції: він завжди брав участь у дискусіях, мав тези майже до кожної теми, бо був надзвичайно освічений щодо питань української історії. Праці, що зачитувались на зібраннях товариства, потім друкувались у його «Записках».

З 1895 року Михайло Сергійович Грушевський стає редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка». Згодом він бере на себе всю відповідальність за видавничу діяльність товариства.

«Записки Наукового товариства ім. Шевченка» стали першим українським виданням, що привернуло увагу до України не тільки українців, а й у всьому світі, їх можна знайти у бібліотеках Європи, Америки, і навіть Австралії.

Найсерйозніші наукові праці друкувалися окремими книжками – збірниками. До них увійшла і головна праця Грушевського – «Історія України-Руси». Перший том вийшов 1898 року на честь століття появи «Енеїди» Котляревського.

«Історія України-Руси» мала надзвичайний успіх, тому що була першою національною історією України. Грушевський працював над нею все своє життя, але так і не закінчив її, зупинившись на смерті Б. Хмельницького.

Щоб зацікавити широкі маси українців, Грушевський видавав історичні праці давніших істориків в Українській історичній бібліотеці, яка була заснована ще у 80 роках XIX століття Олександром Барвінським в Тернополі, а потім у Львові її перебрало на себе Наукове товариство імені Шевченка.

За роки керівництва Грушевського Науковим товариством ім. Шевченка було видано більш ніж 800 томів наукових праць.

Саме у працях Михайла Грушевського процес формування української академічної соціології набув класичних форм. Соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Визначальною рисою соціологічної думки в Україні того часу було освітлення суспільно-політичних проблем, боротьба за незалежність та національно-культурне відродження. Тобто специфічною ознакою української вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення та розвитку національної самосвідомості. Тому перші українські соціологи, і Грушевський зокрема, були, передусім, громадськими діячами, а вже потім – науковцями.

Серед друзів Михайла Сергійовича на той час було чимало відомих постатей української культури, серед яких треба відзначити Івана Франка. З ним Грушевський познайомився одразу ж по приїзді до Львова, і вже на початку 1895 року Михайло Сергійович як член університетської комісії львівських професорів активно підтримав висунення кандидатури І. Я. Франка на вакантну посаду приват-доцента Львівського університету.

Кілька років Франко був заступником голови Наукового товариства імені Шевченка, а також разом з Осипом Маковеєм та Володимиром Гнатюком очолював «Літературно-науковий вісник». На сторінках цього видання друкувалися найкращі класичні твори української та зарубіжної літератури тієї доби, серед авторів ми знаходимо Лесю Українку, Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського, самого Франка і його однодумця Грушевського, а також Альфонса Доде, Антона Чехова, Максима Горького та багатьох інших видатних письменників.

Окрім літературної діяльності Грушевський та Франко мали ще й спільну рису. Обидва були представниками Національно-демократичної партії, заснованої 26 грудня 1899 року. До неї входило чимало представників української інтелігенції: Кость Левицький, Юліан Романчук, Василь Охримович, Іван Белей.

У листах Грушевського до Івана Франка, написаних у 1900—1914 роках, йдеться про безліч спільних інтересів. «Нам пора для України жить» – це був їхній спільний девіз.

Вони обидва були представниками лівих поглядів, взірцем справжніх націонал-демократів. Є також певна методологічна схожість в наукових підходах обох учених. Зокрема, це видно, коли вчитатись у такі слова Грушевського: «Наука – це постійний скептицизм, але лише такий, що веде за собою роботу синтетичну». І ще: «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу». Можна стверджувати, що унікальна наукова спадщина Івана Франка також служила досягненню саме цієї мети. Як Франко, так і Грушевський увійшли до проводу Національно-демократичної партії як визначні, патріотично налаштовані представники західноукраїнської інтелігенції.

Звісно, були випадки, коли вони вступали в доволі гострі дискусії один з одним, а в деяких листах Івана Франка є певні закиди щодо нелегкого характеру Грушевського. Але важливіше інше: обидва вони були людьми виняткової, універсальної обдарованості. Так склалося, що й останні роки їхнього життя однаково позначені високим трагізмом і стоїчною мужністю: попри все незламний Франко працював буквально до останніх днів життя, а Грушевський, майже втративши зір і перебуваючи під щохвилинним наглядом відповідних «органів», продовжував писати черговий том фундаментальної «Історії України-Руси».

Але повернемося у ті часи, коли у 1898 році за підтримки Івана Франка та Володимира Гнатюка Грушевський провів реформу статуту Наукового товариства ім. Шевченка. Відтепер звання «дійсного члена» товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Дехто вважав цю реформу жорсткою, але Грушевський на той час вже добре знав собі ціну і прагнув оточити себе справжніми професіоналами, щоб разом іти до великої мети – всебічного відокремлення та незалежності української нації, її мови та культури.

Як професійний керівник та адміністратор, Грушевський умів віднайти для товариства джерела доходів. Саме за часи його роботи на посаді голови були створені друкарня та палітурня, куплено два великі доми. Грушевський робив усе, щоб Наукове товариство стало осередком наукової роботи саме українською мовою, особливо у галузях, безпосередньо пов’язаних з українським краєм.

Намагаючись зробити з Наукового товариства наукове середовище європейського рівня, Грушевський поклав початок для успішного розвитку музею, а бібліотека товариства за його часів стала одною з найбільших у Львові і зав’язала стосунки з усіма культурними країнами.

У1899 році Грушевським був обраний перший академічний корпус учених – членів Наукового товариства ім. Шевченка у складі 32 науковців з західноукраїнських та східноукраїнських земель, ау 1903—1914 роках було прийнято 19 членів-іноземців, науковців зі світовим ім’ям, серед них А. Єнсен, Я. Бодуен де Куртене, О. Брюкнер, В. Бехтерев, О. Пипін, О. Шахматов.

Але сталося так, що вимогливість Грушевського врешті-решт обернулася проти нього. Його прагнення подальшого вдосконалення організаційної структури Наукового товариства ім. Шевченка призвело до дискусій та затяжної кризи. Між членами товариства назрівав конфлікт, у результаті загострення якого в 1913 році Грушевський полишив посаду голови.

Михайло Сергійович завжди дивився далеко вперед, тому він активно займався підготовкою та вихованням нових кадрів українських істориків. Викладаючи в університеті, особливу увагу Грушевський приділяв семінарським заняттям, бо сподівався виявити на них найздібніших слухачів та приохотити їх до самостійної наукової праці. Інколи Михайло Сергійович вів навіть приватні наукові заняття поза університетом, як зі своїми слухачами, так і сторонніми. Він роздавав літературу до рефератів, його слухачі мали все це прочитувати. Так здібні студенти призвичаювалися до наукової роботи. Поступово вони переходили від роботи з рефератами до серйозних наукових праць, а далі – до самостійних дослідів та наукових висновків, репрезентували українську наукову національну історіографію.