Текст книги "Тридцять третя соната"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Євгенія КОНОНЕНКО
ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ СОНАТА

Частина перша
Любов і смерть

Як тільки Тала побачила Олесю на порозі, то відразу витягла з-під прилавка порцелянову чашечку. Іншим відвідувачам каву подавали в пластикових склянках. Старий алкоголік Матвій, який дрімав біля порожньої пляшки й недоїденого бутерброда, підвівся, вклонився Олесі з особливою галантністю пропащих і грюкнувся на своє місце знову, тільки коли Олеся також сіла біля сусіднього столика. Тала підбігла з ганчіркою, протерла Олесин столик.

– А мій? – промукав Матвій.

– А ти обійдешся.

Олеся була гарна, як сонечко. Завжди з посмішкою, з дитячим сяйвом ув очах. Всі, всі, чий погляд зустрічався з Олесиним, мимоволі посміхались їй у відповідь. І чоловіки, й жінки, її всі любили, цю дівчину-дитину з ямочками на щічках, якій було вже більше тридцяти. Така дівчина просто не могла вийти заміж. Віртуальний наречений відразу здобув би статус недостойного чарівної Олесі.

– Як батько, Олесю? – запитала Тала.

– Батько… батько… – Олеся перестала посміхатися, – він завжди був такий тактовний, такий шляхетний, такий розумний! Кажуть, військові дурні! А він завжди все розумів!..

Батько Олесі пережив інсульт рік тому. Мати померла, доглядаючи старого. А батько встав на ноги, одначе то вже був не батько. Найжахливіше, його не можна було тримати в межах оселі. Він одягався, неслухняними руками в'язав краватку, брав палицю, йшов на люди, розповідав знайомим і незнайомим, що дочка отруїла матір і тепер хоче отруїти його…

– Він вчора був тут. Їв сосиски і салат «Смак».

– Він заплатив?

– Так, не турбуйтесь… Боже, скільки горя на світі!

До кафе увірвалися гучні хлопці, вони розшаркалися з Олесею і спитали горілки, а Олеся допила каву і попрощалася, повернувши Талі порцелянову чашечку.

В Олесі сьогодні ранкові уроки. Це для дітей, які ходять до школи на другу зміну. Прийде жебрачка Маруся, яка не ходить до звичайної школи, тільки до музичної. Обдароване дитя бездарної епохи. Покладе на інструмент свої червоні пальці, заграє так, як дівчатка її віку не вміють. Маруся не знає нотної грамоти і не хоче вчити. Але гратиме, як мале дияволеня. Закриє очі, не помічатиме що з носа тече на підборіддя.

– Ти би вчилась на скрипці, Марусю. Це тобі може й стало б у пригоді.

– Я вчусь для душі. В переході все одно, як грати. Аби більше шуму.

За Марусю вже два місяці не платили. Раніше це робив якийсь незмаргіналізований родич. Завуч обіцяла більше не допустити Марусю до занять.

На урок до маленької класної кімнатки, куди ледве влазить інструмент, Маруся прийшла вчасно. І завучка прийшла.

– В нас не благодійний заклад, Олесю Олексіївно. Ми не маємо пільгових тарифів для неімущих. Тим більше, наша платня невелика.

– Дозвольте хоча б сьогодні, Рито Гаврилівно, – Олеся просить, як школярка, і завучка виходить з класу. Маруся грає Неаполітанську пісеньку з Дитячого альбома.

– В тебе ніякої можливості знайти; гроші, Марусю?

– Дядя Миша більше не приходить.

– Якби не мій хворий батько, я би вчила тебе у себе вдома.

– А у вас вдома рояль? – виявила інтерес Маруся.

– Рояль.

– Білий?

– Чорний. Але з дуже добрим голосом.

Після Марусі прийшов хлопчик Саша, якого привела гувернантка. А потім приходили інші діти і звучали сонати й етюди, вальси й тарантели.

– Ну хіба так можна, Владику, – мало не плакала Олеся, це ж Чайковський! Не адаптована п'єска, це він сам написав, хоча це й технічно дуже просто! Я пам'ятаю, так пишалася, коли вперше грала Чайковського!

– А покажіть!

І вона показує. І сонний Владик нарешті прокинувся, і ці дві з половиною хвилини слухає. І заради таких пробуджень варто жити в цьому безладному світі!

– Олесю Олексіївно, вас до телефону!

Вона поспішає до учительської, перервавши урок, чого зазвичай не робить – боїться, що дзвонять з дому. Але на дроті давня подруга Яна Робащук. Колись вони з нею разом вчилися на курсах французької мови.

– Ти повинна сьогодні приїхати до мене.

– Я не можу, в мене хворий батько.

– Тим більше. Тобі треба розвіятися.

– Яно, він дуже хворий.

– Я знаю. Щойно телефонувала тобі додому, мені доповіли, що ти пішла за ножем, щоб його зарізати.

– Яно, це з ним іноді коїться. Але все одно…

– Але все одно, ми з Роже заїдемо за тобою. Коли в тебе кінець уроків?

– З яким Роже?

– Я тебе питаю, коли закінчується твій останній урок?

Олеся ніде не була півтора року. Тільки на роботі. А коли батько ставав агресивним і проганяв її – це зазвичай траплялось надвечір – блукала навколо дому, стежила за світлом у вікнах. Ось всі шість вікон світяться. Це найвищий пік неспокою. Ось меркне вітальня, потім кухня. А ось нарешті тільки в батьковій спальні горить лагідний канделябр. Значить заспокоївся. А може й задрімав. Тепер йому можна буде тихенько запропонувати снодійне і мати спокій до ранку.

Перед великим запорошеним свічадом в учительській Олеся розчесала волосся і знову зібрала його на потилиці, але неслухняні русяві кучері впали на скроні і щоки. За вікном посигналило авто.

– Чи не вас, Олесю, чекає синє ПЕЖО?

ПЕЖО і правда чекає на неї.

– Знайомся, це Роже. C'est Olessya, mon cheri.

Чорнявий невисокий чоловік виходить з-за керма, чемно кланяється Олесі, а та подає йому руку, яку він тисне обережно, але міцно.

Яна штовхає Олесю на заднє сидіння, сама сідає поряд зі словами: Je prend lа рlасе ргеs d'Оlеssуа, і вони їдуть до Яни, яка завтра разом зі своєю п'ятирічною дочкою Людонькою і з Роже відбувають до Франції. Назавжди. Всі друзі Роже, з якими він її знайомив, страшенно заздрять йому, бо він знайшов собі таку розкішну жінку як ото вона, Яна. І всім захотілось й собі такої самої. Це наші козлороги нас не цінують. А в цивілізованому світі нам, російським жінкам, нема ціни. А сьогодні в нас буде Жан-Марк. І тільки ні слова про хворого батька. Треба думати про життя. А смерть сама про нас подбає. D'ассогd?

Несподівано сама для себе Олеся каже D'ассогd! і розпочинає з Роже невимушену балачку про погоду і про те, чи подобається йому Київ.

– О, Київ! Saint-Sophie! Laure de Petchersk! C‘est magnifique! Але в жодному з ваших супермаркетів навіть не чули про беарнський соус!

– Це французьке жлобство мене вже дістає, – коментує Роже Яна, – Як я ненавиджу цих буржуа! Але і в скромних чарах буржуазії щось-таки є! Я перебрала в пам'яті всіх наших дівок з курсів, хто вчив французьку – ти же знаєш; французи англомовних не люблять, слава богу! згадала про тебе! Жан-Марк – це просто золотко! Це твій стиль! Трошки заумний, трошки романтичний, проте вміє рахувати гроші! У нього власне діло, і добре йде! А мій капіталіст працює на дядю!

На околиці, де мешкає Яна, ще лежить сніг. Роже замикає машину і вони пробираються до під'їзду крізь чорні кучугури.

– Хоч би швидше вибратися звідси і більше не приїздити! – бурчить Яна.

Стіл накрито на чотирьох. Чекають Жан-Марка, щоб сісти обідати. Мати Яни в сусідній кімнати не спускає з колін онуки Людоньки, яку завтра вранці заберуть назавжди. А Людонька вередує, рветься за стіл до дорослих. Приходить Жан-Марк. Справді дуже симпатичний хлопець. Сідають за стіл. Роже відкриває біле вино до риби під майонезом, бо беарнського соусу в Києві не знайти. Жан-Марк наливає Олесі й посміхається їй.

– Ці наші вина, це просто жах! – кривиться Яна, а Жан-Марк навпаки каже, що це pas mal. Між рибою і м'ясом подається салат, – купила на Бесарабці, але хіба це салат? скаржиться Яна, але коли ти навідаєшся до нас із Роже до Тура, ми тебе почастуємо таким, що ти і…

До наступної страви Яна подає червоне і щиро зізнається:

– Ненавиджу подавати! Я через те й заміж не виходила, щоб не подавати! Але Роже – це раптом такий шанс!

– Ой, давай я тобі допоможу носити страви! Мені зовсім не важко! – вигукує Олеся і поспішає до кухні, а Жан-Марк – за нею. І, поки вони накладають м'ясо у великий таріль, він розповідає, що, на відміну від інших своїх братів, завжди допомагав мамі накривати на стіл, і навіть дуже любив це.

На десерт – шампанське. Це вже не місцеве, а правдиве французьке. La veuve Clicot. Під дротом, що тримає корк, металевий медальйон з портретом вдови.

– Збережи її, – каже Жан-Марк Олесі. – Як запоруку того, що ми питимемо таке шампанське ще раз.

Олеся дзвонить додому, батька нема, знову пішов кудись, можливо, сидить у кафе, їсть сосиски і салат «Смак», ох, як вона втомилася з ним! Жан-Марк завтра також їде до Франції, сідає в машину до Роже з Яною. Але він неодмінно повернеться! А зараз іде провести Олесю додому.

Поки вони чекають автобус на зупинці, Жан-Марк бере її за руку і каже:

– У вас такі довгі гарні пальці, а нігті підстрижені зовсім коротко.

– Я не маю права на довгі нігті.

– Ви лікар?

– Я піаністка. Вчителька музики.

– Чому ж я не попросив вас заграти?

– В них нема інструмента.

– А і то правда! – сміється Жан-Марк. І Олеся сміється. Їй весело вперше за бозна-скільки років.

– В моєму домі у Вуароні є білий рояль. Моя мама найбільше любила грати тридцять третю сонату Айдена. Ви б не могли мені заграти її, якщо колись завітаєте до мене?.

– Кого-кого?

– Айдена.

Олеся не може зрозуміти, Жан-Марк намагається написати в повітрі ім'я композитора.

– Ну… такий, у перуці…

– Всі до Бетховена носили перуку.

– Не Бетовен, а Айден. У нього був концерт, гаснуть свічки!

– Гайдн! – нарешті зрозуміла Олеся, – Ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але я неодмінно вивчу! Під'їхав автобус.

– О, ці околиці! Вони всюди однакові. А ви живете в серці міста? – він так і сказав, au coer de la ville.

Так, Олеся мешкає в середмісті у великому сталінському будинку, який уміло вклинився між старовинних будівель. Ось вони виходять з метро, тепер недалеко. Олеся знаходить очима свої вікна. Всюди суцільна темрява, навіть у батьковій спальні. Слава Богу, значить батько спить. Все спокійно. Тільки в кухні якесь дивне сяйво.

Олеся прощається з Жан-Марком.

– Ми неодмінно зустрінемось, каже він, ретельно записуючи її адресу латиницею і кирилицею, – якби в мене зараз в руці був би келих для прощального тосту, я випив би за тридцять третю сонату Айдена!

Поки ліфт повзе вгору, ув Олесиних вухах звучить голос симпатичного француза. Це ж треба, щоб все налетіло так раптово, і так божевільно!..

Ключ швидко відмикає двері помешкання. Дивно, батько не замкнувся на ніч. Перше приміщення з передпокою – велика кухня. В темряві палає червоний розжарений чайник. Олеся стоїть на порозі, заворожена зловісним видовищем і не може відвести очей. Потім наважується наблизитися до плити, вимкнути газ і падає, на щось налетівши. Дурний біль падіння, вімкнене світло, жар у кухні, холодний батько на підлозі, дзвоник 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… наранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світло. Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі. Якби вона відразу повернулась додому, а не їхала до Яни, все було б так само. Тільки чайник не розжарився би дочервона.

– Відмучився, а головне відмучив бідне дитя, – зітхали під час похорону одні.

– Все віддав дитині, а вона йому в останню хвилину води не подала. Іншого від цих дітей не діждеш, – гуділи інші.

Оркестр грав попурі з Шопена, «Замучен тяжелой неволей» і «Не думай о минутах свысока». Курсанти несли труну і подушечки з орденами. Олесю в чорній хустці водили під руки завуч Рита Гаврилівна і далека родичка з боку покійної матері.

Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути лист, не читаючи. Але вона не відповіла на лист.

Чорний березень закінчився і чорний сніг розтанув. Зацвіли абрикоси. Учениця Олесі жебрачка Маруся знову прийшла на заняття до музичної школи, хоча за неї так ніхто і не платив.

– У вас хтось помер? – кивнула вона на чорну хустку своєї вчительки.

– Батько.

– То можна прийти на ваш рояль?

– Зачекай, поки минеться сорок днів. А потім, звичайно, приходь.

Сорок днів минулося, і прийшов наступний лист із Франції:

Для мене дуже важливим було те, що було тоді, у березні. Мені здалося, що й для тебе також. Невже це був просто гарний настрій? Чому ти не відповідаєш мені? В цьому світі люди, що хоч трохи розуміють одне одного, одне одного не знаходять… Цього мало у вашому світі, цього мало у нашому світі також. Мені здалося, в той день був хороший початок…

В той день, в той день… Він повторив ці коротенькі слова кілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося в ТОЙ ДЕНЬ. Розповіла про темряву в квартирі й червоний чайник на плиті. Смерть – це червоний чайник, з якого давно википіла вся вода.

Конверт зник у щілині великої скриньки, де листи подаються на сортування щопівгодини. З будівлі Головпоштамта Олеся вийшла на гучний Хрещатик. Було тепло, і вона зняла чорну хустку. Світило травневе сонце, облітав цвіт каштанів, перехожі посміхалися одне одному на вулиці просто так.

– Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? – Олесю зупинив на вулиці високий масивний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя.

– Іван?

– То мене таки можна впізнати?

– Ти добре виглядаєш. Такий солідний чоловік.

– Вип'ємо по п'ятдесят грамів коньячку за зустріч? Був час обідньої перерви, і в кав'ярнях не було вільних столиків.

– Ходімо до мене. Ти же знаєш, я тут поряд.

Іван зрадів запрошенню. Олеся навіть була подумала, що він без грошей, радий не витрачатися на кафе. Але поки вони йшли вгору від Хрещатика до Олесиного дому, Іван хутко купив маленьку пляшечку коньяку і велику коробку цукерок.

– Я тепер сама. Батьки померли. Мама минулого року, батько – цього.

– Мої співчуття, Олесю. А моя мама ще жива. Виховує онуків. А ти сама?

– А я сама.

Колись Іван був хлопцем Олесі. В одній-єдиній перегородженій незліченними шафами кімнаті мешкали троє – мати, що була вічно на роботі, батько, якого на роботу не брали, і студент третього курсу Іван. Там, в темному душному кутку за книжковими шафами був його диванчик і письмовий стіл. Куток Іванового батька також було відгороджено, але шафою для одягу, і той куток був значно кращий, бо батько захопив собі вікно. У Олесі з Іваном була любов з усіма атрибутами божевільного кохання тих часів, коли кохання було єдиною сферою, куди безкарно можна було вкладати енергію молодих сердець. Встало питання про шлюб. Перший раунд розмов відбувся в цій самій кімнаті. Звичайно, Олеся не могла не подобатись. Яка дівчина! Одна посмішка чого варта! А ще й навчається в консерваторії. Де жити?

– Звичайно у нас! У нас чотири кімнати в будинку на провулку Дзержинського! Івась знає, він у нас бував!

– Це до-о-обре треба було прислужитися режимові, щоб отримати житло в тому будинку… – Іванів батько був з репресованих, тому й не мав ні квартири, ні роботи, ні зубів, ні здоров'я. Він дуже пишався своєю політичною неблагонадійністю, бо більше пишатись не було чим. А тут така товаришка ходила до їхнього дому! Іван активно намагався не слухати батька, казав, що йому не жити без Олесі. Він зніме квартиру, піде працювати, але Олесі не покине. А Іванів батько знайшов спосіб зупинити сина. Він помер у той день, коли Іван і Олеся занесли заяву до ЗАГСу. Другий раунд передшлюбних переговорів з батьками Олесі так і не відбувся. Олеся плакала, розповіла своєму батькові усе. Батько довго мовчав. Потім сказав:

– Якщо він все-таки захоче прийти, мій дім… наш дім… для нього відкритий. Якщо ти захочеш піти з ним, я зроблю, що зможу, щоб тобі було добре.

Олеся не пішла з дому батьків. І нікого так і не привела в ці радянські хороми… Іван захоплено розглядає Олесине помешкання.

– А можна сюди глянути? А то я вже забув.

– Будь-ласка. А я не забула вашу кімнату.

– Було б що пам'ятати, – скривився Іван, розглядаючи то стелю, то підлогу, – прекрасно! і стан цілком задовільний.

– Батько перед хворобою зробив ремонт… Я зварю каву. Чайника в мене так і нема.

На столі у вітальні сумно задзенькали маленькі чашечки й чарочки. Вони стояли тут, в цьому серванті в ті далекі роки, коли…

– Я хотів запитати тебе, Олесю, тоді, в той рік… в тебе не було проблем?..

– Яких проблем, Івасю?

– Ну, жіночих…

– Що ти маєш на увазі? Чи не страждала я за тобою? Дуже страждала.

– Я розумію, але я не про те…

– А про що?

– Ну… чи не було в тебе… ну… невже ти не розумієш?

– Ні, не було. Я дуже хотіла, щоб було. Думала, тоді б і твій батько… з того світу дозволив би тобі… Ні, не було.

– Я й зараз весь час думаю про тебе, Олесю.

– А я перестала. Довго згадувала. А тепер перестала. Життя іде.

– Так, життя іде. – Іван змінив тон. – Ти знаєш, я тепер працюю з нерухомістю. Як Роже, чоловік Яни, подумала Олеся, – Якщо надумаєш продавати цю хату… захочеш іншу… на Гаваях, або на Майорці… або на іншій вулиці в Києві – чайник почне тебе переслідувати, або батьків привид – звертайся тільки до мене! – Іван простяг візитівку, – і будь певна, я тобі дам ціну! Ту ціну, за скільки така хата іде далі! Обіцяєш?

– Я поки не думала про це.

– Як надумаєш – дзвони. А зараз, вибач, мені треба бігти. Радий був тебе зустріти!

– Раді, що ви вже відходите від вашого горя, Олесю Олексіївно, – віталися батьки її учнів. А то ми боялися, пропала наша музика!

І прийшов третій лист від Жан-Марка:

Тепер я розумію твоє мовчання! Не треба пов'язувати ці дві події! Життя є життя, а смерть є смерть! Давай дивитися вперед назло всім забобонам світу, назло всім прикметам і недолям!

Ти пам'ятаєш про тридцять третю сонату? Я запрошував настройщика з Парижа! Тепер мій рояль звучить як слід! Ти неодмінно маєш приїхати й подивитись на мій дім у Вуароні. Він належить нашій родині протягом семи поколінь! А завтра я неодмінно пошлю тобі сучасний електричний чайник, що вимикається сам, коли вода закипить!

Олеся розшукала ноти тридцять третьої сонати Гайдна. Це може бути! Прийде час, і вона добре зіграє цю річ!

Частина друга
Любов і гроші

І цей день настав. Позаду – черги до посольства, завірені довідки й документи, запитання про те, де познайомилася зі стороною, що запрошує, млосно-ранковий рейс з Борисполя, кава в Ірландському барі, поки оголосять посадку, посмішки стюардес – що будете пити – біле, червоне, пиво, віскі, фруктовий сік? Купа валіз, що крутиться по чорній стрічці і нарешті обличчя Жан-Марка серед тих, хто зустрічає. І несподівано Олеся відкриває для себе, що він значно старший за того хлопця, з яким зустрілися в день від'їзду Яни. У нього зморшки і рідке волосся. Але він посміхнувся, побачивши її, і вона летить до нього, і вони цілуються, ніби все в них вже вирішено, а потім обидва ніяковіють.

– Я так чекав цього дня. Ми мали зустрітися раніше.

– Я не могла раніше.

– Не в тому сенсі. Скільки тобі років?

– Тридцять три.

– Я думав, тобі не більше двадцяти семи.

– Ти розчарований?

– Ні. Але тим більше, треба було раніше.

– А тобі скільки?

– А мені тридцять два.

– Я чомусь думала, тобі 36–37 років.

– Так, я багато встиг як для своїх років, – з гордістю каже Жан-Марк, – Ти зараз це побачиш.

Його авто їде по автостраді між непримітних пейзажів. До Парижа ще далеко. Янка розповідала, ще з півгодини такої одноманітної дороги, а потім буде Париж. Жан-Марк вимикає радіо, ставить диск з популярними аріями. Все одно їм поки важко щось сказати одне одному. Хай поки говорить музика і славетні співаки.

Неподалік від Пале-Рояль Жан-Марк наймає велике помешкання з двома спальнями і кабінетом. На екрані комп'ютера в кабінеті – колонки незрозумілих цифр.

– С'еst le prix de monnais, – пояснює Жан-Марк, – Саsh, – повторює він по-англійськи для Олесі, якій важко зрозуміти, як Жан-Марк робить гроші. Він пояснює, що зараз працює готівкою і безготівкою в банках Східної Європи. На різниці ставок. На цьому можна робити хороші гроші.

– Просто брати гроші з одного банку і класти в інший? – не розуміє Олеся.

– Так! Великі гроші завжди робляться на межі мислимого і немислимого. Як і велика любов. Але зараз ми поїдемо по місту. Ти же вперше в Парижі?

За кілька днів Олеся вже не витримувала каруселі барв і ліній навкруги. З платанів падало перше листя. Готичні будинки з маленькими ґратками біля вікон для провітрювання кімнатних рослин, могли бути декорацією для щастя і тільки для щастя.

– Чому в нього такі сумні очі? – питала Олеся про жебрака біля входу до метро, і Жан-Марк подавав нечесаному діду купюру в двісті франків, і жебрак хутко ставав веселим, мріючи про нового багатого закоханого, що йтиме повз нього. Араби, що торгували всяким крамом по вулиці Ріволі, накидали Олесі на плечі барвисті хустки, і Жан-Марк ніс великі пакети, і кидав їх на заднє сидіння залишеного в провулку авто. Співали вуличні співаки, і летіло листя з платанів з кожним днем все дужче і дужче. Прийшла осінь, осінь, прекрасніша за весну.

На шостий день Жан-Марк спитав, чи годі з неї Парижа, чи не хоче вона поїхати до Вуарона. Олеся попросила заїхати до Яни і Роже. Виїхали вранці, були в Турі саме перед обідом. Проте, обідом їх не почастували. Кажуть, у французьких родинах популярною є так звана cris de six ans, криза шести років. Роже з Яною переживали cris de six mois.

– Ти знаєш, скільки ти мені коштуєш?! – кричав Роже, абсолютно не переймаючись приїздом друга.

– Що розбити сьогодні – супницю твоєї матінки чи настільну лампу татка? – кричала у відповідь Яна, а потім дала роз'яснення спеціально для Олесі: Я виходила заміж без шлюбного контракту і можу перебити в цьому будинку все, що мені не подобається!

Жан-Марк запропонував залишити щасливе подружжя, пообідати в дорозі і рушати до Вуарону. Вони з'їхали з гучної автостради, поїхали вузенькою дорогою через розкішний осінній ліс. І Олеся тихо проговорила вірші свого давнього друга поета Володі:

 
І є на світі вогняні ліси,
І є на світі той вогонь високий,
Щоб серце прийняло прозорий спокій,
І забувались чорні голоси…
 

– С'еst poesie? – глухо спитав Жан-Марк.

– Так, – відповіла Олеся, і далі до самого Вуарона вони їхали мовчки.

Вуарон був гарненький, як вітрина кондитерського магазинчика. Невеличкі одно– і двоповерхові будиночки, стояли щільно одне до одного. Жан-Марк зупинив машину біля одного з них. Дістав великого, як у Буратино, ключа, вклав його у велику іржаву щілину. Повів Олесю великими напівтемними кімнатами.

Частина кімнат були нежилими. Там були звалені старі поламані меблі, старі портьєри, рами від картин, якісь безформні речі. Але у вітальні стояв білий рояль, і запорошені портрети на стінах переморгувались із пастушками у шафці зі скляними дверцятами. Жан-Марк відчинив віконниці, і осіннє сонце увійшло до вітальні.

– Сядь, відпочинь, я зараз принесу твої речі з машини. Жан-Марк скоро повернувся, і тут Олеся згадала, що, поспіхом скаладаючи речі, залишила в паризькій квартирі ноти тридцять третьої сонати. Вона майже знала її напам'ять, але зараз така неймовірна хвилина, вона не зможе грати без нот.

– Я забула ноти, – перелякано каже вона неслухняними губами, і Жан-Марк не питає, які ноти, він вибігає до сусідньої кімнатки і приносить стару велику книгу і розкриває її на потрібній сторінці. Він відкриває кришку і клавіатуру. Тридцять третя соната Гайдна ре мажор звучить, як сама радість життя, а у Жан-Марка на очах сльози. Чоловічі сльози іноді бувають істотно вагоміші за жіночі.

– Скажи, тобі подобається наше західне життя, – запитує Жан-Марк, за вечерею в маленькому ресторанчику, де їм подали рoulard a la ficele.

– Розумієш, все це прекрасно. Я не буду казати, що мені не подобається. Але багато з того розкошу, що ти мені показав… воно зайве! Всі ці мільйони соусів, і курка, засмажена вертикально.

– О, ти ще не все бачила! Коли ти приїдеш наступного разу, я сподіваюсь, коли ти приїдеш назавжди, а в мене вигорить одне діло, ми з тобою підемо в ресторан Вельфур у Пале-Роялі! Там правдивий розкіш!

– Можу собі уявити!

– Ні, ти не можеш!

– І навіть тут, де ще не той шик, я думаю, навіщо це? Навіщо смажити курку неодмінно вертикально, якщо стільки людей взагалі голодують!

– Тобі не подобається ця курка? То давай я замовлю щось інше! Ти не соромся, я заплачу!

– Мені подобається! Але це не те, від чого відчуваєш щось особливе. От коли ми з тобою стояли на Монмартрі над вулицею Лепік, там і правда було неймовірно! І сьогодні вдень в цьому лісі! Але такі відчуття бували в мене і до Франції… Що краще, ця курка чи соната, яку я грала тобі?

– Це не треба порівнювати, це різне…

– І все одно, по-справжньому мене хвилює те, про що можна писати вірші. І про ліс, і про сонце, про ці собори.

– Про кохання…

– Так, про кохання… Але ти можеш уявити собі вірші! не іронічні, а ліричні про цю курку!

Вони обидва гучно розсміялися, а потім Жан-Марк швидко став серйозним:

– Зате скільки неіронічних віршів було складено про голод!

Ти знаєш, мій дід викинувся з вікна з мансарди Монпарнаса… Бабуся тоді чекала мою матінку. Дід і бабуся не були в законному шлюбі… Я ненавиджу бідність, але розумію тебе. Я завжди мріяв зустріти таку жінку, як ти…

Олеся повернулася до Києва до холоду й дощу з мокрим снігом. Добре, що мало хто з друзів знав, куди вона їздила, їй не хотілось ні розповідей, ні запитань: а що ти вирішила? Невже ти втратиш такий шанс? Вона ходила великими порожніми кімнатами свого помешкання, іноді сідала до роялю і не знала, чи сумує вона за Жан-Марком, чи між ними прірва, якої не перелетіти. А Жан-Марк зник. Не було ні листів, ні телефонних дзвоників. Може воно й на краще, думала Олеся, але Жан-Марк все одно не озивався і вона почала сумувати. Спочатку ледве-ледве, а потім затужила нестерпно. Навіть тоді, вічність тому, коли вони розлучилися з Іваном, здається, не було так тяжко. Чому, чому їй так не щастить? Вона згадала своє друге кохання, художника і поета Володю. Це теж було дуже давно. Батьки поїхали на курорт, щоб дати змогу своїй двадцятишестилітній дитині скласти стосунки з бездомною творчою людиною Володею. З Володею Олесю бачили всі родичі й друзі. Так нестерпно було пояснювати усім, що той дивнуватий але непересічний бородатий парубок, як виявилось, перебував на обліку в психоневрологічному диспансері…

– І в чому ж це в нього виявлялося, Олесю, – не вгамовувались численні тітоньки й кузини, подруги і їхні мами…

Але Володя давно в минулому. Як і Іван. А де Жан-Марк? Що сталося між ними? Він так довго тримав її руки в своїх в аеропорту, її валізи вже упливли по чорному конвеєру, треба було проходити паспортний контроль, а вони все сиділи – вона на стільчику, він на колінах перед нею, їй було ніяково, але ніхто на них не звертав уваги, всі були стурбовані своїми прощальними поцілунками. Олеся вже надіслала у безвість два листи. Паризький телефон мовчав. Олеся написала третього листа:

Ти пам'ятаєш, як писав мені навесні: якщо ні, то поясни чому. Тепер я хочу знати, що було не так. Зі мною все гаразд. У нас сніг і мороз, тільки немає вістей від тебе.

І Жан-Марк озвався. Він подзвонив, але Олеся нічого не розуміла. Якісь неприємності, щось не так із готівкою, щось не так із рахунками. ОК, простогнав Жан-Марк, я напишу. Чекай листа.

Олеся бігала до поштової скриньки по декілька разів на день. Лист прийшов через два тижні – вже почалася передріздвяна суєта, пошта не справлялася з навалою привітань. Але ось він, цей грудневий лист, у який засмучений Жан-Марк навіть не поклав різдвяної листівки. Отже, як він вже пояснив Олесі, він працював з готівкою. І тоді, як провів Олесю, поїхав знову до однієї з тих ваших країн. Його зупинили на митниці і відразу знайшли ту готівку. Відібрали й дозвіл – йому швидко довели, що дозвіл був фальшивим. Очевидно, ті, хто давали йому ті гроші, самі й повідомили митницю. Тепер його інші рахунки заарештовані, поки він не розрахується з тим. Ти бачиш, це значно серйозніше, ніж смерть перестарілого батька. Кохання сильніше за смерть. Але гроші сильніші за кохання. Не знаю, не знаю, що буде далі. Не вагаючись, продав би свій дім у Вуароні, але на жаль, його іншим власником є ще й син дружини покійного батька від першого шлюбу, в якого великі проблеми із психікою. Слова Богу, пощастило здати в субаренду квартиру біля Пале-Рояль, тому поки маю гроші на їжу. Зараз живу у маленькій кімнатці на Монпарнасі. Мені здається, це та сама, де багато років тому жив мій дід…

Олеся подзвонила Яні. Так, вони з Роже в курсі, що у Жан-Марка проблеми. Роже багато разів говорив, що не варто цим займатись, але Жан-Марк хотів швидких грошей, ну от і має. Кілька разів у нього таке виходило, поки… поки не витяг пікову даму. Але ти ще молода, Олесю, я можу дати твою адресу колезі Роже, це, звичайно, не той мармелад, але… як там, між іншим у вас? Опалення є? А гаряча вода? отож бо й воно. Який твій поштовий індекс, Олесю?

Замість своєї адреси, Олеся попросила координати кімнати Жан-Марка на Монпарнасі. Яна покликала Роже, який знав мобільний телефон Жан-Марка. Олеся навіть почула, як вони перелаялись: не всі такі, як ти, хто любить французів тільки за гроші. Ой, були б ті гроші, відповіла Яна. Роже продиктував Олесі номер телефону, висловив припущення щодо суми, яка б врятувала Жан-Марка. Олеся подякувала і відразу набрала той телефон.

– Я передзвоню тобі, – кинув Жан-Марк, і тут же таки передзвонив, – не вистачало, що б ти мені дзвонила за свої. Я сиджу у кафе, де колись сидів Модільяні. Ти же знаєш, у Парижі бережуть історичну пам'ять. Ти пам'ятаєш мою квартиру в Пале-Роялі? Ти би бачила, де я зараз! C'est trеs exotique.

– Ти п'яний, Жан-Марк?

– Трошки. Скоро різдво. У нас сніг.

– Я дістану гроші, ти мене чуєш?

– Де ти їх візьмеш? У національному бюджеті вашої країни?

– Дзвони мені. Не зникай. І не падай духом.

Олеся знайшла візитівку Івана. В офісі його не було, і вона подзвонила додому. Жінка довго розпитувала Олесю, хто вона така і в яких стосунках з Іваном. Так тобі і треба, зловтішно подумала Олеся і залишила свій домашній телефон. Увечері Іван передзвонив.

– Скільки може коштувати моя квартира?

– Як мінімум… – Іван назвав суму, вдвічі більшу, ніж… Але ти добре подумала? Ти такого собі більше не купиш. Це вже перевірено.

– Я більше не можу тут.

– Я тебе розумію.

Далі все закрутилося, як карусель. Шкода, новий рік зупинив справи, і Олеся сіла перебирати домашній скарб. Старі мамині речі… старі батькові речі… посуд… ложки, ножі, виделки… старі фотокартки… рояль… Куди це все? Чи варте кохання цього всього? Але… як писав її давній коханий поет Володя,

 
Світ тримається на божевіллі
Як задурене світло в імлі
На гіркому ламкому гіллі,
Як той дух у слабкому тілі…
 

– Як ти хочеш, – готівкою, чи через банк? – запитував Іван.