Текст книги "Пан Зривко"

Автор книги: Євген Положій

Євген Положій
Пан Зривко

Ви знаєте, хто такий пан Зривко? Напевне, ні, хоча, як не парадоксально, багато хто з людей нашого кола його неодноразово бачив і навіть спілкувався, але не знав (бо й не міг знати!), що це саме він і є. Так от, пан Зривко – це такий маленький чоловічок у синьому костюмі й білому картузі, що живе на дні випитої на самоті пляшки горілки. Варто підкреслити: скільки б ви не видивлялися пана Зривка у пляшках із горілкою, ви ніколи його там не побачите. Підтвердженням цьому є ось така історія.

Якось один чоловік на ім’я Афанасій, побачивши пана Зривка вперше, досконало, як і більшість людей, не розібрався, хто перед ним, і в результаті ледь не накоїв біди. А все було так: якось раннього літнього теплого світлого вечора в себе вдома на кухні Афанасій вицідив останні п’ятдесят грамів і, прислуховуючись, як рідина шелестить по трубах, від задоволення заплющив очі й гикнув. А коли розплющив, через що гикнув ще раз, то побачив, як на дні тільки-но спорожнілої пляшки весело пританцьовує маленький чоловічок. Звиклий до всіляких трюків, які час від часу викидала його свідомість, Афанасій посміхнувся і притулився лобом до холодильника. Проте цей звичайний жест швидкої протигалюциногенної допомоги цього разу виявився марним – чоловічок продовжував пританцьовувати, активно дриґаючи короткими ніжками. «Казала мені мама – не став порожню пляшку на стіл», – вголос сказав Афанасій, зітхнув, наче згадав на мить дитинство, і поклав пляшку на стіл, а сам вперся втомленим чолом у клейонку і почав роздивлятися свої думки, яких, по правді, того вечора зібралося небагато.

Хвилин за п’ять Афанасій, щось тихесенько наспівуючи чи то пак нашіптуючи, випадково навів зір на порожню пляшку, яка мирно лежала біля цукерниці – в пляшці, самозадоволено розвалившись, біля самого горла, нагло спочивав ліліпут і підморгував комусь тому, хто літав біля лампочки. Афанасій, як міг, стрімко простягнув руку, перевернув пляшку і почав трусити, намагаючись таким чином викоркувати звідти маленького нахабу. Проте той лише посміхався і, кумедно розставивши руки і ноги у вузькому виході, міцно утримував свої позиції. Афанасій розвів руками і розгублено оглянув кухню – так надовго галюцинації ще жодного разу його не відвідували. Він стрімголов кинувся до шухляд, звідки з великим шумом дістав дротяного йоржа, яким дружина зазвичай чистить банки з-під помідорів чи там солоних огірків, просунув його з невеличкими труднощами у пляшку і почав шалено вертіти, намагаючись таким чином якось притиснути ліліпута до скляних стінок. Проте той акробатично і майстерно вислизав, при цьому робив сальто мортале, крутив колесо, підкидав угору картуза і ловив його, виконував інші екзотичні акробатичні трюки та вигукував блюзнірські звуки і співав сороміцькі пісні. «От ти, значить, як? – дивувався Афанасій, стрибаючи з усієї сили по рипучій підлозі кухні. – Насміхаєшся, артист?!» – але маленький чоловічок не звертав на погрози уваги, лише сміявся та продовжував співи.

Втомившись і зневірившись у світовій справедливості, Афанасій вирішив покінчити з нав’язливим ліліпутом шляхом утоплення і наповнив пляшку водою з-під крана; поки вода набиралася, Афанасій ніяк не міг розгледіти, куди ж поділося мале чортеня, а коли пляшка наповнилась, він із жахом побачив, що всередині плаває крихітний жовтий підводний човник із ілюмінатором, через який незваний гість махає йому руками і шле повітряні поцілунки. Це було вже занадто, і Афанасій з усієї сили гепнув пляшку об підлогу. Хрясь! «Кінець тобі, потворо!» – радісно заверещав Афанасій, витираючи кров і виймаючи скло з підошви. Проте він рано радів – наступної миті прямо перед його очима пан Зривко (а це-бо був саме він!) проїхав по столу на мініатюрному мотоциклі марки «Хонда Африка», а в руках у нього майорів прапор Демократичної Республіки Конго. Далі Афанасій не пам’ятав – картинка попливла, зійшлася в одну точку на сірій, у великих розводах, стелі – й погасла, наче старий телевізор «Берізка» (пшшшш-бллиньк!).

Сон його був міцним, коротким, проте напрочуд продуктивним. Він вирішив будь-що знайти малого небораку і за будь-яку ціну спіймати, щоб потім ходити з кумедним ліліпутом по ярмарках і показувати за гроші. Чомусь саме така ідея використання маленького чоловічка в синьому костюмі й білому картузі з порожньої пляшки сформувалась у Афанасія в голові на важкий ранок понеділка, а як відомо, в понеділок ранки не приносять нічого доброго. Щоб втілити свій грандіозний план у життя – нове, яскраве і багате – Афанасій розпочав регулярні пошуки своєї мрії. Спочатку Афанасій шукав пана Зривка в найближчих крамницях: заходив, перебирав полиці з бухлом, крутив-вертів пляшки з горілкою в руках, роздивлявся на світло, але нікого знайти, а тим паче зловити таким робом, звісно ж, не міг. Доводилося ті пляшки купувати і заради святого діла та майбутніх прибутків, щоб побачитися з паном Зривком, випивати на самоті. Спочатку Афанасій хотів домовитися з синім чоловічком у білому картузі по-людськи, навіть готовий був платити йому якісь відсотки з виступів. Щоб досягнути мети якнайшвидше, він навіть пішов не невеличку комерційну хитрість і вів із потенційним артистом переговори, представляючись антрепренером зі світовим ім’ям, який, щоб не потрапити в обійми преси, змушений діяти на даній території інкогніто. Увійшовши в образ, Афанасій обіцяв майбутній зірці неймовірні прибутки і гастролі по Євросоюзу та країнах СНД із апофігєєм у Карнегі-хол. Проте пан Зривко на пропозиції реагував прохолодно, виявив нечувану впертість, нечуйність та амбітність, що, на думку Афанасія, аж ніяк не відповідало його соціальному становищу та зовнішнім даним. Так би мовити, відповідь була несиметричною; невизнаний артист вимагав сімдесят відсотків від прибутків та висунув такі умови перебування (т. зв. райдер) на гастролях: купа жінок-ліліпуток, душ із коньяку, кокаїн замість цукру, – тож погодитися на таке міг тільки божевільний. А оскільки Афанасій божевільним себе не вважав, то неймовірно розсердився і образився на пана Зривка й перестав шукати з ним зустрічей.

Уникнути небажаної компанії виявилося нескладно, бо в процесі пошуків Афанасій зробив декілька дивовижних відкриттів. По-перше, дійсно, пан Зривко жив лише у тільки-но випитих пляшках горілки. Він з’являвся, як правило, на самому дні хвилин через п’ять-десять після останньої випитої чарки, сідав, коли перебував у гарному настрої, на саморобний ослінчик із червоного дерева, який завжди носив із собою, закидав ногу за ногу і починав курити цигарку. Інколи пан Зривко діставав із кишені губну гармошку і награвав мелодії, які Афанасій раніше чув тільки у фільмах про Другу світову – там такі мотиви награвали Фріци та Ганси зі шмайсерами і в касках, сумуючи за Фатерляндом. По-друге, якщо пити горілку вдвох або втрьох, однієї пляшки для появи пана Зривка мало, а скільки потрібно точно, ніхто не знає, бо у кожного своя норма. По-третє, вирахувати норму на кожного, як правило, вкрай складно. Так пошуки пана Зривка у компанії колег по пошуку сенсу життя перетворилися на неймовірну пригоду з захопливими бесідами про всесвітню несправедливість, в ході яких розкривалися чорні змови проти власного народу та потаємні місця, де збираються тещі. Проте через деякий час Афанасій помітив, що його компаньйони в пошуках скарбів цивілізації, такі собі Індіани Джонси місцевого розливу, часто-густо безслідно зникають у просторі та часі у найцікавіших місцях, полишаючи його на самоті. Його ніхто не слухав і не чув, і він із тугою згадував вредного, але напрочуд енергійного та комунікативного пана Зривка.

У глибині душі Афанасій завжди був експериментатором, тому, шукаючи пана Зривка, він не просто тупо випивав кожного дня по пляшці горілки, а робив це системно, намагаючись творчо урізноманітнити досліди. У результаті строго наукових пошуків Афанасій відкрив і практично довів, що якщо самому випити не одну, а дві пляшки горілки, то навіть неозброєним оком можна помітити, що в такому разі пан Зривко приходить не сам, а з улюбленою істотою – рожевою білочкою. Білочка живе у пана Зривка в лівій кишені, а коли у неї гарний настрій, то вона сидить у нього на плечі й легковажно помахує хвостом, через що часто хитаються приміщення, в яких Афанасій розміщував свої тимчасові лабораторії. Білочка була дуже красива; але це вже поміж нами – всі намагання Афанасія вступити з нею в інтимні стосунки з невідомих причин зазнавали невдач. Таких же невдач зазнавали і його намагання знову потоваришувати із паном Зривком, який, очевидно, образився на Афанасія за ганебну поведінку. Через це Афанасію ставало ще більш самотньо – його ніхто не розумів, ні вдома, ні на роботі, де він інколи з’являвся, і сам процес життя видавався йому вже примарою – некрасивою примусовою примарою, від якої його може позбавити лише одна істота.

Треба зазначити, що, незважаючи на видимість безглуздості та безнадійності, у процесі пошуків наш герой придбав чимало друзів. Ніхто з них не був знайомий так близько з паном Зривком, як він, проте майже всі вони добре знали білочку, щоправда, до них вона приходила необов’язково рожевою. Зваблива істота наряджалася то в білу, то в помаранчеву, то в чорну шкурки, при цьому колір не залежав ані від кількості випитого, ані від різновиду бухла, ані від міцності. Просто з’являлася собі у навманнячому кольорі на свій білячий розсуд, як правило, маскуючись під дружин, і дратувала мужиків своїм пухнастим хвостом до нестями, аж хотілося вбити. Тоді мужики починали ганятися за білочкою, проте без особливих успіхів, а коли конфлікт досягав апогею, то нічого не залишалося, як кликати на допомогу зелених чоловічків. Їх набігала ціла ватага, неорганізована і напрочуд галаслива. Білочка весело скакала поміж них і махала хвостом, зелені чоловічки верещали і розбігалися, зрештою, Афанасій так і не міг зрозуміти, хто за ким ганяється і хто кого боїться.

Спостерігаючи за безсистемним пошуком сенсу буття своїх колег, Афанасій дійшов до однієї цікавої ідеї: а якщо використати зелених чоловічків і за їх допомогою знову потоваришувати із паном Зривком? Вони ж бо – і зелені чоловічки, і пан Зривко – з’являються після певних ритуалів, пов’язаних із випитим алкоголем, а отже, їх природа має бути однаковою. Щоправда, зелені чоловічки з’являються безсистемно і є, наразі, поки що неорганізованим неідентифікованим натовпом, тоді як пан Зривко – перший і неповторний, як Гагарін. Але існують вони всі, безперечно, десь в якомусь одному просторі.

Користуючись своїм професійним досвідом (за освітою та фахом він був інженером-конструктором), Афанасій узявся модулювати та розраховувати ситуації, у яких зустріч його, зелених чоловічків та пана Зривка могла б стати у реальному вимірі найбільш вірогідною. Обома ногами спираючись на граніт науки, який він із червоним дипломом вигриз в університеті, Афанасій обписав формулами та обмалював кресленнями кухню, ванну кімнату та туалет. Далі його, стоячи з пательнею напереваги в дверях кімнати, не пустила дружина. Хіба ж можуть жінки, особливо дружини, осягнути велич наших задумів?! Отож. Зрештою, дійшовши в своїх розрахунках до унітаза, Афанасій збагнув, що знаходиться десь посередині ймовірного доказу теореми Ферма, проте не став продовжувати експеримент, який би неминуче закінчився сенсаційною перемогою. Але ж не гламурні, непотрібні для майбутнього людства теореми його цікавили, а нагальні питання щастя всіх людей на землі, секрет якого знав – у цьому тепер вже не було жодних сумнівів – лише пан Зривко. «На нього залишається вся наша надія! – з тривогою думав Афанасій, відпочиваючи від розрахунків, лежачи під раковиною. – Тільки він знає відповідь!» Звідки, з якого боку Афанасій дійшов таких висновків, яким чином потенційний перспективний артист перетворився в його свідомості на носія вселенської мудрості, останню надію людства, раціонально пояснити важко. Проте таки це було так – пан Зривко став останнім мерехтливим промінцем у кінці безкінечного тунелю безнадій.

Як не дивно, всі ці філософські одкровення аж ніяк не скасовували первісних планів Афанасія – спіймати пана Зривка, ув’язнити, після чого вирушити на всесвітні гастролі. Як це кореспондувалося поміж собою – щастя всіх людей на землі та концерти – невідомо, але Афанасій точно знав, що істина пролягає саме десь на цих територіях. Інколи він навіть думав, що насправді існує не один, а двоє панів Зривків, а можливо, що навіть, і три, чотири, хто їх там може порахувати насправді? І від цієї думки його охоплював суцільний жах, від якого він ховався під ліжком. Там було темно і затишно, там без перешкод він міг мріяти, як дитина: вигадувати, спираючись на нові, відкриті ним особисто здібності пана Зривка, концертні номери, будувати програми, рахувати витрати і доходи, зводити кошториси, вести гросбухи і кожного разу – поки швабра дружини зі смердючою ганчіркою не тицькала цинічно йому в обличчя – доходити блаженного висновку, що ще трохи – і мільйони самі потечуть до кишень, він стане знаменитим і поважним членом суспільства. У той же час, під звуки удаваних овацій глядачів, він розробляв концепцію нового світоустрою і конструював філософські бесіди з паном Зривком на різноманітні теми – від утворення Всесвіту до курсу валют на міжбанку. Згодом дві концепції перетнулися та сплелися в одну і своє подальше життя Афанасій уявляв собі як безмежний степ, який перетинає театральний фургон, де вони з паном Зривком філософствують про щастя всіх людей на планеті Земля, а білочка править кіньми.

Родина ставилася до способу життя та пошуків Афанасія, м’яко кажучи, неоднозначно, але терпіла, бо Афанасій був доброю людиною і нікому не бажав зла. Тож і всі люди навколо також автоматично ставали добрими, за винятком тещі. Дружину свою Афанасій дуже любив, вважав її святим створінням, проте таким, що тимчасово перебуває під впливами темних сил. Сподіваючись відлучити його від пошуків вселенського щастя, підмовлена тещею, вона з метою кодування кілька разів водила чоловіка по гіпнотизерах та різних народних ворожках, безглуздо витрачаючи величезні кошти, які б могли піти на значно корисніше діло – наприклад, ті ж лови пана Зривка. Однак провал цієї ідеї з самого початку був очевидним: дипломований інженер навіть суто гіпотетично-геополітично не міг потрапити в дурні шарлатанські пастки, розставлені бездарними аферистами.

Син, Олексій Афанасійович, шістнадцятирічний, удома бував нечасто, а коли бував, то мав до батька лише одне запитання: «Батя, ти шо, дурак?» Спочатку Афанасій намагався довести синові, якого любив до нестями, що з батьком так розмовляти не можна, а потім, зневірившись, списав таку поведінку малого на складний підлітковий вік і що з часом кров однак заговорить і син зрозуміє, що батя таки не дурак, як він думає.

Розчарувавшись зрештою у спіритичних пошуках, які він використовував у ловах пана Зривка, Афанасій вирішив звернутися до перевірених часом законів механіки Ньютона і почав ловити ліліпута на звичайні мишоловки. Він розставляв їх по всій хаті за спеціально розробленою системою, але крім безпосередньо мишей, туди ніхто не потрапляв. Тоді Афанасій зрозумів, що вся справа – в наживці, бо це ж миші, сірі неосвічені істоти, люблять сало і сир, а що любить пан Зривко, істота, яка має знати, де лежить щастя всіх людей на Землі? Довго думав Афанасій, поки його не осяяла проста і в той же час геніальна думка – горілка! Звичайно ж, горілка! Бо де водиться шановний пан Зривко, де його бачить Афанасій щоразу? Правильно, на дні порожньої пляшки! Але тут він зненацька постав перед дуже болючим філософським питанням: яку пляшку класти в мишоловку – порожню чи повну? Якщо мислити логічно, то пан Зривко з’являється лише у порожніх пляшках, але відбувається це тільки після того, як Афанасій спорожняє повну. Тобто в пляшці за певних умов замість горілки якимось чином матеріалізується маленький чоловічок у синьому костюмі з червоним носом, інколи з рожевою білочкою на плечі, але не можна сказати, що він там присутній постійно, до того ж субстанція пляшкової порожнечі утримує їх там вкрай недовго. Але ж от ще загадка: де пан Зривко і білочка перебувають до того, як спорожніє пляшка? Тут пахло не просто філософією, кантами або якимось там хайдеггерами, тут пахло самим дзен-буддизмом!

Одного вечора Афанасій так довго розмірковував над цим питанням, що не помітив, як настав ранок, і дружина, яка ранками бувала особливо не дружньою, не застала його з порожньою пляшкою з-під горілки, яку він намагався запхати в маленьку мишоловку. Відбувся скандал, бо дружина, як і всяка нормальна дружина, могла зрозуміти і терпіти бухарика, бо хто ж зараз не бухає, але з людиною, яка пре порожню пляшку просто в мишоловку, жити під одним дахом елементарно страшно. Але, так чи інакше, мишоловки стояли, заряджені про всяк випадок салом, яйцями, цукерками, сухим спиртом, макухою, позиченою в сусіда-рибалки, та іншим хавчиком. Також були сконструйовані спеціальні мишоловки, в яких можна використати як наживку горілку – рідину Афанасій наливав у мильницю, а зверху на потенційну здобич мало падати відро. Вся ця ньютонівсько-механічна історія на тлі дзен-буддизму продовжувалась аж доти, поки біля своєї найулюбленішої мишоловки у вигляді умивальника (Афанасій передбачав, що пан Зривко прийде чистити зуби – і тут…) він не знайшов дивного вірша.

Сказання про самотнього пана, мужніх мишей та їхню велику мрію

 
Не знаю, чому так вийшло —
Зимовим студеним ранком
Мене покинули миші,
Не лишивши і забаганки.
 
 
Тут я зізнатись мушу —
В погоду і непогоду
Жив я душа у душу
З веселим мишачим народом.
 
 
Усе ми ділили навпіл:
Роки, телевізор і сало.
Куди ж ви поділися, браття,
Чого вам стало замало?
 
 
Разом ми ховали близьких,
Разом сторонились далеких,
Як небо звисало занизько —
Писали листи лелекам.
 
 
Чому ж не сиділося в хаті,
Чому ж не каталося в сирі?
Бо сірі веселі браття
Плекали великую мрію.
 
 
Куди ж ви пішли, сіромахи?
В чужії далекії краї.
Без їжі, без світла, без даху.
Як серце мені це країть!
 
 
Така-от сувора правда
Переді мною постала:
Життя – це прекрасна справа,
Та мишам цього замало.
 
 
Аж зараз сиджу і плачу,
І бачу,
Як по коліна в снігу
Перетинають миші
Люту безкрайню тайгу.
 
 
Я сам. Я один. Я грішний.
Свічі каганець догорає.
Та вірю, що дійдуть миші
До свого мишачого раю.
 

Вірш Афанасію надзвичайно сподобався, особливо останній рядок про рай – це був знак, натяк, і Афанасій мав за будь-яку ціну з’ясувати, що він означає. Однозначних відповідей Афанасій не знав, проте здогадувався, що автор безсмертного творіння – пан Зривко. Місцями філософсько-містичний зміст вірша навіть підсилював здогадки – пан Зривко є носієм якоїсь мудрості, він – особливий і втаємничений, як папа Карло, хто зміг вистругати зі звичайної дровиняки хлопця, який зробив його багатим. Але що ж робити далі? Як спіймати цього буратіна в синьому костюмі? Як жити і як спокійно бухати, коли ось, прямо в твоїй хаті, на дні порожньої пляшки вирішується доля цілого людства?

Афанасій пішов із цим питанням по пивних, де його завжди вітали за спокійний характер і цінували як цікавого співрозмовника. Зрештою хтось із друзів сказав: «Ти повинен сходити до дяді Васі! – І, хильнувши стопку, випереджаючи запитання, додав: – Тому що дядя Вася знає про все!»

Потрапити до дяді Васі було не так легко, як сказано і випито – перед візитом Афанасію довелося поспілкуватися з дядею Пєтєю, дядею Колєю і тьотьою Шурою. Вони випробовували Афанасія різними видами самогону, примушували закусувати хлібом із майонезом та ставили каверзні запитання про сенс життя, стан потенції та кількість грошових одиниць у наявності. Скільки він випив і що конкретно відповідав, Афанасій не запам’ятав, проте, коли він постав перед дядею Васею, який працював завідувачем складу на оптовій базі будматеріалів, голова його була ясною, а очі – тверезими.

Дядя Вася був схожий на Пацюка з гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки» – товстий, лінивий, чубатий, із довгими сивими вусами і п’яною посмішкою. Сидів він, розвалившись, у старому драному глибокому кріслі, яке було так часто пропалене сигаретами, наче його розстрілювали карателі, поміж стелажів із усіляким товаром, і зусиллям волі й погляду посилав углиб себе не вареники, а кільку в томаті з консервної банки. Рибинки злітали над столом і рівнесенько впливали прямо в роззявлену ротяку. З хвостів рибинок на газету рідкими іржавими краплями капав томатний соус, прямо на фотографії партійних вождів та державних бонз.

– Унітазів чеських немає, – сказав характерник.

– Що? – не зрозумів Афанасій.

– Запитуй, я знаю про все, – пропустив репліку повз вуха дядя Вася. – Та поквапся! У вас дефіцит товару, а в мене – часу. Товар купити можна, а от час поки що ні.

Дядя Вася і насправді знав про все: про сантехніку імпортну, про кахельну плитку, про душові кабіни, про курс валют на центральному ринку, але про щастя всіх людей на Землі він не знав ні чорта. Проте він проникся симпатією до лагідного Афанасія і підказав йому правильний шлях.

– Є тільки одна людина, яка знає про щастя всіх людей на Землі.

– Хто ж це? – фальшиво вигукнув Афанасій, бо насправді він і сам уже знав відповідь.

– Це пан Зривко! – повідомив дядя Вася.

– А де його знайти? – імітував Незнайка Афанасій.

– На дні порожньої пляшки горілки, яку ти вип’єш на самоті! Пошук сенсу життя не передбачає мерехтливості.

– А як із ним вступити в дружню бесіду? Бо він зі мною не хоче говорити.

– Так ти його бачив?

– Бачив, дядьку!

– А ти його не ображав?

– Що ви маєте на увазі?

– Ну, наприклад, чи не пропонував йому та білочці виступати з концертами в Євросоюзі та країнах СНД? Бо то є найбільша для нього образа!

– Та ні, що ви, як я міг?! – перелякано збрехав Афанасій.

– Ну, добре, тоді я розповім тобі надійний спосіб, але тільки після того, як ти виконаєш потаємний ритуал.

– А в чому він полягає?

– Кладеш на цю табуретку сто гривень, а сам потім потихеньку зникаєш за дверима.

Афанасій поклав і з радістю зник і таким чином дізнався потаємний спосіб, як звичайній людині можна вступити з паном Зривком у дружній контакт.

З’ясувалося, що здогадки Афанасія про спільну природу посталкогольних істот виявилися цілком правильними, і для практичної реалізації задуму потрібно лише перетворитися на зеленого чоловічка. Для цього дядя Вася надиктував Афанасію магічний коктейль «Альфа Центавра» і розповів, як правильно вживати рідину. Афанасій так і зробив і того ж вечора перетворився на справжнього зеленого чоловічка. Коли він уперше побачив себе у дзеркало, то подумав, що він став інопланетянином, настільки незвично виглядав. Але коли добре пригледівся, то побачив, що насправді він звичайний зелений чоловічок, яких він із друзями так часто спостерігав на столі, а часто й під столом. Потім Афанасій раптом провалився в якусь безодню, яка крутила його, наче в пральній машинці (це був його найбільший жах – він дуже боявся, що коли-небудь дружина випадково засуне його в пральну машинку). Прийшов до тями він на рідному кухонному столі, впізнавши знайому до болю площину по брудній клейонці. Афанасій стояв у натовпі таких же, як сам, зелених чоловічків, а на порожній пляшці перед ними сидів пан Зривко у синьому костюмі і білому картузі, закинувши ногу за ногу, курив цигарку і награвав на губній гармошці якийсь марш, а рожева білочка бігала поміж зелених чоловічків і декому торкалася пухнастим хвостом до чола, після чого ті, обрані таким дивним чином, падали, наче підкошені пострілом, на картату клейонку.

– Вітаю вас, зелені мешканці планети Похмілля! – привітався пан Зривко, і чоловічки, всі, хто ще не лежав, стали на коліна.

– Слався, слався наш повелителю! – закричали вони.

– Слухай, що тут відбувається? – штовхнув сусіда праворуч ліктем Афанасій. – Хто цей чел?

На сусіді були високі ковбойські чоботи зі шпорами, капелюх із широкими полями, жакет та шерифська зірочка з погнутими промінцями, на поясі теліпалася кобура.

– Ти що, новенький? Це ж наш президент – дон Зривко!

– Чому дон?

– Тому, що він, по-перше, живе на дні, по-друге, керує тут всім живим у діаметрі п’яти метрів: нами, вами, мишами, тарганами, навіть тими, що у тебе в голові!

– І міллю?

– Навіть міллю!

– Мені терміново потрібно з ним поговорити.

– Навіть не думай про це, хлопче! – з цими словами зелений шериф поклав руку на кобуру. – Владою, даною мені законом…

Тут до Афанасія підскочила білочка, м’яко торкнулася чола хвостом, і він знепритомнів.

А потім вони сиділи на дні порожньої пляшки з паном Зривком і говорили про щастя всіх людей на планеті Земля. Пан Зривко виявився напрочуд товариським чуваком, він із радістю ділився з Афанасієм своїм життєвим досвідом та відповідав на запитання.

– Раніше, – розповідав пан Зривко, – колись давним-давно, я працював санітаром на «швидкій допомозі» на екстрених викликах. Знаєш, що це таке? Це кілька спеціальних бригад на все наше велике місто, які виїжджають на особливо небезпечні виклики, наприклад, біла гарячка. Бували різні випадки: і трагічні, і комічні. Згадую, скільки разів приїжджали до Порфирія Івановича Кобзи, заслуженого ветерана війни – великої душі був чоловік! Повний кавалер орденів Слави, якщо всі медалі надягне – більше, ніж у Брежнєва, всю війну пройшов до самого Берліна, тричі поранений… До нього мати приходила. Прямо посеред ночі – він, як правило, самостійно вживав, без допомоги, тобто, як у розвідку сам ходив – так і тут. Прийде, значить, до нього мамка – марево, звісно ж – і загадає що-небудь такеньке: то посуд весь розбити, то меблі сокирою порубати в хаті… Поки нас викличуть, поки доїдемо; заходимо, а Порфирій Іванович вже сидить на ослінчику посеред кухні, притомившись – тихий, спокійний, весь у чистому, розчесаний – і знову прикладається до чарочки потихеньку. Ми його й не чіпали – золота людина. От останнього разу мама йому загадала сарай спалити. Спалив. Хоч і кавалер орденів Слави, а матір поважав – та й сам згорів. Не встиг вискочити. А може, не захотів. Втомився. Багато чого надивився: і як із сокирами у спині люди годинами бігали, і з Наполеонами був знайомими, і зі Сталінами, і з Чапаєвими, навіть один Петька попався, щоправда, не той, що Пустота.

– І як ви це витримували, таке навантаження?

– Так само, як і всі.

– Тобто? – Афанасій зробив характерний жест пальцями, клацнувши по шиї.

– «Червона спека» зі Шварцом, пам’ятаєш такий фільм? Коли він радянського мєнта грав? Він заходить в американський поліцейський відділок, бачить акваріум, дивується: «Навіщо це?» – «Для розслабону, – відповідає коп. – А як ви там у себе розслабляєтесь?» – «Горілка!..» Отак і ми. А там ще такий епізод є: Шварц круто, з усіма можливими і неможливими порушеннями правил мчить на машині, а тьолка його з жахом запитує: «Де ви так навчилися водити автомобіль?!» – «У Києві!» Я тобі скажу, наш водій швидкої інколи, коли настрій був, таке витворяв, що Шварценеггер – то просто дитина! – посміхнувся пан Зривко. – Такі були часи, що значить молодість…

– То цей, а як ви стали тим, ким є зараз, доне Зривко?

– Звертайся до мене, будь ласка, як і раніше, друже, я вже забув про твою невихованість. Це для них я, – пан Зривко кивнув головою в бік моря зелених голів, – дон і президент, а тобі я – старший товариш… То ти питаєш, як я став таким? Добре, я розкажу тобі. Я народився у 1948 році в Києві у звичайній родині на Борщагівці: батько працював на заводі «Арсенал», мама вчителькою в школі. Нас було двоє – я і моя старша на два роки сестра, її звали Ніною. Я її дуже любив, вона завжди опікувалася мною. Ми добре навчалися в школі, Ніна мріяла стати вчителькою, як і мама, а я хотів вивчитися на хірурга, як мій дядько Павло, батьків брат. Він мені завжди дуже подобався, був взірцем, здавалося, він живе якимось іншим, більш благородним, життям, ніж всі навкруг. Коли ми хворіли, завжди нас провідував, і тільки від самих візитів дядька Павла нам, здавалося, ставало легше, настільки легким і красивим робилося все навколо нього. Він запам’ятався мені як дуже добрий, світлий чоловік. Я думав, що він такий добрий і світлий, тому що він має білий халат, тому, що він лікар. Але вступити до медичного було надзвичайно складно, і я пішов працювати спочатку медбратом у лікарню, а потім потрапив у «швидку допомогу». Ніна ж вступила до університету, гарно навчалася, була комсоргом групи – весела, красива, з довгим русявим волоссям і волошковими очима. А потім вона зникла. Невідомо куди, як зникають – це я вже потім дізнався – у світі тисячі людей. Безслідно. Останній, хто її бачив, був я – вона вийшла з дому в кіно, де на неї чекали подруги. Не дочекались… Батьки страшенно, що там казати, переживали цю трагедію і зрештою скоро, один за одним, померли, а я, хоч і вступив зрештою в університет, продовжував працювати на «швидкій», марно сподіваючись, що така специфічна робота якось допоможе мені знайти сестру. Згодом, поринувши у буденність чергувань, але ще живучи надіями, я втратив інтерес до навчання, хірургія більше на приваблювала мене, бо я побачив справжнє життя, справжні злидні і справжнє горе, і зрозумів, що білий халат аж ніяк не позбавить людей від нещасть, не зробить світ кращим. Я кинув виш, а мене кинула дівчина, яку я, як тоді думав, кохав. Так я і пропрацював майже все життя санітаром, зрештою одружився з гарною жінкою, маю двох синів, проте основним моїм зайняттям була робота і алкоголь, точніше, спочатку невеличкі дози для зняття стресу, потім трохи більші, ну, ти сам все про це знаєш, не мені тобі розповідати, еге ж? Інколи наставали ночі, коли я просто більше не витримував, був на межі божевілля: чергування, виклики, божевільні, злочинці, трупи, сокири, хвостаті різнокольорові білки… кров, горілка, знову чергування, горілка і так далі… Але Ніни я так і не знайшов. Я вирішив зав’язати, тому що я перетворювався на психа. Це був мій останній виклик, Лісний масив. Син убив матір, відрізавши їй голову кухонним ножем. Прямо в санітарній я з горла випив пляшку горілки. Сам. І втратив свідомість. А прийшов до тями вже тут, на дні порожньої пляшки. Така моя унікальна історія. Вона є у кожного, хто бухає; будь-хто з таких, як ти і я, такою історією, своєї нещасною долею може розчулити будь-яку жінку, але історія сама по собі не врятує нікого, це потрібно пам’ятати.

– А як же ви дізналися, що ви той, хто є зараз, тобто дон Зривко? Як ви стали президентом?

– Та дуже просто. Коли потрапив сюди, то, коли виліз із пляшки на стіл, випадково заблукав у якесь приміщення за цукерницею, яке виявилось центральною виборчою комісією. Заходжу, а мене і питають: «Пане Зривко, ви хотіли б записатись кандидатом?» Я зареєструвався кандидатом, а потім у другому турі мене обрали президентом. Мене обрали тому, що у мене є білий картуз і білочка, а кожний зелений чоловічок приречений на безбарвне одноманітне існування серед старих алкоголіків. А ми з білочкою удвох приходимо тільки до тих, хто досяг просвітлення.