Текст книги "Байки"

Автор книги: Євген Гребінка

Гребінка Є. П.
БАЙКИ
ЛЕБЕДЬ І ГУСИ

 
На ставi пишно Лебедь плив,
А Гуси сiрiї край його поринали.
"Хiба оцей бiляк вас з глузду звiв? -
Один Гусак загомонiв,-
Чого ви, братця, так баньки повитрiщали?
Ми попеластi всi, а вiн один мiж нас
Своє пиндючить пiр'я бiлеї
Коли б ви тiлько захотiли,
Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась,
Ми б панича сього якраз перемастили".
I завелась на ставi геркотня,
Гусине дiло закипiло:
Таскають, грязь i глей зо дна
Да мажуть Лебедя, щоб пiр'я посiрiло.
Обмазали кругом – i трохи галас стих;
А Лебедь плись на дно – i випурнув як снiг.
 

ВЕДМЕЖИЙ СУД

 
Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Вiл
На панськiй винницi пив, як мошенник, брагу,
Їв сiно, i овес, i сiль.
Суддею був Ведмiдь, Вовки були пiдсудки.
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цiлi сутки.
"Як можна грiх такий зробить!
Воно було б зовсiм не диво,
Коли б вiн їв собi м'ясиво",-
Ведмiдь сердито став ревiть.
"А то вiн сiно їв!" – Вовки завили.
Вiл щось почав був говорить,
Да суддi рiч його спочинку перебили,
Бо вiн ситенький був. I так опредiлили
I приказали записать:
"Понеже Вiл признався попеластий,
Що вiн їв сiно, сiль, овес i всякi сластi,
Так за такi грiхи його четвертувать
I м'ясо розiдрать суддям на рiвнi частi,
Лисичцi ж ратицi оддать".
 

ДЯДЬКО НА ДЗВОНИЦI

 
Iзлiз мiй дядько на дзвоницю
Та, знай, гука: "Оце кумедiя яка!
Всi люди на землi мов тi перепелицi:
Здається бiльший з них не бiльше п'ятака.
Гай, гай! Як же вони дрiбненькi!
Так ось коли я їх як треба розiбрав!"
А мимо йдучи, хтось на дядька показав
Та, далебi, мене спитав:
"Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?"
 

1840

ГОРОБЦI ДА ВИШНЯ

 
Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало,
Куди оце летять з оселі Горобцi?
Дивлюсь, у сад, побрались молодцi.
На Вишеньцi їх геть-то насiдало,
I бенкет зараз пiдняли;
Цвiрiнькають, джеркочуть, знай, на Вишнi
Iз ранку самого до пiзньої пори,
Я простий чоловiк, то й взяв собi на мислi,
Що Вишеньцi моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край єї йду
Або i так коли зирну у сад iз хати,
Все звелять горобцi по гiлочках скакати.
Ось тиждень як не був,
дивлюсь – кат його ма!
На Вишеньцi, гостей нема.
Чого лишень вони лiтати перестали?
Як розiбрав, бодай i не казать!
Ох! поти жевжики вчащали,
Поки i всi ягоди на Вишнi обдзюбали -
Тепер до бiдної нiколи не летять.
 

ПШЕНИЦЯ

 
Я бачив, як пшеницю мили:
То щонайкращеє зерно
У воду тiльки плись, якраз пiшло на дно,
Полова ж, навiсна, пливе собi по хвилi.
 
 
Привiв мене господь побачить i панiв:
Мов простий чоловiк, там iнший пан сидiв,
Другi, задравши нiс, розприндившись, ходили.
I здумав зараз я, як тiльки поглядiв,
Що бачив, як пшеницю мили.
 

РИБАЛКА

 
Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!
Усi мовчать. Гай-гай, якi шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашiй сторонi.
(Ви, братця, все-таки домiвки не цурайтесь.)
На рiчцi тiй жили батьки мої
I панства чортiв тиск: Василь, Iван, Микола,
Народ письменний, страх,
Бував у всяких школах,
Один балакає на сотнi язиках.
Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,
Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-нiмецьки.
Подумаєш, чого-то чоловiк не зна!
Да не об тiм, бач, рiч. Усю торiшню зиму
Рибалка ятером ловив в тiй рiчцi рибу;
Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,
Пригрiло сонечко i з поля снiг погнало;
У рiчку снiг побiг, i Оржиця заграла,
I ятiр, граючи, водою занесла.
"Уже ж вона менi отут сидить в печiнках,
Ся рiчка каторжна! – рибалка став казать.-
Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,
жiнко:
Пiду я до Сули скажену позивать!"
I рознi деякi казав, сердега, речi,
Iз злостi, як москаль, усячину гукав;
А далi почепив собi сакви на плечi,
У люльку пхнув огню, цiпок у руки взяв
I рiчку позцвать до рiчки почвалав.
Чи довго вiн iшов, чи нi, того не знаю;
Про те нiколи сам Рибалка не казав;
А тiльки вiн дiйшов, як слiдує, до краю.
Сула шумить, гуляє по степам.
Рибалка дивиться i очi протирає:
Не вiрить сам своїм очам,
Бо по Сулi – чорти б їх мучив матiр -
Пливуть хлiвцi, стiжки, дiжки, усякий крам
I бiдного його ниряє ятiр!
Здихнув Рибалочка да i назад поплiвсь.
А що, земляче, пожививсь?
 
 
Ось слухайте, пани, бувайте ви здоровi!
Еге, Охрiменко дурний:
Пiшов прохать у повiтовий,
Що обiдрав його наш писар волосний.
 

БУДЯК ТА КОНОПЛИНОЧКА

 
"Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?" -
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
"Да як рости менi? i сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-пiд корiнця забрав".
 
 
Бува i чоловiк сьому колючцi пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких i, може б, показав,
Та цур йому! розсерджу комiсара!
 

ЦАП

 
«Мабуть, нема уже на світі правди!
Мабуть, вона уже за море утекла!
Чим я од Муцика поганший, справді?
А пані те щеня учора привезла,
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили.
Да як моторно він бряжчить,
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить
Та гавкає на мир щосили!» -
Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав.
Хазяїн, річ таку почувши
(А по-цапиному він дещо розмишляв),
Йому дзвінок на шию намотав.
Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,
Махнув борідкою, замекав, заскакав
І геть-то честію такою запишнився,
Да швидко став їй і не рад:
Бо тілько Цап стрибне у панський сад,
На шиї дзвін дзень-дзень! – народ заворушився,
І гостя втришия в кошару мусять гнать.
Прийшлось бідасі пропадать.
Пройшло йому те врем’я, що, бувало,
Майнув де здумавши, куди б то ні попало,
Поїв, пообгризав – і слід пропав,
А вибіга і долинки, і гори,
Де був – то пожививсь; ніхто того не знав.
Еге, я правду вам казав:
Нащо було Паньку прохаться в прокурори!
 

ЯЧМІНЬ

С и н

 
Скажи мені, будь ласкав, тату,
Чого ячмінь наш так поріс,
Що колосків прямих я бачу тут багато,
А деякі зовсім схилилися униз,
Мов ми, неграмотні, перед великим паном,
Мов перед судовим на стійці козаки?
 

Б а т ь к о

 
Оті прямії колоски
Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;
Котрі ж поклякнули – то Божа благодать:
Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.
 

С и н

 
Того ж то голову до неба зволить драть
Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!
Аж він, бачу...
 

Б а т ь к о

 
Мовчи! почують – будеш битий.
 

ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР

 
На дубі сидячи, Зозуля куковала:
«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Одколи, як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».
«Нащо вам так квилить, мій Боже милий? -
Снігир Зозулю перебив. -
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
Собі щодня шматок м’ясця.
От кобець – менший вас, а їсти як захоче -
Летить і душить горобця.
Зате він з голоду ніколи не нудився».
«Дурний! дурний! а в школі вчився! -
Зозуля Снігиру в одвіт. -
Замісто горобця я з’їм жуків десяток
Да гусені, черви десятків три в наддаток
І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,
Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,
Живе собі, як панна,
Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує,
Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю... да що тобі й казать!
Хоч злидні в пір’ї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує:
«Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!»
Прощай тогді, моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море безвісти,
Так лучче ж тута жить да зводить черв’ячків».
Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа.
 

СОНЦЕ ДА ХМАРИ

 
Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
«Що вже мені се Сонце надоїло!
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить».
Дивлюсь – і Хмарами півнеба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло.
А Сонце вище підплило
І Хмари ті позолотило.
 

ВЕРША ТА БОЛОТО

 
Рибалонька, митець усе в воді ловити,
Бажаючи поймать в’юнів,
В Болото Вершу засторчив.
Довгенько щось вона там мусила сидіти,
Язик жіночий є, да нічого робити
(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),
Так лаяти Болото почала:
«Оце поганая багнюка!
Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить.
Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить,
Одна черва,– мовляв,– кишить
Да деколи повзе по куширу гадюка,
Уже коли б тут воленька мені!..
Таке ж бридке, таке мерзенне,
Поржавіло, від жабуру зелене,
Не хочеться паскудиться в багні,
А то б...»
Що ж їй Болото одвічало?
«Де ти сама, добродійко?» – спитало.
А Верша гомонить на дні.
 

МАКІВКА

 
У лузі Маківка весною зацвіла,
Проміж других квіток як жаром червоніла
До єї раз у раз літа бджола,
Бабок, метеликів над нею грає сила.
Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,
І Маківка осиротіла;
Бджола на іншій квітці сіла,
Ту погань метелів мовби лихий забрав.
Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я,
Жартуй, да не глузуй із бідних парубків;
А то мине весна твоїх годів,
Покине і тебе дияволове плем’я.
 

РОЖА ДА ХМІЛЬ

 
Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись:
Ти чоловік і з хлібом, і з волами,
І грошики у тебе завелись -
Який тебе лихий ізніс
І побратав з панами?
Покинь їх, хай їм цур! і з ними не водись.
А то коли к тобі ні заверну у хату -
Ти з благородієм сидиш запанібрата,
І чарка катержна гуляє по столі.
Чи то в село лихий примчить якого
Паничика, мовляють, судового -
Та сарана живе на твоєму добрі.
Або і возний сам, червоний, ніби квітка,
Деньків по п’ятеро кружляє у тебе;
А коней-калічі повнісінька повітка
Твоє сінце скубе.
Тим часом хліб давно у полі половіє;
Його і птиця б’є, і вітер марно сіє;
А дядько мій ґуля!
З письменними по чарці да по парці,
Останній шаг витрушує шинкарці.
Рівняться з ними нам сам Бог не позволя:
То, сказано, – пани, щоб день у день гуляли,
А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.
Охріме! не зробись сміховищем села,
Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!
Ось слухай. У мене недавно на городі
Червона Рожа зацвіла,
І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився!
Іспершу гарно страх з сусідкою він жив.
Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився,
А трохи згодом глядь – всю Рожу оповив.
І бідная вона змарніла,
Поблідла, далі пожовтіла;
А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.
 

МОГИЛИНІ РОДИНИ

 
Ось чутка степом полетіла
(На що то гріх не підведе),
Що у степу якась Могила
Дитину швидко приведе.
Про диво сеє як почули,
То люди зараз в степ майнули,
Старий і молодий к Могилі, знай, іде.
Крий Боже, народу якого там зобралось!
Як об Іллі в Ромні;
Буцім там місто починалось.
Де ні взялись міняйли й шинкарі
І підняли між себе галас;
Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі,
І красти бублики шатнули школярі;
Сластьони шкварились, сідухи цокотіли;
Про Лазаря старці під кобзу голосили;
«Холодний квас!» – москаль між народом гукав
Знечев’я, а базар в степу як треба став.
Хрещений люд хоча гуляє,
Да на Могилу все раз по раз позирає,
Чи швидко вродиться те чадо степове.
Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише,
Боками сивими колише
І з лиха на ввесь степ реве.
Народ дивується, да їсть, да п’є горілку.
Вже панський стадник Опанас,
Покинувши товар, що пас,
З кишені витягнув сопілку
Да як утне московського бичка!
Підківки зараз забряжчали,
В кружку дівчата танцювали;
Москаль покинув глек та садить гоцака.
Аж ось – лулусь щось під ногами!
Загоготів якийсь підземний глас.
Базар утих, баби замовкли під возами,
Із ляку упустив сопілку Опанас,
І люди, хрестячись, баньки повитріщали.
Могила тріснула, і те дитя, що ждали,
На божий світ сусіль – як пить дало!
Та що ж за чадо те було,
Що стільки гомону між нами наробило?
«Мабуть, підсудок?» – «Ні!» – «Так лев?» -
«Ні!» – «Так мішок
З дукатами?» – «Ні, ні!» – «Так папорті цвіток?»
«Але ж!» – «Так, з нами хресна сила,
Мабуть, вона полубіса вродила?»
«Не втяв!» – «Так вилила козацького коня?»
«Ні, просто привела руденьке мишеня».
 

ШКОЛЯР ДЕНИС

 
Миряне, слухайте, щось маю вам сказать:
От сих різдвяних свят, на самої Меланки,
Дурний школяр Денис, запрігши шкапу в санки,
Із школи поспішав до батька ночувать,
Щоб завтра по закону,
Як слідує, пашнею засівать.
Пізнавши шкапа шлях додому,
Смикнула раз, другий – і хлопця понесла.
Хоть здержав він її, да злість його взяла;
Хотів би проучить, да бить її боявся,
А треба ж і себе чим-небудь показать,-
Так по оглоблям ну малахаєм шмагать.
Як тільки пан із паном зазмагався,
Дивись – у мужиків чуприни вже тріщать.
 

СОНЦЕ ДА ВІТЕР

 
Із Вітром Сонечко розгуторило мову
Про силу, бачите, хто з них моцніший був.
Звичайно за словцем балакали по слову,
А далі Вітер так на заклад навернув:
«Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?
Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк!
Хто з плеч зірве його додолу,
Хай буде той уже моцак».
«Іносе, дми собі!» – так Сонечко сказало;
І Вітер шпарко полетів.
Надворі дуже сумно стало,
По небу хмари скрізь погнало,
А Вітер по землі, крий Боже, заревів,
Наліг на козака, з його одежу цупить.
Зігнувся на коні козак,
До себе горне кобеняк
Та, знай, нагайкою по ребрам шкапу лупить.
Хуртовина назад бідаху пре,
За поли смикає, відлогу з плеч гирує,
Аж шлях курить, трава в степу хвилює,
А все одежі не здере.
Дув, дув, аж потом ввесь облився,
Із моці вибився сердешний, набік плись.
Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись -
Мов божий мир ізнову народився.
Козак перехрестився,
Кобилку зараз зупинив,
Бо страх горюшну заморив,
Поплівся стежкою ходою, потихеньку.
А Сонце гріє все да гріє помаленьку.
Угріло божий світ, почув тепло козак
Да й скинув кобеняк.
 

ГАЙ ДА СОКИРИ

 
По Гаю темному туга велика ходить:
Сокири й Топори затіяли войну,
Гай хочуть сплюндрувать і пущі всі пошкодить;
Война ся навела на дерево суму;
Дуби задумались, осики затремтіли,
І клен гнучкий, і в’яз із лиха вниз нагнувсь.
Аж ось Сокири вже в Гаю забрязкотіли,
І дуб найстарший усміхнувсь.
«Не бійтесь! – він гукнув.– Того я і жахався,
Як з топорищами сі навісні прийдуть,
Аж дерев’яний рід заліза одцурався!
Без дерева вони самі нас да не втнуть,
От-то було б... але – нехай йому абищо,
Якби з Сокирами прийшли і Топорища,
Тоді-то був би нам капут».
І справді, скілько тут Сокири не бряжчали,
Ні дубчика, ні липки не стяли
І тільки де-не-де що кору пописали
Да і додому з тим пішли.
 

ВІЛ

 
«Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив
Да й витерпів-таки чимало -
Що в плузі силковавсь, копиці волочив,
Із ранку у ярмі до півночі ходив,
І ще щодня бував і битий!
Хазяїна не раз я проклинав,-
Тепер зовсім не той хазяїн став:
У мене вдовіль їсти й пити,
Несуть мені і солі, і крупів,
Овса і висівок; наїстись трьом би стало».
Аж тут хазяїн шасть у хлів
І, взявши за роги Вола, під ніж повів,
Бо, сказано, його годовано на сало.
Ти змалку так любив мене, як пугу пес;
Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване?
Чи знаєш, що, як ти чоломкаться ідеш,
Чогось мене морозить стане.
 

ГРІШНИК

 
В далекій стороні, в якій, про те не знаю,
Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї,
Хтось разом оженивсь на трьох жінках.
Загомонів народ, почувши гріх великий,
Жінки голосять так, що страх:
«Глянь, що се коять чоловіки!
Як їм по три нас можна брать,
Так хай позволять нам держать їх хоч по п’ять».
Ґвалтують, сказано, навспряжки цокотухи.
Ось сяя вісточка і до царя дойшла,
А цар був, мабуть, не макуха,
Розлютовався він, і злість його взяла.
«О! почекайте лиш, не буде в вас охоти
За живота чортам служить!» -
Цар грізно загукав і люльку став палить,
І в люльку пхав огонь, і люлька гасла в роті,
А далі схаменувсь, за радою послав.
Як слідує, в празничному наряді
Пред очі царськії совіт вельможний став.
Цар двічі кашлянув, рукою ус розгладив
І річ таку премудрую сказав:
«Пребеззаконія на світі завелися,
А гірше, що в моїй землі!
Мені до уст сьогодні донесли -
Один паливода (і цар перехрестився)
На трьох жінках женився.
Щоб царству цілому за його не терпіть
Біди од праведного неба,
Його вам осудити треба,
І смерть страшну йому зробить.
Хай царству усьому в науку
Він витерпить такую муку,
Щоб з ляку більш ніхто в такий не вскочив гріх.
Крий Боже, щоб над ним хто з вас змилосердився!
Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився,
Коли не поведу на шибеницю всіх!»
Як річ таку суддя дослухав,
Низенько поклонивсь, потилицю почухав
І ну з підсудками про діло мізковать.
Над ним морочились трохи не тиждень цілий,
І тільки що пили, а мало, кажуть, їли,
І так меж себе присудили,
Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать.
Народ сміявсь, і всі були в заботах,
Що раду перевіша цар,
Аж завтра дивляться, а та погана твар,
Той Грішник, сам себе повісив на воротях.
 

ВОРОНА І ЯГНЯ

 
Орлу схотілось попоїсти;
Піднявсь угору птичий цар
І вгледів відтіля, що край ставка овчар
Онучі прати мусив сісти,
Отара ж попаски попхалась навмання.
Орлу се по нутру; зложивши моцні крила,
Опукою згори – аж вітром зашуміло -
Орел ушкварив на Ягня,
Підняв його і геть потеребив за гору.
І треба ж, що на сюю пору
Пило біля ставка дурне Вороненя.
Страх полюбилося йому цареве діло,
І думає: «Чому ж сього я не зроблю?
Да не Ягня, а барана вхоплю».
Дивлюсь – воно угору полетіло
Да й пуць на шию барану
І, кігті вплутавши йому у вовну білу,
Смикнулося нести, да ба! вага не в силу:
Баран важенький і Орлу.
Воно вже стямилось, мерщій би полетіло,
Так із шерсті не виплутає ніг.
Дурне моталося, поки овчар прибіг
І, гарненько йому обскубши крила,
На іграшку дитині дав.
Мабуть, Господь так світ создав,
Що менший там не втне, де більший геть-то зможе,
Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже,
Щоб крилець хто не обчухрав!
 

ЗЛИЙ КІНЬ

 
Учора мій сусід купив собі Коня
Із табуна, татарського, презлого,
Такого жвавого, такого вже баского!
Дивлюсь: сусід і вся його сім’я
Уздечки не напнуть на його.
Сусід сусідів кликать став
І могорич пообіщав,
Щоб тільки помогли йому Коня упорать.
Народ зійшовсь та гук такий підняв,
Мов цілину п’ять плугів орють.
А Кінь жахається да рже,
На дибки спиниться да гривою мотає,
То піде бокаса, то б’ється і кусає.
Котрий сміліший був, то вже
Од Коника тікає.
Прийшлось сусідові, мовляв, хоть сядь да й плач.
Аж дивляться, іде Петро Деркач -
Розумний чоловік і в конях силу знає,-
Іде і здалеку чуприною киває.
Прийшов – і ввесь базар нікчемний розігнав,
І сміло до Коня побрався потихеньку,
Все свистячи, повагом, помаленьку,
Все гладив, подивлюсь – уже і загнуздав.
Пани! чи чули, як Деркач коня поймав?
 

МІРОШНИК

 
На річечці якійсь маленькій
Стояв собі млинок, і в нім Мірошник жив.
Хоч невеличкий млин, да, знаєш, чепурненький;
Раз по раз, день у день крутивсь і гуркотів
І хліба вистачав хазяїну чимало.
Коли не забредеш к Мірошнику, бувало,
У його є і хліб, і сіль, і сало,
Чи то в скоромний день – із маслом буханці,
Книші, вареники і всякі лагоминки;.
У п’ятницю – просіл, з олією блинці,
Пампушки з часником, гречаники, стовпці.
Обідать він, було, не сяде без горілки,
А в празник піднесе і чарку калганівки.
Мірошник паном діло жив.
І треба ж, на біду, позаторішню весну
Його лихий поніс чогось за Десну.
Хоч не багацько проходив,
Зате багато бачив світа:
Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумів
І як Десна ревла несамовита,
Мабуть, ворочавши не п’ятдесят млинів,
Вернувсь Мірошник наш додому,
До церкви прямо почухрав
Да Богу молиться святому,
Щоб він акафісти його не в гнів прийняв
І річечку його зробив Десною.
«Або хоча, як Сейм, такою -
Тогді б то вже я панував!»
Молебні день у день спасителеві править,
У ставники свічки по десять хунтів ставить,
Все молиться, ні їсть, ні п’є, ні спить...
«Земляче! Бог з тобою!
На тебе десь туман у Литві навели.
Хіба забув ти, що великою водою
Ворочають великії млини?
Їх німці будувать уміють,
А вже не зляпає наш брат;
Вони самі товчуть, і віють,
І мелють борошно, і сіють,
Здається, що самі й їдять.
А млин хоч чепурний у тебе,
Та не для бистрини».– «Балакайте про себе!»-
Мірошник заворчав і рукавом махнув.
Його молитви Бог почув:
По небу вітерок дмухнув -
Як ворон, небо почорніло;
Шварнула блискавка – грім грюкнув і загув;
Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло.
Маленька річечка, що так тихенько йшла,
Заклекотіла, заревла
І через греблю покотила.
Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі.
Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,
То паля тріснула, то заставку розбило,
А далі і знесло млинок.
Схопивсь Мірошник, да пізненько:
Що поки йшла вода маленька,
Щодня він хліба мав шматок.
Літ з десять був у нас суддею Глива.
Да, знаєш, захотів на лакомий кусок,
В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива.
Велика там вода, хоч є й багато млива...
Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?
 

ВОВК І ОГОНЬ

 
У лісі хтось розклав Огонь.
Було то восени вже пізно;
Великий холод був, вітри шуміли грізно,
І била ожеледь, і сніг ішов, либонь;
Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся
Та, ідучи, й покинув так його.
Аж ось, не знаю я того,
Як сірий Вовк тут опинився.
Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв;
Дрижить, як мокрий хірт, зубами, знай, цокоче.
Звірюка до Огню підскочив,
Підскочив, озирнувсь, мов тороплений, сів
(Бо зроду вперше він Огонь узрів):
Сидить і сам собі радіє,
Що смух його Огонь, мов літом сонце, гріє.
І став він обтавать, аж пара з шерсті йде.
Із льоду бурульки, що, знай, кругом бряжчали,
Уже зовсім пообпадали.
Він до Огню то рило підведе,
То лапу коло жару сушить,
То біля полом’я кудлатий хвіст обтрусить.
Уже Огонь не став його лякать.
Звірюка думає: «Чого його бояться?
Зо мною він як панібрат».
Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,
Мов почало на світ благословляться.
«Пора,– Вовк думає,– у лози удирать!»
Ну що б собі іти? – ні, треба попрощаться:
Скажений захотів Огонь поцілувать,
І тілько що простяг своє в багаття рило,
А полом’я його дощенту обсмалило.
Мій батько так казав: «З панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі Господь поможе,
Із ними можна їсти й пить,
А цілувать їх – крий нас Боже!»