Текст книги "Пригода в кукурудзі (збірник)"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Всеволод НЕСТАЙКО
ПРИГОДА В КУКУРУДЗІ
Оповідання

ПРИГОДА В КУКУРУДЗІ

Ви, звісно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, Великі Зондські… Ну, так Ява – це не острів. Ява – це мій друг і напарник. Ява Рень. Оно, чуєте, носом шморгає. Так, як він, ніхто в світі не шморгає носом.

Чого він Ява, питаєте?

Та то він себе сам так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати «Я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звать), але приклеїлось оте «Ява» до нього на все життя. Навіть міліціонер, що живе в нашому селі, так його називає.

У них узагалі вся сім'я інтересна.

Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід, старий Рень, мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо у нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б'є дід із тою онучею, ох же ж і б'є! Городські мисливці, що машинами з Києва приїжджають, тільки ахають.

«Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», – кажуть.

На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реньовим назвали.

Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою своєю меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

– Опозогив! – вона букву «р» не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив! Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди очі ховать. Стояв, стояв, червоний, мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п'ятами залопотів.

Та то лише раз таке було.

Гарний хлопець Ява. Мій найкращий друг.

Видумляка – якого світ не бачив. Весь час різні штуки вигадує.

І підводного човна з дідової плоскодонки ми з ним майстрували. І «метро» під свинарником рили. І корову Контрибуцію для бою биків тренували (це після фільму про тореадорів). І чого тільки ми не робили. Всього не перелічити.

Але завжди вигадки Явині були романтичні й захопливі. А його ідеї запалювали і надихали. І як же я здивувався, коли раптом (це було ще навесні) Ява запропонував:

– Давай, Павлушо, виведемо новий сорт кукурудзи.

Я вирячився на нього – чи, бува, не захворів. А він…

– Кукурудза, – каже, – дуже важливий сільськогосподарський продукт, і виведення нових її сортів – справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери-симиренки дуже поважані люди – не менше космонавтів. Он-до моя мати, дивись, і депутат, і в Київ на наради їздить, і в президії завжди сидить.

Слухав я, слухав, а тоді не вдержався.

– Тю, – кажу, – на тебе! Таке говориш – як на зборах. Теж іще знайшов веселу справу – кукурудзу вирощувати.

Подивився він на мене, скривився презирливо.

– Ти, – каже, – Павлушо, довбняк. Ні чорта не понімаєш. Та ти знаєш, що б це для мене було, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який би це вихід був! Е-ех! Ніяке письмо, ніякі штани не були б для мене страшні. Почала б мати мене за штани або письмо лаяти, а я їй тільки – раз! – новий сорт кукурудзи. Вона – ах! – і про все на світі забула. Кукурудза – це ж її життя. Врятувався б я від письма на віки вічні.

З письмом у Яви була трагедія. Не давалося Яві оте письмо, або як його ще наша вчителька називає – чистописання. Коли вже говорити про Явине письмо, то, чесно кажучи, то було брудно-писання. І в стінгазеті його за це протягували, і зошити його на спеціальній дошці вивішували – нічого не допомагало. Не міг він бути акуратним.

Крім письма, було у Яви ще одне слабке місце – штани. Штани на Яві горіли. Будь-які нові штани з будь-якого найцупкішого матеріалу за півмісяця перетворювалися на саме ґноття. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (я льотчиком мрію стати!), то характер у Яви був реактивний. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень холоші. Вони обтріпувалися внизу, Ява скрушно зітхав і підстригав їх ножицями. До цієї перукарської справи йому доводилося вдаватися частіше й частіше, штани дедалі коротшали, до того ж Ява весь час їх розпанахував, лишаючи на парканах цілі шматки, і незабаром від штанів лишалася сама тільки назва, яка ледь-ледь держалася на шлейці.

Так, виведення нового сорту кукурудзи було б для Яви дуже корисним.

– Ти розумієш, – переконував він мене, – це ж інтересно. Може, ми справжніми симиренками станем. Хіба погано? Нас уся країна знатиме.

– Нє, – кажу, – не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків-симиренків не буває. Хай уже щось інше. Та я й не вірю, щоб ми щось вивели. Це ж кебету треба мать і знати до біса. Нє!

– Ну й маруда ж ти, Павлушо.

– А ти тріпло!

– А ти сонна муха.

– А ти. тьху на тебе!

– І на тебе тьху!

Крепко ми тоді посварилися. Правда, за два дні й помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Зразу після школи я поїхав у гості до дядька в інше село, а коли приїхав, Яви не застав – він у табір до моря подався. Так ми з ним ціле літо майже не бачились. І зустрілись тільки, як почались заняття в школі. Я, певна річ, геть зовсім забув про ту розмову що була у нас навесні. І раптом він каже:

– Знаєш, Павлушо, а я ж новий сорт кукурудзи таки посадив.

Я аж рота роззявив.

– Бре, – кажу. – Де? Як?

– На материній ділянці. Ото як ти поїхав, весь час муляла мені думка про кукурудзу. Поліз я раз на горище, шукав коліщатко те, що ти мені подарував. А в нас, ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів до біса. Шукав я, шукав коліщатко і раптом натрапив на качан. Аж підскочив. Такий, я тобі скажу, качанище – ну як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені – йой, та це ж, мабуть, новий сорт кукурудзи сам вивівся випадково, і ніхто про це не знає. Певно, мати його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Оце діло! Саме щастя в руки лізе. Вилущив я з того качана насіння. Ох і насіння! Якби я тобі однією насіниною по лобі вцілив – отакенну ґулю б набив. Пішов я крадькома на материну ділянку, – саме годяще місце, бо ж і добрива там і земля будь здоров, – повиколупував те, що було посаджено, і цілий рядок своїм сортом засадив. Ще й кілочки повтикав – для пам'яті, щоб не сплутати.

– Ну й що? – нетерпляче питаю. – Виріс твій сорт?

– Та мабуть. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підем сьогодні подивимося. Давай?

– Давай, – кажу, – раз таке діло, треба йти. Тим більше, за тиждень-півтора кукурудзу збиратимуть. Збере комбайн твій сорт – дідька лисого ти його тоді знайдеш.

Розмова ця відбулася на великій перерві. А коли скінчилися уроки, Ява сказав:

– Ходімо.

– То, може, – кажу, – спершу пообідаєм, а тоді.

– Та чого там обідать, не вмреш. Ми швидко. Подивимося тільки й назад. І будеш собі хоч до вечора обідать.

Я бачу, що його така нетерплячка взяла, – погодився. Може, й справді хлопець новий сорт одкрив!

Пішли ми.

Вийшли за село, на польову дорогу. На небі – ні хмарини. Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.

Обабіч шляху суцільною зеленою стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.

Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.

– Довго ще? – питаю.

– Та нє. Ще трохи та й уже.

Після цього ми ще добрі кілометри два тьопали. Нарешті Ява каже:

– Отут. Бачиш, табличка.

Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на табличці кривулястими літерами написано:

Кукурудза

Сорт Буковинський № 1

Ланка Надії Рень

Площа 8,5 га

– Вірно, – кажу, – це воно.

– Пішли, – каже Ява, – тепер углиб треба.

Звернули ми з шляху і – в кукурудзу. Ява попереду, я – за ним. І одразу – наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут іще й портфель заважає – чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки за шурхотом чую, куди йти.

За деякий час питаю.

– Ну як? Скоро вже твій сорт?

– Скоро, скоро, – досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос. От реактивщик – бач, уже де.

– Стривай, не спіши так, – гукаю, – а то я не бачу, куди йти.

У мене вже двічі портфель із рук випадав, і щоку я подряпав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.

Нарешті знову питаю:

– Ну як? Знайшов?

– Ні ще. Густо дуже, – і в голосі, чую, вже нема тої бадьорості.

– Слухай, – кажу, – ти ставай навкарачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.

Сказав – і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не заважав, і порачкував, наче собака в цирку. Повзу і мовчу – з портфелем у зубах багато не наговориш. Навсібіч роздивляюсь – кілочки шукаю. З розгону просто носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж із портфелем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали – відсапуємось.

– Ну що? – питаю.

– Та, знаєш, – каже розгублено, – дуже важко у цій гущині шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.

– Знаєш, – кажу, – давай планомірно. Прочешемо цей шмат за всіма правилами. Ти в один бік повзи, а я в другий, а потім зійдемось. Кукурудза ж квадратно-гніздовим посаджена, по квадратах і будем прочісувати. Це дуже просто.

Ява зразу повеселішав:

– Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх у зубах тягати.

Поклали ми портфелі й розповзлися – я в один бік, Ява в другий.

Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто – по квадратах, але, виявляється, недуже просто. Як голову біля самої землі тримати – то ще видно трохи оті квадрати-ряди, а як піднімеш голову – ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.

Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.

– Яво-о! – кричу.

– Агов, – здалеку обзивається.

– Давай, – кричу, – назад!

– Давай!

Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж уперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.

– Яво! – гукаю нарешті.

– Агов! – чується десь далеко праворуч.

– Яво! – роздратовано кричу я. – Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.

– Це ти, – гукає він, – це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.

– Та ну тебе! Повзи сюди.

– Це ти сюди повзи!

Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.

– Ну, – питаю, – знайшов? – Знайшов? Знайшов? – перекривляє він. – Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?

– Слухай, – кажу я, – може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.

– Носа твого я посадив.

– Ну, – кажу, – досить. Мені твоє симиренківство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?

– Там, де ти його поклав.

Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.

– Це ти, – кажу, – ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.

– Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.

– Ну, гаразд, – кажу, – сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.

– Гаразд, – каже, – давай, коли ти такий слабак.

І поповзли ми шукати портфелі. Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. За півгодини ми втямили, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали – ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.

– Яво, – сказав я, – давай плюнем на портфелі й підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем по портфелі. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.

– Знаєш, давай, – зразу погодився Ява, – а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Ходім.

І Ява бадьоро рвонув уперед. Я – за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.

Йти ставало дедалі важче.

– Яво, – сказав я, хекаючи, – щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

– Яво, – сказав я, хекаючи ще дужче, – де шлях?

Ява мовчав.

– Яво! – крикнув я, майже задихаючись, – ми не туди йдемо.

Ява зупинився:

– А куди? Ти знаєш, куди?

– Нє, – кажу я, ледве тримаючись на ногах, – це ти мене сюди завів. Ти й виводь.

Ява безсило опустився на землю.

– Я б вивів, – сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць. – Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.

– Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!

– Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.

– Що?! Що ти мелеш? Кукурудза – не ліс, у кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я їсти хочу. Чуєш?

– То виходь сам, раз не можна заблудитися.

– Що – сам? Що – сам? Це ж твоя мати кукурудзовод. А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі, виведу.

– Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти! Потеруха ти гречана. Знав би твій тезко космонавт Попович, що в нього такий земляк. Е! Тільки ім'я хороше паскудиш. Одійди, бо вдарю!

Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така ситуація.

Зітхнувши, я ліг поряд із Явою. І раптом у мене виникла ідея.

– Яво, – кажу, – а що, як вилізти і подивитися, куди йти.

– Що це тобі – дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

– Ну то що, – кажу. – Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.

– Ну, то лізь.

– Ні, ти лізь. Ти легший – в тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.

Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:

– Ну, давай спробуєм.

Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:

– Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзину тільки держись.

– Добре, добре, – сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатись на мене. От уже коліном на плече став, вперся руками об голову. Ой! – черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється мені в плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються.

– Яво, – кричу, – швидше дивись, я падаю. І щось затріщало, зашуміло, завищало наче бомба в кукурудзу гепнула.

Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті – пісок, у вухах – пісок, очі запорошені.

Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:

– Яво, де ти? Ти живий?

– Жи… апчхи!… вий, – і з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.

– Ну що, – питаю, – бачив?

– Дулю, – каже, – я бачив. Саме волоття перед носом.

Ява зітхнув.

Я подивився в небо.

«Чудасія, – подумав я, – космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі й – нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Кіно!»

– Яво! – підхопився я. – Це дурниця якась. Цього не може буть, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі не заблуджувався у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.

Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.

– Хтозна, може й правда. Ходімо. І ми поплентались назад.

Ох, як важко було йти! Леле, як було важко йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах!

В очах мигтіло і зеленіло.

Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, – і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:

– Яво, – кажу, – я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.

Ми знову лягли на землю. Довго ми лежали.

Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було чуть.

– А що як ми зовсім не виберемося звідси, – тихо сказав Ява. – І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І за два тижні комбайн разом із кукурудзою збере наші кісточки.

– Було б, – кажу, – пообідать. Все-таки довше б продержались. А так на ранок і повмираєм.

На згадку про обід мені так закортіло їсти, що я мало не заплакав.

– У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, – сумно промовив Ява.

– А в нас суп із галушками і смажена курка, – сказав я, ледве стримуючи сльози.

Ні, далі терпіть я не міг.

– Яво, – кажу, – давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.

Але Ява був стійкіший за мене.

– Ти що, – каже, – щоб сміялися. Здорові гицелі серед білого дня у кукурудзі «рятуйте» кричать.

– Нехай, – кажу, – аби було кому сміятися.

– Ні, – каже Ява, – якщо вже так, давай краще співать.

– Нехай, – кажу, – хоч співать.

І ми затягли перше, що на думку спало. А першою зринула пісня, яку ми часто чули по радіо.

 
На пыльных тропинках далеких планет. —
 

жалібно-жалібно виводив Ява.

 
Останутся наши следы. —
 

ще жалібніше підтягував я.

Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». «Ой» – ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.

Добре пішла у нас також пісня «Ой не шуми, луже, зелений байраче». Особливо рядки «Не плач, не журися, молодий козаче». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «не плач», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.

Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.

Я чогось засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж ойкнув. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.

– Яво, – хриплю, – дивись! Ява глянув і зітхнув:

– Одна?

– Одна.

Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-йой-ой!

Я обережно розкусив цукерку навпіл. Але невдало – одна частинка вийшла більшою, друга – меншою. А ще кусати – тільки покришиш.

Я зітхнув і простяг Яві більшу.

– Чого це? Давай мені ту.

– Ні, – кажу, – бери. Ти більше їсти хочеш.

– Чому?

– Бо я, – кажу, – добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.

– А я! Я картоплі цілу тарілку і м'яса, й салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.

– Ні. Я ще пиріг із яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.

– А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і сиру півтарілки і…

– А я ще млинців, і грушок-гниличок, і…

Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої частинки дуже ловко відкусив маленький шматочок і таким чином «порції» зрівнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але за кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилось. Їсти захотілося ще дужче. І їсти, і пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати. Наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. Ми не бачили виходу.

І раптом просто з неба, десь близько, хтось дуже голосно сказав:

– Говорить Київ. Вісімнадцята година. Передаємо бесіду на тему «Кукурудза в сільському господарстві».

Нас – наче хто підкинув.

– Яво, – кричу, – це ж радіо у селі заговорило. Ми врятовані!

А він:

– Павлушо! Побігли, поки говорить. А то замовкне, знову заблудимось.

І ми рвонули. Ох же ж і рвонули ми! Аж зашуміло.

Та не встигли ми пробігти кілька кроків, як Ява об щось перечепився і гепнувся на землю. Я з розгону – на нього. Прочумались, посідали, дивимося – а то наші портфелі. Ну яку казці прямо. Ми так і засміялися дурним щасливим сміхом.

Коли ми вже були у селі, Ява задумливо сказав:

– Радіо все-таки це вещ! А я сказав:

– І кукурудза теж – сила. Особливо колгоспна. У одноосібницькій ми б чорта заблудилися!.. І таки треба було б вивести який-небудь новий сорт, га? Ну та про це ми ще поговорим.

1963 р.

ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ

– Так не дасиш?

– Нєт.

– Жаднюга ти, Сало.

– А ви босяки. Я хоч кролів вирощую, а ви тільки лоботрясничаєте, з шкоди не вилазите.

– Так ти ж не даєш кролів.

– Та хіба вам можна довірити живого кроля? Він же у вас на другий день здохне.

– Сам ти здохнеш.

– Ну да, здохне, ви ж його годувати не будете, я ж знаю. Ви курчат замордували? Замордували. У вас же, – Сало постукав себе пальцем по голові, – сільрада не працює.

– У тебе дуже працює. Недаремно тебе Салом дражнять. І не тому тільки, що в тебе пика товста, а тому, що ти ще й дурний. Навіть прислів'я таке є: «Дурне сало без хліба». Ходімо, Павлушо. Хай його з'їдять ті кролі.

– Ходім.

Знову у нас нічого не вийшло. От уредний Сало. Понад півсотні кролів було в нього, цілий двір. Ми з Явою просили, щоб дав нам хоч по одненькому (інтересно ж), а воно, свиня, тільки дулі крутить. Не дає. Не довіряє. Він, бач, хороший, роботящий, а ми – лайдаки. «Вам тільки поцяцькатись, а потім буде, як з отими курчатами». Курчат, яких нам птахівниця тьотя Оля подарувала, ми дійсно не вберегли. Взяли з собою на вигін, і там їх шуліка потягав. Ну, та то, я вважаю, стихійне лихо. Навіть із сільської череди вовк ягнят краде.

Просто Сало – нехороший чоловік. Заздрить, що ми веселі волоцюги і нас усе село знає, вся Васюківка. Тільки й мови, що про наші вибрики. Ото ж ми з ним якось у кукурудзі заблукали. Пам'ятаєте? Я вам уже колись про це розказував. І взагалі, багато чого було. Як розказать – кіно!

А Сало? Що – Сало? Корова, а не хлопець.

Його ніхто, крім отих поганських кролів, і не знає. Кому він потрібен? Абсолютно неінтересний хлопець.

– А втім, мені кроля не дуже й хотілося, – сказав Ява.

– Мені теж, – відгукнувся я.

– Хай отакі, як Сало, возяться з тими смердючими кролями. Він все одно більше ні на що нездатний, – сказав Ява.

– Нездатний, – відгукнувся я.

– А ми – зовсім друге діло. Будем говорить одверто, без брехні – ми таки хлопці з фантазією, – сказав Ява.

– З фантазією, – відгукнувся я.

– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Онде, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».

– Чув. Точно. – Так от треба щось таке зробить, щоб той курощуп Сало не задавався. Щось таке інтересне утнуть, щоб йому аж у носі засвербіло від заздрощів.

– Треба. Давай думать.

Сіли ми під тином і почали думать. Думали-думали, але довго ніщо путнє не придумувалося.

– Може, повітряного змія велетенського змайструвати і глечик зі сметаною на ньому у небо запустить?

– Нє.

– Може, піймати в лісі пугутькало і випустити в клубі під час зборів?

– Нє.

– Може, вкрасти Салові підштаники, коли білизну сушитимуть, і на телевізійну антену повісити?

– Нє.

Сидимо, думаємо. В мене аж голова з незвички заболіла.

Нарешті Ява блиснув очима і каже:

– Придумав.

– Ну?

– Давай улаштуємо бій биків.

– Га?

– Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися – «Тореадор»?

– Ага, да-да-да. Ну й що?

– Пам'ятаєш – на арені розлючений бик, а тут дядько, у капелюсі, з гинджалом, перед носом у нього танцює.

– Да-да-да.

– А потім – рраз! Бик – беркиць! І аплодисменти.

– Ага. Здорово. Але ж це убивать треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я.

– Тю, дурний. Убивати! Що це тобі – м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футболу. Головне тут – красиво вимахувати перед носом бика червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Вперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павлуша Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде. Га?

Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі. Запхнеться той мацапура Сало зі своїми кролями.

Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати деталі. Перш за все – бик. Кандидатура бугая Петьки була відхилена одразу й остаточно. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю ногами риє – як екскаватор. А зареве – баби хрестяться, думають, що війна почалася.

Цього літа один дачник мало не вмер із переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з пузцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на нього видряпався – досі не відомо. Але факт – півдня загоряв голий дачник на ізоляторах, тримаючись за дроти, – аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні й не зняв його. Дачник штани надів і одразу – на станцію: додому їхать. Ні, хай із бугаєм Петькою вороги наші б'ються.

Другою кандидатурою був у нас цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з'їв мою нову святкову сорочку, коли я у калабані купався.

Але Ява мене не підтримав.

– По-перше, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й аплодисментів не почуємо. А по-друге, йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось – велике і крутороге.

– Коров'яче? – кажу. – Слухай, то, може, і взяти просто корову. Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі, ніде не сказано, що обов'язково повинен бути бик. Чоловічого роду.

Ява задумався:

– Хтозна, може й так.

– Тоді, – кажу, – ліпшої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.

– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?

– Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб із нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.

– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.

– Що значить «психічна»! Юринда! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.

– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!

– Я забираю, але ти все одно боїшся.

– Боюсь?

– Боїшся.

– Боюсь?

– Боїшся.

Я схопився рукою за вухо і в свою чергу вдарив Яву кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, попідбирали своїми штаньми і сорочками. Першим отямився я.

– Стривай, – кажу, – годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.

– Це ж ти винуватий. Ну, гаразд. Спробуєм Контрибуцію. Завтра поженемо пасти і спробуєм. А то твоя Манька дійсно для телевізора не пасує. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.

Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив мою дорогу Маньку.

Ми почистили одне одного і пішли додому.

Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав перед собою Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.

У Яви на голові був крислатий мамин капелюх – у ньому мама їздила до Києва на наради. Капелюх був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час, як коняка, що везе віз, сіпати головою, поправляючи капелюх. Здавалося, що він із кимсь розкланюється.

Капелюха Ява, звичайно, взяв нищечком.

У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі що-небудь пам'ятаю. Він із самого малечку висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому було вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Ґава і Рева, про яких мені мати колись розповідала безліч різних історій, аж поки я не засинав. Останні два роки, оскільки я вже виріс, килимок лежав у скрині, й тепер від Цюці, Ґави і Реви дуже тхнуло нафталіном.

Килимок і капелюх – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві чудові шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.

Ми йшли і співали арію Хозе з опери «Кармен», яку багато разів чули по радіо.

 
Торегадор, смелее в бой, торегадор, торегадор.
Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
 

Ми співали і не знали, що жде нас.

Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо. І сонце сяяло – аж шкварчало, як сало на сковорідці. Погода – саме годяща для бою биків.

Ми погнали корів аж на край вигону туди, де ставок, – подалі від людських очей.

– Оджени свою Маньку кудись убік, щоб не заважала, – сказав Ява, – і давай починати.

Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй ліпше не бачити бою биків.

Ява поправив на голові капелюха, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької її морди і почав вимахувати килимком у неї перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться.

Контрибуція спокійнісінько щипала траву.

Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція не звертала на нього аніякісінької уваги.

Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.

Ява роздратовано вереснув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.

Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати.

Через півгодини він сказав:

– Вона до мене просто звикла, вона мене любить – і тому не хоче. Ану давай ти!

За годину, захекавшись, я сказав:

– Якесь убоїще, а не корова. Психічна, називається! Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня корова.

Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував із розгону, то набігав із боку. Але результатів жодних. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався у руках – здавалось, що Цюця, Ґава і Рева от-от загавкають, а Контрибуція хоч би що.

Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними коров'ячими очима і сказала:

– М-му-у! В перекладі це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».

Але ми вчасно не зрозуміли її.

Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.

Нарешті розлючений Ява крикнув:

– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?.. Ну, то я сам!

Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі.

І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідтам, із неба, почув його одчайдушне верескливе: