Текст книги "До катастрофи лишалося кілька секунд"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Розділ XVII
«Тато не винен! Це все Ангел!»

Але вийти з кабінету вони не встигли. Задзвонив телефон. Степан Іванович зняв трубку:

– Капітан Горбатюк слухає!

І враз без привітання, без звертання почув відчайдушне хлоп’яче:

– Тато не винен! Це все Ангел! Ангел!

– Який Ангел? – здивовано спитав Горбатюк.

– Той, що у «Центральному» співає. Але я вам нічого не говорив, – хлопчик схлипнув і поклав трубку.

– Ти вже й з ангелами балакаєш? – усміхнувся капітан Попенко.

Степан Іванович переказав щойну розмову.

– Та-ак! – зосереджено насупив брови Анатолій Петрович. – Снаряди лягають все ближче. Знову «Центральний». Значить, і Боря… А відтак і Дармовис…

– Це Шурик дзвонив! – вигукнув Женя.

– Схоже, – погодився капітан Горбатюк. – Треба негайно розшукати того Ангела.

– Якщо він іще не в небесах! Не летить міжнародним рейсом, – сказав капітан Попенко.

– В усякому разі встановити його особу необхідно.

– Авжеж.

– Доведеться розділитися. Ти з хлопцями гайнеш у Троянду, у Завалійки. А я… Тільки під землю сам не лізь. Підключи місцеві кадри, старшого сержанта Бодню, ще когось…

– Звичайно.

І тут знову задзвонив телефон.

– Алло! Степане Івановичу! Слава Богу, ще не поїхали… Це Григорій Тарасович Дорошенко, тато Вітасика.

– А-а, здрастуйте-здрастуйте, Григорію Тарасовичу.

– Я вас прошу, візьміть і мене, якщо можна. Все-таки хлопці… У мене якраз є можливість. Може, я вам і в пригоді стану.

– Ви знаєте, ваше прохання дуже доречне. Бо я поїхати зараз не зможу. Анатолій Петрович, я думаю, з задоволенням скористається з вашої пропозиції. Передаю йому трубку.

– Григорій Тарасович! Я вас вітаю! – весело загукав у трубку капітан Попенко. – Знову доля зводить нас в одну оперативну групу. Дуже радий. Кажіть адресу, зараз за вами заїдемо.

…Ресторан «Центральний» щойно відчинився. Відвідувачів майже не було.

Побачивши капітана Горбатюка, Боря Ультразвук зблід і втягнув голову в плечі.

– Ви сьогодні з музикою? – привітавшись, спитав капітан.

– З… з музикою, – прошелестів Боря.

– Ангел співає?

– Ангел?.. – ледь чутно, самими губами перепитав Боря.

– Ангел, – кивнув капітан.

– Ні! – якось панічно заперечливо похитав головою Боря.

– Чому?

– А… а він у нас уже не працює.

– Як? Давно?

– З… з учорашнього дня.

– Чого раптом?

– Не знаю. У лабухів спитайте. Он якраз на сцені Льова Левандовський з апаратурою возиться.

Керівник оркестру Льова Левандовський скривив, опустив губи і підняв брови:

– Ангел? Звідки я знаю? Нічого я не знаю. Мав учора бути й не був. І нікого не попередив. Я гадаю, щось «серйозне». Яка-небудь краля з бабками. Ангел – це ж король.

– Король?

– Козирний! А ви його що – не бачили?

– Ні.

– Га! То що з вами говорити! Рембо! Супермен!

– І добре співає?

Льова зам’явся:

– Ну… Співає… Під фанеру.

– Під фанеру?

– Ну, під фонограму. Але так натурально. Ви б ніколи не сказали. Артист!.. До речі… Між нами, дівчатами… Ви тільки нікому не кажіть… фанера навіть не його… Я навіть не знаю чия… Хтось йому «плюс» записав.

– Яке його справжнє прізвище?

– А як ви догадалися?.. Авжеж – хто б став слухати Васю Рябошапку! А так – Ангел Богов. Усі думають, що він болгарин.

У відділі кадрів капітан уважно розглядав анкету.

Рябошапка Василь Степанович. 1973 року народження. Золотоноша. Освіта середня. ПТУ. Працював слюсарем, сантехніком, кочегаром, у трудовій книжці пропуски. Останній запис півтора року тому. Сантехнік… І раптом – соліст ансамблю під керівництвом Льови Левандовського.

– А як ви його взяли, сантехніка, без музичної освіти? – спитав капітан Льову.

– Ай, до чого тут освіта? Хто зараз дивиться на освіту? Головне – діло, робота. А він прийшов і сказав: «Хлопці, я вам зроблю бізнес, от побачите, не пошкодуєте». Ми його попробували. І він нам підійшов. Бо справді було ефектно. Такий кадр! Публіка шаленіє. Особливо дівчата… Жаль, якщо він зовсім злиняв. Що не кажіть, а люди люблять дивитися на красу – і жіночу, і чоловічу… А чого це ви ним цікавитесь, якщо не секрет? – здивовано примружився Льова на капітана, наче тільки тепер ця думка виникла в його голові.

– Та так… хотів поговорити.

– Ох, ці мені розмови! Коли міліція хоче поговорити, так і знай, що десь є труп, або грабунок, або ще якась неприємність. Може, він іще з’явиться… Я згадав, що він обіцяв мені принести одну річ. А він хлопець гордий. Не думаю, щоб він мене обдурив.

– Якщо він з’явиться, подзвоніть мені, будь ласка. От вам телефон.

– Які можуть бути питання, пане Горбатюк! Я ж вас прекрасно пам’ятаю. І глибоко поважаю. Ви ж самі не знаєте, як мене колись виручили.

– Виручив?

– Авжеж. Ви пригадуєте рекетира Шипулю?

– Певна річ.

– Він же мені життя не давав. Він же висмоктував з мене усі соки. Коли ви його взяли, у мене було свято. Я частував увесь оркестр, усіх офіціантів. Спитайте у Борі…

«Навряд чи Ангел з’явиться, – думав капітан по дорозі в міськуправління. – Перш за все треба переглянути базу».

Розділ XVIII
«Енергоінформаційний потік є!». Загадковий тюбик

– Що це у вас таке? – простодушно спитав капітан Попенко Григорія Тарасовича, побачивши в його руках якийсь Г-подібний предмет, загорнутий у папір. – Нова секретна зброя?

– Та ні, – Григорій Тарасович трохи знітився, вмощуючись на передньому сидінні. – То біолокаційні рамки. Біолокатор.

– Овва! І давно ви цим займаєтесь?

– Та з минулої осені. Після тих наших неймовірних пригод. Хіба я один? Зараз хто тільки не займається… Тільки й чуєш: астральне тіло, ментальне тіло, чакри, мікролептони… Екстрасенси на кожному кроці. Та й не дивно. Бо й справді… – Григорій Тарасович недоговорив, махнув рукою.

– Згоден, – сказав капітан. – І дивна річ. Ще якихось років п’ятнадцять-двадцять тому все було начебто зрозуміло – діалектичний матеріалізм, дарвінізм, еволюція, розум – властивість високорозвиненої матерії… І раптом вся ця струнка матеріалістична система похитнулася, зарипіла, дах поїхав, і все стало незрозумілим – самі дива, загадки і таємниці…

Женя і Вітасик мовчки перезирнулися. Приємно відчувати себе нарівні з дорослими, коли вони так само чогось не розуміють, як і ти. І взагалі, яка то щемка насолода – їхати назустріч таємниці! Особливо разом із татом і мужнім, одчайдушним капітаном міліції. Уява хлопців уже малювала захопливі картини – підземний коридор, глухі таємничі звуки, несподівана тінь майнула перед ліхтарем…

Але їх чекала прикра несподіванка.

Коли вони, заїхавши за старшим сержантом Боднею, зупинилися біля кладовища, капітан Попенко сказав:

– Ви, хлопці, не ображайтесь, але вам доведеться почергувати біля машини. Пильнуватимете, щоб ніхто сторонній не поліз за нами у підземелля. І взагалі…

Хлопці спробували писнути:

– Та ми… Та що… Та як… – але і старший сержант Бодня, і Григорій Тарасович одностайно підтримали Анатолія Петровича, із протесту нічого не вийшло.

Дорослі спустилися в підземелля, а хлопці лишилися нагорі.

Чекати довелось досить довго, майже годину. Як не дивно, ніхто зі сторонніх так і не з’явився. Хоча машину Попенка бачило, мабуть, чимало людей. Але – чи то звикли у Завалійках до приїжджих, чи то в кожного був свій клопіт і ніхто не мав часу цікавитися. А дітлашня була на річці. Бо ж погода саме для купання.

Нарешті почулися приглушені голоси, і в склепі з’явилися по черзі капітан Попенко, Григорій Тарасович і сержант Бодня. Капітан і старший сержант тримали в руках ліхтарі, Григорій Тарасович – Г-подібні біолокаційні рамки. Обличчя у них були серйозні й заклопотані.

– Ну що? – кинулися до них хлопці.

– Енергоінформаційний потік є! Причому потужний! – вигукнув Григорій Тарасович із неприхованим торжеством.

– Проблема! – почухав потилицю капітан Попенко. – Хтось таки там був. Нещодавно.

– Але ж замки… – розгублено знизував плечима старший сержант. – Всі на місці.

– Дивіться, що ми знайшли в одній із ніш, – сказав капітан Попенко, розтуляючи кулак. На долоні його лежав майже зовсім вичавлений сріблястий тюбик з-під якогось крему чи пасти.

– Вміст тюбика свіжий, бачите… Вичавлюється. Отже… – сказав Григорій Тарасович. – І біолокатор на нього реагує. От що цікаво!

– Можна? – Женя взяв тюбик із долоні капітана. – Ой! А холодне яке!

– Як морозиво! – торкнувшись рукою тюбика, вигукнув Вітасик.

– Ой! Дивіться! – Женя смикнув руку, мало не впустивши тюбик.

На їхніх очах тюбик враз почав зморщуватися, скоцюрблюватися, зменшуватися, перетворився на кульку, яка зашипіла і вмить випарувалася, зникла.

– Оце штука! – вражено мовив капітан Попенко. – Анігіляція, чи що?

– А біолокатор все одно реагує! – вигукнув Григорій Тарасович.

– Хай Бог милує! – перехрестився старший сержант Бодня.

Женя й Вітасик тільки роти пороззявляли.

І чи то їм вчулося, чи справді з підземелля долинув тихий зойк.

Розділ XIX
«Шукати будуть – не скоро знайдуть»

Степан Іванович Горбатюк провів у міському управлінні всю другу половину дня аж до вечора.

На жаль, встановити особу соліста Ангела Богова, – він же слюсар-сантехнік Василь Рябошапка, – не пощастило. Стало тільки ясно, що й Василь Рябошапка – не справжнє його ім’я. За вказаною в анкеті адресою такий не проживав. Тобто такої адреси навіть не було. Вулиця була, будинок був, а номера квартири вісімдесят сім не було, бо всього квартир було вісімдесят чотири.

А от у картотеці карного розшуку Василь Степанович Рябошапка, 1973 року народження, місто Золотоноша, слюсар-сантехнік, фігурував. Але фігурував як… мертва душа. Рік тому Василь Степанович Рябошапка був убитий інкасатором під час збройного нападу на касу універсального магазину.

«От кадри! Приймають на роботу по липовій трудовій книжці! – з досадою думав капітан. – І паспорт не перевіряють! Як його тепер знайти? Морочся тепер із Льовою. Виуджуй у нього по краплі інформацію. А час іде. Обіцяна катастрофа має статися вже завтра. Невже погроза справжня? Але – для чого? Для чого?»

Біля «Центрального» було пожвавлення. Вже збиралася вечірня публіка. Юрмилися біля входу святково вбрані чоловіки, жінки, юнаки й дівчата. З квітами в руках. Збуджені і галасливі. Чи то бенкет, чи то весілля.

З зали лунала музика. І раптом… почувся чоловічий спів.

«Невже так швидко знайшли заміну?» – подумав капітан, мимоволі біжучи сходами нагору. Якесь підсвідоме почуття змушувало його поспішати.

Він з’явився у дверях зали й завмер на порозі.

Зала була освітлена призахідним сонцем, яке наче навмисне кидало косий сніп проміння просто на сцену, де стояв співак. На ньому були джинси і джинсова жилетка на голе тіло. То було тіло атлета, культуриста.

Могутні м’язи грали під засмаглою шкірою.

Льова одразу помітив капітана і, далі граючи на електрогітарі, рвучко підняв плечі та зробив великі очі.

Жодних сумнівів. Це був Ангел. Неймовірно!

 
Піду втоплюся у річці глибокій,
Шукати будуть – не скоро знайдуть,
Ти будеш плакать – спливатимуть роки,
Мене до смерті не зможеш забуть,
 

– співав Ангел. Тобто не співав, звичайно, лише розтуляв рота під фонограму, але робив це справді так артистично, що було абсолютне враження, наче співає саме він. І те, що він, красень, співав про нещасливе кохання, справляло особливе враження. Публіка висловлювала своє захоплення голосними вигуками. Хоча Ангел був у темних окулярах, капітан уловив мить, коли Ангел звернув на нього увагу. Треба було діяти негайно.

У вестибюлі стояв сержант. У «Центральному» увечері завжди чергував міліціонер зі служби охорони.

– Негайно викличте по рації патрульну машину, – стиха сказав сержантові капітан. – Зброя в порядку?

– Аякже. А що таке, пане капітан? – поцікавився сержант, викликавши патруль.

– Боюсь, що навіть удвох можемо не впоратися. Дуже вже здоровий.

– Невже… він? – вражено смикнув головою вгору сержант.

Капітан кивнув:

– Треба перекрити запасний вихід.

– Привід для затримання? – спитав сержант.

– Фальшиві документи. Він улаштувався в оркестр під чужим ім’ям.

– Ясно.

Сержант пішов.

Музика нагорі припинилася. Капітан напружився в чеканні – «Невже втече?».

Минуло хвилини півтори, які здалися Горбатюку вічністю. І от під’їхала патрульна машина.

Перекинувшись кількома словами з прибулими, залишивши двох у вестибюлі, а двох пославши до запасного виходу, Степан Іванович почав підніматися нагору, стримуючи себе, щоб не бігти.

Першим, кого він побачив, був Боря Ультразвук, який спускався сходами йому назустріч. Помітивши капітана, Боря завмер, не донісши ногу до східчика.

– Де Ангел? – тихо спитав капітан, наблизившись до нього. – Тільки без паніки, не привертайте уваги людей.

– Так, так, так, – машинально закивав головою Боря.

– Де Ангел? – повторив капітан.

– Н-не знаю, – безпомічно розвів руками Боря.

– Ходімте.

Боря покірливо, намагаючись не відставати, поспішив за капітаном.

На сцені Ангела вже не було.

Оркестранти сиділи на своїх місцях, принишклі, у напруженому чеканні.

– Куди він пішов? – тихо спитав капітан Горбатюк у вкрай переляканого Льови.

Льова мовчки кивнув позад себе, за сцену. Там був хід у буфет і на кухню.

Як швидко поширюється інформація!

Офіціанти, бармени і навіть кухарі вже щось знали, бо позирали на капітана з недоброзичливою цікавістю.

Досвідченим оком капітан ковзнув по приміщеннях буфетної, роздачі, кухні і, переконавшись, що тут сховатися ніде, попрямував далі, до складських приміщень, де стояли шафи й холодильники.

Борі поряд із ним уже не було. Коли і як він зник, Горбатюк не встежив, оскільки увага його була зосереджена на іншому. Та Боря капітанові був зараз і не потрібен.

Степан Іванович став посеред кімнати і завмер, прислухаючись. Йому чогось згадалося дитинство, гра у піжмурки. Може, його доля визначилася саме тоді. Він любив не стільки ховатися, скільки жмуритися, шукати. Хлопці дивувалися його здатності знаходити і казали: «Ну ти Шерлок Голмс! Будеш сищиком!». У нього вже тоді був гострий зір, тонкий слух, пильна спостережливість і якась надприродна інтуїція, яка підсвідомо вела його саме туди, куди слід.

От і зараз…

Після паузи він підійшов до однієї з шаф і рвучко відчинив дверцята.

Внизу шафи, скоцюрбившись і накрившись мішком, сидів навпочіпки Ангел.

– «Шукати будуть – не скоро знайдуть…» – проспівав капітан і засміявся.

Ангел брутально вилаявся. Але опору чинити не став. Уже в патрульній машині він раптом бурхливо розрядився. З усієї сили почав бити себе кулаком по голові і скрипіти зубами:

– Фраєр паршивий! «Фанеру» жалко стало. Забрати хотів. А тоді останню гастроль вирішив дати. Під завісу… От і одержав – «завісу»!

Капітан дивився на нього навіть співчутливо.

Розділ XX
Скандал у Троянді

– Ну що ж, – сказав капітан Попенко. – Треба, мабуть, поїхати в Троянду. Перевірити імпульси, про які говорив ваш таємничий Нолик. «Імпульси йдуть звідти», – так він, здається, казав?

Женя й Вітасик дружно закивали головами.

– Біолокатори перевіримо, – сказав Григорій Тарасович. Як кожен аматор, він не міг приховати гордості, що саме його спроби дали певний результат.

Майже вся Троянда була на річці.

Лише деінде в садках порпалися поодинокі дідусі й бабусі. У Дармовисів теж безлюдно – так і не приїхали.

Хлопці повели дорослих у садок Дармовисів до того залізобетонного блока, який пересував, за словами Шурика, таємничий хлопець.

Григорій Тарасович узяв у руки біолокаційні рамки і наблизився до залізобетонної брили.

– О! Бачите! Бачите! – тихо прошепотів він, наче боявся сполохати.

Біолокатор показував безперечну наявність енергетичного поля.

– Розумієте? Де б він не з’являвся, лишається напруга. Дивно! – Григорій Тарасович знизав плечима.

– Кахи-кахи! – почулося з-за кущів, з сусідньої через дорогу ділянки. – Доброго здоров’я!

Там, спершися на сапку, стояла якась бабуся. З гострим цікавим носом і круглими незмигними пташиними очима.

– Доброго здоров’я! Драстуйте! – привіталися вони.

Бабуся підійшла ближче і, приставивши до рота долоню й рвучко озирнувшись, змовницьки прошепотіла:

– Ви, бува, не з органів?

– А що? – поцікавився капітан Попенко.

– Та тут таке було годину тому!

– Що саме?

– Скандал!.. Думала, кров проллється.

– Що ви кажете?.. А що ж таке?

– Та живе тут у нас один дід Гординя. Відлюдкуватий. Ні з ким не спілкується. Нещасний чоловік. З реабілітованих. Двадцять років у сталінських таборах просидів. Інколи до нього приїздять такі ж, як він. От і вчора увечері приїхав. Гуляли вони. А сьогодні вранці поправлялися, мабуть. І таке вчинили… Зчепилися… Той кричить: «Пусти! Я його уб’ю, падлюку! Це він! Він! Пусти!» А той: «Не смій! Мало тобі! Знову захотів? Мене бий, якщо вже не можеш». І в руках сокира. А в того ніж. І нікого з чоловіків близько. А тоді той плюнув: «Ех ти!» – і пішов.

– А через кого такі пристрасті? – спитав капітан.

– Та когось побачили. Саме там, де ви стоїте. По-моєму. Бо той весь час туди сварився. Хоча там нікого не було. По-моєму.

Вони перезирнулися.

– От тобі й Нолик!.. – задумливо мовив капітан Попенко.

– Що ви кажете? – спитала бабуся.

– Та ні, нічого, то я так… – заспокійливо помахав їй рукою Анатолій Петрович. – А де той ваш дід Гординя?

– Щось не видно. Після того як той пішов, він теж кудись подався. Взагалі-то він цілими днями на річці. Рибу ловить.

Але як не шукали вони діда Гординю на річці – так і не знайшли.

Кількість питань збільшувалася, відповіді поки що не було жодної.

Розділ XXI
Тринадцятий Апостол озивається знову

«Ех ти! Салага! Метушишся, а толку ніякого. Я задоволений. Я переконався, що ні фіга ви не можете, сучасні менти. Не дригайся! Я пожартував. Спи спокійно, дорогий пане Горбатюк.

Тринадцятий Апостол».

Степан Іванович тримав у руках лист, який щойно одержав із ранковою поштою, і думав, що це має означати. Справді відбій тривоги, щире визнання Тринадцятого Апостола, що то був жарт, розіграш, чи, може… Чи, може, він злякався викриття, побачив, що вони йдуть правильним шляхом?..

Тринадцятий Апостол… Ангел…

З одного арсеналу. Але це ще не доказ.

Справжнє ім’я Ангела було Едуард Максимович Кириченко. Дактилоскопія підтвердила це.

Він «розколовся» на першому ж допиті. Оскільки був певен, що Дармовис і Боря «засвітили» його. Хоча вони клялися, що ні. Дармовис примчав учора до Ангела, мокрий від страху: міліція напала на слід, допитує Борю… А він, Дармовис, про Борю нікому ж ні слова!..

Саме у Борі на дачі Едик-Ангел і познайомився з Дармовисом. І Дармовис, сам того не бажаючи, і навів Ангела на свій магазин.

– Знав би – не зв’язувався з цими салагами! – скрипів зубами Ангел. – Ненавиджу дилетантів! У кожній справі треба бути професіоналом. Все в нашій країні губить непрофесіоналізм. Некомпетентність! І в державному плані. І взагалі…

Він іще політиканствував, філософствував. Хоча в освіті недалеко пішов від покійного сантехніка-рецидивіста Рябошапки. Едика відрахували з другого курсу фізкультурного інституту за неуспішність. Але претензії мав великі. Природа обдарувала його чудовими фізичними даними, та про духовність, моральність не подбала. На сьогодні в нього було три судимості й великі зв’язки у злочинному світі…

Капітан наказав знову привести Ангела.

Ангел прийшов заспаний і невдоволений.

– Ну то як, Едику? Пожартував, значить? Тринадцятий Апостол…

– Ви про що, начальнику?

– Не розумієш?

– Не розумію, – він здивовано моргав очима.

«Чи так грає, чи справді – не він?» – подумав Горбатюк і спитав:

– І Тринадцятий Апостол тобі нічого не говорить?

– Ні. Ангел – так. Апостол – ні. Не шийте мені зайвого, начальнику. З мене вистачить і так.

Продовжувати розмову не було сенсу. Якщо листи писав навіть Ангел, він од них зараз відмовиться.

Категорично. Бо це тільки б ускладнило його становище. Зайві статті. Погроза, образи, шантаж…

Схоже, що писав таки він. Навіть слівце «салага» з його лексикону. Але нащо? З якою метою?

Ангела відвели.

Горбатюк набрав номер капітана Попенка.

– Анатолій Петрович? Толю? Я знову одержав листа від Тринадцятого Апостола, – він зачитав листа. – Що ти про це думаєш?

Попенко відповів не одразу. Нарешті сказав:

– Думаю, що підстав для хвилювання стало більше.

– Я теж так вважаю. Він, мабуть, схаменувся, що писати було не слід. Зопалу написав, фанфаронський у нього, мабуть, характер, хотів щось довести, а тоді бачить, що ми навколо нього крутимося, – і назад…

– А може бути й інший варіант. Зв’язаний із тим таємничим Ноликом. Що це він написав. Він же й дзвонив тобі… А тоді хтось із дорослих, які готують катастрофу, засік його і змусив написати іншого листа.

– І таке можливе. Але – мета терористичного акту?

– Ну, зараз такий час, ти ж бачиш, на кожному кроці… І з провокаційною метою, і… стільки темних сил піднялося з самісінького дна, з мулу нашого суспільства!.. Варіантів безліч.

– Ти сьогодні після роботи – як?

– З тобою, Стьопо, з тобою! Які можуть бути розмови!

– Спасибі тобі, Толю.