Текст книги "Острів Сильвестра"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

11

Одного разу Ліда розповіла йому про свій дивний сон. Їй приснилось незнайоме село, геть темне, без жодного вогника, вона йшла вулицею цього нічного села, дивуючись, як тут опинилася, і раптом почула голос: «Впізнай, кого зустрінеш, інакше звідси не вийдеш».

– Після цього мені стали траплятися люди, вони проходили мимо мене, і я придивлялася до них, наскільки це було можливо в темряві, – розповідала Ліда.

– І ти когось впізнала? – спитав Сильвестр.

– Ні, уяви собі – ні. Але коли проходив мимо мене якийсь чоловік, він сказав: «Спасибі, що ви мене не впізнали». Я намагалася пригадати, хто це, але так і не змогла. Вони йшли і йшли мимо мене. Коли ж про йшов останній, я стала і з жахом чекала, що далі буде.

Вона зробила паузу. Сильвестр теж витримав паузу, а тоді спитав:

– І що ж було? Що було далі?

– Нічого, – відповіла Ліда. – Я прокинулася. Дивний сон, правда? Що б він значив?

– Нічого, – сказав Сильвестр.

Нічого не трапилося і з Сильвестром тієї ночі в будинку Ніни. Коли він розплющив очі, огорнутий темрявою, в кімнаті, де його поклали спати, в цьому великому, солідному, як для села, будинку стояла тиша. Її не порушував жодний звук. Світ наче вмер чи завмер у передчутті чогось страшнішого за смерть.

Сильвестр подумав, що добре було б встати й вийти на вулицю. І зустріти там, наприклад, привида Ніниного чоловіка. Хоча він не знав, коли з’являються привиди померлих – відразу після їхньої смерті, після дев’ятого чи сорокового дня?

Він подумав, що це суттєвий недолік для нього як для філолога, котрий таки досконало знав український, а також слов’янський, германський (німецький, англійський, скандинавський) фольклор. З’ява привида померлого – це могло б стати темою якогось специфічного дослідження. Короткого есе абощо.

«Господи, я блюзнір», – подумав Сильвестр.

Але мук совісті не було. Не було навіть бажання сходити в туалет. Тільки відчуття, що він належить до цієї абсолютної тиші.

«Я, очевидно, мав сказати сьогодні щось особливе Ніні, якось її підтримати, – подумав він. – Знайти якісь слова, які, може, вона від мене чекала».

Але він не знав, що саме мав їй сказати. Все, що було колись, – перегоріло. Почуття, здивування Ніниною поведінкою, все, що було… Це він відчув ще раніше, а сьогодні остаточно.

«Але чому тоді ти приїхав?» – спитав він себе.

Відповіді не знайшов. І, як не дивно, до нього поволі став підкрадатися сон.

«Ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота, – пригадав він. – Як там далі? Сон питає у дрімоти… А що він питає? Чиї це слова? Не можу пригадати. Чи це з фольклору?»

Тут він пригадав: «Сон питає у дрімоти: де ми будем ночувати?».

«А я маю де ночувати, – подумав Сильвестр. – І останній рядок невідомо чийого вірша – ганьба мені, не можу пригадати автора – я придумав сам. Я засинаю, втікаю у сон. Від кого? Від привида, з яким хотів зустрітися?»

12

Розмова відбулася після ранкового походу на цвинтар, до свіжої могили. Після сніданку, випровадин родичів (лишалися мама і сестра). Сильвестр ще подумав на кладовищі, що весь ритуал – і вчорашній, і сьогоднішній – тема для окремої новели, а може, й повісті або роману. Обрамити дію цим ритуалом чи помістити всередину ритуалу, гм, цікаво…

– Я прошу тебе не дивуватися тому, що ти почуєш, – сказала Ніна.

Вони сиділи вдвох в тій кімнаті, де він ночував. Ніна цього разу була у темносиній кофтині й чорній спідниці. Гладко зачесана і, як і мало бути, сумна, з припухлими повіками.

– Я розумію, як ти можеш потрактувати мої слова, – сказала вона. – Мені б годилося їх вимовляти через рік, хоча б через рік. Але я не хочу лицемірити перед тобою. Не хочу. Тому скажу так, як є. Я любила. Дуже любила Георгія. Можливо, люблю його й тепер. Не знаю, чи так можна сказати. Але я вже майже рік знала, що він приречений. Ми їздили і в обласну лікарню, і до Києва. Повір, я не шкодувала грошей. Хотіла врятувати, дуже хотіла, але…

Те, що сказала вона далі, після розповіді, як протікали останні страшні тижні її чоловіка, було схоже на марення, якби тільки не промовлялося чітко, майже без інтонації. Втім, про марення – то вже подумав Сильвестр.

Ніна сказала, що життя є життя. Від нього нікуди не дінешся. А життя таке, що вона лишилася сама. У неї ж лишилося велике господарство. Георгій став першим фермером у їхньому поліському селі й єдиним, хто, не зважаючи на всілякі прикрощі й труднощі, фермерство не покинув. Нині в нас двісті гектарів власної й орендованої землі. Зрештою, ти ж бачив. Два трактори, комбайн, дві машини, віялка, не кажучи вже про дрібний реманент. І четверо дітей. Ну, Людка вже доросла, але за навчання в університеті також треба платити. Так, якось цей рік, до наступної осені, я вже протягну, допоможуть мої і Юрині родичі, кому треба, я заплачу. І все одно цьому господарству потрібен чоловік. Чоловік, господар, як не називай, а суть одна. Запускати господарство я не хочу, це було б безглуздо. Мені подобається господарювати, до того ж, є обов’язок перед дітьми. Отож поява нового чоловіка в цьому домі неминуча. Не морщся і не осуджуй, це так, це реальність. Георгій десь за тижнів два до смерті також просив мене виходити знову заміж, не бути самотньою. «Приведи сюди хорошого хазяїна», – ось як він казав. Ще: «Не марнуй світу й не надривайся сама».

Звісно, продовжила Ніна, в селі чимало чоловіків, котрі не проти стати господарем у цьому домі. Вона знає це й відчувала такі погляди, ще коли Георгій не захолонув. Але вона надто добре знає їхніх, гаївських, чоловіків. З тих, що вільні, – або п’янички, або непутьові. Є такий Гордій, правда, не п’яниця і до роботи нарваний. Але садист: перша дружина померла від побоїв, це всі знають, хоч йому і вдалося відкрутитися від суду, завдяки двоюрідному брату-адвокату. Друга жінка, покалічена, швендяє по селу, спивається, а час від часу приходить і за шматок хліба та ту ж чарку наймитує в колишнього чоловіка. Ні, Гордій не для неї, хоча й можна було спробувати поборотися і приручити. Може, вона б і зуміла. Він не такий і страшний, як здається. Але не хочеться витрачати часу і нервів.

Те, що сказала далі Ніна, приголомшило Сильвестра. Поставило його правцем. А сказала вона просто і буденно, дивлячись йому у вічі й навіть у якийсь момент взявши за руку, що, добре подумавши, вона вирішила – найліпше їй підходить на другого чоловіка він, Сильвестр. Ніні, не заперечуй, хоч, може, ти й здивований. Знаю, що ти не пристосований до сільського життя і господарювання… Знаю, що ти пишеш дисертацію, все знаю. Але послухай далі. Твоя непристосованість…

– Дуже непристосований, – сказав Сильвестр.

Але всього можна навчитися, заперечила Ніна. Можна, можна. Якось так м’яко заперечила, тихо, з особливою довірливою інтонацією. І ствердила, що можна, тихо, але наполегливо. Ти досі любиш мене, досі потаємно закоханий, не заперечуй, я знаю, вирішувати тобі, але ти зможеш всього навчитися, чомусь мені здається, що це тобі під силу, й буде навіть цікаво, що ти зможеш, що ти найкращий з усіх, кого я знаю… Я даю тобі шанс…

«Я даю тобі шанс», – то, мабуть, останнє, що він почув. Що далі говорила Ніна? Він провалився у якусь глибоку-глибоку яму. Яма була з прозорими синіми, ні, блакитними стінами, за ними було безліч людей, і всі вони мали тільки два обличчя – його і Ніни.

Ті люди щось також говорили, про щось сперечалися. Він також не чув їхніх слів. А потім вони замовкли – разом, раптово. Ті люди, з обличчями їх обох, на них і дивилися. Вони питали, чи він чув їхню розмову. Ні, не так – чи він пізнає їх? Тільки не кажи, хто ми, – просили водночас їхні погляди.

13

У маленькій напіврозваленій хижці на березі озера ось уже три з половиною тижні жила дівчина. Запаси продуктів, які вона принесла з собою, закінчувалися – вчора вона доїла останню м’ясну тушонку, відкрила останню банку сайри. Лишилася ще банка кукурудзи й пакет сухарів. Ідіот, який мав прийти чи приїхати ще тиждень чи хоча б днів п’ять тому, не йшов. І чи прийде він узагалі? Дівчина дедалі більше сумнівалася. Вона вже нервувалася і готова була покинути хижку.

Майже місяць тому, якщо точніше, рівно двадцять п’ять днів, на вулиці в Лучеську до неї підійшов той тип. Доволі вродливий, при галстуку, років так на сорок, типовий клерк. Так вона тоді подумала.

Він запропонував сходити на каву. На каву, то й на каву, їй було все одно. Місяць тому її вигнав господар кіоску на ринку. Якийсь там його засраний агент підгледів, що вона завищувала ціну на те шмаття, а різницю клала собі в кишеню. Різницю! Щонайбільше сотню за день. А бувало, що й двітри десятки. Ми повинні працювати чесно, ось як просторікував той гад. Ну, нехай, викрив, подавися своєю чесністю, всі ж на базарі знають, що починав з рекетира, але він нагрянув до неї на квартиру разом зі своїми гевалами й забрав усі гроші, геть усі. Начебто він порахував, скільки вона вкрала. Пригрозив: якщо спробує комусь скаржитися, то буде ще гірше.

«Гірше не буде», – подумала Світлана.

Вона написала заяву в міліцію, але не віднесла її. Не тому, що злякалася. Щось їй підказувало, що вона програла своє життя. Програла завчасно, пора було прощатися не тільки з мрією про університет чи квартиру, на які й збирала гроші, але й взагалі з усім цим життям. Життям, яке велике лайно, тільки й усього. Розмазане і розкидане. Вона пов’язла в цьому по самі вуха. Молоточки в її голові застукали з усієї сили й дедалі голосніше, що ніякої квартири не буде, ніякого університету, смішно було вірити в це з самого початку. Скільки років треба було обдурювати того чмура, відщипуючи собі крихти, щоб щось назбирати?

«Скільки років треба, щоб знову повірити в себе?» – спитала начеб когось стороннього.

Відповідь – нуль.

Перед нею постав той день, коли Коля і Рома, її хлопець і його товариш, привезли сюди, до Лучеська, коли Коля сказав, що вона йому вже набридла, як гірка редька (ні, він сказав значно грубіше), що він її прилаштовує в бар до родича, це єдине, що може зробити, у нього післязавтра весілля. Не смій приходити, не смій погрожувати, що ти Ірі пообриваєш коси, обіллєш обличчя сірчаною, соляною чи якоюсь кислотою, я її люблю, дурепо.

– А як же я? – казала вона вкотре.

Отримувала відповідь, яку вже чула не раз і не раз повторювала подумки: так він нічим їй не зобов’язаний, абсолютно нічим, ніколи не клявся в коханні. Яке кохання, Боже мій, вона справді причепилася, мов реп’ях до дупи, вона його любить з якогось там класу. Він міг і далі нею користуватися, як хотів, трахати, трахати всіма способами, якби хотів, ні, він, бачите, буде тепер тільки з Ірочкою, Іринкою, Ірусею, сухопарою курвочкою, котра передавала всім хлопцям у містечку й околицях, чим вона ліпша, так само ні освіти, ні багатства, правда, молодша на два роки, але що таке ті два роки, до того ж мордою не вийшла, як у ховраха, хахаха. Весь час мригає, ніби моркву їсть.

– Тобі цього не зрозуміти, – каже Коля, – хоча б могла, якщо мене справді любиш. Якби трохи мізками поворушила.

– Все одно ви не житимете, чуєш? – затято каже Світлана. – Я щось їй зроблю і тобі зроблю, якщо ти нічого не розумієш.

«Мав би зрозуміти, – хотіла сказати, – мав би згадати, ти не можеш забути».

Не сказала. Слова застрягали в горлі, бо раптом похолола – невже їхня спільна пам’ять належить тільки їй?

Це вже в минулому, як і той день, коли її заводять у бар, знайомлять із власником, чи хто він там, старим, лисим, схожим на бочечку, з масними очима, які її заковтують. Вона знає, що ніколи тут не працюватиме, що ніколи не повернеться до їхнього задрипаного містечка і не виллє кислоту (будь-яку) на обличчя (і так бридке, сіре й невиразне, з виряченими мавпячими очима), обличчя, обличчя курвочки Ірочки. Курвиська, курвища, от.

– Дуже добре, мене все влаштовує, – каже вона, проте, лисому щурові-бочечці.

Коля задоволено посміхається – він її вигідно збув, Рома раптом невдоволено супиться. Він виходить, він її затримує перед тим як сісти з Колею до своїх старезних, полатаних «Жигулів». Чіпко бере за руку, притягує до себе. Вона чує, як він часто дихає.

– Я тобі маю щось сказати.

– Що?

– На одну хвилинку.

Рома відводить її за ріг бару. Тягне, наче на ланцюгу, вона збивається з ходи. Вірний слуга чи ад’ютант Колі каже, що вона могла б вернутися назад, у місто, їхнє місто, він її любить, і якби вона згодилася, був би їй найкращим чоловіком у світі. Знаєш – яким? Найвірнішим. Найвідданішим. Вона потім намагалася навіть порахувати, скільки там було тих «най» – щось сім чи вісім.

– Ой, Рома, Рома, чи в тебе всі вдома? – Світлана торкнулася його руки пальцями з рожевим манікюром, а потім його губ своїми.

– Ось так, Ромчику, – поглянула у збентежені очі.

– То ти… згодна?

– Звичайно, – сказала вона. – Після дощику в четвер. І снігу в липні. Аж п’яна від щастя, Ромчику.

– Ти таки сука, правду каже Коля, – змінив тон Рома – сказав сумно й приречено, і їй миттєво подумалося, чи не вигадав це раптове, несподіване освідчення сам Коля, а вигадавши – підштовхнув до неї Рому.

– Яка я рада, Ромчику, що ти це зрозумів, – сказала вона. – Тобі тепер буде легко жити, дуже легко. За суками не сумують.

Вона пішла ще далі за ріг. Від них обох. Знала одне – сьогодні четвер, завтра п’ятниця, завтра вона десь тут, у цьому місті, сама собі шукатиме роботу.

Так і трапилось, і тра… і тра… Тоді її мучила нудота, підступила до горла, як би вона хотіла виблювати – те, що сьогодні випила, все своє життя… Але нудота тільки розхитувала землю під ногами, заколихувала, присипляла світ, щоб він не чув її крику, не відчував її болю.

Тепер вона роботу не шукала. Шукала дива, хоч знала, що його не буде. Проте воно постало в образі клерка, чи хто він там.

– Я хотів би пригостити вас кавою, – сказав «клерк».

14

– Ти, звичайно, можеш не прийняти мою пропозицію, – промовила Ніна. – Ти вільний зробити як хочеш. Зрештою, у тебе цілий рік на роздуми. Можеш протягом цього року навідатися, а можеш – ні. Єдине прохання – повідом про своє рішення. Втім, якщо ти не приїдеш через рік, це й буде твоїм рішенням.

Ніна підвелася. Стояла виструнчена і напружена. Наче голка. Розмову було закінчено. Хоча дев’яносто відсотків розмови (чи скільки там?) було її монологом. Майже безперервним.

Він мав би сказати – вибач, давно все перегоріло. Давно минула моя закоханість, шкільна, юнацька закоханість. Безнадійна шкільна, юнацька закоханість. Я давно кохаю іншу жінку, з якою вже прожив дванадцять років (хіба ти не знала, що я одружений?), маю двох доньок-близнят, яких дуже люблю, їм теж по дванадцять, вік складний, хоча проблеми тільки зі старшою, Вітою (старшою на п’ятдесят хвилин), та й то дрібні, інколи пізніше встановленого часу приходить додому, та, як виявилося, пропадає у спортзалі, бо мріє виступати за міську волейбольну команду. А молодша (на п’ятдесят хвилин) Валерія взагалі золото – тиха книжниця, відмінниця, швидше за все, також майбутній філолог.

Я живу в своєму світі, міг би сказати він. Цей світ багато в чому заміняє мені реальний – світ поезії, літератури, образів, тропів, порівнянь, метафор, ямбів, хореїв, діалектизмів, дискурсів, чого там ще, перелік можна продовжити на кілька десятків слів, принаймні на кілька десятків, а може, й більше. Цей світ мій, мій тому, що іншого я до пуття не знаю, він, може, й не такий уже добрий замінник реальному, але він відповідає моєму характеру, моїм уподобанням, світобаченню, і міняти його я не можу і не хочу. В будь-якому іншому світі мене чекає крах. А надто в тому, що пропонуєш ти.

«Що пропонуєш», – луна десь далеко-далеко вмирала.

Звучала наче запитання.

Він був не здатен відповісти.

Сильвестр шукав якоїсь особливої відповіді.

«Чому ти пропонуєш?» – міг би спитати він.

«Щоб насміятися?» – міг би спитати він.

«Щоб переконати мене (себе?), що я до того життя, яке ти обрала, ба, обрала свідомо, не здатен?»

«Ти віриш, що здатен? Хай навіть так, але навіщо, якщо ти не сказала жодного слова про свої почуття? Ні, сказала, але тричі про те, що дуже кохала, а можливо (можливо?), й досі любиш свого покійного чоловіка. Навіщо?»

«Чому ти почала розмову відразу, тепер? Чекала цієї миті, чи боїшся? Що вона більше не настане?»

Він нічого цього не сказав. Раптом зрозумів – тут якийсь інший вимір. Інша шкала цінностей. Інше бачення життя. Щось таке, що йому не доступне. Що не піддається ходу його міркувань. Заперечень, аналізу. Мов стіна перед ним, а що за стіною? Божевілля виключалося – надто тверезо вела себе Ніна і так само все викладала.

«Тоді що?» – спитав Сильвестр себе і не знайшов підходящої відповіді.

Взагалі не знайшов відповіді. Треба було їхати. Вже вирушати. У нього був попереду цілий рік. Рік вибору. Вибору. Чого? Він також не знав відповіді.

Він тоді підвівся. Встав і вийшов. Мав щось сказати. Ще щось. Але він так і не вимовив нічого. Лише почав говорити.

– Добре, я…

– Скажеш мені потім, – розбила Ніна тишу.

15

«Клерк» сказав (уже після того, як була випита кава і по п’ятдесят грамів коньяку «Закарпатський»), що їхня зустріч не випадкова, що він… Що він багато що знає про її долю, життєвий шлях, про те, скільки вона пережила всього, труднощі й прикрощі. Так і сказав – життєвий шлях, труднощі й прикрощі, й Світлана остаточно переконалася – таки «клерк». Коли не гірше. Детектив? Найманий убивця? «Заспокойся», – сказала собі.

– Звідки? – спитала вона.

– Не має значення, – «клерк» дивився не те щоб лагідно, а все ж доволі тепло і співчутливо, хоча ця співчутливість дивно поєднувалася з холодним блиском його блакитно-сірих очей. Вона мовби сиділа всередині цього холодного блиску. Сиділа всупереч цьому чоловікові.

– Як вас звати? – спитала Світлана.

– Скажімо – Геннадій.

– Добре, – сказала вона. – Чого вам треба від мене, «скажімо, Геннадій»?

Він обвів поглядом невеличку кав’ярню, де вони сиділи, – п’ять столиків в одному зальчику і три в другому. Так, наче хотів пересвідчитися, що їх ніхто не підслуховує.

– Я хочу запропонувати вам роботу.

– Роботу?

– Так. Помоєму, вам потрібна робота, я не помиляюся?

– Потрібна, – зітхнула вона.

– Тоді вислухайте мене уважно і не дивуйтеся тому, що почуєте, – сказав «клерк». – Постарайтеся не перебивати.

Він повідомив далі, що пропонує їй поїхати в один з поліських районів. Там, на березі лісового озера, стоїть невелика хижка. Такий собі будиночок. Раніше він називався будинком рибалки і належав облспоживспілці. Поруч є недобудований такий собі будинок відпочинку однієї так званої творчої організації. Так от, вона має поселитися в тій хижці. Їй дадуть запас продуктів. Десь через тиждень, ну, може, два, може, й раніше, до озера прийде чи приїде такий собі чоловік. Йому буде потрібен човен, щоб переправитися на маленький острів на тому озері. Човен справді припнутий до берега біля того будинку відпочинку, він єдиний з кількох човнів, який уцілів. Чоловік, який приїде, захоче переправитися на той острів. Там він збирається покінчити життя самогубством. Якщо конкретніше – застрелитися.

– Застрелитися? – Світлана відчула, як дрижаки побігли її тілом.

– Так, – сказав Геннадій, а може, лже-Геннадій. – Не лякайтеся, будь ласка. Це в нього така нав’язлива ідея. І перешкодити йому не зможе ніхто.

– Я гадала…

– Ви гадали, я вас наймаю, аби ви переконали його не стрілятися? Ні, шановна пані, чи, вибачте, панночко, це, як я зрозумів, даремна справа. Та й ви тільки його налякаєте. Боюся, він тоді проникне на острів іншого разу.

– А якщо… Хіба не можна забрати човна?

– Можна, – Геннадій посміхнувся, вперше за час розмови. – Авжеж, можна. Тільки тоді він збудує пліт чи привезе човна з собою. Або спробує до острівця доплисти. Такі справи, панночко.

Завдання Світлані давалося дивне – спробувати затримати того типа хоча б на день. А ще краще – на ніч. Розіграти із себе бідну та нещасну. Кого завгодно. Аби зрештою спокусити… Затягти в ліжко. В ліжко, в ліжко, не обурюйтеся так, панночко. Мусите це зробити, в цьому суть, сіль справи. Якщо хочете.

Завдання-мінімум, пояснив «клерк» Геннадій, – поспілкуватися. Два мінімуми – переспати. Максимум – аби він зробив дитину. Сидітьсидіть, не кидайтеся.

Світлана, що було вже рвонулася з місця, опустилася на стілець. На зміну гніву прийшов сміх.

– Та ви мене розігруєте, – збагнула нарешті Світлана.

Ні, сказав Геннадій, аж ніяк. Він тут в ролі швидше посередника. Представляє приватне агентство. Його теж найняли. Хто – комерційна таємниця. Якщо вона згодна, завдаток відразу – сто доларів. Виконання умов перебування в хижці – ще триста доларів або гривневий еквівалент. Як уже панночка забажає. А от коли б їй вдалося завагітніти, пардон, він речі називатиме своїми іменами, – та виносити дитину, вона отримає як мінімум десять тисяч доларів плюс однокімнатну квартиру в цьому місті.

Світлана переконалася з виразу його обличчя – він не розігрує. Її втягнуто в якусь незрозумілу, дику авантюру. Ризикнути? Відмовитися? Але що їй дасть відмова?

– Можна подумати? – спитала вона.

– Ні, – відрізав Геннадій. – Якщо ви згодні – відразу проведемо інструктаж і виробимо стиль та обговоримо деталі вашої поведінки.

«Принаймні можна спробувати, – подумала Світлана. – Убити – не вб’ють, я їм справді, мабуть, потрібна. Та й чого варте моє життя і досі, і після сьогоднішнього дня? Але після тієї зустрічі, може, воно чогось і вартуватиме».

– Ви грали хоча б у шкільній художній самодіяльності? – спитав Геннадій.

– Ні, – чесно призналася Світлана. – Співала, правда.

– Співати не треба. Спробуємо дечого навчити, – сказав Геннадій.