Текст книги "Фірман султана"

Автор книги: Володимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

6

Минка вгамував розлютованого пса і зачинив у комірчину. Потім відтягнув убік будку. Під нею виявилась майстерно зроблена ляда.

– Тут, – сказав пахолок і, злякано позираючи, чи нікого не видно з людей Чорнобая, відступив за ріг комори.

Звенигора з Романом підняли досить-таки важку ляду, стали на коліна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею і пліснявою.

– Стехо, – тихо погукав Звенигора, все ще не вірячи, що тут може бути сестра. – Стехо! Сестричко!

У нього над головою згромадилися товариші й односельчани, що поїхали з ним. Всі затамували подих.

З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи.

– Стехо! Ти тут? Це я – Арсен! – гукнув козак щосили.

– Арсене! – не крик, а зойк вихопився з ями. Звенигора зразу впізнав голос сестри. До того голосу прилучилися поклики ще кількох дівчат. Пролунав тупіт ніг, і внизу, якраз під отвором, з'явилося четверо дівочих облич. Запорожець побачив змучені очі Стехи, скуйовджені коси. Дівчина простягнула вгору тонкі руки.

– Драбину! – крикнув Звенигора.

Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по одній піднялися наверх. Арсен підхопив Стеху на руки, пригорнув до грудей.

– Сестронько!

– Братику! Арсене! Де ти тут узявся?

В цей час внизу, над річкою, забив на сполох дзвін. Низькі уривчасті звуки тривогою одізвалися в серцях козаків. Усі нараз принишкли. Звенигора пошукав очима Минку, але того мов вітром здуло – десь зник.

– Чорнобай скликає своїх людей, – сказав Роман.

– Так, проґавили ми його, собаку! – глухо відгукнувся Арсен. – Тепер нам тут залишатися небезпечно… На коней, друзі! Для дівчат осідлайте Чорнобаєвих!

Поки сідлали чотирьох огирів, Звенигора віддавав накази.

– Романе, ви з Гривою беріть дівчат і мчіть попереду! На допомогу візьміть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Іваника, – і тихо додав: – З нього мені мала допомога, а вам усе-таки жива душа… – Потім голосно: – Ми їхатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас і ми відстанемо, то ждіть нас на Інгульці!

Сонце зайшло, і на землю спадали сині вечірні сутінки. Попереду виїхали з фортеці Роман, Грива, Іваник і дівчата. За ними – решта загону на чолі з Арсеном. Спихальський був незадоволений.

– Може, хоч червоного півня пустимо на це кляте гніздо, пане добродзею? – спитав Звенигору. – Невже так і поїдемо?

– Не треба, – скрушно махнув рукою Звенигора. – Не гніздо винувате, а той звір, що живе в ньому. Хитрий, бестія! Наготував лазівок! Знав, що рано чи пізно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна. Для чого ж її руйнувати? Добрий захисток для наших людей від татарви…

– Як знаєш, пане добродзею, – буркнув Спихальський. – А я викресав би вогню, жеби вшистко пішло з димом!

Звенигора не відповів. Попереду, з узвозу, виринув кінний загін. Хоча до нього було не менше двохсот сажнів, і Арсен і пан Мартин зразу впізнали малиновий кунтуш Чорнобая. Впізнав його і Роман, бо миттю звернув ліворуч і погнав зі своїми людьми поза селом до лісу, що чорнів удалині. Звенигора прикинув оком і зрозумів: у Чорнобая більше людей. Встрявати у рукопашний бій небезпечно. До того ж йому не хотілося ризикувати життям чи здоров'ям своїх односельчан. Тому він вирішив їхати слідом за Романом у надії, що скоро наступить вечір, і темрява сховає їх від переслідувачів.

Чорнобай розгадав задум козаків і, зрізавши кут, утворений дорогами, швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були свіжі, нестомлені коні.

Почалася погоня.

Гула під копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули біленькі хати села – і три загони вирвалися в степ. Передній явно стишував хід. Не призвичаєні до швидкої верхової їзди полонянки ледве держалися в сідлах, і це змушувало Романа і Гриву притримувати своїх коней.

Нарешті, коли стало ясно, що до темряви відірватися від погоні не пощастить, Звенигора на ходу крикнув:

– Приготувати мушкети! Стріляти на ходу залпом! Цілитися не в вершників, а в коней!

Козаки зірвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити своїх. На горбі Звенигора подав знак зупинитися. Верхівці осадили коней і, не розвертаючи їх, впівоберта приклали мушкети до пліч.

– Пали!

Гримнув залп. Три чи чотири переслідувачі рухнули на землю. Інші зупинилися. Коні здибилися, злякано заіржали. Почувся крик і стогін поранених. Потім усе зникло – пороховий дим кострубатою хмаркою поволі посунув на переслідувачів і прикрив їх від козаків.

– Вперед! – гукнув Звенигора.

Прищуливши вуха, коні рвонули щодуху. Постріли, крики, запах диму стривожили їх, наддали нових сил, і втікачі прудко помчали до лісу.

Через дві-три сотні кроків Звенигора оглянувся. У нього радісно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засіб зупинити наступ ворожої кінноти цілком виправдав себе і тут. Загін Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на місці. Видно, смерть чи поранення кількох товаришів відбили у пахолків охоту продовжувати переслідування.

Незабаром вечорові сутінки погустішали і темно-сизою пеленою покрили степ. Тепер Чорнобай, хоч би й хотів і мав сили, мусив би припинити погоню.

7

Справді, несподіваний козацький залп викликав у загоні Чорнобая велике замішання. Два пахолки були поранені. Ще четверо, упавши з тяжко поранених коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам'яті і товариші вважали їх загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Він хотів продовжувати погоню, але ніхто за ним не поїхав. Тому він наказав підібрати поранених і вертатися додому.

У фортеці, кинувши поводи пахолкові, наказав:

– Розшукайте Минку і приведіть до мене! А також пошліть за Тхором і Митрофаном – хай зайдуть!

А сам пройшов до себе в спочивальню, зірвав зі стіни два пістолі – застромив за пояс і, сівши край столу на лаву, задумався. Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволі Звенигори було як грім серед ясного неба.

Тільки чудом урятувався він сьогодні. Але небезпека не минула. Запорожець у перший-ліпший день може повернутися з більшими силами або підстереже його десь одного і пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотникові.

Грюкнули двері – і пахолки ввели Минку.

Чорнобай підвів голову, суворо глипнув на хлопця.

– Підійди ближче! А ви – геть звідси!

Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.

– Це ти впустив тих розбійників, падлюко? – прошипів господар. – Скільки вони тобі заплатили?

– Батечку, їй-богу, нічого! – забелькотав Минка. – Хай мене грім поб'є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова… Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного… А виявилося…

– Ти чув, що вони тут говорили?

– Чув.

По тому, як у Чорнобая блиснули очі, хлопець зрозумів, що бовкнув зайве. Руки його ще більше затремтіли.

– Кому про те розповідав? Тільки правду!

– Нікому. Хай мені язик одсохне, коли брешу!

– Забожись!

– Хрест мене побий, нікому!.. Хіба я маленький?

– Гаразд. Іди!

Хлопець повернувся і ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорнобаєвій руці ятаган – і пахолок, не встигнувши крикнути, упав на підлогу. Чорнобай нахилився над ним і вдарив ще раз, цілячись у серце. Потім витер ятаган об одяг пахолка і знову сів на лаву.

Через деякий час у сінях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню – запалив свічку. Потім прочинив двері.

– Це ти, Митрофане?

– Я, – почувся протяжний голос.

– А Тхір з тобою?

– Та вже ж.

– Заходьте!

Пахолки боязко зайшли до світлиці. Після поїздки за Дніпро вони міцно спали і тепер, почувши про напад на фортецю і про погоню, в якій вони не брали участі, не знали, чого чекати від господаря. Побачивши на підлозі труп, зупинилися. Митрофан перехрестився.

– Невже Минка?

Чорнобай не відповів. Зачинивши за пахолками двері, підштовхнув їх на середину кімнати і став насупроти.

Пахолки відчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кінь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхір, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:

– Чого крутишся, мов муха в окропі? Перед ким стоїш, падло? Забув?

Тхір завмер, гарячкове думаючи, звідки чекати напасті. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не міг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподіваним запитанням:

– Де ви поділи Звенигору?

Митрофан вирячив очі.

– Якого Звенигору?

– Не прикидайся дурнішим, як є, йолопе! – гримнув на нього Чорнобай. – Того козака, що я звелів посадити на палю, а потім кинути в озеро!

– А-а, – Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, ніби говорив: «Бач, я ж тобі казав!»

Тхір улесливо усміхнувся, винувато опустив очі.

– Ми продали його Алі, пане.

– Продали Алі? Як же ви посміли, нещасні?

– Митрофан підбив… Каже, господар заробив добре, а ми хіба не люди? Я й не хотів, але він напосівся… Погрожував…

Митрофан ще дужче вирячив очі. Обличчя його посиніло від гніву. Він аж задихнувся, почувши, як Тхір звалює з себе вину й перекладає на нього, і не міг нічого сказати в своє виправдання. Він здебільшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацідив Тхореві у вухо. Той відлетів до вікна і вихопив пістоль. Гримнув постріл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволі осів на підлогу.

Чорнобай усе ще непорушно стояв біля столу, тільки уважно слідкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготові зведений пістоль. Тхір кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя.

– Готовий!

– І ти гадаєш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? – тихо спитав Чорнобай. – Гадаєш, я так і повірив, ніби то Митрофан підбив тебе продати Звенигору татаринові?

Тхір позеленів. Упав на коліна – поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай різко відштовхнув пахолка.

– Ти хитрий, Тхоре. Але й тобі прийшов кінець! Твоя хитрість мало не коштувала мені життя.

– Простіть мене, добрий господарю! – схлипнув Тхір. – Не інакше – диявол мене попутав! Але, клянусь богом, я ще прислужуся вам… Тільки не вбивайте!.. Згадайте, скільки разів я рятував вам життя… Я завжди служив вам вірою і правдою. Ну, а раз схибив – позаздрив на гроші… Каюсь…

Він знову підповз до господаря і, плачучи, цілував його замазані в глину чоботи.

Чорнобай мовчав. Лише по кількох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку і поставив перед собою. Свічка мерехтливо кидала на перекошене від страху обличчя пахолка жовтаве світло, – і від того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою відштовхнув парубка від себе.

– Гаразд, Тхоре… Я помилую тебе…

З грудей пахолка вирвався радісний стогін.

– Однак не думай, що я тобі прощаю… Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно… Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у січове товариство. А там вибереш влучну хвилину і прикінчиш Звенигору… Він не знає тебе в обличчя?

– Ні, не знає.

– От і добре. Це сприятиме нашому задумові… Та не зволікай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорнобаївці. Сьогодні ж вирушу в Крим до Алі… Я ждатиму звістки від тебе… Чуєш?

– Чую… Все буде зроблено, як ви наказуєте!

8

Лише опівночі Звенигора зупинив загін на нічліг. Козаки попутали коней і пустили пастись на долину, а самі, прославши киреї, вклалися спати. Не спали тільки Звенигора, Роман, Спихальський, Грива та Іваник. Іваник виявився доброю і хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухої нехворощі і помостив під кущем, заслав її широкими попонами.

– Прошу, дівчата… Це, знаєте-маєте… того, не перина, та все ж м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошкає погоня… Та, думаю, до цього не дійде! Ми їм, знаєте-маєте, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв'язались – більше носа не поткнуть!

Слухаючи хвастовите буркотання Іваника, Звенигора усміхався в темряві. Він був радий, що все скінчилося щасливо. Стеха уникнула татарської неволі, ніхто з односельчан не потерпів… А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непокоїло запорожця. Прийде час – потрапить птаха до сільця!

Інші думки полонили його. До пори до часу не ділився ними з товаришами, а зараз вирішив, що відкладати нікуди.

– Вранці я залишу вас, – сказав друзям тихо. – Ви поїдете в Дубову Балку, а я на Запорожжя…

– Арсене, що ти вигадав? – здивувався Роман.

– Так треба. Я мушу негайно везти фірман!

– Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?

– Я повернуся незабаром. А Златці, Младенові і Якубові у моїх буде добре… Та й ви будете з ними.

– Е ні, пане-брате, так негоже.

– Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Січі!

– Тоді ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека і небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине?

– Атож. Півсвіту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мене всеньке життя кортіло хоч єдним оком поглянути на ту славутню Січ Запорозьку. А допіру така оказія, панове! Га!.. Єстем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото метаморфоза, панство! Заради неї я ладен хоч на край світу, перун ясний!

– Але ж, пане Мартине, я гадав, що ти поспішаєш до пані Вандзі в Закопане.

Наступила пауза. В темряві не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всі почули тихеньке, стримуване зітхання.

– Поспіємо з козами на торг! – буркнув пан Мартин. – Пані Вандзя чекала на мене тши лята, почекає єще єдне – буде штири!

– Ну, що ж, друзі, якщо ваш намір твердий, то поїдемо разом! Скажу вам, чортяки ви мої дорогі, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!

Звенигора намацав у темряві руки товаришів і з почуттям міцно потиснув їх. Ось вони – друзі! Неволя і спільна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила їх, і вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь і воду. І відвертий, щиросердний Роман, і запальний, гоноровитий, але, по суті, добрий, як дитина, пан Мартин, і похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, – всі вони, не вагаючись ні миті, грудьми заступлять його в час смертельної небезпеки, як і він кожного з них. І від того, що вони ніколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що інакше бути не може, що кожен зробить те, що має зробити справжній друг-побратим, Арсенові стало на душі легко і радісно… Справді, один у полі – не воїн! Це старовинний закон вояцького життя. І скільки разів він переконувався в справедливості цього! Міцна ж вояцька дружба і готовність у найскрутніших обставинах постояти за товариша – то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цілим із найнебезпечнішої тарапати.

Охоплені спільним почуттям, друзі довго гуторили впівголоса, лежачи горілиць на землі і вдивляючись у густо-синє небо, всіяне безліччю мерехтливих зірок. До них озивався нічним шурхотом степ: шелестіла під вітерцем тирса, цвірчали на тисячі ладів коники, іноді десь, налякана нічним хижаком, запідпадьомкає перепілка чи зірветься з гніздовища бистроногий стрепет.

В долині форкали стриножені коні.

Нарешті на всіх налягла дрімота.

– Спати, друзі! Спати пора! Незабаром світатиме, – сказав Звенигора.

Однак сам не заснув. Тихенько підвівся і тінню ковзнув до куща, де спали дівчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущені коси і довго сидів нерухомий, заглибившись у свої думи й оберігаючи сон дівчат і товариства.

Вранці загін розділився надвоє. Спихальський, Роман і Грива ще сідлали коней, а балківчани вже від'їжджали. Іваник, якого Звенигора назначив отаманом загону, гордо випинав вузенькі груди і примушував коня грати під ним. Арсен побажав щасливої дороги, поцілував Стеху і гукнув:

– Ну, рушайте!

Балківчани вдарили коней і риссю помчали широкою долиною прямо на північ. Коли вони сховалися за виднокраєм, Звенигора скочив у сідло, і чотири вершники повернули на південний схід.

НЕСПОДІВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ

1

Третього дня, пізно ввечері, чотири подорожні зупинилися під брамою січової фортеці. Звенигора руків'ям пістоля загрюкав у міцні дубові дошки. У підворітті прокотилася гучна луна.

Десь угорі, в темряві, скрипнула хвірточка, і сонний голос незадоволено запитав:

– Який там чорт, прости господи, товчеться?

Звенигора мало не зареготав. Радість розпирала йому груди. Після всього того, що пережив у чужих краях, ось він стоїть перед ворітьми рідної Січі і сам собі не вірить: сон це чи наяву? Ніби й не було важкого шляху до Криму, Гаміда і Сафар-бея, гайдутинів Младена, ненависної галери, довгої путі через Болгарію, Волощину і сплюндровану Правобережну Україну до тихої Сули. Здається, ніби вчора надвечір виїхав він із цієї брами, а сьогодні вже й повертається назад. І зустрічає його не хто інший, як сам батько Метелиця! Усміхаючись невидимою в темряві радісною усмішкою, Звенигора уявляє, як там, нагорі, висунувшись із віконця, старий козарлюга вдивляється вниз і намагається розпізнати чотири постаті. Але розпізнати не може і від того злиться. І вже готовий вибухнути гнівом і добірною лайкою.

Голос загримів знову:

– Чи тобі там заклало, ідоле? Чого грюкаєш, питаю?

Тепер уже Звенигора не витримав і зареготав. Саме такі слова і сказані саме таким тоном, притаманним тільки бувалим запорожцям, що не бояться ні бога ні чорта, він сподівався почути зараз від свого колишнього учителя.

– Пізнаю своїх! – крізь сльози і сміх промовив Звенигора. – Відчиняйте, батьку Корнію! Невже не впізнаєте?

Метелиця на якийсь час замовк. Потім охнув і, чути було, одскочив від оглядового віконця. З надворітньої вежі знову почувся його гучний голос. Він будив вартових запорожців, які, нехтуючи небезпекою, спокійнісінько повкладалися спати.

– Вставайте! Та вставайте-бо, іродові душі! Сікачу, Товкачу, годі спати! Прокидайтеся! Дорогий гість приїхав!..

По дерев'яних сходах загупотіли важкі чоботи. Заскрипіла підойма, грюкнув залізний засув – і брама відчинилася. З неї вилетів засапаний Метелиця. За ним поспішали Сікач і Товкач, які спросоння до ладу не розшолопали, чого їх так поспішно збудили, і незадоволено бурчали.

– Арсене! Чортяко! – вигукнув Метелиця і згріб Звенигору в свої ведмежі обійми. – Живий! Прилетів, соколику! Ох ти боже!..

Він міцно притис Арсена до грудей, поцілував в обидві щоки і, врешті, просльозився.

Здивовані і зраділі Сікач і Товкач силоміць вирвали товариша і побратима, якого вони вже не сподівалися побачити живого, з могутніх рук Метелиці.

– Арсене! Брате!..

Після перших бурхливих проявів радості, коли чулися тільки окремі вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожні, мабуть, стомилися і потребують відпочинку.

– Без спочинку з-за самого Дунаю, батьку, – сказав Арсен. – Тож не дивно, що я і мої товариші не відмовимось від вашої гостинності. Останні три дні мчали, мов на крилах. Скучив за товариством січовим та й наглі справи… А що – кошовим і досі Сірко?

– А хто б же? Відмовлявся, правда, дуже. Казав – старий став. Але ж товариство наполягло… Та й час тривожний…

– Мені б зразу до нього…

– Чекай, чекай, хлопче! Надворі глупа ніч – а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся – а тоді роби що знаєш! – охолодив Арсена Метелиця. – Заїжджайте!.. Товкачу, постав коней до стайні! А ти. Сікачу, роздобудь чого-небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавіше, недотепи!.. А я вже постою на чатах!

Після ситої вечері Метелиця відправив Романа, Спихальського і Гриву спати, а Звенигору примусив розповісти про свої мандри і поневіряння. Старий запорожець і його молоді товариші, затамувавши подих, довго слухали цікаві розповіді, і лише перед світом зморений Арсен заснув.

Вранці вся Січ дізналася про повернення Звенигори. Кожен хотів на власні очі побачити його і послухати про все, що він зазнав. Але Звенигора, скинувши з себе турецький одяг і вбравшись за рахунок військової скарбниці у новий, пішов до кошового. Зате Спихальський, Роман і Грива на всі заставки оповідали про своє поневіряння в неволі. Особливий успіх у запорожців мав пан Мартин. Розповідав він цікаво і не без гумору, частенько ввертаючи в свою розповідь польські словечка і змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем і звитяжцем. Слухаючи його, козаки час від часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навіть про трагічні події з їхнього життя умів розповісти дотепно і весело. Тоді пан Мартин реготав гучніше за всіх, задерши голову і наставивши в голубе небо свої руді вуса-списи. Потім набирав поважного вигляду і знову заходжувався розважати своїх слухачів новою пригодою, в якій правда нерідко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка.

Проходячи мимо гурту, Звенигора зустрівся поглядом з паном Мартином – йому запорожці підсунули під ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усім було видно оповідача. Спихальський хитро усміхнувся, підморгнув і теревенив далі:

– А єднего разу – то було юж на Дністрі – послав мене пан Арсен розвідати переправу… Шуснув я в кущі і йду собі понад берегом. Остерігаюсь, коб який татарин не загледів мене. Аж патчу – біжить до річки гарненька татарочка з високим мідним глеком на плечі. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далі? Татарочка поставила глек на камінь, оглянулась навколо і – о, панство! – почала швидко роздягатись… Я зажмурив очі… Потім мені набридло стояти, мов сліпому, і я розплющив єдне око…

– Га, га, га! – зареготали навколо запорожці.

– Патчу – лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах… Ох, Єзус!.. А як я розплющив і друге око, вона юж встигла…

Звенигора не розібрав, що там «юж встигла» татарочка, але по тому, який громовий регіт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом і жартом зумів прихилити до себе козацькі серця.

У світлиці військової канцелярії Звенигору зустрів сам Сірко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим і зворушеним. Старий отаман розкрив обійми і, не дозволяючи молодикові вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землі, притис його до грудей.

– Ти повернувся-таки! Слава богу! А я вже не сподівався побачити тебе живого і відчував гріх на своїй душі!

– Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов…

Сірко посадив Арсена насупроти себе. Зітхнув.

– Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним… Видно, не доведеться бідоласі померти на рідній землі… Однак ти недаремно їздив: прислужився рідній матері нашій Україні і всьому кошеві запорозькому. Твоя звістка про похід Ібрагіма-паші на Чигирин дозволила нам вчасно підготуватися до зустрічі ворога й успішно відбити його напад… Даремно Ібрагім-паша і хан Селім-Гірей три тижні без упину штурмували Чигирин. По кілька разів на день кидали вони на приступ свої війська, копали апроші і закладали під стіни міста порохові міни – ніщо їм не допомогло! Чигирин вистояв, а Ібрагім-паша з Селім-Гіреєм безславно відступили… А ми тут, на Низу, теж не сиділи склавши руки – шарпали татарські улуси, громили переправи турецькі через Буг, стерегли Муравський шлях, знищували ворожі валки з припасами… В усьому цьому є й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про наміри ворога – то вже наполовину виграна баталія!

– Я радий чути це, батьку, – скромно відповів Звенигора. – Але то діло минуле… Турки не облишили наміру заволодіти Україною. Султан Магомет знову готує похід. Ще грізніший, ніж торік!

Сірко уважно подивився на козака.

– Ти маєш певні вісті?

– Так. Мені пощастило разом з моїми болгарськими друзями роздобути султанський фірман. – 3 цими словами Звенигора видобув з-за пазухи цупкий сувій пергаменту і подав його кошовому.

Сірко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув його до столу долонями. Довго вдивлявся в нього.

– Про що пише султан?

Звенигора прочитав фірман і слово в слово переклав. Сірко мовчки слухав. На його високому загорілому лобі зійшлася між бровами глибока зморшка. Очевидно, кошового глибоко вразило почуте, але він намагався цього не показати. Мужнє обличчя Сірка, до якого так пасували густі довгі вуса, що підковою охоплювали чисто поголене круте підборіддя, лишалося непроникним.

Деякий час він мовчав. Згорнувши сувій. Арсен дивився на кошового і намагався відгадати його думки і почуття.

– Ось воно як, – нарешті, тихо промовив Сірко. – Отже, цього літа щонайменше двісті тисяч турків і татар топтатимуть наші степи, палитимуть села й хутори, руйнуватимуть міста!.. А хто скаже, скількох наших людей вони уб'ють, скалічать, потягнуть у неволю агарянську нечестиву!.. Бідна моя Україно, чим ти провинилась перед богом, що він насилає на тебе одну напасть за одною! Скільки горя зазнала ти і скільки ще впаде на твою нещасну голову!.. Вже рівно сорок літ, з часу гетьмана Якова Острянина, я не випускаю шаблі з руки… Походи великого Богдана… Булава Вінницького полковника… Кошовий славного Низового товариства… Безконечні війни з татарами… Відчуваю, що вже не ті у мене сили, які були раніш. Слабіє мій зір, і кволіше б'ється серце… Боже! Низпошли на мене свою благодать: збережи в моїх руках сили рівно на Стільки, скільки потрібно буде, щоб відвести загрозу од вітчизни моєї дорогої, а в очах збережи зір, щоб я міг побачити, як тікатиме Кара-Мустафа з своїми недобитками з землі нашої! А потім хоч і упокой мя, господи!

Звенигора затаїв подих. Ніколи не доводилося йому так близько і так гостро відчути душу цієї незвичайної, могутньої людини, як тепер. Ось уже безперервно двадцять років Сірко перебував на Січі й очолював запорожців у їхнім смертельній боротьбі з турками і татарами. Десятки великих боїв і сотні дрібних сутичок, виграних ним, принесли йому славу непереможного воїна. Вороги боялись одного імені Сірка. Часто показували козакам хребет, навіть не вступивши в бій, а лише дізнавшись, що перед ними Урус-шайтан, тобто руський чорт, як прозвали його татари й турки… Земляки ж називали його Ганнібалом і грозою кримчаків-людоловів. Справді-бо, сотні й тисячі бранців з України, Московської Русі, Польщі визволяв з козаками Сірко, перестріваючи в степу переобтяжені здобиччю хижі татарські чамбули; десятки улусів, містечок і фортець у Криму, в Ногайській та Буджацькій ордах спалив, зруйнував він, відомщаючи за грабіжницькі вторгнення на Україну; не один раз на легкокрилих чайках виривався на простори Чорного моря, розбиваючи галери й сандали і визволяючи невільників! Тому його ім'я наводило на ворогів жах, а земляками прославлялось і оспівувалось у думах та піснях. Запорожці безмежно вірили в свого ватажка і щиро любили його. Кожен з них, не роздумуючи, міг кинутися за ним хоч і до чорта в пекло!

Після паузи, ніби застидавшись свого душевного пориву, Сірко досадливо поморщився, грубувато сказав:

– Тьфу, розпустив нюні, старий базікало!.. Арсене, синку, – Сірко знову обняв козака, – спасибі тобі від усього коша за ту звістку, якій і ціни нема! Твої зусилля, твої страждання окупилися сторицею торік і, вірю, окупляться цього літа… Ми підозрівали про можливість нового турецького нападу, а тепер упевнилися в цьому і зробимо все, щоб Кара-Мустафа поламав собі об Чигирин зуби, як і паша Ібрагім!.. Треба негайно сповістити про це гетьмана Самойловича і воєводу Ромодановського. Я сьогодні ж пошлю гінців. А ти поїдеш трохи пізніше – сам одвезеш султанський фірман. Може, гетьман-скупій розкошелиться і нагородить запорожця-нетягу сотнею золотих! Та ще, чого доброго, сам цар-батечко пришле подарунок – і зразу станеш багатієм… Це вже не враховуючи нашого подарунка… Від коша…

– Що ви, батьку! Я й так скільки ваших грошей розтринькав! Ні злотого не привіз додому… – І Звенигора розповів Сіркові, як рятувався з друзями від Гаміда і його людей.

– Що впало, те пропало, – заспокоїв його кошовий. – Гроші – річ набутна, – були б тільки ми живі та здорові… А на дорогу вони просто необхідні – сам знаєш!..

Він підійшов до столу – вийняв з шухляди оксамитовий капшук.

– Тут не багато, але вистачить, щоб десяток запорожців не відчували нужди в дорозі до Чигирина, а може і до Батурина… А тепер – слухай! Спочатку заїдеш у Чигирин, покажеш фірман окольничому Ржевському, – він знатиме, що треба робити. То досвідчений воїн… Після торішнього штурму, коли Чигирин було наполовину зруйновано, він відновив стіни, полагодив ворота міські, поповнив запаси. А коли дізнається, що незабаром прийматиме таких нежданих гостей, то приготується ще краще! З Чигирина мчи у ставку гетьмана. За Дніпро. Гадаю, там же зустрінеш і воєводу Ромодановського… У них фірман і залишиш – хай шлють цареві… Ну, ти мусиш знати, що ні до першого, ні до другого у мене особливої приязні немає… Гетьман спить і бачить у своїй руці поряд з гетьманською булавою ще й пернач кошового. Але всім відомо, що то рука слабка, однак загребуща, і пернач кошового їй видався б не під силу… А з князем у мене давні рахунки. Коли князь захотів було закріпостити за московським звичаєм наших слобожан, я з запорожцями та слобожанами трохи пошарпав його людей під Білгородом, і він поклав на мене зло. Підступно схопив, забив у кайдани і заслав аж у Сибір… Розповідаю це тобі для того, щоб знав, як вестися з ними обома, щоб захищати нашу Січ. Поки йдеться про боротьбу з турками і татарами, гетьман і воєвода вбачають у запорожцях надійного спільника, але як тільки війна затухає, вони обидва намагаються прибрати нас до рук!

– Що ж мені робити?

Сірко уважно подивився на козака.

– Самойлович намагатиметься примусити запорожців приєднатися до його війська, щоб гуртом захищати Чигирин… Треба таємно переконати князя Ромодановського, щоб не схилявся до думки гетьмана, розумно довести йому, що ми не можемо залишити Січі напризволяще. Якщо ворог займе нашу укріплену фортецю, то ми самі відчинимо двері до своєї хати. А кожному ясно, що Січ – то надійний захист України від татар і турків. Доки існуватиме смертельна загроза з півдня, доти повинна існувати і наша Січ-мати!.. Отож, тут ми принесемо більше користі загальній справі, нападаючи на тили турецького війська і загрожуючи Кримові, ніж коли б приєдналися до лівобережних полків.

– Розумію, батьку.

– Ти вже був дома? – раптом спитав кошовий.

– Один день всього.

– Мало. Але сам знаєш, який час настає… Тому, побувавши у гетьмана і воєводи Ромодановського, повертайся назад! Будеш тут потрібний. А зараз – іди! Вибери собі добрих попутників – і чекай. Я приготую листи – гукну тебе…