Текст книги "Усе - про секс"

Автор книги: Володимир Дрозд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Володимир ДРОЗД
УСЕ – ПРО СЕКС
Гумористична повість

СЕКС ЖИТЕЙСЬКИЙ

А що моя жисть? Котилася возом по груддю мерзлому днів – ось і уся моя жисть. А тепер би пожити – пенсію, курва, додому несуть! – так уже не живеться. Я так нашу жисть земну пойняв: мана це все, і тільки. Чи ти жив, чи тобі наснилося – однаковісінько. Замолоду ще жисть хоч пряничком дурить – дєвці під юбку рука сама тягнеться, добра чарка душу гріє, і сії всі тіятри земні, зелено-сонячні, тішать око. А теперечки усі завіси тіятру земного упали, і ти вже бачиш, що нічого путнього за ними немає, обман самий. Не спиться ночами, кручуся в ліжкові, про жисть свою, і не тільки про свою, усе думаю: невже ж воно нічого нема у світі, і не було ніколи, і не буде? Аж гукає із спальні жінка моя:

– Чого ти там ліжком рипиш, крутишся, як блоха у кожусі, не спиш сам і мені очей склепити не даєш?

– Та оце ж рахую, скільки у мене за жисть мою курв було, – відповідаю скоренько, бо у мене язик сильно ковзкий, гостре слово – завжди напохваті.

– Тьху, дурню старий! – сердиться жінка. – Кобеляка проклятущий! Воно ще тобі у голові!..

– І не тольки у голові!.. – бадьоруся.

А у самого під ковдрою теплою, бо з головою накрився, лисина мерзне, од вікна дме, хоч груба і натоплена, а у самого сльози з очей – кап, кап, і по щоках на подушку течуть, і вже подушка геть мокра. Бо це я згадав, як матір померла, а мені сім годочків було, а сестри – ще менші, батько на цегельні днював і ночував, він за піччю дивився, у якій цеглу випалюють, а тоді сильно строго було на роботах, то я сам діжу місив, і вже руки наче одібрало, так потомилися руки, і сльози з очей рікою течуть – у тісто. Згадую теє все і плачу під ковдрою бобровими слізьми, тонкосльозим на старість зробився. Тоді згадав, як добився я було до тітки у місто, а тітка за льотчиком замужем була і жила добренно. І ось у них стіл першотравневий, празниковий, і мене уже ж запросили, куди дівать, родич, хоч і селюк, це вже я школу відходив. А там на столі у мисочці щось таке, на мед схоже, стояло. Я ложкою зачерпнув – і в рота, повненну ложку, із голодухи. А то – горчиця, усенне нутро мені наче вогнем обпалило. Сльози з очей так і бризнули, а тітчині гості – регочуться, немов дурні. Бо – ситі. І знову заплакав я, бо мало днів за жисть свою довгу ситим був, хіба що на схилі літ осьдечки, дак уже не їсться воно. І довго я так плакав під ковдрою із жалю до себе і до жисті своєї, що минулася вже безповоротно. Аж тут жінка у спальні знову заворушилася:

– Ну, то скільки-бо ти нарахував?

– Чого? – бо я вже геть забувся, про що вона серед ночі у мене запитувала.

– Та курвей же своїх.

– Дак біля батальйону женського набирається!.. – одразу знаходжуся на слові.

– А скільки ж се їх – у батальйоні? – ніяк не заспокоїться супутниця жисті моєї горісної.

– Ну, у батальйоні – дві роти, а в кожній роті – по два взводи, а в кожному взводі – одиниць по півста, ось і потягне на сотні три…

Нічого не сказала половиночка моя, а тільки чую – босими ногами по підлозі прочовгала і дверима спальні щосили – хрясь, аж стіни загули і шибки у вікнах світлиці, де я спочиваю, дзенькнули, ще й засувом чиргикнула. А я під ковдрою – як зарегочу, де й сльози мої жалібні поділися. Та й згадав, що завтра пенсію принесуть. Перевернув подушку зрошеним слізьми боком униз і з тою щасливою думкою про завтрашню пенсію – заснув. Скільки тої жисті, щоб нею журитися!..

СЕКС КАНЦЕЛЯРСЬКИЙ

Є миті, які висвітлюють внутрішню сутність епохи, наче блискавка – ніч, принаймні набагато краще, аніж багатотомні аналітичні писання. Було це наприкінці сімдесятих років. Я тоді подовгу жив у селі, наїжджав до Києва хіба що у видавничих справах або – заплатити партійні внески, адже я був досить дисциплінованим членом «єдиної, правлячої». А був ще членом «єдиної, правлячої», правда, не вельми дисциплінованим через надмірне вживання алкогольних напоїв такий собі журналіст і літературний критик Портуляк. Один час він редагував міську газету, але якось, надуживши спиртним, серед білого дня, привселюдно, вибачайте, справив малу нужду під ліхтарем на Хрещатику, головній вулиці соціалістичного Києва, потрапив до міліції за грубе порушення громадського порядку і комуністичної моралі. У результаті – з редактора міської газети його погнали зі строгою партійною доганою і доручили виховувати у Київському державному університеті майбутніх журналістів – товариш Портуляк, виявляється, ще був і кандидатом якихось там газетярських наук. Минуло трохи часу, партійний комітет Спілки письменників уже готувався зняти з колишнього головного редактора і члена дружного письменницького колективу догану, коли – нова надзвичайна подія. Група студенток написала до парткому СПУ колективну заяву про те, що, приймаючи заліки, член Спілки письменників України комуніст Портуляк намагався безвідповідально залізти дівчатам під спідниці, ще й запевняв студенток, що майбутній екзамен прийматиме тільки у себе удома і п'ятірки, незалежно від знань, будуть забезпечені лише тим студенткам, які у нього удома «не дуже брикатимуться»… Усе це я дізнався уже пізніше. Тепер – про Марину Миколаївну. Дружина письменника-патріота, який, на жаль, рано помер від сердечного приступу опісля програшу важливого футбольного матчу київським «Динамо», вона, певно, років сорок, від самої війни до розпаду незабутньої КПРС, була незмінною секретаркою письменницького парткому. Багато хто із нас вважав, що саме вона, а не той чи інший голова Спілки, вони часто мінялися, вершить наші письменницькі справи. Розповідали, що до війни Марина Миколаївна, тоді ще – сімнадцятилітня чарівна Марина, працювала у Центральному Комітеті українського комсомолу, який тридцять сьомого року у повному його складі був посаджений, розстріляний або назавжди засланий у табори. Марину порятував тодішній партійний вождь України, що їй симпатизував: за три дні до арешту комсомольських чиновників, уже знаючи про скору енкаведистську чистку зміни, вождь перевів її у профспілки. Самого вождя, правда, теж невдовзі арештували і поставили до стінки, а Марина – порятувалася, і їй судилося багаторічне сидіння у нашому парткомі.

Нарешті, опісля таких роз'яснень, можна продовжувати мій розказ. І ось я заходжу до розкішного будинку Спілки письменників України. Літо, жодного творця нетлінок не видко, лише біля входу – чергова. «Є там хто у парткомі?» – запитую для годиться, бо знаю, що Марина Миколаївна – завжди на посту. Окрім єдиного відпускного місяця, на початку осені, коли вона насолоджується оксамитовим сезоном у одному з найпрестижніших партійних санаторіїв на південному березі Криму. Марина Миколаївна – давно чи й завжди у номенклатурі. І ось я піднімаюся сходами на другий поверх, де у глибині будинку – партійний комітет. Переступаю поріг просторезного холу – назустріч поспішає радісна, схвильована Марина Миколаївна. Побачивши мене, вона аж розцвітає на обличчі: трапився слухач для її екстреного повідомлення. Демонструючи у випростаній правиці якийсь папірець, вона гукає на весь хол, здається – на весь білий світ:

– Є довідка, довідка є, можна закривати справу!

– Яка довідка, Марино Миколаївно?! – Я почуваюся безнадійно відсталим від бурхливого спілчанського життя.

І тоді Марина Миколаївна тріумфуюче вигукує:

– Є довідка, що комуніст Портуляк – імпотент!..

СЕКС ПАРТІЙНИЙ

– Секс – він і раніше був, тільки називався, звиняйте, інакше – блядки. Але ж ніхто не рекламувався і ніхто ні за ким не підглядував, бо се діло житейське. А усе ми знали, усе уміли змолоду – без цих прилюдних злучок на екранах телевізорів. Як ото вони починають злягатися і смикатися одне біля одного, у кінах тих американських, то ніби я знову корову свою до бика громадського привела. Але і там ми – одверталися, із прилічія, аби бик той громадський наче не стидався своє діло потрібне робить. А се вже ми поробилися хужей тварей німих. Тічкою псів дурних на пустирі – ось ким ми стали…

Слухаю сільську сусідку говірливу і згадую своє редакторство у часописі «Київ». На початку вісімдесятих. Раптом, після затвердження на засіданні секретаріату ЦК КПУ, зробився я серйозною номенклатурною персоною. Чиновником досить високого рангу зробився. Але у глибині душі залишався я незмінно, впродовж усього життя – художником, не скованим оковами партійних чи канцелярських приписів, догм, вільним і на думку, і на язик. А колектив редакції був переважно жіночий: коректорки, літредакторша, художниця, кур'єрша, друкарки, технічний редактор, ще й на відповідального секретаря призначив жінку. Правда, коли затверджувався штат редакції, в одному високому партійному кабінеті мене попередили: «Із таким жіночим батальйоном ти ще намучишся. Дружню пораду тобі, Григоровичу, дам. Якщо не починав, а ти ще не встиг, мабуть, почати, то і не починай… Це коли мене обрали першим секретарем одного з райкомів на периферії, а на завтра – уже треба виступати на обласному активі із серйозним звітом, я кажу своїй секретарці-стенографістці: «Чи не зможемо ми з вами попрацювати після роботи у моєму кабінеті, бо серед дня стільки товканини, не зосередишся?» – «Звичайно, як ви скажете». І ось, відпустивши останнього співрозмовця, а вже звечоріло, кажу секретарці: «Замкніть двері, бо цьому краю не буде, і – до мене у кабінет». Так і зробила. Правда, бачу – занавіски зашморгує, трохи здивувався, але – може, так і треба, щоб із вулиці менше проглядалося, бо ще хтось припреться. «Почнемо?» – запитую, зосередившись за столом у кріслі. Бо ж зараз маю диктувати. «Почнемо… – одвічає секретарка. – Як скажете…» Стала біля столу, пасок розстебнула, тут юбка з неї – шурх, і вже на підлозі юбка. А секретарка до мене у самих трусиках і панчохах на підв'язках простує. Спокійно так, по-діловому. То я – поза кріслом, поза столом, та у двері…» – «А хоч гарна ж була?» – запитав партійного бонзу. «Гарна чи не гарна, тоді так питання переді мною не стояло, і хай перед тобою воно не стоїть. Партійна була – і цим усе сказане. Але тікав я не від особи жіночої статі, а тікав я – від персональної справи і – відповідно – краху своєї партійної кар'єри…» Отже, мене було попереджено. І однак я дарував на свята квіти своїм чарівним (і не вельми чарівним, теж партійним) співробітницям за власні гроші, при нагоді обнімав привселюдно за плечі, цілував у щічки, а що вже язик мій ковзкий був щедрий на компліменти… Одне слово, я готував свою персональну справу на засідання спілчанського парткому. Поки грім не ударив. А він – ударив, і досить швидко. Як тільки одному із спілчанських функціонерів приглянулася моя редакторська посада. Машину було запущено. І ось пізнього вечора у мене на дачі дзвонить телефон. Невсипуща, непосидюща Марина Миколаївна. Незмінна парткомівська діячка, щось середнє між секретарем парткому і секретаркою…

– Володимире Григоровичу, мушу вас засмутити. До парткому надійшов письмовий сигнал із очолюваної вами редакції.

– А хто ж там сигналить? Мої наче всі працюють, нема коли сигналити.

– Сигнал анонімний, але – дуже серйозне звинувачення. Нібито ви пропонували своїм співробітницям по п'ять тисяч карбованців за ніч, ну, розумієте, за ніч розпусти…

Я був глибоковражений. Не сигналом, мене те найменше обходило, про автора я здогадувався, щойно попросив піти з роботи номенклатурненького лінивця. Мене вразила – сума. І взагалі, почувався я глибокоображеним, бо ще не був лисий, як нині, а – сорокалітній мужчина, як мовиться – у соку, в «авторитеті», немало жінок заглядалося без жодних натяків на якісь там гроші. А редакція «Києва» тоді містилася у видавництві, на вулиці Чкалова, добрий кілометр до найближчої станції метро. І я вигукнув у телефонну трубку, можливо, занадто емоційно:

– Марино Миколаївно! Та якби я пропонував жінкам по п'ять тисяч карбованців, тобто по автомашині «Жигулі», ще і з гаражем, за одненьку ніч, до мене стояла б черга від редакції до станції метро «Університет»!..

У телефонній трубці – довга, холодна тиша. Нарешті – такий же холодний, підкреслено офіційний голос Марини Миколаївни:

– Це з вашого боку – непродумана, брутальна політична заява. Ви ганьбите усіх радянських жінок, для яких головне – не секс, а щира любов до Комуністичної партії і соціалістичної Батьківщини.

– Але ж я не мав на увазі усіх радянських жінок, Марино Миколаївно! У жодному разі! – Мій слизький язик не визнавав гальм. – Я мав на увазі окремі екземпляри жіночої статі, розтлінні міазмами загниваючого капіталістичного Заходу!..

Марина Миколаївна без жодного слова поклала трубку. Але вранці знову подзвонила (попри усю її зовнішню партійність, яку вона носила, як корсет – жінки минулого століття, незабутня Марина Миколаївна була у глибині щирої української душі добра і шанобливо ставилася до письменників) і вже не казенним, а людським, навіть жалібним голосом попрохала:

– Володимире Григоровичу! А може б, ви усе-таки дістали довідку, щоб закрити справу щодо анонімки про ваші сексуальні домагання? Я маю знайомого сексопотолога, подзвоню, відрекомендую…

– Яку довідку, Марино Миколаївно? – не зрозумів я.

– Ну, таку, яку я колись допомогла дістати товаришу Портуляку, щоб закрити його справу. Довідку, що ви, даруйте, імпотент. Це – формальність, усі це правильно зрозуміють…

– Ні, Марино Миколаївно! – тут уже я серйозно обурився. – Не буде такого! Я ще не імпотент, ні, не імпотент! Я ще…

– Та це ж виключно на папері, аби до персоналки не допустити…

– І на папері я ще не імпотент! Та краще переживу персональну справу, аніж зурочу себе такою довідкою! – Я кинув трубку.

Але персональної справи не було. Бо на секретаріаті я заявив, що сам добровільно іду з посади головного редактора і не треба мене підштовхувати анонімками. І взагалі, за мною жінки ще чередою ходять, і без жодних п'ятитисячних інвестицій з мого боку…

Так завершилася моя номенклатурна жисть. Останні роки перед розвалом рідної партії я прожив переважно у селі. І все ж дожився ще до одної анонімки у той же спілчанський партком, на цей раз – уже із села. Писали про корову, яка постійно пасеться на моєму городі, отже, я уже – переродженець, куркуль, експлуататор і т. д. Корова справді паслася – сусідська. Але і на цей раз доля мене порятувала – партія розпалася, парткому не стало, не було кому розглядати анонімку. Здається, вона так і залишилася навіки у партійному сейфі, який досі не можуть відкрити. Ключі забрала із собою, уже на той світ, на жаль, незабутня Марина Миколаївна.

СЕКС ТУРИСТИЧНИЙ

Вона була вбрана у чорний брючний костюм, на початку сімдесятих такі костюми вважалися модними, на плечах, наче крила лебідки, лежала біла пухова шаль. І вона голосно, пересилюючи ревисько моторів повітряного лайнера, розказувала, як дівчинкою полюбляла гасати на конях. На денці її темних, жагучих очей пінилася материна циганська кров. На той час вона була директором московської трикотажної фабрики і очолювала нашу делегацію до Південної Америки від Товариства дружби. Далеко внизу крізь вікнини у хмарах голубів Тихий океан, а може – Атлантичний, мені було не до глибин географії, бо з кожною подоланою повітряним лайнером сотнею кілометрів я все більше і більше закохувався. Передчуваючи, що починаються для мене у черговий раз чорні дні (такими чорними днями була кожна моя закоханість, я не умів ані жити, ані кохати упівсили), я ладен був стрибнути з літака і пливти назад, до спокійних європейських берегів. Але було вже пізно, ніхто і ніщо не могло мене порятувати, я безнадійно згоряв у чорному полум'ї її задерикуватих, веселих очей. А яскраво-біла шаль, особливо коли об'єкт мого раптового кохання тонкими пальцями поправляла її краї на своїх високих грудях, відбирала від мене залишки тверезого розуму. Ближче до американських берегів океан застелили повстяні хмари, ще у Москві нас попереджали, що на Кубі розпочався період дощів. Хмари нагадували наше осіннє поле, або вистелені льоном луки, або пустелю. Зирячи у вікно літака, що починав поволі збавляти висоту, я мріяв, що він пірне у хмари без нас, а ми з нею залишимося на цьому полі, на цих луках чи у цих пустелях, одні-єдині на весь видимий світ, збудуємо курінь і будемо щасливі, а над нами сяятимуть зорі. І все ж це ще не було кохання, це ще була гостра, майже юна закоханість. Справжнє кохання почалося, коли ми дізналися, уже в аеропорту Гавани, що дві величезні валізи із одягом керівнички нашої делегації помилково завантажені до іншого літака, який досі уже наближається до Австралії. І вона залишилася на усі три тижні нашої мандрівки по спекотних країнах Південної Америки у темному брючному костюмі і з пуховою білою шаллю на плечах. Німб страждання навколо витонченої голівки із білим від кабінетної роботи лицем і жагучими чорними очима остаточно доконав моє почутливе серце. Закоханість ще у гаванському аеропорту переросла у глибоке любовне почуття. Тим більше що його впродовж усіх наших днів на Кубі підігрівала ревність. Високий, стрункий латвієць вибивав стільця у мене з-під ніг, і я конвульсійне борсався в удавці нерозділеного кохання. До всього, латвієць добре співав, і, поки ми мандрували по Кубі в розкішному автобусі для туристів, вони сиділи поруч на перших кріслах і заливалися соловейками, а я, оскільки слон ще у золотушному дитинстві наступив на вухо, грав невдячну роль одного із слухачів їхнього дуету. Правда, я мав можливість погасити свою любовну гарячку елементарною хіттю, сексом, як тепер модно казати. На мене звабливо заглядалася москвичка Аллочка. Вона була низенька на зріст, але дуже повна, на Кубі ходила у яскраво-червоних шортах, що нагадували, завдяки пишним формам нижньої половини її тіла, дирижабль на злеті. І темпераментні кубинці, побачивши москвичку в червоних шортах, салютували стиснутими в кулак руками та патріотично скандували: «Рот фронт! Рот фронт!» Для мене ж секс ніколи не існував без клубка високих любовних емоцій. Розчарована у мені Аллочка пустилася берега і почала схиляти членів делегації Товариства дружби до групового сексу. «Мальчики, – казала вона, виходячи на гарячий піщаний беріг із пінистих хвиль океану, – влаштуємо сьогодні увечері груповичок?..» Врешті-решт, попереджена нашою керівничкою, під загрозою негайної відправки у зореносну Москву, де було під тридцять градусів морозу, вона вдовольнилася сексом із нашим перекладачем, п'яничкою, який жалібно каявся у своїх позашлюбних зв'язках за рідкісних миттєвостей протверезіння. І я знову залишився наодинці із своїми любовними переживаннями.

І ось настав наш останній, прощальний, вечір у Гавані. Завтра ми летимо далі в глибини південно-американського континенту. Товариство кубино-радянської дружби запросило делегацію на вечір коктейлів до кав'ярні, але для «загадкової російської душі»(більшість у делегації – москвичі) ті дружні коктейлі були як вода, годилися хіба що – запивати горілку. З нами у делегації був парторг цехової організації Московського коньячного заводу. Ми з ним мешкали в одній готельній кімнаті, і він признавався напідпитку, що об'їздив-облітав із делегаціями Товариства дружби увесь білий світ, бо завжди бере у мандрівки по дві валізи дармового, звісно, коньяку. І після вечора коктейлів делегація наша зосередилася у просторому люксовому номері перекладача, де одна із цих валіз була постійно прописана. Коньяк полився рікою. Але спершу зауважили, що з нами нема нашої чарівної керівнички і співучого латвійця, хоч на вечорі коктейлів вони були. Жінки, які усе про усіх знали, про мої душевні страждання – теж, позирали у мій бік співчутливо. Я вийшов у коридор, побрів до кімнати, у якій жив. Поруч у люксовому одномісному номері мешкала керівничка. Двері були замкнені, за дверима – тихо. Я вийшов на балкон нашої з парторгом-коньякоробом кімнати. Внизу лежала неосяжно темна – кубинці економили на освітленні – Гавана. Лише внизу, над входом до готелю, світилася електрична лампочка. Біля входу стояли автомашини, звідси, з двадцять другого поверху, на якому ми мешкали, вони здавалися іграшковими. Балкон її готельного номера видавався таким близьким – якийсь метр, можливо, трохи більше. Нерозділена любов і шалена ревність робили мене відчайдушне сміливим і дужим. Я обплів ногами балконні перильця, перевісився над темною безоднею і ухопився руками за огорожу сусіднього балкона. Ще мить любовного подвигу – і я був на її балконі! Далеченько шекспірівському Ромео до мене тодішнього! Балконні двері до її кімнати були замкнені, завішені білими шторами, у кімнаті не світилося. Що було робити? Хвилин із десяток я стояв нерухомо. Прірва між її балконом і моїм тепер здавалася непереборною, страшно було і поглянути униз, на темну Гавану, на автомобільчики біля входу до готелю. Але від самої думки про ніч біля її балконних дверей і про ранок, коли у її чорних очах палахкотітиме нестримний сміх, мене кидало ще у більший жах. Я заплющив очі, схрестив ноги на перильцях тепер уже її балкона і потягся через провалля двадцяти двох поверхів до свого. Як я ухопився за свій балкон, як переніс на нього обважніле від страху тіло, не пам'ятав ніколи, не пам'ятаю і нині. Мовби сам добрий янгол переніс мене. Відтоді, до речі, я і повірив у себе як письменника: отже, якась сила берегла моє життя, аби я таки сотворив свої «нетлінки»… Але любов моя до циганкуватої москвички якось непомітно проминула, ніби випарилася. Нервове потрясіння, страх перед готельною височінню мене вилікували. Я повернувся до своєї делегації, яка зосереджено, з московською діловитістю перепивалася. Усе ще тремтячими руками я налив із півсклянки коньяку Московського коньячного заводу і перехилив у себе. Делегація дружно і схвально зааплодувала мені, непитущому, про мою принципову тверезість теж усі знали. Я повторив спробу звичного єднання радянських людей у зарубіжжі, трохи не захлинувся коньяком, але знову, хай і через силу, – допив до дна. Під нові бурхливі оплески мас. З того вечора у Гавані пам'ятаю ще одне: мій сусіда по кімнаті, парторг цеху коньячного заводу, вкладає мене у ліжко, а потім кладе на лоба мені рушника, намоченого у холодній воді. І пам'ятаю благодушно-тріумфуюче визнання його:

– Нарешті, Володимире, ти стаєш человеком…

СЕКС ЛІКАРНЯНИЙ

Сексу у радянському суспільстві не було, це правда, але ж діти – народжувалися, отже, щось таки – було. Особливо коли тобі – дев'ятнадцять літ. Це тепер: підемо до дівчат – якщо вітру не буде… А тоді – жодні атмосферні фронти не впливали на духовну, і не тільки, потенцію. Шкода лише, що у часи нашої молодості дівчата були менш зговорчиві… А може, і добре це, є що згадать. Бо головне у любові (слова сексми тоді майже не вживали) – штурм вершин. Можливо, тому, що ми тоді ще не були такі підковані у техніці любові, як нинішня молодь. Чесно кажучи, я мріяв дожити до сексуальної революції і не боявся робити з цього приводу напівофіційні заяви, навіть у перерві партійних зборів. Моя мрія здійснилася, але, на жаль, у моєму віці найсексуальніша революція не видається такою вже принадною. А може, тому, що багато вітряних днів на року випадає нині…

Так ось, одного серпневого дня п'ятдесят восьмого року сотворив я репортажик із колгоспних жнив Олишівщини, де починав свій трудовий журналістьський шлях, і поспішив попутною машиною до Чернігова, у редакцію обласної газети. Уже в кузові автомашини стало мені гіршенько, в редакції – ще гіршіш, а через якусь годину я уже лежав на операційному столі в обласній лікарні – гнійний апендицит. Вивели мені гумову трубочку із живота, якою довго сочився гній, і ще цілісінький місяць, тримаючись за бока, валявся я на ліжкові у палаті, де лежало десятків півтора тяжкохворих (хірургічне відділення!), або тинявся коридорами лікарні. Життя брало своє, і вже десь на третій тиждень, щойно зняли шви із рани, я вже був по вуха закоханий у високу, грудасту медичну сестру. Була вона трохи старша роками і вже встигла побувати замужем та розвестися, але мене це не зупиняло, навпаки, від самої думки про її зрілу жіночість мене усього обсипало гарячим приском. Через кожні дві доби вона чергувала уночі. І, коли хірургічне відділення пірнало у задушний лікарняний сон, ми подовгу, часом трохи не до ранку, розмовляли біля столика для чергових медсестер у коридорному закутку. На столику під металевим грибком затишно блимав нічничок. Я упівголоса, щоб не розбудити когось із хворих, читав їй свої поези, і давні, і нові, про мою любов до чарівної медички. Вірші я писав удень під розкішною липою, що вже ронила зжокле листя, у саду обласної лікарні. Незадовго перед тим у Чернігові вийшов літературно-художній альманах «Десна», де видрукувано було і мої два поетичні шедеври «Здрастуй, день!» та «Перед скульптурою ланкової»: «…У серці пісня щастя грає. А поряд весь колгоспний люд. Твій подвиг у Радянськім краї зовуть величним словом – труд». І так далі, і тому подібне. Звичайно, я попросив родичів принести мені цей альманах у надії, що поетичне друковане слово допоможе мені упокорити серце медичної сестри. Вона попросила дозволу узяти альманах додому до наступної зміни, аби показати батькам, бо інакше не повірять вони, що у її відділенні лікується така заслужена особистість… Я великодушно дозволив – хай, мовляв, широкі народні маси знають своїх героїв. З яким жагучим нетерпінням чекав її наступного чергування! Любовниий сюжет в уяві моїй сягав апогею: я рішуче підійду до столика, на якім блимає нічник, і признаюся у своєму коханні, а вона радісно накине мені на шию солодкий зашморг рук своїх у білосніжних рукавах лікарняного халата, тут я прочитаю нового, щойно написаного під золотистою липою вірша: «Коханій у білім халаті…» Звечоріло, у палатах поміряли температуру, повечеряли, потроху вкладалися спати. Знову і знову визирав я у коридор – біля її столика на боковім стільці розвалькувате сидів довгов'язий телепень, який нахвалявся, що знає десять тисяч анекдотів, і справді, лускав ними, як соняшниковим насінням. На стадіоні під час футбольного матчу його стукнули по голові пляшкою з-під пива, голові нічого не сталося, але пляшка розбилася від удару об голову на друзки і скельця посмугували шию, довелося накладати шви. І ось він уже тиждень розважав хірургічне відділення анекдотами. Медсестра реготіла, відкидаючись на спинку стільця і звабливо випинаючи футбольні м'ячі грудей, провокуючи на пенальті. Я демонстративно раз, і вдруге, і втретє промарширував коридором повз столик чергової, але вона навіть не завважила мене. Цього вечора, що я на нього покладав стільки надій, згоряючи у любовному вогні, для грудастої медички існував лише цей кам'яноголовий телепень із його примітивними анекдотами. І я – потроху розчаровувався у ній. Кинута раптово у вічну мерзлоту ревнощів, моя розпалена любов давала тріщину за тріщиною. Нарешті десь близько півночі лікарня уже геть спала, мішок із анекдотами попхався до своєї палати. Я рішуче підійшов до столика чергової і неголосно, але твердо (уже я почувався вільнішим від чар її) сказав:

– Вибачте, але мені потрібна книга!

Ось тут, власне, і починається секс. У паленіючій уяві моїй. У сімдесяті роки я довго і мужньо боровся з редакторами своїх книг за народний вислів: у голові – свайба, а в матні – похорон… Дев'ятнадцять літ – це вік, коли ще весілля – не лише у голові. Медична сестричка підвелася з-за столу, обсмикнула халат на своєму пишному бюсті і понесла його у глибину коридору з тією ж гордістю, з якою Брежнєв згодом носитиме свої незчислимі ордени та медалі. Оскільки ж я безпорадно тулився до стіни, як солдат, що не розчув команди начальника, вона повернула до мене своє фахово усміхнене лице і втаємничено-солодким, багатообіцяючим голосом проказала:

– Ходімо зі мною…

Ми ішли довгим коридором повз двері до палат, повз кабінет завідуючого відділенням, кімнату лікарів. «Мабуть, вона веде мене у сестринську, сестринська нині порожня…» – гарячкове думав я. Кімната для медичних сестер була у торці коридору, після півночі чергові дрімали в ній, відчинивши навстіж двері. Але і сестринську ми проминули, зійшли по сходах на нижчий поверх, знову – коридор, геть порожній, безлюдний, бо тут містилися усілякі операційні, маніпуляційні, де нині дрімала ніч. Я не знав, куди ми ідемо, чого шукаємо, але – здогадувався і від самого здогаду весь пашів вогнем: досі я хоч і возив редакційним мотоциклом олишівських дівчат на береги Десни, але лише для того, аби під зоряним небом, під тихий плескіт деснянських хвиль читати їм напам'ять вірші, свої і – Сергія Єсеніна, якого теж мав за значного поета, хай і з відчутними мотивами занепадництва… Нарешті вона відчинила двері кімнати, клацнула вимикачем. У глибині кімнати, біля стіни я побачив тапчан, застелений білим простирадлом, його відгороджувала така ж біла ширма, у кутку виблискував умивальник, а біля нього на гвіздкові – червона гумова грілка із тонким шлангом і пластмасовим наконечником на ньому. Але чув я єдине – як повернувся ключ у замкові, вона – замкнула двері зсередини, усамітнивши нас двох, відгородивши від сонної, але багатолюдної лікарні. «Лягайте, я – зараз», – сказала вона. Дерев'яніючими від юначого хвилювання ногами я додибав до вузького, явно не розрахованого на двох тапчана і розпростерся на нім, тулячись до самої стіни, аби й вона могла лягти поруч. Але вона – затримувалася. Шуміла, клекотіла вода в умивальнику, за ширмою шелестів накрохмалений халат, десь у саду, за вікном підвивав пес. Я заплющив очі у передчутті однієї з найважніших таємниць життя, що ось-ось перестане бути таємницею для мене. А коли розплющив їх, вона стояла над тапчаном із гумовою грілкою, повною води, під рукою, мастила вазеліном пластмасового наконечника і сердито казала до мене:

– Як ви лежите? Давно слід було приготуватися! Я через вашу клізму хворих залишила!

Я клубком, бо усе ще болів розпанаханий і зашитий хірургом бік, скотився із тапчана і зашипів, як гусак на подорожнього, бо від пережитого раптом забракло голосу:

– Я просив вас повернути книгу! Ви що, глуха?!

І, рвучи останні ланцюги любові, я повернув ключа в дверях, кинувся у напівтемний коридор. Останнє, що я бачив і чув у кімнаті: медсестра опустилась на край тапчана і задихалася від сміху, із гумової грілки на підлогу дзюрила вода. Повернувшись на свій поверх, я ковзнув у палату, упав на ліжко, накрився з головою пропахлою ліками і людським потом казенною ковдрою. Уже я не любив ту глуху тетерю, уже я майже ненавидів її. За те, що мої найполум'яніші, найвисокіші почуття звела до такої прозаїчної, приземленої клізми. Воістину, від любові до ненависті – один маленький крок. Мабуть, і недавня любов моя не дуже прагнула мене бачити: уранці вона передала альманах через свою змінницю. І, здавши зміну, зникла на два відгулочні дні. За ці дні я зумів поспіхом виписатися з лікарні, запевнивши завідуючого хірургічним відділенням, що рана давно мені не болить, а газета в Олишівці без мене – гине, і відповідальні товариші з обкому партії просять мене якнайшвидше узятися за своє бойове газетярське перо… Отак прозаїчна клізм а навіки роз'єднала романтично закохані серця.