Текст книги "Оранжеве серце (рассказы) (на украинском языке)"

Автор книги: Владимир Михановский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Я заступив Стафо i знiчев'я став гортати дорожнiй журнал. Коли раптом спалахнув екран. Тричi пролунав сигнал "Слухайте всi!" I по тому я почув дивовижну звiстку: метеорний потiк, зустрiнутий "Грегором", пульсував, вiн нiби дихав. Iнтенсивнiсть його то зростала, то спадала майже до нуля, i все це вiдбувалося з чiткою перiодичнiстю.

– Кожному членовi екiпажу зайняти своє мiсце! – вiддав розпорядження Петро Брагiн.

I нiби на пiдтвердження тривожних капiтанових слiв, пролунав застережливий удар гонга. Це означало, що явище пульсацiї метеорного потоку для головного мозку "Грегора",– новина. Корабель стикався з ним уперше. Його навдивовижу багата пам'ять не могла пригадати нiчого подiбного. А тим часом вона зберiгала бодай чи не весь космiчний досвiд людини. Найважливiшi наслiдки кожної експедицiї нотувалися в Iнститутi iнформацiї, i потiм вiдповiдну клiтину пам'ятi вмiщували в електричний мозок ракети, що стартувала з Землi. Число цих клiтин щороку неабияк зростало. I в польотах подеколи вони тривали десятилiття – астронавти вивчали досвiд чужих експедицiй.

У такий спосiб можна було уявити собi, що бачили, про що мрiяли тисячi й тисячi людей, котрi борознили рiзнi закутки безмежного Всесвiту.

I де-небудь, за тисячi парсекiв од Землi, астронавти, заздалегiдь хвилюючись, входили в сферокiно. Вони втрачали спокiй однаково: i молодi, яким цей полiт був за первину, i бувальцi, старi "вовки космосу", котрих Координацiйна рада увiнчала лаврами. Те, про що їм розповiдала мiнiатюрна клiтина – скарбниця вiдомостей про чиїсь польоти, завжди видавалось новим i несподiваним.

Одначе дiйснiсть, з якою вони стикалися повсякчас, була куди цiкавiша, анiж найфантастичнiшi оповiдi про минуле.

Все це блискавично майнуло у мене, коли я почув гонг. Замiсть прямої лiнiї, що свiдчила – iнтенсивнiсть метеорного потоку незмiнна,– передi мною на блакитному екранi змiїлася тепер синусоїда. Iнтенсивнiсть метеорiв перiодично змiнювалась i найбiльше дивувала своїм чiтким ритмом.

Ну й чому тут дивуватися? – можливо, запитає в мене який-небудь юний землянин, ще незнайомий iз космiчними польотами. Чому така пульсацiя має загрожувати кораблевi? Адже сумарна iнтенсивнiсть потоку лишилася незмiнна, вона почала тiльки пульсувати. Все одно немовби на морi замiсть мертвого штилю з'явилися легкi брижi. Але це ще зовсiм не буря! То чого ж боятися?

У нас, космонавтiв, iснує правило: невiдоме – значить небезпечне. Адже не раз бувало, що з першого погляду дрiбна обставина перетворювалась на фатальну небезпеку, i велетенський лайнер гинув у безмежних просторах космосу. Окрiм того, ми одлетiли надто далеко вiд Землi та iнших цивiлiзованих планет i тепер розраховували тiльки на власнi сили. Найдрiбнiша похибка чи безпечнiсть могли коштувати дуже дорого. Згадайте самовпевненого генерала, що колись у давнину змусив своїх солдат крокувати через мiст у ногу. Сталась катастрофа – мiст обвалився. А тим часом накажи генерал iти не в ногу, i все було б гаразд. Що ж сталося? Просто генерал не мав уявлення про резонанс...

Мої думки перервав новий сигнал, цього разу iнфралокатора. Спереду по курсу "Грегора" вигулькнуло якесь загадкове тiло. Скiльки до нього? Напружено клiпали лампочки лiчильної машини. Я вихопив перфострiчку з результатами пiдрахункiв, швидко пробiг її очима i з полегкiстю зiтхнув: до тiла летiти ще багато днiв, ми встигнемо уникнути його.

– Доповiдайте, Паччардi. – Просто з екрана на мене спокiйно дивився капiтан.

Я сповiстив про одержанi данi.

– Яке вiдхилення од курсу?

– Три з половиною градуси.

– За який час ми дiстанемось загадкового тiла?

– Якщо швидкiсть буде незмiнна – двадцять вiсiм земних дiб.

– Гм... Якщо швидкiсть буде незмiнна...

– Уникнути зустрiчi не проблема...

– Сповiщення прийняте, – перебив мене Брагiн. Екран зв'язку погас.

Але за мить спалахнув знову, тiльки вже не блакитним, а зеленавим свiтлом. Це означало, що капiтан увiмкнув зв'язок з усiм екiпажем "Грегора".

– Друзi! Надiйшла iнформацiя, що по ходу руху корабля знаходиться невiдома планета. Ми спробуєм обстежити її. Уникати зустрiчi не будемо. Всiм приготуватись до гальмування. За двадцять хвилин увiмкнемо гальмiвнi дюзи. Кожному належить одягти проти-перевантажувальний скафандр. Зняти чохли з манiпуляторiв i приготувати "шлюпку" до подорожi. Все!

Швидко увiмкнувши протиперевантажувальну систему на пультi, я одяг новенький iз приємним запахом пластиковий скафандр.

Тепер лишалося ждати, поки пiлот увiмкне гальмiвнi дюзи, та мрiяти про зустрiч iз невiдомою планетою. Передi мною на екранi, що вказував на iнтенсивнiсть метеорного потоку, як i ранiше змiїлася голуба синусоїда. Вдих... Видих... Вдих... Видих. Здається, дихає якийсь велетень. I що тiльки не мариться знiчев'я. Я тодi i в голову не покладав, яке все це близьке до iстини...

Чималу путь подолав наш "Грегор", перш нiж досягти легендарного сузiр'я Близнят, котре стiльки лiт хвилювало уяву землян.

Близнятами, виявляється, бувають не тiльки люди. Стародавнi земляни вважали за близнят двi найяскравiшi зiрки цього сузiр'я i дали їм гарнi, звучнi наймення з грецької мiфологiї: Кастор i Поллукс. За переказами, саме так назвали своїх синiв щасливi батьки – красуня Леда i повелитель громiв Зевс.

Минали роки. Земля звично линула по своїй орбiтi. Але дедалi частiше люди звертали погляди до зiрок. Що воно за таємничi дороговкази Всесвiту? Куди ваблять? Чи далеко до них? Хто кладе собi нелегке завдання вранцi гасити, а ввечерi знов запалювати цi химернi маяки?..

З року в рiк нагромаджувались незаперечнi космогонiчнi факти, уявлення людськi поступово очищалися вiд марновiр'я. Щоправда, не все було легким i безхмарним у пiзнаннi людиною довколишнього свiту. Дорога до iстини – не пряма лiнiя, а швидше спiраль, що губиться в безмежжi.

Попервах люди вважали, нiбито зорi зовсiм близько – палицею докинути. Всесильний господь, мовляв, розмiстив їх на небеснiй твердi, що являє собою кришталеву сферу. Але весь час зорi доводилось вiдсувати й вiдсувати в глибини космосу. Цього вимагали першi примiтивнi телескопи. На цьому наполягали, не боячись iти на вогнища "святої" iнквiзицiї, генiальнi вченi...

Кiнець кiнцем людина розiрвала пута земного тяжiння. Першi супутники Землi й автоматичнi станцiї, що стали кружляти довкола Мiсяця, нiде не виявили нi осяйної небесної твердi, нi самого господа бога.

У тропу за першим космонавтом Юрiєм Гагарiним у небо полинули сотнi й тисячi смiливцiв.

Проте до мiжзоряних мандрiв було ще далеко... Адже тiльки до найближчого вiд Сонячної системи свiтила – Альфи Центавра – треба летiти 4,3 свiтлового року. Свiтловий рiк – це, як вiдомо, вiдстань, яку долає промiнь свiтла у вакуумi протягом року. (За секунду ж вiн встигає промчати триста тисяч кiлометрiв.)

Що вже тут казати про наддалекi зiрки, до яких свiтло летить мiльйони i мiльйони свiтлових лiт.

Та, хоч як це парадоксально, вiддаляючись од землян, зiрки стали їм ближчi. Ближчi, бо замiсть марновiр'я та рiзних припущень прийшли конкретнi знання, помноженi на точний розрахунок i дерзновеннiсть технiчних задумiв...

Але я заговорився, тому вернусь до наших Близнят.

У дитинствi я понад усе цiкавився астрономiєю. Улюблене моє заняття було спостерiгати в телескоп зорi. Ми з батьком влаштували на горищi нехитру обсерваторiю, i не було менi бiльшої насолоди, анiж вивчати небо. Зокрема, я частенько нацiлювався на голубуватого красеня Мiсяця, що на той час мав уже штучно створену атмосферу. Якось менi навiть вручили медаль Московського астрофiзичного товариства "За точнi вимiри", проведенi над Данетом – пласким штучним супутником Землi, – супутник мав змiнну масу i, як наслiдок цього, досить плутану траєкторiю.

– Уго, йди обiдати! – кликала мене мати.

– Йду, мамо, – вдесяте вiдповiдав я, не маючи сили вiдiрватися вiд чарiвного видовиська, котре вiдкривала передi мною система оптичних лiнз.

У батька була велика бiблiотека з астрономiї та астрофiзики, i незабаром я захопився читанням. Мою дитячу уяву вражали грандiознi картини космосу. Приблизно в той же час я став систематично переглядати мiкрофiльми зi звiтами про польоти кораблiв у мiжпланетнi простори.

Пам'ятаю, одного разу я допiзна засидiвся в бiблiотецi. Старий годинник прокував дванадцять, потiм першу годину ночi (в школi починалися екзамени, i роботи було чимало).

Кiнець кiнцем я згорнув грубий конспект, ляснув долонею по вiнiловiй оправi. На сьогоднi досить. Я пiдвiвся, позiхнув, ступив крок до стелажiв. Полицi, щiльно заставленi книжками, мiкрофiльмами та блоками бiопам'ятi, сягали аж пiд стелю. Тут були старовиннi трактати, зорянi довiдники i найновiшi каталоги – батько мало не щодня приносив iз пошти важкеннi бандеролi.

Задерши голову, я оглянув полицi. Скiльки тут непрочитаного i непроглянутого! Мою увагу привернув шкiряний корiнець якоїсь прадавньої книжки. Я присунув стiлець i дiстав грубий зачитаний фолiант. Книжка й справдi була досить солiдного вiку. Я вже не пам'ятаю точно, якого саме року її видрукували, та здається, то була друга половина двадцятого столiття.

Я стер рукавом пил з оправи. Стародавнiй шрифт, пожовклий вiд часу папiр... Це був популярний пiдручник з астрономiї. Цiкаво, чим тодi займалися вченi? Я навмання розгорнув книжку. Формули, таблицi, цифри, цифри... "Що нас чекає на Мiсяцi...." "Розрахунки траси на Венеру..." "Зодiакальне свiтло..." "Найновiша теорiя тяжiння..." Гм, найновiша! її ж було спростовано буквально за якихось п'ять рокiв. "Улюблениця шести сонць..." Цiкаво! Я сiв у крiсло, присунув настiльну лампу i став читати.

Мова йшла про планету, небом якої одночасно мандрувало бодай чи не шiсть сонць. Дивовижний свiт вразив мою уяву. Пробiгаючи сторiнку за сторiнкою, я забув про час.

Скiльки води спливло вiдтодi! Чимало випало менi пережити. Позаду i експедицiї у безмежний космос, i та страхiтлива катастрофа на Марсi... Проте й зараз я нiби бачу поперед себе батькову бiблiотеку, поспiль заставлений диктофонами письмовий стiл (до нього менi категорично було заборонено пiдходити), стелажi, горiшнi полицi яких губилися в напiвмороцi, рiвний яскравий елiпс од настiльної лампи.

Тiєї ночi менi й на думку не спадало, що химерний свiт iз шести сонць стане метою мого життя.

Вiд давнього паперу, здавалося, струмували невловимi пахощi. Можливо, так пахне час?

Я блискавично пробiг роздiл, присвячений iсторiї питання. Люди з давнiх-давен мiж iнших зiрок спостерiгали i сузiр'я Близнят, де найяскравiшими були Кастор i Поллукс. До 1718 року нiхто не вiднаходив у цiй системi нiчого особливого. Та ось англiйський астроном Брадлей спрямував свiй телескоп на небо й раптом виявив, що Кастор, власне, не одна зiрка, а двi, тобто, що це два велетенських i жарких сонця, поєднаних мiж собою могутнiм тяжiнням. Iнакше кажучи, Кастор був схожий на гiгантську гантель.

Обидва сонця обертаються довкола одного центра.

Вiдкриття Брадлея викликало сенсацiю. Астрономи всього свiту кинулися до своїх телескопiв, аби перевiрити й уточнити повiдомлення англiйського колеги. Заскрипiли пера математикiв. їм би дуже знадобились обчислювальнi машини, проте вони з'явилися лише через кiлька столiть по тому.

Виявилось, що подвiйне сонце Кастор обертається досить повiльно,звичайно, в наших, земних масштабах: його перiод обертання складає не багато не мало – 341 рiк.

Дослiдити подвiйне сонце було не так-то просто. Рiч у тiм, що рух небесних тiл, який астрономи спостерiгають в оптичнi прилади, не є справжнiм. Зiрка завжди рухається в площинi, що нахилена до прямої нашого зору пiд якимось кутом. Я це гаразд збагнув через два днi, коли, склавши на п'ятiрку останнiй екзамен, вiдпочивав на однiй iз спортивних баз Мiсяця, поблизу кратера Аристарх. Вийшов, пам'ятаю, з намету – так ми називали комфортабельну кулю, в якiй мешкали. Була нiч, тривала нiч, до якої ми ще мали звикнути.

Дiлянка Мiсяця, де розташувалася база, була незаймана: її не утюжили бульдозери, не вдосконалювали лiсники. Весь район планувався пiд заповiдник. Я iшов, обережно минаючи споконвiчнi кратери й пiки скам'янiлої лави; тут усе було так само, як i тодi, коли на поверхню Мiсяця вперше ступила людина. В чорному небi, поцяткованому зiрками, непорушно зависав блакитний глобус Земля. Йти було незвично легко – давалося взнаки порiвняно слабке тяжiння на Мiсяцi. Та я знав, що небезпека зiрватися в яку-небудь трiщину вiд цього не стала менша, i весь час не втрачав пильностi. Бездоганно пiдiгнаний скафандр дозволяв маневрувати легко й невимушено.

Iнколи я уповiльнював крок i озирався. Довколишнiй пейзаж був схожий на намальовану тушшю картину, автор якої надмiру захопився гострими кутами. Нiяких переходiв, нiяких напiвтонiв! Перед вильотом на базу вчитель пояснив нам причину цього незвичайного явища. На землi пересiчена мiсцевiсть поступово вирiвнюється пiд дiєю вологи та вiтру. Цей процес триває вже багато мiльйонiв рокiв. Тим часом на Мiсяцi, поки до нього не дiсталась людина, не було нi води, нi атмосфери. Саме тому мiсячний ландшафт такий химерний i здається засiяним велетенськими сталагмiтами.

Вузенька, ледь помiтна стежечка – яз великими труднощами виявив її, присвiчуючи собi лiхтариком, – бiгла вгору, намотувалась на досить стрiмкий пiк, мов спiраль. Вибрiвши на вершину, я перевiв подих, позирнув униз. По одному з валунiв повзав якийсь свiтляк, описуючи правильне коло. Спостерiгаючи за ним, я збагнув раптом складнi астрономiчнi формули руху зiрок, формули, сутi котрих у класi нiяк не мiг добрати. Завчити їх я завчив, але пiзнати їхнiй смисл був незугарний. I раптом тут, на вершинi мiсячного пiка, настало прозрiння. Скажiмо, цей свiтлячок справдi описує правильне коло. Оскiльки я перебуваю майже точно над ним, то бачу коло неспотвореним. Якби ж я подивився на свiтляка збоку, то його рух видавався б менi вже зовсiм iншим. Я уздрiв би не коло, а елiпс. Ну, а зорi? – подумав я. Власне, це тi самi свiтляки. Якщо зiрка рухається в площинi, сильно нахиленiй до прямої зору спостерiгача, ясно, що її рух видаватиметься спотвореним...

Але я захопився i тому знову вернусь до тiєї пам'ятної ночi в батьковому кабiнетi, коли вперше познайомився з дивовижною системою з шести сонць, про якi вже нiколи не мiг забути.

Згодом я дiстав i перечитав про сузiр'я Близнят усе можливе.

Я дiзнався, що пара сонць, котрi утворюють Кастор, перебуває в сiмдесят шiсть разiв далi одна вiд одної, нiж наша Земля вiд свого Сонця. Це приблизно така вiдстань, як од Плутона до Сонця. Менi стало вiдомо також, що загадкова зiрка Кастор недовго перебувала в "роздвоєному станi". Ще в шiстнадцятому столiттi завзятi астрономи виявили поблизу Кастора маленьку, ледве помiтну зiрочку дев'ятої величини. Зiрочка ця нiчим особливим не вiдзначалася. Та з часом було встановлено, що в своєму русi вона супроводжувала обох близнят (їх назвали Кастор А i Кастор В) у їхньому спiльному польотi.

Знову зчинився шарварок. Посипалися рiзнi припущення, гiпотези. Згодом математикам поталанило переконливо довести, що нова зiрочка має всi пiдстави претендувати на роль третього близнюка. За аналогiєю її назвали Кастор С.

Що можна сказати про третього брата? Хоч як це дивно, вiн виявився повною протилежнiстю в порiвняннi з першими двома – великими i гарячими сонцями. В давнiй народнiй казцi оповiдається: жило собi три брати, два розумнi, а третiй дурень. На противагу двом рослим близнятам Кастор С виявився карликом. Вiн був неабияк вiддалений од старших братiв, i до того ж дуже тьмяно свiтився.

Що таке рiк? Це час викiнченого циклу, повного оберту Землi довкола Сонця, якщо казати про нашу планету. Саме тут, на нашiй рiднiй Землi, виникли в людини першi астрономiчнi поняття, якi вона перенесла згодом на iншi свiти.

То що ж можна сказати про третього брата – примхливого карлика Кастора С, який обертається довкола головних зiрок з перiодом... кiлька десяткiв тисяч земних лiт! Нiчогенький собi рiк, чи не так?

Менi не раз спадала думка про живих iстот, котрi, можливо, мешкали в районi далекого сузiр'я Близнят. Як довго вони мають жити, за нашим, ясна рiч, земним уявленням! З погляду людини, думав я, вони практично безсмертнi. Якi вони з виду? Чи мають iнтелект? I якщо так, то якого рiвня досягли, рухаючись по безмежнiй спiралi еволюцiї? Заплющивши очi, я мрiяв про зустрiч iз ними, про контакт двох цивiлiзацiй, що забезпечить людству, так само як i його новим друзям, небачений прогрес...

Менi тодi навiть не снилося, що не в мареннях своїх, а насправдi я полечу сюди, до таємничого сузiр'я Близнят, про яке протягом столiть сперечалися земляни.

Сторiнки давньої книжки, здавалось, ожили. Забувши про завтрашнiй екзамен, я читав, читав, i сон тiєї ночi був од мене далеко.

Автор яскраво змальовував життя на передбачуванiй планетi, в небi якої гуляє не одне, а кiлька сонць. Вiн розповiдав про людину, котра чудом попала на цю планету.

...Погас вогонь, що виривався з ракетних дюз, i корабель м'яко опустився на загадкову твердь. Годi тут було шукати якiсь особливi урвища i скелi. Все було начебто на Землi. Людина нагнулася й помацала грунт пухкий. I рослиннiсть є. Правда, не дуже щедра. Та й з кольору якась дивовижна. Точнiше кажучи, колiр не один, а кiлька. Ну, нiчого, екiпаж матиме час докладно вивчити це явище.

А загалом – нiчого особливого. Якщо вiдверто, пiлот навiть розчарований трохи. Чи варто було летiти стiльки? Такi самi мiзернi кущики вiн бачив i на Марсi, й на Венерi.

Космiчний мандрiвець ступає кiлька крокiв, задирає голову. По небi неквапом повзуть пухкi хмари.

Котра, власне, година, як на мiсцевий час? Мабуть, полудень. Голубе сонце стоїть у зенiтi, цiдить гаряче промiння. Та що це? Катастрофа? Виверження вулкана? Пожежа? На обрiї повiльно i нiмо розповзається багряна пляма.

В навушниках пiлота звучать тривожнi сигнали. Товаришi непокояться, кличуть його назад, у ракету. Та якась сила змушує пiлота завмерти на мiсцi.

Червоне полум'я розхлюпується далi. На блiдому небi, над самiсiньким видноколом, вимальовується вогненний окраєць. Вiн дедалi збiльшується. Що воно за диво? Пiлот ледве тамує крик. Нове сонце?

Так, нове сонце! Велетенський червоний диск пливе до свого блакитного побратима.

Все довкола змiнюється. Рослиннiсть, що кiлька хвилин тому здавалась голубувато-блiдою, повниться пурпуром. Гостре на кiнцях стебло тягнеться до свiтила, немовби вiтаючи його.

Планета двох сонць! Як химерно переливаються барви!

Пiлот подає сигнал, i з корабля висипають усi члени екiпажу. Вони не можуть намилуватися казковим видовищем.

– Зараз саме полудень, – зауважує штурман, поглянувши на свiй хронометр.

– Дивлячись на яке сонце зважати, – стає до розмови капiтан.

Червоне сонце має, очевидно, досить малий перiод обертання. Воно непомiтно хилиться до обрiю, в той час як його блакитний побратим тiльки-тiльки поминув зенiт.

Хмари, обляпанi кiновар'ю, простують своєю дорогою. Жалюгiдна рослиннiсть видається тепер бурою. Ледь темнiє.

– Погляньте! – заволав молодий планетолог.

Всi озираються в його бiк. Вiн тицяє рукою у вiддалену сопку. Таке враження, наче на її вершинi спалахнув раптом величезний смарагд. Зеленi променi линуть у простiр, пронизуючи двобарвне небо.

– Котяче око! – шепоче хтось.

Воiстину котяче око. Довколишнiй простiр повiльно повниться кришталево-чистим зеленим свiтлом. Воно лине вiд сопки догори, до двох свiтил-побратимiв.

Вiд трьох сонць планету оповив феєричний серпанок. Тепер пiлот уже не думав, що прилетiв сюди надаремне. Корабель, до якого вони так звикли за довгi роки польоту, раптом здався їм чужим. Його нiс пломенiє пурпуровим полум'ям, кулястий вiдсiк штурмана – темно-вишневий, магнiтнi вловлювачi здаються крильми казкової жар-птицi, такi вони яскравi й барвистi. Блакитнi смуги перетинають корпус, що з дня його виготовлення був тьмяно-срiблястий. Зеленi плями на дюзах наче намальованi.

Та що там корабель! Навiть одне одного люди впiзнають не без труднощiв. Так рiзне свiтло вiд трьох сонць спотворило їхню зовнiшнiсть.

Глибокi багатобарвнi тiнi, звиваючись, повзли по землi, коли з-за обрiю вервечкою одне за одним випливло ще три сонця: бiле, синє й оранжеве.

Бракує мовi людськiй слiв, аби змалювати фантастичну картину, що спалахнула раптом перед зором зачудованого екiпажу. Це було якесь безумство барв. Дивовижнi свiтловi комбiнацiї змiнювали одна одну щомитi, i тому здавалося, нiби всi довколишнi предмети перебувають у безперервному русi. Кожна деталь пейзажу раптом набула фантастичних ознак. Свiт загубив чiткi обриси, став розмитий, нереальний.

Люди iнстинктивно з'юрмилися в тiсний гурт, перекидаючись короткими реплiками: вони розумiли одне одного з пiвслова.

О, звичайно, пiсля цiєї експедицiї в людськiм лексиконi з'являться новi слова. Не можуть не з'явитися, бо без них не передати веремiї барв цього надзвичайного свiту...

Я пiдвiв голову, з великим зусиллям одiрвавшись вiд прадавньої книжки. Свiтло настiльної лампи помiтно зблiдло, наче злиняло. Я повiльно вертався до дiйсностi. Очi болiли, нiби їх запорошили пiском. Усе ще не розумiючи, чому лампа така блiда, я пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна. За тонкою i прозорою плiвкою пластика займався свiтанок.

Та нiч у батьковiй бiблiотецi лишилась у моїй пам'ятi на все життя. А з прадавньою книжкою я не розлучався вiдтодi, як з дорогим талiсманом. Нi, менi не властиве нiяке марновiр'я. Просто приємно було усвiдомлювати, що я будь-якої митi можу погортати пожовклi сторiнки, котрi породили менi в душi нi з чим незрiвнянну насолоду.

Лишається додати – книжку я втратив пiд час пiщаної бурi на Марсi. Тi ж таки скаженi смерчi червоного пiску забрали в мене сiм'ю...

Та я не розповiв iще про найцiкавiше стосовно сузiр'я Близнят – мету польоту "Грегора". У своїй оповiдi я зупинився на трьох братах, трьох Касторах – двох велетнях i третьому карликовi.

Уявiть собi здивування астрономiв, коли вони виявили, що кожна з цих трьох зiрок у свою чергу розпадається на пару сонць! Сонця кожної пари дуже близькi одне вiд одного (зрозумiло – в космiчних масштабах). Саме через близькiсть їх тривалий час i не могли сприймати порiзно. Так предмети, що знаходяться поряд, зливаються в один, якщо вiддалятися од них. Розрiзнити двох космiчних сусiдiв поталанило тiльки тодi, коли людина озброїлась новим могутнiм засобом дослiдження – спектральним аналiзом.

Виявилося, новi близнята, на яких розпадаються два старшi брати Кастор А i Кастор В,– вiддаленi один вiд одного всього на десять мiльйонiв кiлометрiв. Зовсiм мало в масштабах космосу. Особливо, коли мова йде про такi солiднi об'єкти, як зорi. I справдi, це в п'ять разiв менше, анiж вiдстань од Меркурiя до нашого Сонця. Проте Меркурiй – планета. А тут iдеться про вiдстань мiж двома зiрками.

Ну, а як же третiй, найменший брат, Кастор С? Виявляється, вiй не вiдстає од старших братiв! Кастор С теж iз двох близнят, звiсна рiч, карликiв. Розташованi вони, сказати б, зовсiм поряд. Вiдстань мiж них якихось 2,7 мiльйона кiлометрiв. Це вдвiчi менше за дiаметр нашого Сонця.

Отож далека зiрка Кастор являє собою дивовижну систему, що складається iз шести сонць. Чотири з них – великi й розжаренi, а два – маленькi, холоднi, темно-червонi. Он який вiн, далекий свiт, так яскраво описаний у стародавнiй книжцi, що над нею я просидiв першу у своїм життi безсонну нiч.

Ще до того, як Вища Координацiйна рада призначила мене на "Грегор", котрий вирушав до сузiр'я Близнят, я часто думав: а чи є планета в дивовижнiй системi Кастора? Що, коли картини, описанi нашими предками, не фантазiя, а реальнiсть?

До свого записного бiоблокнота я ретельно занотовував новi й новi данi про свiт iз шести сонць. Вiдомостей не бракувало: газети, журнали, радiо, телебачення Сонячної системи постiйно придiляли незвичайному свiтовi свою увагу...

Дивно – "Грегор" майже досяг мети. Навiть не вiриться. Навмання натискую на клеми бiоблокнота, i тихий голос, найоiднiший менi голос тiєї, якої вже нема на свiтi, неквапом промовляє:

"...Рух шести сонць Кастора вiдбувається з максимальною узгодженiстю, чим нагадує чудово вiдрегульований годинниковий механiзм. Ми маємо по сутi три парнi зiрки, i кожне з таких парних сонць обертається довкола загального центра мас, тобто довкола однiєї i тiєї ж точки... Карлики, як їм i належить, найспритнiшi. (На цiм мiсцi я зримо уявляю собi легку усмiшку тiєї, що колись на Марсi начитала менi текст). Вони умудряються здiйснити повний оберт усього за дев'ятнадцять годин. Дещо солiднiше поводяться старшi брати. Кастор В описує повне коло протягом трьох земних дiб. Двiйники Кастора А ще вайлуватiшi: аби зробити повний оберт, їм потрiбно дев'ять днiв. Так живе дивовижна родина iз шести сонць. Iнших таких сiмей, мабуть, нема в усьому Всесвiтi. Принаймнi людинi вони невiдомi..."

Ара, як i я, захоплювалась астрономiєю. Вона марила далеким свiтом, що його осяває аж шiсть сонць. Пам'ятаю, якось пiд час вiдпочинку на моїй батькiвщинi, бiля Середземного моря, ми з Арою намислили спорудити на мiському пляжi модель загадкового свiту. Довiдавшись про наш намiр, друзi стали допомагати нам.

Передусiм я пiдрахував на портативному калькуляторi, в якiй пропорцiї треба зменшити розмiри, аби модель помiстилася на прибережнiй дiлянцi. Дiставши потрiбнi цифри, ми взялися до роботи.

Середнiй дiаметр двох найбiльших сонць – пари Кастор А – було взято за один сантиметр. За цi два сонця правили уральськi самоцвiти. Спецiально опромiненi, вони горiли в пiтьмi бiлим гарячим свiтлом. Вiдстань мiж ними, вiдповiдно до астрономiчних даних, становила всього п'ять сантиметрiв – на те вони, власне, i близнята! Працювали ми неквапом, ретельно дотримуючись розмiрiв. Кожен самоцвiт було покладено на крихiтний самохiдний вiзок. Вiзок повзав по заданiй траєкторiї з заданою швидкiстю, що її можна було регулювати по радiо.

По тому настала черга другої пари зiрок – Кастора В. Цi два сонця, за якi правили такi самi самоцвiти, тiльки дещо менших розмiрiв, ми помiстили на вiддалi пiвсотнi метрiв од першої пари.

Третя пара сонць – два червоних карлики, Кастор С – завдала нам чималих клопотiв. Йдеться не про їхнє виготовлення: за тьмянi пурпуровi сонця ми взяли два опромiненi рубiни, з горошину кожен. Та коли постало питання, куди ж помiстити цю пару сонць, з'ясувалося, що вона має бути вiддалена вiд чотирьох своїх побратимiв на... шiстсот метрiв. Так треба було, аби не зрадити масштабностi. Я спробував змiнити пропорцiї, щоб уся система могла вмiститися на нашiй дiлянцi, одначе Ара рiшуче запротестувала.

– Соромся! – сказала вона. – Ти береш участь у великому актi творення. Нiчого жартувати, якщо створюєш нову сонячну систему...

– Щоправда, за готовими кресленнями, – кинув хтось iз товаришiв.

– Тим паче! – пiдхопила Ара. – Творець не пасує перед труднощами.

I ось настав кiнець кiнцем вечiр, коли все було готове. Ми й не сподiвалися, що наша вигадка приверне таку увагу. Юрби народу оточили з трьох бокiв наш витвiр. Нiхто не переступав накреслену лiнiю, завдовжки мало не кiлометр. З четвертого боку ряхтiло лагiдне море. Тiльки-но почало смеркати, до берега стали причалювати яхти, баркаси, ялики. Люди не запалювали на щоглах вогнiв, i на тлi призахiдного неба такелажнi лiнiї видавалися зовсiм чорними.

Коли смеркло, я натис кнопку на панелi передавача, i всi шiсть сонць почали рухатися. Ми попрацювали недаремне. Кожне свiтило перемiщалось по заздалегiдь визначенiй орбiтi. Можу вас запевнити, домогтися цього було зовсiм не просто. Помiркуйте самi. Кожну iз трьох пар сонць-двiйникiв треба було змусити обертатися довкола загального центра ваги. Потiм два старших "подвiйних брати" – Кастор А i Кастор В – повиннi були рухатися довкола власного загального центра, оскiльки в цих чотирьох сонцях було фактично зосереджено головну масу системи. I це ще не все! Ми повиннi були врахувати збудження, що вносили в орбiти чотирьох великих братiв два молодшi карлики.

Змiнюючи частоту внутрiшнього випромiнювання наших штучних сонць, можна було змiнювати їхнiй колiр.

Глядачi гаряче заплескали в долонi, коли всi шiсть зiрок помандрували своїми орбiтами. Всерединi майданчика складною, плутаною дорогою рухалась уявна планета нашої новонародженої сонячної системи. Астрономiчних даних, що свiдчили б про планету, не було, i я напочатку протестував проти такого вiльного поводження з Близнятами, та Ара, як завжди, наполягла на своєму.

– Там має бути планета, я певна! – сказала вона так переконано, що всi пристали на її твердження.

Потiм Ара дiстала десь iще один радiовiзок, сама запрограмувала його i урочисто поклала на прямокутну платформу футбольну камеру, яка випадково трапилась пiд руку. Невiдповiднiсть у масштабах її, очевидно, зовсiм не бентежила.

Я став навмання змiнювати кольори всiх шести сонць, i перед нами одразу спалахували чарiвнi видовиська.

– Пам'ятаєш, як у тiй книжцi, – тихо шепнула менi Ара.

I справдi, прадавнiй автор виявився далекоглядним. Я мiг тiєї митi поклястися, що все було так, як вiн описав. Футбольна камера зникла. Замiсть неї складною орбiтою рухалась невiдома нам планета. Вона оберталася довкола власної осi, i по її сферичнiй поверхнi ковзали тремтливi вiдблиски. Поблизу вiд планети проходило одне iз сонць. Воно спалахувало густим синiм свiтлом, i одна з пiвкуль планети ставала сапфiрова.

В один iз моментiв усi шiсть зiрок вмикалися на резонансне випромiнювання. Це було маленьке чудо. З усiх бокiв майданчика ринули потоки оранжевого свiтла. I планета перетворилася на велетенський золотавий апельсин. Вiн сяяв i ряхтiв, наче казкова коштовнiсть. Я не бачив уже нi людей, що злились у темну масу, нi легкокрилих яхт, завмерлих на рейдi, нi друзiв, що стояли поряд,– нiчого, крiм яскравої золотої кулi.

– Знаєш, Уго! – неголосно сказала Ара, нахилившись до мене i показуючи рукою на створену нею з футбольної камери планету, – я подумала...

– Про що?

– Так хочеться побувати там... Побачити шiсть сонць... I висiсти на цю планету. – Вона усмiхнулась i легенько штовхнула мене в бiк.

– Цiлком можлива рiч, – погодився я...

Тепер мрiя наша здiйснюється. Планету в системi Кастора нами дiйсно вiдкрито. Хоч вона поводить себе досить дивно, але "Грегор" швидко наближається до мети.

Тiльки Ара не дожила до цього радiсного i тривожного часу – вона назавжди лишилася там, на Марсi...

Гальмiвнi дюзи "Грегора" працювали з повним навантаженням. Хоч кiбернетичнi системи корабля функцiонували безвiдмовно, клопотiв у всiх було по горло. Висадка на нову планету – дiло серйозне. Щоразу на тебе чатує стiльки несподiванок, що всiх їх аж нiяк не передбачиш заздалегiдь.