Текст книги "Посол Урус-Шайтана"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Спасибі тобі, Якубе.

За що – спасибі? За те, що втішав? Невелика праця! Мені хотілося щиро, по-дружньому допомогти Младенові, але я не вмів і не знав, як це зробити.

Через деякий час я дізнався про новий підступний і мерзенний удар, якого завдав мені Гамід.

Я вже почав видужувати, потроху ходив і чекав тієї хвилини, коли зможу повернутися до своїх. Я не мав ані найменшого сумніву, що Младен відпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не знав, що над моєю головою вже зібралися такі зловісні хмари, яких не розжене ніякий вітер.

Одного разу до мене зайшов Младен у супроводі двох гайдуків, які вели зв'язаного яничара. Гайдуки вийшли, а яничар залишився стояти посеред кімнати.

– Він має невтішні вісті для тебе, Якубе, – сказав воєвода. – Тобі не можна повертатися до своїх.

– Чому? – аж скрикнув я.

– Гамід зараз у великій пошані у бейлер-бея. Йому пощастило переконати його в тому, що зрадник ти, що ти видав мені листа паші і всі паролі. Тебе оголошено поза законом... За тебе, живого чи мертвого, оголошена винагорода.

– О аллах! – простогнав я, вражений звісткою в саме серце. – Невже це правда?

– Правда, ага, – підтвердив яничар. – У нас тільки й говорять про це після розгрому спагіїв у долині Бялих скель.

Младен плеснув у долоні. Ввійшли гайдуки і вивели полоненого.

– Тепер мені зрозуміло, – сказав Младен, коли зачинилися двері, – чому Гамід стріляв у тебе і чому він видав усі ваші таємниці... Ми захопили військову касу – вона порожня. Очевидно, Гамід чи ще перед походом, чи після того, як погодився іти разом з тобою до бейлер-бея, викрав гроші, а щоб замести сліди, вирішив звалити все на нас. Він розрахував точно: гайдуки за такі важливі відомості його не вб'ють, зате під час нападу на полк розграблять полкову касу, і він сховає кінці в воду. А щоб відвести підозру від себе, він намагався убити тебе, щоб потім безкарно обвинуватити в зраді... Хитро?.. Викрадення Ненка і Златки, що теж було ним добре обдумане, ще більше допомогло йому. Тепер його вітають як героя. Ще б пак, – полонив дітей гайдуцького воєводи, забив двох гайдуків і сам вирвався з ув'язнення! Йому вірять, бо нема підстав не вірити, і нагороджують, підвищують у чині і навіть видають грошову допомогу для придбання одягу, зброї і коня... А тебе вважають зрадником.

– Клянусь небом, я відомщу йому! – вигукнув я, уявляючи, яким нелюдським мукам піддам свого ворога, коли спіймаю. – Младене, дай мені зброю! Дай мені коняі Я повинен викрити і покарати негідника!

Але Младен остудив мій запал.

– Тебе зразу ж схоплять яничари. Не треба поспішати. Треба все обдумати... Я теж палаю бажанням якнайлютіше помститися над Гамідом за дітей. Я вже дав наказ вірним людям, щоб вони вислідили його і вбили, як собаку! Якщо і ти візьмешся за цю справу, то я впевнений, що Гамідові недовго залишилося жити... Але ти не можеш з'являтися відкрито в ставку бейлер-бея, де, напевно, перебуває Гамід. Тобі треба змінити зовнішність. Так змінити, щоб найближчий товариш не впізнав.

Младен говорив розумні речі. Я слухав уважно. І тут мені спало на думку стати дервішем або краще меддахом. Я знав безлічпісень, казок, легенд, вмів добре грати на сазі [35]42
   Магомет Авджі (Мисливець) – султан Магомет IV.


[Закрыть], і мені легко було зіграти цю роль. Потрібно тільки відпустити бороду і підібрати відповідний одяг та саз. Я сказав про це воєводі, він схвалив мій задум.

Словом, з часом я став справжнім меддаха. У високому кауці [36]43
   Бурса, колегіум (лат.) – навчальні заклади в старовину.


[Закрыть]і поношеному джеббе [37]44
   Варпет (вірм.) – майстер.


[Закрыть], в стоптаних чарухах [38]45
  Аллах екбер (тур.) – великий Аллах.


[Закрыть]з телячої шкіри, з торбою за плечима, в якій лежав саз і кілька ячних коржів, зарослий густою чорною бородою, таким я вийшов якось темним ввечері із замку воєводи і попрямував у Загору.

Там я переконався, що мене дійсно звинувачують у зраді і що за мою голову, як і за голову воєводи Младена, від імені беглер-бея обіцяна велика нагорода.

Там я вивідав, що Ненка беглер-бей спочатку хотів посадити на кіл, щоб завдати воєводі удар в саме серце, але чомусь передумав і відіслав в Стамбул, в корпус яничарів, де з маленького болгарина могли зробити відданого захисника Османської імперії. Про Златку ніхто нічого не чув.

В одному я не мав успіху ніде не міг розшукати Гаміда. Він як крізь землю провалився. Видно, передчував небезпеку і тимчасово зник з Загори. Я обережно розпитував про нього у яничарів і спагі, у торговців і слуг беглер-бея, але ніхто не знав, куди він подівся, хоча багато хто бачив його при дворі беглер-бея тижнів два чи три тому.

Після цього я майже три роки бродив по Болгарії в пошуках свого ворога. Не було того полку або застави, де б я не побував, не було тієї дороги, по якій би я не пройшов. Але все марно! Гамід як у воду канув.

І тоді я вирішив обійти всю країну, починаючи зі Стамбула до найвіддаленіших куточків її. Усюди я розпитував, дивився, слухав. Ніщо не проходило повз мою увагу. Так минуло ще кілька років. І нарешті я знайшов того, кого так довго шукав.

Одного разу я приїхав в селище Аксу, яке носить ту ж назву, що і річка і цей проклятий замок, прив'язав до дерева свого мула і співуче став зазивати до себе правовірних. Раптом я побачив трьох вершників. Вони наближалися до мене. Передній, розкішно одягнений, на чистокровному коні, здався мені знайомим. У мене тьохнуло серце, хоча, по правді кажучи, я майже втратив надію зустріти Гаміда і бродив по країні більше за звичкою, ніж в надії знайти свого ворога.

Коли вони під'їхали ближче, я мало не скрикнув: це і справді був Гамід! Він розтовстів, обважнів, змінився, але я його впізнав би і в пеклі під личиною самого шайтана.

Він зупинився переді мною, гордовито поглядаючи з коня. Мабуть, чекав, що я вклонюся такому поважному спагії. А я немов онімів стою і не можу вимовити ні слова! Тільки дивлюся широко відкритими очима і посміхаюся, немов дурень, посміхаюся від радості, що зустрів його все ж після стількох років пошуків.

Нарешті я схаменувся і став кланятися.

– Слава аллаху, що дав мені щастя побачити такого вельможного бея, сказав я. У цих горах я звик зустрічати одних пастухів і каратюрків [39]46
   Джаним (тур.) – мила, дорога. Це слово вживається у звертанні як до жінки, так і до чоловіка.


[Закрыть]. І всі вони такі бідні, що меддаху доводиться харчуватися черствими коржиками і джерельною водою.

– Якщо ти потішити нас солодкозвучні піснями, то можеш розраховувати на хороший шматок смаженої баранини з перцем і глечик холодного айрану [40]47
   Байрам (тур.) – свято.


[Закрыть], сказав Гамід.

– Дякую, ефенді, відповів я з радістю, бо запрошення в замок наближало, як я думав, час помсти. Коли мені прийти?

– Увечері.

Перед заходом сонця я був у замку. Під джеббе у мене був пістолет, а в потаємній кишені невеликий кривий кинджал.

Весь день я не знаходив собі місця, думаючи про майбутню зустріч з Гамідом. Мені уявлялися різні картини цієї зустрічі, подумки я повторював слова, які повинен був йому сказати. Мені бачилася особа Гаміда, його вираз, коли ми залишимося наодинці і він дізнається, хто я такий. Чомусь я думав, що мене залишать ночувати в замку, я проберуся в спальню Гаміда і він помре у своєму ліжку! З такими думками я переступив поріг селямлика [41]48
   Намаз – мусульманська молитва.


[Закрыть].

Про себе я не думав. Страху не було.

Крім Гаміда, який, немов султан, сидів не на міндері, а у високому м'якому кріслі під шовковим балдахіном, в залі було два або три охоронця, а на галереї, задрапірованої квітчастій серпанком, чулися жіночі та дитячі голоси. Гамід, очевидно, зібрав всіх домочадців, щоб послухати бродячого меддаха.

Слуги розстелили посеред залу гарний килим, поклали для мене широку подушку, а поруч поставили глечик айрану, щоб я міг, коли буду співати, промочити горло.

Я почав хвилюватися. Стара ненависть, помножена на багаторічні поневіряння, які я пізнав, розшукуючи Гаміда, розпирали мої груди. Я дивився на сите, самовдоволене обличчя спагії, на золоті персні на товстих пальцях, на дорогі килими, що висіли на стінах, на всю розкіш, яка оточувала мого ворога, і пригадував постріл у спину, викрадення Ненка і Златки, загибель мого загону, обвинувачення мене в зраді. Хіба до співу було мені в той час?

Тож не дивно, що мій голос, коли я почав співати, задеренчав, як розладнаний саз. Потім він зміцнів, але все ж у ньому відчувалося хвилювання. Гамід підозріло поглянув на мене і вже не зводив очей з мого обличчя. Невже він запідозрив що-небудь? Невже догадався, що під личиною меддаха приховується його колишній товариш по зброї, якого він так ганебно зрадив?

Бачачи напружене обличчя господаря, слуги і домочадці теж зберігали могильну тишу навіть тоді, коли я співав жартівливих пісень. Усім ніби заціпило.

Я мимоволі ліктем намацав під джеббе пістоль – він був заряджений важкою свинцевою кулею. Це трохи заспокоїло мене.

Нарешті я взяв останній акорд на сазі і відпив з глечика трохи айрану.

– Ти непогано навчився співати, Якубс, – раптом промовив Гамід. – Спасибі – розвеселив старого друг»!

Коли б піді мною провалилася земля, коли б небо упало на голову, це не більше здивувало і приголомшило б мене, як ці слова. Я одразу зрозумів: якщо в цю ж мить не покінчу з Гамідом, то потім буде пізно. Я зірвався на ноги, вихопив пістоль і, майже не цілячись, бо було близько, вистрілив у нього.

Гамід голосно крикнув і схопився за плече. «Погано влучив», – подумав я і, відкинувши тепер уже непотрібний пістоль, з кинджалом ринувся до нього. Жіночий крик на галереї наче підстьобнув мене. Ще два кроки – і зчепився б з Гамідом вручнуї Та хтось ззаду плигнув мені на спину і звалив додолу. Мені скрутили руки, ударили чимось тупим по голові. Я ще борсався, намагався вирватись, та сили були нерівні. Два велетні-охоронці тримали мене, як люті пси.

Блідий, переляканий на смерть Гамід, поглядаючи на ліве передпліччя, з якого цебеніла кров, вигукнув:

– Заткніть йому ганчіркою рота! Закуйте в кайдани і відведіть у підземелля! Це не мсддах – це підісланий убивця! Я потім допитаю його!

Мені не дали сказати й слова. Грубі руки заткнули в рога мій власний каук. Охоронці вивели на подвір'я, одягнули на мене обруч з цепом і кинули в це підземелля...

З голови юшила кров, праве плече від вивиху розпухло і нестерпно боліло. Спочатку, не знаю – чи довго, приголомшений тим, що сталося, я непорушне лежав на холодній підлозі. Потім біль нагадав мені, що я живий і мушу думати про себе.

За довгі роки мандрів я багато чому навчився, в тому числі й мистецтву лікувати. Я помітив, що людям потрібні не тільки пісні і звуки мого саза, а й слова втіхи й поради, уміння затамувати кров чи, навпаки, пустити, якщо її, зіпсованої, надто багато збереться в тілі. Я вчився у мандрівних дервішів-мудреців, у знахарів і в столичних лікарів, які у відповідь на мої пісні і розповіді про далекі, не бачені ними краї розкривали переді мною таємниці своїх знань. Я знав різні трави і коріння, що допомагають при слабуванні, умів управити вивих чи до ладу скласти поламані кістки.

Тож коли біль нагадав мені, що я живу, я підвівся, сорочкою перев'язав рану на голові, а потім лівою рукою, допомагаючи ногами, вправив вивих плечового суглоба.

Поволі біль почав стихати. Натомість мене обсіли тяжкі думи. І до цього часу я не можу їх позбутися, не можу відігнати од себе.

Так страшно для мене закінчились мої багаторічні намагання помститися Гамідові. Замість радощів перемоги, я пізнав гіркоту поразки й зневаги. Гамід живцем поховав мене в цій холодній затхлій норі, щоб дати відчути мені, як я вмираю. Іноді пін приходить до мене, б'є нагайкою по голові, примовляючи: «У тебе занадто чіпка пам'ять, Якубе! Чи не так? Але я виб'ю її з твоєї голови. Будь певен, я доможуся цього, хоча б довелося розкраяти твого черепа!»

Багато років триває це катування побоями, голодом, холодом, самотністю і темрявою. А коля закінчиться – відомо одному аллахові!

4

– Все на цьому світі має свій початок і свій кінець. Не треба впадати у відчай, Якуб-ага. Коли-небудь скінчиться це лихо, – втішив старого Арсен.

– Авжеж, коли-небудь скінчиться, – в голосі меддаха забриніла гіркота. Та він зразу ж перейшов на інше. – Ти мудрий, козаче, і добре говориш по-нашому... Звідки ти? Хто ти?

Арсен задумався. Спокійне запитання Якуба сколихнуло його душу, збудило спогади. Перед очима пропливло далеке дитинство, юність. Здається, все було тільки вчора: і рідний дім, і дитячі ватаги, і школа, і милі неньчині руки, що голубили його темно-русе кучеряве волосся, і скупа батьківська ласка, і дзвінкий сміх маленької сестрички Стехи...

Він довго не відповідав Якубові. Перебирав у пам'яті давно минулі картини – і все йому здавалося цікавим. Але чи цікавим воно буде для Якуба?

– Мені двадцять три роки, Якуб-ага, – промовив тихо. – Я більше як наполовину молодший за вас... Зі мною не трапилося таких дивовижних пригод, як з вами. Але й мене життя трохи потерло, пом'яло і дечому навчило.

Місто мого дитинства – Кам'янець на Поділлі. Каменіче – як звуть його турки. Ви чули про нього, певно. Та й хто про нього не чув? Це ж туди кілька років тому ваш султан Магомет Авджі [42]49
  Йок (тур.) – ні.


[Закрыть]привів незчисленні свої полки і кинув на приступ... Але про це згодом. До того злощасного часу, коли яничари вдерлися в місто і спалили його, воно мені здавалося найкращим куточком на землі.

Наш дім стояв над швидкоплинним Смотричем, на Карвасарах. Дім дерев'яний, але просторий, з багатьма темними і таємничими закапелками, забитими різним старим мотлохом, серед якого я ховався від батька, коли мені набридало допомагати йому в майстерні. Батько мій був добрий майстер-різьбяр. Вироби його славилися на всьому Поділлі і навіть залюбки купувалися в Польщі та Туреччині. Це приносило батькові, як я пізніше зрозумів, непогані заробітки. Його обрали цеховим старостою. І він, колишній бідняк-гуцул, підмайстер, вибившись у люди, задумав дати синові освіту. Він віддав мене спочатку до бурси, а згодом до колегіуму [43]50
  Ла хавла (тур.) – ідіома, що приблизно дорівнює вислову: «На все воля Божа».


[Закрыть]. Хотів бачити мене священиком... Там навчали закону божого, піїтики, риторики, а також латині... Однак я був непосидющий і, хоч наука легко лізла мені в голову, дуже швидко зрозумів, що це не мій шлях. Мені хотілося волі, простору. Я міг годинами стояти на плацу і дивитися, як фехтують, навчаючись, жовніри, як стріляють вони з аркебузів і самопалів. Слухав розповіді бувалих людей про війни, про герці. Мені й самому хотілося стати вояком.

По сусідству з нами жила багата вірменська сім'я. Варпет [44]53
  Кизляр-ага (тур.) – буквально: дівочий начальник, старший гарему.


[Закрыть]  Ованес Кероненц мав торговий ряд у місті і споряджав великі каравани в Туреччину. Він добре ставився до мого батька – не раз закуповував у нього вироби цілого цеху. З його сином Хачиком ми були друзями. А що Керонеици забули свою мову і говорили по-турецькому, то і я навчився її від Хачика і дивував старого Ованеса доброю турецькою вимовою.

Напевно, це спонукало його після того, як я втік з колегіуму і заявив батькові, що нізащо не вернуся туди, взяти мене до себе на службу. Я супроводжував його разом з Хачиком та слугами в поїздках по Волощині, Болгарії та Туреччині. За три роки я тричі побував за Балканами. З Хачиком ми жили як брати, ділячи навпіл і хліб, і сіль. Разом стояли за прилавком, разом читали Бакі ' і задушеного з дозволу султана Омера Нефі, разом скакали на баских конях, маючи при боці шаблю і пістолі, коли супроводжували караван старого купця...

Не знаю, ким би я став до цього часу, коли б одного дня над містом не забив на сполох дзвін. З півдня сунула турецька навала. Сам султан з'явився під стінами Кам'янця.

Поки ще виходи з міста були вільні, батько відправив матір, мою дванадцятирічну сестричку і дідуся, материного батька, у Вінницю. А мені дав зброю – і ми пішли на міську стіну.

Розпочалася облога.

Це було пекло. Місто оборонялося мужньо, але не вистояло. Люди гинули, будинки палали в огні. На моїх очах полягли обидва Кероненци – старий Ованес і Хачик, а також мій батько. Я поховав їх на подвір'ї, де вже нічого не лишилося, крім головешок.

Незабаром яничари ввірвались у Кам'янець. Що робилося! Під ятаганами падали старі і діти. Жінок в'язали і тягнули в неволю. Вояки гинули в бою.

Доля була ласкава до мене. Хоча я бився поряд з іншими, жодна краплина крові не пролилася з мого тіла. Увечері, коли впали останні польські корогви і рештки уцілілих воїнів почали здаватися переможцям, я переодягнувся яничаром (їхніх трупів теж було вдосталь навкруги) і пройшов через ворожий табір. На ранок уже був далеко по дорозі на Вінницю.

Всюди по путі я бачив сплюндровані села і містечка, трупи людей: татари, мов сарана, прокотилися нашим краєм. Я розумів, що єдиний порятунок для нас – тікати на Лівобережжя, під владу московського царя.

Забравши рідних, я вирушив у путь. Ми йшли вночі, ховаючись удень від татарських чамбулів. Мати, Стеха й дідусь не переставали плакати за батьком і гаразд навіть не тямили, куди я їх веду. По дорозі до нас приставали такі ж вигнанці-втікачі, як і ми, і наш загін, коли ми біля Черкас перебралися через Дніпро, налічував близько сотні чоловік.

Лівобережжя зустріло вигнанців привітно, як рідних. Лубенський полковник виділив пустирище над Сулою, що звалося Дубовою Балкою, і ми там до осені поставили хутір. Я з дідусем збудував хатину, розорав шмат землі... Але, видно, не судилося мені стати хліборобом. Захотілося потримати шаблю в руці. Та й час був дуже неспокійний, жорстокий.

Молодь ішла до війська гетьмана Самойловича. Я, залишивши рідних, подався на Запорожжя – став козаком. Ну, а звідти вже доля закинула мене сюди... Але про це іншим разом. Мабуть, спати пора, ага Якуб. Досі надворі стоїть глуха ніч.

Гримкочучи кайданами, вони лягли на холодну долівку. Якуб ще довго вертівся, зітхав. А молодий Звенигора заплющив очі і враз міцно заснув.

5

Минула коротка турецька зима. Безконечні розмови в'язнів ще скоротили її. Якуб умів яскраво розповідати, і Арсен в уяві мандрував з ним по безмежній Османській імперії, заходив у темні хижі каратюрків-селян і світлі просторі зали спагіїв, у казарми яничарів і в похмурі вежі замків, бродив по гамірливих вулицях і майданах Стамбула... Так наче менше відчувалися голод і сирість підземелля, забувалось нерадісне життя і не таким похмурим уявлялося темне майбутнє.

Одного разу замість глухонімого наглядача на порозі з'явився Осман і гучно крикнув:

– Гей, ти, невірна собако, виходьі

Арсен підвівся, потис руку Якубові і вийшов надвір. По очах боляче різнуло давно не бачене яскраве сонячне світло. Примруживши очі, він поспішив стати у тінь горіха, що вже вкрився молодим ніжно-зеленим листям.

На подвір'ї панувала тиша. Осман десь зник. Призвичаївшись до світла. Арсен оглянувся. На подвір'ї – нікого.

Раптом з галереї пролунав сміх. Арсен підвів голову і стрівся поглядом з Гамідом, що розмовляв з молодим монголуватим чоловіком у дорогому одязі.

По обличчю Гаміда перебігла гримаса гидливості.

– Фе, яка брудна свиня – скривився він, дивлячись на козака. – Поглянь, друже Ферхад, на це чудовисько. Не людина, а звір! Заріс, мов гяурський піп! Нігті на пальцях аж позаверталися. А тхне від нього так, що аж сюди чути. І це падло хотіло мене вбити!

– Ну що ж, убий ти його, – спокійно промовив Ферхад, ніби мова йшла й справді про якого-небудь звіра.

– Убити мало! Смерть ворога приносить насолоду тільки тоді, коли ти бачиш його муки й жах, що спотворює йому обличчя. Дух ворожої крові п'янить, як добре настояне вино! Я приберіг цього гяура до твого приїзду, Ферхад-ага, щоб потішити тебе незвичайним видовищем... Гей, Осман, відчиняй клітку!

Арсен ще не знав, що приготував для нього Гамід. Однак у його словах відчув смертельну небезпеку для себе. Обвівши поглядом подвір'я і галереї, він переконався, що єдиними глядачами є Гамід і його гість.

Отже, затівається криваве видовище. Щоб не застукали зненацька, став спиною до горіха.

– А-а, боїшся! – зареготав Гамід. – А мені казали, що запорожці й самого шайтана не бояться.

Що йому відповідати? Краще промовчати.

Ліворуч, під вежею, почувся скрип завісів. Стукнули дерев'яні дверцята. Арсен різко повернувся і побачив пругке тіло в'юнкого плямистого барса. Звір вийшов із клітки, вмурованої в стіну фортеці, і зупинився.

По тілу козака пробіг холодок. Он яке видовище приготував для гостя ГамідІ Хоче нацькувати лютого голодного звіра на беззбройну, виснажену і заковану в кайдани людину!

Що робити?

Думка запрацювала блискавично. Плигнути на дерево? Ні, це не врятує. Барс і там дістане. До того ж Гамід зніме з дерева стрілою або кулею. Тікати? Куди? Всі двері зачинені, ворота на замках... Вступити з барсом у єдиноборство? Саме на це розраховує Гамід. Та що це дасть? Голими руками звіра не візьмеш. Хіба схопити каменюку? То вже хоч яка-небудь зброя! Гострою каменюкою можна розкраяти череп хижакові. А може, вичікувати? Може, звір і не нападе?

Барс ще не бачив людини. Потягнувся, позіхнув, широко роззявивши ікласту пащу, а потім облизався тонким рожевим язиком. Тільки після того нюхнув повітря, ступив кілька кроків наперед – і зустрівся поглядом з напруженими сірими очима... Зупинився, присівши на задні лапи, ніби роздумував, що за дивна істота перед ним. Потім, напевне, вирішив, що це здобич, яка може наситити його порожній шлунок, бо вже другий день його не годували і він відчував нудотний пекучий голод. Правда, людина – небезпечний ворог. Барс це знає. В усякім разі, не заєць і не козуля. Навіть не гірський баран. Та вибирати ні з чого. Голод допікає все дужче, і барс зажмурює жовті вузькі очі, щоб краще виважити і розрахувати стрибок.

Арсенові м'язи теж напружилися. Він повільно почав підводити вгору брудні руки з закрученими довгими нігтями, схожими на пазурі хижака.

Тихо забряжчали кайдани. Звір насторожено підняв вуха, збентежений підозрілим, досі не чуваним звуком.

З галереї долинуло схвильоване дихання Гаміда і Ферхада. Арсен на мить скосив око, глянув угору. Його вразила зловтіха, що світилася в Гамідових очах. Спагія наперед смакував криваву битву звіра і людини.

Барс напружився, готуючись до стрибка. Та стрибнути не встиг. На нижній закритій галереї почулися тупіт, сміх і вереск. З грюкотом відчинилися двері. З них прудко вибігла молода дівчина в барвистих шароварах. Від швидкого бігу її обличчя пашіло рум'янцем. Пухнасте чорне волосся розвівалося за спиною. Слідом за нею вискочила, сміючись, молодша, тендітніша, і кинулась доганяти втікачку.

Гамід і Ферхад схопилися з місць, перелякано закричали:

– Назад! Назад!

– О аллах екбер [45]54
   Санджак-бей (тур.) – правитель області.


[Закрыть], врятуй їх!

Дівчата побачили барса – зупинилися. Пронизливий зойк забринів смертельним жахом. Дівчата кинулись назад, але менша спіткнулась, упала під ноги подрузі, й обидві покотилися по землі.

Барс не довго роздумував, на кого нападати. Звичайно, на того, хто тікає, а не на того, хто рішуче чекає нападу. В повітрі промайнуло його плямисто-жовте тіло.

На галереї заверещав Гамід. Ферхад перехилився через поручні вниз і теж витиснув з горла хрипкий дикий крик.

Арсен не встиг обдумати своїх дій. Якась внутрішня нестримна сила метнула його вперед, коли звір був у повітрі. Тіла зіткнулися. Удар – і барс покотився по землі. Та за якусь блискавичну мить звір уже схопився і, зрозумівши, що йому не уникнути сутички з нападником, кинувся на нього. Паща звіра люто ошкірилась. Хижо блиснули гострі ікла.

Арсен простягнув уперед сковані кайданами руки. Барс, замість того щоб учепитися зубами й пазурами в живе тіло, ударився грудьми об холодний метал. В ту ж мить ланцюг обкрутнувся навколо його шиї, щосили здавив горло.

Звір дико заревів, заборсався, намагаючись пазурами дістатися до ворога. Щоб не дати йому змоги порвати груди. Арсен подався назад. Барс захрипів, забив задніми лапами об землю. Передніми рвав ланцюг, але визволитись із петлі не міг. Вона все дужче врізувалась йому в шию. Барс робив відчайдушні зусилля, щоб дотягнутися лапами до грудей людини. І коли цс йому щастило, з одягу летіло шмаття, забагрене кров'ю.

Та Арсен уже не відступав. Напружував усі сили, щоб якнайдужче затягнути металеву петлю.

Хряснули кістки. Звір завив од болю і замовк. Опустилися передні лапи. З пащі перестало вириватися важке хрипіння. Тіло хижака обм'якло, обважніло.

Та переможець все ще боявся послабити зусилля: барс – живучий звір. Навіть напівзадушений, він може в останню мить завдати противникові смертельного удару.

Нарешті, руки самі не витримали нелюдського напруження. Ланцюг розімкнувся на здавленій шиї звіра, і мертвий барс упав на землю.

Знесилений, важко дихаючи. Арсен обіперся спиною об стовбур горіха. Перед очима пливли жовті кола, ноги тремтіли. Хотілося впасти і забути про все.

Але змушений був стояти: до нього наближалися дівчата. Попереду – старша, позаду – молодша. Як погано не почував себе, все ж не міг не відзначити, що подібної красуні, як ця, передня, йому ніколи в житті не доводилося зустрічати. Вона мала не більше шістнадцяти років – той вік, коли дівчина, особливо на півдні, розквітає пишним квітом. Легке сіре вбрання окреслювало її струнку постать. Обличчя довгасте, ніжне, ледь покрите легким весняним загаром. Затінені рясними чорними віями очі здавалися і синіми, і темними одночасно.

Дівчина зупинилася за кілька кроків і, все ще здригаючись від страшного потрясіння і навіть забувши, що стоїть перед чужим мужчиною з відкритим обличчям, тихо промовила:

– Дякую. Ти врятував нас, батире!

Арсен помітив, що, крім вдячності, в її погляді промайнув подив і прихована відраза, і йому до сліз стало соромно за свої брудні руки з велетенськими пазурами, за нечесані, збиті в ковтюхи патли, за подертий одяг і важкий дух, що йшов од його давно не митого тіла. Він ще не звик відчувати себе річчю в руках іншої людини, а тому не міг допустити думки, що ця дівчина та її подруга дивляться на нього не як на людину, а як на тварину, що належить їй чи членам її сім'ї.

Вона стояла перед ним і дякувала за порятунок, а він охоче провалився б крізь землю, бо усвідомлював, яким нікчемним, бридким і навіть огидним здавався дівчині, хоч захистив її від смерті.

– Я радий, що все скінчилось для вас так щасливо, джаним [46]55
   Фірман (тур.) – указ.


[Закрыть], – сказав хрипко, з трудом підбираючи від хвилювання і слабості турецькі слова. – А для мене...

– Для тебе теж, – сказала молодша дівчина. – Скажи йому, Адіке!

– Безперечно, – задумливо   промовила   синьоока. – Хатче правду каже. Хатче – батькова пестунка, улюблениця нашого хазяїна. Вона попросить – і ти станеш вільний.

– Ну, це ще побачимо, – похмуро відповів Арсен. – Хазяїн, мабуть, думає інакше...

Внизу рвучко розчинилися двері – вискочив переляканий Осман, а за ним вибігли Гамід і Ферхад. Товсте одутле обличчя спагії посіріло від страху. Він кинувся до Хатче, обняв доньку.

– Хатче, дорога моя, ти жива? Слава аллаху, що урятував тебе!

– Це він урятував нас, таточку, – і дівчина показала пальцем на невільника. – Цей нещасний...

Гамід підняв голову. Два погляди, мов дві шаблі, схрестилися на цілу хвилину в напруженій тиші. Арсен помітив, як щось здригнулося в каламутних волових очах спагії, ніби там відкрилась якась темна холодна заслінка.

– Ти заслужив смерті, гяуре, – промовив Гамід після довгого роздуму. – І ти прекрасно це знаєш...

– Таточку! – Хатче вчепилась у руку батька. – Прошу тебе! Заради мене й Адіке – прости йому! Хай живе!..

Гамід погладив її по голові і закінчив свою думку, ніби й не чув тих слів:

– Однак своєю хоробрістю ти врятував мою доньку, наречену високошанованого Ферхада-аги. – Той кивнув на знак згоди головою і випнув кругле підборіддя. – А також – Адіке... Тож, зважаючи на такий гідний подиву і подяки вчинок, я дарую тобі життя. Але не волю!.. Ти й надалі залишишся моїм рабом. І якщо проявиш непослух, я пригадаю тобі і старі провини. Дякуй Хатче і Адіке. Це через їхній необдуманий дитячий вибрик ти залишився живий, гяуре!

Арсен мовчки вклонився. Як-не-як – йому подаровано життя.

– Може, у тебе є яке-небудь прохання до мене? – спитав Гамід. трохи заспокоївшись. Арсен ступив крок наперед:

– Є, господарю.

– Кажи. Але...

– Я багато не прошу, – перебив його невільник. – Хочу саму мізерію – побувати в руках цирульника і помитися...

– Ти занадто сміливий, гяуре, – буркнув Гамід. – Але хай буде по-твоєму. Османе, чуєш? А потім відправиш його до Бекіра в олійницю. Він скаржився, що не вистачає людей.

– Слухаю, ага, – і Осман подав Арсенові знак іти за ним. ...Старий мовчазний турок у волохатому кауці з верблюжої шерсті швидко поголив невільника і змастив якоюсь маззю глибокі подряпини на грудях і руках. Потім Арсен заліз у річку і довго полоскався у холодній воді. Осман ходив по березі і нетерпляче поглядав униз, однак підганяти раба не посмів: пам'ятав наказ хазяїна. Тільки як той, посинілий від холоду, мокрий, виліз і почав з огидою копирсатись у своєму брудному дранті, кинув йому замість порваного барсом жупана турецький бешмет і досить пристойні шаровари.

– Одягайся! Та швидше! – гримнув похмуро.

Одягаючись, Арсен дивувався: дивний все-таки народ турки! Скільки часу вже він у їхніх руках, а ще ніхто не поцікавився вмістом його шкіряного пояса. Чи не підозрівають, щоб у такого обірванця водилося золото? Напевно, так. Ну що ж, тим краще. Знадобиться колись.

Знову брязнули замки кайданів, – і його повели до фортеці. Але тепер навіть кайдани не здавалися йому такими важкими і ненависними. Чистий, поголений, помолоділий, відчув, як і раніш, непереборну жагу до життя. Запашне весняне повітря п'янило голову, і він жадібно втягував його в легені, мов цілющий бальзам.

На подвір'ї Осман залишив Арсена одного – пішов по ключі. За живоплотом діти гралися в челика. То була весела гра, подібна до українського квача, і Арсен задивився на чорноголових турченят, які нагадали йому дитинство на далекій, мабуть, назавжди втраченій батьківщині.

Раптом до його ніг упав невеликий пакунок. Від несподіванки здригнувшись, глянув на галерею. Там, у відчиненому вікні, стояла, прикрившись чорною шаллю, Адіке. Крізь вузьку щілину блищали глибокі сині очі. Дівчина зробила рукою ледь помітний знак. А коли побачила, що невільник не зрозумів її, і мовчки дивиться на неї, тихо промовила:

– Візьми! То тобі!

Арсен узяв пакунок, заховав за пазуху.

– Спасибі, джаним! – кивнув головою. Дівчина на мить відкинула покривало і сумно усміхнулася. Тепер вона здавалася блідою і зажуреною. А від того ще кращою.

На її обличчі були написані біль і смуток, як на обличчі людини, глибоко враженої жорстоким словом.

Арсен мовчки дивився на неї, мов на чудо, що хтозна-звідки і як з'явилося у його житті.

Позаду почулися кроки: йшов Осман. Арсен стрепенувся – марево щезло. Зникла й Адіке. І коли б не пакунок за пазухою та не розчинене вікно, можна було б подумати, що все це приверзлося...

Осман одвів його у погріб для невільників і замкнув двері Однак скрегіт ключа на цей раз здався йому чудовою музикою. Після холодного темного підземелля, після того, як він змив з себе кількамісячний бруд і побачив в очах тієї дивної дівчини співчуття, навіть цей льох виглядав затишно й привітно. То дарма, що віконце пропускає зовсім мало світла, а на підлозі солома геть перетрухлаї Головне – він живий, молодий, здоровий... А все інше якось влаштується!