Текст книги "Казус Лiнгва (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Бережной Василий Павлович
Казус Лiнгва (на украинском языке)

Василь Бережний

Казус Лiнгва

– May I come in?*

______________ * Чи можна зайти?

До кабiнету психоневролога зайшов моложавий чоловiк у чорному, вже приношеному костюмi, а за ним тонконога жiнка в елегантнiй свiтло-сiрiй сукнi з бiлою сумочкою в руках. В її великих очах свiтився переляк, i лiкар одразу звернувся до неї:

– Сiдайте, – вказав на стiльця бiля столу, i коли вона сiла, продовжував: – На що скаржитесь?

– Нi, нi, – жiнка заперечливо хитнула головою. – Ви не подумайте, я цiлком здорова... Це ось мiй чоловiк...

Лiкар з цiкавiстю подивився на її чоловiка. Спокiйний вираз обличчя, здоровий колiр шкiри.

– Що ж iз вами?

– Be a good soul and help me,* – сказав той.

______________ * Будьте ласкавi, допоможiть менi.

– Iноземець? – спитав лiкар у жiнки.

– Та нi, навпаки...

– Так чому ж ви не розмовляєте рiдною мовою? – рiзко спитав лiкар, пильно дивлячись пацiєнтовi в очi.

– What do you speak? – спитав той. – I don't understand.*

______________ * Що ви говорите? Я не розумiю.

– Вiн нi слова не розумiє, окрiм англiйської, – поспiшливо промовила жiнка.

– Що – жив у Англiї?

– Навпаки, нiколи там не був. Киянин. Англiйську вивчав тут – на курсах i вдома. Та ще з мiсяць методом гiпнопедiї – пiд час сну цiлими ночами слухав магнiтофоннi записи. Мабуть, це й сталося через оту гiпнопедiю... Вiн зовсiм втратив свою мову.

– Та-ак... – Лiкар узяв лискучу кулькову ручку. – Розповiдайте або перекладiть його розповiдь.

...Вексюк поспiшав до Центральної наукової бiблiотеки. З майдану Толстого пiд'їхав тролейбусом – зупинка якраз навпроти свiтлого будинку Бiблiотеки. Як часто трапляється з науковцями, вiн був неуважливий до навколишнього. Не реагував навiть на мiлiцейський сюрчок. Вже на тротуарi його зупинив мiлiцiонер i два юнаки з пов'язками на рукавах.

– Ви перейшли дорогу в недозволеному мiсцi, – суворо сказав мiлiцiонер. – От через таких, як ви, – i нещаснi випадки! Штраф один карбованець.

– What is up? – раптом обiзвався Вексюк по-англiйському. – I'm going to the library.*

______________ * В чому справа? Я йду до бiблiотеки.

Несподiвано сильне нервове напруження пройняло всю його iстоту. Нi, штрафу вiн не заплатить, i справа тут, зрештою, не в карбованцi, це ж просто несправедливо – перехрестя за якихось тридцять-сорок метрiв, та й чому одразу штраф? Хiба не можна попередити? Нi, вiн перехитрить цього мiлiцiонера, бач, той уже розгубився, вже поклав квитанцiю до планшета, ну, звичайно ж, гостиннiсть не дозволяє штрафувати iноземцiв, мало чого – ну, задивився чоловiк, чи що, iноземцевi в чужому мiстi все цiкаве...

I Вексюк ще швидше, ще енергiйнiше сипонув англiйськими словами, добiрними реченнями, навiть афоризмами. Сам собi дивувався: де воно в нього береться?

– А вiн часом не придурюється? – Мiлiцiонер кивнув хлопцям, що нi в сих нi в тих переступали з ноги на ногу.

– Начебто нi, – сказав один. – Шпарко чеше... Здається, по-англiйському.

– А ти вивчав англiйську? – спитав другого мiлiцiонер.

– Та вивчав...

– Ну, то поясни йому, що тут не можна переходити i нехай собi топає.

Хлопець, нiяковiючи, звернувся до Вексюка:

– English?*

______________ * Англiєць?

– Yes, I'm! – зрадiв той. – Do you speak English? Oh, I'm glad, very glad!*

______________ * Так! Ви розмовляєте по-англiйськи? О, я радий, дуже радий!..

– Що вiн торохтить? – спитав мiлiцiонер.

– Та... каже, що вiн англiєць... Не розумiє по-нашому...

З цього моменту, саме з цiєї митi Вексюк цiлком переключився на англiйську, почав мислити англiйською, лише англiйською! I як же вiн зрадiв, коли переконався, що й справдi не розумiє, про що говорить мiлiцiонер. Ну, хоча б тобi слово!

Ну, звичайно ж, його вiдпустили – певне, мiлiцiонеровi було трохи нiяково за свiй сердитий тон, вiн вибачливо усмiхнувся i жартiвливо посварився пальцем.

"Adieu, adieu... – хотiлося заспiвати Вексюковi. – adieu, my fiends..."*

______________ * Прощавайте, прощавайте, мої друзi...

Пружною ходою впевненої в собi людини вiн зiйшов сходами до парадного Бiблiотеки, легко прохилив масивнi дверi, i вже у вестибюлi його огорнула ота особлива, цiлком своєрiдна атмосфера, в якiй б'ється пульс наукової думки.

На полицi пiд його номером лежав стос книг, виписаних ранiше. Вексюк студiював парапсихологiю, користуючись здебiльшого перекладними росiйськими виданнями. Приготувався конспектувати останню працю Ч.Хензела, розгорнув книжку i... заклiпав очима. Не мiг прочитати й слова! Прикусивши губу, обклався словниками i почав знайомитися з абеткою. Десь, може, з годину бився над одним реченням, поки переклав на англiйську. Стурбувався, стривожився: що сталось?

Дома було не легше. Спочатку дружина сприйняла все за жарт.

– Ну, не дурiй, перестань, – смiялася. – Бачу, бачу, що таки трохи вивчив свiй iнглiш!

Та коли минуло кiлька днiв, а вiн торохтiв лише по-англiйському, дружина усвiдомила, що з ним трапилось щось незвичайне.

– Це тебе гiпнопедiя довела, – хитала вона головою. – Бач, я ж казала не треба...

А вiн тiльки розводив руками та нiяково усмiхався – не розумiю, мовляв, що ти кажеш.

Вiдтодi, звертаючись до чоловiка, вона чомусь гукала, мов до глухого, вдавалася до загальнозрозумiлої мови жестiв, а потiм i сама почала вивчати англiйську. Чоловiк охоче допомагав. Вказуючи на стiл, вимовляв:

– A table, a table.

Вона ж повторювала обов'язково двоє слiв: a table – стiл, a table стiл. По-перше, боялася, щоб i з нею не трапилось того, що з ним, а по-друге, сподiвалася, що в такий спосiб вiн почне пригадувати українськi слова. Та її надiї не справдилися. Вiн мiг повторити за нею, але одразу ж забував. Українськi слова зiсковзували з його пам'ятi, наче краплi зi скла.

Тодi вони вирiшили звернутися до психоневролога.

– ...Я вже подумала: чи не повторити ту саму ситуацiю? – сказала жiнка, коли лiкар закiнчив записувати анамнез.

– Тобто як? – скинув бровами лiкар.

– А так – хай поїде до Бiблiотеки i знову перейде вулицю в недозволеному мiсцi.

– Думка цiкава, – замислено промовив психоневролог, – але... таким способом навряд чи можна досягти бажаного ефекту. Нi, нi, з цього нiчого не вийде.

– Що ж ви порадите?

В голосi жiнки чулося розчарування, в очах знову виринув острах. Лiкар деякий час мовчки дивився на Вексюка, що сидiв, згорбившись, на стiльцi, здавалось, байдужий до всього.

– Та ви говорiть, – проказала притишеним голосом. – Вiн без перекладу не зрозумiє й слова.

– Я не тому... – обiзвався лiкар. – Просто мiркую... I, знаєте, я гадаю, що йому...

Вiн говорив занадто вже повiльно, i жiнка нетерпляче прохопилася:

– Що? Що йому?

– Йому потрiбен... Лондон.

Жiнка зiтхнула, а лiкар продовжував мiркувати вголос:

– Розумiєте, подiбна ситуацiя, але... щоб iнше мовне середовище. Так, так, iнше середовище.

– Можливо, це дало б ефект... Але ж, лiкарю...

– Що вас турбує?

– Ну, самi розумiєте, органiзувати поїздку до Лондона – це не так просто...

– Можете не хвилюватися, все буде гаразд. Зараз ми про цю процедуру й домовимось.

...На обрiї замаячiло гiгантське мiсто.

Вексюк почув нiжний голос стюардеси:

– Лiтак прибуває в лондонський аеропорт, прошу застебнути ременi.

Увесь час – i в лiтаку, i в автобусi Вексюкiв мозок свердлила одна думка: хоча б не порушити правил вуличного руху! Адже в Англiї лiвостороннiй рух, з незвички можна переплутати. Тут треба бути особливо уважним i обачним! Тим бiльше, що полiцiя дуже прискiплива, коли що, то вже не вiдбояришся. Це тобi не вдома.

Вексюк тремтiв уже на саму згадку про порушення правил вуличного руху, його охоплював панiчний страх.

I ось те, чого вiн так боявся, таки сталося.

Вийшовши з автобуса на зупинцi бiля Трафагаль-скверу, вiн задивився на Нельсову колону i опам'ятався на проїжджiй частинi серед цiлого тлуму автомашин. Що тут зчинилося! Какофонiя сигналiв ошелешила, оглушила бiдного Вексюка, i коли вiн став перед огрядним полiсменом, то затремтiв, як осиковий лист. Та невже ж вiн оштрафує? Хiба в англiйськiй столицi не шанують iноземних туристiв? А вiн, Вексюк, таки ж справдi iноземець!

Полiсмен сердито щось вигукнув, а тодi як не замахнеться гумовою палицею та як не огрiє його по плечах!

Кров шугнула Вексюковi в голову.

– Ах, ти ж дубина голoва! – крикнув на полiсмена. Певне, хотiв сказати "дубиноголовий", а вимовилось роздiльно: "дубина" i "голова" з наголосом на другому складi. Це здалось дотепним, i Вексюк, дивлячись на м'ясисту полiсменову пику, повторював: – Дубина голова! Дубина голова!

Той ще раз уперiщив його по плечах.

– В чому справа? Оце така ваша хвалена коректнiсть? – закричав обурений Вексюк. – Я йду до бiблiотеки!

Про бiблiотеку вирвалось якось мимоволi, але той все одно не розумiв, про що вiн говорить. А Вексюка наче прорвало – сипав i сипав українськими словами, аж поки полiсмен не просяяв усмiшкою.

Тодi Вексюк несподiвано заспiвав:

Посилала мене мати, посилала мене мати,

Посилала мене мати зеленеє жито жати...

Полiсмен потиснув йому руку, поплескав по плечу i сказав чистою українською мовою:

– Ну, ось так, товаришу Вексюк, все гаразд, гiпнотичний сеанс закiнчено. В передпокої на вас чекає дружина.

Вексюк протер очi i полегшено зiтхнув – замiсть полiсмена перед ним уже знайомий психоневролог у бiлiй шапочцi i халатi.

– Ага, так... – промимрив Вексюк i помалу пiшов до виходу. – То це ви, значить, мене... гумовою палицею?

– Тiльки в уявi... – усмiхнувся лiкар.– А як це зветься по-англiйському? – спитав, показавши на дверi.

Вексюк наморщив лоба, губи його заворушилися:

– Дверi... дверi... Не знаю.

– А вiкно?

Вексюк поглянув крiзь велику прозору шибку у сад i знизав плечима:

– Вiкно... вiкно... Треба заглянути в словник.

– Цiкавий казус лiнгва!* – вигукнув лiкар.– Бувайте здоровi!

______________ * Казус (лат.) – випадок; лiнгва (лат.) – мова.