Текст книги "Експедiцiя в природу (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Бережной Василий Павлович
Експедiцiя в природу (на украинском языке)

В.БЕРЕЖНИЙ

Експедiцiя в природу

– Лежи, лежи, синку, тобi ще не можна рухатись. Отак. А тепер порозмовляємо. Скажи, синку, поясни менi: навiщо ви це зробили?

– Навiщо? А хто його зна... Хотiлося до природи, кортiло дихнути тiєю... дикою атмосферою...

– Невже ви не розумiєте, що пiвсфера над мiстом захищає усiх мешканцiв...

– ...вiд грiзних явищ природи – це ви хочете сказати?

– Авжеж, синку. Пiвсфера дає...

– ...можливiсть пiдтримувати оптимальний стан повiтря – найкращi фiзико-хiмiчнi й температурнi характеристики. А це в свою чергу...

– Ну от, бач, ти все добре розумiєш, синку, в тебе ж середня освiта, i все-таки ви наважились пошкодити цю пiвсферу. Це... ну, як би тобi пояснити... наче маленька дитина штрикає в долонi матерi, теплi долонi, якi її зiгрiвають. Де ваш здоровий глузд?

– Здоровий глузд... Набридло нам жити пiд ковпаком! Вiд мiста до мiста довжелезнi тунелi.

– Так усе ж видно! I пiвсфера прозора, i труби-тунелi прозорi, їх просто непомiтно. Хiба ми не милуємося хмарами, рiчками, плантацiями?

– Та воно-то видно... Але ж хочеться дихнути тiєю атмосферою! Вiдчути її в ротi i в носi, обличчям i руками! Як ви, дорослi, не розумiєте, що в теплицi, в оранжереї, хоч i обладнанiй iдеально...

– I звiдки це у вас взялося? Диво та й годi. Бач, вiн ще й посмiхається. Добре, що нагодилися аварiйники!

– Добре... Зiрвався задум.

– Невже ви хотiли вискочити... туди?!

– А що ж? Для того й розплавили шмат ковпака, чи то пак пiвсфери. Якби Юрко не зачепив своєю лiнзою так багато – не зразу б помiтили!

– I ви... хотiли в пролом... у ту крижану завiю? Ви ж бачите, що там водяна пара замерзає i падає, наче вата! Вашi дихальнi шляхи одразу б замерзли! Який жах!

– Але ж, мамо, колись люди жили вiч-на-вiч з природою.

– Колись!.. На свiтанку цивiлiзацiї. А тепер... Хiба ти, синку, не розумiєш, що там – стихiя?!

– Отож i цiкаво!

– Їм цiкаво! Там же не контрольованi сили природи – вiтри, бурi, дощi, снiгопади, електричнi розряди – усе ж це вороже людинi, вороже життю. Хаос, буяння страхiтливих сил, руйнацiя.

– Ми хотiли хоч трохи побути вiч-на-вiч iз стихiєю, хотiли здiйснити експедицiю в природу...

– Зрозумiй, сипку, що вся iсторiя людства – це боротьба з природою, невтомна, невщухаюча боротьба. Хоч це коштувало величезної витрати енергiї незчисленним по колiнням, та все-таки людство свого досягло. Людина таки видiлилася з природи, iзолювалась од неї, створила собi нову, другу природу, в якiй виключено всякi випадковостi. А ви пориваєтесь до стихiї, надумали "експедицiю в природу"... Ну, скажи, хiба це не хлоп'яцтво?

– Те, що ми зробили, може й хлоп'яцтво... Та певно, що хлоп'яцтво. Треба було все обмiркувати серйознiше, зважити не тiльки на мiцнiсть матерiалу пiвсфери, а й на мiцнiсть... опору дорослих. А ми експромтом. Згоден: погарячкували.

– Е, нi, синку, не цiєї згоди я хочу вiд тебе, мене зовсiм не цiкавить, як ви це вчинили – добре чи нi. Я волiю, щоб ти усвiдомив шкiдливiсть, абсурднiсть самого намiру. Чому ж ти мовчиш?

– Думаю.

– Подумай, подумай. Хоча з того, що я тобi сказала..

– Менi невтямки: чому це природа ворожа людинi? Адже вона створила людину, вона виплекала її на своєму лонi? Хiба людський рiд вирiс не в буяннi тих самих стихiй?

– То був первiсний етап. Вiн закiнчився дуже давно, сотнi тисяч рокiв тому.

– А хiба зараз людство не черпає в природи необхiдну сировину?

– Черпаємо, беремо скiльки треба, перемагаючи її опiр. Ми не можемо обiйтися без природи, це очевидно. Але єднiсть людини з природою здiйснюється через протирiччя. Це єднiсть протилежностей. Коли ви, юнаки, усвiдомите це, то в ваших головах не виникатимуть отакi химернi потяги.

– Хтозна. Все незвiдане вабить, дуже хвилює... Ех, коли б ви знали, мамо, як на нас вiйнуло! Як перехопило нам подих!

– Просто дiя низької температури.

– "Просто дiя...". Коли б то! Тут щось iнше...

– Заспокойся, синку. Вам, юнакам, на кожному кроцi "щось iнше". А подорослiшаєте, i свiт нiби змiниться для вас. Ось i батько прибув! Може, ти краще послухаєшся його. Добре, синку? Одужуй!

– До побачення, мамо. Драстуйте, тату.

– Драстуй, сину.

– Ви теж будете говорити про хлоп'яцтво, абсурднiсть i здоровий глузд?

– Не треба одразу наелектризовуватись. Ти ж хлопець уже не маленький i мусиш розумiти, що для мами все це...

– Я розумiю. Мама хоч i фiлософствувала, та весь час...

– ...залишалась насамперед мамою, правда?

– Так. А ви?..

– А я був i буду батьком. I теж скажу, що отакi вибрики – це навiть не хлоп'яцтво, а дитячiсть. Хто ж так готується до важкої експедицiї?

– Що не одягли скафандрiв? Так це ж та сама оранжерея...

– Треба виготовити теплий одяг. Розумiєш, колись, у сиву давнину, люди взимку носили теплий одяг. Не закривали облич, навiть очей, дихали первiсним повiтрям.

– Невже обходилися без скафандрiв?

– Звичайно. Вже мали моря електроенергiї, почали застосовувати ядерну i... виробляли зимовий одяг. А ми, точнiше, нашi предки, одягли мiсто.

– Зимовий одяг... От цiкаво! А який вiн був?

– Одужаєш – пiдеш по музеях i дiзнаєшся. Чого ти насупився?

– А коли ми все це вивчимо, то ви...

– Тодi я перевiрю вашу екiпiровку, обмiркуємо разом план експедицiї, зв'язок – усе, все треба врахувати!

– I не будете вiдговоряти нас?!

– Робити пролом у пiвсферi вiдговорю.

– А як же ми...

– Я вас випущу через запасний вентиляцiйний тунель. Отам за монументом Невiдомого космонавта.

– Ой, тату!

– Тiльки тихо: не треба хвилювати маму...