Текст книги "Селенiтка (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

– Ну, а як же! – Хлопець уже опинився на порозi. – Доза, норма, порцiя, мiра – це ж запорука здоров'я!

Старий з усмiшкою дивився вслiд юнаковi. Зелений ще, в кишеню за словом не лiзе, а глибини поки що немає... Чомусь стало трохи сумно i... заздрiсно. Махнув рукою, наче вiдганяючи осу, i почав стягувати з себе халат.

– Добрий день!

– Здрастуй.

Геннадiй одразу помiтив, як змарнiла Ярина. Лице бiле, як скибка Мiсяця морозної ночi, кволiсть у зiв'ялих пальцях i запалих очах, кволiсть i смертельна втома. А ще – байдужiсть, цiлковита апатiя в поглядi. В когось iншого це викликало б почуття жалю, розчулення. Геннадiй, встановлюючи мольберта, сердито бурчав:

– Розкисла. Куди це годиться?

Її густi синюватi вiї затрiпотiли, губи ворухнулися, але вона стрималась i нiчого не сказала.

– Мама хапається за серце, лiкарi ночей не досипають, я... навiть я переживаю! А вона...

Не сказати б усмiшка, але тiнь її все-таки майнула в дiвчини на лицi.

– Невдячнiсть, егоїзм.

Витискуючи з тюбикiв фарбу, Геннадiй хльоскав дiвчину рiзкими словами, а вона все те слухала мовчки, зрiдка поглядаючи на його розчервонiле обличчя. Коли вiн, впоравшись з мольбертом, сiв на траву, обiзвалася:

– Ти смiшний, Гена.

Аж пiдскочив – наче його струмом ударило, Вiн смiшний? То в неї смiховинне уявлення про смiшне!

У вiдповiдь на його тираду Ярина усмiхнулась.

– Ну, от... – примирливо сказав Геннадiй, знову сiдаючи бiля мольберта. – Отак би й давно. В культурних шарах твоєї душi ще є самородки! А то, бач, їй жити не хочеться...

– А навiщо так жити?

Геннадiй окинув поглядом озерце, де вона була на припонi, узяв пензля й почав малювати її великi зеленкуватi очi. Торкався пензлем полотна й думав: що їй вiдповiсти? Що життя – це дивовижний феномен природи? Що найнебезпечнiша хвороба людини – песимiзм, ентропiя духу?

– Хникання дорослих не люблю, Ярино. Чула? Ось трохи змiцнiєш полетимо на Мiсяць. Уже замовлено спецiальний костюм для тебе, – полегшить перевантаження. – Хлопець зiтхнув. – А там, у себе дома... Ну, що ж, будемо звiдти милуватись Землею.

– Разом? Справдi разом? – сiпнулась Ярина, i по дзеркалу озера розбiглися хвильки. В очах їй сяйнуло.

– Ну, звичайно! А ти ж думала як? – Хотiв уловити той зблиск, та не встиг. Вона одразу ж зiв'яла, поринула в апатiю, очi посiрiли.

– Знову катакомби, скафандри... i чорнота, чорнота...

Ярина болiсно силкувалася сприйняти, почути його думки, але нiчого не виходило. Як i з лiкарями. Голова така важка, наче суцiль набита протонами хiба там проб'ються легесенькi бiохвилi!

Широко розплющеними сухими очима крiзь вiття дивилася на хмари, що громадились то грiзними велетнями, то величезними скелями. I чому тi скелi не обваляться на неї? Нащо їй цей немилий свiт? Лише бiль та нездiйсненнi поривання...

Геннадiй розумiв, що їй важко, дуже важко, але сама думка про те, що вона капiтулює, обурювала хлопця до глибини душi. Як це так?

Поглядав то на неї, то на полотно, де народжувались її очi й з'явилися контури її обличчя.

– Слухай...

Вона мовчки дивиться на небо, нiби тут нiкого й нема.

– Ти чуєш чи нi? Ти отут замкнулася в собi i не знаєш, що сталося на свiтi!

Стрiпнулися вiї, ворухнулися губи:

– А що?

– Та як тобi сказати... Хороша, радiсна, ну просто вражаюча новина! Ти тiльки не хвилюйся, бо твоя нервова система...

– Кажи! – Ярина повернулась до нього обличчям.

– Не хвилюйся, бо там же на осцилографах почнуть танцювати кривi... Позитивнi емоцiї – вони теж... Медицина каже: i їх треба дозувати.

– Гено, ти стаєш нудним.

– Так от, на Мiсяцi розпочинається... Об'єднанi Нацiї схвалили грандiозний проект!

– Ану тебе...

– На Мiсяцi буде створено атмосферу й гiдросферу– такi самi, як i на Землi. Уявляєш? Нiяких тобi скафандрiв – дихай собi повiтрям, ходи, бiгай...

– А ще що?

– Гасай, стрибай, крутися, вертися, танцюй!

– I тiльки?

– У вiльний час можна й попрацювати...

Ярининi губи розтяглися в усмiшцi, i вiн продовжував ще з бiльшим жаром:

– Нi, ти уявляєш? Купайся в морi, загорай собi на чорному пiсочку, лови рибу в озерах i рiчках!

– I мели всякi дурницi...– перебила Ярина.

– Що, не вiриш? I розкопки... Забула? А вони ж свiдчать: життя на Мiсяцi було. Ця планета мала свою бiосферу – то чому ж не можна її вiдновити? Наша цивiлiзацiя уже має змогу здiйснити це iсторичне...

Ярина слухала з усе бiльшою увагою, погляд її пожвавiшав.

– Гено, Гено, – зашепотiла дiвчина, – якщо це...

З корпусу вискочила медсестра з якоюсь сумочкою в руцi. На ходу повертала її в рiзнi боки i щось стиха бубонiла. Помiтивши штирок антени, Геннадiй здогадався: Яринина мама органiзувала побачення з донькою. Так, медсестра несла портативний телевiзор.

– Ось де наша русалочка, – говорила вона в мiкрофон, – ось її озеро...

– Здрастуй, доню!

В голосi чулася тривога, обличчя на екранчику було напружене, та ось їхнi погляди зустрiлися, i напруга та настороженiсть одразу зникли.

– Мамо! – Слово помчало крiзь космiчну прiрву – по-дитячому радiсне, зворушливе, любляче. – Мамо!

– Я бачу – тобi вже краще, доню... I Геннадiй тут? Добридень, юначе!

– Здрастуйте! Добре, що ви...

– Гена каже, що ухвалено проект...

– Ми всi тут пiд враженням цiєї ухвали...

– I це справдi – Мiсяць огорнеться атмосферою, мамо?

– Навiть склад її затверджено – двадцять два вiдсотки живлющого кисню!

– I... вода?

– Аякже, i вода, тим бiльше, що в надрах Мiсяця знайдено великi басейни.

– Але ж... Невже це все... Наче сон...

– Проект схвалило все людство, а воно ж – космiчна сила, Яринко... На нас чекає така праця...

Втрутився стороннiй дiвочий голос:

– Кiнчайте, п'ять секунд.

– Я хочу додому, мамо, додому! – встигла вигукнути Ярина, i екранчик погас.

Дiвчина поглянула на небо – блакить! I дерева дослухаються до чогось, i медсестра просяяла, i Гена – якийсь не такий... Свiт змiнився!