Текст книги "Юнак з моря (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Бережной Василий Павлович
Юнак з моря (на украинском языке)

Василь Бережний

Юнак з моря

Цього лiта погода на Чорноморському узбережжi видалась нестiйка. В бахрому прохолодних дощiв лише зрiдка вплiталась золота нитка сонячного дня, та й то пiд вечiр тускнiла, окутуючись мжичкою. Вiдпочиваючi занудилися б зовсiм, коли б не всесвiтнiй чемпiонат з футболу в Аргентiнi – можна було цiлими вечорами сидiти бiля телевiзора, з неослабною увагою стежачи за грою смаглявих бразiльцiв чи моторних iталiйцiв.

А сьогоднi з самiсiнького ранку ревiв ревун: море вкуталося туманом, i це провiщало тепло. I справдi, сонце почало розганяти молочну iмлу, i перед очима вiдпочиваючих сяйнула така манлива морська блакить, що не пiти на пляж було просто неможливо. Неля Несмiх – тугенька бiлявка – взула пляжнi тапочки, осiдлала свого симпатичного носика зеленими окулярами, взяла поролоновий килимок, поклала в сумочку яскравий польський купальник, грубеньку книжечку, рушник, шапочку i подалася до моря. Поспiшала, щоб не причепився той занудливий Вiталiй iз своїми солоними анекдотами, дерев'янi сходинки так i вгиналися пiд її ногами.

Розiславши килимка посеред пляжу, заскочила в кабiнку для переодягання i через хвилину вийшла в купальнику– ще стрункiша i привабливiша.

З кожною хвилиною небо яснiшало, над прибережними садами i заростями пливли бiлястi пасма туману i швидко танули у високостi. А темнi цятки рибальських човнiв у сонячнiй млi запливли, здається, на самiсiньке небо. Поступово пляж повнився людьми, гамором, хтось уже ввiмкнув транзистора. Неля взяла книжку, але, навiть не розгорнувши, поклала на колiна. Хiба ж у такiй обстановцi можна зосередитись? Проте настрiй був радiсний, дiвчинi здавалось, що все – i золоту перлину сонця, i нiжну блакить неба, з якого зникали останнi клаптi туману, i хитливу синяву моря – природа створила для неї, на втiху їй. Можливо, i отой плавець – i коли вiн устиг так далеко забратися? – прямує до неї. Ось уже видно помахи його рук, вiн то з'являється, то зникає помiж хвиль. Вода ще не прогрiлась, не бiльше п'ятнадцяти градусiв, а вiн, бач, не боїться застудитись, певне, загартований. Цiкаво, що воно за один...

– Сонце вже обцiловує вас! – Вiталiй Покльований кинув свiй надутий матрац лiворуч од неї. – А я й не зоглядiвся, де подiлася наша пасочка... Ех, не взяв камери...

Неля неохоче вiдiрвала погляд вiд плавця i подивилася на Вiталiя. Обличчя його скидалося на комiчну маску: широкий рот розтягнувся до вух, гудзички очей поблискували мiж рiденькими вiями весело i задиристо, мовляв, погляньте, я ж – симпатичний. Неля мимоволi посмiхнулася, i це пiдбадьорило молодого чоловiка.

– А ще казала "Несмiх"; он як ви гарно усмiхаєтесь! Якщо так засмiєтеся в об'єктив – побiжу за камерою. Ви фотогенiчна, я зроблю вас кiнозiркою, хочете? Неля Несмiх – у головнiй ролi мого фiльму, га? Звучить?

– Облиште, – дiвчина змахнула рукою, – не вийде з мене артистки.

– Чому? Якщо я... Ну, гаразд, залишимо це питання поки що вiдкритим. Тут у мене є дещо цiкаве для вас

Розташувавшись, Покльований дiстав з паки газет кiлька зiм'ятих аркушiв друкованого на машинцi тексту. Мабуть, цi аркушики побували не в одних руках, бо нижнi куточки позагиналися, багато рядкiв затерто пальцями.

– Це лекцiя про Неопiзнанi Лiтаючi Об'єкти – скорочено – НЛО, упiвголоса сказав Вiталiй, – спецiально випросив для вас. Я вже вам говорив, що прибульцi...

Неля загадково усмiхнулась:

– Пригадала: бачила я ваших iнопланетян!

– Та що ви?! Де? – Вiталiй уп'явся в дiвчину очицями-гудзиками.

– У трамваї, в тролейбусi – їх зразу помiтно: штовхаються, наступають на ноги.

Вираз обличчя Покльованого був такий кумедний, що Неля пирхнула зi смiху.

– Ну, от, я думав, справдi, а вона знову iронiзує... Прочитайте ось, що каже вчений.

Неля, все ще осмiхаючись, почала, читати, водночас позирала i на море. Невiдомий плавець поволi наближався до буйка.

– Читайте, читайте, Нелю, – Покльований, мабуть, помiтив, що вона поглядає вдалину, – нарештi ви переконаєтесь, що iнопланетяни вже давно спостерiгають нашу Землю. Це факт. Я навiть фотографiї бачив – i їхнiх космiчних кораблiв, i їх самих...

Неля зауважила, що прiзвище лектора – Ажажа – так само читається i з кiнця. Покльований розтягнув свої губи i не то в жарт, не то серйозно сказав:

– Я теж помiтив. Може, вiн сам прибулець... А що, хiба це не можливо?

Правду кажучи, Нелi не дуже хотiлося читати, але несподiвано лекцiя не просто зацiкавила, а заiнтригувала її. Скiльки сталося загадкових подiй, а вона нiчого не чула!

Бiля Тегерана опустився на землю великий лiтаючий диск, уряд Iрану звернувся iз запитом до Москви i Вашiнгтона, чи це не випробування нових апаратiв? I СРСР i Сполученi Штати вiдповiли; нi. Були пiднятi в повiтря iранськi винищувачi, та нав'язати контакт не вдалося: непроханi гостi вiдлетiли з такою швидкiстю, про яку й не мрiють земнi авiатори. А на тому мiсцi, де сидiла "тарiлка", залишилась якась їдка зеленкувата слизь, i тепер там нiщо не росте.

В Iталiї подiбний апарат опустився на полi, з нього вийшли величезнi (по два метри i бiльше) iнопланетяни, i коли iталiйка пiднесла їм букет квiтiв, один з них усмiхнувся – отже, в них теж є емоцiї.

Десь бiля Петрозаводська подiбний апарат опустився в озеро, а коли здiйнявся, то вирвав величезний шмат берега.

У Бразiлiї космiчний корабель iнопланетян зазнав аварiї i розбився. З якого металу вiн був збудований – досi не визначили.

Аварiя чужопланетного корабля сталася i в Сполучених Штатах, десь у пустельнiй частинi Калiфорнiї. Тут корабель лишився цiлий, вiйськове вiдомство сховало його в пiдземному ангарi, а мертвий екiпаж вмiщено у морозильники...

Неля аж здригнулася, нiби вiдчувши холод. Пiдвела голову – з води виходив той завзятий плавець, що наважився купатись у таку негоду, i, здається, мав приємнiсть вiд холодної купелi. Оце справжнiй мужчина!

Незнайомець наближався неквапною ходою, Неля зняла окуляри i дивилася на нього з-пiд примружених вiй – це було так ефектно! Та юнак чомусь не помiчав її i, певно, пройшов би мимо, коли б Неля, переборовши нiяковiсть, не обiзвалась:

– Ну, як вода?

Краєчком ока помiтила: Вiталiй невдоволено зморщився, та це її зовсiм не обходило. На пляжi незнайомi заговорюють i знайомляться без нiяких церемонiй. Тим бiльше...

– Вода? – юнак оглянувся на море. – Нiчого, мокра.

Через кiлька хвилин вони вже розмовляли, як давнi знайомi. Щось у цьому серйозному хлопцевi iмпонувало Нелi. Може, швидка реакцiя? Чи стриманий, навiть суворий вираз обличчя? Була в ньому якась вабляча сила, що одразу змусила дiвоче серце забитися частiше, викликала рум'янець, блиск в очах.

Неля поцiкавилася, чи вiн чув про НЛО. Чув i читав не тiльки оцю лекцiю, а й друкованi матерiали, зокрема в польському журналi "Пшекруй", в iталiйських i французьких виданнях.

– Невже все це правда? – вигукнула Неля. – I в очах у неї засвiтився острах. – Мене дивує, що вони вiдвiдують Землю ще з бiблiйних часiв – ось тут сказано: електричними розрядами лiтаюча "тарiлка" розбила мур, що захищав Тiр, вiйсько Олександра Македонського ринулось в тi проломи i здобуло мiсто, – так от, двi з половиною тисячi рокiв, а в контакт не вступили!

– А хiба ж то не контакт – зруйнування муру? – заперечив Покльований. Або iталiйка...

– Я маю на увазi контакти з урядами, чи ось тепер з ООН. Як ви гадаєте? – Неля просила пiдтримки у плавця, що сидiв, обхопивши руками колiна, i, здавалося, бiльше дослухався до шуму моря. – Чому вони не звертаються, наприклад, до Ради Безпеки?

– Так, їхня поведiнка, м'яко кажучи, трохи дивна.

– Контакти! – чмихнув Покльований. – А може, вони їм зовсiм i не потрiбнi. Може, їхня цивiлiзацiя настiльки вища вiд земної, що... Якi, наприклад, переговори ми ведемо з муравлями? А вони ж мають свою соцiальну органiзацiю...

– Муравлi – цiлком iнший бiологiчний тип, – заперечив плавець. – А тут iдеться про гуманоїдiв.

– Правильно, – пiдхопила Неля, – хоч вони, як твердить Ажажа, рiзняться мiж собою...

– Карлики i гiганти? – перебив Покльований. – То не карлики, а дiтлахи, малеча.

– Прилiтають на екскурсiю?

– А що? – Вiталiй скинув бровами. – Ми ж не знаємо, яка там система навчання.

– Значить, ото в Калiфорнiї загинули учнi, – зауважив плавець.

– Вам виднiше, – розтягнув свої губи Вiталiй.

Потiм враз спохмурнiв i бiльше на цю тему не сказав нi слова.

"Що це з ним дiється? – подумки обурювалась Неля. – Невже ревнує? Оце так! Що це вiн собi в голову забрав? Ну, розповiдав анекдоти... Але ж я навiть у кiно з ним не пiшла. Теж менi серцеїд знайшовся! I в Києвi, мабуть, дружина й дiти... А з оцим в кiно пiду охоче".

I таки пiшли, запросив! Пiсля фiльму довго ходили алеями парку i шепталися, i "їли яблуко нiмоти", як сказав поет, довелося достукуватись у корпус, бо пiсля дванадцятої сторож замкнув дверi. Ввi снi прогулянка продовжувалась, Ростислав (так звали юнака) повiв її до моря, i вони пливли разом, час вiд часу вiн зникав за хвилями, гра веселила, Неля смiялася, пройнята радiсними вiдчуваннями. Коли це раптом перед ними виринув Вiталiй, скорчив мiну: "Вам виднiше! Вам виднiше!"

Коли пiсля снiданку знову зiйшлися на пляжi i Ростилав поплив до буйка, Неля згадала вчорашню Вiталiєву реплiку:

– А чому ви думаєте, що йому – виднiше... ну, про тих... iнопланетян?

Покльований одразу спохмурнiв, одвiв очi вбiк.

– А тому, що цей тип... iз них.

– Овва!

– Нелю, ви зовсiм неуважна, а я тiльки глянув на нього...

– Може, що купається, а ви ловите дрижакiв? – силувано усмiхнулася Неля. – Просто загартований, ну, спортсмен... Морж!

– А ви звернули увагу, що цей "морж" не пiрнає? Волосся в нього сухiсiньке.

– Ну, то й що?

– А те, що йому, певне, не можна мочити голову, на правiй скронi в нього якась металiчна клема.

– Таке й вигадаєте, – вже не так упевнено озвалась Неля. – Яка може бути клема?

– Скиньте свої зеленi окуляри, то й побачите. – Покльований пiдозрiливо озирнувся. – Може, то передатчик?

Неля знизала плечима, не знаючи, що йому й сказати на це. Почала механiчно гортати книжку. Лiтаючi "тарiлки", iнопланетяни – все це якось не вмiщалося в ту реальну картину свiту, яка вiдбивалася в її свiдомостi. Але як подумати... Невже з мiльйонiв i мiльйонiв планет у Всесвiтi лише одна Земля населена мислячими iстотами? I цей Ростислав... Металiчна клема... Виходить, провела вечiр з iнопланетянином? Вигадка, хохма. Хоче мене залякати Вiталiй... Не вдасться!

Та коли Ростислав лiг на своєму килимку позагоряти, раптом вiдчула, що не може розмовляти з ним просто й невимушено, як це було вчора. Кортiло побачити ту клему, але кожного разу погляди їхнi зустрiчалися, i їй ставало соромно за оце своє пiдглядання, та ще як Ростислав помiтить... Подала йому книжку.

– О ти... ви читаєте по-французькому?

– Я викладаю французьку. А ви читаєте?

– Так. Та це кросворд! Цiкаво.

– Оце такий кросворд? – здивувався Вiталiй. – На цiлу книжку?

– Сам кросворд ось, – Ростислав розгорнув аркуш завбiльшки iз скатертину. – А в книжцi запитання.

– Це найбiльший у свiтi кросворд, – пояснила Неля. – Його склав бельгiєць Анрi Блез. Тут двадцять п'ять тисяч клiтин, щоб заповнити їх, треба вiдповiсти на сiм тисяч сiмсот сорок вiсiм запитань.

– Ого! – прицмокнув Вiталiй. – Оце головоломка! Розв'яжеш, Ростику?

Оте "Ростику" неприємно рiзонуло Нелю. Що за фамiльярнiсть?

– Та його, мабуть, нiхто не вiзьметься розв'язувати, – сказала. Пiдраховано, якщо нiчим iншим не займатись, а тiльки цим кросвордом, то потрiбно буде не менше як сто двадцять годин!

– Але ж ми у вiдпустцi, – обiзвався Ростислав, – чому ж не спробувати?

Вiталiй пiдморгнув Нелi: хiба не на моє виходить? I сказав з натяком:

– Та часу ще багато, надто ж у декого.

– Давайте так, – почав Ростислав, не вiдриваючи очей вiд книжки Анрi Блеза, – я диктуватиму, а ти... ви, Нелю, пишiть. Гадаю, що за три-чотири пляжнi днi ми впораємось. Згода?

Вiталiй уп'явся своїми очицями в молодика:

– Ставлю шампанське i коньяк, якщо розв'яжете хоча б за п'ять днiв!

– Не треба, – спокiйно вiдповiв Ростислав, – спиртного не вживаю.

Покльований знову перезирнувся з Нелею. А їй стало цiкаво, спалахнула:

– Згода!

I вони почали. Ростислав, лежачи на спинi i тримаючи вгорi книжку iз запитаннями, диктував вiдповiдi, а Неля, розiславши простирадло кросворда, швидко записувала. Вiталiй французької не знав, але згоряв од цiкавостi. Чапав навколо них, наче стерiг, щоб не повтiкали, присiдав на хвилинку, пiдводився, щось бурмотiв i весь час пильно позирав на "прибульця", що так недоречно i навiть не помiчаючи зруйнував його флiрт iз "пасочкою". Ох, i дурнi ж цi дiвчата!.. Ну, нiчого, заклепка на скронi є, он виднiється крiзь волосся, невже й досi не помiтила? А так вiн здорово скидається на людину. I волосяний покрив, навiть нiгтi на руках i ногах, i по п'ять пальцiв... Молодий, здоровий, ще й гарно складений, чорти б його взяли!

Поглянувши на свiй обвислий живiт i кривулястi ноги, Вiталiй з гiркотою визнав, що тягатися з цим спортсменистим нема чого й думати. Але якщо вiн з тих, то iнша справа! А може, це робот? Бiлковий робот, призначений для вiдвiдин, постiйно зв'язаний iз своєю базою? Для цивiлiзацiї, яка змогла перекинути мiст на Землю, це, звичайно, не проблема. Обачнiсть i ще раз обачнiсть! Треба не сполохати пташку... Ох, i фiльм зроблю!

Покльований заджеркотав камерою, обходячи навколо кросвордистiв.

Не дуже високо понад береговою лiнiєю з'явився зелений вертолiт прикордонна служба. Вiталiй облишив знiмати, дивився на металеву комаху, задерши голову, а коли машина пролiтала над ними, замахав рукою, мало не скрикнув: ось де вiнi Ловiть його!

Кожного разу, як тiльки прибулець iшов "освiжатись", у Вiталiєвих грудях так i тенькало: втече! У морi на нього може чекати їхня субмарина, пiдбере – тiльки його й бачили. Та Ростислав нiде не дiвався, поплававши вволю, знову брався за кросворд.

– Та нехай йому грець, в мене вже рука заболiла! – вигукнула Неля, кидаючи ручку. Випросталась просто на кросвордi i заплющила очi.

– Е нi, так ми не домовлялись, – Ростислав скочив на рiвнi ноги. Пiшли поплаваємо i знову... Невже не цiкаво? Мене цей кросворд заiнтригував.

"Та кросворда ти розв'яжеш, а от своє головне завдання... – зловтiшно подумав Вiталiй. – Чи не спiткнешся? Ажажа у своїй лекцiї твердить, що ви не агресивнi, такi собi мирнi дослiдники. Але яка мета цих ваших дослiджень? Ось що важливо дiзнатись!"

– Ну, то що, пiшли? – Ростислав уже стояв по колiна в водi, очiкуючи на Нелю.

Дiвчина, вагаючись, поглянула на кисле Вiталiєве обличчя, але той, захоплений мовчазною полемiкою з прибульцем, не помiтив її погляду. Неля пiдхопилася, натягла на голову оранжеву гумову шапочку i рушила назустрiч хвилi, що набiгала на берег.

Спочатку було холодно, хотiла вже вертатись, але Ростислав пiдбадьорив:

– Енергiйнiше руками!

I справдi, через кiлька хвилин зiгрiлась, стало приємно.

Берег подаленiв, вже й Покльованого не могла вирiзнити серед юрмища пляжникiв. I поблизу нiкого не було, анiкогiсiнько, тiльки вони з Ростиславом серед розбурханих хвиль. Побоювання, острах одразу вилетiли з Нелиної голови, краса моря заполонила дiвчину, i вона линула в цiй голубiй прозоростi, легко помахуючи руками, наче крильми.

Ростислав пирхав, нiби той морж, очi йому повнились свiтлом, вiдтавали.

– Наче в мiжпланетному просторi! – у захватi гукнув Ростислав. – Мiж небом i Землею...

У Нелi мурашки пробiгли по тiлу: мiжпланетний простiр... небо... Невже справдi цей Ростислав...

– А чому не пiрнаєш? – раптом спитала Неля. – Це ж так приємно!

– Заборонили лiкарi... Тимчасово...

– А...

Неля попливла в напрямку берега. Не те щоб злякалася дiвчина, просто... змерзла.

Покльований, випросивши в когось бiнокля, увесь час стежив за ними. Хвиля хлюпала просто в лiнзи, видно було, як Неля говорить, як сяє радiсть у неї на лицi, i все її пругке тiло, затиснуте в купальник, гойдалося в нього перед очима. Пасочка... От уже пасочка! Той поводиться нормально, плаває, як риба, тiльки не пiрнає. Ось Неля пiрнула, а вiн помахує собi руками, випинаючи голову вгору. Таки не можна йому занурювати ту клему... Так... Пливуть назад. От i добре, ми з тобою, енлонавтику, встановимо контакти, та що там, ти вже в мене спiйманий на плiвку.

Оглянувши обрiй, чи не з'явилось бува еНеЛО, Вiталiй поклав камеру на одяг. Але тривога не полишала його нi на мить. Усi днi, протягом яких Ростислав розв'язував найбiльший у свiтi кросворд, Покльований горiв на повiльному вогнi. Що робити? Як дiяти? Прикидав i сяк i так. Може, звернутися в мiлiцiю? Побачивши наряд прикордонникiв, що пробирались поза пляжем, хотiв уже кинутись до них, щоб виказати чужака, ступнув кiлька крокiв i зупинився. Хiба цi хлопцi читали лекцiю Ажажi?.. Ех, був би епiзод: прикордонники затримують iнопланетянина!..

Неля дописувала останнi вiдповiдi на кросворд. Уголос захоплювалась ерудицiєю Ростислава, i це дратувало Покльованого. Наївнячка, та вiн же так начинений iнформацiєю... Кросворд для нього – насiннячко. I невже й досi не переконалася, що це прибулець? Чи вiн її гiпнотизує?

– Все! Скiнчили! – Неля пiдхопилася i заплескала в долонi. Найбiльший, найскладнiший, найзаплутанiший, най... най... кросворд розв'язано!

– Та нi, – Ростислав поклав руки на її плечi, прихилився i сказав упiвголоса: – Найцiкавiший кросворд, Нелю, це ти.

Дiвчина почервонiла, кутики вуст сiпнулися, випалила смiхотливо:

– Оце так! Значить, i в вас банальностi в ходу... як i в людей!

Покльований похолов. От сорока! Розпатякає...

Ростислав знiтився, на якусь мить на лицi в нього з'явився вираз розгубленостi, але вiн одразу ж опанував себе.

– Твоя правда: банально. Але щиро.

Неля хотiла ще щось додати, та побачивши, як скривився Покльований, прикусила нижню губу i вмовкла, тiльки в очах її грали бiсики.

– Ну, що ж, – Вiталiй розвiв руками, – я обiцяв почастунок...

Ростислав холодно вiдмовився:

– Я ж казав, алкоголю не вживаю.

"Ну, ясно, це, мiж iншим, ще один доказ..." – подумав кiнорежисер.

– А чому б не посидiти в ресторанi "Одеса" на Приморському бульварi? докинула Неля, смiхотливо поглядаючи на обох своїх залицяльникiв.

– Ще буде час...

"Не хоче компанiї, не входить у його програму, – фiксував Покльований. – Але потрiбнi якiсь значнiшi докази..."

Нi того, нi наступного дня Вiталiй так нiчого нового й не дiзнався. Ходив iз своєю таємницею, наче з атомною бомбою, яка могла вибухнути кожної митi. Ех, коли б удалося викрити цього Ростислава... Отодi на студiї почали б i його помiчати... I кому ж, як не йому, доручили б постановку фiльму "Перший контакт"? I цю вертихвiстку вдалося б приборкати – дав би їй роль героїнi...

– Нелю, – зупинив дiвчину бiля їдальнi – саме поспiшала на снiданок, ви вчора ввечерi бачилися з ним?

– А що таке? – дiвчина окинула його холодним поглядом. – Чого це ви взялися шефствувати надi мною?

– Ви не подумайте, що я щось маю проти... – Вiталiй розтягнув губи, дурнувато посмiхаючись.

– Ще б пак! – в її голосi була суцiльна iронiя.

– Я ж вам казав, це дуже важливо... – насупив брови Вiталiй. – Мусимо демаскувати прибульця. Чи ви ще не переконались?

– А, – змахнула рукою, – все це химери, дайте менi спокiй. – I пiшла, крутячи спiдничкою, як вiялом. На порозi їдальнi обернулась: – Може, я за нього замiж вийду!

"Легковажне дiвчисько! – подумки обурився Вiталiй. – їй хоч за марсiянина, аби замiж. А взагалi... це iдея. От була б сенсацiя: iнопланетянин закохався в земну дiвчину! Та якщо серйозно, нiчого такого бути не може, бо життя – це тобi не фантастичний роман. Хоча в сценарiй... Виграшний епiзод! Та й що то за фiльм без любовної iнтриги?"

Покльований вирiшив не спускати ока з персонажiв свого майбутнього фiльму, встановити цiлодобове стеження – iнакше невдача, провал. З усього видно: Неля перестала бути спiльницею, пiдпала пiд його вплив. Якось кольнула: "Нiчого вам робити, нудитесь, от i вигадуєте..." Е, нi, пасочко, не твого розуму це дiло, тут випадає рiдкiсний шанс... Живемо в космiчну еру, i щоб утвердитися в нiй, треба зробити внесок. На пляжi пiдступив до Ростислава:

– Може, зiграємо в шахи?

Той, хоч i без особливої охоти, погодився. Навколо них одразу ж зiбрався натовп болiльникiв. Це, видно, не подобалось прибульцю, невдоволено позирав навколо, насупився, пiдставив коня, потiм ферзя, губи Покльованого розтяглися в радiснiй посмiшцi, але торжествувати йому не випало: через кiлька ходiв режисер одержав мат.

– А знаєте що, товаришi? – Вiталiй обвiв поглядом болiльникiв. Давайте зiграємо з нашим гостем на кiлькох дошках! Несiть, у кого є... Це, я бачу, замаскований гросмейстер!

Не встиг Ростислав i рота розкрити, як перед ним уже стояв цiлий ряд шахiвниць, i пiдходили й пiдходили новi гравцi.

– Тiльки одна умова, – пiдняв руку Ростислав. – Будемо освiжатись.

– Аякже!

– Звичайно!

Покльований вiдчув себе, як на зйомочному майданчику. Прицiлився камерою – чудова сцена! А типаж який – хоч викликай зйомочну групу.

Ростислав повiльно йшов уздовж ламаного ряду шахiвниць – а було їх сорок дев'ять – нахилявся, робив хiд i рушав далi. Навiть бiля третьої i п'ятої не затримувався, хоч там грали мовчазнi й зосередженi майстри, яких Вiталiй умовив узяти участь в цьому iмпровiзованому турнiрi, щоб визначити клас гри сеансера. Це була не просто собi розвага, культурний захiд, це хитро сплетена сiть, в яку й попався космiчний птах. Бач, як упевнено i головне – швидко робить ходи. А хiба вiн гросмейстер?

О, зупинився бiля четвертої дошки – локальний конфлiкт. Один гомо сапiєнс – широкоплечий, з великим носом – вирiшив змахлювати i переставив коня на виграшну позицiю. Сеансер це помiтив, i той, промурмотiвши щось нерозбiрливе, змушений був повернути фiгуру на її мiсце. Бiльше iнцидентiв не було, i хоч нашi консультувалися мiж собою, коли Ростислав кидався в море, вiн виграв усi партiї, усi до одної, навiть тi два майстри програли. Знiченi, розгубленi, чомусь виправдувались перед Вiталiєм:

– Це якийсь феномен... Пам'ять у нього...

– Та вiн би й Фiшера переграв... Рахує варiанти блискавично.

Покльований мовчки розтягував шнурочки губiв: хто-хто, а вiн добре знав секрет цього молодика!

Неля сяяла. В шахах не розбиралася зовсiм, але знала, що це iнтелектуальна гра, i перемога Ростислава, здобута легко, без особливих зусиль, порадувала її страшенно.

"Бач яка, – злостиво подумав Покльований, – аж танцює перед ним! Зажди, зажди, ще гiрко заплачеш..."

– Усiх перемiг! – щебетала Неля, веселим оком позираючи то на переможених, що розходилися iз шахiвницями в руках, то на переможця, що стояв обличчям до моря. Вiтерець ворушив йому темно-русе волосся, крiзь яке на правiй скронi проглядав металевий прямокутник. – I де ти так навчився?

– Це входить у мою програму, – спокiйно вiдказав Ростислав. – Я знаю напам'ять усi триста вибраних партiй Альохiна, кращi партiї наших гросмейстерiв, зокрема Олега Романишина... А взагалi, ми ще з тобою поговоримо про можливостi людського мозку...

– Цiкаво, – Неля замислено прикусила нижню губу. – А як ти вивчив стiльки мов?

– Згiдно програми. Нехай, я тобi розповiм...

"Певно, й не здогадується, що я його розкусив, – утiшно подумав Покльований. – Щодо мозку людини, то це вiн так... забиває баки. А от про свою програму, то вже точно – запрограмований здорово! Але послабив пильнiсть..."

Справдi, Ростислав i Неля розмовляли не криючись, i Вiталiй ледве стримав усмiшку, коли почув, де вони зустрiчаються.

Альтанка в найдальшому, занедбаному закутку їхнього парку, – чи ти ба, яка романтика! А для сценарiю виграшно.

Заздалегiдь пiшов подивитися на альтанку – поiржавiлий залiзний каркас iз дашком, розхитана зелена лавочка бiля дротяної сiтки. Романтики малувато, зате посидiти тут можна, з моря вiтрець повiває, навколо кущi жасмину i заростi полину. Вiталiй облюбував собi схованку i, мугикаючи пiсеньку, пiшов до їдальнi.

Пiсля вечерi сценарiй розвивався так. Петляючи сюди й туди по парку, Покльований непомiтно пробрався в той закуток i залiг у полинi, ждучи, коли з'являться закоханi. Довгенько в альтанцi нiкого не було, потiм припхався непередбачений сценарiєм якийсь старий, розсiвся, сопе. Може, вiн перепочине та й пiде, подумав Покльований, коли ж нi, сидить. Позираючи на нього з полину, режисер подумки посилав йому найгарячiшi прокляття: "А щоб тебе чорти вхопили! Щоб ти луснув, ковальський мiх! Зрештою, аби тебе викривило!" – i подiбнi не зовсiм гуманнi побажання. Не допомогло – те опудало як сидiло, так i сидить. Треба ж отаке! Переконавшись, що телепатiя не спрацювала, Покльований перейшов до телекiнезу – намацав суху грудку i перемiстив її у просторi так, що вона зiткнулася якраз iз лисою головою епiзодичного персонажа. Той пiдхопився i, бурмочучи щось про хулiганство, подався з альтанки. Охоплений панiкою, старий перечепився за якiсь корчi, засторчакував i мало не впав на Покльованого. Чортихаючись, почовгав на алею. I вчасно: до альтанки вскочила бiла постать Нелi Несмiх.

"Дурочка, – подумав Покльований, – прийшла перша".

У верховiттi акацiй зашумiв вiтер, одразу споночiло, посiявся дрiбний дощик. Вiталiй хотiв уже покинути свою схованку, гадаючи, що побачення не вiдбудеться, i саме цiєї митi з'явився Ростислав.

– Ти вже тут! Перепрошую...

– Та нiчого, – Неля прихилилась до його плеча, – я прийшла трохи ранiше... Ось черешнi, частуйся.

I знову випадковий збiг обставин мало не зiрвав цей важливий епiзод сценарiю. Ягоди, певне, смакували закоханiй парi, бо кiсточки так i полетiли на Покльованого. Особливо Неля, збирала, капосна, у жменю i вцiляла просто в обличчя, хоча кидала навмання. Дошкуляв i дощик – холоднi краплини забивалися пiд комiр, лопотiли по спинi, торохтiли по шиферному дашку альтанки. За цим шумом важко було розчовпати, про що вони там перемовляються. Була мить, коли Покльований хотiв уже вiдступити, але цiкавiсть пересилила. I режисер таки був винагороджений за своє терпiння та витримку: з окремих слiв, уривкiв фраз, якi долiтали до його нашорошених вух, одержав iнформацiю, заради якої варто було витримати не те що цей дощик, а зливу. Прибулець умовляв Нелю вийти на свiтанку на пляж... Субмарина вже чекатиме на них.... Неля аж у долонi заплескала, аж скрикнула:

– Це просто чудово – зустрiти схiд сонця в морi! – I вже не так весело: – Якби ж погода...

– Прогноз хороший, – пробубонiв прибулець, i в голосi чулося торжество. Ще б пак! Наївна представниця роду людського сама, добровiльно, з радiстю йде в пастку. Вiталiй, сповнений гуманного почуття, мало не схопився i не заволав: "Схаменися, дурне теля! Буде каяття, та не буде вороття!" Але нi, стримався. Зараз це нiчого не дасть, а от уранцi.... Хоча б же справдився його прогноз i настала гожа днина!

Цiєї ночi Покльований спав тривожно, снилися якiсь кошмари, часто прокидався, вмикав нiчника, зиркав на годинника i знову провалювався в нереальний свiт сновидiнь.

Пiдхопився, коли ще тiльки сiрiло.

Краєвид у цей час здавався для ока незнайомим, чужим.

Море було тихе, спокiйне, нiби випрасуване, i нерухомi рибальськi човни темнiли на бiлястiй гладiнi, як забутi праски. Небо з кожною хвилиною свiтлiло, вiд хмар не лишилося й слiду, i весь простiр дихав величчю i спокоєм.

Неспокiйний був тiльки Вiталiй Покльований. Тупцював, щоб зiгрiтись у передранковiй прохолодi, тривожно роззирався навколо. Вони ще не прийшли i нiякої субмарини... Перевiрив камеру, пiднiс її до ока i почав повiльно обмацувати обрiй. На дрiбнiй хвильцi сонно погойдуються човни, о, стоп, з'явилась якась рожева цятка, бурунить воду, нiс овальний, може, це куля...

– Агов! I ви сонце зустрiчаєте?

Покльований опустив камеру. Неподалiк, стоячи на каменi, Неля пробувала ногою воду, торкалась самими пальцями, i в прозорiй водi педiкюр червонiв, як калина.

– Я ж кiношник, менi все цiкаво...

Подумав: пройшла нечутно, наче кiшка, спритна. Героїня є, де ж воно головний персонаж?

Звичним рухом нацiлив камеру, торкнув спуск i рушив у її бiк, намагаючись ступати якомога рiвнiше.

– А плiвка хоч кольорова?

– Авжеж, – сказав, опускаючи камеру, – усе яскрiтиме – i купальник, i шапочка, i педiкюр.

Дiвчина знiяковiла, опустила голову.

– Ну, а... покажете?

– Якщо повернетесь, Нелю.

– А де ж я дiнуся?

– Ну, хто ж його знає... В лекцiї Ажажi сказано, що вони не агресивнi, але... хто дасть гарантiю...

– А... ви про Ростислава? Я й забула... Ну, гаразд, сьогоднi розпитаю обов'язково... Вiн менi все розповiсть, Онде вже пливе.

– Глядiть, щоб не було пiзно, Нелю.

Покльований швидко впiймав окуляром плавця. Ростислав наближався ривками, i треба було щомитi наводити камеру, щоб вiн не вирвався з рамки.

– А... салюдо камарадос! – привiтався, виходячи з води i розтираючи собi груди. – А я подумав: чи не заспала? Коли бачу...

– У мене будильничок, – Неля показала наручний годинник. – А ти як?

– I в мене будильник, тiльки ось тут, – Ростислав торкнувся голови якраз там, де виднiється металева стьожка. – Звечора скажу собi, о котрiй встати, i як по сигналу – плюс, мiнус пiвхвилини.

Покльований значливо зиркнув на Нелю, трохи одiйшов i, поки вони перемовлялися, знiмав їх на тлi моря й неба.

– Ну, то що, рушили? – Ростислав кивнув на море. – На нас чекають. Вода хороша, не бiйся.

– Слухайте, – Вiталiй заспiшив до них, незграбно ступаючи по слизькому вiд роси камiнню, – а чи не можна б i менi? Я ось узяв камеру...

– Справдi, було б цiкаво... – докинула Неля, здивовано оглянувшись на Вiталiя.

– На жаль, немає мiсця, – стримано, але твердо сказав Ростислав. – Це мiнiатюрний апарат.

Покльований якось одразу обм'як, понурився, та коли вони кинулись у воду, заджеркотав камерою. Тримав їх в окулярi, аж поки не видерлись у той рожевий апарат i не зникли за обрiєм...

Вiталiй не ждав сходу сонця, похилитав до свого корпусу – всi ще спали – i собi влiгся в постiль. Може, Це й краще, що його не взяли. Плiвку могли вiдiбрати чи засвiтити, навiть з пам'ятi стерти.... А так у нього буде фiльм, робочi кадри вже є...

Нелю Несмiх зустрiв уже пiсля вечерi, зрадiв, наче не бачив сто рокiв.

– Пасочка! Повернулась... Ну, як там у них?

Дiвчина не сприйняла його жартiвливо-фамiльярного тону, вiдповiла ущипливо:

– Та люди цiкавiшi, анiж тут.

Покльований сподiвався розпитати її детальнiше: як i про що говорили прибульцi, якi досягнення науки i технiки демонстрували, але дiвчину неначе пiдмiнили, досi товариська, балакуча, тепер стала замкнутою, навiть дратiвливою. Врештi послалась на брак часу i пiшла, залишивши Покльованого нi в сих нi в тих. Пекуча хвиля обурення вдарила йому в скронi. Дiвчисько! Чи ти ба, корчить iз себе...