Текст книги "До Золотої Зорi (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Бережной Василий Павлович
До Золотої Зорi (на украинском языке)

Василь Бережний

До Золотої Зорi

"...Як сказали жерцi, за

11340 рокiв у Єгиптi царювали

тiльки смертнi люди, а не боги

в людському образi... За цей

час, розповiли жерцi, сонце

чотири рази сходило не на

своєму звичайному мiсцi: а

саме – двiчi сходило там, де

тепер заходить, i двiчi

заходило там, де нинi сходить".

ГЕРОДОТ

"Дослiдження генератора

магнiтного полюса, вiдкритого

Никифором Ярковим пiд крижаним

щитом Антарктиди, триває*.

______________ * Див. повiсть автора "Пiд крижаним щитом".

"Рушiйний агрегат" нашої

планети – чи не найбiльша

таємниця, яку ось уже протягом

року розгадують фахiвцi з

рiзних галузей знань.

Нещодавно вiдкрито

тайник-архiв з численними

записами на тонких металевих

аркушах. Фотокопiї цих записiв

передано до Бiблiотеки

Iнтернацiональної Ради в

Парижi, щоб дати змогу

лiнгвiстам свiту ознайомитися з

ними i якнайшвидше

розшифрувати. На

прес-конференцiї, проведенiй

телемережею "Меркурiй", голова

Вченої ради акад. Сокальський

заявив, що вiн i його колеги

покладають великi надiї на

прочитання цих записiв. – Саме

там сховано вiдповiдi на всi

"як?" i "чому?", – сказав

академiк".

З вiдеострiчки "Хронiка-2302".

Приреченiсть

Велика довгаста призма кабiнету академiка Сокальського була вщерть заповнена м'яким свiтлом, що просочувалось звiдусюди, нiби примiщення оточували якiсь ласкавi сонця, а не скам'янiла крига Антарктиди. Академiк сидiв за робочим столом, який бiльше скидався на пульт управлiння з невисоким бiлим бортом, що виставив перед ученим кiлька овальних екранiв i панель обчислювальної машини, рясно втикану рiзноколiрними кнопками, клавiшами i важельками. Проте Сокальський до них майже не доторкався, електронний комплекс обробляв i видавав на екрани iнформацiю вiдповiдно до заданого алгоритму. Iнколи вчений зупиняв особливо цiкаву для нього модель чи ряд символiв, вдивлявся, примружуючи очi, потiм переводив зображення в запам'ятовуючий пристрiй i, зiтхнувши та пiдперши рукою бороду, знову стежив за екранами.

Та зосередитись йому не вдавалося, час вiд часу академiк повертав голову i дивився на стосик паперу, що лежав лiворуч, скраю пiд бортом. Це була перша ластiвка, що випурхнула з-пiд руки невiдомого йому фiлолога, який вiдгукнувся на заклик розшифрувати записи металiчних аркушiв. Може, вченого заiнтригував заголовок хронiки – "До Золотої Зорi"? Чи назва комп'ютера, з яким працював фiлолог, – "Романтик"? Академiк тiльки й прочитав оцi слова, бо мав нагальну роботу, стосик вiдсунув, зараз не час, загляне хiба що наприкiнцi робочого дня, але от голова сама собою повертається, i важко дотриматись робочого розпорядку. Ще, мабуть, з годину господар кабiнету крiпився, а тодi таки не витримав, клацнув вимикачем, екрани потьмянiли, згасли, а вiн пiдсунув до себе той бiлий стосик i почав читати.

...По широкiй алеї, що вела вiд важкого, неоковирного палацу через весь сад – униз, до озера, прогулювалось подружжя з маленьким синком, якого тiльки-но почали навчати грамоти. Чоловiк i жiнка в бiлому вбраннi йшли попiд густими кущами тамариску, що обрамлювали алею, йшли спроквола, видно було по всьому, що спiшити їм нiкуди. Розмову пiдтримували без особливого iнтересу, бiльше мовчали, поглядаючи то на високi акацiї, наче викуванi iз залiза, то на присадкуватi яблунi за ними, обтяженi червонястими плодами. Зате хлопчик ганяв, як заведений, – i по бiчних дорiжках, i до озера, й назад.

– Хочу купатись! – Бiлявенький непосида притулився головою до мами, намагаючись обняти її за стан. – Купатися, купатися!

– Але ж не жарко. Бачиш, нiхто не купається.

Та малий так настирливо домагався свого, так тупцював навколо матерi, що вона, зрештою, поступилася.

– Ну, ходiмо, вiзьмемо плавки.

Чоловiк, мляво помахуючи руками i байдуже вiтаючись iз зустрiчними, почалапкав до озера, зупинився бiля самiсiнької води та й почав спостерiгати, як над пiщаним дном шмигають табунцi довгастих рибок. На душi було тоскно й порожньо.

Малий ще здалеку розiгнався i з вереском плюхнувся у воду, здiймаючи бризки. Мама любувалась ним, а батько чи ледве й помiчав.

– Останнiм часом ти збайдужiв до всього, – обiзвалась дружина докiрливо. – Може нездужається?

– Та нi, – знехотя сказав чоловiк, тамуючи в собi легке роздратування. – На здоров'я не скаржусь.

От уже цi жiнки! Добре знає, в яку безвихiдь вона потрапили, а говорить так, нiби нiчого й не сталося. "Нездужається..." Вмираюча планета а напiвдикими племенами i нiякої надiї вирватися звiдси, то що йому веселитися? Краще б уже були загинули всi в космосi, анiж нидiти отут, живучи без мети i надiї.

– Остерiгайся апатiї, Iмпете. Ну, от скажи, чого тобi не вистачає на цiй планетi? Це ж просто щастя, що ми врятувалися i можемо нормально, в спокої i достатку доживати вiку!

– Як отi священнi акацiї, – криво усмiхнувся Iмпет.

– Аякже – прихiдцi з неба! – В очах дружини спалахнули iскорки радостi, чоловiкової iронiї вона не сприймала. – I сам Верховний Маг рахується з нами. Автохтони* такi ж люди, як i ми. Природа розкiшна. Синок росте. Чого ж ти хочеш?

______________ * Мiсцеве населення.

Присiли на плескатий камiнь, загрузлий у пiску, вона прихилилась до чоловiка, малий Бад брьохався перед очима.

– Ми шукали перспективну планету... – обiзвався пiсля довгої мовчанки Iмпет. – А де опинилися?

– Ну, це ж не наша вина. Якби не той клятий метеорит... Признаюсь, я не сподiвалася, що ми врятуємось. Така пробоїна... Наковталася я тодi жаху.

Iмпет зiтхнув:

– Майже половина екiпажу... Може, з ними вдалося б вiдремонтуватися...

– Чула, чула про це вже не раз! – перебила дружина. – Але ж, любий мiй капiтане, хiба варто сушити голову над тим, що поза нашими можливостями?

– Ти не знаєш одного, Кенi, – життя на цiй планетi приречене. Спостереження нашої обсерваторiї...

Дружина повернула до нього здивоване обличчя.

– Як це... приречене? Хiба життя тут не грунтується на двадцяти амiнокислих i чотирьох пуринових основах, як i на рiднiй нашiй планетi? Одержано якiсь новi характеристики?

– Та нi, фундаментальнi закони дiють... Але от енергетика...

– Яка енергетика? Сьогоднi ти заповзявся говорити загадками.

– Маю на увазi променеву енергiю центрального свiтила. Зiрка ця iнтенсивно старiє, згасає. Особливо в ультрафiолетовiй частинi спектра.

Кенi подивилась на небо – свiтлий диск спокiйно плив у високостi, освiтлюючи планету так само, як i ранiше. Опустила очi з затаєною усмiшкою,цей вираз її тонкого обличчя завжди зворушував Iмпета. I зараз йому потеплiло на серцi. Може, й справдi вона має рацiю? Але ж факти... Не хотiлось викликати осмутку на її ще й тепер привабливому лицi.

– Вигадки... Нiяких особливих змiн у природi не помiтно.

– Пояси субтропiкiв почали звужуватися. Температура свiтила катастрофiчно падає.

Кенi знову позирнула на небо, зiщулилась, нiби вiдчула похолодання, i покликала сина.

– Годi, Ваде, вилазь! Он уже посинiв...

Iмпет усмiхнувся:

– Не бiйся, похолодання фiксують лише прилади.

Витираючи малого пухнастим рушником, Кенi спитала:

– Що ж показують вашi прилади? На скiльки його вистачить? – кивнула в небо.

– Якщо процес iтиме з такою iнтенсивнiстю, як тепер, то приблизно через сiм тисяч рокiв...

Не встиг вiн закiнчити фразу, як дружина пирхнула i враз вибухнула таким дзвiнким смiхом, якого вiн давно не чув.

– Сiм тисяч?! Ха-ха-ха! Та це ж вiчнiсть! Ха-ха-ха!

Вона так заразливо смiялася, що й Iмпет не змiг стримати посмiшки, а малий Вад, зиркнувши па них, загиготав i застрибав на однiй нозi.

– Ти маєш рацiю, Кенi, – сказав Iмпет, – строк не малий, якщо мiряти людським життям. Але ж вiн пройде? Промине? Припустiмо, сто чи бiльше поколiнь ще зможуть прожити на цiй планетi. А наступнi?

– Наступнi щось вигадають. Може, отак, як ми, полетять у космос. Галактика велика, притулок для життя знайдуть...

– Iмовiрно. Але ж тут ще навiть металургiї нема, кам'яний вiк.

– А ми хiба не зробимо внеску в прогрес? Тепер це ж i наша планета. Ми все одно збиралися переселитись...

– Та збирались, тiльки ж не з такою перспективою.

– А менi тут гарно! Сади, озера, гаї... Птаство i квiти... Навколо стiльки краси! Вiдкинь, Iмпете, свiтову скорботу – це химери. Серед такої розкiшної природи нудитися протипоказано.

Кенi озирнулась навколо – чи нiхто не бачить? – i раптом поцiлувала чоловiка. Iмпет був радий, що не засмутив дружину, i водночас розчарований таким її оптимiзмом.

– Зрозумiй, Кенi, – без мети життя втрачає сенс.

– Я це розумiю, i навiть у цих умовах, в яких ми опинилися, можна вiднайти мету, але до чого тут центральне свiтило?

Обличчя Iмпета спохмурiло, брови зiйшлися докупи.

– Як тобi сказати... Свiтило i планета – стiйка система, i ось її рiвновага порушується. Негативний космiчний фактор зростає, згодом вiн стане вирiшальною силою катастрофи. Хоч трагедiя i вiддалена у часi, а вже кидає зловiсну тiнь. Уяви: з полюсiв льодовики сягнуть до екватора. Лютий холод понищить, насамперед, рослиннiсть, поля i лiси сховаються пiд бiлим покривалом, навiть моря й океани...

– Та перестань, – замахала руками Конi, – мене вже проймає дрож.

I тут у розмову батькiв устряв малий Бад. Хлопчисько увесь час дослухався, про що вони говорять, своєрiдно засвоював iнформацiю, аналiзував. Коли батько змалював страхiтливу картину загибелi планети, малий не втерпiв:

– Тату, а хiба не можна перелетiти до золотої теплої зорi? Як в отiй казцi?

– То ж казка, сину, – зiтхнув батько, – а дiйснiсть... У нас нi на чому летiти, корабель наш пошкоджений, ти ж знаєш, упав, i вже йому нiколи не знятися.

Бад поклав рученята батьковi на колiна, заглянув йому в вiчi та таким серйозним, вдумливим поглядом, що той аж примружився.

– Ну, тодi... Планети ж лiтають, га?

– Що ти сказав? Планети? – Iмпет ухопив сина пiд пахви, пiдняв обличчя до обличчя, з радiсним здивуванням вигукнув: – Оце iдея! Оце мета в життi! Ох ти мiй рiзноокий... Ти чуєш, Кенi, вiн хоче до Золотої Зорi!

Очi малого сяяли: одне зеленувато, а друге – блакитно.

Колоквiум

Записи цi не повнi, але зафiксовано головне, про що йшлося на цьому важливому колоквiумi. Присутнiй був увесь екiпаж, за винятком дiтей, хоча, принагiдно сказати, саму iдею пiдказала дитина.

Капiтан Iмпет. На нашу долю випали тяжкi випробування, ви всi це знаєте, i я згадую про це тiльки тому, що вони продовжуються. Хоч ми й урятувалися, хоч i маємо твердий грунт пiд ногами. З одного боку нам пощастило: потрапили до планети нашого типу, на якiй iде такий самий процес еволюцiї, дарма що з помiтним вiдставанням у часi – автохтони ще тiльки започаткували свою цивiлiзацiю. Водночас нам i не поталанило: Центральне Свiтило, як показують спостереження, починає втрачати сталiсть, змiнює свої характеристики, що виявляється в зниженнi iнтенсивностi радiацiї в кiлькох дiлянках спектра. Особиста помилка спостерiгача тут виключається, статистичнi данi, на превеликий жаль, надзвичайно точнi. Отже, в перспективi – обледенiння планети, загибель бiосфери...

Реплiки iз залу. – Антиперспектива!

– Катастрофа!

Капiтан Iмпет. Так, це космiчна катастрофа. I хоч вона не загрожує безпосередньо нам, але нашим нащадкам – напевно. Попросимо Астрофiзика поiнформувати нас про її ознаки.

Астрофiзик. Уже першого року спостережень дiаграми показали зниження максимумiв активностi Центрального Свiтила, зменшення емiсiї променевої енергiї. I це як у рамках циклiчних змiн, так i в значеннi так званої постiйної зiркової величини. Деякi дiлянки дають спектр жовто-червоних зiрок, iлюструючи домiнуючу тенденцiю... Астрофiзик демонструє дiаграми, спектри хромосферних спалахiв, супроводжуючи все це сухими коментарями.

Реплiка iз залу. Чи означає це початок замикання Свiтила на себе?

Астрофiзик. Говорити про колапс, може, ще зарано. Процеси, що вiдбуваються на Свiтилi, дуже складнi i, я б сказав, надзвичайно своєрiднi, примхливi. Звернiть увагу на дiаграму iнтенсивностi радiохвиль Свiтила. О шостiй годинi дев'ятнадцять хвилин восьмого квiтня iнтенсивнiсть раптово знизилась удвiчi. А на однiй дiлянцi – в десять тисяч разiв! Далi. Можливо, внаслiдок послаблення космiчного магнiтного поля, планета пришвидшує обертання навколо своєї осi. Зараз воно становить 0,00164 секунди i темп його зростає. За сто рокiв сягне 29 секунд.

Реплiка iз залу. За столiття – двадцять дев'ять секунд?

Астрофiзик. Так. I це вiдчутна величина. В астрономiї сто рокiв – як мить.

Реплiка Кенi. Всi цi дослiдження, можливо, становлять теоретичний iнтерес. А який стосунок мають вони безпосередньо до нашого життя?

Астрофiзик. Я, власне, тiльки поiнформував про нашi спостереження, а який стосунок... це вже, пробачте, поза рамками астрофiзичних дослiджень.

Капiтан Iмпет. Стосунок безпосереднiй. Планетi загрожує екологiчна криза, на бiосферу в цiлому насувається небезпека. Звичайно, деякий час бiосфера компенсуватиме енергетичнi втрати...

Реплiка Кенi. Деякий час? Чи не можна уточнити?

Капiтан Iмпет. Астрономи i геофiзики визначають перiод у п'ять тисяч рокiв...

Кенi. Це просто грандiозно – програма на п'ять тисяч рокiв!

Капiтан Iмпет. Iронiя сюди не вписується. Йдеться про вiдповiдальнiсть за долю планети, яка прихистила нас. То хiба не мусимо вiдповiсти їй синiвською вдячнiстю? I якщо маємо перед собою час, то за це треба тiльки дякувати долi. Були ж зареєстрованi випадки, коли отакi зорi колапсували протягом сорока секунд. Нiхто не висуває тут програми на тисячолiття, а от робочу гiпотезу слiд обмiркувати... хоча б у теоретичному планi. Я подаю на обговорення iдею: планетi слiд обрати iнше свiтило. Залишити її населення на загин ми не можемо, а по сусiдству сяє зiрка подiбного спектрального класу, з вiдповiдними параметрами.

Астроном. У нас є пiдстави припускати, що ця зiрка має планетну систему. Не виключена можливiсть, що там виникло життя.

Еколог. Це ускладнює ситуацiю. Включення нової планети до установленої системи не пройде без наслiдкiв... може, навiть катастрофiчних. Як для тiєї планетної сiм'ї, так i для нас.

Капiтан Iмпет. Траєкторiю буде розраховано оптимальну. А щодо небезпечних несподiванок... Для того ж ми й зiбралися, щоб усе обмiркувати, в тому числi й нову модель тiєї планетної системи.

Реплiка iз залу (Ботанiк). Перемiщення планети? Нечувано! Грандiозно! Але нездiйсненно. Такого втручання у свiтобудову ще не було.

Капiтан Iмпет. Може, й не було, це не аргумент. Ми не повиннi сидiти склавши руки. Iнакше життя втрачає всякий сенс.

Еколог. Нас небагато, i на час довгої мандрiвки, – якщо, звичайно, вдасться зрушити планету, – зможемо скористуватися системою життєзабезпечення нашого корабля, вона функцiонує. А як з мiсцевим населенням? Адже автохтонiв на планетi не менше пiвмiльйона!

Геолог. Поселити їх у теплi печери. Там же влаштувати iонiтнi* оранжереї, пiдключивши внутрiпланетнi джерела тепла.

______________ * Мається на увазi штучний "грунт", насичений необхiдними для рослини речовинами.

Еколог. Вони недавно тiльки вийшли з печер, i тепер – назад? Це регрес! До того ж ще треба одержати їхню згоду.

Капiтан Iмпет. Насамперед, мусимо самi дiйти згоди. А тодi вже поведемо переговори... Обов'язково, без цього обiйтися не можна. Хоча я не знаю, як нашi спецiалiсти по контактах зможуть порозумiтися з магами щодо цiєї проблеми. їхнє мислення... надто вiдмiнне.

Реплiка. Чиє мислення – спецiалiстiв?

Капiтан Iмпет. Магiв. I спецiалiстiв, якщо хочете. Рiзнi рiвнi.

Фахiвець по контактах. Завдання важке – i рiвень мислення, i їхня логiка дуже далекi вiд нашого мислення i нашої логiки. Але точка спiвдотику є, i можна сподiватись на взаєморозумiння.

Представник варти. А навiщо їх питати? Змусимо їх виконувати приписи та й уся дипломатiя.

Капiтан Iмпет. Це суперечило б нашим переконанням i, звичайно, було б порушенням букви i духу обов'язкової Iнструкцiї по мiжпланетних стосунках.

Представник варти. Так для їхнього ж добра! Iнакше-бо загинуть.

Капiтан Iмпет. Це так, але для досягнення мети не всякi засоби годяться.

Астрофiзик. Я пiдтримую iдею переведення планети до iншого свiтила. Мусимо попрацювати для наступних поколiнь. Але щодо печер... тут я заперечую. Нам треба запустити один або два плазмовi супутники, якi хоча б наполовину компенсували втрату радiацiї Центрального Свiтила. Це забезпечило б функцiонування бiосфери в широкiй екваторiальнiй зонi, куди змушенi були б перекочувати усi племена аборигенiв. Я знаю, що зараз нам не пiд силу виготовлення i запуск штучних сонць, але ж проект буде розрахований не на кiлька рокiв, а на цiлi столiття! Геологи, треба сподiватися, вiдкриють поклади радiю та й iнших необхiдних елементiв. Чи не так?

Реплiка. Так! Щодо мiнеральних запасiв оця друга наша кулька незмiрно багатша за першу. Немає сумнiву, що ми тут знайдемо все потрiбне. Але добре пристосованi до життя печери...

Еколог. Печери, хоч якi б вони були впорядкованi, – це не практично. Припустiмо, що жителiв можна було б розмiстити, а тваринний свiт? Уся багатюща фауна загине!

Капiтан Iмпет. Гаразд. Потрiбно ще обмiркувати проблему рушiя. Це серцевина всього проекту. Яким способом перевести планету до iншого свiтила? Якi iдеї висунуть енергетики та iнженери-конструктори?

Iнженер. Якщо розглядати планету як великий космiчний корабель, потрiбно спорудити силовий вiдсiк, в якому встановити рушiй такої потужностi, щоб подолати силу тяжiння Центрального Свiтила. Це по-перше. По-друге, для колекцiї траєкторiї необхiдно буде встановити принаймнi два боковi рушiї меншої, звичайно, потужностi. Спроектували ракетнi двигуни потрiбної тяги справа не важка, а от виготовити їх...

Реплiка. Використати наш корабель!

Iнженер. Я теж про це думав. Не вистачить потужностi.

Реплiка. Пiдiрвати вулкан!

Iнженер. Щоб викликати неконтрольовану силу? Нi, доведеться починати з нуля. Треба буде створити металургiю, без цього з таким завданням не впоратись...

Капiтан Iмпет. Звичайно, не впоратись... якщо прийняти таку схему. Бiльше того, навiть при наявностi високорозвиненої металургiї, яка дала б нам потрiбнi засоби, транспортування планети на вiдстань чотирьох свiтлових рокiв здається менi чистою фантастикою. На таке механiчне перемiщення не вистачить усього часу iснування планети! Хто не вiрить – нехай полiчить.

Реплiка. Яка ж альтернатива?

Капiтан Iмпет. Бiльшiсть iз вас, напевне, пам'ятає експерименти з гравiтацiєю, якi проводились у нашому Центрi Наук...

Реплiка Кенi. I якi закiнчилися катастрофою...

Капiтан Iмпет. Стежка фундаментальних дослiджень в'ється помiж колючих терпiв. Так, стався нещасний випадок, були жертви. Але вiдтодi наука вилущила не одну зернину iз того стручка гравiтацiї. I тепер ми стоїмо на порозi великих, може, найбiльших в iсторiї вiдкриттiв. Гравiтацiя всеохоплююча конструктивна сила тiєї динамiчної системи, яку звемо Всесвiтом. I якщо нам пощастить розгадати її шифр...

Iнженер. Якщо пощастить...

Капiтан Iмпет. Я вже маю деякi теоретичнi розробки. Якщо мобiлiзуємо на це всi нашi науковi сили, то, безперечно, досягнемо успiху.

Астрофiзик. Маєте на увазi гiпотезу "Гравiтацiйної хвилi"?

Капiтан Iмпет. Так, саме цю гiпотезу, що обiцяв нам необмеженi можливостi для використання функцiї протяжностi простору-часу, гiпотезу, що наблизить "верхню межу", до якої можливi кiлькiснi змiни просторово-часових структур.

Астрофiзик. Захоплююча перспектива!

Реплiки. Потрiбен конкретний план i – за роботу!

– Це окрилює!

– Усi обчислювальнi свiтловоди – на розробку Проекту!

Кенi. А про Мага забули?

Реплiка. Включити Кенi до групи Контакту. Як психолог, вона стане в нагодi.

Капiтан Iмпет. Чи хто заперечує? Нiхто. Отже, астрономи продовжують патрулювання Центрального Свiтила, iнженери приступлять до створення надiйних i точних iнерцiйних систем керування – таких систем, що забезпечать рух планети на гравiтацiйнiй хвилi до iншої, стацiонарної зорi... Енергетики мусять сконструювати надпотужнi гравiтацiйно-магнiтнi рушiї... Робота знайдеться всiм – адже починаємо новий акт iсторiї.

Кенi пiдвелася, певне, бажаючи щось сказати, але тiльки змахнула рукою i рушила до виходу.

Розмова iз Сонцем

Маг вийшов iз свого приземкуватого палацу, складеного з тесаного гранiту, саме в ту мить, коли над обрiєм зачервонiла вузенька смужечка Сонця. Поважно ступаючи, нiс напiвголе сухорляве тiло до чорних сходiв, прокладених на схилi крутої гори. Обличчя, густо вкрите червоною фарбою, було урочисте i грiзне. Наче в прорiзах маски, поблискували чорнi, як антрацит, очi. Вiд поперека до колiн його прикривала шкура пантери, голова якої iз кривавими рубiновими очима хилиталась на животi, а плямистий хвiст бив по п'ятах, нiби пiдганяючи. Капiтан, пiдтягнутий i стрункий у своєму бiлому костюмi, зустрiв Мага бiля пiднiжжя гори, там, де починаються сходи.

– Хвала Повелителю Духiв! – сказав звичну фразу i пiшов поруч.

– Нехай нiщо зле не наближається до тебе! – вiдповiв Маг, торкнувшись правою рукою ошкiреної голови пантери.

Чим вище викочувалось на небо Сонце, тим вище вони пiднiмались по сходах, що вели до Обсерваторiї. Члени групи Контакту (i капiтан з ними) ще вчора мали довгу i досить нудну розмову з Магом – ученi пояснювали Повелителевi Духiв структуру Всесвiту, його динамiку, енергетичний баланс Центрального Свiтила. Вiн уважно слухав, iнколи вигукував якiсь магiчнi формули, певне, не зовсiм зрозумiлi i йому самому, а на закiнчення сказав:

– Завтра я з ним поговорю.

– З ким?

– Iз Свiтилом.

От вони й iдуть до Обсерваторiї на розмову iз Свiтилом. Капiтан, примруживши очi, поглядає на шкуру пантери, на рiзнобарвнi амулети i талiсмани, нанизанi на сухорляву шию Мага, його руки i ноги. Маг iде у всеозброєннi, готовий не лише вiдбити напад злих духiв, а й настрахати їх, пiдкорити своїй волi. На кiлькох найбiльших талiсманах вирiзьблено магiчнi знаки – це незмiрно посилює їхню дiю. Отi дрiбнi вузлики, зiбранi в намисто на тонкiй шиї, зв'язують життя Мага i втримують його в цьому висохлому тiлi. Це захист, охорона. Знаки i формули, вирiзьбленi на талiсманах, костяних паличках i кам'янiй дощечцi, яку Маг тримає у правiй руцi, – то закляття, що мають надприродну силу i вплив... "Ех, – думає капiтан, – коли б ти хоч трiшки був знайомий з фiзикою небесних тiл, то ми б оце не витрачали марно часу. Скiльки ж то промине тисячолiть, доки процес цивiлiзацiї охопить усю планету? Але час той неодмiнно настане, його приведе Необхiднiсть".

Учора дехто з колег дозволив собi поiронiзувати з Мага: мовляв, ану, поговори, налякай Центральне Свiтило, може, воно схаменеться. А зараз Маг iшов так упевнено, риси його обличчя загострилися, воно позначене величчю, незбагненною силою, i капiтановi раптом подумалось: "А що, коли б справдi? Але то було б небезпечно, Природа й так багато дала людинi, може, аж занадто... Кенi вчора чомусь прийшла ранiше i довго розмовляла iз старим Магом наодинцi. Невже переконувала не поступатись? Просто дивно, як вона не розумiє... А втiм, Кенi протягом усiєї їхньої космiчної мандрiвки ревнувала його до... науки, умовляла не братися за експерименти, небезпечнi для життя. Може, й небезпечнi, то що? Оце ж i сина постарається виховати в оранжереї. А навiщо менi пустопорожнє життя? Цiкаво, про що зараз думає старий Маг? Може, слiд було б записати для майбутнiх археологiв, iсторикiв, а вони ще будуть, обов'язково будуть на планетi". Диск Центрального Свiтила стрiмко викочувався вгору, все дужче розгоряючись – немов радiючи зустрiчi з Магом. А старий долав сходинку за сходинкою, здається, зовсiм i не стомився, тiльки час вiд часу облизував пошерхлi губи. На скронях у капiтана засрiблилися крапельки поту.

Ступивши на порослу травою вершину гори, де бовванiли, куполи астрономiчних приладiв, опинилися на одному рiвнi з Свiтилом. Тут на них уже чекала вся група Контакту i троє астрономiв, не було тiльки Кенi, що мусила лишитися з малим. Ученi зустрiли Мага, як i належить "прихiдцям з неба", шанобливо, але без догiдливостi, щоб старий часом не подумав, що в iєрархiї Свiту зони стоять нижче. Це зiпсувало б взаємини.

– Хвала Повелителю Духiв! – привiтався Перший Астроном, i всi присутнi кивнули головами. – Привiт капiтановi!

– Нехай нiщо зле не наближається сюди! – сказав Маг, торкнувшись iкластої голови пантери.

– Вiтаю усiх вас! – пiднiс руку капiтан. – I давайте починати.

Вченi розступалися, даючи дорогу Маговi. Старий твердим кроком пiдiйшов майже до самiсiнького краю, пiдняв угору бiлу кам'яну дощечку, всiяну магiчними знаками та формулами, i суворо сказав:

– Ти чуєш, Свiтило, я знаю твоє iстинне iм'я!

I враз капiтан вiдчув, як свiт перетворився на велетенський храм. Голубе склепiння неба, що спирається на тьмявi гiрськi пасма в далинi, оця ось Обсерваторна гора в центрi, Маг, що розмовляє iз Свiтилом...

Урочиста напруга вiдбивалася на лицях, хоча колеги (капiтан це добре знав) досi були настроєнi, звичайно, iронiчно. Та в цей момент усi нiби вiдчули подих атавiстичного страху. Але то була тiльки мить, їх наче пронизав квант психiчної енергiї з далекого минулого. Мить промайнула, i вони просто з цiкавiстю стежили за обрядом. Старий сухорлявий чоловiчок то показував бiлу кам'яну дощечку, на якiй було вирiзьблене коло з променями, то сварився костяними магiчними паличками, наголошуючи на тому, що йому вiдоме якесь iнше, справжнє iм'я Свiтила. Потiм, заткнувши дощечку та палички за пояс, вiн узявся обома руками за голову пантери.

– Дивись! Це Богиня Смертi!.. Мiцнi в неї зуби, страшний погляд. Я її тримаю в своїх руках, мене вона слухається! Бiйся Богинi Смертi, о Свiтило, вона невблаганна, чуєш? Свiти нам, як i ранiш, давай достатньо тепла! Це я тобi наказую, всемогутнiй Маг!

Вiн дивився просто в золоте сонячне око, нi на секунду не вiдводячи погляду. Фарба на обличчi почала розтоплюватись i стiкати рiвчаками зморщок – здавалося, тече кров i скапує з пiдборiддя на задиханi груди.

– Гляди ж, начувайся!

Старий повернувся i, навiть не глянувши на присутнiх, наче тут нiкого й не було, рушив до сходiв.

Капiтановi не хотiлося повертатися з ним, але мусив: так належало. Донизу йшли мовчки, лише неподалiк палацiв, де мали розiйтися, капiтан сказав:

– Ну що ж, нашi вартовi Неба будуть пильно стежити за ним... Якщо не послухає твоїх заклять, доведеться тобi пристати на наш бiк!

Старий повернув до капiтана криваве обличчя, прискалив око i вже хотiв щось сказати, але перебило темне кружальце, прикрiплене над верхньою кишенькою капiтанового кiтеля. Звiдти прозвучав голос Кенi:

– Iмпете, снiданок готовий!

– Iду, – вiдповiв капiтан, кивнув Маговi i рушив до Великого Будинку, в якому мешкали найзначнiшi прихiдцi з неба.

Маг i ранiше спостерiгав їхнi перемови на далеких вiдстанях, але кожного разу це його вражало. "Ну звичайно ж, це боги, а не признаються", подумав старий, човгаючи до свого гранiтного палацу.

Ява первiсної драми

– Мабуть, сама планета вiдчуває небезпеку i створює для нас надзвичайно сприятливi ситуацiї,– сказав капiтан Iмпет у мiкрофон, коли йому повiдомили, що у визначенiй ними геодезичнiй дiлянцi знайдено простору печеру, вимиту невеликою пiдземною рiчечкою. – Отже, примiщення для машинного залу є?

– Iдеальне. От побачите – пересвiдчитесь. А щодо сприяння, – голос керiвника пошукової групи забринiв радiстю,– то планета пiдсунула нам ще один гостинець...

– Який?

– Комору iз чудовою залiзною рудою. Та ще й зробила широкий вихiд на поверхню – нiби знає, що в нас мало робочої сили.

– Координати передайте в пам'ять свiтловода.

Сьогоднi капiтан Iмпет був у пiднесеному настрої: задум, пiдтриманий на колоквiумi, пускає корiння. Звiдусiль, де працюють пошуковi групи (у бiльшостi з них по два чоловiки) надходять добрi вiстi. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепi з її "рацiональною" фiлософiєю життя. А ситуацiя рiзко змiнилася: свiтило стискується – за останню декаду його дiаметр зменшився майже на двадцять дев'ять кiлометрiв.

Обличчя капiтанове насупилось, вiн провiв долонею по русявому волоссю, пiдвiвся i вiдiйшов од свiтловодної кулi до вiдчиненого вiкна. Подих повiтряного океану приємно освiжав. Центральне Свiтило котилося на захiд. Ген-ген, аж на обрiї, у синьому серпанку ледь маячить смужечка гiр. Тепле вiдчуття наповнило груди: рiдна планета... Тодi, коли в аварiйнiй ситуацiї вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рiдною... Як? Чому? Може, тому, що майже за всiма своїми параметрами вона схожа па їхню далеку, тепер уже назавжди втрачену, праматiр? Чи просто людина в силу iнерцiї звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капiтан спостерiг, що цей психологiчний злам стався – планета прийняла їх, а вони – планету. I вчасно: вони врятують її вiд загибелi...

У пам'ятi капiтана Iмпета залишилися спогади про iсторичнi подiї, здебiльшого – трагiчнi, що сталися там, на прабатькiвщинi. Тут, певне, все буде iнакше, ресурсiв незрiвняно бiльше, отже й цивiлiзацiя розвиватиметься швидше. Якби тiльки пощастило причалити до стацiонарної зiрки! Але Маг нiяк не може збагнути ситуацiї, вiдмовляє у робочiй силi. Тут його не обiйдеш... Упертий дiд. Боїться? Чи просто нiчого не розумiє?

Раптом до капiтана долетiли звуки рiжкiв. Далекi й близькi, вони то знiмалися до високостi, то згасали десь унизу, за обрiєм. Зайшла Кенi, по її обличчю вiн побачив: щось сталося.

– Чуєш? То Маг скликає племена...

– Що ж надумав цей невiглас?

Кенi пiдiйшла до Iмпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокiйливо:

– Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зовсiм iнший погляд на свiт, а ти не хочеш на це зважати.

– Ну чого ж? Хiба мало ми змарнували часу, а особливо ти?

– Не втрачай терпiння, – лагiдно сказала Кенi. – Вся природа для нього одухотворена, старий годинами сидить пiд гiллястим дубом, вслухаючись у шелестiння листя, силкуючись зрозумiти вiщу мову дерева.

– Ну й що, розшифрував? – У голосi капiтана чулася iронiя.

– Звичайно, на те ж вiн i Маг, щоб розумiти мову дерев, птахiв, звiрiв. Свiтанок цивiлiзацiї. Хiба нашi пращури не так само...

– Ти хочеш пофiлософствувати, – сказав капiтан, вмикаючи кулю свiтловода. – Може, краще на прогулянцi, коли мене змiнять на посту?

– Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то вiдводить очi, то раптом зиркає зухвало. Може, треба вжити заходiв для нашої безпеки?

– Перебiльшуєш, Кенi. В могутностi "прихiдцiв з неба" вiн давно вже пересвiдчився.

Куля свiтловода, досi наповнена бiлястим туманом, прозорiшала, в нiй усе чiткiше проступали обриси навколишнього: стежки в густiй травi, лiс, Обсерваторна гора з кам'яними сходами.

– А он i той дуб, – сказала з якимось острахом Кенi, – бачиш, туди стiкаються люди...