Текст книги "Подарунок телепата (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Бережной Василий Павлович
Подарунок телепата (на украинском языке)

Василь Бережний

Подарунок телепата

1

– Ну, то як же ваш експеримент? – спитала Соломiя Олексiївна, пораючись бiля невеликого круглого столика, що стояв бiля розчиненого вiкна. її красивi нiжнi руки так i пурхали над бiлою скатертиною, неначе два птахи, ставлячи то вазу з фруктами, то чайний сервiз, то тарiлки. Сергiй Антонович так задивився на тi руки, що й не обiзвався. – Телепатiя, здається, вийшла тепер на переднiй край? – провадила господиня. Гiсть зворухнувся, теплим поглядом окинув її постать. "Така ж, як i тодi, хоч нам уже пiшов четвертий десяток... – промайнула щемлива думка. – Вишня в цвiту". Уголос промовив:

– Так, телепатiя, можна сказати, наука модна. Явища, пов'язанi з людською психiкою, цiкавлять багатьох. Але...

– Що "але"? – обернулась Соломiя Олексiївна, i це знову нагадало йому студентськi роки. Отакий погляд був у неї й тодi – вiдкритий i бистрий. Тiльки була ближчою...

– Але я й зараз не можу "прочитати" твоїх думок!

Соломiїне обличчя освiтилося усмiшкою:

– Чи не пора б уже, товаришу докторе, облишити жарти?

– Якi там жарти... – Сергiй Антонович зiтхнув, хотiв щось сказати, але, певне, передумав. Пiдвiвся з крiсла i заходив по кiмнатi, гамуючи хвилювання. – А справдi, якби я... Знаєш, нам ще дуже далеко до розумiння феномену психiчного. Є здогади, припущення, а точного знання нема. Психiка людини, як той мiраж, – наблизишся до нього, а вiн i розтав...

– Це так, – i собi зiтхнула Соломiя Олексiївна, – пiд мiкроскопом психiки не побачиш. – Раптом сплеснула руками: – Бач, а про твої квiти забула!

На ходу скидаючи фартушка, заспiшила на кухню. Незабаром поставила на стiл кришталеву вазу з трояндами.

– Отепер можна й сiдати. Прошу, дорогий госте!

Сергiй Антонович iз самого початку почувався в своїй корзинi, як кажуть англiйцi, Соломiю ж Олексiївну його несподiваний вiзит вибив з рiвноваги. Те, що вiн – видатний учений, це її зовсiм не хвилює, на стрiчцi пам'ятi замиготiли iншi кадри... Колись удвох мрiяли про спiльне життя... Скiльки ж це вони не бачились? Сергiйко ходить до сьомого класу, отже, чотирнадцять...

За столом почалися, звичайно, спогади, i поступово прiрва часу вужчала, сходилася. Сергiй Антонович делiкатно проминав її невдале замiжжя, може, не хотiв розвередити свою давню рану? – а все згадував веселi випадки iз студентського життя, розпитував про роботу.

– I все-таки – як ваш експеримент? – нагадала Соломiя Олексiївна. Адже в пресi ще нiчого не було.

– Матерiали обробляються, як сказано в повiдомленнi, – розвiв руками вчений.

– То ж поки до вас доб'ються кореспонденти...

Експеримент, в якому брав участь Сергiй Антонович, дав справдi дивовижнi наслiдки.

– Розумiєш, Соломiє, нам пощастило знайти кiлька нервових точок планети...

– Не розумiю.

– Чесно кажучи, нам i самим це ще не ясно, i ота фраза: "матерiали обробляються" аж нiяк не вiдписка. Якщо ти цiкавишся...

Авжеж, Соломiя Олексiївна цiкавилась. Не в її характерi питати "для годиться". Коло її зацiкавлень не обмежувалося нейрохiрургiєю, якою вона займалася в науково-дослiдному iнститутi.

Смакуючи запахущий чай, Сергiй Антонович, хоч i уривками i не послiдовно, розповiв про той експеримент майже все. Суть його полягала ось у чому. Прихильники телепатiї – науки про безпосередню передачу думок вирiшили провести експеримент у глобальному масштабi. В основу поклали геометричнi принципи – були визначенi точки симетрiї схiдної пiвкулi, куди й вiдправились учасники експерименту. Наслiдок перевершив усякi сподiвання: сiм точок iз дев'яти встановили зв'язок! Вони по черзi то приймали, то передавали iнформацiю за допомогою самої тiльки думки. I це – на вiдстанi в десятки тисяч кiлометрiв.

– Неймовiрно... – прошепотiла Соломiя Олексiївна, коли Сергiй Антонович замовк i загадково посмiхнувся. – Без телефону, радiо чи якихось iнших засобiв... Дивовижно! – Вона зiжмакала салфетку та так i тримала в руцi. Знаєш, коли б про це розповiв хтось iнший, а не ти, я б не повiрила...

– Я б, мабуть, теж не повiрив, якби сам не "перемовлявся", – хитнув головою Сергiй Антонович, i в його густiй русявiй шевелюрi Соломiя Олексiївна помiтила срiбнi нитки. – Та що це ми все про науку...

– Незвичайнi явища завжди мають притягальну силу.

– Розкажи краще, як ти живеш?

Щiлина часу, яка роздiляла їх, зовсiм не зникала та й не могла зникнути, i вiн перекидав мiсток через прiрву. Десь у глибинi душi вiдчував: двi геометричнi точки поєднати легше, нiж двох людей.

– Та отак i живу. Син росте. Робота захоплює – нема коли i вгору глянути.

Роки лягли їй на плечi, уже Соломiя не така жвава, трохи обважнiла, мабуть, не часто розправляє крила, та все-таки це була вона, очi її повнi того особливого блиску, який завжди вабив Сергiя.

– Непокоїть мене Сергiйко.

В кожному словi про сина бринiло трепетне материнське почуття, в якому було i захоплення його здiбностями, i невдоволення поведiнкою, i тривога про здоров'я.

– Нестiйка нервова система... Особливо гострi стресовi стани, коли програє в шахи.

– Честолюбний, – обiзвався Сергiй Антонович, беручи яблуко. – Це добре. – А здiбностi до шахiв є?

– Аж занадто. Навчанню це, може, й не заважає, але здоров'ю шкодить, зiтхнула Соломiя Олексiївна. – Якби вiн покинув... Може б, ти...

Сергiй Антонович кинув такий виразний погляд, що вона замовкла на пiвсловi. Тiльки цiєї митi згадала: вiн же затятий шахiст! Це ж шахи спричинилися тодi до розриву... В уявi висвiтилась миттєва сценка – вони спiзнюються на концерт, а Сергiй дограє якусь "принципову" партiю. Вона спаленiла: тобi шахи дорожчi вiд мене! Тодi навiть вухом не повiв, коли вона грюкнула дверима. Гадав, що вже прив'язав, але не на ту наскочив...

Мовчки дивилися одне на одного, можливо, й Сергiєвi Антоновичу защемiла згадка, та напевне ж, бо й вiн зiтхнув глибоко й значливо.

Нервово зателенькав дзвоник.

– Це вiн, – пiдхопилась Соломiя Олексiївна.

До вiтальнi заглянув кучмастий височенький хлопець, привiтався i одразу причинив дверi. Не бiльше, як через двi-три секунди з його кiмнати почулися рiзкi, iстеричнi голоси.

– Я такого ще не чув, – знизав плечима Сергiй Антонович. – Наче записана бiйка.

– Напевне програв. Завжди отак...

Сергiй Антонович устав iз-за столу i попрямував до Сергiйкової кiмнати. Музика стихла.

Дерева за вiкном потемнiли, Соломiя Олексiївна ввiмкнула свiтло i почала прибирати зi столу. В Сергiйковiй кiмнатi теж засвiтилося,– видно було золотисту стежечку пiд його дверима. "Ну, що ж, нехай познайомляться... – думала Соломiя Олексiївна, – два Сергiї..." Та коли знайомство затягнулося, заглянула до кiмнати – Сергiй Антонович i Сергiйко сидiли один проти одного за столиком, схилившись над шахiвницею. Усмiхнулась нервово:

– Тобi, значить, шахи дорожчi...

Сергiй Антонович глянув на неї, наче звiдкись здалеку, i знову втупив очi на картатi простори шахiвницi, де кипiв мовчазний бiй двох армiй. Чи вiн пригадав цi слова?

– Ну, то як справи? – Соломiя Олексiївна присiла на канапу.

– Не заважайте, мамо, – обiзвався Сергiйко, не повертаючи голови. – Я готуюсь до республiканських змагань.

– А сьогоднi програв?

Сергiйко, невдоволено засопiвши, пiдпер голову руками i невiдривно дивився на шахiвницю.

– Нi, вiн не програв, – вiдповiв за нього Сергiй Антонович.

– Але ж прийшов явно розстроєний.

– Та то нiчия зiпсувала йому настрiй.

– Є чого переживати!

– Сергiйко хотiв виграти – ось у чому рiч.

Перемовляючись, Сергiй Антонович робив ходи i хвилин через десять змушений був припинити опiр.

– Вiтаю, – потиснув руку Сергiйковi, – молодчина, це була тонка комбiнацiя!

Сергiйко сяяв, Соломiї Олексiївнi теж було радiсно. "Коли б вiн знав, у кого виграв! – думала схвильована мати. – Коли б вiн тiльки знав..."

Потiм Сергiйко показав ту злощасну партiю, яка не далась йому i так зiпсувала настрiй.

Сергiй Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицiю, тодi разом iз Сергiйком почав розглядати варiанти. Малий чудово пам'ятав партiю i кожного разу вiдновлював її на шахiвницi етап за етапом. Його прохiдний пiшак дiйшов до сьомої горизонталi, один крок – i це вже ферзь!

– Я завагався, – нiяково посмiхнувся хлопець, – чи пiдтримувати цього пiшака, чи виводити коня на кращу позицiю...

– I вирiшив?..

– Ну... розумiєте... це ж мiг бути другий ферзь! Я послав ферзя на пiдтримку, ну, а чорнi почали шахати... вiчний шах.

– Запам'ятай, мiй юний друже, – на все життя запам'ятай: боягуз не грає в шахи! А тепер давай розглянемо такий варiант, – мiркував Сергiй Антонович, ставлячи того пiшака у ферзi.

– То чорний ферзь одразу його й забирає!

– Нехай бере, а тодi бiлий кiнь вiдходить iз шахом i перекриває дорогу ферзю. Вiддавши того пiшака, ти змусив би чорного ферзя вiдiйти на пасивну позицiю. Дивись, тепер про вiчний шах вiн i мрiяти не може, а в тебе ось ще одна прохiдна по вертикалi "а"...

Юний шахiст запустив п'ятiрню в свою кучму.

– Точно!.. I чому я... чому завагався?

Соломiя Олексiївна, хоч не уявляла перипетiй боротьби на шахiвницi, уважно дослухалася до розмови. В цi хвилини їй стало ясно, можна сказати, вiдкрилося: Сергiйко природжений шахiст, i тут уже нiчого не вдiєш.

А Сергiй Антонович то запитаннями, то мимохiть кинутим зауваженням пiдводив бесiду до головного: треба виробити в собi рiшучiсть, силу волi, тодi не будеш спотикатись на рiвному. В шаховiй грi часто складаються такi ситуацiї, що один смiливий хiд може вирiшити долю партiї.

– Я розумiю... – Сергiйко то зчiплював, то розчiплював пальцi, – але... важко якось вирiшити...

– Як на тому роздорiжжi, – усмiхнувся Сергiй Антонович. – Пiдеш лiворуч – натрапиш на змiя, пiдеш праворуч – здибаєшся ще з якимось монстром...

– Та вiн ось як пiдросте... – почала Соломiя Олексiївна, але Сергiйко запально перебив:

– Наче я маленький... Я вже вищий за вас!

– Ну, добре, добре, – усмiхнулась мама, – я мала на увазi життєвий досвiд.

– Який ще там досвiд? Аби говорити...

Сергiй Антонович по-змовницькому пiдморгнув до Соломiї Олексiївни:

– Такi юнаки, як Сергiйко, тепер усе знають... Це такий народ, що... Але характер виробляти треба. Згоден?

– Та згоден, але...

Сергiй Антонович вийняв з бокової кишенi масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато бiльша вiд звичайних. Верхня частина її ребриста – тонкi стрiли летять угору. Такої Сергiйко ще не бачив.

– Я дослiджую психiчнi явища, – сказав Сергiй Антонович, пiднявши металеву дивовижу над столом. – У верхнiй частинi цiєї ручки вмiщено бiорезонатор – це якраз те, що потрiбно тобi, особливо у важкi моменти. Вiзьми, це тобi подарунок вiд мене.

– Дякую!

Сергiйко, не стримуючи радостi, почав розглядати ручку, клацав спусковим механiзмом, кнопка якого втоплювалась збоку посерединi.

– Звичайно, цiлковитої гарантiї нема, – провадив далi Сергiй Антонович, – але чотири партiї з п'яти – виграєш. Звiсна рiч, при умовi, що ти пiдвищуватимеш свою майстернiсть. Цей прилад нiчого тобi не пiдкаже, це не комп'ютер. Вiн тiльки пiдсилює процес думання.

Сергiйко прискалив око:

– А ви ж ось програли...

– Я не тримав її в руках, вона була в кишенi.

– Ну, то перевiрте, – порадила Соломiя Олексiївна.

– Давайте? – Сергiйко почав похапцем розставляти фiгури, немов боячись, що Сергiй Антонович не згодиться. Але той погодився, узяв ручку, i вони почали. Помiтивши похибки партнера у дебютi, Сергiйко подумав: "Усе, тепер нiякий бiорезонатор не допоможе". Вiн володiв iнiцiативою, поступово нарощував позицiйну перевагу. Зав'язався складний вузол, i Сергiй Антонович надовго замислився. Його пальцi – то великий, то вказiвний, погладжували ручку, вертiли її на всi боки. У тишi кiмнати вiдчувалося напруження, навiть Соломiя Олексiївна невiдривно дивилася на шахiвницю. А Сергiйко аж подих затамував – бачив два можливi ходи, i кожен вигiдний для нього. "Ану ж, ану ж, чи допоможе бiорезонатор, – билася думка в радiсному передчуттi. – Якщо вiн так..." Але Сергiй Антонович пiшов зовсiм не так, цiлком несподiвано. Юний шахiст похолов: якщо прийняти жертву ферзя – матує кiнь, а не прийняти – матує той таки ферзь.

– Ну, що ж... – хлопець похнюпився. – Здав. Але це ж випадок.

Вражена Соломiя Олексiївна порадила зiграти ще. I знову Сергiй Антонович, який тримав ручку, перемiг.

– Ану тепер ти, Сергiйку, вiзьми бiорезонатор! – не могла вгамуватись Соломiя Олексiївна. – Цiкаво, як вiн подiє в твоїх руках...

Сергiйко виграв. Тепер у нього сумнiву не було: пристрiй дiяв ефективно.

– Отже, смiливо користуйся нею, – сказав Сергiй Антонович, – нiчого недозволеного тут нема. Це не комп'ютер, який розраховує ходи, не збудник. Бiорезонатор лише допомагає зосередитись, зiбратися з думками. Записуй ходи i не випускай її з рук.

– Чудовий подарунок, правда? – усмiхнулася Соломiя Олексiївна.

Сергiйко насупив брови, демонструючи стриманiсть. Авжеж, хiба вiн хлопчисько, чи що?

2

Прес-конференцiя, на якiй Сергiй Антонович зробив повiдомлення про телепатичнi дослiдження, вiдбувалась у невеличкому iнститутському залi, отож, стоячи за кафедрою, вiн бачив кожне обличчя. Одне – овальне з бистрими очима, що так i вп'ялися в нього, – здалося йому знайомим. У своєму докладному виступi вчений торкнувся всiх аспектiв проблеми, i запитань було небагато. Кiлька разiв хльоснули по очах тоненькi блискавки блiцiв, професор на закiнчення подякував за увагу i, склавши свої папери в теку, зiйшов з помосту. Жiночка з овальним обличчям рушила йому назустрiч. Звичайно, вiн одразу впiзнав Ольгу Дем'яненко. Олю, Олечку, по-студентському Пончик. Вона й зараз була округла, опецькувата i так само скалила зуби.

– Здрастуй, Оленько! – Сергiй Антонович щиро потиснув її пухкеньку руку. – А я дивлюся: ти чи не ти?

– Я, Сергiєчку, дорогий, власною персоною! Бач, помiняла скальпель на перо, працюю в медичному журналi, i коли почула, що ти... Грандiозно, Сергiєчку, епохальне вiдкриття!

– А менi пiсля повернення з Гiмалаїв щастить на зустрiчi. Днями був у Соломiї, а сьогоднi ось ти...

– Таки не втерпiв, провiдав? – в її очах на мить хилитнулись жовтi вогники.

– Ну, а як же... – розвiв руками Сергiй Антонович.

– Стара любов не забувається... – хитнула головою Оля. – Ну, а як же там твiй синок – уже, мабуть, парубiйко?

Цi слова, вимовленi звичайнiсiньким, буденним тоном, оглушили Сергiя Антоновича, Олечка сказала ще щось, вiн не почув, голова йому загудiла, як великий дзвiн, а перед очима стояв кучмастий хлопчина. Син, син! Сергiйко. А вiн Сергiй. Он воно що! Соломiя...

Ольга торгала його за рукав, а вiн уже не мiг одiрватися вiд того видива. Нарештi отямився, сказав з пiднесенням:

– О, Сергiйко вже менi по плечi! Грали з ним у шахи. Знаєш...

Та Ольга втратила iнтерес до цiєї теми, вона й спитала принагiдно, тiльки щоб вивiдати, що в них та як, бо в Соломiї iнтерв'ю не вiзьмеш неговiрка, замкнута, ще може й вiдбрити. А Сергiй, бач, вiдвертий. Гарний чоловiк, i такий учений – тiльки подумати! I знову до Соломiї...

Ольга щось заговорила про статтю для журналу, але Сергiй Антонович поквапливо глянув на годинника i рушив до виходу, та так енергiйно, що розгублена подруга не наважувалась затримувати.

– Ти менi пробач, Оленько, поспiшаю. Дуже радий, що зустрiлись, але бiжу, бiжу. Бувай. – Уже на сходах обернувся i гукнув: – Дзвони!

На тротуарi мало не налетiв на якусь жiнку, до перехрестя, де стояли телефоннi будки, бiг, неначе треба було дзвонити про пожежу. Перший же автомат забрав у нього двi копiйки i не з'єднав з квартирою Соломiї. Хмикнувши, Сергiй Антонович перейшов до другого. Цей вчинив те саме. Третiй... Монеток уже не було. Подався в гастроном розмiняти, але бiля каси стояла велика черга, а касирка возилася з чековою стрiчкою. Одне слово, все дiялося за класичним законом падiння бутерброда з маслом. Довелося їхати тролейбусом на Хрещатик до центрального поштамту. Голос його був такий хрипкий, що Соломiя не одразу впiзнала.

– Слухай... я на Хрещатику...

– Хто це?

– Не впiзнала? Це ж я!..

– Куди ви дзвоните?

– Це я, Соломiє, Сергiй...

– Ти? – її здивований голос звучав для нього музикою. – Що сталося?

– Та сталося. Давай зустрiнемось на Володимирськiй, розповiм. I виставку квiтiв побачимо.

– А де саме?

– Отам, де зустрiчались... у першiй молодостi!

Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрiлися в ажурнiй альтанцi, що приткнулася на крутому зламi верхньої тераси. Звiдси вони не раз i не двiчi милувались краєвидом Подолу, блакитним Днiпром, густими парками, що зеленою хмарою опустилися на його схили.

– Скiльки рокiв... i ти мовчала?

Вона мовчала й зараз. Довго сидiли, не проронивши й слова. Нарештi Соломiя озвалась:

– А ти помiтив, що вiн на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республiканському турнiрi школярiв Сергiйко зайняв перше мiсце!

– Я на це сподiвався, вiн здiбний.

– Та здiбностi, може, в нього i є, а головне – твiй подарунок...

Сергiй Антонович усмiхнувся:

– Розкрию тобi секрет, тiльки гляди – нi слова Сергiйковi. Я йому сам потiм скажу. То звичайнiсiнька ручка, нiякого пристрою в нiй немає.

– Психологiчний експеримент?

– Авжеж.

– Ну, що ж, вiтаю, i цей вдався.

– Якби менi ще вдалося...

– I ти не знаєш? Не впевнений?

– Нi.

– А ще телепат... – Соломiя притулила долонi йому до щiк i поцiлувала. Як колись. Як за першої молодостi!

Не даремно ж сказано: гора з горою не сходиться, а людина з людиною...