Текст книги "Археоскрипт (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

– Нехай заплющуються, заплющуються очi...

Артистично працює маг! Але й сам вiдчуває втому – вiн прибув сюди лiтаком, голова повна гудiння, та й у гiпнотичному вiддiленнi стомився, груповий гiпноз, хоч i за допомогою ритмометра, дуже стомлює, стомлює, он, бач, i Фраг позiхає, теж, певно, поспав би, поспав би, поспав би...

Оцi останнi слова закрутилися в свiдомостi, як пошкоджена платiвка. Маг м'яко опустився в крiсло, схилився грудьми на стiл i, пiдперши голову рукою, заснув. Пальцi випустили ритмометр, i вiн цокнув об стiл.

Фраг сидiв на стiльцi, звiсивши руки й закинувши назад голову. Ах, яке це блаженство розслабити усi м'язи i дрiмати, дрiмати. Хто це його турбує? Ах, цей Туо, люб'язний, хороший Туо... Просить вiддати дiамант? Будь ласка, берiть, коли вiн вам подобається, та ще й ваш, ну, безперечно, ваш, любуйтеся ним на здоров'я. Правду кажучи, цей камiнь трохи дивний, вiн мене лякав, окремi його гранi показують пустоту, нiщо, ага, саме так – нiщо... Вас цiкавить реєструюча система? Це чудо нашої технiки, вуха i очi, досконалiшi од природних... зараз вимкнуто, маг заперечував, так, так, боїться за свою репутацiю... не знає наших можливостей: якщо треба буде, то запишемо навiть його шепiт з коханкою... Ага, фiрма, яка нас постачає, переконала мене. Пострiлом iз пневматичної рушнички загнали у вiконну раму моєї спальнi маленьку таку стрiлочку – чутливий мiкрофон направленої дiї; а я одяг навушники, слухаю. Притишенi кроки, поцiлунок, смiх дружини: "Мiй вiслюк на службi, заходь, роздягайся..." Так i каже: "Мiй вiслюк..." О, вона в мене дотепна!.. Та я теж. Наступну їхню зустрiч слухала дружина її коханця... Що? Я мушу написати рапорт начальству? Зараз напишу, веселий рапорт напишу, так, починаю: "Вiд вiслюка Фрага. Цим повiдомляю, що я, вiслюк з вiслюкiв, маю дуже примiтивний розум i зовсiм позбавлений уяви. Коли менi говорять про щось незвичайне, страшенно хочеться заревiти, як це роблять мої довговухi родичi. I я вже як упруся копитами, то нiякий здоровий глузд не зрушить мене з мiсця. А тому прошу пiдвищити мене по службi..." Так, дотепно, весело... ха-ха-ха! А ви жартiвник, Туо, я й не знав. Пiдпис? Зараз поставимо й пiдпис, отак, i число. Ось i конверт, заадресуємо, нехай читають. Ви самi вкинете в поштову скриньку? Це люб'язно з вашого боку, Туо... Я вручаю вам i вашу особисту справу, бачите гриф: "Цiлком таємно"? От ви її таємно й викиньте... ха-ха-ха, ну, й комедiя... Переодягнемось? А й справдi, давайте переодягнемось, вам буде до лиця сiрий костюм, а я... знаєте, я хочу покрасуватися у вашому халатi. Ей, маг, дрiмаєш, нi? Ану, хто швидше роздягнеться? Еге-ге, видно, що цивiльна овечка, я вже, я швидше! Прошу, любий Туо, надiвайте його шкiру, сподiваюсь, не подурнiшаєте, о, а менi в халатi як гарно! Гоп-гоп-гоп! Слухай, маг, де твоя виправка? А ще мiй мундир начепив... Потанцюймо! Ледi i джентльмени, Фраг i маг виконують танець вiслюка й овечки! Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..

Чоловiк у сiрому вийшов з кабiнету i, поманивши сержанта пальцем, сказав:

– Санiтари тут? Покличте.

Сержант заглянув у дверi – двоє навкарачки кружляють по пiдлозi – один, у халатi, безперечно, робот, а другий... Фраг! Трухикають, важко хекаючи, ще й бурмочуть:

– Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..

Сержант злякано зачинив дверi i кинувся коридором до парадного. Чоловiка в сiрому вiн бiльше не бачив.

11

Мама читала Анiтi гороскоп:

– День, повний несподiванок... – одiрвала погляд вiд газети, подивилася на балконнi дверi. – Слава богу, сонце вже над заходом...

Анiта встала i пiшла до передпокою.

– Куди ж ти? – здивувалась мама. – Зараз дочитаємо.

– Менi здалося... Мама не чула дзвiнка?

– Нiякого дзвiнка, заспокойся. Ти сьогоднi якась знервована. Може, щось сталося?

– Нi, нi, що це мама вигадує? – Анiта повернулась до столу i навiть зробила спробу посмiхнутися.

– Ну, гаразд, слухай. "День, повний несподiванок..."

– А от же знову щось наче постукало... – Анiта пiдвелася.

– Та нiякого стуку!

Анiта все-таки пiшла, i мама почула, як цокнув замок i брязнув ланцюжок. Невже справдi хтось прийшов? Ще раз цокання i брязкiт – замкнула. Тиша, але мамi здається, що хтось там є стороннiй, вчувається шепiт... Вже хотiла встати, коли дверi передпокою вiдчинилися, i вона побачила коло Анiти чоловiка в сiрому костюмi. Стрункий, на голову вищий вiд Анiти. Нiжно-золотистий колiр обличчя i таке ж волосся. Блакитнi очi, рiвний нiс. Хто це такий?

Неначе боячись, що вона заговорить, Анiта приклала пальця до губiв, а потiм упiвголоса i якомога спокiйнiше сказала:

– Менi здалося. Нехай мама читає гороскоп.

А незнайомець мовчки, не кажучи й слова, почав нишпорити по квартирi. Обвiв поглядом стiни, стелю, уважно подивився на люстру, що розправила три свої рiжки над столом; потiм пiдiйшов до книжкової шафи i почав порпатись у книжках...

"Що це – обшук? Чи, може, який грабiжник? – стривожилась мати. Знайшов до кого..."

Анiта силувано усмiхнулась:

– То як там сказано: день, повний несподiванок? А що там ще цiкавого? Чи не пророчить... якої-небудь приємної зустрiчi?

А сама взяла червоного олiвчика i написала на полях газети: "Це Туо, не бiйся, помовч".

Мама знизала плечима, вiдсунула газету, i рука її легенько затремтiла. Он воно хто – божевiльний Туо... Це справдi несподiванка... Що йому тут потрiбно? Бач, як нишпорить, як заглядає в усi закутки! Оглянув розетки, обмацав спiднизу стiл, перевертає стiльцi, пiшов на балкон, став на плетене крiсло i потягся до верхньої фрамуги. Скочив, повернувся до кiмнати, тримаючи в пальцях якийсь невеличкий, загострений з одного кiнця сiрого кольору предмет. Став коло столу i швидким рухом вiдкрутив з того предмета ковпачок, вийняв дротинку, маленький патрончик i все те розiклав на газетi.

– Бачите, Анiто? – нарештi заговорив Туо, i мама вiдзначила, що в нього приємний густий баритон, – я ж так i думав, що вони не залишать вас у спокої! – А тодi поглянув на маму i вибачливо сказав: – Пробачте, прошу вас, цей мiкрофон дуже чутливий, i... довелося мовчки.

Мама пiдвелася зi свого фотеля:

– Менi дуже приємно...

Обличчя Туо освiтилося усмiшкою, але вiн нiчого не сказав, тiльки злегка потиснув господинi руку.

Анiта доторкнулася кiнчиками пальцiв до срiблястого патрончика:

– А зараз вже... нiчого?

– Я ж його розiбрав. Це ось акумуляторик, це – антенка... Досить компактна штука.

– А як ви...

– Я просто втiк, Анiто.

– Вiд Фрага не так просто втекти. Та ви сiдайте, сiдайте, Туо.

– Зараз я приготую каву, – сказала мама i пiшла на кухню.

Анiта легенько барабанила пальцями по газетi, i деталi мiкрофона-шпигуна ворушилися, неначе живi. Туо поклав долоню на руку дiвчини:

– Заспокойтеся, Анiто, все буде гаразд. Але якби ви бачили Фрага!

За кавою Туо розповiв усе, як було, i Анiта з мамою розсмiялися.

– Ото як прокинеться Фраг у психiатричцi! Так йому й треба, занадто вже вони розперезалися. А те свiтило з Iнституту психотерапiї... де ж його професiйна честь, де совiсть?

– Коли я побачив, з ким маю справу... Не подумайте, Анiто, що я... Це просто самооборона.

– Вас будуть розшукувати.

– I сюди можуть прийти?

– Звичайно. Та в першу чергу до мене, бо...

– Бо ви менi близька людина, – докiнчив Туо. – Ну, що ж, я не боюся, але щоб для вас не було неприємностей...

– Ходiмо, негайно.

– Куди ж ви пiдете? – стурбувалася мати. – Може б, завтра зранку?

– Нi, нi, мусимо йти одразу, по дорозi я щось придумаю.

Коли виходили, мама окинула їх поглядом i несподiвано подумала, що з них була б гарна пара.

Ледве встигла поприбирати зi столу, коли тиркнув дзвоник.

– Хто? – спитала, витираючи руку об фартушок.

– Полiцiя!

Один став бiля дверей, двоє зайшло до кiмнати. Закiнчивши обшук, молодший спитав:

– Куди пiшла ваша дочка?

– Хiба ви не здогадуєтесь, куди ввечерi ходить молодь?

Зачиняючи за ними дверi, мама пригадала гороскоп. Оце справдi несподiванка! I зiтхнула: хоча б усе було гаразд.

12

Надвечiр того дня зiйшла нарештi зiрка сержанта Жака Жаннеля. У другому, екстреному випуску газети "Вечiрнi новини" на першiй сторiнцi вгорi було вмiщено великий сержантiв портрет i докладне iнтерв'ю з ним. Червоними, мало не метровими лiтерами газета повiдомляла:

"Втеча космiчного бiоробота!

Кар'єра слiдчого у важливих справах Фрага i вiдомого гiпнотизера Беруччi завершилася у психiатричцi.

Головний лiкар госпiталю заявляє: Туо не робот, але загадкова людина.

Хто ж такий Туо?

Чи є загроза нападу космiчної армади?

Лiтаючi тарiлки над Середземним морем".

Газету розбирали блискавично. Розiйшовся, мабуть, найбiльший тираж за весь час її iснування. Високi червонi рядки, пiдкресленi чорними лiнiями, вибухали таємничiстю в сотнях тисяч рук. Жадiбно ковтаючи приголомшливу новину, люди тривожно поглядали на небо, пiдозрiливо позирали навколо. А що ж? Усе може статися в цей навiжений двадцятий вiк! Може, прихiдцi з космосу вже нишпорять у мiстi...

Сержант до подробиць розповiв у газетi про те, як танцювали навкарачки Фраг i Беруччi, як не давалися санiтарам, як їх несли в машину i як вони й там продовжували своє: "Копитами, копитами, ратицями". Щодо втечi Туо, то сержант запевняв, що робот не лише скористався костюмом доктора Беруччi, а й скопiював обличчя. Iнакше-бо вiн, сержант, не пропустив би його...

Не можна сказати, що в мiстi виникла панiка, це було б перебiльшенням. Проте деякi ексцеси трапились. У порту саме йшла посадка на пасажирський лайнер. На борт зiйшов один пiдозрiлий тип у сiрому костюмi. Коли в нього спитали документи, кинувся тiкати, вскочив до однiєї з нижнiх кают i замкнувся. Поки виламали дверi – вискочив в iлюмiнатор. В покинутому чемоданчику було знаряддя для вiдкривання сейфiв...

Естрадний оркестр нiчного кабаре "Вiтряк" експромтом утяв музику до танцю "Копитами, копитами, ратицями". Знайшлось немало ентузiастiв потанцювати навкарачки.

А Туо в цей час знайшов собi притулок... у зоопарку. Анiта перебрала в думцi усiх подруг i знайомих. Та дуже багата, до неї й не пустять; та живе далеко; ще iнша може б i згодилася переховати Туо, але... дуже гарненька. Нарештi Анiта згадала Марту – в неї красива душа i немiчне, розбите паралiчем тiло. Батько її працює в Зоо, там же в маленькому котеджику за озером вони i мешкають. I не дуже далеко, i вiдлюддя!

– Пiдемо до Марти, Туо, це недалеко i... безпечно. її батько й мати добрi, простi люди. Поживеш у них, а потiм побачимо.

Iшли глухими вулицями та завулками, намагаючись триматися в тiнi.

Другий випуск вечiрки iз сенсацiйним повiдомленням вже везли з друкарнi до кiоскiв, коли Анiта й Туо були коло огорожi зоопарку. Поминувши головний вхiд (вiн уже був зачинений), вони пiшли широким провулком, що вiддiляє територiю Зоо вiд житлового кварталу, i зупинилися бiля службових, чи, сказати б, господарських ворiт.

На щастя, хвiрточка була незамкнена.

Почувши рикання лева, Туо пожартував:

– Може, хоч серед звiрiв буде спокiйно.

Анiта затулила йому рота долонею i, вiдчувши поцiлунок, одсмикнула руку. Iшли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звiрi у вольєрах, зрiдка озивався лев, кiлька разiв пронизливо верескнув якийсь птах. Дорiжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела лiворуч, де в гущавинi саду подекуди свiтилися вiкна.

Вони зайшли до Марти саме тодi, коли на екранi телевiзора красувався сержант Жак Жаннель i молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмiшку, розпитувала його про бiоробота.

Марта напiвлежала у лiжку-колясцi, блiда, змучена хворобою. Бiля коляски на килимку лежали, поклавши мордочки на лапи, двоє звiрят – левеня i тигреня. Мартинi темнi очi зблиснули радiстю, коли вона побачила подругу.

– Ой, коли б ти знала, яка сенсацiя! – вигукнула, подаючи сухорляву руку.

Поглянувши на екран, Туо спитав:

– Цiкаво?

– Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..

– Чому ж вигадали? – спокiйно заперечив Туо. – Робот, про якого вiн розказує, – це я.

– Справдi? – Великi Мартинi очi ще побiльшали. Вона дивилася то на Туо, то на Анiту.

– Так, вiн про нього каже, той неотеса, – ствердила Анiта. – Тiльки Туо нiякий не робот, а людина.

– Ой, як цiкаво! – сплеснула долонями Марта. Заворушилася, неначе хотiла встати з своєї коляски.– От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справдi, це про вас, он i на фото ви...

Вона радiла, наче дитина, для якої казка переплелася з дiйснiстю.

13

Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як i сподiвалась Анiта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокiй звiрам, Туо – або сам, або з Анiтою – блукав алеями парку, слухаючи голоси звiрiв i милуючись блиском їхнiх очей. У темрявi вони спалахували, як монокришталi. Якось Туо перелiз через металеву огорожу i пiдiйшов до клiтки, в якiй меланхолiйно дрiмали два розкiшнi тигри.

– Обережно! – вжахнулася Анiта.

А вiн просунув руку помiж товстим залiзним пруттям i погладив звiровi голову. Тигр позiхнув, поклав голову на лапи, i Туо кiлька разiв погладив його по шиї.

– Це ж хижi звiрi! – хвилювалась Анiта. – Хiба ти не бачив, не знаєш...

– А де ж би я їх бачив? На нашiй планетi звiрiв нема, а таких нiколи й не було.

– Тигри дуже небезпечнi!

– Не бiйся, Анiто, – заспокоював свою подругу, – з тигром легше встановити контакт, нiж iз Фрагом.

– Так, – замислилась Анiта, – Земля переповнена злом, а воно наче на дрiжджах сходить.

– Це ти влучно сказала, – Туо кинув на неї блискавичний погляд. – 3 усього видно: наростає катастрофа...

– У Сполучених Штатах опублiковано якийсь секретний документ про становище в свiтi. "Доповiдь з Айрон-Маунтiн* про можливiсть i бажанiсть миру". Так знаєш, що вважається найстрашнiшою загрозою? Мир! Там так i сказано, що якщо на Землi коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на гранi найжахливiшої катастрофи.

______________ * Айрон-Маунтiн (англ.) – залiзна гора.

– Оце вже справдi хтось божевiльний склав ту доповiдь. Знаєш, Анiто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом – стародавнiм документом людства. Але на тому мiсцi уже пустеля... В цiй ситуацiї менi не залишається нiчого iншого, як з трибуни Органiзацiї Об'єднаних Нацiй застерегти усе людство – щоб воно не скотилося до ще страшнiшої прiрви. Деякий час переховаюся тут i буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тiльки, за який кошт...

– Якщо продати той дiамант – вистачило б не те що... Ти купався б у розкошi все життя!

– То, Анiто, не просто дiамант... я не вiддам його нi за якi багатства... А якщо я загину... та не будемо про це зараз, потiм я тобi все розповiм.

Анiта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотiла:

– Я боюся, Туо, менi часом стає так страшно, так страшно...

– А я гадав: знайшов собi помiчницю – смiливу, мужню!

– Помiчницю... Ти мене не любиш, Туо... Вiн усмiхнувся:

– Може, сказати вiршами? Усi лiричнi збiрники, якi ти менi приносила, навiть недоладнi, я запам'ятав. "Море в твоїх очах, вулкан у моєму серцi..."

Анiта грайливо притулила долоню до його губiв, бо вже помiтила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотiла:

– Ти ж мене нi разу не поцiлував...

Туо розгубився. їй просто смiшно було бачити, як вiн опустив очi, нiби розглядаючи свої черевики.

– Розумiєш, Анiто... У нас це зовсiм по-iншому... У нас там... дiвчата вибирають собi юнакiв, чи жiнки – чоловiкiв. Мабуть, це пiшло вiд того, що коли першi люди висадились на планету, жiнок було менше, i, природно, вирiшальне слово мали вони. Тепер це традицiя, освячена десятками тисячолiть...

– Ох i гарно ж, – враз повеселiла Анiта, пiдскочила i повисла в нього на шиї. – Я за таку традицiю! Ти будеш мiй, мiй... – За кожним словом цiлувала його то в щоки, то в губи.

Туо вхопив її на руки i легко понiс помiж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.

– Тепер ти пiймалася! Тепер не вирвешся!

Та вона вирвалася з рук, побiгла смiючись. Туо наздогнав, обiйняв. Обличчя їй розчервонiлось, зачiска розкуйовдилась, i дiвчина ще погарнiшала.

– Годi, годi, любий!.. – прошепотiла, тривожно озираючись навколо. – Ми про все забули...

– А хiба це погано – забути про все, скинути увесь психологiчний вантаж? Може, саме тодi проявляється оте, глибоко заховане в нас, iстинно людське?

– Угадай, що я зараз подумала.

– Ти подумала... про Марту. Так? Я тебе розумiю, Анiто, я як тiльки її побачив... Це дуже тяжкий випадок.

– Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта... переборов Фрага... навiть мага здолав! Що як спробувати, га?

– Якщо нема незворотних змiн...

Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психiчний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невилiковна, вжилася в своє становище, пристосувалася i – знайшла певну рiвновагу. Якщо ж обнадiяти, а позитивних наслiдкiв не добитися – значить, нанести їй травму. До того ж вiн, Туо, не спецiалiзувався з медицини...

Коли вони вернулися до Марти, Анiта присiла навпочiпки перед її лiжком-крiслом i повiдомила:

– А ти знаєш, що ми вирiшили з Туо? Будемо лiкуватись!

Марта видивилась на неї великими очима:

– Ви ж... он якi здоровi!

– Та нi, тебе почнемо лiкувати. Пора вже...

– Мене?

– Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весiллi!

Марта похитала головою, кволо ворухнулася її блiда рука:

– Хiба ти не знаєш, Анiто, що тато привозив найвiдомiших професорiв? Усе, вiн усе вiддав, що мав...

– Туо лiкуватиме безплатно. I я допомагатиму.

– Так, – обiзвався Туо, – спочатку проведемо курс вiтамiнотерапiї. Гiпноз мобiлiзує центральну нервову систему, але щоб вiдновити враженi дiлянки – директив iз центру замало, органiзмовi потрiбнi енергетичнi ресурси, будiвельнi матерiали... Ми з Анiтою пiдготуємось – вона завтра ж пiде до медичної наукової бiблiотеки...

Марта мовчала, слухала i мовчала. Тiльки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хвилюватися. На блiдих щоках поволi виступили червонi рум'янцi, очi набрали вологого блиску.

Робер Лаконтр в душi не вiрив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б i не спробувати? Зайвий шанс...

Лагiдна, як тихе лiто, Луїза стиха промовила:

– Якби то дав бог...

Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою i, дивлячись їй у вiчi, спокiйно сказав:

– Ви мусите вiрити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анiтою.

Рука її потеплiла, голос хоч i дрижав, але вже пробивалися бадьорi нотки:

– I ще однiй особi допоможу... Собi!

14

На вечорах Фiлiї, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько – лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлi, яка вмощувалась у нього на колiнах i з цiкавiстю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Анiта, що кожного разу перевiряла свою сумочку: чи не пiдкинули на роботi "жучка"? Тигреня на руках у Туо i левеня на килимку бiля коляски. Окинувши присутнiх поглядом своїх великих, таких промовистих очей i удавано суворо посварившись на Жюлi – щоб та не товклася, – Марта вiдкривала вечiр:

– Ну, що ж, усi зiбралися – i люди, i звiрi. Може, почнемо, Туо?

I Туо починав. Голос його звучав рiвно, без притискiв, навiть монотонно. Слова передавали iнформацiю i тiльки iнформацiю, не було жодного речення, що розсипалося б святковим фейєрверком, не вiдчувалося нiякого емоцiйного забарвлення. Проте слухали його з великим захопленням.

Навiть Марта не стомлювалася. Останнiм часом вона взагалi побадьорiшала – наслiдок iн'єкцiй рiзних вiтамiнiв, найважливiшим з яких Туо вважав В-48. Пiсля закiнчення курсу вiн розпочне лiкування гiпнозом...

Тим часом ця дивовижна людина розповiдає приголомшливi речi. Iнколи Мартi, та й не тiльки їй, здавалося, що все це не розповiдi, а сеанси навiювання; Марта бачила себе на тiй далекiй планетi в сузiр'ї Лiри – фiлiї Землi, була свiдком її незвичайної iсторiї.

– Сорок дев'ять тисяч дев'ятсот сiмдесят сiм рокiв тому земний космiчний корабель, пiсля довгих рокiв блукання в просторах Всесвiту, вiдкрив у сузiр'ї Лiри планету, дуже схожу на рiдну Землю... – так почав Туо свою першу розповiдь.

"Майже п'ятдесят тисяч рокiв тому?" – мовчки здивувалася Марта.

"Певне, вiн помилився, – подумав Робер Лаконтр. – Тодi людство ще було стадом тварин. Фантазувати треба про майбутнє".

"Але ж у нього пам'ять!" – радiсно заблищали очi в Анiти.

"Краще розповiв би щось iз нашого життя, – подумала Мартина мама. Нащо тi фантазiї?"

Ну, а що думали звiрята – лишається їхньою таємницею.

Тепер достовiрно невiдомо, чи експедицiя землян мала на метi, вiдкривши пiдходящу планету, оселитися на нiй i тим самим покласти початок розповсюдженню людства в космосi, чи, може, з iнших якихось причин, але тi космонавти лишилися назавжди в сузiр'ї Лiри. Легенди Фiлiї, а це все-таки своєрiдна iнформацiя, розповiдають, що змучений довголiтнiми мандрами Штурман, прочитавши данi спостережень планети: розмiри, щiльнiсть, сила гравiтацiї, склад атмосфери, перiод обертання, напруга магнiтного поля i багато iнших показникiв, аж до температури на полюсах, – вигукнув: "Нарештi – друга Земля! Годi блукати!.."

Величезний космiчний корабель у вогнi й диму опускався на поверхню планети. Коли змовкли двигуни, розвiявся дим i охолола пошарпана в мiжзоряних глибинах обшивка, вiдсунулися захиснi плити iлюмiнаторiв. Перед жадiбними очима космiчних мандрiвцiв з одного боку синiла вода, з другого темнiв гай, з третього пiдносилися аж до неба снiговi вершини гiр, а з четвертого – до самiсiнького обрiю розкинувся степ. Дивилися як завороженi дехто з побоюванням i недовiрою, дехто з надiєю, але всi – з цiкавiстю. Чи буде ця планета ласкавою матiр'ю, чи стане злою мачухою? А про те, що саме тут їм доведеться закiнчити життя, – вiдчували, здогадувались i старшi й молодшi. Якось одразу змiнилася атмосфера в колективi, i оте штурманське "годi блукати" було кинуте, звичайно, недаремно. Щось, мабуть, сталося з ракетою та й iз самим Штурманом, i це велике щастя, що їм вчасно вдалося причалити до берега! Дехто навiть запевняв, що була одержана якась незрозумiла iнформацiя з Землi.

Першим на поверхню планети вийшов Штурман. Вiтерець ворушив його посрiблене волосся, усi згори бачили – i це фiксувала стереофотоапаратура, як вiн вийшов за чорне коло, випалене дюзами на грунтi планети, вийшов, пiднiс руки, наче хотiв когось обняти, i впав. Саме так – не лiг, а впав, як пiдкошений колосок.

Спустилися, пiдбiгли до свого керманича – вiн лежав ниць, розкинувши руки, пальцi стискували жмутки трави...

Поховали Штурмана пiд ракетою – перша смерть i перша могила на новiй планетi. Та ракета i могила пiд нею, залитi згодом прозорим пластиком, стоять i досi – Монумент Висадки. Збираючись на Землю, Туо взяв з собою чимало фiльмокристаликiв, та вони пропали пiд час катастрофи в Сахарi, i зараз немає змоги продемонструвати фiльм iз життя Фiлiї.

Марта опускає очi, дивиться на свої сухорлявi руки, а бачить той високий обелiск, i могилу, i сивоголового Штурмана – ось вiн знову падає в траву. Вона й без фiльму все уявляє – слухає Туо i уявляє. I їй нiскiлечки не дивно, що бачить i могилу, i живого чоловiка, якому легкий вiтрець ворушить волосся.

Почалася Доба заселення планети...

Спочатку космонавти жили, звичайно, в ракетi – це була їхня фортеця в чужому, зовсiм незнайомому, а можливо, й ворожому свiтi. Та незабаром виявилось, що свiт цей якщо й не зовсiм гостинний, то в усякому разi неворожий. На превеликий подив, нi тварин, нi птахiв на континентах не виявили. Рослиннiсть багата, а тваринного свiту не було зовсiм. Зате моря i океани аж кишiли – i рибами, i ссавцями. Певне, був колись перiод жорсткої радiацiї Веги. Вода захистила своїх мешканцiв, а суходоли втратили...

Цiлий вечiр Туо розповiдав про свою далеку планету. Малював материки, переповiдав легенди, iсторичнi подiї.

– Усе у нас є: виробничi комплекси, iнститути, стадiони, театри... Немає тiльки в'язниць. Жодної не було й немає. В головi фiлiйця не може з'явитись навiть думка про насильство над членом свого колективу.

– А що ж ви думаєте? – гладив лисину Лаконтр. – Хiба в нас такого не може бути?

15

– Наша iсторична наука твердить, що таке суспiльство, правда, на трохи нижчому технiчному рiвнi, було колись i на Землi – в теперiшнiй Африцi. Майже всю пiвнiч цього великого континенту – саме, де тепер Сахара – займало одне грандiозне мiсто – Центрум. На Фiлiї й зараз думають, що це мiсто iснує. Якщо я повернуся туди i скажу, що замiсть красивого велетенського мiста, що своїми терасами-садами пiдносилося вище хмар, бачив безкраю пустелю, що вiд того витвору людського генiя не лишилося й слiду не тiльки на поверхнi планети, а й у головах людей, – менi не повiрять. Хiба може батько... Мiй батько iсторик – з самого малечку я захоплювався його розповiдями про Землю... Якщо менi вдасться органiзувати розкопки в Сахарi людство переконається, що його цивiлiзацiя нараховує сотнi тисяч рокiв...

– А ви бачили, Туо, знiмки фресок Тасiльї? – обiзвалася Марта.

– Бачив. Менi здається, що це вiдлуння тiєї стародавньої високорозвиненої цивiлiзацiї, яка вже сягала космосу...

– I залiзний стовп у Iндiї...

– I розплавлене скло в Сахарi...

– От бачите, ще й тепер є слiди тiєї культури, але, на жаль, тiльки слiди.

– А яка нам зрештою рiзниця: чи починати iсторiю вiд шумерiв, чи вiд Центрума? – знизав плечима Лаконтр. – Ну, додали б iще тисячi рокiв...

– Початок iсторiї вiдсунувся б не менше як на сто тисяч рокiв, – сказав Туо.

– Ну, нехай i на сто. Що з того? Заробiтку в мене як не вистачало, так i не вистачає, а вони розводять... абстракцiї!

Туо подивився на нього не то з жалем, не то з докором.

– Помиляєтесь, шановний Робер. Цi абстракцiї стосуються теперiшнього життя. Ви переконаєтесь. Усi переконаються, як тiльки ми знайдемо Археоскрипт.

– Як ви сказали? Археоскрипт? – Лаконтр аж сiпнувся вперед, наче хотiв пiдвестися з крiсла. – Кес кесе?*

______________ * Що це таке? (Франц.)

– Археоскрипт – це стародавнiй документ, опущений в глибину земної кори в Центрумi, – сказав Туо i далi пояснив; – Це, звичайно, не один документ, а великий бункер. В ньому вiдеокотушки, на яких зафiксовано все, що тодi вважали важливим i цiкавим; є там – в натурi – i рiзнi експонати технiчних виробiв та мистецтва... I макет самого Центрума, виготовлений iз мамонтових кiсток.

– Цiкаво... – замислено сказала Марта. – Подiбну капсулу закопано в Нью-Йорку пiд час Всесвiтньої виставки 1939 року.

– На якiй, до речi, я побував, – додав Лаконтр. – Тодi я ще не був лисим.

– Невже й ту капсулу... вкриє пустеля? – раптом сказала Анiта, дивлячись стривоженими очима поперед себе.– Який жах!..

– Це не виключено, – сказав Туо, – якщо людством керуватимуть... Фраги. Так-от Археоскрипт... Вiн був замурований того самого дня, коли космiчний корабель на чолi з Штурманом зiйшов з навколоземної орбiти i, набираючи третьої космiчної швидкостi, почав заглиблюватися в простiр. У нас, на Фiлiї, є знiмки Центрума, зробленi з космосу – грандiозна споруда! Там жило, мабуть, три чвертi населення земної кулi...

16

Кожного разу, коли Туо починав сеанс навiювання, Марта намагалася вловити момент переходу вiд реальної дiйсностi до свiту iлюзiй. I хоч як чатувала ту мить – помiтити не могла. Спочатку вона чула голос Туо, бачила його зосереджене обличчя, а особливо його очi. Поступово, непомiтно обличчя тонуло в якомусь присмерку – чи вiн вiдходив у глиб кiмнати? – а очi невiдривно дивилися в самiсiньку її душу, i голос, такий лагiдний i добрий, сiявся разом з тим поглядом, сiявся...

Не раз бачила себе коло рiчки – шум, гамiр, веселощi. Хлопцi й дiвчата пiрнають, бризкаються водою, десь поблизу ввiмкнули транзистор, i весела задириста музика попливла по водi сонячними блискiтками. "А хiба тодi була музика? – спливає легенька, як туман, думка.– Тодi транзистор упав у воду i зiпсувався..." Сумнiв цей зникає, як туман, але залишає по собi легеньку тiнь – виринає вiдчуття несправжностi всього, що вона бачить i переживає. Голоси якiсь приглушенi, рухи то метушливi, то уповiльненi. Ось вона рушає до кабiнки, щоб переодягтися. Ступнула не бiльше двох крокiв – уже в кабiнцi, уже й у купальнику. Не помiтила, коли й одягла. Мить – i вона коло води, на мокрому пiску. А як приємно вступити в воду! Помаленьку, поволi заходить Марта на глибину. По кiсточки... далi, далi. На литках осiдають срiблиночки, вода сягнула вище колiн... Ось вода вже по пояс, добирається до грудей – лоскотно! – вона кидається пливти, енергiйно вимахуючи руками i вiдштовхуючись ногами. Про несправжнiсть вона вже забула, рiчка ось хлюпоче Марта з силою видихає повiтря ротом, i дрiбнi бризки летять, як шрiт. Справжнє, усе справжнє! А ось невiдомо чому закрадається думка, що все це вже було, вона вже переживала цю сцену... Вона знає, що буде далi. З П'єром вони побiжать он до тих корчiв – з них можна пострибати в рiчку. Вибралась на повалене дерево – висохле на сонцi, воно грiє пiдошви, на нього стiкає вода, тiльки пiд пiдошвами сухо. Марта присiдає для стрибка, розправляється, як пружина, i летить, летить до води. Страх пронизує її тiло, вона знає, що пiсля цього стрибка вже не зможе ходити, П'єр витягне її на берег i, зляканий, почне гукати всю компанiю... Марта падає головою в воду, жде страшного удару, у скронях шугає, вона пливе, пливе, пливе i... виринає. Обличчя в П'єра злякане, але їй же нiчого не сталося, її не паралiзувало... Стоїть на березi, усмiхається до П'єра: "А ти вже думав, що я сама не випливу? Ти збирався покинути мене, забути свою скалiчену наречену, так? Ну, не заперечуй, це ж так, ти мене вже покинув". Марта одвертається од нього i йде, грузнучи в пiску, потiм по гарячому асфальту, потiм алеєю зоопарку. Господи, як це приємно – ходити, ходити! А ти де був, розбишако? Вона бере тигрика на руки i сiдає в крiсло... Марта розплющує очi – справдi вона сидить у крiслi i на руках у неї тигрик. Їй здається, що вона спала, а тепер ось прокинулась. I Анiта прийшла, стоїть бiля Туо, щось шепоче йому на вухо. Мама, запитливо подивившись на Туо, пiдходить до неї, прихиляє голову i цiлує в чоло.

– Ти пiдводилась, доню, чуєш, пiдводилась.

– А менi снився прегарний сон, – кволо усмiхається Марта. – Наче я ходила...

Луїза хоче щось сказати, але тiльки змахує рукою. Обличчя її свiтиться щастям.

Туо йде до кабiнету Лаконтра, мама допомагає Мартi роздягнутися, i Анiта перевiряє чутливiсть м'язiв. Жалить тонкою голкою i щоразу питає:

– Вiдчуваєш? О, ще на три сантиметри! – вiдмiчає на тiлi зеленкою. "Як вона змарнiла... – думає, – а була ж як линок! Ну, нiчого, дiло йде на краще. Зелена мiточка просувається все нижче i нижче".

– Коли б ви пiшли працювати в клiнiку, – якось сказала Луїза, подивившись на Туо вдячним поглядом, – ви б швидко стали славетним лiкарем!