Текст книги "Повiтряна лiнза (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Бережной Василий Павлович
Повiтряна лiнза (на украинском языке)

Василь Бережний

Повiтряна лiнза

Це сталося в серединi липня в одеському будинку вiдпочинку "Приморський" – їх там чимало вздовж берега за Великим Фонтаном. Була незвичайна жара, навiть для Одеси, i цiлком природно, що новоприбулий високий, худорлявий чоловiк у бiлому лляному костюмi – попросив дiєтсестру посадити його на верандi, яка великим сегментом видавалась у бiк парку. Густолистi софори, що росли бiля самiсiнької балюстради, прикривали рiзнокольоровий пластиковий козирок веранди вiд пекучого сонця. Тут легше дихалось, не те що в залi.

Чоловiк у бiлому роззирався навколо, поки дiєтсестра метикувала, куди його посадити.

– О, згадала. Є одне мiсце! – Вона почала пробиратись помiж столиками, новоприбулець простував за нею. – Ось, будь ласка, сiдайте бiля Кирила.

Кирило – хлопчик рокiв шести – подивився спiдлоба на чужого дядю i невдоволено засопiв. Бо, хто його зна, чого можна чекати вiд цього незнайомого. Може, вiн вiзьметься допомагати мамi в її "пiклуваннi": з моря вилазь, щойно зайшов, за столом з'їдай усе до крихти... Процес годiвлi особливо набрид хлопцевi. Мама вважає, що наїдатися – то головне в життi, а тому старається напхати Кирила по саму зав'язку. Почали вчити його грати на пiанiно, то тепер мама щоразу примушує з'їсти зайвий бутерброд з маслом то за Бетховена, то за Чайковського чи Паганiнi... А коли й це не допомагає, тодi мама накидає собi на голову простирадло i танцює перед ним – аби тiльки їв. А що вигадає цей дядько? Бач, уже всмiхнувся до мами, i вона сказала:

– Номiнально мене звати Лариса Тимкiвна, скорочено – Лайтi, просто Лайтi.

Незнайомець усмiхнувся, але не встиг i слова сказати, як вона заторохтiла:

– Може, ви вплинете на мого Кирила – зовсiм не хоче їсти! Я думала, на свiжому повiтрi в нього з'явиться апетит, але де там, хоч я й на нього купила путiвку.. От бач, синку, ось i дядя не любить, коли дiти погано їдять...

Кирило поклав ложку i стиснув губи, вичiкуючи, як реагуватиме на це чужий дядя. А той усмiхнувся, по-змовницькому пiдморгнув до Кирила i сказав:

– Якщо зголоднiє, то їстиме, правда?

Це одразу сподобалось хлопцевi.

– Авжеж! – просяяв.

З тiєї митi вони й подружилися.

– А як вас звати? – якось запитав Кирило, нахиляючи голову набiк i примружуючи очi. Незнайомець завагався, нiби не знав що вiдповiсти, а потiм сказав:

– Ну... називай Нейба.

– Нейба? – повторив Кирило. – Смiшно як...

Тих два тижнi, що передували подiям, про якi тут iдеться, Кирило i дядько Нейба були нерозлучнi. "Налагодилось i харчування Кирила, – як потiм пригадувала його мама. – То, було, тримаю ложку з бульйоном, аж рука менi болить, а вiн стулить губи i жує, i бульйон пережовує! А при тому Нейбi в дитини нарештi з'явився апетит".

Разом з дядею Нейбою Кирило стрибав з мiсточка в воду, плавав, пiкся на сонцi.

Коли вони лежали на поролонових пiдстилках, Кирило просторiкував про всяку всячину, так i сипав запитаннями.

– А як вода надходить до вершини дерева?

– А чому море не ллється на небо?

– А чи є ще десь така планета, як наша Земля, така самiсiнька?

– А чому... А чого...

Нейба окине замисленим поглядом синяву моря та й почне розказувати... У Кириловiй уявi постають химернi картини, в яких переплiтається казка i дiйснiсть, сон i мрiя. Слухаючи, Кирило аж рота роззявляв – так йому було цiкаво.

– Усе в свiтi, Кириле, взаємозв'язане... – говорив Нейба, поглядаючи на море. – I оцей ось камiнчик, i ота хвиля, що хлюпочеться в берег, i акацiя над урвищем, i дельфiн у глибинi. Всi цi незчисленнi зв'язки можна простежити, а є ж iще й такi, про якi земляни й не здогадуються...

– Земляни? – перепитав Кирило. – Якi це?

– Ну, ти, твоя мама, ось пляжники... Усi, хто живе на Землi.

– Мама, певно, й не здогадується про те. А ви? – схиливши голову набiк, хлопчик хитро примружив очi. – Ви знаєте?

Нейба усмiхнувся:

– Трохи знаю... Свiт подiбний... Ну, як би тобi наочнiше пояснити? Свiт подiбний на велетенський будинок. Оцей ось простiр, що ти бачиш, – суходiл, море, небо, – це тiльки одна квартира. Поряд – iншi, багато iнших, зовсiм не таких.

– От цiкаво!.. – зiтхнув Кирило.

Лайтi, вибравшись з води i розтираючи рушником своє сите, засмагле тiло, теж слухала розповiдi Нейби. "Хоч i дурницi вiн плете, – думала собi, – але нехай, Кирилко добре їсть – чого ж iще треба?" I прихитрялася навiть на пляжi згодувати хлопцевi то пирiжок, то кульок золотистих абрикосiв чи хоча б два-три червонi помiдори.

Все йшло добре, вiдпочинок уже наближався до кiнця, i Лайтi навiть не пiдозрювала, що водночас наближаються подiї, яких вона не забуде до скону.

А почалося ось як. За обiдом Нейба кивнув у бiк алеї, що йде вiд веранди до широкого "проспекту". Алея заставлена трапецiями iз залiзних трубок, пофарбованих пiд алюмiнiй. На деякi з них поп'ялася виноградна лоза, а всi iншi стоять голi, нiби тiльки для того, щоб подiляти простiр на рiвнi призми. Кириловi алею видно було з правого боку, з ребра. У дальнiх просвiтах помiж бiлими стоянками нiби плавали в повiтрi великi червонi плями – то полум'янiли канни.

– Зверни увагу, Кириле, – сказав Нейба, – отам, в кiнцi алеї, наче збiльшувальна лiнза. Дивись, який височенний чоловiк!

Кирило поглянув – справдi. Чоловiк дiстає головою до металевої дуги. Та ось вiн пiдiйшов ближче i одразу поменшав, став таким, яким вiн є насправдi. Це зовсiм невисокий дядя, Кирило бачив його не раз.

– Ти диви... Чудасiя!

Кирило покинув їсти i невiдривно дивився в кiнець алеї. Кожен, хто повертав сюди чи прямував туди, здавався карикатурно високим i тонким, як у кривому дзеркалi кiмнати смiху.

– Повiтряна лiнза, – сказав Нейба.

– Ану ж я побiжу туди, а ви дивiться! – схопився з-за столу Кирило.

Не встигла мама й слова вимовити, як вiн уже вибiг пiд бiлi трапецiї алеї. Добiг у кiнець – мама аж пирснула зо смiху, побачивши, який вiн зробився високий. Та ось Кирило крутнувся – i зник. Наче розтанув у повiтрi, нiби там його й не було. Тiльки жеврiють розмитi плями канн.

– Обiд холоне, а вiн затiяв гру, – невдоволено промимрила Лайтi, зиркнувши на Нейбу. А той лише загадково посмiхнувся.

Повернувся Кирило десь, мабуть, через пiвгодини – Нейба вже скiнчив обiд, а мама була як чорна хмара. Як. раптово зник, так раптово й з'явився, на мить закривши собою червонi плями квiтiв. Прибiг захеканий, збуджений.

– Ой, де я був! Ось подивiться, що тут...

Кирило поклав на стiл коробку, загорнуту в срiблясту фольгу i навхрест перев'язану блакитною стрiчкою.

– Ну, їж, їж, все вже прохололо, – примирливо сказала мама i взялася розпаковувати коробку. Найперше вийняла якусь химерну iграшку – з великої прозорої кулi витикалися малi, рiзних кольорiв i вiдтiнкiв. Покрутила в руках, притиснула пальцями – iграшка розпалася на сегменти, кубики, призми i кульки.

– Де це ти взяв?

– Менi подарували... Там такi хорошi люди! Побачили мене, обступили, усмiхаються...

– Так ти в корпус забiгав, нечемний хлопчисько?

– Нiякого корпусу там нема, – вiдказав Кирило, уминаючи пирiг. – Там якийсь... ну, такий павiльйон, i всього-всього повно!

– Що ти мелеш? – Лайтi взяла з коробки цукерку, також обгорнуту фольгою. – Тут, на територiї, немає нiякого магазину. Невже змотався на шiстнадцяту станцiю?

– Та нi, я тут ось був.

Лайтi пiдозрiло подивилась на сусiда:

– Це ви дали йому грошей?

– Нi, – знизав плечима Нейба. – В мене ледве на путiвку вистачило.

Вiн сказав це з серйозним виглядом, та Лайтi помiтила ледь вловиму посмiшку на його тонких губах. О, її не проведеш! Дає хлопцю грошi, а потiм...

– Там без нiяких грошей, мам, чесне пiонерське! – засмiявся Кирило.

– Ну, гаразд, це ще краще, – багатозначно сказала мама. – Може, ти звiдти й для мене щось принесеш?

– Я попрошу... – затнувся Кирило. – Хоч вони й не розумiють по-нашому.

– Нiчого, зрозумiють! Дiстань там гарненькi сережки, i щоб зеленi камiнчики. – I до Нейби: – Правда ж, личитимуть до мого каштанового волосся?

Той нiяково усмiхнувся:

– Можливо.

Пообiдавши, Кирило подався в кiнець алеї, постояв там, потупцявся та й вернувся нi з чим.

"Ну, ясно, – подумала Лайтi, – не мiг же цей при менi дати грошi. Та на сережки й пошкодує, це тобi не iграшка... А може, як почне упадати... Це ж вiдомий прийом – спочатку здружуються з дитиною, а потiм уже й до мами..."

– Чому ж не принiс? – запитала Кирила.

Хлопець розгублено клiпав очима:

– Я не знайшов... того... входу.

"От малий хитрун! Глянути на його писок, то можна повiрити, що й справдi не знайшов, заблудився. Молодець!"

– Завтра втрапиш! – пiдбадьорливо сказав Нейба i, подивившись на годинника, додав: – О другiй годинi дня.

Наступного дня Кирило побiг точно о другiй. Лайтi побачила видовжену постать в кiнцi алеї, а за мить вiн пропав з очей. Тепер вона сидiла за столом спокiйна, не без прихованого злорадства поглядаючи на свого потенцiального зальотника. "Якщо не пошкодував на сережки, – подумала, – то зможе розраховувати на прихильнiсть. А чому б i нi? Вiн мужчина цiкавий, не такий, як iншi, а я жiнка вiльна, вже ось другий рiк, як розiйшлася. Той телепень усе дорiкав, що люблю речi, а не його, а що вiн мiг забезпечити? Може, цей зрозумiє жiночу натуру..."

Прибiг Кирило. Знову сяючий, збуджений.

– Сережок там нiяких немає! -вигукнув.– Та вони й не знають, що це таке, i в жодної мами до вух нiчого не причеплено, я ж придивився... Зате ось що дали!

I вiн простяг мамi годинника з красивим браслетом.

– Такий самий, як у дядi Нейби, тiльки браслет, бачите, тонший.

– Це жiночий, – сказав Нейба.

Лайтi дивилась на годинника, як зачарована. Крiм двох рядiв чисел на овальному циферблатi, якiсь знаки виглядали з чотирьох круглих вiконечок, розташованих навхрест. Пiдставивши його пiд сонячне промiння, що пробивалось на Ееранду крiзь зелень, Лайтi аж зажмурилась – годинник сяйнув мiрiадами сонць. Оце прикраса!

В той момент Нейба був нагороджений таким ласкавим, таким нiжним поглядом, що iнший на його мiсцi одразу ж розтанув би. А вiн сидiв незворушний, задумливо спостерiгаючи ту "повiтряну лiнзу" в кiнцi алеї.

З кожним днем апетит до подарункiв у Лайтi розпалювався все дужче. Кирило наносив їй чимало всякого дрiб'язку – елегантну сумочку, хустинку, яка змiнювала свiй колiр i вiзерунок (її назвали хамелеоном), якусь одежину, що скидалася не то на iндiйське сарi, не то На римську тогу (назвали хламидою), панчохи i т.п.

I щоразу Кирило залишався там усе довше й довше.

– А я вже дещо по-їхньому розумiю! – хвалився. – Там такi гарнi люди... От тiльки моря коло них нема...

Лайтi лише усмiхалась на тi балачки. Правда, її трохи дивувала поведiнка Нейби: подарунки купує, а в кiно не запрошує.

Їм лишалося кiлька днiв. Цього разу Кирило принiс чудернацький капелюшок – як тiльки Лайтi одягла його на свою теракотову голову, одразу почула притишену мелодiю.

– Та вiн музикальний!

– Точнiше – лiкувальний, – обiзвався Нейба. – Музична терапiя.

– Вперше чую, – сяйнула усмiшкою Лайтi. – От що значить Одеса, чого тут тiльки нема! Ви – одесит?

Нейба опустив очi:

– Трохи одесит. Але не зовсiм...

Це, власне, були останнi слова, якi Лайтi почула вiд цього загадкового чоловiка. Тих же, на якi очiкувала, яких жадала, вiн так i не сказав. На вечерю Нейба не прийшов. I наступного дня не з'явився.

Кирило, помiтивши, що мама раз по раз поглядає на алею, зажурено промовив:

– Дядi Нейби не буде. Термiн закiнчився, чи що... Вiн передавав привiт.

– А бiльше нiчого не сказав?

– Та... здається, нiчого.

Мама поклала руку на Кирилове плече:

– Так-таки й нiчого? Я ж по твоїх очах бачу: щось вiн сказав. Ну?

– Та... – Кириловi явно не хотiлось признатися. – Та сказав...

– Ну, що? Що?

Кирило пiдвiв голову, подивився на мамине обличчя:

– Гарна, сказав, у тебе мама, тiльки дуже речi любить, занадто...

– А хто ж їх не любить? – обурилась Лайтi. – Теж такий самий... Подивися, дурненький, он iншi мами якими штучками пообвiшуванi... На власних машинах їздять... Адреси вiн не залишив?

– Нi.

Кирило сидiв засмучений, їсти не хотiв, тiльки водив ложкою по тарiлцi.

– Слухай, вiн багато тобi грошей давав?

– Нiяких грошей вiн не давав.

– Бач, ти кажеш менi неправду. Ти поганий, нечемний хлопчисько! Недаремно ж i подiбний на свого батечка.

Кирило зiщулився, наче його шмагали. А вона продовжувала:

– Ану ж пiди, чи зараз принесеш що-небудь?

– Не хочу. Нащо тобi стiльки речей?

– Е, якби без грошей, то сходив би!

Кирило ображено зиркнув на маму, мовчки встав i пiшов по алеї до "повiтряної лiнзи". Лайтi уважно дивилась йому вслiд i бачила, як вiн розтанув у сонячному маревi.

"Ховайся, ховайся, малий хитрун, – думала, сидячи за столом i знiчев'я покусуючи бутерброд з маслом. – Все одно сьогоднi в тебе нiчого не вийде".

Кирило довгенько не з'являвся.

"Може, вiн подався на пляж, а я тут сиджу, як дурна". – Лайтi вже хотiла йти, коли раптом побачила сина. Кирило вигулькнув з "повiтряної лiнзи", поклав щось на асфальт i знову зник. "Розiгрує... Ну, зажди..." Лайтi зiйшла з веранди i попрямувала в кiнець алеї. Там бiля великої коробки лежала записка. Пальцi в Лайтi чомусь затремтiли, коли вона читала:

"Ось, мамочко, маєш iще дещо. А я залишусь тут, аж поки не здобуду освiту. Можеш втiшатися речами – ти їх занадто любиш, бiльше, анiж мене, мого батька i, мабуть, себе. Кирило"

Першу мить Лайтi стояла як укопана. Потiм схопила коробку i кинулась в кущi, гукаючи на весь парк:

– Кириле-е! Вилазь, дурненький!

Кирило зник. I нiхто не бачив, щоб вiн кудись iшов. Обшукали всю територiю – хлопця нiде не було. Нiякi розшуки нiчого не дали.

...Через рiк Лайтi приїхала в цей же будинок вiдпочинку вже з новим чоловiком – директором великого галантерейного магазину. Сидiли за тим самим столом на верандi. Лайтi в обiд завжди поглядала в кiнець алеї, та нiчого незвичайного не помiчала. Та одного разу... на тому самому мiсцi з'явився Кирило!

Лайтi шарпнулася з-за столу, тарiлка з борщем перекинулась директоровi на колiна, той щось засичав, але вона не дослухалася – за мить уже була в кiнцi алеї.

– Де ти пропадав, шибенику?! – скрикнула, хапаючи Кирила за плечi.

Хлопець якось зачудовано озирався навколо, нiби впiзнаючи мiсцевiсть.

– Ну, кажи, де блукав? – трясла його за плечi Лайтi.

– Я... був у нашому Майбутньому, – тихо промовив хлопець.

– Де? – не второпала схвильована Лайтi. – Де ти був?

– Тут ось, поруч, у нашому Майбутньому!

I Кирило радiсно засмiявся.