Текст книги "Homo Novus (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Бережной Василий Павлович
Homo Novus (на украинском языке)

Василь Бережний

Homo Novus

1

Сiдаючи за кермо електромобiля, Фiл мугикав якусь пiсеньку i взагалi почувався, висловлюючись технiчно, в оптимальному режимi. Смiливий, нечуваний експеримент завершився навдивовижу щасливо, науковий свiт буде вражений, приголомшений, а його ж, окрiм цих лаврiв, чекає ще й особисте щастя... Отак трагедiя може обернутися... На що вона може обернутись, Фiл не уточнював. Фактом є те, що Аркадiя жива й здорова i незабаром вони одружаться!

Сонце заливало свiтлом усе довкола – i парки обабiч дороги, i вiкна, що зблискували йому навстрiч, навiть сiрий Печерський мiст у сонячному сяйвi здавався ажурним i легким. Лишається обiгнути оцi зеленi Днiпровськi гори i вiн буде в Корчуватому... Аркадiя, люба моя Аркадiя... Мати ж i не здогадується, що ти жива-живiсiнька, здоровша, нiж перед тим...

"А що я їй скажу? – раптом подумав Фiл, уявивши змучену горем, усю в чорному траурi матiр. Лише цiєї митi вiдчув складнiсть, неймовiрнiсть становища. – Справдi... Що сказати – це ясно, як оцей день, а от як сказати! Людина сама поховала доньку, своїми очима бачила її в трунi, ридала, припадаючи до її грудей... 1 оцiй людинi прийти i сказати: а ваша Аркадiя, знаєте, жива-здорова..."

Фiл усмiхнувся: психiчного удару це їй не завдасть, просто подумає, що в нього не всi дома. Прикро. Такий варiант його теж не влаштовує.

У вiчi сяйнуло золото Видубецького монастиря, оточене зеленою хмарою Ботанiчного саду. Зупинив машину на обочинi, вийшов на морiжок i задивився на затоку, густо заставлену рiзнобарвними човнами. Звiдси вони вигулькують на блакитний шовк Днiпрового плеса, от i зараз електродвигуни дзижчать, нiби джмелi. Онде i його золотистий красень...

I вже уявилось, як вони з Аркадiєю... Стривай, а чому б не зробити їй несподiванку?

Зiйшов до причалу, роздобув голубої фарби i незабаром з правого боку на носi й з лiвого на кормi красувалася назва: "АРКАДIЯ". Зрадiє? Усмiхнеться? Може, показати їй зразу?

Рука потяглася до вiдеофону, що висiв на шиї, як фотоапарат, але Фiл передумав: нехай таки буде сюрприз.

"Все це добре, – подумав, мружачи очi вiд зблискiв хисткої води, – але ж я просто зволiкаю час... А з матiр'ю треба ж обов'язково порозмовляти, пiдготувати до зустрiчi з донькою... I взагалi... Навiщо мудрувати? Бона людина освiчена, про гени i хромосоми, безперечно, знає, принаймнi чула щось чи, може, читала... От i розповiм їй без усякої дипломатiї, як був поставлений i здiйснений експеримент по вирощуванню... Нi, "вирощування" не пiдходить, не те. Iдеться ж про людину... Але ж справдi... Аркадiя виросла точнiсiнько така, як була у першому життi, а може, ще краща – пальцi довшi, музикальнi... Вона любила музику, а надто, коли бувало хмарно на душi... Веселою ставала на лижi. Як вона гасала бiлими снiговими просторами! Кожної зими – в Карпати. Смiлива, безоглядна, рвiйна... Так i шастає помiж соснами, тiльки синя шапочка миготить та червоний шарф метляється!.."

Фiлове обличчя скривила гримаса болю: на лижах Аркадiя й загинула. Страшно згадати – мчала по крутому спуску, спiткнулася i нахромилася на власну палицю... I зараз молодого вченого пронизало гостре вiдчуття, вiн почав дивитися на човни, перевiв погляд на банi монастиря – он золотi зорi на синьому тлi, та навiть зоровi враження не могли заглушити чи бодай заштрихувати трагiчну сцену, чiпка пам'ять воскрешала її знову й знову.

"Та не про це треба думати, – з досадою дорiкнув собi Фiл. – Звичайно, мати не повiрить, доки не побачить доньку на власнi очi... Але ж i сама Аркадiя не мусить знати... Ну, шок, була при смертi, лiкували, видужала, переборола, значить, життєвi ресурси молодого органiзму величезнi... Цiлком правдоподiбна легенда, але... Шрамiв на животi немає? Що їй сказати новiтнє досягнення хiрургiї?.. I ще цей пам'ятник на могилi... Ну й ситуацiя!"

Поволi побрiв до машини, пiдсвiдомо сподiваючись, що саме в ходьбi виникне правильна iдея. Так воно й сталось. Уже взявшись за ручку дверцят, раптом подумав: усе розв'яжеться на мiсцi, конкретна обстановка пiдкаже.

2

Колись бiлий, сiчений дощами будиночок на довгiй вузькiй дiлянцi, що завжди нагадувала Фiловi перфострiчку, мав такий самий вигляд, як i ранiш, до того. I цi низькорослi яблуньки, i кущ бузку бiля веранди... От лише тихо, дуже тихо. Тодi так не було. Ну, та нiчого, незабаром тут знову лунатиме дзвiнкий, веселий голос Аркадiї!

Бабуся помiтно подалась i ще дужче згорбилась. Проте Фiла впiзнала. Попросила посидiти, Вiра, мовляв, зараз вийде. "Ну, звичайно, для неї Вiра, i завжди залишиться Вiрою, – подумав Фiл. – Аркадiя дуже любила бабусю... Вона, фактично, виняньчила вередуху..."

Думав про се, про те, намагаючись подолати нервове напруження. Та одразу заспокоївся, коли вийшла Аркадiїна мати. Ця середнiх лiт жiнка з виразними слiдами колишньої вроди, була втiленням лагiдностi, доброти. Фiл i ранiш почувався в її присутностi спокiйно, врiвноважено.

– Добрий день, Вiро Харитонiвно!

В її очах промайнуло якесь невловне щемливе вiдчуття, i Фiловi це полестило: шкодує, що не довелось... Нiчого, ще доведеться, усе ще попереду!

Поцiлував їй руку, Вiра Харитонiвна сiла, кивнула i йому на стiлець, i деякий час вони мовчали. Похилена бабуся почовгала з вiтальнi.

– А я оце з кладовища, – зiтхнула Вiра Харитонiвна, – бур'янець виполола, квiти полила...

– Я знаю, ви щонедiлi ходите! – несподiвано весело, з усмiшкою сказав Фiл, i в неї здивовано скинулися брови. – Але ця недiля – остання. – I знову його лице розпливлося в не зовсiм доречнiй посмiшцi. – Чуєте, Вiро Харитонiвно, – остання.

I цi слова, i посмiшки колишнього кандидата в зятi вкрай спантеличили жiнку. Потерла чоло сухорлявими пальцями.

– Тобто?.. Я не розумiю...

– Зараз поясню.

Фiл, поглядаючи то на репродукцiї, розвiшанi пи стiнах, то в розчинене вiкно, заговорив про досягнення науки взагалi, бiохiмiї, медицини зокрема, особливо ж детально пояснював, що таке хромосоми, гени, генетичний код, в якому природа зашифрувала спадкову iнформацiю...

Ошелешена жiнка тiльки клiпала очима. Невже здогадувалась, до чого йдеться?

– Я... наша лабораторiя... ми зробили вiдкриття: в природi окремих живих структур здiйснюється принцип унiверсальностi, – провадив далi Фiл, не помiчаючи її хвилювання. – Суть цього закону ось яка: в кожнiй клiтинi, а не лише в статевiй, мiститься iнформацiя про весь органiзм. Як у голографiчнiй платiвцi – її можна розбити, потовкти, але з одного осколочка вiдновлюється увесь знiмок. Виникла iдея: а чому б не спробувати це на людському органiзмi? От нещасний випадок, людина загинула – молода, здорова, повна снаги... Чи не можна виростити її з однiєї клiтинки?

– I ви... – прошепотiла Вiра Харитонiвна, – ви спробували?

– Так, Вiро Харитонiвно, спробували. Саме про це я й веду мову.

– I що... успiшно? – в її голосi чувся i переляк, i надiя.

– Наслiдки перевершили усi нашi сподiвання. Арка-дiя виросла за вiсiмнадцять мiсяцiв.

Фiл сподiвався, що Вiру Харитонiвну це вразить, принаймнi хоч здивує: все-таки доньку вона поховала...

– I яка ж вона? – Мати вже, здається, опанувала собою, i в голосi вiдчувалася стриманiсть.

– Та така, як була на час трагiчної загибелi.

Нi захоплення, нi радостi на її обличчi Фiл не побачив. Тiльки настороженiсть i тривога.

– А як... iнтелектуальний рiвень?

– Сказати правду, ми й самi побоювалися, – пожвавiшав Фiл. – Адже природа пам'ятi невiдома нам так само, як i столiття тому. Але виходить, що все зводиться до iнформацiї. Як iнформацiя затримується у нейронах – це, кажу, ще не ясно, та то вже iнша тема. Ми, звичайно, не тримали Аркадiю на голодному iнформацiйному пайку. Поряд з процесом вiдновлення пам'ятi вона, за спецiальною методикою, одержувала i додаткову iнформацiю – для гарантiї, так би мовити.

– А вона знає, що з нею сталося?

– Що загинула i похована? Нi, навiть i не здогадується. I я сподiваюсь, що ви не прохопитесь i словом. Невiдомо, як це може позначитись на її психiцi.

Вiра Харитонiвна пiдвелася, дiстала з серванта конверт i мовчки подала Фiловi.

– Ось, прочитайте.

Це був лист вiд Аркадiї! От тобi й маєш...

"Здрастуй, мамо.

Я давно жду, ти менi щось передаси, нiчого нема. Фiл пропонує перебратись у Пущу-Водицю, поїдь подивися, може, там бiльша дiлянка, житлоплоща, iнакше я не згодна. А."

Цi неоковирнi рядки Фiл пробiг миттю, i його вразив не так змiст, як сам факт появи листа. Убуток iнформацiї!

– Лист прийшов учора, я не знала, що й подумати... У мене так розболiлась голова... – тихо озвалась Вiра Харитонiвна, i на очах у неї зблиснули сльози.– Добре, що ви приїхали... А то я... Ви ж розумiєте... наче снiг на голову... А про Пущу – це справдi?

– Так, Вiро Харитонiвно. Я подумав, що сусiди... Може, навiть краще переїхати в iнше мiсто.

– Я розумiю, Фiле... А скажiть менi по щиростi, ви й тепер... так само до неї?..

– Ви засумнiвалися, Вiро Харитонiвно? Та якщо вже говорити по щиростi, то тепер я кохаю Аркадiю в сто, у тисячу разiв дужче, анiж будь-коли! I сама iдея виростити її з однiєї клiтини... Та якби не почуття... Ми незабаром одружимось, це вже вирiшено... Звичайно, якщо ви не будете заперечувати.

– Ви делiкатний, Фiле. Але Аркадiя...

– О, вона погодилась! Я ж кажу, що все вже...

– Я не про те. Мене стурбувало... Хiба ви не пригадуєте – ранiше вона зверталась до мене лише на "ви"? Так у нас заведено з дiда-прадiда. А змiст цидулки?..

– Справдi... Та ви не ображайтесь, вона ж поспiшала та ще ж, розумiєте, все це тайком... Цiкаво, кого з лаборанток вона пiдмовила? Ну, та, зрештою, це дрiбниця, не варта уваги. Найголовнiше i найрадiснiше те, що теоретичнi припущення здiйснилися – механiзм бiологiчної iнформацiї спрацював добре!

Вiра Харитонiвна зiтхнула.

– Ви гадаєте, вся суть у цьому механiзмi?

– А в чому ж iще, Вiро Харитонiвно? Тiльки в ньому! I сам вигляд Аркадiї – чудове тому свiдчення.

– Ну, що ж, – схитнула головою Вiра Харитонiвна, – виходить, вас треба привiтати з успiхом? Нехай вам щастить, Фiле.

Пiдiйшла до нього, легенько торкнулася плеча i, ставши навшпиньки, поцiлувала в чоло.

3

"Який це чудовий винахiд Природи – тепла лiтня нiч, наснажена блаженством! – думав Фiл, вдихаючи лiсовi пахощi. – Синє небо, помережане тоненькими гiлочками, розцвiчене сегментом срiбного Мiсяця i нейронами зiрок, скидається на якусь стародавню фреску... Яке це щастя – близькiсть до Природи та ще коли поруч з тобою кохана!.. Але Аркадiя чомусь невесела... Невже її не радує..."

Сидiли на травi, з кущiв поблискувало скляне око машини, уся Пуща сповнена прозорої тишi, дерева не сплять, дослухаються до чогось потаємного, не вiдомого людям. На бiлому рушничку темнiла недопита пляшка шампанського, скалками зблискували склянки. Влаштовуючи цей iнтимний пiкнiк, Фiл хотiв у такий спосiб вiдзначити остаточне "одужання" Аркадiї i, звичайно, сподiвався, що їм буде весело.

Налив у склянки, у винi замерехтiли iскорки.

– Це в нас, вважай, друге спiткання, а ти чомусь не в настрої.

– Нi, я просто замислилась, – обiзвалась Аркадiя.

– За наше друге спiткання! – Фiл пiдняв склянку i церемонно схилив голову.

Коли випили i заїли шоколадом, спитав:

– Про що ти замислилась? Аркадiя знизала плечима:

– Так. Про нас. Непокоїть мене твоя безтурботнiсть.

– Та що ти, золото моє! – Фiл пригорнув дiвчину. – Нема чого тривожитись, усе буде добре! Поглянь, яка нiч...

Аркадiя сидiла мовчки, i вiн провадив далi, мовби мiркуючи вголос:

– От переберемось у Пущу-Водицю, справимо весiлля... Як я мрiю про той день, коли назву тебе дружиною!.. Ти пiдеш у свiй медичний... Може, не на останнiй, а на той же п'ятий, мабуть, треба повторити. А закiнчиш працюватимемо разом... У вiдпустку – до моря чи на Днiпрi...

Аркадiя вивiльнилась з його обiймiв, узяла шоколаду. Навiть нiчна мла не могла приховати вiд Фiла її краси, знадливостi. Контур її обличчя, грудей, копиця темного волосся – Фiловi аж паморочилось, коли дивився на неї, нiжив, пестив її поглядом.

З'ївши шоколад, Аркадiя ще й пальцi облизала, такi довгi й меткi.

– Дивуюсь я тобi, Фiле, наче й серйозний хлопець, а городиш усякi дурницi.

– Що ти маєш на увазi?

– Та що... "Пiдеш у медичний... Працюватимеш..." Оце так плани на майбутнє! – В її голосi чулася дражливiсть, несподiвана для Фiла. – Я-то пiду в iнститут, диплом знадобиться. А ти?

– Що я? – здивувався Фiл. – От закiнчу аспiрантуру, дисертацiя майже готова, ще рiк-два – i я стану кандидатом. Усе йде нормально.

Аркадiя повернулась до нього лицем, i в мiсячному маревному свiтлi воно раптом здалося Фiловi незнайомим, навiть чужим. Саркастична гримаса, хижий вищир зубiв – такою вiн ще її не бачив, i мимоволi замилу-вався.

Аркадiя уїдливо перекривила:

– "Стану кандидатом... усе йде нормально..." Грандiозна перспектива! Ощасливив...

– А що? Вчений ступiнь кандидата... В кожному разi, матерiально будемо забезпеченi.

– Осиплеш мене брильянтами! Аметистами! Смарагдами! Чи не так?

– Ну, знаєш... я й не знав...

– "Знаєш – не знаєш", – знову перекривила Аркадiя, i це в неї вийшло так кумедно, що Фiл розсмiявся. – Тiшся, тiшся...

– Ну, гаразд, не будемо сваритися, моя люба. Якщо тебе ваблять блискiтки, то он, бачиш? – Фiл показав угору. – Знiму тобi зiрку з неба...

Аркадiя жарту не сприйняла.

– Нi, голубе, ти, я бачу, не з тих, що знiмають зiрки з неба. Тебе вдовольняють i лойовi свiчки.

– Облиш. Поглянь, як гарно..,

– Сентименти. Охи та ахи.

Злостивiсть заразлива, i Фiл вiдчув, як почав гiршати його настрiй, як на очах розтанула поетика ночi, все посiрiло, наче посипане попелом. Розмова не клеїлась. Як не заспокоював Аркадiю, як не втiшав – лишалась похмурою. Нарештi не витримав i спитав:

– Скажи менi прямо: чого ти хочеш?

– Оце по-дiловому, – стрiпнула волоссям Аркадiя. – Не розпускай нюнi, куй залiзо, поки гаряче, – ось чого я хочу.

– Ну-ну...

– Ти поводишся, Фiле, як наївний провiнцiал. Не ображайся, це я кажу в наших спiльних iнтересах... – Голос її пом'якшав, з'явилися лагiднi нотки, якi завжди хвилювали Фiлову душу. – Оця метушня з переїздом у Пущу-Водицю, якась таємничiсть щодо мене... Навiщо все це?

– Розумiєш... Я хотiв уникнути стресових ситуацiй. Тобi треба змiцнитись...

Аркадiя покуйовдила йому чуприну, i цим жестом одразу вiдновила душевну рiвновагу нареченого.

– Я вже зовсiм здорова, i ти це прекрасно знаєш. Навiщо ж ти мене морочиш?

– Ти... про одруження?

– I про це. Як ми оформимо шлюб, коли... мiй паспорт у похоронному бюро?

Якби це було вдень, Аркадiя могла б побачити, як вибалушились Фiловi очi.

– То ти... знаєш?!

– Авжеж. – Вуста її схитнулись посмiшкою. – Ти виростив не байдужу рослину, а допитливу дiвчину. Втiм, я була допитливою i... в першому життi. А знаєш, Що мене насторожило? Найперше – мама. Не провiдала жодного разу! Потiм твої дослiдження моєї пам'ятi... Ну, i оцей самий фiлотрон, де я була, немов у сповитку... А потiм – поглянула на свiй живiт, а там не те Що шраму, навiть пупка немає. Отодi я й замислилась...

– Але як ти зумiла вивiдати? Усi ж обiцяли мовчати!

– О, ти не знаєш жiнок. Вони, правда, мовчали, та я пiдiбрала ключик, хоча й примiтивний, зате безвiдмовний. Висмiяла одну пiдстаркувату кокетку, вона розiзлилась i випалила менi все.

Тепер уже Фiл запустив свою п'ятiрню у волосся,

– Дивуюсь я тобi, – говорила Аркадiя, не помiчаючи його сум'яття. Iнший би розтрубив про своє досягнення на весь свiт, а вiн хоче, щоб нiхто й не чув i не знав. Скромник.

– Я ж iз-за тебе, – почав обережно виправдуватися Фiл, – розумiєш... була небезпека психiчного потрясiння. I взагалi... Коли б нас не пов'язувало почуття... Не можна iгнорувати етику...

Аркадiя мовчала, даючи йому можливiсть виговоритись. Фiл виправдувався, наче був у чомусь винний, i це тiшило її самолюбство: не чоловiк, а рояль, торкни тiльки потрiбну клавiшу.

Розповiвши про всi складнi перипетiї експерименту, про свої сумнiви, надiї та сподiванки, недремне чергування бiля електронної апаратури, в роботi якої iнколи траплялися перебої, Фiл прошепотiв риторичне запитання:

– Хiба я мiг думати про славу? Менi потрiбна тiльки ти! Та коли б iшлося не про тебе – мабуть, нiчого б i не вийшло... Не вистачило б сили волi, смiливостi. Якби ти знала, скiльки було розчарувань, страху... Розчулений, уткнувся головою в її колiна.– Я працював задля тебе, заради нашого кохання.

– Сподiваюсь, тепер ти не розлюбив мене? – Аркадiя погладила йому голову i шию.

– Ти ще питаєш! – пошерхлими губами прошепотiв екзальтований Фiл.

Аркадiя легенько затулила долонею його вуста.

– Любий мiй... Натерпiвся. Але тепер треба збирати урожай. Мусиш це зробити не тiльки задля мене, а й заради всiєї науки. Ти бiльше не будеш приховувати свого вiдкриття, правда? Це ж генiальне вiдкриття, iсторична подiя!

– Ну, це вже занадто... Скромнiсть...

– Ет, до тебе ще не дiйшло, ти сам ще не осягнув... А скромнiсть, як уже помiчено, – прямий шлях до невiдомостi. Це ж тiльки подумати: виростив людину, тобто мене, з однiєї клiтини! Та це ж переворот в медицинi, бiологiї! А вiн: "Стану кандидатом..."' Чи, може, це не твоя заслуга? Та якщо навiть ти один з учасникiв...

– Та нi, я – керiвник групи. Iдея i постановка експерименту моя, це всi знають, кому слiд знати.

– А в документах вiдбито?

– Звичайно. Є накази по Iнституту i по вiддiлу. Потрiбнi ж були асигнування...

– Ну, от i чудово. Тепер треба – i то з завтрашнього дня – оголосити про цю подiю ну хоча б у "Вечiрцi", я сама туди подзвоню. Потiм – науковi журнали... Пригадай собi операцiю пересадки серця – хiба вона може йти в якесь порiвняння з тим, що зробив ти? А iм'я професора Бернарда прогримiло на весь свiт! – Аркадiя взяла якусь галузку i грайливо хвиснула Фiла по плечах. – Ти зробив вiдкриття, але це ще не все, треба вмiти скористатися ним. Не кандидатство ти заробив, дурнику... Я зроблю тебе доктором! Потiм ти станеш у мене академiком!

Фiл слухав її тиради поблажливо, як дитячий лепет, хоча йому й лестило, що вона так говорить. Вiн i сам був вражений своїм досягненням, певно, не менше, анiж Аркадiя. Але наука... Вiн ще тiльки ступив на цю дорiжку, а скiльки на нiй перепон! Нi, ти навiть не уявляєш, дiвчино...

– Чуєш, дурненький, – хвиськала лозинкою Аркадiя, – я буду дружиною академiка! А що?

Фiл обернувся до неї, але не встиг нiчого сказати – опинився в її обiймах, i вуста йому затулив довгий поцiлунок.

4

Фiл з подивом вiдзначив, що як тiльки вони зайшли на кладовище, його почав обсiдати смуток. Безкiнечнi ряди мовчазних могил, шурхiт опалого листя пiд ногами, низьке сiре небо,– все це, звичайно, викликає мiнорний настрiй. Та хiба тiльки це?

Мимоволi спостерiгав за Аркадiєю, що йшла попереду, твердо ступаючи звивистою стежкою. Яскраво-червона шапочка i такий же шарфик, що метлявся над її плечем, нагадували маковий цвiт, який зухвало i так недоречно яскрiв серед похмурого дня. Там i сям на очi потрапляли написи: "Любому татовi..." "Тут спочиває..." "Я вже вдома, а ви ще в гостях..." Фiл ковзав поглядом по цих посланнях, а думав про Аркадiю. Як вона триматиметься, побачивши свою могилу?

Сьогоднi, в недiлю, Аркадiя надумала поїхати на базар по яблука.

– Чому на базар? – здивувався Фiл. – Давай провiдаємо твою матiр. Цiле лiто й не заглянули, незручно якось... I сад же добре вродив...

– Як хочеш, – знизала плечима Аркадiя. – Яблука там справдi сортовi.

Матерi вдома не було, а бабуся, глипнувши на них спiдлоба, хамiль, хамiль – та до своєї кiмнатки за кухнею. Старенька нiзащо на свiтi не йняла вiри, що це Аркадiя, вважала її за двiйничку своєї любої онуки, царство їй небесне, i кожного разу тiкала до свого сховку. Сценка повторилась i зараз. Аркадiя зареготала, взяла корзину i подалася в сад. Мабуть, щоб продемонструвати Фiловi свою пам'ять, казала, пiдносячи руку:

– Отам – симиренки, цiлу зиму лежатимуть, онде – бiлий налив, з того краю – ранет...

З маленького вiконечка за ними крадькома стежили вицвiлi старечi очi, сповненi недовiри й цiкавостi. Непомiтнi погляди тяглися до дiвочої постатi i з сусiднiх будинкiв, i з-за кущiв, парканiв. Хто ж би це пропустив нагоду побачити таку дивовижу: була похована, тут розлягалася сумовита музика, ридала невтiшна мати, а тепер ось шастає по саду!

Коли виїжджали з двору, Аркадiя раптом сказала:

– Хочу побачити свою могилу!

I от вони на цвинтарi.

– Показуй, ти був на похоронi.

Аркадiя зупинилась, пропускаючи Фiла вперед. Обличчя її було застигле, байдуже i цiєї митi скидалося на маску. "Чи в неї кам'яне серце? промайнула в чоловiка думка. – Чи просто мiцна нервова система? Але ж все-таки..." А що "все-таки" вiн достеменно i сам не знав. Сподiвався, що вiдвiдини власної могили зворушать Аркадiю до слiз, пом'якшать її жорстку натуру, i вже мiркував, як втiшатиме її, скаже щось глибоке, значне про феномен життя i смертi, одвiчний кругообiг в Природi... Чим далi йшли помiж могилами, тим бiльше його охоплював меланхолiйний настрiй, душу проймав невиразний жаль, i вiн уже пошкодував, що погодився на цi вiдвiдини.

Бiля могил там i сям поралися люди – прибирали бур'ян, пожухле листя, посипали жовтим пiском. Деякi сидiли на лавочках, вiдпочиваючи, однак у кожному силуетi Фiл бачив щось скорботне, смутне. Проходив мимо, стараючись нi кроками, анi навiть поглядом не потурбувати їх. Нараз вiн став як укопаний: бiля могили Аркадiї бовванiла якась постать. Мати!

Обернувся до Аркадiї, кивнув. Та усмiхнулась:

– Бачу.

Мати поглянула на них якось винувато, знiтилася, нiби її застали на негожому вчинку.

– А ми оце були у вас, – нiяково заговорив Фiл, – набрали яблук, а тодi Аркадiя й каже: давай заїдемо на кладовище...

Досить було цiєї хвилини, поки вiн говорив, щоб мати опанувала себе. Обличчя їй полагiднiло, погляд став не такий сумний.

– А що ти тут робиш? – рiзко спитала Аркадiя. – Ми в гостi, а вона... Все оплакуєш ту?

Мати стенула плечима, губи їй зiбралися оборочкою, мабуть, хотiла щось сказати, але промовчала.

– Хiба та була краща? – дошкуляла Аркадiя. – Вона тобi подобалась бiльше? – Обличчя Аркадiї розчервонiлося, голова похитувалася з боку на бiк.

– Перестань, – втрутився Фiл. – Негарно так прискiпуватись... – Хотiв сказати: "до рiдної матерi", але не сказав, подумавши, що спорiдненiсть тут вiддалена, цiєї Аркадiї мати не народжувала, не спiвала їй котка, не розказувала казок...

– Я ж не знала, – виправдовувалась мати, – була б не йшла з дому. Ви так рiдко навiдуєтесь...

Фiл слухав її стриманий голос, короткi реплiки Аркадiї i думав, що все-таки матерi важко погодитись з тим, що сталося, свiдомiсть її ще "не переварила" цього факту. Вони розмовляли нiби рiзними мовами, i Фiл полегшено зiтхнув, коли мати нарештi пiшла.

Сiли на лавочку врiзнобiч.

– Чого ж не читаєш менi моралi? – не без єхидства обiзвалась Аркадiя.

– Облиш, ти не в гуморi.

– Та який тут уже гумор... – в її голосi почулися примирливi нотки.

– Скажи, а ти пам'ятаєш саму смерть? – раптом спитав Фiл.

Аркадiя пересмикнула плечима.

– Як це сталося – не пригадую. Обпекло болем, потемнiло в очах, голова наповнилася дзвоном, шумом, наче я потрапила у якийсь водоспад, а от що було далi... Коли знову вiдчула свiтло i розплющила очi, побачила: я не в снiгу, а в теплi твоєї лабораторiї.

– Мабуть, ти й не могла запам'ятати, бо та клiтина, яку я взяв для вирощування, була жива, смерть не встигла до неї...

– А де ти взяв клiтину?

– Зрiзав iз вказiвного пальця. Кiлька мiлiметрiв, не бiльше... Так, смерть – катастрофiчний, але не миттєвий процес. Мiльярди клiтин бiоструктури не можуть одночасно...

– Та що це ти зарядив про смерть? – перебила Аркадiя. – Краще пригадай, що казали старожитнi про життя...

– Vivere memento – пам'ятай про життя!

– Саме так, оце я й хотiла тобi нагадати, – Аркадiя показала бiлi разки зубiв. – Золотi слова! Треба взяти вiд життя якомога бiльше. Пам'ятаєш, як той жартував на лижнiй базi? "На те людина й живе на свiтi, аби добре їсти!" I брав склянку кефiру. Ну, а ми будемо жити з шампанським, правда? – Не дiставши ствердження, вона завершила: – Ти на це заслуговуєш!

Фiловi занило в грудях, стало тоскно до щему – чи не вперше за час трiумфу. Може, це була реакцiя на слова Аркадiї, а може, до цього спричинився посмугований тiнями краєвид з обелiсками й хрестами, що здiймалися помiж дерев, охоплених полум'ям осенi, його пройняло почуття самотностi, хоч Аркадiя щебетала всю дорогу. I як то вони переберуться у велику квартиру, кiмнат на шiсть, а то й вiсiм – є такi у старих, дореволюцiйних будинках, i машину помiняють на бiльшу, комфортабельнiшу, i стереоскопiчний телевiзор придбають, i срiбний посуд! Кожну реплiку закiнчувала риторичними запитаннями:

– Хiба ти не заробив? Хiба не заслужив?

Стискаючи кермо, Фiл бубонiв щось нерозбiрливе, i вона вигукувала:

– Заробив! Заслужив!

Дома, читаючи в кабiнетi "Фiзiологiчний вiсник", раптом збагнув, чому в нього поганий настрiй: ота, перша Аркадiя була iнакша!

5

Непомiтно пiдкралася зима. Фiл, як казала Аркадiя, цiлими днями "пропадав" у своєму Iнститутi. Особливо полюбляв працювати за довгим столом лабораторного музею. Високi вiкна старого будинку навiть восени давали багато свiтла, вся простора кiмната, заставлена скляними стелажами, потопала в сонячному сяйвi. Тут i око ставало зiркiшим, i думалося легше. Годинами мiг сидiти, згорбившись, бiля окуляра стереоскопiчного мiкроскопа, i тодi для нього не iснував цiлий свiт. А цiєї зими часто просиджував у лабораторiї i вихiднi.

Аркадiя, хоча й була зарахована асистенткою, навiдувалась до лабораторiї не часто. Перемовлялася з ним через вiдеофон, та й то лише тодi, коли хотiла витягти його "на люди".

– Завдяки менi, ти вже доктор, – дорiкала рiзким голосом, – якого тобi дiдька стирчати там цiлими днями?

– Тут мiй науковий хлiб, – поблажливо усмiхався Фiл. – Та ще ж мушу працювати i за тебе – зарплату ж отримуєш?

– Овва! На мене повиннi видiляти й так – за те, що я така є, живу вдруге. А ти, Homo cabinetus, не розумiєш цього. – Аркадiя крутила головою, розмахувала руками, хоч цi жести i не вмiщалися на маленькому екранi.

Iнколи Фiл навiть вимикав вiдеофон, щоб попрацювати в тишi та спокої. Свiй сенсацiйний успiх значною мiрою пояснював щасливим збiгом обставин та iнтуїцiєю, i тепер добре усвiдомлював, що тiльки невтомний науковий пошук допоможе розкрити процес регенерацiї людського органiзму до найменших деталей. Жива клiтина як елемент бiоструктури – ось та магiчна фабрика, яка продукує життя. До неї можна заглянути, але тiєї ж митi вона зупиняється... Гине, а своїх таємниць не розкрива!

Часом Фiловi муляло пiдсвiдоме вiдчуття якоїсь прогалини в стосунках з Аркадiєю, та вiн не надавав цьому значення. Його бiльше цiкавили компоненти живої плазми, анiж забаганки неофiцiйної дружини, дуже далекi вiд наукової сфери. їй аби блискiтки на пальцi та у вуха – i вже вона вдоволена. У Москвi пiсля симпозiуму не вдалося затягнути її в жоден музей. Тiльки магазини! I найсильнiше враження на неї справляли ювелiрнi вироби. Очi їй блищали вiд захоплення, але тому блисковi бракувало живого тепла, погляд був жадiбний, крижаний, i це дуже тодi занепокоїло Фiла. Та, повернувшись додому, вiн знову поринув у дослiдження.

Пiсля численних, проте безуспiшних спроб вирвати його з чiпких обiймiв своєї суперницi Лабораторiї, Аркадiя махнула на нього рукою i оберталася в своєму окремiшньому свiтi. Лише зрiдка влаштовувала сцени з приводу своєї "неофiцiйностi", i тодi Фiл нехотя вiдривався вiд роботи, вмикав вiдеофон i провадив довгi i нуднi перемови з "вiдповiдними iнстанцiями", але розв'язати юридичний казус померлої, а тепер "фактично живої" Аркадiї тi iнстанцiї досi не спромоглися.

– Та не варто хвилюватися iз-за цього, – заспокоював її. – Нас єднає щось бiльше, значнiше, анiж формальнiсть...

– Транзисторний вiдеофон – ось що нас єднає! – Аркадiя iронiзувала з того, що постiйний зв'язок мiж ними здiйснювався за допомогою портативних апаратiв, якi вони завжди носили при собi.

– I це потрiбно, – винувато поглядав на неї Фiл. – Апаратики не важкi.

Молода дружина хитала головою, кривилася, наче от-от заплаче, але сльози на її очах не з'являлися нiколи. Характер у теперiшньої Аркадiї дуже рiзнився вiд характеру тiєї, колишньої,– м'якого, згiдливого, доброзичливого. Та психологiя не була спецiальнiстю Фiла, i вiн не замислювався над цим. Дослiджував лише фiзiологiю людського органiзму.

Одного зимового вечора Фiл повернувся додому трохи ранiше i аж здригнувся, почувши схлипування на кухнi. Невже Аркадiя плаче? Рука смикнулася вiдчинити дверi, але так i застигла в повiтрi: нi, це не вона, це хтось iнший... Так i є. Чийсь незнайомий голос:

– Повiрте, останнiй... Вiн подарував менi в день одруження...

Фiл непорозумiло здвигнув плечима I навшпиньках пройшов до свого кабiнету. Поступово його свiдомiсть проймалася передчуттям якоїсь неприємностi. Може, кудись податися? Але куди? Тiльки зараз йому вiдкрилося: через Аркадiю вiн розгубив усiх своїх друзiв, уже й не пам'ятає, коли зустрiчався з кимось...

Вона зайшла до кабiнету пружним кроком, щось рiзко сяйнуло на її високих грудях.

– Правда, чудовий? – спитала, впiймавши його погляд. – Я давно мрiяла про такий кулон. Брильянт чистої води.

– А де ти його...

– Не бiйся, тобi платити не доведеться.

– Подарунок, чи що? – у Фiла пересохли губи.

– Дiждешся такого подарунка... Вона аж нюнi розпустила, стара швабра... А нащо воно їй? Iдеться ж про життя чоловiка.

Фiл дивився на неї здивованими очима.

– Хто "вона"? Про якого чоловiка ти говориш? Пора б уже облишити цi ребуси...

Мабуть, не змiг приховати роздратування, бо Арка-дiя одразу спохмурнiла i холодно вiдказала:

– Нiяких ребусiв. Це дружина колишнього директора м'ясокомбiнату чи якоїсь бази, точно не знаю. Колишнього, бо майже рiк вiн по лiкарнях. Канцер шлунка. Метастази. Найменшої надiї. А я поставила його на ноги. То як ти вважаєш – мусила вона вiддячити чи нi?

– А як ти... Як ти змогла? Канцер поки що...

– Отак i змогла. Давала отой бiологiчний розчин.

– Який? З бiотрону?!

– Авжеж. По пiвсклянки тричi на день перед їдою. Ти чого на мене так дивишся? Хiба рятувати людину...

– Та рятувати – це благородно, а от займатися здирством...

– Подумаєш!..

– I бiорозчин випробовують у клiнiках...

– Я вже випробувала. Скоро чоловiк знову сяде в своє директорське крiсло. Не переживай, будуть у неї i кулони, i перснi. Гадаєш, то вони на свою зарплату?..

– Якщо не на зарплату, то вiн сяде не в крiсло, а на лаву, – уже гарячкував Фiл. – А ти не повинна...

Чи дiйшли до її свiдомостi гарячi, навiть дошкульнi фрази, якi виголосив Фiл про "нiкчемнi брязкальця", iз-за яких люди, втрачаючи совiсть, наважуються навiть на злочини?