Текст книги "Формула Космосу (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Бережной Василий Павлович
Формула Космосу (на украинском языке)

Василь Бережний

Формула Космосу

I.

Кирило Федотович – сивоголовий обважнiлий чоловiк – вийшов з Виставочного павiльйону глибоко замислений. На одутлому його обличчi промайнула iронiчна посмiшка. "Чи ти ба, яка метаморфоза,– пробурмотiв сам до себе.– Космос йому ворожий!" Пристояв, поглядаючи на золотi банi Софiї, що сяяли над бескеттям дахiв, поєднуючи небо й землю, тодi надiв захиснi окуляри, поправив бiлу кепку на головi й похилитав униз до Хрещатика.

На виставцi фантастичних картин, яку вiн щойно оглянув, є чимало цiкавих полотен, i то не лише професiйних митцiв, а й любителiв. Бiля картини "В глибинах космосу" Кирило Федотович нiс до носа зiткнувся з професором астрономiї Присвятським. Давненько не бачились, з легким подивом поглянули один на одного, i кожен подумав: "Як вiн постарiв!" Кивнувши клинцем вилинялої борiдки на картину, Присвятський сказав:

– А космос ворожий людинi, ворожий життю!

Кирило Федотович заперечив, наголошуючи на тому очевидному фактi, що всi бiологiчнi структури виникли i розвиваються, власне, в космосi. Та старий професор стояв на своєму, ще й пiдкреслив необхiднiсть прищепити цю тезу якнайширшiй молодiжнiй аудиторiї. "З астронома, бач, став фiлософом. Ну що ж, на старостi лiт ми всi схильнi пофiлософствувати... Але то пусте. "Космос ворожий життю..." Треба ж... Космос... Що ми про нього знаємо? Кирило Федотович продовжував у думцi полемiзувати з Присвятським. Структурнi елементи, та й то деякi..."

Це давньогрецьке слово, що означає упорядкованiсть Всесвiту, викресало в душi Кирила Федотовича iскри думок, давно забутих i пригаслих. Колись, у тi неймовiрно далекi роки, коли ще тiльки починалась його наукова дiяльнiсть, йому не давали спокою лаври того "слiпого жука", який помiтив кривизну простору i створив теорiю вiдносностi. Але ж єдине поле не давалося Ейнштейновi! Коли беручкий аспiрант думав про це, обличчя йому кривилося вiд зловтiшної посмiшки. А що, коли спостигнути свiтовi зв'язки випаде на його долю? Не святi ж горшки лiплять! А сподiвання такi були смачнi на снiданок... Гай, гай, уже його висадили з корабля науки на заслужений вiдпочинок, уже й iншi фiзики – європейськi iмена! – затихли, а ключа до єдиного всесвiтнього поля так нiхто й не пiдiбрав. Звичайно, з'являться новi Сiзiфи... Кирило Федотович гiрко посмiхнувся: тепер, на схилi свого життя, пiсля iнфаркту, вiн уже знає, що це марнота марнот – отi честолюбнi потуги.

Зупинився, пiдвiв голову, ще раз поглянув на Софiю – звiдси, вiд готелю "Москва", її гарно видно. Але що це? Кирило Федотович примружив очi, – до Софiї пiдступає сiрий бетонний прямокутник! А, здогадався, це па Львiвському майданi спорудили торговельний центр... Отак спотворено краєвид! А все тому, що проектанти не зважають на викривлення простору. Де той Львiвський майдан, а де Софiя, а от бач... Або отой новий будинок навпроти опери. Якщо дивитись на нього уздовж Володимирської – здається кривим, скособоченим, немов листок Мьобiуса. Вiдстанi, простiр...

"Кому потрiбнi цi мої внутрiшнi монологи? – враз подумалось Кириловi Федотовичу. – Театр одного актора i водночас слухача... Отак чвалає собi до Хрещатика старий emeritus* i замiсть того, щоб подумати, де купити оселедця, маракує про таємницi Космосу... Комедiя, та й годi".

______________ * Заслужений, пенсiонер (лат.).

Проте конфлiкти з собою Кирило Федотович умiв швидко залагоджувати, i до горизонтальних фонтанiв, де вода широкими, лискучими сувоями спадає з гранiтних плит, пiдiйшов майже цiлком урiвноважений. А подивившись на гладенькi потоки, в яких вiдбивалося призахiдне небо, i зовсiм заспокоївся. Космiчнi думки в його посивiлiй головi поступалися гастрономiчним, тим бiльше, що до магазину рукою було подати.

Кирило Федотович перевальцем пiшов повз колонаду консерваторiї, перетнув у недозволеному мiсцi вулицю Карла Маркса i попрямував у бiк Хрещатика. В цей саме час з боку Пасажу до цього ж гастроному крокувала ставна блондинка в бiлих босонiжках на високих каблуках i в бiлiй сукнi, з господарською сумкою в руцi. Прокладаючи собi дорогу в натовпi, вона поглядала на зустрiчних iз стриманою гiднiстю, так, наче позувала перед телекамерою.

Саме за цiєю жiнкою зайняв чергу у рибному вiддiлi Кирило Федотович. Йому дуже не хотiлося стовбичити в цих суточках, вiн i заглянув сюди для очистки совiстi, щоб потiм сказати собi: "Взяв би, та не було". Але оселедцi, як на те, були, i довелося вистоювати в тiснотi й задусi. Черга посувалася повiльно, бо, як завжди буває, багато хто, особливо жiнки, займає кiлька черг, а тодi пiдходить i заявляє: "Я тут стояла". Та й продавцi не дуже поспiшають... Отож Кирило Федотович знiчев'я почав собi прикидати, скiльки-то часу прогайновується в чергах, години складалися в днi, тижнi, мiсяцi, коли гульк – блондинка вже бере. Позирнув на годинника – минуло всього якихось сорок сiм хвилин, а глянувши на гарний профiль жiнки, на її пещенi пальцi, що сяйнули дiамантом, коли вона брала загорнутого в коричневий папiр оселедця, чомусь подумав, що їй сорок сiм рокiв. Сорок сiм хвилин – сорок сiм рокiв... Дивно... Поки йому зважили, дама вiдiйшла вбiк, до столика, щоб загорнути покупку. I раптом Кирило Федотович побачив, що, виймаючи iз сумки папiр, вона впустила на пiдлогу кiлька аркушiв. Кинувся пiдiймати – де й спритнiсть взялася у старого емерита! Одна старша жiнка, побачивши, як вiн нагинався, вiдставляючи при цьому ногу, iронiчно похитала головою, мовляв, джентльмен знайшовся! Iншi насмiшкувато перезирнулися, розступаючись, щоб дати мiсце галантному пенсiонеровi. А Кирило Федотович пiдняв тi аркушi i раптом застиг, помiтивши, що вони всуцiль списанi формулами. Його вчене око вiдразу побачило рiдну стихiю: тензори, вiд'ємнi ймовiрностi, скаляри...

– Я перепрошую, – звернувся до блондинки, яка вже закривала сумку, тут... формули.

Жiнка посмiхнулась – може, за звичкою, а може, з його кумедної постатi: незнайомий сивоголовий чоловiк стояв перед нею з простягнутою вперед рукою, в якiй тремтiли два аркушi, в очах у нього свiтився не то острах, не то подив.

– Так, я знаю. – Вона рушила до виходу, Кирило Федотович слiдом. – Це чернетки мого покiйного чоловiка...

– Чернетки! – вигукнув Кирило Федотович так, неначе на тротуарi не було натовпу, а тiльки вони вдвох. – А вiн... чим займався, якщо не секрет?

Кирило Федотович то пiдносив аркушi до очей, то розмахував ними – аж лопотiли на вiтрi.

– Вiн був математиком, – сказала жiнка, не повертаючи голови i дивлячись перед собою. – А потiм захопився фiзикою та космо... космо...

– Космогонiєю? – пiдказав Кирило Федотович, i серце його тенькнуло, вийшовши з-пiд контролю електронного водiя ритму, на щастя, ненадовго, всього на кiлька ударiв.

– Ага, здається, так. Оце ж i пiдiрвало йому здоров'я, бувало, цiлi ночi просиджував над тими дурними формулами... Нi в театр, нi в кiно. Та навiть футбол не дивився! А на iменини? Кiлька рокiв нi до кого й ногою! Вiдлюдником став, уявляєте?

Кирило Федотович уявляв. О, як вiн добре вiдчував цього фанатика науки, який, мабуть, сподiвався упiймати Всесвiт густою сiткою формул! Хiба вiн сам, Кирило Федотович, не вiддав тьму ночей пошукам всезагального зв'язку свiтобудови?

А жiнка, вiдкопилюючи губу, тим часом розказувала, як її чоловiк занедбав сiм'ю – що їй не придiляв уваги, то це ще пiвбiди, але навiть про доньку не потурбувався, коли вступала до iнституту, ну й не пройшла... В голосi її звучала затаєна образа.

– Скажiть, а цей рукопис... – нетерпляче перебив її Кирило Федотович, зберiгся?

– Ну... не весь. Я трохи зужила... Газет не передплачую, а воно ж то на се, то на те...

– Я вас дуже прошу... Хотiв би познайомитись...

Дама простягла руку i, мило усмiхнувшись, вiдрекомендувалась:

– Вiолетта Михайлiвна.

– Та нi, я... Нетреба, – розгубився Кирило Федотович. – Хотiв би з рукописом познайомитись...

Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упiймав її, торкнувся вусами пещених пальцiв, i нiздрi йому заповнив запах духiв та оселедця.

– Ну, то не треба, – вiдсмикнула руку Вiолетта Михайлiвна.

– Не гнiвайтесь, Вiолетто Михайлiвно, це моє прiзвище – Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.

– А-а... – здивувалась жiнка. Потiм обличчя її посвiтлiшало. – I треба ж – Нетреба...

– А ваше?

– Мiй покiйний чоловiк – Чаєцький.

– Чаєцький? Чув. Деякi працi читав. Не знав тiльки, що вiн... уже не живе.

– Його вбили оцi формули. – Вiолетта Михайлiвна кивнула па листки, якi тримав у руцi Кирило Федотович. – Глядiть, щоб i вас...

Кирило Федотович вибачливо усмiхнувся.

– Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Вiолетто Михайлiвно, i якщо ви дозволите... Не подумайте, що я посмiв би привласнити авторство... Якщо вдасться пiдготувати публiкацiю, то тiльки пiд його iменем.

– Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик... – Вiолетта Михайлiвна розкрила сумку, вийняла тi два аркушi, якими обгорнула оселедцi, i вiддала їх старому вченому. – А решту... Запишiть телефон, домовимось.

Вечорiло, густi каштани струмували на Хрещатик сутiнки, проте лiхтарi ще не свiтились. Кирило Федотович повертався додому в станi тiєї душевної рiвноваги, коли радiснi сподiвання хоч трiшечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимi, може, навiть без участi свого електронного помiчника.

II.

Кирило Федотович гадав, що його вiзит до Вiолетти Михайлiвни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, вiн подякує та й пiде, заспiшить додому... Але Вiолетта Михайлiвна, впустивши його до тiсного темного коридорчика, махнула рукою в бiк розчинених дверей:

– Прошу, заходьте. Сiдайте, я зараз.

Кирило Федотович сiв у низеньке крiсло бiля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухнi долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцiннi хвилини, йому нетерпiлось побачити рукопис – аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарештi з'явилась, несучи перед себе срiбну тацю, на якiй стояли пузата кавоварка, блюдечка i чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарiлочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Вiолетта Михайлiвна сказала:

– Прошу, частуйтесь. – Сiла в крiсло навпроти. – Може, зробити бутерброди з ковбасою?

– Дякую, – знiяковiв Кирило Федотович, – взагалi, навiщо турбуватись, я ж на хвилиночку...

– То, може, з сиром?

– Дякую, дякую.

– Ну, то пийте каву.

– Менi й кава, знаєте, не дуже... Та раз ви вже потрудились, чашечку вип'ю.

– Може, з коньячком?

– Нi, нi, не вживаю, – замотав головою Кирило Федотович, – я перенiс такий iнфаркт... маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонiєм...

– Тобто?

– Ну... є такий iзотоп iз слабеньким гамма-випромiнюванням. Джерело енергiї для стимулятора.

Вiолетта Михайлiвна трохи вiдсунулась вiд столика.

– Та не бiйтесь, це не той плутонiй, яким була начинена бомба, скинута на японське мiсто Нагасакi. То плутонiй-239, а в мене трiшечки плутонiя-238.

Вiолетта Михайлiвна здивовано вiдвела голову:

– Тiльки подумати! I як ви почуваєтесь?

– Ось уже третiй рiк, i – нiчого, добре. Рiдко й згадую про нього, це от до слова прийшлось.

– Мабуть, перевантажувались, – зiтхнула Вiолетта Михайлiвна. – Отак i мiй... Цiлими ночами просиджував за столом. А нащо?

Вона i дивувалась, i обурювалась: навiщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботi, коли за це зарплату дають,– тодi iнша справа. А то ж так, стукнуло чоловiковi в голову – вiн i почав горбитись за столом цiлими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папiр якимись закарлюками...

– Та ще до одруження вiн любив науку бiльше, анiж мене, – скаржилась Вiолетта Михайлiвна. – Повiрите, приходив на побачення о шостiй годинi... ранку! Так, так, було, мама будить мене: "Вставай, жених прийшов!" Отак ми й зустрiчалися щоранку. Вечори вiн вiддавав науцi... Чокнутий, їй-богу!

Кирило Федотович попивав каву, iронiчно посмiхаючись на її фiлiппiки, та зрештою не витримав:

– Це, знаєте, Вiолетто Михайлiвно, як дивитися на життя i науку... Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової iстини, а не саме iснування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яблука з вершини дерева пiзнання...

– От вiн i подерся вгору та й упав, – аж нiби зловтiшно зiтхнула вдова.

– А монографiя лишилась, – схитнув головою Кирило Федотович. – Не пустоцвiтом був чоловiк.

– Та лишилась, подивiться, якщо вас цiкавить.

Вiолетта Михайлiвна, похитуючи стегнами, пiшла до кухнi й принесла густо списанi математичними символами аркушi. Простягнула Кириловi Федотовичу:

– Ось, маєте. Кiлькох не вистачає, але то дрiбниця.

В Кирила Федотовича аж руки затремтiли, коли вiн брав папери. Вiдсунув чашечку з недопитою кавою i почав переглядати працю Чаєцького.

– Гм... так... – бубонiв, нахмурюючи брови. – Саме те, що й менi не давало спокою. – Велике об'єднання...

– Вам долити? – Вiолетта Михайлiвна торкнула кавницю.

– Нi, нi, дякую. Тут, кажу, Велике об'єднання!

– Що? – Господарка заклiпала чорними вiями.

– Вiн розробляв теорiю єдиного поля, об'єднував тi сили, на яких, власне, тримається Всесвiт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодiй... Кириловi Федотовичу пересохло в горлi, i вiн кашлянув.

– Я вам пораджу пити талу воду, – сказала Вiолетта Михайлiвна. Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тодi вiдтане, до кiмнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхiв.

Кирило Федотович хмикнув i провадив далi:

– Залишається прилучити до цiєї схеми гравiтацiю, i всi фiзичнi процеси вiд мiкросвiту до макрокосму знайдуть висвiтлення в єдинiй теорiї... – В його очах, до цього сiрих i невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенiв по-молодечому. – Велике об'єднання! Уявляєте? Та нi, це навiть уявити важко!

– До речi, тала вода корисна i для шлунково-кишкового тракту. Вiолетта Михайлiвна трохи надпила кави i надкусила печива. – Та мiй, було, не хотiв i слухати.

– Не судiть його строго, чоловiк був зайнятий зовсiм iншим, – обiзвався Кирило Федотович, не вiдриваючи очей вiд рукопису. – Завершити фундаментальну теорiю...

– Якби ви бачили, як округлилися йому очi, коли я запропонувала перейти на сироїжну дiєту. Ну, там сира морква, картопля, м'ясо...

– Тут головне: чи вiн завершив? Чи встиг поставити останню крапку?

– Або, скажiмо, безсольова дiєта. Сiль – це ж отрута для органiзму... А вiн, було, як не пiдсолить, то й не з'їсть.

Раптом Кирило Федотович болiсно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем пiд самiсiньке серце.

– Н-нi... Нема... Саме того аркуша, де вивершується формула, i нема! Прошу вас, Вiолетто Михайлiвно, подивiться там, пошукайте... Може, випадково... Сьома сторiнка.

Жiнка, знизавши плечима, неквапом пiшла до кухнi. Кирило Федотович сiпнувся вслiд, але примусив себе знову сiсти, зрештою, вiн у чужiй квартирi. Господарка повернулася з порожнiми руками.

– Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, i без цього квартира захаращена.

– А може... чернетки де-небудь?.. – з надiєю в голосi спитав гiсть.

Повнi, але вже прив'ялi губи їй скривилися:

– Та що ви, тримала б я ще якiсь чернетки!

– Ну, знаєте, як буває, – можливо, десь засунулось... – не втрачав надiї Кирило Федотович. – Подивiться ще, будь ласка.

– Не вiрите? То давайте вдвох подивимось.

Пошуки, звичайно, нiчого не дали. Вiолетта Михайлiвна чоловiкових паперiв не зберiгала, письмовий стiл уже стояв у кутку на лоджiї i був забитий старим взуттям. Жодного папiрця!

– А нащо захаращувати квартиру? – обiперлася руками в боки Вiолетта Михайлiвна. – Я люблю акуратнiсть, а всяка макулатура...

"I до рук цiєї жiнки потрапило таке наукове вiдкриття! – скрушно подумав Кирило Федотович. – Таки добре, що я не вплутався у сiмейнi тенета..."

– Якби ви знали, що це за праця, Вiолетто Михайлiвно, то так би не казали, – поглянув на її пещене обличчя. – Дуже шкода...

– А що, йому могли б i заплатити? – спитала iз затаєною тривогою.

– Заплатити? Це не те слово, Вiолетто Михайлiвно. Озолотили б! Звання академiка, Нобелiвська премiя. Ще б пак! Ця праця дала б людям такi скарби, про якi ще нiхто й не мрiяв.

– Скарби? – Ледь помiтний рум'янок виступив на її щоках. – Невже дорогоцiнне камiння? Чи золото?

– Я взагалi кажу, Вiолетто Михайлiвно, в розумiннi енергоозброєностi людства. Що там те золото чи камiння! Дрiбнички! Йдеться про океани енергiї! Ось для чого працював Чаєцький. А тепер... як би вам пояснити... Уявiть собi мiст через провалля, десь у горах, ажурний такий мiст, I ось посерединi зяє пролом, немає цiлої секцiї, га?

Жiнка звела брови, мабуть, силкуючись уявити той мiст iз прогалиною, глибоко зiтхнула:

– Хто ж мiг знати... Але невже все пропало? Стривайте, ви також математик?

– Астрофiзик.

– Ну, от i добудуйте... той мiст!

Кирило Федотович знiяковiв, зiщулився.

– Це ви гарно сказали. Та не кожному, знаєте, вдається...

Вона лише стенула округлими плечима.

Iдучи додому, настроював себе: "А що, коли знову... на корабель науки? Адже я передчасно зiйшов, не допливши до свого порту..."

Вiдчував, як у глибинi єства виникала напруга, з'являлись дивовижнi iмпульси – як тодi, в молодостi. Сама доля дає йому ще один шанс – дерзай, оце ось твiй порт, це просто щастя, що ти його не проминув. Старий? Наука не знає старостi. Лише невгамовнiсть духу, неспинний пошук розуму, невтоленна жага...

III.

Кирило Федотович розплющив очi, поворушився пiд ковдрою, повернув голову до вiкна i, завваживши бiлi вiдсвiти, подумав, що, мабуть, уночi випав снiг. Вставати не хотiлось, натягнув ковдру до пiдборiддя i бездумно втупився поглядом у запилену стелю. Помiтив у куточку павутину. А нехай собi... Перевiв погляд на картину, що висiла на стiнi просто перед ним,– у полi стоїть вiтряк. Дерев'яна чотирикрила конструкцiя з минулого. Його не здивувало б, якби тi крила почали обертатися... Було все байдужiсiнько. В головi порожнеча, наче там зовсiм немає тих мiльярдiв клiтин, якi здiйснюють його зв'язки зi свiтом.

– Щось ти, старий, того... розрядився, – пробурчав Кирило Федотович. Мусив би радiти, що завершив таку працю...

Але радостi не було й крихти. Пустка, порожнеча в душi. Спогад про себе, як про когось стороннього. Он сидить за письмовим столом, обклавшись стосами книг, старий, змучений чоловiк. Днi так i миготять за вiкном, наче помахи золотого крила. Не встигне вiн i оглянутись, як уже сутенiє. Онде вiн трухикає до обчислювального центру, на нього дивляться як па дивака, а може, й шизика, ввiчливо, але твердо вiдмовляють. Та старий таки добивається свого – одержує дозвiл на короткочасне користування комп'ютером. До речi, тут знадобився авторитет Присвятського, його дзвiнки i навiть вiзити. А скiльки було невдач, зривiв, тупикiв! Але чоловiк заповзявся збудувати втрачену ферму Великою Мосту – i не щадив себе. Добре, що Вiолетта Михайлiвна частенько навiдувалась, щоб зварити борщу чи супу, а то був би зовсiм пiдупав. Вiолетта Михайлiвна... I без натякiв ясно: жiнка сподiвається на гонорар. А який може бути гонорар за наукову публiкацiю? Буде розчарована. Все наше життя зiткане iз надiй i розчарування. "А мене, мабуть, покинув мiй Генiй. Увесь час вiн стояв за моїми плечима, поки я виводив формулу, пiдказував, наснажував. Та ще дивовижнi, неймовiрнi мандрiвки... Це вiн переносив мене до самiсiньких витокiв Часу-Простору – у першу мiкросекунду виникнення Всесвiту, коли почався синтез хiмiчних елементiв... А тепер Генiй зник. Я самотнiй i спустошений старий чоловiк з приступами сентиментальної патетики".

Кирило Федотович зiтхнув, серце защемiло жалiстю до самого себе. Знову кинув погляд на млин. В його дитинствi був точнiсiнько такий. За селом, на пологому пагорбi. Он вийшов статечний мiрошник, налягає грудьми на вирло, навертаючи млин за вiтром. Зi скрипом рушають крила...

"Стоп, – зупиняє їх Кирило Федотович. – Ця картина – Машина Часу. А менi зараз нiколи мандрувати в дитинство. Iлюзiя. А хiба життя – iлюзiя?

Всесвiт наш – це дивна казка,

Це одна з фантазiй божих,

А людина – сон найкращий

З-помiж снiв його пригожих.

Дивно: чого це поетичне пояснення Свiту раптом спливло у свiдомостi? Чого та чого... Асоцiацiя. Та ще, може, щоб подумав про свої формули. О, формули, як рентген, висвiтлюють каркас Свiтобудови, всезагальну об'єднуючу силу. Отже, менi вдалося... Не менi, а Чаєцькому. Хоча нi – Чаєцькому i Нетребi. Курйозне прiзвище. Ага, обiцяв переписати для Присвятського. Нiчого, обiйдеться чернетками. А може, в редакцiї перепишуть? Немає сили. Та й часу також. Сьогоднi обiцяв занести. А Присвятський розбереться. "Космос ворожий життю"... А взяв би та прикинув: якби ядернi сили трохи були послабленi, то Всесвiт складався б лише з водню, бо всi iншi елементи були б нестiйкими, життя не змогло б виникнути. Катастрофiчнi наслiдки сталися б, якби цю константу збiльшити: водень перетворився б на гелiй. I в цьому випадку життя не було б. Он як усе оптимально пiдiбрано в Космосi! При таких значеннях фундаментальних постiйних величин життя не могло не виникнути, мусило з'явитись... От тобi й ворожий".

Згадка про дискусiю iз Присвяiським розвiяла сонливiсть, але втоми не зняла. З великою нехiттю, пересилюючи опiр свого в'ялого тiла, Кирило Федотович пiдвiвся, спустив ноги з лiжка, вступив у м'якi, стоптанi капцi, так i сидiв.

– Та що це дiється? – буркнув пiдводячись. – Поєднав гравiтацiю з електромагнетизмом. Вiдкрив доступ до таких енергiй, а сам... Не допускай зростання ентропiї! Це ж кiнець твоєї термодинамiчної системи... Дотягни хоч до публiкацiї.

Про славу вiн зовсiм не думав, просто хотiв довести розпочате до кiнця, по-господарському зiбрати урожай. Та й тiльки. Але хiба чоловiк знає, що з ним трапиться сьогоднi? Не знає й не здогадується. Ось вiн зайнявся ранковим туалетом – поголився, розчесав i пригладив бiлi вуса. Холодна вода трохи збадьорила, проте снiдати не хотiлось. Усе-таки почовгав на кухню, присiв бiля столика, застеленого старою клейонкою, надрiзав ножицями паперову пiрамiдку з кефiром, налив у склянку i деякий час сидiв нерухомо, дивлячись у вiкно, хоч нiчого, крiм шматка бляклого неба, там не було. Прозора шуба планети, а далi навсiбiч – Космос, Космос... Пульсуюче безмежжя з гарячими синапсами сонць, iмпульсами нейтрино i фотонiв, незчисленнi галактики у матрицях гравiтацiї. I що ж, невже теорiя єдиного поля пояснює все? То виходить, Чаєцький, а тепер i я, поставили крапку на розвитку теоретичної фiзики? Абсурд, нонсенс. Треба ж дослiдити властивостi Всесвiту у першу мiкросекунду його iснування... А екстраполяцiї в майбутнє?

Почав пити кефiр, заїдаючи вчорашньою булочкою i обмiрковуючи модель стиснення космiчного Простору-Часу.

Дзеленькнув дзвiнок – прийшла Вiолетта Михайлiвна... В передпокої вiйнуло свiжiстю i духами.

– Доброго ранку, Кириле Федотовичу! – Жiнка покрокувала до кухнi, господар почовгав за нею. – Поснiдали?

– Та от кефiр...

– Добре, це дуже добре! Я ось принесла вам яблук, i щоб iз сьогоднiшнього дня – голодна дiєта. Кефiр i яблука, можна мiнеральну воду...

З того моменту, коли задзвонив дзвiнок, можна починати вiдлiк часу, який ще лишився Кириловi Федотовичу. Про голодну дiєту вони порозмовляють хвилин десять-п'ятнадцять, власне, говоритиме сама Вiолетта Михайлiвна, а Кирило Федотович лише вставлятиме iронiчнi реплiки, потiм старий пiде до кiмнати одягатися, Вiолетта Михайлiвна гукне:

– Ви ж там теплiше, бо надворi зривається хуртовина!

Хвилин через двадцять вони вийдуть – старий з тоненькою папкою пiд пахвою, Вiолетта Михайлiвна – з порожньою сумкою. У папцi, ми вже знаємо, розшифрованi таємницi Всесвiту, але вчений несе її так, неначе там якась звичайна рядова стаття. Навiть тасьмочок не зав'язав як слiд! А час iде неспинно. Спускаються лiфтом швидко, ой, як швидко тануть останнi хвилини життя видатного вченого...

Але нi вiн, нi його балакуча супутниця навiть не пiдозрюють цього. Ось вони вийшли на припорошений снiгом тротуар, iдуть Пушкiнською, бiля театру росiйської драми повертають на вулицю Ленiна... Тут, на перехрестi, вiтер сипле товчене скло, сiче обличчя, i старий кутається комiром, насовує шапку. Вiолетта Михайлiвна пiднесла руки, щоб поправити шарфик на шиї, i цiєї митi пiдсковзнулась. Падаючи, змахнула рукою, щоб вхопитись за свого супутника, i сильно, навiдлiг ударила його в груди, саме там, де в Кирила Федотовича вживлений електронний помiчник серця.

Старий теж пiдсковзнувся, сила гравiтацiї кинула його на планету, в очах померкло, потемнiло, та враз i зблисло осяйним шатром. "Електромагнетизм..." – почалася i тут же урвалася думка.

Попадали вони обоє, а пiдвелася тiльки Вiолетта Михайлiвна.

Папка вiдлетiла вбiк, розкрилася, i вiтер миттю розметав бiлi аркушi, пожбурив їх вище дахiв, i вони зникли у високостi. Та нiхто на це й уваги не звернув, перехожi вже юрмилися навколо розпластаного на тротуарi дiдка поли пальта розкинулись, ноги пiдвернулись. Вiолетта Михайлiвна охала й ахала, торкалася його чола, натягувала шапку на сиву голову.

– Припорошило, а там льодок...

– Слизота.

– Бач, не посипали пiском...

Хтось ускочив до будки телефону-автомата i викликав "швидку". Машина примчала справдi швидко, але Кирило Федотович лiкарської допомоги вже не потребував...