Текст книги "Камінний хрест"
Автор книги: Василь Стефанык
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)
ЛАН
Довгии такий та широкий дуже, що оком зіздрити [2]2
– Зіздрити – осягнути.
[Закрыть] не можна. Пливе у повітрі, в сонці потопає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.
Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем [3]3
– Корч – тут: кущ бараболі (картоплі).
[Закрыть] мала дитина. І хліб ще, і огірок, та й мищина. Чорний цвіркун дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться подалеки. Мідяна жужелиця борзенько [4]4
– Борзо, борзенько – швидко, швиденько.
[Закрыть] оббігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.
А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив'язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь.
Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її підвести та й за хмару заходить.
Чорний ворон знявся, облітає та й кряче.
Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.
– Ото я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль [5]5
– Рискаль – заступ.
[Закрыть] і копає, раз попри раз корчі розриває.
– Добре, що спить. Така мука, така мука йому та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть...
Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Тілько спокою, доки спить...
Його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий вогневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою річкою це міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць швиденько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.
Йому стало легше, і він заговорив скоро:
– Скажу панам, що не було ніякої ради; ані їсти що. ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я кару приймаю, бо завинив, та й на шибеницю!
Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:
– Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!
– Так як просишся, то не буду, але тобі було б ліпше, а мені однаково пацити, [6]6
– Пацити – відповідальність нести, терпіти.
[Закрыть] чи за одну, чи за дві. Будеш біди-ти змалку, а потім підеш у мамки [7]7
– Мамка – тут: нянька.
[Закрыть] крамарям та й знов бідуватимеш. Як собі хочеш.
– Не топіть мене, не топіть!..
– Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайся до села, а я йду мельдуватися... [8]8
– Мельдуватися – заявляти.
[Закрыть] Аді, оцією стежечкою йди, геть, геть, аж угору, а там прийдеш до першої хати, та увійди та й кажи, що так і так, тато хотіли мене утопити, але я випросилася та й прийшла, аби-сте мене переночували. А завтра кажи: може би, ви мене найняли до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч.
І Гандзуня пішла.
– Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як на тебе пес надибає, то й роздере, а з бучком май [9]9
– Май – трохи.
[Закрыть] безпечніше.
Гандзя взяла бучок і пішла лугами.
Гриць закочував штани, щоб перейти річку, бо туди була дорога до міста. Вступив вже у воду по кістки та й за-деревенів.
– В о ім'я отця і сина і святого духа, амінь. Отче наш, іжи єси на небесі і на землі...
Вернувся і пішов до моста.
ЛИСТ
Політичним арештованим мужикам на Святий вечір.
У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.
Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі перед хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені блискучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.
І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кождіський палець Іванів на стіні.
– Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По земли собі бігай.
Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці коліщатко від ниток та й казав бабі:
– Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.
Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.
– Боже, боже, як народови тісно стало жити, а як свєта надійдут, та й нарід таки веселитси, – гадкувала собі баба.
Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос – отака баба.
– Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим, шо в школах він си вчіє.
– Тікай із землі, біжи д' бабі на піч.
До хати увійшов Василь із школярем.
– А в вас, мамо, на печі різдво? Віншую вас щістєм, здоров'ям, аби-сте ще прожили межи нами,– віншував син мамі та й цілував у руку.
– Ой синку, мені різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оплакую і свєто, і будень, – казала баба, та й сльози в очах показалися.
– А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає:
– Та шо приписує, дужий він, ци слабує?
Василь витягнув лист з череса, подав школяреві, а сей взяв читати.
«Коханий мій брате Василю і ви, мамо!
Клоніюси до вас на різдво і вінчую вас на ці свєта. Заколідував би-м вам колідку з кременалу, але боюси, що вітер мою коліду у лісі стратит та й під ваші вікна не привіє».
Стара мама обсипалася слізьми, а Василь мовчав.
«Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із гратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така коліда в неволи сумна та страшна! А собі то я вночі геть-чисто нагадав за коліду. Як ще хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволіли, аби пустили у коліду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипкое колідувати. Бувало станемо, як ліс, під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка різно плаче, і ніколи ми єї не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче...»
– Ой сину, сину, тото-с діти осиротив, – шептала баба.
«Але годинами, мамо, та так мені у цих мурах страшно, шо не годен я на лужку лежіти та й іду до другого, бо бих умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю та й мені діти нанівец осиротила, та й кров живцем із серца капає. А крізь грати видко звізди. А я на них дивлюси, як вони котре більші та менші за собов проваді. І почітую собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько...»
– Ой синку, не бери ти собі такий великий туск до голови, – крикнула баба, як би осе Федір говорив до неї, а не писав.
«Та й все ми си привиджує похорон Настин. Йдете ви, ідуть діти за деревищем, ідуть люде. А хоругвами вітер носит та й питає: а чоловік цеї жінки де подівси? А подерта хорогва єму все каже: «В Станіславі, в кременалі!»
– Ой, замурували ті, сину, у неволі, – так зітхала баба.
«Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вирвали, жінку вбили та й діти лишили на волю божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за мої діти дбали. Аби їм голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби їх нендза не їла. А найдужче, аби ви, мамо, на найменшу Марійку позір дали. Аби воно, маленьке, не слинило сорочки та аби воно не плакало, бо слина у грудці си вжирає. Знаєте, шо як сирота плаче, то всі ангели плачуть...»
– Обчісую я твої діти шосуботи та й сорочки їм перу шотижня, та й пускаю старі слези за водою,– відповідала баба.
«А ти, брате Василю, дбай за мої хлопці. Не пускай їх у мішку по дощеви ходити, але ти їм сардачинки поший. Навчи їх на розум, як би й я, а не пусти попід плоти. Зроби з них газдів та й наказуй, аби свого тата та й маму не забували, бо їх тато не був лайдак, але своє право тримав...»
– Ой Федоре, не пустю я твої хлопці попід чужі плоти, але навчу їх, як рідні, – вже Василь казав.
«А ту ниву під ланом засійте пшеницев, бо то добра нива, недавно гноєна. Та й робіт так, аби моїм дітем кривди не було, бо я маю таку гадку, шо відци я вже не годен віти. Та й припишіт до мене гет за все, шо си дома діє?
Клоніюси до тебе, брате, та й до вас, мамо, та й до дітий моїх. Федір».
Баба ревно плакала, а обоє дітий за нею.
– На-ко тобі грейцір, на-ко, але не плач. Аді, чуєш, шо дєдя каже, аби-с баби слухав, аби-с не пустував.
Казав оце Василь до Іванка та й дав йому новенький грейцар.
ВЕЧІРНЯ ГОДИНА
Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстановка хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.
– Оце такий час, коли малі діти вибігають із хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не ходять гонити череду додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться, – і співають, аби голос стелився. А взимку – то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, як би жалкували за молодим віком. Діти сходяться разом докупи і шепочуть на печі та й засинають без вечері. Чудна якась вечірня година.
Ходив та гладив себе рукою по чолі, як би хотів усі свої думки замкнути в голові, аби не повилітали, бо щиро хотів їх передумати.
– Ба, не знати, що він діє? Такий був добрий товариш. Добре пам'ятаю, як ми раз сиділи у нього в садку. Здається, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, – казав, – з золотими берегами сунеться по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі – та й за годину нема ні хмаринки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море. Правда, він тоді чогось сумував.
Ходив, а очі його ставали такі добрі, як у дитини.
– От, я вже забув кінець. Приходиться вже мамині співанки забувати! А ще недавно знав. Зараз. Я вигнав з Марійкою вівці в поле, у сіножаті. Марійка вишивала собі рукави, такі в квасольку. Квасольку вишивала на чер-воно, хвостики синьо, а межі поміж квасолькою обкидала чорною заполоччю. Я мусив завертати вівці, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця, та така шкодлива, що в кожний посів ускакувала. Та й я скинув поясок, і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби та свистав, та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. їли ми хліб і сир із листка...
Вже сидів на м'якім кріслі, і хлоп'ячі спомини гонили його, як сон, на якісь барвисті поля, що квітів на них дуже багато і можна їх рвати, рвати.
Потім вийшли до нас мама. Верталися з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитки, лишень дві поза іглу, бо квасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку подеру або собі черево покалічу. «Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії, та овець пильнуйте». А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не можеш ані годинки ти хо посидіти?» Та й тоді чорногуз на млаку [10]10
– Млака – сіножать.
[Закрыть] таки коло нас. Мама взяли мене, посадили на коліна та й почали співати:
Збирав усі сили пам'яті, аби нагадати співанки, і не міг... Очі посумніли.
– Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечора за чорногузом та приспівував: «Ой не коси, бузьку, сіна...»
– Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром все стримується. Говорив голосно перші вірші співанки і не міг далі нагадати. Зітхнув, і чорний обвід біля очей ще більше почорнів.
– Боже милий, вже не можу я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мили ноги і чисті онучі видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі, і гнувся, як лоза, для кавалка хліба, і чув на собі сотки гордих очей.
Махнув рукою, як би хотів відігнати ті горді очі.
– По довгих роках я поїхав до мами... Тата вже не було. Згорблена, стара, с костуром у руках сиділа на призьбі і грілася на сонці. Не пізнала. А потім мене привітала. «Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби не сумував. Та як ще умирала, то все за тебе допитувала. Ми її дурили, що ти над'їдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коли б тебе хоч крізь вікно, хоч через поріг уздріла. Та й умерла». Отак рвалася та нитка...
Несвідомо говорив мамину співанку: «Ой не коси, бузьку, сіна...»
– Пішли ми з мамою на могилу. Ледве мама добилися. «Аді, синку, оце Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку і хрест дала змалювати, але ще вишеньку не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хіті. Вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білнм волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я, нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли...
Гарячі сльози впали на стіл.
– А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїного – на мамин гріб. Був я там раз. Сидів межи тими гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов з могили. Лиш вишневий цвіт з гробів летів за мною, як коли б тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов.
Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:
Ой не коси, бузьку, сіна,
Бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить...
