Текст книги "Жовтий князь"

Автор книги: Василь Барка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

6

Темрява – як чорний дим.

Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища: відкопувати запас, для сім'ї найдорожчий.

Довго рив! – і в поті, і аж в тремтінні. Крім праці, тривога мучила. Розкрив сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному старою цератою, що краями злипалась. Надібрав трохи і знов зарив. Хотів чиркнути сірник і перевірити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але побоявся: міг привернути лихі очі. Вдосвіта, ледве забіліє, треба навідатися. Внизу, недалеко від глинища, хлюпотіла річечка, – туди пішов і обмив руки.

Вертаючися, сторожко ступав, як кіт, що боїться собак. Швидко брав двері: не встигли рипнути, і зразу ж замкнув.

Діти сплять. У пічурці – прикручена лампа; сумовитою червонавістю вирізняє з пітьми господаря і його дружину, заклопотаних коло пшона. Зварили кашу – рідкувату, трішки припряжену лустками цибулі.

Побудили дітей і сіли за стіл: до пізньої вечері.

– Що таке? – промовляє Мирон Данилович, оббираючи з країв миски. – Було що їсти – не доїдав, а як не стало – аж трусишся, дуже кортить.

– Від страху за їжу! – пояснила бабуся.

Всі ретельно вискрібали миски. Казанок віддано найменшому, і той довго порається, хоч повіки липнуть, ніби в глей замазані.

З тієї ночі зайшла в хаті невситима жадоба до їжі; і мов нечутий крик, болючий провістями, повиснув серед повітря і почав мучити.

Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собі: звичка, вироблена роками, від неспокою. В нервах зростали незнані часоміри, що вірно числять. Крізь сутінки, змішані з випарами, прокрадався господар до глинища – поправити на перекопаному і посипати сухого листя. Пташина прокинулася, подала прозору вістку, але він не слухав, як раніше. Поспішаючи, зиркнув і мимоволі уявив споживну істотку – без пір'я. Відпурхнула пташина понад течією, до галузок на тому боці, а господар відійшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрі з рослин годяться в горщик. Гострим оком обвів попелище, серед полиння і кропиви, біля решток садової загорожі, але не підступав, щоб сліду на траві не робити. В сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби немає.

Нетерпеливий! Покинув справу і вийшов за ворота, постояв – прислухався; тихими вуличками побрів через околицю.

Де-не-де люди никали в подвір'ях, мов тіні. Спало на думку – заглянути до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар і що хочеш, скрізь буває і новини приносить, як часопис.

Там був приятель майстра Стадничук, тесля другої руки.

– Вас обскочили? – спитав коваль нового гостя.

– Так: перенюхали двір до дрібки! Що можна в рот класти, забрали.

Сумно і тут. Кайданці – він білоокий чоловік, дужий, як віл, а вона сухенька, мов тернова гілка, – сидять коло згорнутих пожитків.

Коваль помітив здивування:

– Ждемо, скоро в нас будуть…

– Час пропада, тікати треба! – скрикнув Стадничук.

Запальний серцем, а руками, як коріння в'яза, кріпкий. Під опущеними бровами, схожими на обніжки, – скорбний огник.

«…Могучі люди, і тікають! Видно, що біда надовго», – мовчки вирішує Мирон Данилович.

Від воріт притупотіло двоє; в двері гуркіт:

– Кайданець, ану, давай сюди, скоро!

Вийшов коваль, за ним жінка. Чути суперечку за вікном:

– Чому не оплатив повісток, которі прислані? – сварячись, питає сільрадівець.

– Як, чому? Я ж не тут робив, а в містечку: коні підковував і гарби справляв. Навіщо ж тутешні повістки і мені, і жінці прислано? Вона не працює, бо хвора.

– Одкручуєшся! – в'їдливо протягнув другий голос.

– У колгосп не хочеш, – закидає перший з гарячою злістю, – плати ж по всіх повістках! Озвалася жінка:

– І пеню до повістки дочеплено…

Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:

– Я вже пенею обріс, як сірко шерстю.

За вікном погрози підносяться:

– Не хочеш платити, значить – ворог!

– А де взяти? – відбивається коваль. – Мені п'ятий місяць у кузні зарплату не видають, а кузня ж державна…

– Не наше діло; плати! Коваль розповідає:

– Хтось хвартук ремінний украв, як нарочито, а гроші правлять з мене, і начислено за старий учетверо більше, як йому ціна новому. Теж вимагають: плати зразу! А я нічого не маю. Що робити?

– Так тобі й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чуєш? А то просвітишся, знаєш, де… Сільрадівці відгупотіли до воріт. Кайданець вернувся з жінкою в хату.

– Обчищено, як липи на лико: гладенькі ми і круглі! Снігом притрусять, щоб не виприснули з руки.

– Притрусять! – стверджує Стадничук. – Притрусять аж на тундрі: там липи м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебігати на Кавказ, чи що, бо кінець приходить Чули? – розорено в Вороницях підряд і до цурки – всіх. Один був, що не могли вчепити, так сусід поміг. Довго ходила комісія по двору, рила, прути стромляла – нема хліба! А член комісії, сусід, горбатий, злий, як відьмак, – на обшукуваного, мабуть, без причини, тільки від чорного серця, – взяв дома жіночий рукав із зерном, пішов і підсунув тому дядькові під стіжок сіна. От, комісія допитує:

«Є в тебе хліб?»

«Самі ж бачите, нема: хоч би й десять літ ми шукали – не знайдем».

«Так кажеш, нема?»

«Нема».

«Підпишись отут!»

Дядько підписався; тоді горбань сказав комісії:

«Він свідчився, що нема, а може, під стіжком є?»

Ідуть до стіжка: сорок чоловік зібралось і перекидають стіжок. Він тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап'ялись – перекинули: дивляться, лежить рукав із зерном.

«А! – кричать вони. – Ти он який! Підписався, що нема зерна, а воно є. Владу обдурив, проти свого ж підпису: ти злочинець».

Все в нього забрала комісія, впрах розорила; і всім так зроблять.

– Або, перебіжить пошесть? – питала Кайдашева жінка.

– Перебіжить, а нас не буде! – відказав тесляр. – Страшну справу проти нас коять. Є в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полиці під книги: там читання зібрано на цілий вік. Я з полицями старався – зробив міцно і взяв недорого. Бувало, підходить і розмовляє: сам він математик, з академії; от, питає він:

«Ну, побачили, чому лихо?»

«Приходить! – кажу. – Бачу, що приходить, а чому, не знаю».

«Бо постановлено: ми шкірами своїми, як великими карбованцями, заплатим».

«Чому ж – ми?»

«Ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З'являться хитруни до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик – сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає».

Суперечить господиня:

– Вам старичок говорив, і він міг помилитися. Числа знає, як ви сказали; а ці речі – інакші.

– Буде чи не буде, – заговорював Кайданець, – побачимо, а вже столичник жити не дає.

– Це на місяці намальовано: один одного вилами підкинув, – пояснює Мирон Данилович.

Господиня відмовила:

– Намальовано, а не віриться, щоб так – з нами…

– А як же роблять? – загарячився Стадничук. – Наслано забісованих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках… дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть із немовлятами! Так це – що, скажіть? Всі ж головні начальники обшуків і грабунків, хто? – саранча з столиці. Он, набігли гурмою до Григоруна, мого сусіда – в нього з жінкою життя розладилось, і вона поїхала, покинувши дітей. Холодно в хаті і голодно. А зайшли з обшуком – останнє забрали, в хаті і в дворищі. Молоко стояло в горщику, на дні: для малих; так нарочито перекинули на припічку і розлили. Мовчав Григорун, з горя – сам не при собі. Прикипів до місця і дивиться на всі очі, худий, як тичка. Дивиться, а ніби не бачить нічого. Діти плачуть, та дарма! Дитячі сльози – ніщо для здирників. Один з них, губою одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати від погляду Григоруна і став, дражнений, сіпатися. Крикнув на чоловіка: «Самошедчий!» – а сам закручується і поспіша з хати. Чує на собі погляд і озирається, і таки падає через поріг. Мабуть би, розбився дуже, так бригадні підхопили. В сінях тріснувся лобом об переставлену драбину і вибіг злий, як вовк. Думаєте, втішився потім? Подобрішав? Куди там! – мітлою виміта дитячий харч і розоря хатні кутки. Все лама. Їх таких повно: на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пізно, на Кавказ: там і заробітки більші, і не так уповноважені душать.

– Як же нам їхати? – відказує господиня. – Душа до вікон приросла.

– Однаково відірвуть. Старичок, що я вам казав, над верхніми книгами зберігає серед скручених паперів один твердіший – там малюнок. Розгорнув його:

«Подивіться!..»

Сидить гостроокий хтось, ніби золотий, цілком литий, – з червонастим виблиском; в короні чудній і пишній одежі. Високо підноситься. Видима тільки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала. Ребра схожі на верх брами, розчиненої так, що туди з низини на картині тягнуться люди без кінця і перерви: люди бідні – тягнуться під кліткову браму примарця і там зникають. Як вівці на бойні. Смутні всі і худющі, і обідрані; тягнуться сім'ями, несуть дітей на грудях і за руки ведуть. А наглядачі підганяють гостряками, на кінцях сточеними, наче блискавки. Старичок спитав:

«Отакий пан; звідки?»

Роздивився я на картину і мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу:

«Ото – ми внизу! На погибель, з маленькими».

Кайданець пильно слухав, і враз до жінки:

– Збиратись будем!

Заплакала вона і проситься:

– Куди ж я пійду від порога? Коли вмирати мені, то біля цієї стіни білої. Мучитимусь на чужій стороні. Ти їдь!..

– Годі вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь підроблю трохи, бо тут і копійки добути не можна.

– Не баріться, бо замкнуть виходи! – настоював Стадничук.

Почала господиня глядіти серед домашніх речей: що – в дорогу.

Тоді, відчуваючи, яка невідхилима біда всіх настигла, і куди можна вдатися наостанку, відійшов Мирон Данилович. Думав: ніж гинути біля порога, треба спробувати шляхів! Десь є заробітки. А душа приголомшена; і віється в очі огнем – сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши сторожею…

Згадка про подорож цвяхом стала в свідомості; десь є напрямок, тісний страшно: аби проскочити… проліг низом, потемнівши, – крізь світ, що став інший, ніби в різкий поворот обернено його і обвалилися добрі поняття, а образ життя виглянув руїною.

7

Мирон Данилович наближався до колгоспного; і назва, і розпорядок знов збудили в думці оклик: «Татаровня!» – жаль односельчан, що з'юрмлено в турлучну вигадку.

Там клопіт: мечуться люди на сторони, мов почаділи. Один, розхристаний, перелякавсь і мчить мимо – наосліп; аж коли почув, що питається чоловік, чого метушня? – відказує, стримуючи крок:

– З дворів худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто січку з малясом давав на ніч; думають – від того.

Подався чолов'яга.

Гурток на дворищі зростає і чути викрик: «Отрута і більш нічого! Отрута!» – махнули руками і розійшлись.

Тоді заспішила міліція когось ловити, а Мирон Данилович вирішив: досить видовища. Пішов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.

Минув провулок і стишився. В дворі стурбовані господарі – біля корови, що околіла. Сусіди близько.

– Бач, із коровою що! – дивується крихітна тітка, в світлій з крапками хустині; тримає ломачку і скорину, черству, аж поцвілу зелено: про собацюг.

Друга тітка, на сонці обпалена, мов горіх, додала:

– Це саме скрізь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, і все.

Також роздумує вголос дід, в зношеній кепці, височенний, як штиль; підборіддя оббіліло в пух.

– Чи не кінець світові? – хтозна.

Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врізається в околицю села, а далі криє ярок – під вільхами, дубами, берестками. Перелітавши, галка, схожа на грудку кам'яного вугілля, непорадно опустилася до гілок, а звідти додолу, в траву.

Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж підступив до птиці і передком черевика перевернув, – нежива, хоч об пень бий.

Відійшов на дорогу і розмислюється: що ж? – буває птиця недужа і не вічно їй жити.

Аж здригнувся від окрику, глянув – то Калинчак Петро; проживає осторонь, за ярком, і теж «індус», себто одноосібник. Білявець, мов льонкуватий, але очі стемна-карі, з свічучими клинцями. Він – косар; наймався в містечку і коло залізниці: ростиння вибивати.

– Що загубили? – питає Калинчак.

– Ні! – не загубив нічого; птиця падає.

– Недавно, як був місяць кров'ю наведений, це почалось.

– Кажуть, час злого і знаки.

– І я, косивши на курорті, від приїжджих чув: біда близько.

– Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.

– Окремі, з партійною печаткою, переступлять, – сказав Мирон Данилович.

Віддаляються бесідники проз осокори.

– Так, переступлять! А стрінеться котрий Зінченко, – чули?..

– Ніби… – вагається Мирон Данилович.

– Курортом завідував; скрізь сосни по горі і павільйони, як виточені. Курортників повно з міста. Їм купання є – річка внизу.

– Знаю, коло берега пісок і вода тепла. А далі глибше і холодніше, аж морозом обсипає; з дитячих літ знаю, – додав Мирон Данилович. – Вода зцілюща: недарма ж курорт.

– А недарма! Свіжий куток, землі двадцять десятин. Насаджено сосни і берези в «лінію», себто рядами – під шнурок, щоб прогулюватися; для чотирьох чоловік разом.

– Козиряють партійці, а мабуть, страшно ступати в ліс по одному.

– Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, і стрічає сам завідувач – Зінченко. Розказую про біду: в нас діти голодні. Він послухав і радить: помогти можна тільки одним – підгодувати корову, коли схудла, як драбина, і перестала доїтись. Дасть вона молоко, тоді голоду кінець. І сказав: «От що, скосіть отут сіно, між «лініями», і одвезіть собі. Прийдете в неділю, коли підводи вільні. За один день упораєтеся. Скинете копицю з одного краю і копицю з другого, біля самого коровника. Як спитають, можна показати: он сіно. А скільки його, ніхто не знатиме. Для курортних корів корму припасено більше, ніж треба…» От, Зінченко партійний, а жалів дітей. Інші ж куди там! Кожного розірвуть, якщо з інструкції на партзборах прочитано.

– Розірвуть і без інструкції,– відмовив Мирон Данилович. – А цей з якої сім'ї?

– Казав, земля, де насаджено «лінії», належала його батькові, хоч був з другого повіту. Якось проїжджав і прикупив наділ – думав хазяйнувати. Не судилось! Прийшли червоні в дев'ятсот двадцятому і сходку скликали: голосують, щоб багатших забрати геть, – хто за це? Уже тоді наш Лук'ян, та ви знаєте його…

– Лук'ян – той, що «за»?

– Він самий! Перший підняв «за» аж дві руки і з того дня однаково голосує. Декотрі зовсім не підводили долоню, як Зінченків батько. Жив тоді в хаті хазяїна, що втік на Донбас. Відходячи, той казав: бери все і господарюй, нічого мені за це не треба. Піду, бо більшовики вб'ють. Ну, і не підняв руки старий Зінченко. Через тиждень приїхали червоні: «Де такий? А де такий? Це не наші!» Був наказ – повбивати підряд.

Коли брали людей, то діти за них чіплялися. В одного діти були німі, ніяк говорити не могли, і так чіплялися, що страшно глядіти, а їх прикладами били – поламали їм руки. Всіх, і дітей теж, зібрали на площу: там розривними кулями повбивали, скрізь мозок розлітався. Лежали довго. Мухи їх обліплювали і сморід стояв тяжкий. Згуртувалися старі жінки, що вже їм смерть не страшна; сиві всі і вбрані в чорному, з ціпочками: як на похоронах – і то сама біднота сільська. Пішли до начальства: сперечатись проти пекла їхнього. Нехай дозволять прибрати мертвих – поховати в одній ямі. Вистанув комісар, в червоній будьоновці, як сатанинець, і закричав: «Не сміть! То – вороги! Єсть наказ від Леніна з ворогами розправляться, щоб духу нашого боялись». Так і прогнав старих. Зінченко – син одного з тих, що на площі вбито. Коли забирали, – дома не був. Потім переселився в другий повіт; жив там і записався в партію.

– Це ж і видно, – доводить Мирон Данилович. – Знайдеться добрий, так не з їхнього куща виріс.

– Може, з їхнього є хто, – не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловік; поміг оклигати і оборонив. Ми з одним чоловіком скосили сіно, чотирнадцять копиць перевезли і поділили. То був мені рятунок, а їм на курорті сіно тільки заважало ходити і ніхто не косив його; все пропадало. Знаєте, що пізніше було? Викликають Зінченка в міліцію і питають: «За гроші продав сіно, чи як?» – «Ні, я звелів прокосити сіно тільки на «лініях», щоб вигідніше було курортникам ходити; там курять і кидають недопалки в траву, то від огню могли зайнятися сосни». Відпущено Зінченка; він тоді одразу до мене: так і так, «ви, коли в міліцію покличуть, кажіть те саме!» Справді, через три дні мене викликають: «Що ти заплатив за сіно?» – «Не платив нічого; завідувач наказав скосити тільки на «лініях», щоб краще курортникам ходити, – я в байраках не косив». Добре, що нарадив Зінченко, як казати.

– Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.

– Це – скрізь, і Зінченка відсунуто. Пішов я раз до нього і перестрінув на дорозі двох мисливців з Києва: один чорнявенький, аж прикипілий біля очей, а другий – з лисиною і веселими зіничками. Розпитуються, де полювання добре. А я кожного птаха знаю, в якому місці водиться: голуб лісний, чи крижень, чи перепел. Розказав їм і хочу до завідувача піти; «До Зінченка? Ми хотіли його побачити, приїхавши, – нема!.. Переведено в другий район, бо партсекретар підкопався і вижив». Говоримо далі; я розпитую: хто вони самі? – і взнаю: чорнявий друкує книжки, а старший – хімік, з лабораторії. Зайшла мова про село, – що тут робиться і як грабують; чорнявець то ще дужче темніє, то блідніє, і наприкінці вчистив: «Товаришу, монгол з московської ночі вилазить – рвати груди». Хімік тільки одно докинув: «Іду вулицею і чую крик – то міліціонер, ступаючи серед натовпу, виголошує: слуги бісівські постановили Україну душити в рік розп'яття, тридцять третій, бережіться, люди, бережіться! – так виголошує, мов на службі. Всі перехожі слухають; великий натовп зібрався: тихо йдуть і слухають, як пророка в старовину».

– Це саме мати в церкві чула.

– А на того пророка, що в френчі, налетіли виконавці – миттю потягли в установу. Скоро чутка пройшла: міліціонера розстріляно.

Постояли бесідники біля урвища з берестками, глянули на ворона, що високо линув, і попрощалися. Мирон Данилович, вертавши додому, пригадав назву цього місця: Зміїв яр. Певно, звідти лютий вилізав хапати тварини домашні або і людей. Було зображення в школі,– тоді батьки з черги вкошкували учнів, бо дисципліна вкрай розхиталася через комсомольські вибрики проти вчителів; зображення було в багатьох кольорах: з драговиння і хвощуватих нетрів ящур повз до дрібних тваринок, роззявляючи пащу. Вже червонів зубними гостряками, бо котрусь істоту роздер. Приуявлюється той вигляд, супроти зусилля волі – прогнати його; ні! – мов нарізано з заліза; і кольори мінить на чорність, як попередня примара. Зневажити треба і обійтися самому. Деякий час думки вільні, а потім збоку в обширі свідомості, ніби підкинутий мимовільною пружністю, при цікавості душі до власного стану і забезпеченості, виник вигляд! – крізь духовну просторність проступив. Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в шийних м'язах, проганяє привиддя і звертається до навкружності: дерев, грунту, погоди, що несподівано погіршала, бо з півночі хмари темними купами… і знов обвівся обрис: знов! – от, закляття! – з розпуки, мов скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та відійди геть, нечиста кров! – геть відійди!.. Мирон Данилович відвернувся від марища і пішов, куди очі ведуть.

Обмеживсь думками до обсягу своєї особистості і конечних справ; стало тихо на душі. Тільки мертвотно-бліді стіни хаток, по обидва боки, приймали моторошну тінь з півночі.

«…Лихо приходить, а помочі ж – ні від кого!» – думає, понурившись, Мирон Данилович. Так і дійшов з пропащою гадкою до площі; хотів звернути в вулицю, що вела до його кутка, але, на диво собі, минув її: забраний сильним поривом почуттєвим – в одному напрямі! – простував мимо східців цегляного будинку, критого бляхою, в якому гніздиться партійний осередок.

Проминув його; і тоді почали вгасати пориви недоброго почуття. А видалося, що чує постріл, – і нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон Данилович спонурюється, відходячи. Враз страшно зойкнуло! – він оглянувся, ніби в плечі вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яниці.

Там, чіпляючися за одвірок відчинених дверей, стоїть жінка: збіліла і так дихає – мов її щойно душено і тепер спроможна вхопити трішки повітря.

– Поможіть! – закричала вона.

Мирон Данилович побіг до сходів, але прискочивши близько, вдержався: через звичний страх перед будинком, звідки завжди сунуло і загрожувало начальство, приїждже – владичне, і тутешнє – дрібне, провадячи розор.

Позаду чути кроки і оклик:

– Заходьмо!

То – рахівник сільради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон Данилович на східці.

Жінка однією рукою трималася за одвірок, а другою – в хворому жесті, вкрай безвільному – показала на приміщення і зразу ж поклала її до грудей, мов би серце хотіла спинити:

– Там… секретар райкому застрелився – приїхав тепер…

Прибіглі, стишені, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули коридор, ніби видовжені сіни. Опинилися в просторній жовтавій кімнаті, як залі для засідань, де на одній стороні двері прочинено: заглянули туди і притерпли біля порога.

Рахівник перший зважується ввійти, а Мирон Данилович – слідом, як тінь, до секретаря, що з підібгнутими колінами лежить при столі, недалеко від стіни; револьвер поруч. Очі поскляніли, запавшися димувато-білястою млою; застигли непорушне, без блиску і свічення, тільки в холодній порожнечі і легенькій прозорості зверху. З проломини в скроні густо і в'язко, пасмовитими патьоками, трішки розділяючися, збігла кров; розлилась по підлозі, при голові і плечі. Бризки ж були на столі – торкнули папір.

Гляділи захожі, ніби перемагаючи сліпучий, хоч невидимий, сполох з таємної пожежі, коли вмить з'явилася, – з іншої, ніж та, що речі спалить.

Мирон Данилович стояв, згадуючи і терплячи давній страх – от, з'явиться всилення, змінить колір на чорний, перед очима… Але ні! – зосталась кров червона, як була. І мало не скрикнув він: «Так кров єсть правда!»

Оглянувши самогубця, свідки переконалися: таки мертвий. А не знають, що далі робити. Рахівник стояв, як із сірого дерева різьблений. Зробив зусилля – звільнитись від оціпенілості; і говорить гірко:

– Вдарив крапку!

Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки тривожили: ось що тайно хотів бачити! – її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і повбиваних, – чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і скажи, чи того хотів? чи радуєшся?.. «Ні!» – знялось, наче скрик, на серці: бо бачив невикупливою є кров секретаря – проти моря нещастя людського, такими, як він, заподіяного.

Рахівник не міг дивитись на труп; уникаючи його, відвів погляд на стіл до папірців, що там біліли. Нахилений до найбільшого і вбризканого, читає – очі йому розширюються від разючого змісту. Дочитавши, з хвилину він стояв і невидющо дивився на стіл.

– Розберіть самі! – сказав і відійшов геть. Рядки спершу рябіють в очах Миронові Даниловичу; а таки вдається прочитати. Зверху стоїть: «Цілковито секретно»; далі – потвердження вказівок про віддачу дев'яноста відсотків зерна самій державі, в хлібопоставках і для насіннєвих фондів; наприкінці – Москва, Кремль і підписи.

Від руки, нерівними літерами і швидкими, додано: про штучно завищені плани хлібозаготівель, які неможливо виконати після ліквідації значної частини продуктивного населення.

А потім висновок, що приречено села на десять недійсних відсотків, до кінця; з ними трудно сам актив придержати на межі голоду, а решта…

«Ця директива – смертний присуд для трудового селянства, я не можу…»

Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присуджує:

– По-своєму чесний був.

– І як посвідчився! – сказав рахівник. – Другий би село задушив. Зробимо так: вийдіть у сусідню кімнату і сидіть; ніби не бачили діловодства. Я в сільраду дзвонитиму.

Взяв телефон – зверхникові, що сталося.

– …Так! прибиральниця сама була; він, я думаю, всіх розіслав нарочито з завданнями, щоб зостатися самому… Портфель? Ні, нема! Я ждатиму.

Скінчивши звіт, рахівник пройшовся по залі, в коридор виглянув; виніс, жінці стілець і наказав нікого з відвідувачів не впускати, поки прибудуть керівники.

Прибули вони за ліктями Отроходіна, що поспішав, рвучкий і владний – авторитет про всіх; навіть і уповноважений, з револьверною небайдужістю до думання громадян за їх замкнутими дверима і завішеними вікнами, повинен відсторонитися з дороги.

Рудун звелів: поставити вартового при вході і допитувати свідків; коли зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свічнувато-збілілий вираз при сизковій відтіненості очей розгострився крізь масивні шкельця окулярів.

Покликано одного з «почту»: широковидого і поторканого партробітника, – звелено дещо; показано на Мирона Даниловича.

Під тканинами партійного почування Отроходін мав звичку, що виявлялася з механічною постійністю, хоч і свідомо: при кожній зустрічі з людиною, що заважає або нелюба, негайно ставити її на підозрі, включившися з кількома, собі відповідними, в першу модель чи зразок домовленості. Встановлюють зону заслон – спочатку найменшим – і в ній розгортають запідозрення і відсування наміченої особи з життьового поля. Проти неї завжди «мають рацію», в найгірших обмовах, а вона – ні; проти неї несуть обов'язкову «ідейність», вона ж – ні; встановлюють для неї оцінку, як «нетакої», вона ж завжди підсудна. Їх – купка спритників і більш нічого; однак, володіють на арені життя неодмінно. Виб'ють намічену жертву з лінії її існування. Бо діють могутністю злагодженого запідозрювання і самісно привласненими правами: переслідувати до кінця, до погибелі. Якраз на цьому будують шлях до влади, як червону драбину: вилізати весь час наверх, поки щури зробляться царями. Нема політичної матерії для змовленого запідозрення – знайдуть побутову: розроблять маніру проти призначеного на «підозрострачення» і розвинуть її до ступеня державної важливості, навіть при філософії життя. Повторно обговорюючи скабрезну вигадку, розсмакують інтелектуально і почуттєво, як свій духовний харч, на височині історичної героїки і надзвичайного покликання. Пафос високосвітоглядового запідозрення завжди на практиці виразиться в спиханні з життьової стежки – того, кого намітили, обов'язково – з стежки! – і захоплення стежки собі, в прямому чи переносному значенні слова і в сенсі наслідків.

Мирон Данилович відчув, як він опинився дичиною в міцніших, ніж залізо, тенетах запідозрення. І серце впало.

Перед очима ті два: Отроходін і скеповид – як із примарення.

Головарі оглядали самогубця, а один з помічних, в ролі слідчого, допитував рахівника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича – на допит, жовтовид підступив слухати. Відповіджено при ньому і вписано: про постріл і жіночий крик; поворот і острах перед східцями, ось, товариш рахівник посвідчить: він підбадьорив. Увійшли вдвох – тільки здаля глянули. Підступати боялись. Товариш рахівник зразу звелів: тут сидіть, а я дзвонитиму до голови сільради. Це – все! На запитання, чи оглядали і рушили біля секретаря, Мирон Данилович повторив: ні, боялись. Круглавий жовтар їв і колов очима при кожній відповіді. Написавши протокол, допитувач грозить – Нікому ні слова! За порушення притягнетесь до відповідальності; підпишіть… І випровадив свідка з приміщення, або, як судити про голос, вигнав.

Мирон Данилович від східців пішов скоро, з гострою тривогою, передчуваючи, що через самогубство прийдуть нещасні події і докладуться до теперішніх. Партійний розпорядчик і його джура горіли в уяві, мов намальовані вогненною фарбою: невідступне загрозливі.

«…Той папір прочитали головарі і самі чутку поширять, – міркує Мирон Данилович. – Дома скажуть жінкам, а ті приятелькам – так і пішло… За розмови ж хапатимуть: начальство вгорі, взнавши про випадок, вислужиться: здавить село в кліщах; біда!»

Дома переказує, що бачив і чув: про курорт і Зінченка; моторошного володаря і міліціонера, коли віщував роківщину, – і розстріляний.

– Сказав правду, за це вбили! – означила бабуся.

Про самогубство в будинку партії слухали з острахом, сподіваючись недоброго.

Записку секретаря і напасть Отроходіна промовчав Мирон Данилович: нащо надміру тривожити душі в хаті? – і так мучаться. Події ж ростуть, мов гори, через які йти треба, над краями; і невідомо, хто зірветься вниз.