Текст книги "Будка ч. 27"

Автор книги: Іван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Іван Франко
БУДКА ч. 27

Драма в одній дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Панько Середущий – будник, літ 50, високий, з повною стриженою бородою, в синій блузі, в шапці з ознакою залізничого функціонера.

Олена – його жінка, літ поверх 40, згорблена, зморщена, передчасно зів’яла.

Зося – їх дочка, літ 18, гарна дівчина, в сільськім чистенькім убранні.

Прокіп.

Завада – багатий господар, вдовець, літ 45, невеликий, кремезний, трохи лисий, зі шпакуватими, коротко стриженими вусами.

Гнат Сиротюк – парубок, літ 24.

Ксеня – жебруча баба.

Діється в нашім часі.

На авансцені видно від правої куліси до лівої штреку залізної дороги. Коло правої куліси високий сигналовий стовп, коло лівої рампа і ліхтарня на стовпі. За штрекою піднімається скісно вгору насип також через цілу сцену, а на ньому невеличка площа, до котрої від штреки ведуть сходи з поруччям. У глибині сцени залізнича будка з чорним написом на стіні «27». Перед будкою телеграфічний апарат у формі дощаної, сторцем поставленої домовини; від нього йде дріт до будки. В будці два вікна і двері. Над одним вікном видно напис «Каса». О стіну оперта будкарська кругла віха. Попід стіною йде лавка, збоку направо – друга. Декорація показує в глибині вид на поле, здалека село між вербами та садами; бокові куліси – вид на поля, полукіпки, справа далеко лісок. В протягу акції вечоріє.

Ява перша

Коли має піднятися куртина, чути гуркіт воза, що переїздить через штреку, лускання батога, крик: «вйо! вйо!» Коли куртина підноситься, воза вже не видно, тільки Панько з люлькою в зубах, замикає рампу. За рампою Гнат з батогом.

Панько і Гнат.

Панько. То напевно вже всі? Ти остатній їдеш?

Гнат. Та кажу ж вам, що остатній.

(Добуває з-за халяви тютюн і крутить цигаро.)

От дайте огнику, коли ласка. Зрана з дому вибирався та й забув з собою сірничків узяти, прийшлося цілий день коло сіна робити, не куривши. (Закурює.) Тютюн є, а огню ані руш!

Панько. Невелика біда, що троха пропостився. Менше грошей з димом пішло. Я, парубче, в твоїм віці ще й не знав, як смакує тютюн.

Гнат. Е, дядьку, ви в моїм віці, певно, й сном не снили, що колись будете будником при залізниці.

Панько. Та воно-то правда. Поступає світ, нема що казати, тілько не все до доброго.

Гнат. А я гадаю, що не все й до злого. А пощо ви питали, чи вже всі з сіном поїхали?

Панько. Та бачиш, рампу замикаю. Мушу ще йти на штреку, там три мости оглянути, бо о дев’ятій тягаровий їде, а зараз за ним поспішний. То якби ще які над’їхали, мусили би чекати, поки не верну.

Гнат. Ну, а хіба ваших нема дома?

Панько. Та то-то й є, що нема. Пішли обі жати до Завади. Наперся старий рано: конче та й конче ходіть! «Порятуйте, – мовить, – мене сей раз, може й я вас коли чим порятую». Ховай боже, він і справді не раз стає нам у пригоді. То я й казав своїм іти.

Гнат. Ну, бувайте здорові! Не хочу вам часу збавляти. Мої коні також троха відсапалися. Добрий вечір вам!

Панько. Їдь здоров, небоже!

Гнат відходить.

Ява друга

Панько сам, поправляє люльку, йде горі сходами до будки, відчиняє двері, виносить із сіней лопату і, взявши її на плече, йде знов на штреку і починає йти за шинами, десь-не-десь поправляючи лопатою насип, стинаючи зілля, відгортаючи камінець. Далі, зирнувши в напрямі правої куліси, підносить лопату вгору, махає нею і кричить.

Панько. Гей, гей! А чого вас там занесло! От іще погана дітвора, не має де бавитися, та на штреці! Геть мені насип попсують! А не підеш ти відтам один з другим, га! (Біжить з піднесеною лопатою і щезає.)

Ява третя

Якийсь час на сцені пусто. По хвилі з противного боку, від рампи, на насипі показуються Олена і Зося, з серпами на головах, з вузликами в руках, за ними йде Прокіп.

Олена. Бігме, кумоньку, аж мені прикро! Сама не знаю, як вас дякувати. Не стілько ми вам там і напрацювали… Їй же богу, яка вже з мене робітниця! А ви нас так ударували, так ударували…

Завада. Е, що там, кумо! Ударував, ударував! Гріх би мені був, якби я таких щирих, таких добрих людей не пошанував. Я вам кажу, ви мене нині так урадували тим, що-сьте мене послухали! А того вже, кумо, не говоріть, що ви не заробили! Правда, ви слабонькі, але проте жнете добре, а вже що панна Зося!..

Зося. Та яка я вам панна, дядьку Прокопе?

Прокіп. Для мене ти, дівочко, панна. Не гірша від тих, що в панськім дворі, а може, ще й ліпша.

Тим часом Олена ввійшла до будки, зложила там свій вузлик і зараз виходить.

Олена. Ну, спасибі вам, кумоньку, що-сте нас аж до самої хати довели! Але тепер уже вас так не пустимо. Прошу, зайдіть на хвилечку досередини. Мого старого нема дома, певно, пішов штреку оглядати. Ну, та він зараз прийде. Прошу!

Завада (сідаючи на лавці під стіною). Ні, кумочко! Дякую вам! У вас там тісненько в будці. А тут так чудово. Сонічко саме на заході, похолодніло трошка, повітря тут у вас насеред піль чисте. Ах! Спочину троха. Нібито чоловік так тяжко не робить, а проте за цілий день набігається, намотикається, нагризеться то з тим, то з другим, то з десятим, і прийде вечір, то так би й сидів та дихав отим божим повітрям, та запахом, та тишею.

Олена (сідає на другій лавочці). Правда ваша, кумочку! І я втомилася! А в будці справді троха душно. Зосю, а йди-но, сину, та винеси дечого, щоби кума погостити. Знаєш, того вишняку, що два роки тому наливаний! Іди, йди! Та й закуски не забудь, хоч із того, що нам кум сам дав сьогодні.

Зося відходить до будки.

Завада. Та що бо ви, кумо? Заходу собі робите, дівчину трудите, а я би обійшовся.

Олена. Е, ні, то вже зовсім не випадає. Не часто ви нам пороги оббиваєте, а коли вже нині така ваша ласка… Ні, мене би старий убив, якби я вас не приймила, як бог приказав. Посидьте трошечка, він живо прийде, та побалакаєте. Вечір теплий, до села недалеко, а хоч би й що, то старий вас проведе.

Зося тим часом виносить накритий столик, ставить на ньому хліб, миску з покраяним сиром і дві чарки, потім приносить спору пляшку з вишняком. Вона порається мовчки. Завада не зводить з неї очей, очевидячки любується нею.

Завада. О, спасибі тобі, Зосенько! Велика рости, на весілля проси!

Зося. Хіба досі не велика виросла?

Завада. Досі ти росла, як деревце, як вишенька, все вгору та вгору, а тепер тобі пора інакше рости.

Зося. А то як?

Завада. Як божа пшеничка: зразу колосок зелененький, а потім жовкне, наливається, золотими зернятками наповняється.

Зося (б’є його хусткою по голові). Ідіть, ідіть! От що вигадали! Маю ще час колоситися!

(Відходить.)

Завада. Та куди ти, Зосю? А з нами перекусити не ласка?

Олена (наливає чарки). Дайте їй спокій! У неї там ще в хаті робота є, а вона собі й роблячи перекусить. Прошу вас!

Завада (торкає чаркою до Олениної, обоє п’ють). А! От смак! Люблю я ті ваші вишняки! Чудо, як гарно ви їх умієте робити. А у мене вишень повний сад, та що з того? Прийде літо, достигне тото – красота, аж глянути любо. А все для воробців. Так сирі їсти – чи багато їх з’їси? А зробити з того щось чоловік не вміє. Моя небіжка, царство їй небесне, ледво борщ та бульби вміла зварити. Нібито чоловік у достатку жиє, всього має, а проте їсть не ліпше того жебрака. Смаку ніякого не зазнає. Звичайно, коли жінка недотепа!..

Олена. Отсей вишняк, то вже моя Зося наливала. Вона у мене ціле господарство провадить. Що я знала, того й її навчила. Та що тото її вчити! Раз побачить і все зрозуміє, всьому лад дасть і ще й ліпше їй усе’ вдається, ніж мені. Що то молоді руки!

(Наливає Заваді, сей п’є.)

Завада. Славна вона у вас дівчина, кумо! І як виросла! Адже на моїх очах; здається, ще вчора отака дитина була, а нині подивись!

Олена. Вісімнадцятий рік скінчить у покрові.

Завада. І радісно, і прикро на душі, коли дивлюсь на неї. Адже ж і я міг мати таку доньку. Та що, не дав Господь. Мали ми з небіжкою одного хлопчика, та сей швидко вмер. Якраз був би тепер у тім віці, що ваша Зося.

Олена. Га, що ж, Божа воля. (Наливає йому.) Прошу вас, кумоньку, не погордуйте ще одною!

Завада (п’є). Якже! Не погордую. Коли кажете, що се Зося наливала, то якось мені мов аж удвоє ліпше смакує! Аж на серці легше робиться. Яка-то мусить бути радість для мами – мати таку донечку, бачити її день у день, як ходить, порається по хаті, чути її голос, любуватися нею, як тою квіткою запахущою!

Олена. Та ви би, кумоньку, й собі подбали про таке! Сього цвіту є по всьому світу. Чому б і вам не мати в своїй хаті такої радості? Ану ж, може, вам ще тепер доля судилася? Таже ви ще не такі й старі. Кілько вам буде?

Завада. Та сорок і п’ять минуло в м’ясниці.

Олена. Ну, то що ж? Гадаєте, що перша-ліпша шістнадцятилітка не піде за вас?

Завада. Та піти би пішла, чому ні? Тілько я боюся. Піде не за мене, а за мій маєток. Аби з-під вінця, почне мною помітати, як старою мітлою. От чого боюся! О біду не трудно, а позбутися її потому не легко. Якби-то так знайти таку дівчину, щоб чоловік був певний, що буде шанувати мене й себе – господи! Та я би її озолотив! Я би її на руках носив!

Олена. Ай, куме! Таже люди не вовки, а дівчата не вовчиці!

Завада. Ідіть, кумо, йдіть! Знаю я їх! От якби така дівчина, як ваша Зося…

Олена. Моя Зося!

Завада. Знаєте, кумо, признаюся вам по щирості, я головно про те й хотів з вами говорити. Дуже вона мені в око впала. Вже більше як рік, ще від смерті моєї небіжки, дивлюсь я за нею і чимраз більше мені подобається. І така в мене думка стала: або з нею оженюся, або з жадною.

Олена. Але ж, кумоньку!..

Завада. Розуміється, кумо, силувати її не хочу. Я хотів би мати на старі літа справді жінку, дружину при собі, а не наймичку і не таку сороку, щоби чекала, коли я замкну очі, щоби посісти моє добро. Богу дякувати, у мене є на чім жити. До тяжкої роботи її не заставлю, аби доглянула мене та й себе – буде з неї. Хазяйства догляну я сам.

Олена. Га, що ж, куме! Якби на мене прийшло, то, вірте мені, я би своїй дитині ліпшої долі й бажати не могла. (Наливає.) Прошу вас, випийте ще одну! Ось мій старий іде. Коли хочете, поговоріть з ним. Почуєте, що він скаже.

Ява четверта

Ті самі, Панько входить з лопатою на терасу, ставить лопату під стіну, скидає шапку і обтирає піт з чола.

Панько. Добрий вечір вам, куме!

Завада (встає і подає руку). Доброго здоровлячка! А ми тут у вас з кумою гостимося, га?

Панько. Та спасибі, що не гордуєте! А видно, що робітниці вони не мудрі, коли ви їх так вчасно з ниви зігнали.

Олена. Е, кум Завада зовсім мене пристидали. І робити не давали, і ще й обдарували так, що аж…

Панько (жартом). Чи ти, стара, буває не напоїла кума деяким «любимене», що так до тебе липне? Ей, небого! Вважай! А то ще обнесуть люди, що в будці ч. 27 чарівниця живе!

Завада. Та хоч і не кажіть! А хіба не живе? Ще й яка чарівниця. Ми тут власне про неї з кумою деяким слівцем перекинулися. Але сідайте лише коло нас. Ви там десь намучилися, що вам піт цюрком із чола тече.

Панько (сідає). Хоч і не кажіть, як намучився. Вже мені те літо! Донедавна сльоти, повені насипи псували, а тепер оті дітиська, пастухи, ніяк собі не можуть ліпшої забави видумати, як брати з насипу каміння і кидати в річку. Чиста напасть моя з ними. А ще й три містки мусив оглянути – не придумаєте, що то за мука! По воді і по баюрах налазився, бо інжинєр казав добре обсмотрити, чи де фундамент не ушкоджений.

Олена. Ну, то випий і перекуси осьде з кумом, а я піду до хати подивитися, що там Зося робить. (Виходить.)

Ява п’ята

Завада, Панько.

Панько (наливає собі і Заваді). Ну, за ваше здоровлє, куме! (П’є.) Знаєте, мені страшенно дивно було, коли ви сьогодні рано завітали до нас. Відколи жиємо ось тут у будці – дванадцять літ, а не пригадую собі, щоб ви коли до нас загостили. Хоч ми й куми собі, і приятелі, і старі знайомі з парубоцьких часів. Ну, та пийте-бо! Чи, може, не вдався моїй доньці вишняк?

Завада (п’є). Ей, чому не вдався! Я вже п’ю його та й п’ю. В устах солодко, а на серці все чогось важче та й важче.

Панько. Не говоріть такого! Най Бог відвертає все зле!

Завада. А мені здається, що від мене все добре відвернув. Особливо сими днями такі мене якісь думки розбирають… Тямите Ксеньку?

Панько. Котру то?

Завада. А тоту чорнооку, будникову дочку. В отсій самій будці жила.

Панько. О, чому ж би не тямив? Усі ми, парубки в селі, дуріли за нею. А вона, бестія, всім моркву терла, аж поки десь не наскочила на свойого. О, тямлю і до смерті не забуду, як чутка пішла, що в ріці просто будки знайшли втоплену дитину. Гомін по селі, шандари, плач, ведуть мою Ксеньку заковану. Повели і пропала. Не було більше й чутки про неї.

Завада. Отсе-то й диво. Чи судили її? Якби судили, то було би чутно, адже Самбір не така далека Україна. Чи вмерла в криміналі? Чи що з нею сталося?

Панько. Але що ж вам нараз, куме, так вона пригадалася? Се ж давня історія, буде зо двадцять літ.

Завада. Або я знаю! Остатніми днями ні про що інше й думати не можу, тілько про неї. Зажмурю очі до сну, вже вона передо мною. Дивиться на мене своїми чорними, блискучими очима, здається, аж у душу заглядає. Моргає бровами, пальцем киває, кличе кудись… Зриваюся зо сну, місця собі знайти не можу. А ще чоловік сам у хаті – ну, мука та й годі.

Панько (жартом). Чи не було там у вас чого з нею тоді? Бо щось дуже сильно вона вам пригадується.

Завада. Та як тобі сказати, куме? Здається, що було дещо. А зрештою дідько її знає, чи зо мною одним. Тямиш, яка була, як той в’юн, вертка, кождому баки світила, а ніхто не міг зрозуміти, де у неї правда, а де жарт. Аж тоді, коли вже показалося по ній, тоді почала до мене лащитися, далі плакати: бери мене та й бери, се твоє! Та я не вірив, а мої старі випхнули її з хати. І знаєш, її вели заковану через село – в самі м’ясопусти було, а я до шлюбу їхав. Перестріла мене і так на мене поглянула, такими очима, що у мене аж серце ледом стялося. Донині того погляду не можу забути.

Панько. То-то й є, молодість, буйність! Гай, гай! Хто з нас не має на собі гріха! В житті, як на ярмарку, не можна без того, щоб один одному на пальці не наступив. А кому наступили, того болить. Не можна без того!

Завада. Все вже я передумав, куме, та проте не легше мені. Може, то самота, бездітність отак під душу підступає. Так знаєш, на чім я зупинився?

Панько. Скажіть, то буду знати.

Завада. Хочу оженитися.

Панько. Ну, що ж, боже помагай!

Завада. Я говорив з твоєю старою, не знаю, що ти скажеш.

Панько. Що я скажу? Хіба ж се від мене залежить?

Завада. То-то, що від тебе. Я хочу твою дочку сватати. Твою Зосю. Може би, то не випадало мені, старому, на таку молоденьку заглядатися, та що діяти? Кілько вже роздивлявся по селі – нема такої ні дівчини, ні вдови, щоби моє серце до неї хилилося. Виджу то по них, кожда би пішла, але то я знаю напевно, що кожда би мені пекло принесла до дому. Лише твоя дочка одна між усіми – та що я буду її хвалити? Ти ліпше знаєш, яка вона.

Панько. І я її не буду хвалити. Тілько Богу дякую, що дав мені таку дитину.

Завада. Так що ж ти скажеш? Буде що з того, що я задумав?

Панько. Се, куме, як бог дасть.

Завада. Певно, певно. Без його святої волі нічого не буде. Але ми говоримо не про те, що там кому бог судив, а про те, що наш короткий розум міркує. Чи присилати сватів до тебе?

Панько. Що ж, куме? Скажу тобі по правді, не надіявся я твого сватання. Ти, багач, я бідний чоловік. Не дам за дочкою такого віна, якого би, може, тобі треба було.

Завада (схапується). Та що ти, куме! Хіба я віна за нею хочу? Чи мені віна потрібно? Адже ж я маю, богу дякувати, свого досить, дітей ані родини близької нема. Коли хочеш, то я ще й нині в інтерцизі все своє добро по своїй голові на неї запишу. Аби тілько мене шанувала, аби мені на старості літ мою пустку зіркою освітила.

Панько. Га, коли так, то боже помагай! Знаю тебе не віднині. Чоловік ти чесний, не сукристий, господарний, і маю в бозі надію, що моїй дитині буде добре з тобою. І тобі з нею.

Завада (кидається до нього, обіймає і цілує). Кумочку! Любий мій! Бог би твоїми устами говорив! От порадував! От ущасливив ти мене! Коби ще лиш Зося згодилася.

Панько. Оскілько знаю, вона досі про сватання не думала. А втім, недалеко за нею й шукати. (Кличе до вікна.) Зосю! Зосю! А ходи-но сюди!

Ява шоста

Ті самі і Зося.

Зося (заплакана, втирає очі фартушком). Чого вам треба?

Панько. Ого, а се що? Тобі вже якась муха на ніс сіла? Ти плачеш? Ну, чого мовчиш? Скажи, що тобі сталося?

Зося. Та нічого.

Панько. Ну, то чого ж плачеш?

Зося (плаче). Та нічого.

Панько. От тобі й на. Нічого та нічого. Може, тобі мама сказала, що тут нанашко Завада про тебе говорить?

Зося. Та сказала.

Панько. Що хоче тебе сватати?

Зося. Та сказала.

Панько. Ну, а ти що на те?

Зося. Та нічого.

Панько. Як то нічого? А от плачеш.

Зося. Та плачу.

Панько. Значить, не хочеш іти за нього?

Зося. Та не хочу.

Панько. А то чому?

Зося. Бо я вже іншому дала слово.

Панько. Ого! А то кому?

Зося. Гнатові.

Панько. Якому Гнатові?

Зося. А тому, Сиротюкові.

Панько. Он як! Чи бач, з ким знюхалась! Ну, нічого з сього не буде. Що тобі Гнат за пара? Його навесні до війська візьмуть.

Зося (живо). Не візьмуть. Він у батька одинак.

Панько. Ну, то все-таки мусиш іще чекати зо три роки, поки з клас не вийде.

Зося. Не три, а два.

Панько. Нехай і два. А за кумом Завадою будеш відразу своя господиня.

Зося. Я ще молода, таточку, можу почекати.

Панько. Е, моя дитино, а що як Гнат за ті два роки інакше нагадається і іншу візьме?

Зося. Ні, таточку, він не такий. Він мене дуже любить.

Панько. Ой Зосю! З великої любові так, як із раннього цвіту, дуже рідко потіха буває. Розуміється, я тебе не хочу силувати, але як твій батько, бажаючи твойого добра, раджу тобі: не спускайся на Гнатові обіцянки, бери долю, яку тобі бог посилає. Кум Завада чоловік хоч і не молодий, але й не такий уже старий. За старших дівчата замуж виходять і жиють щасливо. А два роки чекати, то довгий час. Ми не заможні, а не! дай боже моєї смерті, то де ти з немічною мамою подієшся? Подумай про се, дитино моя, бо то не трудно сказати: не хочу! Тут о ціле життя ходить, щоб потому не жалувала. З твойого Гната ще не знати, що може бути, а кум Завада чоловік статочний, не зміниться.

Завада. Знаєте що, кумочку, лишіть нас на хвильку самих, я ще їй скажу своє слово, а тоді най робить, як її бог навчить.

Панько. Добре, добре. Поговоріть собі тут, а я йду ще на штреку подивитися. (Сходить на авансцену і щезає в напрямі наліво.)

Ява сьома

Завада і Зося.

Завада. Зосю, дитино моя, – не гнівайся, що так до тебе говорю, але ти могла б бути моєю дочкою. Підійди сюди ближче, сядь собі коло мене і послухай, що тобі хочу сказати.

Зося. Говоріть і так. Я чую добре.

Завада (бере її за руку, притягає ближче і садовить коло себе на лавці). Ні, сядь ось тут! Не бійся! Дай подивитися на себе!

(Заглядає їй в лице.)

Зося (відвертається і закриває лице рукавом). Ну, чого вам там дивитися на мене?

Завада. Скажи мені, дуже тебе любить твій Гнат?

Зося. Або я знаю! Здається, дуже.

Завада. Ну, як він тобі говорить? Присягається?

Зося. Е, що вам з того прийде? Пригадайте собі, як ви своїй небіжці говорили, коли були молоді.

Завада (зітхає). Ой, дівчино, дівчино! Якби ти знала, яке ти болюче місце порушила в моїй душі! Двадцять літ тому на тім самім місці, де тепер сидимо, сиділа коло мене інша дівчина, гарна, як зірка небесна, Ксенька чорноока, горнулася до мене, заглядала мені в очі, цілувала мене, присягалася мені що довіку буде любити, що не проживе без мене – так, як твій Гнат тобі присягається. І що ж з того? Не минуло півроку, а моя Ксеня пішла в світ з іншим, а я мусив нелюбу дівчину брати.

Зося. Мій Гнат мене не покине! Він не такий.

Завада. Хто знає, дитино? Нині чоловік сам за себе не може ручити, не то за другого.

Зося. І я його не покину, а вам, дядьку, ще раз говорю: шукайте собі іншої пари, бо ви не мій, а я не ваша.

(Встає і хоче йти геть.)

Завада (держить її за руку). Стій, небого! Я ще маю тобі щось сказати.

Зося. Говоріть, бо мені ніколи.

Завада. Ти кажеш: шукайте собі іншої пари. Гай, гай! Не знаєш ти, небого, Прокопа Завади. Не знаєш, що значить у моїм віці шукати собі пари! Отже, слухай. Я полюбив тебе, одну тебе на всім світі. Полюбив уостаннє в своїм віці, а часом мені здається, що ти заразом і моя перша любов. Що все, що було досі, то була мряка, дебра, гущавина, а тілько бачачи тебе, я виходжу на ясний, рівний, божий світ. Остатня любов, дівчино, так як домовина – довіку не зміниться. Твій Гнат може ще десять разів зрадити тебе, – я не можу ніколи. Та я розумію – молоде до молодого тягне. І я не хочу ані намовляти, ані силувати тебе, борони боже! Тілько хочу дати тобі пізнати, як я тебе люблю. Слухай, Зосю, ти бідна, а Гнатові родичі багаті. Чи пристануть вони, щоби Гнат брав тебе?

Зося. Або я знаю? Гнат казав, що бере се на себе.

Завада. Так говорить кождий парубок. Не вдоволяйся тим, жадай, аби зараз вияснив справу.

Зося. Маємо ще два роки часу.

Завада. Е, за два роки багато може статися. А я тобі кажу напевно, що Гнатові старі не пристануть на те, аби Гнат сватав тебе.

Зося (гнівно дивиться на нього). А! Ви, певно, самі підмовите їх!

Завада. Ні, небого. Але я знаю їх, що то за люди. А хоч би й пристали, то тяжке пекло чекає тебе в їх домі.

Зося (плює набік). Тьфу! На свою голову таке говоріть, не на мене! Гнат мене любить, він мене оборонить.

Завада. Дай тобі боже всього найліпшого, але я остерігаю тебе, як батько.

Зося. Обійдуся без ваших осторог. Бувайте здорові!

Завада (задержує її). Та чекай-бо! Ов, яка ж ти нетерплива! Я ще найважнішого не сказав тобі.

Зося (гнівно). Пустіть! Досить того, що досі наговорили.

Завада. Ні, не досить. Я остеріг тебе, а тепер дам тобі доказ, що не так люблю тебе, як твій Гнат, що не туманю тебе словами. Ще сьогодні беру твоїх старих із собою в село, аби в громаді підписали один папір.

Зося. Який папір?

Завада. Мій запис, що ним я записую тобі половину мойого маєтку, поля, худоби, будинків і всього, що маю, і то не по моїй смерті, а від того дня, коли візьмеш шлюб чи з Гнатом, чи з ким хочеш іншим.

Зося (стоїть, мов остовпіла, витріщивши на нього очі). Що, що, що ви говорите?

Завада. Те, що чуєш.

Зося. Чи ви жартуєте, чи направду одуріли?

Завада. Ані жартую, ані не одурів, а святу правду говорю.

Зося. Але коли хочете таким способом зловити мене…

Завада (гнівно відкидає її руку, що доти держав у своїй руці). Нічого від тебе не хочу, дурна дівчино! Ось твій батько надходить, я з ним поговорю, а ти йди собі, куди наперлася!

Зося (стоїть пристиджена і зворушена). Слухайте, дядьку! Завада мовчить, опершися головою на обидва лікті. Дядьку! Ви гніваєтесь на мене? Завада мовчить.

Слухайте! Коли ви не дурите мене… І коли не будете силою, ні хитрощами розлучати мене з Гнатом… І коли би Гнат змінив свою думку – добровільно, розумієте… І коли би я… Ну, та що я! Даю вам слово, що в такім разі я готова би вийти за вас.

(Вибігає.)

За той час уже смерклося, чути рехкіт жаб, крики пастухів за сценою. Завада якийсь час стоїть на краю платформи, поконець сходів. Панько надходить штрекою і звільна йде горі сходами.